Суб’єктивна сторона злочину
СОДЕРЖАНИЕ: Суб’єктивна сторона злочину - це психічне відношення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків. Форма вини – це законодавча конструкція сукупності інтелектуального та вольового елементів, яка і визначає зміст вини та її форму.ПЛАН
1. Поняття суб’єктивної сторони злочину
2. Поняття та види вини
3. Мотив та мета злочину
4. Помилка та її вплив на кримінальну відповідальність
5. Значення суб’єктивної сторони складу злочину
Використана література
1. Поняття суб’єктивної сторони злочину
Суб’єктивна сторона злочину - це психічне відношення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків.
Вона утворює суб’єктивний, внутрішній зміст злочину. На відміну від об’єктивної сторони злочину, яка утворює його фактичний зміст може бути безпосередньо сприйнята потерпілим, іншими особами, суб’єктивна сторона характеризується процесами, що протікають у психіці винного й безпосередньому сприйняттю не доступні. Суб’єктивна сторона пізнається тільки шляхом аналізу та оцінки поведінки правопорушника та обставин вчинення злочину.
Суб’єктивна сторона злочину як психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків характеризуються виною, мотивом та метою вчинення злочину.
Названі чинники складають зміст суб’єктивної сторони злочину. Вони органічно пов’язані між собою і взаємозалежні, однак кожний з них має свій самостійний зміст. Юридичне значення кожної з ознак є різним.
2. Поняття та види вини
У статті 62 Конституції України закріплений важливий принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність можлива лише тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину. Це конституційне положення знайшло своє втілення в чинному Кримінальному кодексі України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вина не буде доведена у встановленому законом порядку (ч. 2 ст. 2 КК). Крім цього, ст. 11 КК України визнає злочином лише суспільно небезпечне винне діяння. Законодавче закріплення цього положення є важливою гарантією дотримання законності в діяльності правоохоронних органів і суду. Своє подальше закріплення це положення знайшло в ст. 23, де вперше в нашому законодавстві дане загальне визначення поняття вини і на його підставі у статтях 24 і 25 КК України визначені поняття і види умисної та необережної вини. Все це свідчить про недопустимість у нашому праві обєктивного ставлення за вину, тобто відповідальність особи за вчинене суспільне небезпечне діяння і його наслідки, без встановлення кримінально-правової вини. Отже, чинний Кодекс, на відміну від КК 1960 р., дає визначення вини, чітко окреслює її форми та види і вказує на те, що їхній конкретний прояв можливий лише у вчиненні суспільне небезпечного діяння. Тому констатація наявності певного психічного ставлення особи до вчинюваного нею діяння і його наслідків (вини у формі умислу чи необережності) — це не тільки обовязкова ознака субєктивної сторони, але і передумова кримінальної відповідальності та покарання.
Відповідно до ст. 23 КК України виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
У кримінальному праві вина розкривається через її зміст, сутність, а також форму та ступінь.
Елементами вини як психічного відношення виступають свідомість та воля, які у своїй сукупності утворюють її зміст. Таким чином, вина характеризується сполученням двох компонентів: інтелектуального та вольового.
Інтелектуальний елемент полягає в усвідомленні (неусвідомлені) суспільно небезпечного діяння та передбаченні (непередбачені) суспільно небезпечних наслідків, а вольовий – у їх бажанні чи свідомому припущенні (легковажному розрахунку на їх відвернення). Передбачені законом сполучення інтелектуального та вольового елементів утворюють дві форми вини – умисел та необережність, зміст яких розкривається у ст.ст. 24 та 25 КК України.
Сутність вини полягає у негативному або байдужому ставленні особи до соціальних цінностей у суспільстві. Особа, що вчинює суспільно небезпечне діяння, спричиняє шкоду правоохоронюваним об’єктам, підтверджуючи тим самим своє негативне (так звана антисоціальна установка) або байдуже чи недостатньо обережне (асоціальна чи недостатньо виражена соціальна установка) ставлення до цих об’єктів.
Ступінь вини –це кількісна категорія , яка враховує рівень суспільно небезпечного прояву злочинного наміру. Вказана категорія оціночна і залежить від низки ознак, таких як форма вини, мотив, мета та інші. Інтелектуальні і вольові ознаки наміру нерозривно повязані одна з одною, але де в чому вони відрізняються. Інтелектуальні ознаки наміру відповідають на питання про те, які фактично обставини, що належать до складу конкретного злочину, були усвідомлені і які наслідки даного діяння передбачалися особою. Усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їхній суспільно небезпечний наслідок, особа тим самим усвідомлює протиправність своєї поведінки.
Форма вини – це законодавча конструкція сукупності інтелектуального та вольового елементів, яка і визначає зміст вини та її форму.
Статтями 24, 25 КК України передбачено дві форми вини: умисел та необережність.
