Правовий режим об’єкту цивільного права за законодавством України
СОДЕРЖАНИЕ: Поняття правового режиму об’єкту цивільного права. Класифікація та різновиди об’єктів цивільного права за правовим режимом. Нетипові об’єкти цивільного права, їх характеристика: інформація та результат творчої діяльності, нетипові послуги та речі.Вступ
Актуальність теми обумовлена юридичними чинниками, основними з яких є ст. 19 Конституції України, яка є вагомою перепоною для визначення об’єкта цивільних прав. За цією статтею державні органи та їх посадові особи у своїй діяльності повинні притримуватися тільки вимог закону. Відповідно відпадає можливість вільно визначати об’єкти цивільних прав за участі держави, Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та створених ними юридичних осіб. З огляду на вимоги ст. 13 ЦК України не може застосовуватися розсуд сторін стосовно об’єктів цивільних прав в тому разі коли вони можуть загрожувати життю та здоров’ю людей, довкіллю, культурній спадщині, з наміром завдати шкоди іншій особі, моральним засадам суспільства іншим охоронюваним законом правам та інтересам. Визначеність вимог до об’єкту права законом, таким чином, сприяє охороні прав учасників цивільних правовідносин, єдності правозастосування та здійсненню правосуддя.
З часів римського приватного права до категорій «обєктів цивільного права» визнавались речі, хоча визнавались і права на речі та деякі особисті немайнові блага й інтереси особи.
Цивільний кодекс України, до об’єктів цивільних прав відносить речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні те нематеріальні блага. Це перелік основних об’єктів цивільних прав, який можна вважати невичерпним, оскільки в нормі вживаються терміни «інше майно» та «результати інтелектуальної діяльності»
З кодифікаційними роботами та вдосконаленням актів цивільного законодавства виникла потреба побудови чіткої логічно виваженої та внутрішньо узгодженої системи об’єктів цивільних прав. Та, що відображена у ст. 177 ЦК України спричиняє справедливі нарікання за відсутність системності та пересікання однозначних чи однопорядкових правових категорій, відсутність подальшого наступництва у спеціальних нормах. Проблема полягає у тому, яку теоретичну основу потрібно взяти вихідною для розширення інституту за назвою «Об’єкти цивільних прав» у майбутньому. Слід зауважити що в доктрині цивільного права України на фундаментальному рівні цією проблемою, на відміну від таких цивілістів РФ, як О.С. Йоффе, А.М. Магазінер, В.И. Сенчіщев, В.А. Лапач, Е.А. Суханов, досліджень не проводилось. Потреба в тому відчувається і ведуться спроби розробки теоретичної основи для окремих об’єктів цивільного права: цінних паперів, об’єктів права інтелектуальної власності, інформації А.Г. Дідук «Правовий режим конфіденційної інформації: цивільно-правовий аспект», послуг Р.В. Мавліханова, Є.Ю. Рижкова «Визначення послуги як об’єкта цивільних прав», прав вимог тощо. Ведуться пошуки щодо з’ясування природи «ідеального об’єкта» цивільних прав. Проте чим більше поглиблення у доктрину об’єктів на спеціальному рівні тим гостріше відчувається потреба інтегрованого підходу до Розділу ІІІ Книги 1 ЦК України. Зрозуміло що в його межах можуть бути окремі підходи до вказаних вище та інших об’єктів цивільних прав.
До тепер цивільний кодекс України лише перераховує різні об’єкти цивільного права без її чіткої систематизації: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні те нематеріальні блага.
Ідеальним результатом магістерської роботи на нашу думку має стати така систематизація об’єктів:
- «типові об’єкти»: речі; особисті немайнові права; послуги; інше майно;
- «нетипові»: результати інтелектуальної, творчої діяльності; інформація; право вимог; документи, тварини, особисті немайнові блага.
Запропонована систематизація базується на тому, що основними характеристиками типових об’єктів є: обороноздатність; належить суб’єкту правовідносин. У «нетипових», одним із елементів: обмежена оборотоздатність. Це є вагомою причиною запропонованої систематизації об’єктів.
Наведене вище обставинами зумовлюється вибір теми дослідження, її актуальність і науково-практичне значення.
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є з’ясування теоретичних аспектів та практичної реалізації головних положень цивільно-правового інституту «об’єкт цивільних прав» з наступною розробкою науково обґрунтованих пропозицій щодо удосконалення цивільного законодавства України.
Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:
- зясувати юридичну природу інституту «об’єкт цивільного права»;
- проаналізувати історичні аспекти становлення інституту «об’єкт цивільного права» з часів римського приватного права;
- проаналізувати систематизацію об’єктів цивільного права у чинному законодавстві України, запропонувати власну систематизацію;
- визначити дефініції традиційного та особливого об’єктів цивільного права;
Об’єктом дослідження відповідно до сформульованої теми та завдань дослідження є цивільно-правові відносини, що виникають стосовно визначення об’єкта цивільних прав.
Предметом дослідження є цивільне законодавство України, УРСР, римське приватне право, що врегульовує питання стосовно «об’єктів цивільних прав».
Методи дослідження. Інститут «об’єкт цивільних прав» досліджується в роботі з урахуванням його історичного розвитку, починаючи з аналізу передумов його виникнення в римському приватному праві, подальшому правовому оформлені у цивільному праві України.
Аналіз відповідного законодавства України був проведений за допомогою загальнонаукових методів: системного, аналітичного, догматичного, та спеціально-юридичних методів: порівняльно-правового, історико-правового, формально-логічного та інших засобів наукового пізнання.
1. Проблематика та методологія дослідження
1.1 Історичні аспекти виникнення інституту «об’єкт цивільного права»
З часів римського приватного права існує «речево-правова» теорія об’єкта за якої основним його об’єктом визнавались речі. В той же час визнавались права на речі та деякі особисті немайнові блага. Речі визначались об’єктом абсолютних прав або відносних у тім числі зобов’язальних прав. Права учасників приватноправових відносин в римському праві були розвинуті стосовно речей і будувались за аналогією з правами на річ.
Римські юристи не розробили визначення поняття речей. Вони широко користувалися цією категорією, ретельно регламентували правовий статус речей, їх види, однак поняття не залишили. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому римському цивільному праві, і в присвяченій цій проблемі древнеримській юриспруденції. Багата казуїстика римських юристів стосовно речей дає можливість сформулювати загальне уявлення про речі, із яких римляни виходили фактично.
Річ – визначена частина природи, яка представляє собою деяку цінність для власника. Ця частина природи може бути ізольована від іншої природи (наприклад, тварина, раб, дім), а може бути і не відокремлена від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення і те, жива це природа чи нежива (наприклад, тварина і дім). З точки зору римського цивільного права речами визнавалось все, що оточує людину, могло бути об’єктом речового права і заключала в собі визначену цінність. Однак ці ознаки є зовсім не обов’язкові для визнання того чи іншого об’єкта річчю. Так, розвинуте римське цивільне право знало так названі безтілесні речі, тобто речі, які матеріального субстрату не мали. Речами цивільного права визнавалось те, що створено самою природою, як і те, що створене трудом людини. Однак поняття товару і речі за правовим змістом не співпадають. Товаром може бути об’єкт, який в момент продажу в природі ще не існує (наприклад, майбутній врожай, річ, яка тільки буде виготовлена), а річчю признається тільки те, що вже є. існує в даний момент.
Матеріальний світ, що нас оточує, складається з певних речей. Їх настільки багато, що встановити критерії для їх розмежування дуже важко. З цивільно-правової точки зору речі діляться на ряд визначених груп. Ділення речей на групи обумовило їх різний правовий режим, який має важливе значення. Деякі види речей залишилися сугубо римськими, деякі групи надовго пережили римське право.
