Основи права
СОДЕРЖАНИЕ: ПО ПРЕДМЕТУ ОСНОВИ ПРАВА 1. Спадкування за законом і за заповітом Спадкове право – це частина цивільного права, що являє собою сукупні норми, які встановлюють порядок переходу прав і обовязків померлої особи за правом спадкування.ПО ПРЕДМЕТУ
ОСНОВИ ПРАВА
1. Спадкування за законом і за заповітом
Спадкове право – це частина цивільного права, що являє собою сукупні норми, які встановлюють порядок переходу прав і обовязків померлої особи за правом спадкування.
Під спадщиною розуміють сукупність майнових прав і обовязків спадкодавця. Крім обєктів приватної власності, до яких належать, насамперед, квартири, будинки, гроші, цінні папери та інше рухоме і нерухоме майно, за правом спадкування переходять майнові права авторів, тобто право на винагороду за використання створеного ними твору, майнові права, повязані з винаходами, майнові права, що випливають з різноманітних договорів.
До спадщини включають і борги спадкодавця, проте спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за ці борги лише в межах справжньої вартості спадкового майна, що перейшло до нього. Спадковим майном можуть бути також приватні підприємства, частки та вклади в майні господарських товариств.
Нормами спадкового права України передбачено дві підстави спадкування: за законом і за заповітом.
Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства). Спадкоємці — це носії права спадкування. Ними можуть бути особи, живі на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, народжені після його смерті. Спадкоємцями можуть бути також і юридичні особи (благодійні фонди, лікарняні установи, будинки інвалідів, музеї, бібліотеки, громадські організації, партії та ін.) і держава.
Якщо спадкоємців немає або жоден із спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені спадкодавцем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.
Спадкоємство за законом має місце в таких випадках:
• заповіту немає;
• заповіт визнано недійсним;
• спадкоємці, призначені в заповіті, відмовилися прийняти спадщину або померли до її прийняття.
Спадкоємці за законом поділяються на спадкоємців першої та другої черги. До першої черги належать діти (в тому числі й усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого, а також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки є спадкоємцями, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з батьків, хто був би спадкоємцем. Всі спадкоємці першої черги, крім онуків і правнуків, успадковують в рівних частках. Онуки і правнуки успадковують порівну в тій частині, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлим батьку чи матері.
Друга черга спадкоємців за законом закликається до спадкування, якщо немає спадкоємців першої черги, а також у разі, коли всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування.
До другої черги спадкоємців за законом належать брати й сестри померлого, його дідусь і бабуся, як з боку батька, так і з боку матері. Слід мати на увазі, що брати і сестри можуть бути повнорідні і неповнорідні. Повнорідними називаються брати й сестри, які мають спільного батька і спільну матір. Неповнорідні брати й сестри поділяються на єдинокровних, які мають спільного батька і різних матерів, та єдиноутробних,які мають спільну матір, але різних батьків. До спадкування закликаються як повнорідні, так і неповнорідні брати й сестри. Спадщина між цими спадкоємцями ділиться порівну. Окрему групу спадкоємців становлять утриманці померлого. Вони закликаються до спадкування за умови, що знаходилися на утриманні померлого не менше року до дня його смерті. Утриманцями визнаються тільки непрацездатні особи, але незалежно від того, чи є вони родичами померлого, чи ні. Для визнання цих осіб утриманцями померлого необхідно, щоб їх непрацездатність настала до відкриття спадщини і була сталою, а не тимчасовою. Непрацездатними визнаються: жінки, що досягли 55 років, чоловіки — 60 років, інваліди всіх трьох груп інвалідності, а також особи, які не досягли 16 років (ті, що навчаються — 18 років). Спадщина між цими спадкоємцями також ділиться порівну.
При наявності інших спадкоємців утриманці успадковують нарівні зі спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкоємства. Отже, при наявності спадкоємців першої черги утриманці будуть успадковувати разом з ними. Якщо до спадкоємства закликаються спадкоємці другої черги, утриманці успадковують разом з ними. За відсутності спадкоємців першої і другої черг або за їх відмови від спадщини успадковують тільки утриманці.
Спадкове право надає кожному громадянину можливість на випадок смерті розпоряджатися своїм майном. Таке розпорядження називається заповітом. Заповідачем може бути дієздатна особа. Спадкоємцями за заповітом можуть бути будь-які особи, незалежно від того, чи є вони в переліку спадкоємців за законом, чи їх немає. Цими особами можуть бути не лише громадяни, а й юридичні особи, а також держава.
Заповідач може в будь-який час відмінити свій заповіт або заповісти своє майно іншій особі.
Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі із зазначенням місця і часу його укладання, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений. Проте закон допускає можливість посвідчення заповіту крім нотаріальної контори й іншими органами і особами. Так, до нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються заповіти громадян, що перебувають на лікуванні в лікарнях, проживають в будинках престарілих, перебувають під час плавання на морських суднах, заповіти військовослужбовців, заповіти громадян, які перебувають в експедиціях, заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, та ін. Ці заповіти посвідчують визначені цивільним законодавством посадові особи. Усуваються від спадщини особи, які:
• навмисно позбавили життя спадкодавця або зробили замах на його життя;
• батьки після дітей, відносно яких вони були позбавлені батьківських прав і не поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини;
• батьки і повнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання покладених на них в силу закону обовязків щодо утримання спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку.
Є категорія осіб, які мають право на обовязкову частку спадщини. Вони успадковують незалежно від змісту заповіту не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обовязкова частка).
До них належать неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) й утриманці померлого.