Відповідно до ч. 1 ст. 24 КК України умисел поділяється на прямий і непрямий.
Законодавче визначення прямого і непрямого умислу свідчить, що вони мають багато спільного, їх аналіз дає можливість виділити три розпізнавальні ознаки, що характеризують психічне ставлення особи до вчинюваного нею діяння і його наслідків, а саме:
- усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння;
- передбачення його суспільно небезпечних наслідків;
- бажання настання таких наслідків або свідоме їх допущення.
Перші дві — усвідомлення і передбачення становлять інтелектуальні ознаки умислу, а бажання настання наслідків або свідоме їх допущення — його вольову ознаку. При вчиненні конкретних злочинів можливі два варіанта поєднання інтелектуальних і вольових ознак. Таке їх співвідношення і лежить в основі розмежування в законі і на практиці умислу на прямий і непрямий.
Частина друга статті 24 КК України визначає, що прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Ці ознаки належать до однієї інтелектуальної сфери психічної діяльності, але вони різні за своїм змістом. Усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння означає не тільки розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин, що характеризують обєктивні ознаки складу злочину (значущість обєкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обставин), а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості. Відсутність усвідомлення може свідчити про неосудність особи на час вчинення діяння або про відсутність умислу. Передбачення означає, що у свідомості особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення має конкретний характер. Особа має чітке уявлення про те, що саме від її конкретного діяння неминуче настануть чи можуть настати певні суспільно небезпечні наслідки.
Вольова ознака прямого умислу — це бажання настання передбачуваних наслідків свого діяння. Найчастіше особа прагне у цьому разі досягти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу потребу, тому діє свідомо і цілеспрямовано.
Відповідно до ч. 3 ст.24 КК України непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Зміст усвідомлення при непрямому умислі аналогічний усвідомленню при прямому умислі. І в цьому разі усвідомлення включає в себе розуміння особою всіх фактичних обставин, що характеризують обєктивні ознаки конкретного складу злочину. Воно також містить розуміння суспільної небезпечності, шкідливості свого діяння і його наслідків. Передбачення при непрямому умислі має свою розпізнавальну особливість. Як і при прямому умислі воно має конкретний характер. Особа і в даному разі чітко усвідомлює, що саме її конкретна дія чи бездіяльність може спричинити певний суспільне небезпечний наслідок, і тим самим у загальному вигляді передбачає розвиток причинного звязку між своїм діянням і можливим його наслідком. Проте наслідок цей особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку при непрямому умислі неможливе через особливості вольової сфери психічної діяльності людини, яка тісно повязана з її інтелектуальною діяльністю. Вина особи в цьому разі не спрямована на досягнення суспільне небезпечного наслідку. Саме в цьому і полягає суттєва особливість передбачення наслідків при непрямому умислі. Проте основна сутність непрямого умислу — в його вольовій сфері психічної діяльності. Особливість вольової ознаки полягає у відсутності бажання настання суспільне небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачення можливості настання такого наслідку, особа не має потреби в його досягненні, він не потрібний їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Тут виникає ситуація, при якій особа, не спрямовуючи свою волю на досягнення наслідку, все ж таки свідомо допускає його настання. При цьому у неї відсутній розрахунок на його відвернення. Частіше таке свідоме допущення виражається в байдужому ставленні до настання такого наслідку. Особа, не будучи зацікавленою у настанні наслідку свого діяння, все ж допускає можливість його настання. При вчиненні злочину з непрямим умислом у особи відсутня цілеспрямованість діяння на досягнення певного суспільне небезпечного наслідку.
В окремих випадках свідоме допущення суспільно небезпечних наслідків може виявитися в безпідставному розрахунку на їх ненастання. Воля особи ніби спрямована на недопущення наслідків свого діяння, проте розрахунок і надії її абстрактні, невиразні, ні на чому конкретному не ґрунтуються. Тут має місце так званий розрахунок на «навмання» «навмання».
Відмінність непрямого умислу від прямого. Викладене дозволяє виділити ознаки, що відрізняють непрямий умисел від прямого. Багато хто схильний бачити відмінність між ними тільки у вольовій ознаці — при прямому умислі особа бажає настання суспільно небезпечного наслідку як основного або проміжного результату (мети), а при непрямому — воля особи не спрямована на досягнення такого наслідку, вона його не бажає, але все ж свідомо допускає його настання. Ця перша розпізнавальна ознака є дуже істотною, але цим не можна обмежуватися. Друга розпізнавальна ознака полягає в характері передбачення наслідків. Якщо при прямому умислі особа передбачає наслідки як можливий або як неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, то при непрямому умислі вона передбачає тільки можливість (ймовірність) настання таких наслідків.