1. Найважливішим і суто римським розмежуванням речей на окремі види було їх поділ на манціпниє і неманціпниє (res mancipi et res ns mancipi), що в якійсь мірі відповідає сучасним із основних засобів виробництва і предметів споживання. Поділ обумовлено цінністю речей у господарському обороті. До манціпних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути – найбільш важливі та цінні речі в господарстві, по суті, це дійсно група основних засобів виробництва. З урахуванням їх особливої важливості для господарства і цінності при укладанні угод для них був встановлений спеціальний, більш ускладнений порядок відчуження. Він полягав у тому, що для здійснення, наприклад, купівлі-продажу запрошувалися не менш 5–7 свідків і вагар з терезами. Передача права власності на ці речі продавцем покупцеві відбувалася у присутності свідків з виконанням ряду ритуальних дій в урочистій обстановці. У ті далекі часи купівля-продаж таких важливих речей відбувалася рідко і виконання урочистих обрядів анітрохи не утруднювало оборот. Виконання цих ритуальних дій отримало назву манціпація (mancipatio). Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципації, стали називати манціпнимі, а всі інші входили до групи неманціпних речей. Для їх відчуження виконання манципації не вимагалося.
Найважливіше правове значення цього поділу полягало в наступному. Якщо при відчуженні манціпних речей (наприклад, землі) обряд манципації не виконувався, право власності до набувача не переходило (зі всіма витікаючими з цього наслідками), тобто. покупець землі, незважаючи на сплату ціни та отримання її у фактичне володіння та користування, власником землі не ставав. Формалізм переважав над сутністю, що часто призводило до зловживання з боку продавця, який формально залишався власником землі і міг витребувати її назад від покупця. Республіканські суди задовольняли такі позови.
І все ж сенс манципації був глибоко раціональним. Він полягав у засвідченні запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі речі від відчужувача до набувача. У разі виникнення сумніву в цьому факті присутні при цьому свідки могли підтвердити його дійсність. У класичний період манципація відпала.
2. Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було розмежування за їх субстанції. Речі, що мають матеріальну субстанцію, називалися тілесними (res corporales), а не мають – безтілесним (res incorporales). До першого виду відносилися речі, які можна було сприймати дотиком, помацати (quo tangere potest), наприклад земля, раби, худоба, будинок тощо, до другої – ті, яких не можна було сприймати дотиком (quo tangere non potest). Це навіть і не речі, а скоріше права (наприклад, право спадкування чи право, що виникло з договору, сервітути тощо). Наявні джерела підтверджують, що до безтілесних речей римляни відносили не речі в значенні предметів матеріального світу, а саме права.
3. Спочатку поділ речей на рухомі й нерухомі (res mobiles, res immobiles) майже не мало правового значення. Ті й інші підлягали однаковому правовому режиму. Проте з часом правовий режим рухомих речей став відрізнятися від правового режиму нерухомих.
До рухомих речей відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашнє начиння і т. п.), а до нерухомих – землю, будинки, дороги, міські стіни і т. п., тобто речі, які не можна було пересувати в просторі. Це розумілося не буквально. До нерухомих речей зараховували також усе, що було повязано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначений для обробки землі, сільськогосподарський інвентар для цієї ж цілі). Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали правилу superficies solo cedit – зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Відповідно до цього побудований будинок незалежно від того, хто і за чий рахунок його будував, – завжди власність власника земельної ділянки, на якій будинок стоїть.
Правовий режим рухомих і нерухомих речей чітко позначилася в період імперії, хоча їх відмінності помітні вже в епоху Законів XII таблиць. Цицерон, посилаючись на Закони XII таблиць, пише, що вже тоді були встановлені різні строки набувальної давності для земельних ділянок та інших речей: «Давність володіння щодо земельної ділянки (встановлювалася) в два роки, а по відношенню до всіх інших речей – в один рік». У період доміната прийняті різні правила передачі прав нерухомості та рухомості. Земля і земельні сервітути відносилися, наприклад, до манціпних речей і вимагали при передачі прав на них дотримання манципації.
4. Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу – res in commercio et res extra commercium. Якщо певна річ могла бути обєктом приватної власності і предметом угод між окремими особами, то вона знаходилася в обігу. Навпаки, якщо річ чинності будь-яких своїх природних властивостей чи призначення не могла бути обєктом приватної власності окремих осіб, то вона знаходилася поза оборотом, була вилучена з нього.
Вилученими з обігу речами вважалися повітря, текуча вода, моря з усім вмістом. До цієї ж групи римляни відносили публічні речі, тобто речі, що належать римському народу: громадські будинки, укріплення, театри, стадіони, бані, державну землю і державних рабів. Вилученими з обігу вважалися й речі божественного права, що призначалися для релігійних цілей і тому не можуть бути обєктом власності приватних осіб: храми, богослужбові предмети, місця поховання. Всі інші речі були в обігу.
5. З правової точки зору дуже важливим був поділ речей на родові genus та індивідуально-певні et species, проведене римськими юристами ще в період республіки, яке полягало у виявленні господарської суті речі. Якщо для власника мають значення тільки вага, міра і кількість речі, т.е. її загальні родові ознаки, то це – річ родова. Якщо ж для нього представляють цінність не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, прикмети речі, то це – річ індивідуально-визначена. Наприклад, пан цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за здатність писати вірші або картини.
До родових відносили речі, вимірювані числом, вагою або заходом, яких у природі існує багато, а тому вони взаємозамінні (раби без урахування їх індивідуальних властивостей, коні, гроші, продукти харчування і т.д.).
Індивідуально-визначені – це перш за все речі унікальні, єдині у своєму роді (наприклад, скульптури, картини та інші предмети мистецтва).
Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а іншому – індивідуально-визначеними. Так, раби, захоплені на війні, – речі родові. Однак серед них міг виявитися раб, здатний, наприклад, добре співати, тобто володіє індивідуальною здатністю, яка перетворює його в річ індивідуально-визначену.
Нарешті, є речі, які ніколи не можуть бути індивідуально-визначеними (наприклад, борошно одного сорту, будівельний пісок, харчовий цукор і т.ін.).
Поділ речей на родові та індивідуально-певні необхідний при розподілі ризику їх випадкової загибелі. Відносно родових речей застосовувався принцип – genus non prit – рід не гине, тобто власник родової речі зобовязаний повернути її (іншу подібну) власнику навіть у тому випадку, коли вона втрачена ним випадково. Наприклад, постачальник продовольства в разі безвинної втрати продовольства не звільняється від обовязку поставити таке ж в обумовленій кількості.
Відносно індивідуально-визначених речей застосовувався принцип-dominus sentit periculum – власник несе ризик (випадкової загибелі речі), тобто. збитки від випадково загиблої речі у всіх випадках незалежно від того, у кого загинула річ (у власника чи в третьої особи), завжди несе її власник.
У силу викладених правил займоутримувач, наприклад, при випадковій загибелі грошей не звільнявся від обовязку повернути отриману в позики суму. У той же час ссудоотримувачь або наймач за випадкову загибель речі відповідальності перед її власником не ніс.
6. Римські юристи вважали речі подільними, якщо їх можна було розділити будь-яким чином і вони при цьому не втрачали своєї господарської цінності і призначення (на скільки б частин ні розділили булку хліба, вона залишиться хлібом), і неподільними, якщо при розділі вони втрачали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і розділений на частини баран).
Подільними вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися, але тільки по вертикалі. Ділилася нерухомість, а також і рухомі речі.
