Любовна лірика Ліни Костенко
СОДЕРЖАНИЕ: Кафедра української філології Любовна лірика Ліни Костенко Реферат учениці 11-Б класу Н В К № 9 Шостик Юлії Полтава 2 Зміст Вступ . Етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко.Кафедра української філології
Любовна лірика
Ліни Костенко
Реферат
учениці 11-Б класу
Н В К № 9
Шостик Юлії
Полтава 2
Зміст
. Етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко.
1.Свято любові...................................................................................................4
2.“Це тихе сяйво над моєю долею...”...............................................................5
3.Листи Кохання, адресовані Йому................................................................10
III. Висновки........................................................................... ...........................13
IV. Література....................................... ....................................14
Вступ
Звичайно ж , немає поетів, які б не писали про любов – вже надто значне місце вона посідає у спектрі людських почуттів. Кажуть, здатність до любові є мірилом людської душі. Любов підносить, ошляхетнює людину навіть тоді, коли несе страждання.
Почуття любові, можливо, як ніяке інше , прагне висловлення. Ось чому кохання дуже часто дає поштовх до творчості, до самовираження. Скільки написано творів, у які поети намагалися вкласти всю силу свого почуття!
Здається, що всі можливі нюанси любовних почуттів уже зафіксовано в поетичному слові. І якщо це втілення емоційних станів у слово відбулося на справжньому мистецькому рівні – то це означає, що здійсненна “матеріалізація” почуття , що воно вже передасться іншим людям, “зарядить” їх тим духовним станом, який пережив поет. Тому спілкування з такою поезією – це збагачення власного духовного світу, його урізноманітнення і – обов’язково –ошляхетнення. Врешті – решт, це розвиток людиного в людині.
Може виникнути запитання: вже так багато написано прекрасних поезій про кохання, то чи ж не загрожує любовній ліриці самоповторення, яке свідчитиме про вичерпування теми? Справді, є безліч поезій про кохання, які багато в чому повторюють одна одну. І тут нічого не вдієш – такі твори – близнюки з’являлись, з’являються і будуть з’являтися. Проте це не говорить про кризу теми. Просто автори цих творів недостатньо заглиблюються в неї, не відкривають у ній нові грані. Насправді тема любові є невичерпною, бо невичерпним є духовний світ людини. Відомо ж бо, що кожна окрема людина – це неповторний макрокосм.
Кожна “вічна” загальнолюдська тема – це тема кохання. Поезія Ліни Костенко на цю тему є класикою української любовної лірики.
На чому ґрунтується таке твердження? Всяка довершеність сама по собі передбачає красиве виконання. У художній манері Ліни Костенко домінує така риса, як власне краса мистецького виконання .
Так у чому їх краса? В чому красива довершеність їх красивого виконання?
Етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко.
Свято любові.
Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані.
Такі сади були тоді розхристані.
І вся в гірляндах, як індійська жриця,
Весна ряхтіла в іскорках роси.
Плакучі верби не могли журиться,
Такі були у іволг голоси!
Н а перший погляд здається, що про кохання тут не сказано жодного слова. Але це поверхове враження. Насправді ж тут кожне слово промовляє про любов. Навіть не промовляє, а кричить, шаленіє. Бо йдеться про свято любові. У поетеси немає слів, які про це свято сказали б прямо. Тому вона показує захмелілу від щастя природу – розхристані, немов сп’янілі від весняної повноти життя, сади, гостру свіжість вранішньої роси, що виблискує під першими сонячними променями, бентежно-радісний спів птахів, що не дають журитися навіть плакучим вербам. “Настрій” природи абсолютно відповідний настрою сповненої любовними почуттями героїні.
Але, як це завжди буває у Ліни Костенко, найбільш вражаючі рядки – у фіналі твору. Саме вони надають довершеності :
А під вікном цвіли у нас троянди,
Не вистачало трішечки доби
А на дошку прозорої веранди
Ходили то дощі, то голуби...
Це дає нам відчуття, і бачення середовища, у якому перебували двоє сп’янілих від щастя людей, їм так було добре вдвох, що вони не могли набутися один з одним – “не вистачало трішечки доби”. При всій зовнішній простоті, остання фраза надає поезії остаточної довершеності.