Законодавче визначення видів умислу сконструйовано відповідно до матеріальних складів злочину, при юридичному аналізі яких потрібно зясовувати психічне ставлення особи не тільки до вчинюваного ним діяння, а й до його наслідку (ст. 24 КК). Зовсім інша ситуація має місце у так званих злочинах з формальним складом, які визнаються закінченими з моменту вчинення діяння і не потребують настання і тим більше встановлення будь-яких наслідків такого діяння (погроза вбивством — ст. 129 КК, погроза знищення майна — ст. 195 КК та ін.). Структура цих складів злочинів така, що наслідки в них лежать за межами необхідних ознак обєктивної сторони, а отже, і складу злочину. Вже тому субєкт не може бажати чи свідомо до пускати їх настання. Але ця особливість не виключає умисної вини. Інтелектуальна ознака умислу в таких злочинах включає лише усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння. Ставлення до наслідків тут не виникає, та й не може виникнути. А вольова ознака умислу обмежується бажанням вчинення конкретної дії чи бездіяльності. Отже, злочини з формальним складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом. У літературі існує точка зору, відповідно до якої в злочинах з формальним складом зміст вини включає в себе психічне ставлення не тільки до діяння, але і до його суспільне небезпечних наслідків, щодо яких можливий І непрямий умисел. Проте це твердження ігнорує існуючу в законі конструктивну відмінність між матеріальним і формальним складом злочину. Більше того, висновки про можливість непрямого умислу в злочинах із формальним складом не відповідають законодавчому визначенню цих злочинів, що не включають до складу їх наслідки, і не враховують, що в цих випадках вольова ознака умислу тим самим переноситься на саме діяння. Інакше кажучи, вольова ознака умислу повинна визначатися тут психічним ставленням субєкта до суспільне небезпечної дії або бездіяльності. Вона виявляється не тільки в усвідомленні обєктивно існуючої суспільної небезпечності діяння, але й у бажанні це діяння вчинити. Отже, непрямий умисел тут виключається, тому що свідоме допущення стосується виключно наслідків суспільне небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з формальним складом лежать за межами їх обєктивної сторони.
В межах прямого і непрямого умислу в теорії і на практиці виділяють й конкретні їх види, що мають значення при юридичній оцінці і кваліфікації деяких злочинів. Вони характеризуються додатковими розпізнавальними ознаками: часом виникнення, спрямованістю, конкретизацією бажаного наслідку та інше.
За часом виникнення і формування відрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово. У більшості випадків кваліфікація злочину не залежить від часу виникнення умислу, проте КК України відомі злочини, субєктивна сторона і характер суспільної небезпечності яких фактично визначаються умислом, що виник раптово. Це передбачено ст. 116 (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання) або ст. 123 (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання).
При заздалегідь обдуманому умислі мотив і мета вчинити злочин і його безпосередня реалізація виокремлені між собою певним проміжком часу, протягом якого винний розробляє план вчинення злочину, обмірковує його деталі, обирає спосіб, час і місце вчинення. Подібні обставини звичайно свідчать про підвищену антисоціальність субєкта. Тому, незважаючи на те, що час виникнення умислу в більшості умисних злочинів не має значення, його необхідно враховувати при призначенні покарання. Тим більше, що при заздалегідь обдуманому умислі часто вчиняються такі особливо тяжкі злочини, як вбивство, розбійні напади, бандитизм, викрадення майна в особливо великих розмірах, контрабанда, вимагання та інше.
Важливою рисою умислу, що виник раптово, є його швидкоплинність, тобто раптова поява, поєднана з негайною реалізацією зовні. Злочин тут вчиняється особою відразу з виникненням умислу. Частіше за все приводом до цього є протиправні дії самого потерпілого, внаслідок чого така ситуація розглядається як обставина, що пом’якшує покарання (п.7 ст. 66 ККУкраїни). В окремих випадках, як уже зазначалося, наявність умислу, що виник раптово, визначає утворення складів злочинів з помякшуючими обставинами (статті 116 і 123 КК). Проте така оцінка не є наслідком лише раптовості виникнення умислу. Вирішальне значення тут мають протиправні дії або тяжка образа з боку потерпілого, що ініціюють (провокують)умисел і лежать в основі його виникнення. Однак оцінка умислу, що виник раптово, в усіх випадках як менш небезпечного в порівнянні із заздалегідь обдуманим була б помилковою. Так, вбивство з хуліганських мотивів навіть при наявності умислу, що виник раптово, обґрунтовано визнається вбивством при обставинах, що обтяжують покарання (п. 7 ч.2 ст. 115 КК). А вбивство з ревнощів або вбивство із жалощів до тяжко хворого, що відчуває тяжкі муки, навіть при заздалегідь обдуманому умислі розглядається як просте умисне вбивство (ч.І ст. 115 КК). Така оцінка є справедливою. Формування умислу в подібній ситуації поєднане зі складною боротьбою почуттів, важкими переживаннями, приниженнями і сумнівами. Тому в кожному конкретному випадку вчинення злочину необхідний всебічний аналіз усіх обставин виникнення і формування умислу.