Такий розподіл мав важливе практичне значення при розділі спільної власності. Суперечка, що виникає з приводу спільної власності на подільні річі, легко вирішувалася: річ в натурі розділяли між власниками. Набагато складніше було розпорядитися річчю неподільною. При спільній власності на неї кожен власник мав право на ідеальну частку речі, т.е. таку, яку можна було уявити тільки подумки, зберігаючи при цьому реальну частку в праві на річ в цілому.
7. Речі, які в процесі їх використання фізично зникали, називалися споживаними (res quae usu consumatur) – продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал і т.ін. Вони тому й називалися споживаними, що служили для задоволення виниклих потреб людей і використовувалися шляхом споживання: для втамування голоду зїдалися продукти, для будівництва будинку використовувався пісок, цегла і т.ін. До споживаних речей відносили і гроші, оскільки ними користування можливо тільки шляхом витрачання.
Речі, які служили людям більш-менш тривалий термін, вважалися неспоживані (res quae non consum-atur). У процесі одиничного використання вони фізично не знищувалися, не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).
Природна відмінність зазначених речей зумовлювала відмінність їх правового режиму. Так, предметом договору позики могли бути тільки споживані речі, під найм ж здавалися тільки не споживані.
8. Римські юристи звернули увагу на те, що з фізичного складу речі поділяються на три види:
- складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, крейда, раб, тварина і т.ін.);
- штучні утворення, створені шляхом зєднання різнорідних речей (будинок, корабель, віз);
- сукупність однорідних речей, матеріально не повязаних, але обєднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів, табун коней).
Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, називалися простими, а зєднання речей (різнорідних чи однорідних) – складними. У свою чергу, вони ділилися на штучні зєднання різнорідних речей і зєднання однорідних речей. Іноді в складних виділяли головну річ і приналежності до неї (скрипка і футляр, окуляри і футляр). Вони можуть існувати й незалежно одна від іншої, однак лише при спільному їх використанні досягається найбільший ефект.
Приналежності поділяють правову долю головної речі. Точно так сама менша частина сукупних речей розділяє правову долю їх більшої частини. Тому у випадку виникнення спору про приналежність окремих книг з бібліотеки, що належить певній особі, питання вирішувалося однозначно – чия бібліотека, того і книги. Частини речі юридичної самостійності не мали.
Плоди, римські юристи розподіляли на плоди природні (fructus naturales) й цивільні (fructus civiies). Плоди, вироблені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин і т.д.), називалися природними. Плід, який приносить річ в результаті використання її в обороті, називався цивільним (наприклад, відсотки, отримані за договором позики, плата за користування річчю за договором найму).
Правове значення поняття плодів і відмінність їх видів полягало у відмінності їх правової долі. Пізніше римські юристи розширюють поняття плодів, включивши в нього всякий постійний дохід (у вигляді як природних, так і цивільних плодів). Так виникає термін доходи.
Майно. Сукупність різних речей, обєднаних єдиним господарським призначенням або приналежністю, римські юристи розглядають як одне ціле – майно (будинки, двори, сімї і т.ін.).
У такому родинному, дворовому і тому подібному майні, що складається з різноманітних предметів, речі взаємоповязані, як би доповнюють один одного і в сукупності дають бажаний ефект, якого хочуть досягти їх власники у господарській діяльності. До майна стали відносити усе належне певній особі. У преторський період до складу майна включають все залишине після вирахування боргів кредиторів. Так послідовно поняття майна стали трактувати як сукупність прав та обовязків власника. Таким чином, майно складалося з активу і пасиву, з вимог та боргів. Тому завжди слід мати на увазі, що до його складу входять борги, а іноді вони можуть становити значну і навіть більшу його частину. Ця обставина іноді спонукає спадкоємців відмовлятися від спадщини. Точне визначення складу майна має значення також при зверненні стягнення кредиторів на майно боржника.
1.2 Теоретичні підходи до визначення дефініції «об’єкт цивільного права»
Поняття обєкта цивільних прав є досить дискусійним питанням у цивілістиці, науковий інтерес до якого не зникає дотепер. Насамперед слід зазначити, що в теорії зустрічаються такі поняття як «обєкт права», «обєкт цивільно-правового регулювання», «обєкти цивільних правовідносин», «обєкти субєктивних цивільних прав».
З розвитком суспільних відносин як відносин приватних ряд об’єктів та особливості прояву прав на них препинили відповідати потребам практики. Це стимулювало наукові розвідки у іншому напрямку зокрема щодо розширення кола об’єктів цивільних прав. Як вказав О.С.Іоффе на початку ХХ ст. появилась теорія множинності правових об’єктів, авторами якої вважаються Е. Беккер, Дж. Барон. Вони як об’єкти цивільних прав розглядали різноманітні правові явища не лише зовнішнього але і внутрішнього світу людини, в тім числі й саму людину [61, c. 75].
У запропонованій на противагу їй теорії єдиного правового об’єкта (О. Вент, Р. Леонард, Е. Ружен) об’єктом цивільних прав є вже не все різноманіття підкорених людині зовнішніх проявів, а лише її визначену і єдину групу, на яку поширюється дія суб’єктивних прав. В основному теорія множинності об’єкта цивільних прав зводиться до речей та дій за чого може ще називатися комплексною.
Теорія об’єкта дії, як вважається, була розроблена Я.М. Магазінером. Вона заснована на низці силогізмів, зокрема тому, що правовідносини виникають тільки між людьми і не можуть виникати між людиною та річчю. Ці правовідносини виникають стосовно дії (бездіяльності) людини стосовно речі. Таким чином об’єктами права є не матеріальні об’єкти, а лише дії стосовно речей [69, c. 65–78]. Звідси об’єктом права є дія або бездіяльність учасника цивільних правовідносин. Все б було добре і такий підхід має право на існування якби законодавець не встановлював вимоги до об’єкта права, зокрема стандарти, технічні умови, умови цивільного обороту (ст. 178 ЦК України), наслідки приналежності об’єкта. Так стосовно майна законодавець ввів спеціальний правовий наслідок – тягар утримання майна.
Тому не дарма О.С. Іоффе вважав об’єктом цивільних прав є те, на що спрямоване чи впливає суб’єктивне цивільне право та цивільно-правовий обов’язок і загальним об’єктом визнавав фактичне цивільне правовідношення, а спеціальним чи предметом речі та продукти духовної творчості [61, c. 82]. Такий підхід, на наш погляд, є більш конструктивним і більш функціональним. Проте й він не полишений певних недоліків. Це стосується того, що безоб’єктних правовідносин не буває і кожне правовідношення навіть ідеальне повинне мати свій об’єкт. За цього законодавець у нормах права, особливо диспозиції виписує перевірене практикою ідеальне безконфліктне та бажане ставлення учасників правовідносин до об’єкта через встановлення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.
Пізніше Я.М. Магазінер запропонував розрізняти матеріальний та юридичний об’єкти цивільного право відношення: матеріальний – матеріальні об’єкти так і нематеріальні [69, c. 65]; юридичний – дії зобов’язальної особи у відносному правовідношенні чи дії всіх зобов’язальних осіб в абсолютному правовідношенні. Тим, як нам видається, було вдало задіяно всі елементи правовідношення і звязок між ними. Зокрема об’єкт опинився у центрі можливих чи реальних суб’єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів учасників правовідносин що надало можливість в нормах права моделювати вимоги до нього чи через властивості, як це вказано у ст. 5 Закону України «Про інформацію», чи через загальні і спеціальні ознаки охороноспроможності, як це визначено для об’єктів права інтелектуальної власності чи формалізацію за легальними та функціональними ознаками як це проводиться стосовно цінних паперів. Суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників правовідносин виникають змінюються та припиняються стосовно їх об’єкта чи об’єктів.
