Українська мова серед інших слов’янських мов

СОДЕРЖАНИЕ: Сучасні словянські народи та їхня етнічна спорідненість. Етнічна близькість словян. Класифікація словянських мов. Походження і розвиток мови. Мови класифікують за генеалогічними звязками, типом організації і суспільним статусом, поширеністю.

. Походження української мови (характеристика різних концепцій). Класифікація мов

План:

1. Сучасні слов’янські народи, їхня етнічна спорідненість.

2. Етнічна близькість слов’ян.

3. Класифікація слов’янських мов.

4. Походження і розвиток мови.

5. Класифікація мов:

· Генеалогічна;

· Типологічна.

Основна література

1. Бондаренко М.Ф., Дюмін О.З, Ніколаєва А.О. та ін. Українська мова. Посібник – практикум для абітурієнтів. 2-е вид. доп. і дооп.. – Харків: ХНУРЕ, 2005. – 624с.

2. Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія, Лексикографія / Навч. Посіб. – К.:ВЦ «Академія», 2006. – 368 с. (Альма-матер)

3. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2006. 336 с. (Альма-матер)

4. Лучик В.В. Вступ до слов’янської філології: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 344 с. (Альма-матер)

Додаткова література

1. Кочерган М.П. Основи зіставного мовознавства: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 424с.

2. Плющ М.Я., Бевзенко С.П., Грипас Н.Я. Сучасна українська літературна мова – 6-те вид., стер. – К.: Вища шк., 2006. – 430с.

3. Ющук І.П. Українська мова: Підручник. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2006. – 640с.

1 . Сучасні словянські народи, їхня етнічна спорідненість

Словяни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні ро­сіяни всієї Росії) групою індоєвропейських народів, спо­ріднених за походженням (генетично), мовою і культурою. Словянські мови як основна ознака словянських народів за кількістю носіїв посідають пяте місце у світі (після ки­тайської, індійської, германської та романської груп). За даними Інтернету, загальна кількість носіїв словянських мов у світі на 2001—2005 рр. становила майже 290 млн. осіб. За різними джерелами, у словянських країнах про­живають: росіяни (понад 145,5 млн. осіб), українці (понад 47,1 млн.), білоруси (до 10,3 млн.), русини (кілька сот тисяч у Воєводині), поляки (понад 38,6 млн.), чехи (до 10,3 млн.), словаки (понад 5,4 млн.), серболужичани (кілька десятків тисяч), кашуби (зникають, асимілювавшись з поляками), серби (до 10 млн.), болгари (до 9 млн.), хорвати (до 4,5 млн.), боснійці (до 3,8 млн.), словенці (понад 2 млн.), македонці (понад 2 млн.), чорногорці (понад 0,7 млн.). Співвідношення між кількістю словян і носіїв словянських мов приблиз­но однакове, але в Україні значна, а в Білорусі переважна частина громадян користується російською мовою, у звязку з чим носіїв цієї мови більше, ніж росіян, а носіїв біло­руської та української мов менше, ніж білорусів і україн­ців. Більшість словян має свої національні мови й держави, і лише окремі з них позбавлені таких ознак, що є основною підставою для дискусій стосовно кількості словянських мов і народів. Загальноприйнятим є поділ словянських на­родів на три групи :

1. східну (росіяни, українці, білоруси і, за деякими джерелами, русини),

2. західну (поляки, чехи, слова­ки, серболужичани і кашуби),

3. південну (болгари, македон­ці, серби, хорвати, словенці, боснійці і, з певними застере­женнями, чорногорці).

Єдиного погляду на кількість сучасних словянських народів (їх визнається від 12 до 16) і, відповідно, сло­вянських мов немає. Це зумовлено постійно діючими іс­торичними процесами конвергенції (інтеграції) та дивер­генції (диференціації), що спричиняють перехідний стан багатьох суспільних явищ. Саме тому, наприклад, гене­тично близькі до закарпатських і східнословацьких укра­їнців русини (руснаки), які в середині XVIIст. переселили­ся на територію сучасної Воєводини в Середній Наддунайщині, внаслідок дивергентно-конвергентного процесу набувають певних ознак окремого народу і стверджують про реальність русинської мови. Аналогічний конгломе­рат, але значно раніше (з VII ст.), переживали інші племе­на (словянські, грецькі та романізовані іллірійсько-фра­кійські нащадки), внаслідок чого поступово формувалися македонці, яких лише в XX ст. було визнано як окрему словянську націю з власною мовою. З розпадом Югославії й утворенням самостійних держав майже загальноприйня­тим стало виокремлення сербської та хорватської мов, хоч до кінця XX ст. панувала думка про єдину сербохорватсь­ку мову. Натомість більшість науковців не вважає окреми­ми словянськими націями боснійців і чорногорців, які розвинулися переважно в сербському етномовному середо­вищі і належать до південнословянських народів як на­родності. Ледь помітними залишаються на початку XXIст. сліди колись відомого словянського народу кашубів, які поступово асимілювалися з поляками.

Крім обєктивно зумовлених історичних процесів, які впливають на реальний стан словянських народів і мов, важливу роль у питанні про їхню кількість відіграє полі­тичний чинник. Так, на початку XXст. професор Київського університету Св. Володимира Т. Флоринський ак­тивно переймався долею і мовою 2,7 млн. словаків, але не визнавав самостійності 30-мільйонного українського народу та його мови, послідовно втілюючи в життя офіційну шовіністичну політику стосовно України Російської імпе­рії. З іншого боку, в XX — на початку XXI ст. переважно західні дослідники пропагують сепаратистську ідеологію щодо русинської мови закарпатських, пряшівських і лем­ківських українців як мови окремого словянського наро­ду, використовуючи здебільшого заангажовані політичні аргументи. У міжвоєнні роки її найактивніше обстоював угорський філолог О. Бонкало, а нині основним ідеологом цієї теорії виступає канадський історик П.-Р. Магочі.

Отже, з огляду на історичні процеси і різні погляди щодо цього питання можна стверджувати про існування 16 словянських народів , які функціонують у різних стату­сах: 11 націй (росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, македонці, серби, хорвати, словенці), що мають свої національні держави і мови; 3 народності , які не мають своїх державних утворень (серболужичани) або національних мов (боснійці та чорногорці); 2 етнічні групи , одна з яких остаточно втрачає свою етномовну спе­цифіку (кашуби), а інша набуває ознак відмінної від мате­ринських діалектів мови (русини), не маючи державного чи адміністративно-територіального оформлення.