Залежно від спрямованості і ступеня конкретизації бажаних наслідків умисел прийнято розмежовувати на визначений (конкретизований) і невизначений (неконкретизований).
Визначений умисел характеризується чіткою конкретизацією наслідків діяння в передбаченні винного. Субєкт тут передбачає конкретні наслідки і бажає їх або свідомо допускає. Наприклад, особа бажає викрасти гроші із каси магазину. Тут вона має чітке уявлення про характер наслідків. Водночас конкретизацію наслідків не можна зводити в усіх випадках до чітко формальних параметрів. Діапазон їх відносно широкий. Саме тому визначений умисел в одних випадках може бути простим, коли винний передбачає і бажає настання одного конкретизованого наслідку, досягнення певної мети, наприклад, смерті потерпілого при пострілі впритул, або альтернативним, коли особа передбачає і однаково бажає або свідомо допускає настання одного із двох чи більшого числа, але індивідуально визначених наслідків. Так, при заподіянні проникаючого ножового поранення грудної клітини потерпілого винний однаковою мірою передбачає і бажає настання смерті потерпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження.
Невизначений умисел відрізняється від альтернативного визначеного умислу тим, що при передбаченні можливості настання шкідливих наслідків тут відсутня їх індивідуальна визначеність. У особи немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків. Субєкт у цьому разі бажає або свідомо допускає настання шкідливих наслідків тим чи іншим інтересам, але про те, якою фактично буде ця шкода, не має чіткого уявлення. Так, при нанесенні ударів кулаком винний не передбачає, які саме тілесні ушкодження будуть заподіяні потерпілому: легкі, середньої тяжкості або навіть тяжкі. Але у подібних випадках він передбачає спричинення будь-якого за ступенем тяжкості тілесного ушкодження потерпілому і бажає або свідомо допускає його настання. Злочин у таких випадках кваліфікується за фактично заподіяними наслідками.
Розглянуті види умислу впливають або на кваліфікацію злочину, або на ступінь його суспільної небезпечності, і тому повинні враховуватися при призначенні покарання.
Необережність поряд з умислом — це основна форма вини у кримінальному праві. Необережна форма вини характерна для порушень правил безпеки руху та експлуатації транспорту, порушень вимог законодавства про охорону праці і безпеку виробництва, окремих службових злочинів. Не можна недооцінювати небезпеку необережних злочинів. Як свідчить практика, значна частина матеріальних збитків заподіюється необережними злочинами, котрі до того ж нерідко залишаються безкарними. Недисциплінованість окремих осіб, їх зневажливе ставлення до виконання своїх службових і професійних обовязків в окремих випадках призводять до катастрофічних за своїми масштабами і тяжкістю наслідків.
Стаття 25 КК України у частині зазначає , що необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.
Злочинна самовпевненість характеризується тим, що особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків (інтелектуальний момент) і легковажно розраховує їх відвернути (вольовий момент).
Передбачення особою суспільно небезпечних наслідків своїх діянь зближує самовпевненість з умислом. Але, на відміну від умислу, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачає неминучість настання наслідків, при злочинній самовпевненості йдеться лише про передбачення особою можливості настання наслідків. Адже тільки при цій умові може бути і легковажний розрахунок у даному конкретному випадку відвернути наслідки, при цих умовах особа не допускає думки, що вони можуть мати місце.
При злочинній самовпевненості особа передбачає дві протилежні можливості: завдання суспільно небезпечних наслідків і можливість їх відвернення, при цьому недооцінює першу можливість за рахунок переоцінки другої. Безпідставний, неправомірний ризик при злочинній самовпевненості саме й виражається в переоцінці можливості відвернення прикрих наслідків.
Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості - передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків - наближає її до побічного наміру і водночас відрізняє від злочинної недбалості.
Злочинна самовпевненість відрізняється від непрямого умислу вольовою ознакою: при побічному умислі особа свідомо допускає настання суспільно небезпечних наслідків. Вона байдуже становиться до їх настання. При злочинній самовпевненості особа діє легковажно. Вона й не гадає про реальне настання наслідків, сподіваючись їх відвернути чи своїми силами, чи іншими заходами. Злочинна недбалість характеризується тим, що особа не передбачає настання суспільно небезпечних наслідків, хоча могла і повинна була б їх передбачати. Тобто вона характеризується трьома ознаками:
передбаченням особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків від своїх діянь; обов’язком особи передбачати такі наслідки; наявністю в особи можливості їх передбачати і відвернути.