Для набуття спадщини необхідна наявність кількох умов. Насамперед це відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини визначається день смерті спадкодавця або день набрання законної сили рішенням суду про оголошення громадянина померлим. Наступним юридичним фактом є висловлене спадкоємцем бажання прийняти спадщину. Для цього він повинен протягом шести місяців подати заяву в нотаріальну контору про бажання прийняти спадщину або вступити в фактичне володіння спадщиною. Термін шість місяців називається строком для прийняття спадщини. Після закінчення цього терміну нотаріус видає документ про успадкування майна.
Поділ спадщини відбувається за згодою спадкоємців, а якщо виникає суперечка, то її розвязує суд.
2. Реалізація норми права, правові відносини.
Правовідносини — це суспільні відносини, врегульовані нормами права. Це саме життя норми права. Правовідносини — явище складне для реального сприймання, їх не можна побачити чи сприйняти Іншими органами чуттів. Реально можна лише спостерігати конкретну поведінку людей, скажімо, продавця і покупця, які реалізують свої субєктивні права, передбачені цивільним законодавством. Через правовідносини особи можуть реалізовувати свої права і обовязки, задовольняти свої інтереси. Правовідносини виникають з конкретної поведінки субєктів правовідносин (громадян, організацій, підприємств і т. ін.).
Основні ознаки правовідносин такі:
а) вони виникають на основі норм права;
б) характеризуються наявністю сторін, які мають субєктивні права та юридичні обовязки;
в) вони є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільнот;
г) здійснення субєктивних прав чи додержання юридичних обовязків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.
Правовідносини мають складну будову і включають в себе такі елементи:
• субєкти;
• обєкти;
• зміст правовідносин;
• юридичні факти.
Субєктами правовідносин вважають їх учасників, що є носіями субєктивних прав та юридичних обовязків. Розрізняють такі субєкти правовідносин:
• фізичні та юридичні особи;
• державні та громадські організації (профспілки, партії, фонди, земляцтва, ветеранські, молодіжні організації тощо);
• різні спільноти (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону тощо).
Субєкти правовідносин повинні володіти правосубєктністю (правоздатністю, дієздатністю й деліктоздатністю).
Правоздатність — це здатність субєкта бути носієм субєктивних прав та юридичних обовязків.
Дієздатність — це здатність субєктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати субєктивні права та виконувати юридичні обовязки.
Деліктоздатність — це обумовлена нормами права здатність субєктів нести юридичну відповідальність за вчинені правопорушення.
Обєкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси і потреби людей і з приводу яких між субєктами виникають, змінюються чи припиняються субєктивні права та юридичні обовязки, їх поділяють на матеріальні і духовні блага, дії субєктів правовідносин, результати їх діяльності, в тому числі й духовні.
Зміст правовідносин складають права та обовязки його учасників (субєктів).
Зміст субєктивного права (можливість певної поведінки) включає в себе такі можливості:
а) можливість діяти відповідно до свого бажання;
б) можливість вимагати певних дій від зобовязаної сторони;
в) можливість користуватися соціальним благом, що закріплюється субєктивним правом;
г) можливість звернутися до суду, державного органу чи посадової особи щодо захисту свого права.
Змістом юридичних обовязків (належної необхідної поведінки) є:
а) необхідність здійснення певних дій;
б) необхідність утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб;
в) необхідність вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших осіб;
г) необхідність нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.
Залежно від тих чи інших ознак можна виділити такі види правовідносин:
І) за галузями права:
• конституційно-правові;
• кримінально-правові;
• цивільно-правові;
• трудові;
• сімейні тощо;
2) за кількістю субєктів:
• прості (між двома субєктами);
• складні (між трьома субєктами і більше);
3) за розподілом прав та обовязків субєктів:
• односторонні (кожен субєкт має або лише право, або лише обовязки, наприклад, договір займу);
• двосторонні (кожен субєкт має і права, і обовязки, наприклад, договір купівлі-продажу);
4) за характером дій зобовязаного субєкта:
• активні (субєкт повинен вчинити певні дії);
• пасивні (субєкт повинен утримуватися від вчинення певних дій);
5) за методом правового регулювання:
• договірні (обопільне волевиявлення сторін);
• управлінські (здійснення одностороннього волевиявлення);
6) за дією у часі:
• довготривалі;
• короткотривалі;
7) за функціональною спрямованістю відповідних норм права:
• регулятивні;
• охоронні.
Юридичними фактами є конкретні життєві обставини, з якими норми права повязують виникнення, зміну або припинення правовідносин. Вони є необхідною умовою правовідносин.
Юридичні факти поділяються на окремі групи за такими показниками:
1) за юридичними наслідками — правотвірні, правозмінні, правоскасувальні;
2) за складом — прості (складаються з одного факту, якого досить для настання юридичних наслідків), складні (сукупність окремих фактів);
3) за тривалістю у часі — одноактні (складаються з одноразового акту їх виявлення), тривкі або сталі акти (тривають у часі);
4) за наявністю волі субєктів (щодо волі учасників) — події, дії, бездіяльність, стан.
Події — це те, що відбувається незалежно від волі учасників правовідносин (стихійне лихо, закінчення строків, народження чи смерть людини тощо).
Дії — це активна поведінка субєкта з його волі. Дії бувають правомірні (відповідають вимогам правових норм) і неправомірні (протиправні: злочини, проступки). Результатом правомірних дій можуть бути правомірні акти (визнання людини померлою судом), юридичні акти, що вчиняються з метою виникнення юридичних наслідків (подання заяви про прийом на роботу).
Юридичним фактом можуть бути і вчинки (нахідка скарбу).
Бездіяльність — це стан абсолютної пасивності, відсутність дії. Вона теж може спричинювати певні правовідносини (наприклад, ненадання лікарем медичної допомоги хворому).
Станом (юридичного характеру) можуть бути спяніння, вагітність, громадянство тощо, за наявності яких можуть виникати певні правовідносини.