Незважаючи на те що вже майже півтори тисячі років як перестала існувати прасловянська етномовна спільність і словяни розселилися на різні території, почали ко­ристуватися різними мовами, жили здебільшого в різних державах, досі збереглися спорідненість їхніх мов і типові антропологічні дані, близькість культур, вірувань і мен­тальності, відчуття етнічної солідарності та генетичної спільності. Однією з основних причин духовної близькості була їхня постійна боротьба за свою незалежність, створен­ня чи збереження національних держав. Якщо росіянам у складі Московської Русі, царської Росії та її наступника Радянського Союзу на сході, а полякам завдяки Речі По­сполитій і Польщі на заході словянських земель вдавало­ся зберігати й розвивати свої держави протягом багатьох останніх століть, то інші словянські народи або дуже давно мали власні державні утворення (наприклад, українці — Київську Русь і Запорозьку Січ, болгари — Болгарські царства), або й зовсім не мали їх (наприклад, македонці, словенці, кашуби). Найчастіше словянські народи, крім .росіян і поляків, входили до складу чужих країн. Так, пів­денні словяни протягом XIV—XIXст. перебували під ту­рецько-османським гнітом. Білоруси і значна частина ук­раїнців знаходилися в цей час (XIV—XVIIIст.) у складіПольщі, Великого князівства Литовського та Речі Поспо­литої. В XIX— на початку XXст. чехи, словаки, словенці, хорвати, частково й українці перебували в складі Ав­стрійської чи Угорської держави, а згодом Австро-Угорської імперії.

Нерідко словянські народи були розірваними частина­ми в складі кількох держав. Прикладом цього є Україна, землі якої до початку Другої світової війни входили до складу Польщі (Західна Україна), Румунії (Північна Буко­вина й Південна Бессарабія), Чехословаччини (Закарпатська Україна), Радянського Союзу (Центральна й Східна Украї­на). Лише в 1945 р. споконвічні землі українського народу були зібрані в єдину суверенну (де-юре за Конституцією СРСР) республіку, а де-факто незалежною державою Укра­їна стала після розпаду СРСР 1991 р. Польщу, яка має ба­гатовікову історію великої національної держави, в XIX ст. було поділено між Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією (Німеччиною). І навіть такий кількісно невеликий народ як серболужичани, живучи серед німців, був поділений між Пруссією і Саксонією.

Демографічний склад і державно-територіальний розпо­діл словян на початку XXст. подано в табл. 2.1 (за А. Супруном).

Таблиця 2.1

Словяни на початку XX ст.

По державах і країнах (у тис. осіб)
Назви народів	Кількість (у тис. осіб)	Російська імперія	Болгарське царство	Сербське королівство	Чорногорське королівство	Австро-Угорська імперія	Туреччина	Німеччина	румунія	Італія	Інша європа й азія	Америка
Великороси	69400	69200
(росіяни)
Малороси	33100	28400	4500	170	330
(українці)
Білоруси	7400	7400
Болгари	5700	226	3400	34	1900	110	ЗО
Серби	9773	2	2800	260	5855	550	6	300
і хорвати
Словенці	1500	1325	126	43	132
Чехи	7500	65	6935	64	310
Словаки	2740	2	2358	56*	380
Серболужичани	157	90**	11
Поляки	21700	9800	4900	3900	3000
Кашуби	370	222	100	148
У підсумку***	159420	115100	3400	2800	260	25600	2450	4500	130	50	600	4500

*Саксонія. **Пруссія.

***Сумарні цифри враховують невеликі групи, які фігурують інколи в графі «Америка та інші країни», «Росія та інші країни», і заокруглені, тому не становлять простої суми стовпчика.

Національно-етнічну роздрібненість і державну не­влаштованість більшості словянських народів підсилюва­ли релігійні відмінності. Більшість східних і південних (крім хорватів і словенців) словян традиційно належить до православя і користується власне словянською писем­ністю — кирилицею. Західні словяни, а також хорвати і словенці, — це переважно католики і користуються лати­ницею. Щоправда, в різні історичні періоди це співвідно­шення змінювалося. Так, значна кількість чехів (гусити), поляків і білорусів (кальвіністи) в давні часи належала до протестантського руху, частина західних українців була й залишається прибічниками унії, тобто представниками греко-католицької церкви, яка посідає проміжне місце між православям і католицизмом, а деякі групи південних словян, крім словенців, унаслідок багатовікового пануван­ня турків-османів змушені були прийняти мусульманство і частково перейти на арабське письмо.

Релігійна розпорошеність словян перешкоджала їх ду­ховному та культурному зближенню й сприяла перерозпо­ділу сфер впливу між супердержавами або ставала приво­дом для міжсловянських (наприклад, боротьба за віру вI—XVIII ст. між православними запорозькими козаками і католицькою польською шляхтою) чи внутрішніх су­перечок і війн. У наш час, із занепадом комуністичної ідео­логії та відродженням релігійної віри у словян, конфесій­на належність знову набуває актуальності, що позначаєть­ся на міждержавних (міжсловянських) відносинах.

Розбіжності в релігійних поглядах словян спричинили­ся до використання ними, відповідно до традицій право­славя та уніатства, католицизму, протестантства і мусуль­манства, різних азбук. Народи, які сповідують православну або греко-католицьку віру, користуються словянською (ки­риличною) писемністю. Латинська писемність використову­ється представниками католицької релігії й протестантства. Незначна частина південних словян (здебільшого боснійців і чорногорців), яка прийняла мусульманство, перейшла на канонічний для цієї віри арабський алфавіт.

Протягом XX ст. демографічна й національно-держав­на ситуації у словянських народів істотно змінювалися. Так, у другій половині цього століття чисельність словян помітно зросла і на одну одиницю збільшилася кількість їхніх держав, яких стало 5:

1. СРСР,

2. Болгарія,

3. Югославія,

4. Польща,

5. Чехословаччина.

Росіян налічувалося 142,8 млн., українців 44,73 млн., білорусів 9,89 млн., болгар 9,23 млн., сербів 8,97 млн., хорватів 5,130 млн., боснійців 2,29 млн., словенців 2,160 млн., македонців 1,7 млн., чорногорців 0,6 млн., поляків 42,09 млн., чехів 10,47 млн., словаків 5,15 млн., лужичан 0,1 млн. Загальна кількість словян на цей час становила 285,31 млн., а їхнє розселення найбіль­шою мірою охоплювало 19 країн світу.

Розселення словян у республіках федеративних дер­жав на цей час було нерівномірним і стосувалося переваж­но Радянського Союзу. Зокрема, за межами РРФСР в ін­ших республіках проживало 25 млн. росіян (найбільше в Україні — 10,472 млн. і в Казахстані — 5,991 млн.), за ме­жами УРСР — приблизно 6 млн. українців (у Росії 3,658 млн., Казахстані — 0,930 млн., Молдові — 0,507 млн. та ін.), а за межами БРСР — приблизно 2 млн. білорусів (у Росії — 1,052 млн., Україні — 0,406 млн. та ін.). Ті словянські народи, які жили в складі Чехословаччини та Югославії (ФСРЮ), становили більшість своїх національних республікі меншою мірою були представлені в інших республіках спільної країни.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. співвідношення між словянськими народами в межах своїх держав і тими, що живуть у несловянських країнах, істотно не змінилося Хоча помітні певні тенденції. Так, за активної еміграціїсловян у високорозвинуті держави їхня загальна частка в цих країнах (особливо в США) поступово зменшується, що зумовлено невпинною асиміляцією (американізацією та ін.) найбільшої хвилі словян-емігрантів кінця XIX — початку XX ст. Крім того, відбувається зменшення кількості ро­сіян у колишніх союзних республіках унаслідок повернен­ня частини з них після розпаду СРСР на свою історичну батьківщину і послаблення русифікації національних дер­жав пострадянського простору.