При аналізі цього виду необережної вини не робиться поділу на інтелектуальний і вольовий моменти. Адже особа не усвідомлює суспільної небезпеки свого діяння. Її вчинки можуть бути небезпечними тільки тоді, коли особа проявить недбалість, неуважність, необачність. Особа не передбачає навіть можливості настання шкідливих наслідків. Вони могли б не настали, якби була проявлена певна увага, обачність, сумлінність. Тобто відсутній інтелектуальний момент.
Обов’язок передбачити шкідливі наслідки - об’єктивний критерій, а можливість їх передбачення - суб’єктивний критерій злочинної недбалості. Кримінальна відповідальність за злочинну недбалість настає тоді, коли встановлено, що особа за даних конкретних умов не тільки повинна була, а й мала реальну можливість передбачити шкідливі наслідки свого діяння, тобто є обидва критерії. Закон покладає обов’язок передбачати суспільно небезпечні наслідки свого діяння тільки на тих, хто може їх передбачити.
Злочинну недбалість треба відрізняти від випадку казусу, який виключає кримінальну відповідальність за скоєння особою діяння. Про казус може йтися тоді, коли діяння особи привели до шкідливих наслідків, але ця особа не передбачала і в силу конкретних умов в даній ситуації не повинна була чи не могла передбачати, що вони настануть. А коли особа не мала реальної можливості передбачати насталі наслідки, то вони є невинно завданими, казусом. Як відомо, кримінальна відповідальність за невинно завдану шкоду виключається.
3. Мотив та мета злочину
Визначення змісту і спрямованості прямого умислу потребує ретельного зясування мотиву і мети вчинення злочину, які визнаються факультативними (тобто не завжди обовязковими) ознаками субєктивної сторони в умисних складах злочинів. Мотив злочину — це обумовлене певними потребами чи інтересами, усвідомлене особою внутрішнє спонукання, яке викликає у неї намір вчинити злочин. Будь-яка усвідомлена вольова діяльність людини завжди мотивована, тобто в її основі лежить певна потреба, яка ініціює, спонукає, інколи провокує особу на вчинення того чи іншого діяння. Мотив вчинення злочину звичайно відрізняється своїм асоціальним змістом і спрямованістю. Мотив є обовязковою ознакою субєктивної сторони умисного складу злочину лише в тих випадках, коли він, по-перше, безпосередньо передбачений в диспозиції закону, як це має місце в пунктах 6, 7, 9 ч. 2 ст. 115 КК — умисне вбивство з корисливих мотивів, з хуліганських мотивів або з метою приховати інший злочин; по-друге, коли диспозиція закону його не називає, але наявність такого мотиву випливає з характеру діяння (наприклад, крадіжка — ст. 185, грабіж — ст. 186, вимагання — ст. 189, шахрайство — ст. 190, ухилення від сплати податків, зборів, інших обовязкових платежів — ст. 212 КК). За характером теорія і практика поділяють мотиви на: низькі, наприклад, мотив ослаблення держави, помсти; корисливі, хуліганські мотиви і такі, що не мають характеру низьких (жалість, співчуття, помилково оцінені інтереси дружби чи колективу та ін.). Неуважне ставлення до зясування мотиву вчинення злочину призводить до помилок при кваліфікації вчиненого злочину або призначення несправедливого покарання. Мета злочину — це певне уявлення особи про бажаний наслідок його суспільне небезпечного діяння. Змістом мети є бажання особи досягти таким шляхом визначеного і бажаного для неї наслідку. Мета тісно повязана з мотивом вчинення злочину. Потреба особи є початковим етапом у будь-якій свідомій психічній діяльності, у тому числі і злочинній. Вони не тільки спонукають особу до вчинення умисного злочину, але і обумовлюють, викликають у її свідомості бажання досягти таким шляхом певного наслідку (задовольнити свою потребу чи інтерес). Тобто діяти цілеспрямовано. Тому в усіх злочинах, вчинених з прямим умислом, необхідно шляхом ретельного аналізу обставин справи визначити, які суспільно небезпечні наслідки передбачав винний і якої конкретної мети бажав досягти вчиненням злочину. Проте мета характерна лише для злочинів, які вчиняються з прямим умислом, але обовязковою ознакою субєктивної сторони злочину вона визнається тільки тоді, коли передбачена в диспозиції відповідного закону (статті 187, 199, 257, 258 КК та ін.) чи випливає з його тексту. Це означає, що відсутність або недоказовість зазначеної у законі мети вчинення злочину виключає відповідну кваліфікацію і відповідальність за цей злочин. Так, відсутність мети нападу на підприємства, установи, організації чи окремих осіб виключає можливість кваліфікації і відповідальності групи озброєних осіб за ст. 257 КК — бандитизм. Слід мати на увазі, що встановлення мотиву і мети має важливе значення і в усіх інших умисних злочинах. Воно необхідне для зясування змісту і направленості умислу, ступеню тяжкості злочину, причин його вчинення, а також визначення виду і розміру покарання.