Тут спостерігається ототожнення термінів «об’єкт права» та «об’єкт правовідносин». У свій час Р.Й. Халфіна вказувала, що стосується застосування термінів «обєкт права» і «обєкт правовідношення», то тут спостерігається зворотнє положення: одне і теж поняття позначається двома термінами. Оскільки субєктивне право – завжди елемент правовідношення, поняття «обєкт права» і поняття «обєкт правовідношення» фактично збігаються [102, c. 212].
Сенчищев В.І., розглядаючи цю проблему, стверджує, що при вирішенні питання про тотожність понять «обєкт цивільного правовідношення» і «обєкт цивільних прав» варто виходити з того, що цивільне правовідношення (як суспільні відносини, врегульовані правом) не можемати як обєкт свого впливу таке явище, що не є «обєктом цивільних прав». Отже, в істотній своїй частині зміст понять «обєкт цивільних прав» і «обєкт цивільного правовідношення» якщо не є тотожним, то, принаймні, не повинні один одному суперечити стосовно аналізу конкретного цивільного правовідношення, оскільки «щось», що не є обєктом цивільних прав, мабуть, не може бути обєктом цивільного правовідношення, і навпаки [88, c. 111–112].
На наш погляд, варто погодитися з В.А. Лапачем, що мабуть, найбільше послідовно цю точку зору в даний час відстоює Є.О. Суханов[68, c. 110]. Він відзначає, що обєктом правового регулювання може бути тільки поведінка людей (їх діяльність), а не самі по собі явища навколишньої дійсності, наприклад, речі чи результати творчої діяльності. Тому вважається, що саме поведінка і складає обєкт цивільних правовідносин, тоді як речі, інші матеріальні і нематеріальні блага, у свою чергу, складають обєкт (чи предмет) відповідної поведінки учасників (субєктів) правовідносин. На цьому ґрунтуються традиційні спроби розмежування понять «обєкт цивільного правовідношення» і «обєкт цивільних прав» (під яким розуміють матеріальні чи нематеріальні блага). Однак, як вважає Є.О. Суханов, такі блага стають обєктами не тільки прав, але й обовязків, що у сукупності саме і складають зміст правовідносин. Таким чином, категорія обєкта цивільних прав збігається з поняттям обєкта цивільних правовідносин (або поняття обєкта цивільних прав варто визнати умовним і дуже неточним). У дійсності поведінку учасників правовідносин неможливо розглядати ізольовано від тих обєктів, із приводу яких вони здійснюються, тому що така поведінка ніколи не є безпредметною і безцільною [50, c. 294–295]. Крім того поза правовідносинами категорія об’єкт права полишена практичного сенсу.
Проте теорія «об’єкта – дії» має й негативні сторони. Це стосується того, за такої конструкції у класичній структурі правовідносин (суб’єкт, об’єкт та зміст) практично об’єкт та зміст правовідносин повинен б співпадати. Іншими словами юридично значима поведінка суб’єкта, що виражається через наявні в нього суб’єктивні права та юридичні обов’язки поглинається по суті об’єктом правовідносин.
Категорія «обєкт цивільних правовідносин» розглядається найчастіше як елемент цивільних правовідносин взагалі. У юридичній літературі переважає точка зору, що безобєктних правовідносин не існує [51, c. 167]. Хоча в радянській правовій літературі висловлювалися, що не всі правовідносини мають визначений обєкт у вигляді конкретної речі, виникла категорія правовідносин, тому не повязаних безпосередньо з визначеним обєктом [102, c. 215–216].
Об’єкти цивільного права характеризуються такими основними рисами:
-формалізуються цивільним законодавством в якості таких, що проявляється в конструкції глав 13–15 ЦК України. Крім того окремо об’єкти цивільних права визначені в книзі четвертій ЦКУ. Деякі з об’єктів цивільних прав, зокрема нерухомість формалізована одночасно декількома нормативними актами;
-визначаються їх конститутивні ознаки, що проявляється в визначені у цивільному праві окремих видів об’єктів цивільних прав, зокрема речей, цінних паперів та деяких нематеріальних благ;
-визначаються правові наслідки володіння такими об’єктами. Так у ст. 182 встановлено обов’язок державної реєстрації на окремі об’єкти цивільних прав. Відповідно до ч. 2 ст. 186 ЦК України приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом. До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються (ч. 2 ст. 194 ЦК України);
-встановлені гарантії для суб’єктів. Зокрема відповідно до ч. 2 ст. 182 ЦК України державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов’язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом;
-визначені форми та способи захисту суб’єктивних прав. Так відповідно до ч. 3 ст. 182 ЦК України відмова у державній реєстрації прав на нерухомість або правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду;
-встановлені певні обмеження на окремі об’єкти цивільних прав. Так відповідно до ч. 3 ст. 180 ЦК України тварини, що занесені до Червоної книги України, можуть бути предметом цивільного обороту лише у випадках та порядку, встановлених законом.
Таким чином, під обєктами цивільних прав слід розуміти матеріальні і нематеріальні блага, що мають свої ознаки або властивості із приводу яких субєкти вступають у цивільні правовідносини.
Поняття обєкта цивільних прав не знайшло свого законодавчого закріплення, і є сугубо теоретичним поняттям. Перелік обєктів цивільних прав закріплений у ст. 177 ЦКУ. До них відносяться речі, включаючи гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Аналогічне положення закріплене й у ст. 128 ЦК Російської Федерації: до обєктів цивільних прав відносяться речі, включаючи гроші і цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права; роботи і послуги; інформація; результати інтелектуальної діяльності, у тому числі виключні права на них (інтелектуальна власність); нематеріальні блага.
Варто мати на увазі, що об’єкти можуть бути персоніфіковані за їх правовим режимом. Це проявляється у класифікації речей, видах робіт та послуг, результатах творчої діяльності, правах вимог тощо. Правовий режим об’єкта цивільного права зумовлює можливі правовідносини, суб’єктів цивільних правовідносин та правові наслідки. Так, речі, що мають родові ознаки є предметом договорів позики, а речі, що мають індивідуальні ознаки – найму.
Отже, можна дійти висновку, що «обєкти цивільних прав» і «обєкти цивільних правовідносин» – поняття тотожні. Це дозволяє однаковою мірою користуватися як одним, так й іншим терміном.
1.3 Спроби систематизації об’єктів цивільного права
У юридичній літературі наводиться кілька класифікацій обєктів цивільних прав. Так, В.А. Лапач[68, c. 202] всі обєкти цивільних прав розподіляє між собою за трьома вихідними групами:
-майнові блага (майно);
-майново-немайнові блага;
-повязані з особистістю немайнові блага.
До групи майнових благ входять речі, гроші, цінні папери, майнові права. Група майново-немайнових благ складається з робіт і послуг, обєктів інтелектуальної власності, у тому числі виключних прав на них, інформації, службової і комерційної таємниці. Третя група утворена нетоварними благами, повязаними з особистістю їх носія. До таких благ відносять життя і здоровя, гідність особистості, особиста недоторканність, ділова репутація тощо.
За критерієм оборотоздатності всі обєкти цивільних прав підрозділяють на три види:
- обєкти, які обертаються вільно;
- обєкти, які обмежені в обігу;
- обєкти, вилучені з обігу.
Згідно ч. 1 ст. 178 ЦКУ обєкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід’ємними від фізичної чи юридичної особи.