Якщо порівняти чисельність словянських народів і країни їхнього розселення на початку й у 80-ті роки XXст., то очевидними є певні зміни.

1. Кількість словянських народів зросла від 12 до 14, хоч кашуби згадуються вже не як окремий народ, а як ча­стина поляків з виразно специфічним діалектним мовлен­ням. Окремими словянськими народами стали :

· македон­ці, які почали формуватися в VII ст. на основі словянсь­ких племен смолян, струменів, сагудатів, драгувитів, берзитів та інших, що зайняли історичну область Македо­нію і змішалися там з романізованими нащадками іллірофракійців і греками, але до XX ст. не мали своєї національ­ної держави;

· боснійці (муслімани), які сформувалися на основі сербських і хорватських племен, ставши фактично самостійними і незалежними від сербських земель з XII ст., і виявилися найбільш потуречиними (омусульманеними) з усіх словян;

· чорногорці, у формуванні яких основну участь узяло словянське племя дуклян, які після утво­рення в XIV ст. окремої чорногорської держави із своєю православною церквою відокремилися від сербів.

2. Чисельність словянських народів зросла приблизно на 125,89 млн. осіб, що становить майже 79%, але приріст словян був нерівномірним, оскільки народи зазнали різ­них втрат населення у Другій світовій війні. Так, представ­ників деяких народів (наприклад, росіян і поляків) стало більше приблизно удвічі, а деяких — лише в півтора рази. Це стосується, наприклад, білорусів, значна частина яких зрусифікувалася, українців, які, крім інтенсивної русифі­кації, зазнали великих втрат унаслідок голодомору 1932— 1933 рр. Істотне зменшення серболужичан зумовлене тим, що вони вже багато віків розселені серед німців, котрі ще з X ст. захопили словянські землі колишніх полабян, до складу яких входили і давні лужичани.

3. Порівняно з початком XXст. у 80-ті роки втратили свою державу чорногорці, отримавши статус республіки вскладі федеративної Югославії. Такого самого статусу на­були серби, хорвати, словенці та македонці.

На початку XXI ст . словянське населення збільшилося приблизно на 5 млн. Але значно важливіші зміни відбулися в системі національно-державних утворень словян. З розпа­лом СРСР, СФРЮ і ЧССР утворилося 13 національних дер­жав: Російська Федерація, Україна, Білорусь, Польща, Че­хія, Словаччина, Болгарія, Македонія, Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія. Отже, біль­шість сучасних словянських народів має незалежні держа­ви, що сприяє самобутньому розвитку їхніх етнокультурних традицій і національних мов. Протиріччя, які виникають між окремими словянськими народами внаслідок активних перехідних (переважно диференційних) процесів, не можуть істотно вплинути на існуючу між словянами етнічну, куль­турну, ментальну та мовну близькість.

2. Етнічна близькість словян

Про це свідчать такі чинники:

1. Компактність і тривалість заселення найдавніших словянських земель. Прасловяни заселяли землі зі сходу на захід від басейну Середнього Дніпра до басейну Вісли, а з півдня на північ — від рубежів Правобережного Лісосте­пу до Полісся. Ця територія не була моноетнічною, бо сюди в давнину проникали й інші племена і народи (наприклад, кельти, іллірійці, фракійці, готи, волохи, мадяри, тюрки та ін.). Однак такі міграції були нетривалими або пізніми, тому не могли істотно вплинути на етномовну єдність прасловян і близькість давніх словянських племен та народів. Так само розширення територій прасловян і давніх словян від Адріатичного моря до Уралу і від узбережжя Балтійсь­кого моря до Північного Надчорноморя суттєво не вплива­ло на збереження словянської етномовної близькості.

2. Антропологічна сумісність населення. Беззапереч­ним є той факт, що всі словянські народи належать до європеоїдної раси. Як зазначав Прокопій Кесарійський у VI ст., характеризуючи склавинів і антів, «за зовнішнім виглядом вони не відрізняються одні від інших. Вони дуже високого зросту й велетенської сили. Колір шкіри й волос­ся в них дуже білий або золотистий і не зовсім чорний, але всі вони темно-червоні», тобто руді або русі. Такі антропо­логічні ознаки словян були визначальними протягом ба­гатьох століть прасловянського розвитку, і лише після другого Великого переселення народів у середині І тис. н. е. внаслідок історичного розширення словянських земель відбулося масове змішування прасловян, а потім давніх словян з іншими етносами, що зумовило часткову антропологічну диференціацію західно-, східно- і південно­словянських народів.

3. Подібність способу життя словян, їх матеріальної й духовної культур. Опис словян (склавинів й антів) зробив у VI ст. учасник військових походів на північ і схід Прокопій Кесарійський, автор книги «Війна з готами»: «Ці пле­мена, склавини й анти, не керуються волею однієї людини, а з давніх-давен живуть у народоуправлінні (демократії), і тому в них щастя і нещастя в житті вважається спільною справою. І в усьому іншому в обох цих варварських племен усе життя й закони однакові. Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків і здійснюють інші священ­ні обряди. Живуть вони в жалюгідних хижах, на великій відстані один від одного, і часто міняють місця проживан­ня. Вступаючи в битву, більшість з них іде на ворогів зі щитами і дротиками в руках, панцерів же вони ніколи не надівають... Спосіб життя у них, як у массагетів, грубий, без будь-яких зручностей, завжди вони покриті брудом, але по суті вони не погані і зовсім не злісні, а в усьому збе­рігають гунські звичаї».

Характеристику способу життя словян, їх матеріаль­ної та духовної культур дав візантійський письменник VI— початку VIIст. Маврикій Стратег: «Племена склавинів і антів схожі за своїм способом життя, за своїми звичаями, за своєю любовю до свободи: їх ніяким чином не можна схилити до рабства чи підлеглості у своїй країні...

У них велика кількість всілякої худоби і плодів зем­них..., особливо проса й пшениці» (за А. Супруном і А. Ка­литою).

Про спільні етнічні витоки словянських народів свід­чать фольклор, звичаї та обряди, давні вірування, прийня­те ними християнство та ін.

Очевидною є також однаковість або схожість мов у сло­вянських племен і народів. Подібність між словянськими мовами у фонетиці, лексиці, морфології, синтаксисі та в проміжних рівнях настільки значна, що представники різ­них словянських народів можуть порозумітися між собою і без перекладача. А ті відмінності, які спостерігаються між сучасними словянськими мовами, є наслідком їх при­родного розвитку.