4. Помилка та її вплив на кримінальну відповідальність
Кримінальне право базується на принципі винної відповідальності особи за вчинене нею діяння. Вина передбачає правильне адекватне відображення у свідомості субєкта як фактичних, так і юридичних ознак злочину. Однак у житті зустрічаються випадки, коли особа, вчиняючи конкретне діяння, помиляється в його фактичних ознаках (у характері обєкта чи предмета діяння, наслідків, причинного звязку) або неправильно оцінює його правову природу, юридичні властивості. В цих випадках у свідомості особи формується помилкове уявлення про обєктивну дійсність. Це може бути викликано різними обєктивними і субєктивними обставинами, при яких вчиняється діяння, і по-різному впливати на вирішення питання про вину особи і її кримінальну відповідальність. У цих випадках і виникає питання про помилку та її значення для кримінальної відповідальності. КК не містить спеціальних норм про помилку. Поняття помилки, її види і значення визначаються наукою кримінального права і практикою на основі аналізу таких понять, як субєктивна сторона, вина, умисел, необережність, «випадок» («казус»).
Під помилкою в кримінальному праві розуміється неправильне уявлення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчинюваного нею діяння. Залежно від змісту обставин, що неправильно сприймаються субєктом, розрізняють два види помилки: юридичну і фактичну.
Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юридичні властивості вчиненого, його правову характеристику. Саме тому юридичну помилку ще інакше називають помилкою в праві. Отже, при юридичній помилці особа може помилятися в злочинності чи не злочинності вчиненого нею діяння, його кваліфікації, виді чи розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння.
Відповідно юридична помилка поділяється на три види: а) помилку в злочинності діяння; б) помилку в кваліфікації злочину; в) помилку у виді і розмірі покарання.
Помилка в злочинності діяння, в свою чергу, може бути двоякого роду: вона полягає в тому, що особа вважає своє діяння злочином, а в дійсності закон його таким не визнає; або, навпаки, діяння за законом є злочином, а особа вважає, що воно не злочинно. В першому випадку має місце так званий уявний злочин, що існує тільки в уяві особи. Оскільки обовязковою ознакою злочину є його кримінальна протиправність, помилкове уявлення про злочинність діяння виключає вину і кримінальну відповідальність. Так, не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка вчиняє скуповування і продаж валютних цінностей і вважає, що ці дії є злочином, а в дійсності ж такі діяння не передбачені в КК як злочинні.
У другому випадку, коли діяння за законом визнається злочином, а особа вважає його правомірним, незлочинним, вина і кримінальна відповідальність у принципі не виключаються. Це насамперед випливає із змісту вини, її форм: законодавець не включає в їх характеристику таку ознаку, як усвідомлення особою кримінальної протиправності діяння. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Відповідно до ст. 68 Конституції України «незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Правовою підставою цього є передбачений Конституцією порядок опублікування і вступу закону в силу. Стаття 57 Конституції проголошує: «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обовязки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом». З цього випливає: якщо цей порядок був додержаний, то діє презумпція знання закону всіма громадянами, а тому помилка субєкта, за загальним правилом, не виключає вини і кримінальної відповідальності. Так, кримінальній відповідальності підлягає керівник приватного підприємства, який протягом чотирьох місяців не виплачує зарплату працівникам, вважаючи, що таке діяння не є злочином, хоча в дійсності ст. 175 КК передбачає таке діяння як злочин проти трудових прав громадян.
Лише в тих випадках, коли передбачений Конституцією порядок опублікування і вступу закону в силу не був додержаний або особа внаслідок конкретних обставин не мала реальної можливості ознайомитися із законом (наприклад, перебувала з експедицією у віддаленій місцевості), а відтак, знати про злочинність діяння, кримінальна відповідальність може бути виключена.
Помилка в кваліфікації злочину також, власне кажучи, відображує незнання чи недостатню поінформованість особи про чинний кримінальний закон. Наприклад, вчиняючи відкрите без насильства викрадення чужого майна, особа вважає, що таке діяння кваліфікуватиметься за ст. 185 КК як крадіжка, тоді як воно підпадає під ознаки ст. 186 КК, котра передбачає грабіж. Тут особа правильно усвідомлює суспільну небезпечність вчинюваного, знає про його заборону кримінальним законом, але помиляється в кваліфікації і тому повинна нести відповідальність за ст. 186 КК.
Так само вирішується питання і при наявності помилки в характері покарання, тобто при неправильному уявленні особи про вид і розмір покарання, що загрожує їй за законом за вчинений злочин.
Отже, викладене дозволяє зробити загальний висновок про те, що помилка особи в юридичних ознаках відображує незнання нею кримінального закону і, за загальним правилом, не впливає на кримінальну відповідальність та покарання.
Фактична помилка — це неправильне уявлення особи про фактичні обєктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактичній помилці особа правильно оцінює юридичну, правову характеристику певного діяння як конкретного злочину, проте помиляється у його фактичних ознаках.