Відповідно до ч. 2 ст. 178 ЦК України види обєктів цивільних прав, вилучених з цивільного обороту чи обмежених в обороті, встановлюються тільки законом.
До об’єктів, які обертаються вільно, належать обєкти, що можуть вільно відчужуватися чи переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим способом.
До обмежених в обороті обєктів належать обєкти, встановлені законом, які можна придбати і відчужувати тільки при наявності спеціального дозволу та у спеціально встановленому порядку. Вилученими з обороту вважаються обєкти, які не можуть вільно придбатися і відчужуватися та бути обєктом цивільно-правових угод за участю фізичних і юридичних осіб. Так, наприклад, постановою КМУ від 7 вересня 1993 р. №706 затверджене Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої і дратівної дії, що у п. 7 передбачає, що дозволи на придбання і зберігання (носіння) газових пістолетів і револьверів і патронів до них видаються органами внутрішніх справ громадянам, які досягли 18-літнього віку, за винятком окремих категорій осіб, наприклад, тим, хто за станом здоровя не може володіти засобами самооборони, що підтверджується медичною довідкою, та при наявності у таких осіб висновку (довідки) медичної установи (лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленої форми, яка підтверджує, що за станом здоровя такі особи можуть володіти (користуватися) спеціальними засобами самооборони, і ознайомлені з порядком їх зберігання (носіння) і застосування.
Постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» затверджений Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських обєднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України і встановлений спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна. Так, не може знаходитися у власності громадян, громадських обєднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими обєднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси, вибухові речовини й засоби вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва й інші обєкти.
Одним з найбільш розповсюджених видів обєктів цивільних прав є речі. Вони як такі отримали у цивілістиці визначення першими. Ще римські юристи розробили теорію речей і провели її у цивільному праві. Основні положення їх розуміння і класифікації речей сприйняті більшістю правових порядків.
З огляду на зазначене вище вони поступилися за значенням особистим немайновим правам, але не втратили своєї меркантильності
У юридичній літературі існує кілька визначень поняття «речі». Зокрема, О.А. Підопригора визначає річ як визначену частину природи, що являє собою деяку цінність для її власника [76, c. 106]. А.П. Сергєєв відзначає, що речі – це матеріальні предмети зовнішнього навколишнього світу по відношенню до людини. Ними є як предмети матеріальної і духовної культури, тобто продукти людської праці. Сюди відносяться й предмети, що створені самою природою і використовувані людьми у своїй життєдіяльності – земля, корисні копалини, рослини тощо [43, c. 195]. Досить своєрідно визначає речі В.А. Лапач, зазначаючи, що речами в цивільному праві можуть бути ті матеріальні і культурні (інтелектуальні) цінності, що мають вартість і з приводу яких виникають майнові відносини як предмет цивільного права, а також власне цивільні правовідносини. Речами можуть визнаватися предмети природного світу чи результати (продукти) людської діяльності, що беруть участь у товарному обороті. Предмети, вилучені з обороту, скидають із себе «товарну маску», перестаючи тим самим бути речами в цивільно-правовому сенсі [68, c. 244]. Видається, що таке визначення речі не відображає, на наш погляд, істотну ознаку речі – здатність задовольняти ті чи інші потреби субєктів. У звязку з цим вилучені з обороту обєкти є також речами, але вони є обєктами прав державної власності.
Питання про речі як обєкт цивільних прав досить дискусійне. Слід зазначити, що Я.М. Магазинер вказував, що обєктами права є не матеріальні обєкти, так звані речі, а лише дії у відношенні речей. Люди ж і речі так само не є «елементами» правовідносин, як не є елементами електрики ебонітова паличка і шкіра, тертям яких створюється електрика [69, c. 66].
Аналізуючи наведене можна визначити ознаки речі як об’єкта цивільних правовідносин:
-це матеріальні предмети зовнішнього навколишнього світу (матеріальна субстанція);
-вони створені людиною чи мають природне походження;
-вони мають товарну форму або цінність для суб’єкта цивільного права;
-мають споживчу вартість і з приводу яких виникають майнові відносини як предмет цивільного права, а також власне цивільні правовідносини;
-з приводу них виникають цивільні правовідносини, чи вони визнані об’єктами цивільного права позитивним законодавством і нема заборон щодо цього;
-вони мають просторові та часові координати.
Згідно ст. 179 ЦКУ річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обовязки. Частина 1 ст. 180 ЦКУ правовий режим речі поширює також на тварин, крім випадків, встановлених законом.
Принагідно зазначимо, що речі є об’єктами цивільного права у тому разі коли вони певним чином визначені і мають просторові, часові чи правові координати. Просторові означають знаходження речі в просторі із прив’язкою до нерухомих речей. Часові здебільшого визначають строк природності речі поза якими вона втрачає свої споживчі властивості і не може бути застосована за своїм безпосереднім призначенням. Це стосується лікарських препаратів. Правові координати є абстрактними і визначають вимоги до речі за наявності яких вона може бути введена у цивільний обіг. Так якщо будівля не відповідає встановленим імперативно «Будівельним нормам та правилам» вона не може бути прийнята і введена в експлуатацію.
Це стосується продуктів харчування, стосовно який визначені санітарні вимоги. Введення імперативних вимог до речей зумовлене необхідністю забезпечення безпеки людини.
Класифікація речей слугує для визначення їх правового режиму, допустимості і специфіки участі у тих чи інших правовідносинах. Як вже зазначалось основні її компоненти розроблені ще римськими юристами. У новому ЦК класифікація речей отримала свою формалізацію.
Речі нерухомі та рухомі. Відповідно до ст. 181 ЦКУ до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. В більшості право власності на рухомі речі підлягає реєстрації.
Для віднесення речей до рухомих чи до нерухомих вживаються такі критерії: матеріальний – ступінь зв’язку речі із землею та юридичний – формальне віднесення законом даної речі до нерухомої. Хоча й транспортні засоби жорстко «не прив’язані» до землі вони законом віднесені до нерухомих речей.
В п. 7 ст. 2 ЗУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» формалізоване рухоме майно – окрема рухома річ, сукупність рухомих речей, гроші, валютні цінності, цінні папери, а також майнові права та обов’язки.
Цивільне законодавство передбачає особливий правовий режим нерухомих речей. Так, відповідно до ст. 657 ЦКУ договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Відповідно до ст. 182 ЦКУ право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов’язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом. На сьогодні діє тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року №7/5.
Особливим видом нерухомого майна є земля. Згідно ст. 18 ЗК України до земель України відносяться всі землі в межах її території, у тому числі острова і землі, зайняті водяними обєктами. Громадяни України здобувають право власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі з земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) приналежної їм частки (паю).
Землі сільськогосподарського призначення, прийняті в спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства підлягають відчуженню протягом одного року.
На період до 1 січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть здобувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у випадку спадкування земельних ділянок за законом. До 1 січня 2005 року забороняється внесення права на земельну частку (пай) у статутні фонди господарських товариств.
Громадяни і юридичні особи, що мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства й іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України – власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 року чи продавати іншим способом відчужувати приналежні їм земельні ділянки і земельні частки (паї), крім міни, передачі їхній у спадщину і при вилученні земель для суспільних нестатків.
Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі без шкоди їх господарському призначенню. Як правило свобода приналежності таких речей та вимоги щодо її формалізації значно більша ніж стосовно нерухомості. Проте стосовно окремих рухомих речей теж встановлено реєстраційний порядок: мисливська та спортивна зброя, засоби самооборони, сильнодіючі лікарські препарати.