Якщо все ж таки спробувати схарактеризувати любовну лірику Ліни Костенко зі змістового боку, то треба відзначити, що вона містить досить широкий емоційний спектр цього почуття – від його найвищої піднесеності , своєрідного “піку” почуттєвого підйому, коли любов, здається набуває ознак близької до божевілля навіженості, до більш спокійних, навіть пригасаючих станів. Почнемо з поезії , у яких любов – невгамовна пристрасть:
Спини мене отямся і отям
Така любов буває раз в ніколи
Вона ж промчить над зламаним життям
За нею будуть бігти видноколи
Вона ж порве нам спокій до струни
Вона ж слова поспалює вустами
Спини ж мене спини і схамени
Ще поки можу думати востаннє
Ще поки можу але вже не можу
Настала черга й на мою зорю
Чи біля тебе душу відморожу
Чи біля тебе полум’ям згорю.
Відсутність у цьому вірші розділових знаків – літературний прийом із досить очевидною функцією. Вірш – схвильований, спонтанно виниклий монолог, невпинний потік слів ліричної героїні, що перебуває у стані високої психологічної напруги, афекту. Тому її мова немовби неорганізована, героїні не до розділових знаків, бо у неї одне прагнення – висловитись. За формою висловлення вона немовби не стежить. Прийом спрацьовує, враження пристрасної спонтанності монологу створене. Але помилиться той, хто прийме цей монолог як неорганізований потік слів. Навпаки, пристрасне почуття, що володіє героїнею, є тією силою, що робить її монолог цілісним. Кожне слово максимально включене у процес вираження. Більше того, в поезії розвивається прекрасно продуманий внутрішній сюжет, або ж , точніше, внутрішній конфлікт, розгадка якого не тільки спростовує думку про недостатню організованість тексту, а й зачаровує його витонченістю. Лірична героїня і Він закохалися один в одного. Вона боїться кохання, боїться власної пристрасті. Відчуває його невгамовну силу. Тому й благає зупинитись. Він, як і належить мужчині, сильніший за неї. Тому Вона ще має надію на його спроможність зберегти холодну голову у цьому обвалі пристрасного почуття.
Чому вона боїться любові? Повної відповіді на це питання в тексті не знаходиться. Але вона нам і непотрібна, бо знаємо головне – ця небажана любов загрожує “зламаним життям”, довгонепроминущими наслідками (“за нею будуть бігти видноколи ”) , втратою спокою...А ще її мучить інтуїтивне передчуття якоїсь (психологічної) несумісності з Ним (“чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум’ям згорю ” ).
Внутрішній конфлікт твору – це боротьба ліричної героїні з собою, зі своєю пристрастю. У цій боротьбі вона мобілізує усі сили, всю здатність чинити опір невгамовному любовному потягу. Поки що Вона тримається. Але Вона - жінка. Вона – слабка. Він мовчить , не чує її благань. Від нього нема допомоги. І Вона ламається, здається на волю долі. Момент зламу чітко зафіксовано : “ ще поки можу але вже не можу”.
Перед нами - психологічна драма, показана на мініатюрній, як для драми, текстовій площі в 12 рядків.
“Це тихе сяйво над моєю долею...”
А ось інша драма. А може й не драма, а просто історія кохання, кульмінаційні моменти:
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем? !
Такі вже рідні , і такі чужі.
Це дуже цілісна історія кохання. В ній є початок , розвиток і завершення. Вона закодована у 8 – рядковий текст. Сприйняти поезію – це “розгустити”, декодувати спресовану в ньому художню інформацію. Що й спробуємо зробити.
Спочатку дізнаємося про силу кохання. Вона, лірична героїня, “тяжко відболіла ним.” Кохання принесло багато болю і страждання. Емоційна напруга була такою високою, що зараз, коли вона вже певною мірою пригасла, все ж залишилася у пам’яті “ як марення, як сон”. Психологічно точно відтворено зародження любові – вона з’явилася не зразу, а поступово і не контролювалася розумом.