Залежно від того, у змісті яких саме обєктивних ознаках помиляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помилку в обєкті; б) помилку в характері діяння (дії або бездіяльності); в) помилку в причинному звязку; г) помилку в особі потерпілого.
Помилка в обєкті полягає в неправильному уявленні особи про характер тих суспільних відносин, на які посягає її діяння. Особа спрямовує своє діяння на заподіяння шкоди одному обєкту, але внаслідок її помилки шкода фактично заподіюється іншому обєкту. У більшості випадків помилка в обєкті повязана з помилкою особи в предметі злочину, а через неї — в його обєкті. Так, особа, бажаючи викрасти наркотичні засоби, проникає до аптеки і викрадає, як вона вважає, наркотичні засоби, в дійсності ж зясовується, що викрадені ліки не є наркотичними засобами.
Вчиняючи злочин, особа усвідомлювала, що порушує відносини у сфері обігу наркотичних засобів, і бажала цього, але внаслідок помилки фактично порушила відносини державної власності. Або, бажаючи знищити дім, який належить захиснику, в звязку з його діяльністю, повязаною з наданням правової допомоги, особа помиляється адресою і підпалює дім, який належить іншій особі. Тут діяння спрямоване на порушення спільних відносин у сфері нормальної діяльності органів правосуддя, а фактично заподіяно відносинам власності громадянина.
Оскільки обєкт є елементом складу, що насамперед визначає характер суспільної небезпечності злочину та його правильну кваліфікацію, неправильне уявлення особи про обєкт впливає на її вину і відповідальність: особа відповідає за спрямованістю умислу. Однак внаслідок того, що фактично шкода тому обєкту, який передбачався, не була заподіяна, відповідальність має наставати за замах на цей злочин (в наведених прикладах — за замах на злочині, передбачені в ст. 308 або в ст. 399 КК).
Помилка в характері діяння може бути двоякого роду. По-перше, вона може виражатися в помилці особи щодо наявності в її дії або бездіяльності фактичних ознак, що утворюють обєктивну сторону конкретного складу злочину; по-друге — в помилці щодо відсутності в її діянні таких ознак. У першому випадку субєкт, вчиняючи певне діяння (дію чи бездіяльність), вважає, що воно становить собою фактичну ознаку обєктивної сторони конкретного складу злочину, тоді як в дійсності цього немає. Так, мати новонародженої дитини, бажаючи позбутися неї, кидає дитину в контейнер для сміття, вважаючи, що позбавляє її життя, однак зясовується, що дитина народилася мертвою. Така помилка не виключає умислу і відповідальності. Але оскільки особа помиляється і наслідки (смерть) не настають з причин, що не залежать від її волі, відповідальність настає за замах на злочин. У наведеному прикладі мати новонародженої дитини повинна відповідати за замах на вбивство. В другому випадку — при помилковому уявленні особи про відсутність в діянні фактичних ознак, що утворюють обєктивну сторону конкретного складу злочину, — умисел на вчинення злочину відсутній.
Відповідальність можлива лише за необережний злочин, якщо вчинення такого діяння з необережності передбачене КК і якщо буде встановлено, що особа повинна була і могла передбачити помилковість свого висновку про відсутність в її діянні ознак обєктивної сторони. Так, за необережне вбивство повинна відповідати мати новонародженої дитини, яка, вважаючи, що дитина народилася мертвою, і не бажаючи розголосу, закопує її. Фактично ж виявляється, що дитина народилася живою, а смерть її настала від дій матері. Вважаю чи дитину мертвою, винна не передбачала можливості настання смерті від її дій, але повинна була і могла передбачити таку можливість, оскільки не вжила необхідних заходів для встановлення факту смерті.
Третя фактична помилка — у розвитку причинного звязку — становить собою неправильне уявлення про дійсний розвиток причинного звязку між суспільне небезпечним діянням і суспільне небезпечними наслідками. Для вирішення питання про вину особи правильна оцінка нею причинного звязку має істотне значення, тому що останній є обовязковою ознакою обєктивної сторони злочинів з матеріальним складом. При цьому слід урахувати, що кримінальне право не вимагає, щоб особа усвідомлювала причинний звязок у всіх деталях і особливостях.