Речі, що вилучені з цивільного обороту, обмежені у цивільному обороті та не вилучені з цивільного обороту (вільно обертаються у цивільному обороті). Оборотоздатними є речі, що можуть переходити від однієї особи до іншої за правочинами (договорами), правонаступництва у тім числі при спадкуванні чи реорганізації юридичної особи.
Вилученими з цивільного обороту є речі, що можуть належати лише суверенам: українського народу (земля, надра, води та інші природні ресурси) та держави Україна (майно, що не підлягає приватизації і використовується для охорони стратегічних інтересів України. Це зброя армійських зразків, спеціальні канали урядового та міждержавного зв’язку тощо. Зокрема Постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1991 р. затверджено перелік майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань та юридичних осіб інших держав на території України.
Обмеженими у цивільному обороті є речі право власності на які набувається лише певними особами у спеціальному дозвільному, а не загальному порядку. Тою ж Постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» затверджено Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна.
У спеціальному порядку громадянами може бути придбано мисливська зброя, наркомісткі, сильнодіючі та отруйні лікарські препарати тощо.
Не вилученими із цивільного обороту є речі, що вільно обертаються на організованому та не організованому ринках. Іншими словами, до таких речей відносяться всі ті, стосовно яких чинним законодавством не встановлено спеціальних вимог допуску їх до цивільного обороту чи обмежень за суб’єктним складом.
Речі подільні та неподільні. Відповідно до ст. 183 ЦКУ подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. Подільними речами є, зокрема, продукти харчування, паливо тощо. Важливе значення саме ця класифікація речей має, коли мова йде про поділ спільної власності, особливо спільної сумісної власності подружжя. Цивільне право неподільними речами вважає не тільки поодинокі речі (телевізор, автомобіль), а й сукупність речей, значення яких обумовлено саме їх множинністю, наприклад, меблевий гарнітур.
Речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками. Згідно зі ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Індивідуальні ознаки за походженням можуть бути:
-виробничими – отриманими у процесі створення речі чи її прив’язки до нерухомості (номер двигуна та шасі автомобіля, тип кузова);
-реєстраційними – наданими у процесі державною чи іншої реєстрації (державний реєстраційний номер);
-експлуатаційними – отриманими у процесі експлуатації речі (подряпина на правому крилі);
-випадковими – отриманими від інших юридичних фактів. Для деяких речей це можуть бути ознаки, що набуті при тюнінгу (спойлери).
Крім того розрізняють індивідуальні речі:
-єдині у своєму роді (унікальні):
-відрізняються від інших декількома ознаками;
-виділені із загальної маси речей даного роду (картопля, що знаходиться у відсіку 5 овочесховища №2 як посадковий матеріал).
Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою, наприклад, паливо, зерно тощо. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.
Така класифікація впливає на вид можливих правовідносин. Так, предметом договору позики відповідно до ст. 1046 ЦКУ можуть бути лише речі, визначені родовими ознаками, а предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками (ч. 1 ст. 760 ЦКУ).
Речі споживні та неспоживні. Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (ст. 185 ЦКУ). Саме неспоживні речі стають предметом договору найму (оренди), бо після їх використання вони підлягають поверненню власнику.
Речі подільні і неподільні. Так подільними є речі, які внаслідок поділу в натурі не змінюють свого призначення. Такими є майже всі продукти харчування. Навпроти, неподільними є речі, які про поділі втрачають своє цільове призначення (ст. 184 ЦКУ).
Така класифікація має правове значення особливо при поділі спільної власності, розділі майна юридичної особи при реорганізації, поділі майна між спадкоємцями. При неможливості виділити частку майна у натурі, учаснику що виділяється присуджується грошова компенсація (ст. 367 ЦК України).
Неподільність може бути фізична та юридична – визначений індивідуальний режим для даної речі чи сукупності речей: тематичні колекції, унікальні столові сервізи, меблеві ансамблі чи ансамблі одягу. У разівідділення з такої сукупності речей хоча б однієї вони втрачають свою цінність.
Головна річ і приналежність Згідно зі ст. 186 ЦКУ річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов’язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Так, Г.Ф. Шершеневич зазначав, що приналежності будинків складають ті прикраси, які не можливо відділити від споруди без її ушкодження: мармурні, червоного дерева та іншого роду підлоги, каміни, вбудовані дзеркала. Далі він підкреслював, що цінність не має значення, так, дешева картина, вставлена в дорогу раму, все ж таки по відношенню до останньої буде головною річчю.
Складові частини речі та складні речі. Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню (ст. 187 ЦКУ).
Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором (ст. 188 ЦКУ). Так, складною річчю є бібліотека.
Продукція, плоди та доходи. Згідно зі ст. 189 ЦКУ продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 390 ЦКУ власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним.
Майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. З поняттям «майно» зустрічаємося в цивільних правовідносинах як синонім поняття «річ», в деяких правовідносинах мова йде про сукупність речей, об’єднаних якимось цільовим призначенням або належністю до конкретної особи, наприклад, майно подружжя, спадкове майно.
Підприємство як єдиний майновий комплекс. Новий ЦКУ розглядає підприємство і як об’єкт права. Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Підприємство або його частина можуть бути обєктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших право чинів (ст. 191 ЦКУ).
Гроші (грошові кошти). Законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 192 ЦКУ). Це об’єкти особливого призначення і розглядаються нами окремо.
Валютні цінності. Види майна, що вважаються валютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними встановлюються законом. Так, декрет КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року №15–93 у ст. 1 до валютних цінностей відносить валюту України, іноземну валюту, монетарні метали. Валютою України є грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також грошові знаки, які вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу. До валютних цінностей належать також кошти на рахунках, у вкладах у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України, платіжні документи (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи, виражені у валюті України. Іноземною валютою є відповідні іноземні грошові знаки, монети, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, кошти у грошових одиницях іноземних держав та міжнародних розрахункових одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України, а також зазначені вище платіжні та інші документи, виражені в іноземній валюті або монетарних металах. Монетарними металами вважаються золото і метали іридієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів.
За режимом можна виділили речі зі звичаєвим та особливим правовим режимом. До речей з особливим режимом відносяться тварини. На тварини поширюється правовий режим речі, крім випадків встановлених законом (ч. 1 ст. 180 ЦКУ).
Особливість правового режиму тварин проявляється у правилах поводження з ними, що встановлюється спеціальним законом. Так не допускається жорстоке поводження з тваринами. А тварини, що занесені до Червоної книги України можуть бути предметом цивільного обороту лише у випадку та порядку, що встановлюються законом.
У сімейному праві виділяються індивідуальні речі, що належать лише окремому члену сім’ї.
За економічною ознакою можна виділити засоби виробництва і предмети споживання. У свою чергу засоби виробництва поділяються на основні та засоби в обороті. До основних засобів виробництва відносяться такі матеріально-речеві цінності, що діють у натуральній формі протягом тривалого часу і свою ціну на вартість створюваним на їх основі матеріальних цінностей переноситься частинами. До них відносяться споруди, будівлі, машини, устаткування, засоби транспорту, зв’язку тощо.
До засобів в обороті відносяться предмети строком служби менше одного року незалежно від їх вартості та предмети вартістю до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на одиницю по ціні придбання незалежно від строку служби.
Втім особливого юридичного значення такий поділ не має. Здебільше це враховується при обліку таких речей. Такі речі проявляють свої юридичні ознаки через інші класифікаційні групи у тім числі й виключний правовий режим.
До інших об’єктів цивільних прав, що вказані у ст. 179 ЦКУ відносяться майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нема матеріальні блага. Оскільки деяким з них присвячені окремі лекції, ми розглянемо лише ті, які спеціально не розкриваються.