4. Загальноприйнята самоназва словяни, сло­вени. Інші народи називали словян по-різному (напри­клад, германці й романці — венедами ). Цей етнонім є давнімі невипадковим для сукупності словянських племен, адже, крім загальної для них самоназви, трапляються ще спорід­нені етноніми: склавини (переважно південно­словянські племена), словенці (на крайньому заході південнословянських земель), словаки (на сході захід­нословянських земель), словінці (на півночі західно­словянських територій), новгородські словени (на півночі східнословянських земель у Європі).

Існують і географічні назви (переважно гідроніми) з архаїчною осно­вою

С л о в- / С л а в- у Середній Наддніпрянщині (пор. пра­словянську назву Дніпра Славута, Славутич), яка стала твірною для етноніма словяни (як Буг для бужани, Лаба для полабяни, Вісла для вісляни). І навіть після розпаду в VI ст. прасловянської єдності, внаслідок чого в західно­європейських джерелах різняться венеди (західні словяни), анти (східні словяни) і склавини (пе­реважно південні словяни), спільний для словян етнонім ствердився як загальновживаний.

5. Взаємодопомога у визвольній боротьбі проти загарб­ників. Словяни завжди приходили на допомогу одні од­ним. Так, 1380 р. у Куликовській битві разом з росіянами проти монголо-татарських загарбників боролися і пред­ставники українського та білоруського народів. У Грюнвальдській битві обєднана польсько-литовсько-російська армія на чолі з польським королем Владиславом II Ягеллом (Ягайлом) оточила й розгромила війська германського Тевтонського ордену, зупинивши його просування на схід. У 1621 р. під Хотином польсько-українські війська Я. Ходкевича й П. Сагайдачного перемогли турецьку армію сул­тана Османа II, а 1673 р. — польські війська Я. Собеського розгромили турецьку армію. У звільненні від турецько-ос­манського ярма велику допомогу південнословянським народам надали російські війська. Прикладом словянсь­кого військового братерства є спільна боротьба поляків, чехів, словаків, українців, білорусів, росіян, сербів, хорва­тів та інших народів за визволення від німецько-фашист­ських загарбників у Другій світовій війні.

6. Однаковість або подібність ментальності словян, ро­звиток двосторонніх і багатосторонніх економічних, сус­пільно-політичних і культурних звязків, поглиблення співпраці в науковій та освітній сферах, визначення словянських регіонів і міст-побратимів та ін.

Отже, на початку XXIст. усі словянські народи ство­рили власні держави, що сприяло розвитку їхніх національних мов і самобутніх культур.

3. Класифікація словянських мов

Перші спроби генеалогічної класифікації словянських мов належать чеському філологові Йосефу Добровському (1753—1829). Його вважають патріархом словянської фі­лології, який заклав основи систематичного порівняль­ного дослідження мов. Учений поділяв усі словянські мови і діалекти на дві підгрупи : 1) західнословянські: польська із сілезьким діалектом; чеська (богемська) з мо­равським, сілезьким і словацьким говорами;

2) південносхідні: російська; іллірійська за говорами — болгарським, російсько-сербським, боснійським, славонським, далмат­ським, рагузьким; хорватська з віндським говором.

Така класифікація відображає поділ і протиставлення словянсь­ких діалектів на західно- та східнословянські й засвідчує тісніші етнокультурні звязки (у т. ч. і церковнословянські) між південними і східними словянами, ніж між південни­ми й західними чи західними й східними. Недосконалість цієї класифікації повязана з неадекватним уявленням тогочасних філологів про справжню картину словянського мовного світу, низьким рівнем типологічних досліджень і відсутністю порівняльно-історичного методу. Запропропоновану Й. Добровським класифікацію словянських мов підтримали згодом і деякі представники порівняльно-історичного мовознавства: А. Шлейхер, О. Шахматов, Б. Цонєв та ін. Водночас результати компаративістики спричинилися до формування в XX ст. класифікації, яка визначає три підгрупи словянських мов : західну, східну і південну (південна сформувалася на основі тієї частини діа­лектів, що відкололися від східнословянської групи). За цією класифікацією до західнословянської під­групи належать: польська мова із залишками кашубської; чеська; словацька; лужицька у двох своїх варіантах — верхньо- і нижньолужицькому, які все частіше розгляда­ють як окремі мови; мертва полабська мова і поморсько-словінський діалект. Східнословянська підгру­па обєднує три мови: російську, українську й білоруську. Специфічним різновидом західноукраїнських діалектів у сербському мовному середовищі є русинська мова — діа­лект югославських руснаків. Південнословянську підгрупу становлять болгарська, македонська, сер­бська, хорватська, словенська мови, а також мертва старо­словянська.

Тричленна класифікація хоч і є загальноприйнятою, проте не позбавлена дискусійних моментів, зумовлених складними процесами зовнішніх впливів і дивергенції та конвергенції словянських мов. Наприклад, діалектна ос­нова чеської та словацької мов у добу державного утворен­ня Само й Великоморавського князівства за своїми фоне­тичними й лексико-граматичними ознаками була ближ­чою до південнословянської, ніж до західнословянської, на основі якої сформувалися польська й лужицька мови. Підтвердженням цього є створена 863 р. Кирилом і Мефодієм на території ранньофеодальної західнословянської Великоморавської держави південнословянська за характе­ром писемність. На її основі сформувалася старословянсь­ка літературна мова, що належить до південнословянської підгрупи. Але після того як давні мадяри (угорці) напри­кінці IX ст. вклинилися поміж західних і південних словян, проточеські та протословацькі діалекти втратили безпосередній звязок з південнословянськими й поступо­во почали зближуватися за своїми ознаками з контактни­ми протопольською і протолужицькою мовами.

Аналогічні чи подібні процеси у різні історичні періоди відбувалися з іншими словянськими народами, тому важ­ко провести чіткі межі між окремими мовами та мовними підгрупами. Так, існування в IX—XII ст. спільної для схід­них словян ранньофеодальної держави Київська Русь спричинилося до тісної інтеграції східнословянських пле­мен та їхніх діалектів, що дало підстави стверджувати про

наявність у постпрасловянську добу єдиної давньоруської мови, хоч нічого подібного не було ні в західних, ні в пів­денних словян. З одного боку, неможливо заперечити спільні для східнословянських мов фонетичні та лексико-граматичні ознаки, а з іншого, є такі ознаки і в мовах за­хідних та південних словян, які не мали спільних мов пі­сля розпаду прасловянської. Доведеним фактом є спільне використання східними словянами церковнословянської та давньоруської писемно-літературних мов, але вони не заміняли собою різнодіалектного живого мовлення в Київ­ській Русі, як не заступала собою живих мов різних під­груп писемна старословянська, що виконувала функцію словянської міжнародної мови в середовищі спочатку за­хідних (чехів, моравців, словаків і частково поляків), а згодом південних і східних словян.