Кохання уже перейшло свій апогей. Але воно ще живе “тлінно” (“Любові усміх квітне раз, ще й тлінно” , - П. Тичина). Воно пригасає, навіть зникає у буднях. Проте щомиті здатне спалахнути. То звична форма його жевріння у часі. Поезія чудово відтворює цей стан. Лірична героїня готова до розлуки. В якийсь дуже буденний момент (“Будень”) їй здається, що прощання відбудеться легко, без болю. Проте це не так, бо саме в момент прощання ледь жевріюче, пригашене буднями почуття знову спалахне з певною силою, і тоді відкриється біль утрати, біль одинокого існування без любові, без Нього.
І як ми будем , як тепер ми будем?
Такі вже рідні і такі чужі.
Звертає на себе увагу виняткова вражальність фрази “І як ми будем, як тепер ми будем ? ” у якій розпачливість інтонації абсолютно згармонізована з розпачливістю змісту. Фраза “ такі вже рідні і такі чужі” навдивовижу точно і ємко виражає почуттєвий стан двох людей, які переживають кохання у його “тлінній”, згасаючій стадії: вони “вже рідні”, бо любов зріднила їх, але в той же час , зі згасанням почуття, вони все більше відчувають у своїх почуттях холод відчуженості. І справді – дивовижна вона майстер слова, Ліна Костенко.!
Але якби поезія і завершилася цими двома рядками, то ми мали б ще одну, блискуче зроблену ліричну мініатюру на банальну тему “ любов – прощання” Банальність ця муляла б, їй не можливо було б приховатися навіть за філігранною майстерністю Ліни Костенко.
Третя строфа вносить в цю тему нетрадиційний мотив , який знімає відчуття банальності теми:
Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! -
воно лишилось на усе життя.
Поетична розповідь про згасання почуття перетворилася у світлий гімн любові. Любов, хай навіть така, що приносить біль (а чи можливе справжнє кохання, яке б не супроводжувалося душевним стражданням?!) – це все одно “казка днів”,” світлий сон” у житті ліричної героїні. Вона облагороджує існування людини в цьому світі, стоячи “тихим сяйвом” над її долею.
Якщо ж тексти окремих поезій Ліни Костенко не можна розгорнути в цілісній історії, то вони вирізняються іншою, не менш привабливою якістю, а саме: навіюють певний настроєвий смисл, який легко входить у свідомість, як, буває, входить, і залишається, і починає звучати в тобі прекрасна музична мелодія. Ось одна з таких ліричних мініатюр, що наділена сильною сугестивною здатністю:
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити 1 .
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на “ви”.
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
Мініатюра досить складна за своєю поетичною технікою. Елементи пейзажу навіюють “осінній ” настрій, надають творові відповідної емоційної тональності. Поезії оповита серпанком таємничості ,якоїсь недомовленості. Все це притягує до себе, зачаровує, збуджує увагу та почуття. Прекрасною мелодією звучать такі одверті , такі інтонаційно виразні слова:” Я Вас люблю, о як я Вас люблю!”
Любов для Ліни Костенко – почуття світле. Недарма поезія, у якій йдеться про закоханість сiмнадцятирiчної дiвчини, названа Свiтлим сонетом. Дівчина сумна, бо на її кохання хлопець не відповідає взаємністю. Так, вiрш Св i тлий сонет присвячений першому в життi сiмнадцятирiчної дiвчини коханню. Правда, кохання це нещасливе. Але це не страшно, бо:
Це ще не сльози - це квiтуча вишенька,
що на свiтанку струшує росу.
Дiвчина лише вчиться печалi i вiрностi, любовним спогадам в справжньому коханню. Це не трагедiя, вона лише зiткнулась з неприємнiстю...
Анiтрохи не сумно, що дiвчина печальна, бо ця печаль - вісник нового, справжнього, глибоко кохання. Це велике щастя. Неперевершено Лiна Костенко оспiвує безсмертне почуття - Любов.
“Світлий сонет” починаємо аналізувати з назви : сонет – бо витонченість його форми відповідає поважній темі; світлий – бо він про юність , найщасливішу, найсвітлішу для кожного пору життя. У чому ж щастя сімнадцятирічної юнки, яка сумує - ридає над нерозділеним коханням ? Щастя і печаль водночас . Чи не парадоксальне поєднання? Ні! Вона щаслива, ця “плакуча вишенька”, бо пережила глибоке духовне очищення: покохавши, піднялася над власним ego , винищилася в людяності, стала незмірно багатшою, душевно щедрішою, навчилася дарувати своє тепло іншим. То ж Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід .
Це перший екзамен у її житті. Вона його склала. Згодом, у зрілому віці, осяє спогад, відчуття, що те далеке минуле залишилося в серці “ і сьогодні, і завтра, й навік”. Такі міркування будуть містком до розгляду поезії “Розкажу тобі думку таємну ” . У ній - велика мудрість життя: неприємності забуваються, а благотворна сила справжньої любові освячує душу назавжди і не дає їй змаліти, зміліти, замулитися. Цей наголос на всевладності облагороджу вального впливу кохання відлунює не в одному вірші Ліни Костенко і щоразу по-новому:
якщо він лицар, - жінка кине квітку
на все життя очима проведе.
“Апологія лицарства”
Ця казка днів ,- вона була недовгою.
Цей світлий сон, - пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею!-
воно лишилось на усе життя.
“ Я дуже тяжко Вами відболіла.”
Акцентуємо увагу на двох останніх рядках поезії “Розкажу тобі думку таємну”:
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
Так, людська душа має право на свої таємниці, на сокровенне, надійно відмежоване від суєтності й метушні буденного світу. І про це мають пам’ятати всі, хто поруч. Найчистіше, найніжніше не терпить чужої цікавості та навіть зайвого слова:
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
У цих рядках - відчуття межі, шляхетний самоконтроль: якщо десь є ті, кому при поєднанні двох доль заболить без вини, то честь диктує єдино можливий вихід - відступитися. Навіть тоді, коли з іншого боку зроблено протилежний вибір. Ще й ще раз вчитуємося в рядки, опромінені великою, внутрішньою силою.
Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний,
коли найбільша мужність - утекти.
Ти дивишся. А я вже - як на трапі
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні...
Лірична героїня вміє зберегти світле своє почуття в найскладніших ситуаціях і щаслива тим, що в коханні знає ціну найголовнішому - подарованому ним теплу, яке зігріває душу, пульсуючи десь на дні чистим, ніжним джерельцем. Захланні і прагматичні люди при вимушеній розлуці з коханим почувалися б нещасними, обділеними долею, бо вічно налаштовані на винагороду, і їм не під силу піднятися на висоту, звідки все так чітко видно:
Краса - і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.
Я хочу знати, любиш ти мене
Чи ще:
Ти Вельзевул. По душу теж приходив.
А я не віддала її - й жива.
***
Ти був високий, наче сонце полудня,
і сумнівам скорочувалась тінь.
Таким лишись. А я піду у зливи.
Молитись пням... Такі тотальні пні...
Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.
Отак пройду крізь твій великий подив...
Непоступливість ліричної героїні суттю свого людського я не виключає турботи про духовний комфорт коханого, бажання захистити його від неусвідомлюваної небезпеки.
Гранична чесність перед собою й Ним - це теж умова, через яку не можна переступати:
Не жалкуй за мною. Я мічена.
Мене кожне лихо згребе.
***
Мене кличе суворо і трубно
мій обовязок, мій король.
***
Я в любові - як в еміграції.
Відпусти мене в рідний край.
Епілог
Листи Кохання, адресовані Йому.
Гортаємо сторінку за сторінкою ці листи Кохання, які адресовані Йому (майже завжди - з великої букви, не стільки Тобі, як Вам) і доходимо до тих, де панує повна гармонія почуттів, бажань і можливість їх здійснити.
Тоді шаліє любові тропічна злива - землі і неба шалений шлюб,
І день, і ніч, і мить, і вічність,
і тиша, і девятий вал –
твоїх очей магічна ніжність
і губ розплавлений метал.
І день, і ніч, і мить, і вічність...
Та тiльки невмируще почуття любовi гарантує вiчну тривалiсть життя на землi. Лiна Костенко оспiвала велике таїнство любовi як могутнє джерело й оновлення людської душi. Щедрість у даруванні себе обранцеві вражає невичерпністю і тією ж романтичною шляхетністю:
Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.