Майнові права як об’єкт цивільного права лише згадуються у ст. 179 ЦКУ і подальшого свого розвитку і позитивного змісту, на жаль, не отримали. Між тим вони все більше стають об’єктом правовідносин: прав інтелектуальної власності, корпоративного права, заставного права тощо.
Сутність цих прав полягає у можливості здійснити самостійно або вимагати від зобов’язаних осіб дій майнового характеру.
Майнові права інтелектуальної власності полягають у можливості автора або іншого володільця цих прав самому використовувати переваги результату творчої діяльності у своїй підприємницькій діяльності, надати таке право іншим особам, чи заборонити використання, а також інші правомочності.
Корпоративні майнові права полягають у праві отримання від внеску доходу (процентів чи дивідендів), передати свою частку у господарському товаристві у встановленому порядку іншій особі. Господарське товариство має право прийняти рішення про викуп майнових прав його учасника.
Заставоутримувач праві вимагати реалізації заставленого майна і задоволення за рахунок вирученої від продажу суми своїх майнових вимог до кредитора заставодавця.
Але найбільше це проявляється у майнових правах на чужі речі і зокрема сервітутах (праві обмеженого користування чужою річчю), емфітевзисі та суперфіцію.
Результати робіт – матеріалізовані у результаті людської праці, що можуть проявлятися у створенні нової речі (побудова будинку, пошив костюму), відновленні функціонального призначення речі (ремонт), наданні їй нових властивостей (реконструкція), зовнішнього виду і кращих характеристик (тюнінг). При роботі, по суті є два об’єкти правовідносин: сама робота – підхід до її організації, послідовність та технологія виконання, професіоналізм підходу, дотримання встановлених норм та правил, та її результат.
Послуга – дії чи діяльність, що не має матеріалізованого результату, а проявляється у іншому корисному ефекті: збереження речі, переміщення речі чи пасажира на певну відстань. Послуга характеризується такими властивостями як:
-не зв’язаність із речами як результатом її надання;
-нематеріальність отриманого результату;
-невіддільність результату послуги від діяльності послугонадавача;
-есклюзивність;
-гарантованість досягнення результату;
-співпадання в часі надання та споживання послуги.
Результати інтелектуальної, творчої діяльності є підставами виникнення цивільних та інших прав, а також деяких інших прав при кваліфікації декваліфікації, правовій охороні. Результати творчої діяльності мають свою формалізацію і є нематеріальними об’єктами: ідеями, рішеннями, образами, виконавською діяльністю тощо. Ними неможливо володіти фізично як речами. Здебільше об’єктами є майнові права на результати творчої діяльності.
Права вимог – особливий об’єкт цивільних прав, що базується на індивідуальному правовому становищі суб’єкта чи зобов’язальному праві. Варто відмітити, що цей напрям в науці цивільного права ще мало досліджений. Проте права вимог все більш частіше стають реальністю.
До прав вимог, що засновані на індивідуальному правовому становищі суб’єкта слід віднести обов’язки держави перед особистістю та зокрема перед громадянином, обов’язки члена сім’ї. У своїй зворотній проекції вони виступають правами вимог управоможених осіб: забезпечити належний рівень захищеності та забезпеченості, виховувати та утримувати дітей, утримувати батьків тощо.
Інформація як об’єкт цивільних правовідносин є теж нематеріальною, і є такою постільки має певну цінність. Проте варто розрізняти саму інформацію як об’єкти цивільного права та її режим.
Інформаційні відносини регулюються спеціальним законодавством, зокрема ЗУ «Про інформацію», ЗУ «Про науково-технічну інформацію», ЗУ «Про рекламу». Більш детально інформація як об’єкт цивільних прав буде розглянута спеціально.
Документи в умовах ринкової економіки як носії певної інформації чи прав теж стають об’єктом цивільних відносин зокрема в депозитарній діяльності, доказуванні тощо. Вважаємо, що ця проблема є досить актуальною. і заслуговує вирішення в законі. Документ має тоді правове значення коли він може бути індивідуалізований стосовно особи яка його склала. Якщо таку індивідуалізацію провести неможливо то такий документ не може стати об’єктом цивільних прав.
Документ, що виходить від фізичної особи повинен посвідчуватися її підписом, а документ юридичної особи посвідчується її печаткою, штампом, вихідним номером. Без цих реквізитів документ не може визнаватися об’єктом у цивільних прав.
Здебільше документи мають субсидіарне значення і посвідчують приналежність прав чи причетність до певних юридичних фактів. Проте вони можуть мати і самостійне правове значення: бути об’єктом депозитарної діяльності тощо.
З розвитком суспільства техніки і технологій коло об’єктів цивільного права постійно розширюється.
Підводячи підсумок зазначимо, що існує багато точок зору про розуміння категорії «об’єкт цивільного права». Одні теорії в якості «об’єкту» вбачають самі матеріальні та нематеріальні блага; інші теорії «об’єктом» називають суб’єктивні права та обов’язки; треті під «об’єктом» пропонують бачити саму поведінку учасників цивільних правовідносин; четверті «об’єкт» ототожнюють з людиною; відносно самостійною позицією є точка зору про розуміння «об’єкту» як правового режиму.
Таким чином, законодавець зайняв у розглядуваному питані не одну із позицій, а висловився про «об’єкт цивільного права» «мішаною» мовою, використовуючи термінологію прибічників різних теорій.
2. Правовий режим об’єкта цивільного права за законодавством України
цивільний правовий режим обєкт
2.1 Поняття «правового режиму» об’єкта цивільного права
Розгляд питання про будь-який обєкт цивільних прав означає, практично, розгляд питання про цивільно-правовий режим деякої категорії явищ обєктивної дійсності, що відносяться чинним законодавством до числа обєктів цивільних прав. У рамках такого дослідження особливого значення набуває питання про поняття обєкта цивільних прав і обєкта цивільного правовідносини, оскільки виділення якої-небудь цивілістичної, як і будь-який інший наукової, категорії потребує зясування того спеціального сенсу, тих ознак, які відокремлюють її від суміжних категорій.
Як видається, встановлення особливої цивілістичної категорії виправдане лише у випадку визнання за нею особливого правового режиму, бо саме в правовому режимі виражається то практичне значення, яке закладено в законодавчій конструкції того чи іншого інституту, У законодавчому регулюванні тієї чи іншого різновиду обєктів цивільних прав.
Правовий режим як система юридичних правил, що визначають положення досліджуваного явища обєктивної дійсності як обєкта цивільних прав в тій чи іншій системі законодавства, розкривається через всю сукупність правил і норм, що визначають як статику, Так і динаміку правового існування розглянутого обєкта.
Поняття правового режиму не має усталеної дефініції в теоретичній літературі. Правовий режим розкривається в спеціальних правилах, яким підпорядковується той чи інший цивільно-правовий інститут. Описати правовий режим того чи іншого явища обєктивної дійсності – значить у всіх подробицях розкрити особливості виникнення, здійснення і припинення цивільних прав, як речових, так і зобовязальних, стосовно до досліджуваного явища.
Проте це завдання має багато в чому прикладний характер. Більш загальне значення має зясування того, як співвідноситься правовий режим того чи іншого явища обєктивної дійсності з самим цим явищем у рамках цивільного правовідносини.