Існують проблеми в класифікації мов південно­словянської підгрупи, які розвивалися в значно «розірванішому» середовищі, ніж західно- і східнословянські, че­рез що подібність між мовами південних словян менша, ніж між мовами західних і східних словян. Як наслідок, болгарська і македонська мови, тісно контактуючи з ал­банською, грецькою і румунською мовами, втратили такі загальнословянські категорії, як відмінювання та інфіні­тив, але набули постпозитивного артикля, специфічних форм ступенів порівняння і майбутнього часу, запозичили значно більше від інших південнословянських мов гре­цизмів і тюркізмів. Решта південнословянських мов під­падала більшою мірою під північно-західні впливи угор­ців, австрійців, італійців, через що розвивалася в іншому напрямі порівняно з болгарською та македонською. У звязку з цим виділяють дві підгрупи південнословянсь­ких мов: східну (болгарська й македонська мови) і західну (сербська, хорватська, словенська мови).

Є помітні відмінності і в системі західнословянських мов. Певною мірою зберігається історична відокремле­ність чеської та словацької мов від польської і лужицьких, з одного боку, і, з іншого боку — верхньо- та нижньолужицької, які розвивалися в німецькомовному середовищі, від сусідньої польської. Ці відмінності сприяли виділенню підгруп західнословянських мов: лехітської, чесько-словацької та серболужицької.

У середині XXст. було зроблено спроби деталізувати цю класифікацію (чеський славіст Ф. Конечний і радянський мовознавець Л. Якубинський). Якубинський запропону­вав поділ словянських мов на такі підгрупи:

1. східно­словянські мови;

2. польська мова з кашубською та поморсько-словінською;

3. лужицької;

4. чеська мова зі словацькою;

5. сербська, хорватська і словенська;

6. болгарська і македонська.

З огляду на основні фонетичні типи, територіальну поширеність, культурно-історичні зв’язки народів більшість сучасних учених визначає тричленну класифікацію слов’янських мов (рис.2.1.)

4. Походження і розвиток мови

Мова виникла після зародження суспільства, її ство­рення повязане із необхідністю задовольняти його пот­реби в обміні інформацією та її накопиченні. Мова, як і суспільство, безперервно розвивається, але зміни в ній від­буваються дуже повільно. Протягом життя одного поко­ління вони майже не помітні. Чітко виявляються резуль­тати розвитку мови лише через століття, тисячоліття. Усі й зміни мають конкретні причини і прямо чи опосередко­вано відображають зміни суспільства, його потреб.

Проблема походження мови цікавила людей здавна. Протягом століть над нею розмірковували філософи, лінгвісти та ін.

Філософи античної Греції вказували на дві можли­вості виникнення мови. Геракліт (554—483 до н. е.), Продік (Vст. до н. е.), Антісфен (прибл. 455 — прибл. 366 до н. е.) і почасти Платон (427 — 347 до н. е.) схиля­лися до думки, що мова постала природним шляхом (грец. physei — від природи), тобто назви речей зумов­лені самими речами. Демокріт (460—371 до н. е.), Арістотель (384—322 до н. е.), Діодор Сицилійський (прибл. 90—21 до н. е.) вважали, що мова виникла штучним шляхом (грец. thesei - за встановленням), тобто назви речам дало суспільство. Перша точка зору має біологічне забарвлення, а друга — соціальне .

У мовознавчій науці існують такі гіпотези похо­дження мови:

1. звуконаслідувальна,

2. вигукова,

3. соціаль­ного договору,

4. трудових викриків,

5. суспільних регуля­торів,

6. жестів,

7. ігор,

8. контактна тощо.

Основою їх є думка про природний або штучний шлях виникнення мови.

Звуконаслідувальна гіпотеза . Згідно з цією гіпотезою мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Наприклад, рос. кукушка, болг. кукуваца є відтворенням крику зозулі (ку-ку). Прихильниками звуконаслідувальної гіпотези були німецький філософ Ґотфрід Лейбніц (1646—1716) та німецький мовозна­вець В. фон Гумбольдт.

Без сумніву, деякі слова утворені в результаті наслі­дування звуків природи. Оскільки таких слів небагато,не можна вважати, що звуконаслідування є першоосно­вою мови.

Вигукова гіпотеза . Суть її полягає в тому, що, сприймаючи предмети, явища, людина реагувала на них вигуками — особливими словами, які виражають емоції. Таким чином постала мова. Підтримували вигукову гіпотезу Г. Штейнталь і О. Потебня.

Звуконаслідувальна і вигукова гіпотези були по­пулярні в XIX ст. і фактично розвивали давньогрецьку концепцію походження мови від природи. Однак вони втратили свою актуальність, оскільки відводили люди­ні пасивну роль у створенні мови і не враховували соці­альних потреб у комунікації.

Гіпотеза соціального договору. Прихиль­никами цієї гіпотези були шотландський філософ Адам Сміт (1723—1790) і французький філософ Жан-Жак Руссо (1712—1778). Суть її полягає в тому, що люди до­мовилися називати певні предмети, явища певними словами. Гіпотеза соціального договору спирається на давньогрецьку концепцію виникнення мови шляхом встановлення.

Гіпотеза трудових викриків . Запропонува­ли її німецькі мовознавці Людвіг Нуаре (1829—1889) та Карл Бюхер (1847—1930). Відповідно до цієї гіпотези мова виникла з викриків, які супроводжували колек­тивну працю і сприяли її ритмізації, організації. Пози­тивним аспектом гіпотези трудових викриків є те, що вона повязує походження мови з працею. Однак трудо­ві викрики є лише технічним прийомом виконання ко­лективної праці, вони не виражають ніякої інформації і не виконують комунікативної функції.

Гіпотеза суспільних регуляторів . Запо­чаткував її німецький мислитель Фрідріх Енгельс (1820—1895). Він вважав, що мова зявилася не у лю­дини як індивіда, біологічної істоти, а в суспільстві, у людей як соціальних істот. Поява звукового спілкуван­ня є наслідком розвитку виробничих суспільних відно­син у первісному трудовому колективі, наслідком того, Що в людей зявилося що сказати одне одному. На його думку, потребу в спілкуванні породила колективна праця.

Згідно з гіпотезою суспільних регуляторів виник­нення мови повязане зі звуковими сигналами стада мавп. Ці сигнали були засобами стадної стимуляції (термін О. Леонтьєва). Подібними звуковими нечленороздільної форми послуговувалися люди в пер­вісному трудовому колективі.

З розвитком людини засоби стадної стимуляції транс­формувалися у суспільні регулятори, тобто по­чали виконувати суспільну комунікативну функцію. Зміст суспільних регуляторів, який спочатку мав ситу­ативний характер, поступово набув предметності, тобто вони стали знаками предметів і явищ обєктивної дій­сності. Водночас із цією змістовою динамікою первісної мови відбувалася зміна її форми: мова ставала члено­роздільною як у фонетичному, так і в граматичному ас­пектах.