Або:
Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним!
Глибоко і зворушливо розкривається в цих словах прекрасна правда про людину: вона безмежна у самовираженні, в даруванні ніжності й доброти, якщо поряд така ж щира і високодостойна людина, якщо вони - пара.
В інтимній ліриці Ліни Костенко чи не кожний рядок сприймається як окрема поезія
Отак і постає перед нами на весь зріст образ гордої українки, що має ті ж ціннісні орієнтації, що і її пращури - герої національно-визвольних змагань.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... - Жорстокий клекіт бою...
Моя любове! Я перед тобою...
Як не згадати наші пісні - козацькі, стрілецькі, повстанські, де дівчина чорнобривая могла собі дозволити хіба що сльози за коханим та хустину в дарунок, але аж ніяк не сміла перечити його відїзду в чужу сторононьку (в жорстокий клекіт бою), знаючи, що це святий обовязок захисника вітчизни.
У вірші немає пафосних закликів, заяв чи клятв, є ствердження невіддільності власної долі від життя свого народу. Про це сказано з такою внутрішньою переконливістю, яка може залишити байдужим тільки манкурта. Сама думка про те, що можна зійти з рідного тополиного шляху, над яким зависло древньою булавою важке українське сонце, лякає, видається неприпустимою. Цей мотив послідовно увиразнюється рефреном у майже молитовному стилі: Не дай... Звертання до любові водночас є ніби звертанням до самої долі, до вищих сил: за тим Не дай підсвідоме чується слово - Боже!
Усе це сприяє тому, що поезія Моя любове! Я перед тобою... сприймається як своєрідна, подана поетично самонастанова, життєва програма, яка до снаги лише аристократам духу.
З перших її рядків віє ніжністю, чаром солодкого передчуття. Нарешті всі муки вагань позад , і доля подарувала безтурботність блаженних слів. Але вже наступі рядки гостро дисонують такому настрою:
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не дай мені заплутатися в дрібницях,
Не розміняй на спотички доріг,
Бо кості перевернутися в гробницях
Гірких і гордих прадідів моїх.
Не в її правилах зрікатися своїх поглядів, бо вона має й самоповагу. Або ж так зухвало: “ Слухай, милий, ти захищайся!”.
Хочеш – не хочеш, а згадаєш грецький міф про войовничих амазонок. Любов діяльна для неї – це любов-ненависть до всього, що гальмує розвиток духовності.Мені здається, що в поняття любов поетеса вкладає новий зміст.
Людина часто буває слiпою, пiдносячи дрiбязкове i скороминуче до рiвня iдеалу. Найсучаснiша мода i найгучнiша слава - то лише захоплення швидкоплинне:
Шукайте посмiшку
Джоконди,
Вона нiколи не мине, -
закликає Лiна Костенко. Бо тiльки справжня краса неминуча, лише вона в усi вiки робить людину людиною.
Щира й цікава інтимна лірика Ліни Костенко. Це своєрідні роздуми – монологи й діалоги, враження від пережитого. Зрештою, й ніби глибоко індивідуальне —
Нема кому сказать: -
Кохаю.
Нема кому сказать: -
Прийди.
Сама усіх я обминаю
або заплутую сліди;
чи й таке:
Моє серце, мабуть, болітиме,
як не стрінемось ми в житті.
Я привітами-самоцвітами
зупинила б тебе в путі...
Такі мінорні мотиви тиражувалися в доволі великій кількості — хоча саме Ліні Костенко в майбутньому критика старанно й запопадливо ставитиме на карб почуття надмірного суму й смутку та брак бадьоро-оптимістичного настрою.
Напевне, декларація, яка зовсім не чужа й не рідкісна гостя в ранній поезії Ліни Костенко, співіснувала досить мирно зі стихією її ліричних одкровень та відкриттів. Як правило, «проповідь» поетеси відгранювалася в афористично гнучку думку, що в той же час була «силою» — мораллю поетичної медитації.
Є для серця така покута —
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було,—
Кінцівка пронизливого в своїй зболеності вірша «В дні, прожиті печально і просто...» , де особистісне виривається за рамки лише внутрішньо значимого для поета і став розлогим, захоплює в коло свого магічного впливу кожного читача, незалежно від його індивідуального досвіду.