Потрібно тільки, щоб особа усвідомлювала розвиток причинного звязку в загальних рисах. Тому помилка особи саме в цих загальних рисах впливає на форму вини і відповідальність, тоді як помилка в деталях такого впливу не має. Так, якщо особа, бажаючи вбити людину, стріляє в ділянку грудної клітини і вважає, що смерть настане від поранення серця, а в дійсності потерпілий помер від сильної крововтрати внаслідок поранення артерії, то така невідповідність передбачуваного і дійсного розвитку причинного звязку не виключає умислу на вбивство і відповідальність настає саме за умисне вбивство, тому що винний не помилявся в загальних закономірностях настання смерті від поранення життєво важливих органів. Помилка в причинному звязку виключає відповідальність особи за злочинний наслідок, що настав, якщо має місце істотна розбіжність між тим, що передбачався, і фактичним розвитком причинного звязку. Так, якщо винний дав разом із їжею потерпілому отруту з метою вбивства, а потерпілий, вийшовши з будинку, потрапив під машину і загинув, то винний повинен відповідати тільки за замах на вбивство, тому що смерть потерпілого не знаходилася в причинному звязку з даванням отрути: дійсний розвиток причинного звязку істотно розійшовся з тим, як його уявляв винний.
Помилка в особі потерпілого полягає в заподіянні шкоди одній людині, помилково сприйнятій за іншу. Винний, бажаючи вбити С., вбиває В., помилково сприйнятого за С. Така помилка не може впливати на форму вини і відповідальність, тому що життя будь-якої людини (а саме життя тут є обєктом) однаково охороняється законом про кримінальну відповідальність. Винний же в - цій ситуації не помилявся в тому, що посягає на життя людини. Отже, відповідальність його і повинна наставати за умисне вбивство. Помилку в особі потерпілого необхідно відрізняти від деяких випадків помилки в обєкті, зовнішньо схожих з помилкою в особі. Наприклад, особа, бажаючи помститися судді, який постановив рішення не в її інтересах, чекає його ввечері на вулиці і спричиняє тяжке тілесне ушкодження. Однак виявляється, що вона помилилася і прийняла за суддю іншу людину. У цьому випадку хоча шкода заподіяна здоровю іншої людини, але помилка була не в особі потерпілого, а в обєкті: винний спрямовував свої дії не тільки проти здоровя, а й на заподіяння шкоди нормальній діяльності правосуддя. Питання про його вину і відповідальність тут повинно вирішуватися за правилами помилки в обєкті: винний має відповідати за замах на злочин, передбачений в ч. З ст. 377 КК.
Від помилки в особі потерпілого необхідно також відрізняти випадки відхилення дії або удару, що зовні схожі на цю помилку, але не є нею. При відхиленні дії субєкт спрямовує свої дії на заподіяння шкоди одній особі, але з причин, які від нього не залежали (а не внаслідок його помилки), шкода заподіюється іншій особі.
Наприклад, субєкт, побачивши В., який вийшов на ґанок і бажаючи його вбити, стріляє в нього, але в цей час на ґанок виходить дружина В., в яку і потрапила куля. При відхиленні дії, на відміну від помилки в особі потерпілого, відповідальність повинна наставати, по-перше, за спрямованістю умислу (в нашому випадку — за замах на умисне вбивство) і, по-друге, за позбавлення життя іншої особи з непрямим умислом чи з необережності, залежно від конкретних обставин справи. Так, якщо в наведеному прикладі винний не передбачав, але повинен був і міг передбачити можливість позбавлення життя дружини В., то він відповідатиме за необережне вбивство.
Якщо особа не передбачала і не повинна була або не могла передбачати відхилення дії і заподіяння смерті іншій особі («казус»), то її відповідальність за цю шкоду виключається.
5. Значення суб’єктивної сторони складу злочину
Субєктивна сторона складу злочину має важливе юридичне значення.
По-перше, як складова частина кримінальної відповідальності , вона відмежовує злочинне діяння від незлочинного.
По-друге, суб’єктивна сторона дозволяє відмежовувати склади злочинів, схожі за об’єктивною ознакою
По-третє, факультативні ознаки суб’єктивної сторони, навіть коли вони не вказані безпосередньо у складі злочину, суттєво впливають на ступінь суспільної небезпеки злочину, а тому повинні враховуватися при призначенні покарання
По-четверте, суб’єктивна сторона складу злочину суттєво впливає на кваліфікацію злочину і дозволяє розділяти тотожні по об’єктивним ознакам злочини.
І останнім пунктом у значенні суб’єктивної сторони складу злочину є те, що вона суттєво впливає на ступінь тяжкості вчиненого злочину і ступінь суспільної небезпечності суб’єкта злочину, тим самим впливаючи на призначення покарання.
Використана література
1. Кримінальний кодекс України.
2. Конституція України.
3. Шульга А.М., Паликівський В.І. Кримінальне право України:основні питання та відповіді. - , Х: ПП «Берек-Нова», 2006.
4. «Кримінальне право України. Загальна частина» за редакцією професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація, Юрінком Інтер, 2001.
5. Дагель П.С., Котов Д.П. «Субективная сторона преступления и ее установление», Воронеж, 1974.
6. Волков Б.С. «Мотиві преступления», Казань, 1982.
7. «Уголовный кодекс Украины. Комментарий», под редакцией Ю. Карамзина, Е. Стрельцова, Харьков, Одиссей, 2001.