Гіпотеза жестів. Деякі лінгвісти вважають, що первісне мова була не звуковою, а кінетичною і виража­лася жестами, передусім порухами рук. Гіпотезу жестів відстоював російський лінгвіст Микола Марр (1864— 1934). Нині її прихильником є російський мовознавець Вячеслав Іванов (нар. 1929). Він вказує на паралель мовного розвитку дитини і людства (жестова комуніка­ція — однослівні позначення предметів — сполучення слів у короткі речення). На думку В. Іванова, жести бу­ли основним засобом спілкування гомінідів, які жили приблизно 3 млн. років тому.

Гіпотеза ігор , її висунули американські вчені. Вона полягає в тому, що мова народилася з гри: людина примітивно моделювала дійсність, заступаючи реальні речі звуковими замінниками, що й стали з часом еле­ментами мови.

Контактна гіпотеза . Сформулював її росій­ський мовознавець Василь Абаєв (1900—2001). На його думку, в давні часи всередині племені люди розуміли од­не одного і без мови, а ось зіткнення двох різних племен породило звукові сигнали типу ми, вони, свої, чужі. Прос­те копіювання викриків чужого племені могло стати йо­го назвою для інших племен, а свої власні викрики підно­силися до рівня самоназви. Розрізнення свого і чужого в побуті, звичаях, їжі, зброї тощо призводило до звукових реакцій, які і ставали назвами відповідних речей.

Важливу роль у розвязанні проблеми походження мови відіграють гіпотези походження людини — гіпоте­за моногенезу і гіпотеза полігенезу.

Прихильники гіпотези моногенезу (грец. monos - один, єдиний і genesis - походження) схиляються до думки, що людина (а отже, й мова) виникла десь в одно­му місці земної кулі. Це означає, що спочатку була тільки одна мова. В процесі її розвитку відбувалися певні зміни, інші мови утворювалися шляхом поділу первіс­ної. Цей поділ багаторазово повторювався.

Одним з перших гіпотезу моногенезу почав розроб­ляти італійський мовознавець Альфредо Тромбетті (1866—1929).

Її прихильниками є німецький мово­знавець Бернгард Розенкранц (нар. 1903), американ­ський лінгвіст Моріс Сводеш (1909—1967), російські лінгвісти В. Іванов, О. Леонтьєв, М. Марр, український мовознавець О. Мельничук, сучасний український мо­вознавець Юрій Мосенкіс.

Спираючись як на мовні, так і на антропологічні свідчення, представники гіпотези полігенезу припуска­ють, що людина (і мова) виникла у двох точках земної кулі — у Східній Африці (ностратична мовна група) і в Південній Азії (синокавказька мовна група). Ця ідея й породила ностратичну гіпотезу. Значний внесок у її розробку здійснив датський мово­знавець Хольгар Педерсен (1867—1953), який запрова­див і її назву. Переконливо обґрунтував спорідненість ностратичних мов російський мовознавець Володимир Ілліч-Світич (1934—1966).

Проблема походження мови дуже складна. Проте у XX— на початку XXIст. усе виразніше окреслюються шляхи її розвязання. Ключем до вирішення цієї проб­леми є ідея переходу від тваринних звуків стадної сти­муляції до людських звуків суспільної регуляції.

5. Класифікації мов

На світі існує дуже багато мов, тому проблема їх групування є однією із найскладніших у лінгвістиці. Мови класифікують за генеалогічними звязками, типом організації і суспільним статусом, поширеністю.

1. Генеалогічна класифікація мов

Кожна мова світу утворилася на ґрунті певної пра­мови. Оскільки мови, які походять від однієї прамови, є спорідненими, то спорідненість мов і стала основою найпоширенішої їх класифікації — генеалогічної.

Генеалогічна (грец. епеа!о іа — родовід) класифікація мов - групування мов за спорідненістю.

Ця класифікація мов передбачає виокремлення мовних сімей — сукупності мов, основою яких є од­на прамова. Мовну сімю поділяють на групи за ступе­нем спорідненості, в яких можуть розрізняти ще й під­групи. Нині у світі існує майже 200 мовних сімей, кож­на з яких включає від однієї мови до кількох сотень мов. Найчисленнішими за кількістю носіїв є такі мовні сімї: індоєвропейська, китайсько-тибетська, афразійська, австронезійська, конгокордофанська, дравідська, япон­ська, тюркська, австразійська, корейська, фінно-угорська, нілосахарська, андоекваторіальна, кавказька, монгольська, тунгусо-маньчжурська.

Індоєвропейська мовна с і м я . Мовами цієї сімї розмовляє більше 2 млрд. осіб. До неї належать усі мови, що виконують функцію світових мов. У індоєвро­пейській сімї існують такі мовні групи: індійська, іран­ська, грецька, вірменська, італійська, романська, кельтська, германська, іллірійська, албанська, балтій­ська, словянська, тохарська, анатолійська.

Словянська мовна група . До неї належать:

— східнословянська підгрупа. Представлена вона українською (45 млн.), російською (250 млн.) і білорусь­кою (понад 8 млн.) мовами. Внаслідок жорсткої русифі­кації російською володіє ще приблизно 200 млн. осіб (переважно в країнах СНД), щоправда, з більшою чи меншою суржикізацією. Українська, російська і біло­руська мови є нащадками давньоруської,

— західнословянська підгрупа. Вона охоплює поль­ську (43 млн.), чеську (10,6 млн.), словацьку (5,3 млн.), верхньолужицьку та нижньолужицьку (разом лужичан 100 тис.) мови, а також мертву полабську. Верхньолу­жицьку і нижньолужицьку мови нерідко розглядають як літературні форми єдиної лужицької мови (її назива­ють ще серболужицькою або сорабською). У давніших мовознавчих працях до західнословянської підгрупи відносили кашубську мову, але докладніше її вивчення дало змогу зясувати, що вона є одним з діалектів поль­ської мови;

— південнословянська підгрупа. До неї входять болгарська (понад 9 млн.), македонська (майже 2 млн.), словенська (1,8 млн.), а також сербська, хорватська, боснійська та чорногорська, які утворилися після роз­паду сербсько-хорватської мови, що функціонувала вЮгославії до її поділу. До південнословянської мовної підгрупи належить і старословянська мертва мова, яка є найдавнішою літературною мовою словян, її створи­ли на базі солунських говорів давньоболгарської мови брати Кирило й Мефодій у IX ст.

2. Типологічна класифікація мов

Кожна мова певним чином організована. За спільни­ми структурними ознаками мови обєднують у типи. Розробленням типологічної класифікації мов займаєть­ся типологічне мовознавство.

Типологічна класифікація мов — групування мов за особливос­тями їх структури незалежно від спорідненості.

Теоретично типологічна класифікація може ґрунту­ватися на будь-якому рівні мови. Нині існують розроб­ки в галузі фонологічної та синтаксичної типології, за­початковано створення лексичної типології. Оскільки фонем у мовах надто мало, а лексем надто багато, опти­мальне групування мов на основі цих рівнів ускладне­не. За синтаксичною побудовою теж важко обєднати мови в однорідні типи, оскільки синтаксичні ознаки різних мов дуже складні.