Кохання - поза межами повторного, звичайного:
Любов неповторна
моя валторна...
Ти прийдеш знов. Ми будемо на ви.
Чи ж неповторне можна повторити?
Якщо спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу Ліни Костенко, то постане лексичний ряд іншосвіття, абстрактно-умоглядних понять, звернених до понадчуттєвої суті: сон, казка, мрія, марення, уява, магія, вигадка, чудо, омана, загадка, спогад, память. Шматочок реальної дійсності опосередковується цими абстракціями таким чином, що вислів сприймається у двох вимірах: реальному й поетичному - з акцентуванням останнього звичайно ж. Можна сказати я не скажу коханий, але у Ліни Костенко - Я не скажу і в памяті коханий; або ти любиш мене
Висновки
Лірична героїня любовної лірики Ліни Костенко – не еман сипанка кінця двадцятого віку. Вона – немовби з минулого сторіччя. До коханого звертається на Ви, як Анна Ахматова і Марина Цвєтаєва. Для неї любов – явище духовно піднесене. Це не старомодність, не занудство, а глибоке розуміння святості почуття. Вона – поет від Бога. Людина, якій дано глибоко почувати і точно все розуміти . Вона знає краще за інших, що таке любов, і тому не терпить приниження цього почуття. Одна із симпатичніших героїнь історичного роману “Маруся Чурай ” Ящика Балаклійська Кошова не витримала, зірвалась у розмову:
- Любов – це, люди, діло неосудне.
По всі віки. Вовік віков. Амінь.
Навiть кохання, потьмарене зрадою, невмируще, як память про найвищий злет душi. Це велике почуття запалило в серцi Марусi Чурай нетлiнний вогонь творчостi. У зображення головної героїнi iсторичного роману Лiна Костенко майстерно переплiтає особисте, нацiональне й загальнолюдське. Поетеса протиставляє високу духовнiсть мiщанськiй ситостi, яка губить душу людини. Маруся увiчнила своє кохання в пiснях. I тепер вони мандрують вiд поколiння до поколiння, непiдвладнi старiнню i смертi, бо пiсня - то безцiнний скарб людського духу у романi Маруся Чурай
“Воно як маєш серце не з льодини, розпяття - доля кожної людини - свята істина. Ліну Костенко характеризує енергійне простування проти течії, право на збереження власної індивідуальності у творчості під тиском ідеологічної машини, уміння брати з великої європейської традиції найцінніші вартощі без епігонства. Неповторність Ліни Костенко радше духовна, ніж формальна, вона визначає її спосіб існування в сучасній літературі - сприйняття традиції і водночас наявність індивідуальних рис поетеси, яка ніколи не ступала стоптаними стежками і вперто прагнула до вироблення власного, притаманного тільки їй стилю. Її називають царицею поезiї в Українi. Щира й безкомпромiсна, вона нiколи не продавала свого таланту, вiдстоюючи чеснiсть i високу художнiсть поетичного слова.. А потiм було багаторiчне мовчання - важка нiмота слiв, напружене протистояння невидимому страшному монстру, що намагався обламати вiльнi крила її поезiї. I хоч вiршi поетеси заборонялись, вони все одно знаходили шлях до серця читача. У теперiшньому духовному вiдродженнi української нацiї є вагомий внесок i Лiни Костенко. Поетеса намагається осмислити й донести до читача невмирущi скарби людського духу.
Література
1. Українська література ХХ сторіччя: Навчальний посібник для вчителів та учнів 10-11 класів середніх шкіл. – К.: Український письменник, 1993
2. . Брюховецький В.С. Ліна Костенко. – К.: Дніпро, 1990.
3. Журнал Дивослово. 2000 .3.
4. Українське слово.Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.Книга третя.-.К.:Рось,1994.
5. Дніпрова хвиля: Хрестоматія творів, нововведених до шкільних програм.- 2-ге вид., перероб. І доп. – К.:Освіта,1993.
6. Газета Українська мова та література 2000.№11.
7. Газета Українська мова та література 1997.№48.
1 Дереворит – техніка гравюри на дошці з дерева, розрізаного впоперек шарів.