Найзручнішим для типологічних досліджень є мор­фологічний рівень. Це зумовлене тим, що кількість мор­фем у мовах достатня для їх типологічного групування, до того ж морфеми більш стійкі щодо змін порівняно з ін­шими мовними одиницями. Деякі мовознавці взагалі на­зивають типологічну класифікацію мов морфологічною.

Морфологічна типологія. Морфологічний рівень мо­ви, порівняно з фонологічним і синтаксичним, у типо­логічному відношенні вивчений найкраще.

За морфемною будовою слова В. фон Гумбольдт ви­окремив чотири типи мов: ізолюючий, аглютинуючий (аглютинативний), флективний та інкорпоруючий.

Ізолюючі мови . Для них характерні незмінність і морфологічна нерозчленованість слів. Ізолюючі мови мають лише один різновид морфем — корінь. Грама­тичне значення виражається здебільшого з допомогою порядку слів. До ізолюючих мов належить давньоки­тайська мова веньянь. Ознаки цього типу мов прита­манні сучасній китайській мові байхуавень, вєтнам­ській (австразійська сімя), мові йоруба (конгокордофанська сімя). Наприклад, китайська фраза во хао означає «я люблю», а хао во — «люби мене». Грама­тичні значення тут виражені зміною порядку слів та інтонацією.

Аглютинуючі (аглютинативні) мови . В них корінь незмінний і тому внутрішня флексія відсут­ня. В аглютинативних мовах афікси у межах слова ха­рактеризуються високим ступенем самостійності, оскіль­ки чітко відмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця у слові. Вони завжди виражають те саме значення, причому тільки одне, а певне значення, у свою чергу, завжди передається тим же афіксом. Наприклад, у киргизькій мові ата-га - «батькові», ата-лар-га — «батькам», ата-лар-ьімьіз-га - «нашим батькам». Тут давальний відмінок завжди вира­жений афіксом -га, а цей афікс завжди виражає тільки давальний відмінок, так само афікс -лар вказує лише на множину, афікс -ьімьіз — на першу особу. До аглютина­тивних мов належать, зокрема, тюркські мови, більшість фінно-угорських, японська, мови банту.

Флективні мови. У них корінь змінний, причо­му ця змінність може виявлятись і як внутрішня флек­сія, тобто здатність кореня виражати своїм чергуван­ням граматичне значення. Наприклад, англ. Foot – «нога» і feet— «ноги», нім. Mutter — «мати» і Мй tter — «матері», укр. набрати — доконаний вид і набира ти – недоконаний вид. У флективних мовах афікси не самостійні, вони зливаються з коренем і формально, і за змістом. Слово козацький важко поділити на ко­рінь і суфікс, оскільки у звуці [ц] злилися кінцевий приголосний кореня козак- і початковий приголосний суфікса -ськ- ([к] + [с] = [ц]). У слові радість суфікс -ість вказує на іменник. А в похідному від нього прикметни­ку радісний цей самий суфікс -ість (з утраченим [т]) вжене має іменникового значення і втратив самостійність. До флективних належать індоєвропейські мови і біль­шість афразійських.

Інкорпоруючі мови . До них входять складні комплекси, які є водночас і словами, і реченнями. Цей тип мов представлений деякими палеоазійськими мова­ми та більшістю індіанських мов Америки. Наприклад, у мові мексиканських індіанців ninakakwa означає «Я їм мясо». Передаючи предикативний, реченнєвий зміст, наведена конструкція залишається словом, яке побудо­ване шляхом синтаксичного основоскладання, а не сло­воскладання: пі+па k а+ kw а. Комплексні слова-речення інкорпоруючих мов здебільшого починаються з кореня-підмета, а закінчуються коренем-присудком. Між цими межовими морфемами можуть бути компоненти, що ви­ражають зміст другорядних членів речення.

Сутність розвитку мови

Із часів виникнення мова безперервно змінюється. Розвиток є формою її існування. Він відбувається повіль­но і протягом життя одного покоління малопомітний або й зовсім не помітний. У історичні періоди, повязані з ре­волюційними змінами суспільства, розвиток мови дещо прискорюється. Однак вона не змінюється стрибкоподіб­не, оскільки в кожний момент свого існування Мє бути загальнозрозумілим засобом спілкування.

Мова змінюється на всіх своїх рівнях — від фоноло­гічного до текстового. Темп розвитку різних рівнів мови не однаковий. Найшвидше змінюється лексичний рі­вень, оскільки саме він безпосередньо відображає обєк­тивну дійсність, її зміни та пізнання людством світу.

Утворюються нові слова та звороти, зникають старі, од­нак іноді повертаються назад. Лексеми не тільки тво­ряться, а й запозичуються, змінюють своє значення, пе­реходять з одного стилю в інший.

Зміни характерні не лише для мовних рівнів, а й для мови як системи. Може змінитися також її статус.

Важливими виявами розвитку мови є процеси ди­вергенції (лат. розходження), тобто диференціації, і конвергенції (лат. - сходження), тобто зближення мов. У різні історичні епохи провідним був то один, то другий процес, але зав­жди розвиток мови так чи інакше включав їх обидва.

Характерною рисою епохи первіснообщинного ладу з його родоплемінною організацією є дивергенція мо­ви. Єдність первісної мови, яка, за гіпотезою моногене­зу, колись існувала, швидко втратилась унаслідок роз­селення давніх людей на величезних просторах, освоєн­ня ними нових територій і втрати між ними контактів. Це був мовотворчий період, оскільки кількість мов і особливо діалектів безперервно зростала.

Кожне племя мало свій власний діалект. Імовірно, що діалекти племен, близьких за територією та похо­дженням, характеризувалися значною схожістю і утво­рювали племінну мову. Вона охоплювала один або кіль­ка союзів племен, являючи собою сукупність племінних діалектів. Міжплемінне спілкування здійснювалося од­ним з більш поширених діалектів. Однак у цей час по­чав зароджуватися наддіалектний засіб спілкування -койне, який став згодом однією з ознак мови народності. Так, для спілкування папуаських племен функціонує 14 локальних племінних мов і дві мови для міжплемін­ного спілкування — піджин-інгліш і моту.

Племінні мови існували тільки в усно-розмовному варіанті, писемність на той час ще не була винайдена, їх лексичний склад був порівняно обмеженим. Його біль­шу частину становили слова із конкретним і видовим значеннями, а меншу частину -- слова на позначення узагальнюючих (абстрактних і родових) понять. Пле­мінні мови збереглися до наших днів у деяких регіонах Америки, Африки, Австралії, Азії та на ряді островів. Окремі племінні мови мають усього 1—2 тис. слів. У пе­ріод існування первіснообщинного ладу на земній кулі різних мов, очевидно, було значно більше, ніж тепер.

Утворення держави призвело до появи нових сус­пільних формацій — рабовласництва та феодалізму. Територіальна консолідація (лат. сопзоіісіатло — обєднан­ня) племен, злиття їх сформували нову спільність лю­дей — народність. Вона мала вже єдину мову, основою якої була одна з племінних мов. Мові народності були характерні такі ж глибокі діалектні розбіжності, як і племінній. Діалекти обєднаних в одну народність різ­них племен продовжували існувати як діалекти мови народності.

До того ж слабкі економічні звязки між різними те­риторіями однієї народності, феодальна роздрібненість навіть збільшили кількість діалектних відмінностей. Отже, для періоду народності також характерна дивер­генція, яка виявляється у діалектотворенні. Вона є пе­реважно внутрішньомовною, діалектною. Поділ однієї мови на кілька відбувався значно рідше, наприклад, з давньоруської мови в XI ст. виокремилась українська, а у XII ст. — білоруська та російська.

У період існування народності, крім дивергенції мо­ви, відбувався і процес конвергенції. Він виявився, на­приклад, у втраті редукованих звуків (із досить схожи­ми результатами) в усіх словянських мовах, у занепаді відмінювання іменників романських мов. Уже саме ви­никнення мов народностей у результаті інтеграції пле­мінних мов включало елементи конвергенції.

Мова народності, як правило, вже мала писемність, а отже, й літературну форму. Але рукописний спосіб розмноження писемних текстів значно обмежував по­ширення літературної мови, її впливовість. Основною формою функціонування мови народності залишався її усно-розмовний різновид. Тому літературна (книжна) мова існувала як щось далеке від мови усної (народної) і нерідко свідомо протиставлялася їй. Функції літератур­ної могла виконувати навіть зовсім інша мова, наприк­лад латинська у Західній Європі, арабська у країнах Се­реднього Сходу, старословянська в Давній Русі.

У час існування народності різні мови фактично могли сприйматися як різні функціональні стилі і роз­глядалися носіями мови як одна. Використання в ролі літературної іншої мови, як правило, супроводжувало­ся писемною фіксацією також і рідної мови (ділові до­кументи, художня література тощо). Це свідчить про таку ознаку розвитку мови, якдиглосія (грец. сііз -Двічі і І6зза — мова) — функціональне розмежування використання в писемній сфері двох мов одним сус­пільством.Народності і, відповідно, мови народностей, зберег­лися до наших днів, наприклад баскійська мова в Іспа­нії, бретонська у Франції, уельська в Англії тощо. На­родності, представлені малочисельними спільнотами людей, збереглися і на Кавказі. Так, у Дагестані функ­ціонують цезька, цахурська, рутульська, арчинська, кубачинська мови.

У результаті економічного і політичного розвитку суспільства на зміну народності прийшла ширша форма спільності людей -- нація, яка має свою мову (націо­нальну), її літературна форма стала найуживанішою, найвпливовішою з-поміж інших форм. Винайдення книгодрукування значно полегшило розповсюдження літературної мови, яка почала витісняти діалекти на другий план. Процес діалектотворення загалом припи­нився, спостерігалися зменшення кількості діалектних рис, втрата найпомітніших локальних мовних ознак.

Національна літературна мова утворилася на народ­ній, тобто діалектній, основі. Вона характеризується значною близькістю до усно-розмовної мови: призначе­на не для елітарного користування, як літературна мова народності, а для загального. Значно зріс ступінь унормованості літературної мови на всіх її рівнях. Водночас національна літературна мова перестала бути тільки мовою писемною, у ній розвинулася усно-розмовна фор­ма, яка все більше заміняє діалекти.

Отже, у межах національної мови відбулися процеси консолідації, конвергенції всіх її форм з тенденцією до повної заміни цих форм єдиною літературною мовою в її писемному та усному різновидах.

На цьому етапі розвитку мови відбуваються також процеси диференціації, які полягають у виокремленні функціональних стилів у межах однієї літературної мо­ви. Тим самим процес диференціації зливається з ін­шим аспектом мовного розвитку — із процесом збага­чення мови: чим більше стилів у мові, тим багатшою є мова.

Залежно від умов існування національна мова може розпастись. Так, сучасна англійська мова має значні розбіжності у США, Канаді, Австралії. Нині говорять про різні стандарти англійської мови: класичний (бри­танський), американський, канадський, австралій­ський. Імовірно, років через сто існуватимуть близько-споріднені, але різні мови — англійська, американська, канадська, австралійська. Подібні процеси відбуваються з німецькою мовою в Швейцарії, Австрії, Люксем­бурзі.

Мова завжди розвивається, оскільки функціонує в суспільстві, якому притаманні зміни. За певних умов вона збагачується, зазнає дивергенції чи конвергенції, може і знецінюватися, занепадати.

Синхронія і діахронія

Люди, використовуючи мову у процесі спілкування, сприймають її як незмінне явище. Такий стан мови ха­рактерний для певного часу. Однак цей незмінний стан є лише одним з моментів розвитку мови, горизонталь­ним зрізом руху її в часі (вертикальний зріз). Для по­значення стану мови у конкретний час використовують термін «синхронія».

Синхронія (грец. вупспгопоз — одночасний) — стан мови у пев­ний історичний період, у конкретний момент Ті розвитку.

Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють син­хронічний аспект, існує синхронічне, або описове, мо­вознавство, наприклад, курс сучасної української літе­ратурної мови. Сучасний стан мови є типовим прикла­дом синхронії, оскільки може спостерігатись і вивчатись безпосередньо. Але дослідження, наприклад, давньоук­раїнської мови XVIIIст. теж належить до синхронії.

Розвиток мови протягом тривалого часу позначають терміном «діахронія».

Діахронія (грец. сііа — крізь і спгопоз — час) — розвиток мови у часі, історична послідовність мовних змін.

Вивченням мови у часі, її розвитку займається діа­хронічне, або історичне, мовознавство (наприклад, істо­рична граматика української мови).

Розрізнення синхронії і діахронії є дуже істотним. Для носіїв мови, що використовують її на практиці, іс­нує тільки синхронія: мова функціонує безвідносно до своєї історії. Для наукового осмислення мови, для мо­вознавства надзвичайно важливою є діахронія, оскіль­ки певний стан мови обумовлений її історичним розвит­ком. Кожне мовне явище має свою історію (діахронія) і своє місце в системі мови (синхронія). Тому до вивчення мови можливий і діахронічний, і синхронічний підхід. Так, із синхронічної точки зору сучасні українські форми пес — пса, сон — сну мають випадні голосні [е], [о] (чергування [е], [о] з нулем звука). З діахронічної точки зору в цих формах представлені наслідки занепаду ре­дукованих голосних [ь], [ь], які у сильній позиції пере­творились на голосні повного утворення [е], [о] (пьс-ь -+ пес, сьнь — сон), а в слабкій — зникли (пьса — пса, с-ьну - сну).

Розрізнення синхронії і діахронії не означає, що перша позбавлена будь-якого втручання часу, адже про­цеси розвитку мови не припиняються.

Скачать архив с текстом документа