Для обєкта права основною характеристикою є правова характеристика, визначення його положення в сфері дії права або правовий режим. Правовий режим – це сукупність всіх позитивно-правових приписів, що містяться в імперативних і диспозитивних норм, і заснованих на них (або їм не суперечать) субєктивно-правових домагань, існуючих і дійсних з точки зору права і у відповідних випадках визначають права, обовязки, дозволу, заборони та приписи абсолютно всіх осіб (або щодо абсолютно всіх осіб) з приводу того предмету (явища), у відношенні якого вони встановлені. Правовий режим – це правова характеристика явища обєктивної дійсності.
Правовий режим обєднує, таким чином, всю сукупність прав, обовязків, дозволених і заборон безвідносно до особистості субєктів, яким вони належать або адресовані.
Звичайно, правовий режим, як якась юридична конструкція, тісно повязаний зі своїм носієм – явищем обєктивної дійсності, оскільки за відсутності останнього наявність самого правового режиму, відповідно, – у частині встановлення позитивного права, – втрачає сенс.
Відсутність явища обєктивної дійсності, яка обумовлює непотрібність встановлення правового режиму, може мати як абсолютний, так і відносний характер. У першому випадку – такого явища просто не існує в природі або суспільстві, або воно існує, але в даних обставинах (історичних чи інших) не вимагає встановлення взагалі будь-якого правового режиму. Другий випадок має місце, коли саме явище існує, але в силу яких-небудь причин не піддається регулюванню нормами даної галузі права (для цілей встановлення цивільно-правового режиму нас цікавлять норми цивільного права). Так, наприклад, у випадку з зброєю або іншими обмеженими або забороненими в цивільному обороті речами – весь цивільно-правовий режим їх може бути зведений виключно до норми, що обмежує або забороняє їх цивільний оборот. У цьому випадку подальша цивільно-правова кваліфікація таких речей представляється безглуздою.
Вірним буде твердження про те, що правовий режим є явище надзвичайно складне, оскільки може включати в себе такий величезний обсяг правового впливу, який в звичайному випадку не буде вичерпуватися навіть всіма нормами якої-небудь однієї галузі права або національної системи права.
Разом з тим, і це, на наш погляд, надзвичайно важливо, існує деяка більш-менш певна група норм, які переважно застосовуються і визначають правовий режим обєкта в типовій для нього (обєкта) правовій сфері існування.
Так, правовий режим людської поведінки як сукупності діянь (дій та бездіяльності), вираженого зовні як рухи тіла і спрямованого на виконання робіт (надання послуг) буде визначатися відповідними нормами цивільного права тільки в разі, якщо правове значення таких діянь, Що їм надають сторонами відповідних правовідносин, буде співпадати з тим правовим значенням, яке надається таким діянням з точки зору чинного цивільного законодавства. Однак якщо сам характер діянь буде такий, який передбачений кримінальним законом як злочин, – якщо правове значення діяння буде кваліфікуватися як злочин, – то правовий режим такого діяння (поведінки) складуть вже норми кримінального права. При цьому цивільно-правовий режим відповідної поведінки може виявитися або зовсім усуненим, або зведених до правил, наприклад, про недійсність угоди з виконання робіт (надання послуг), Як невідповідної закону або суперечить основам правопорядку та моральності і витікаючим з цього правилами про наслідки недійсності відповідних угод.
Таким чином, задача визначення правового режиму виявляється близькою задачі правової кваліфікації і відрізняється від неї тільки обсягом дослідження, оскільки включає в себе не тільки наявне і існуюче правове регулювання, але і всі правові можливості, що існують у відношенні даного явища.
Отже, щодо кожного явища обєктивної дійсності можна стверджувати наявність якогось галузевого правового режиму, який переважно і визначає правове значення даного явища в типовій для нього правовій сфері. Всередині галузевого режиму можна вичленувати інституційний правовий режим, в деяких випадках – індивідуальний правовий режим даного явища. У нормативістських ламанні співвідношення більш широких правових режимів з більш вузькими виражається як співвідношення загальних і спеціальних правових норм,
Так, цивільно-правовий режим якогось явища буде визначатися, як видається, такими основними моментами:
- правовими нормами, що містяться в нормативних правових актах, що визначають приналежність даного явища обєктивної дійсності (іноді – не існує в реальності але можливого в майбутньому) до числа обєктів цивільних прав;
- правовими нормами, що містяться в нормативних правових актах, Визначальними приналежність даного явища обєктивної дійсності до тієї чи іншого різновиду обєктів цивільних прав;
- правовими нормами, що містяться в нормативних правових актах, про конкретну різновиди обєктів цивільних прав, до якої віднесено дане явище в силу дії норм, позначених у другій групі, або правовими нормами, що містяться в індивідуальних правових актах, про даному конкретному явищі (якщо такі є); субєктивними правами та обовязками, що існують щодо даного явища обєктивної дійсності.
Наприклад, правовий режим речі буде визначатися імперативними приписами щодо оборотоздатності даної речі (слід зазначити, Що земельні ділянки та деякі інші обєкти мають в цьому відношенні відомі обмеження); приписами щодо належності даної речі до числа тієї чи іншого різновиду речей (автомобіль, наприклад, буде ставитися до числа неподільних, складних, рухомих речей); існуючими відносно даної речі субєктивними винятковими (або абсолютними) речових прав (право власності та обмежені речові права) і повязаними з ними обмеженнями для усіх третіх осіб; встановленими щодо даної речі дебіторської (або відносними) правами і претензіями (наприклад, права орендаря на певний договором оренди використання речі), у тому числі – спеціальними правилами щодо підвиду договору, предметом якого є річ (так, права і обовязки сторін при здачі в оренду автомобіля будуть визначатися відповідними спеціальними правилами про оренду транспортних засобів).
У правовий режим речі увійдуть, крім названих прав, і кореспондуючі їм обовязку, а також дозволу, заборони та приписи.
Як видно з наведеного прикладу, задача визначення правового режиму є досить складною. Фактично, можна стверджувати, що правовий режим буде відмінним і індивідуальним для кожного явища обєктивної дійсності, якщо у ряді подібних йому явищ таке буде відрізнятися хоча б одним фактором, що мають значення з точки зору права. Проте це завдання (опис правового режиму конкретного явища обєктивної дійсності) має більш прикладний, ніж теоретичний характер.
Представляється, що немає ніяких перешкод до того, щоб обмежити завдання встановленням правового режиму не який-небудь конкретної речі (чи іншого явища обєктивної дійсності), але цілої категорії речей або взагалі речей як категорії обєктів цивільних прав або інший, окрім речей, категорії обєктів цивільних прав. У цьому випадку субєктивно-правові домагання і обовязки увійдуть до правовий режим не як фактично існуючі відносно даного явища (речі, грошей, цінного папера, дії, обєкта виключних прав і т. п.), але лише в якості потенційної можливості їх встановлення та що випливають з цього наслідків. В останньому випадку, очевидно, обсяг аналізу істотно зростає, оскільки повинен покрити всю можливу відносно даного явища гаму субєктивних прав і обовязків.
Представляється методологічно доцільним виділити в рамках правового режиму певну його частину, яка залишається незмінною незалежно від розсуду сторін правовідносини і включає, таким чином, імперативні норми щодо досліджуваного явища – правовий статус.
Разом з тим, хоча правовий статус, з точки зору обсягу правового регулювання, включається до правовий режим явища обєктивної дійсності, він є визначальним елементом усього правового режиму. І з цієї точки зору необхідно відзначити досить складну структуру взаємозвязку понять «правовий режим» і «правовий статус». Оскільки правовий статус є визначальним ланкою правового режиму, то сам правовий режим, в одному з своїх проявів, представляє собою певну потенційну правову можливість (для субєктів, зрозуміло) всередині кордонів, окреслених правовим статусом явища.
Диспозитивним норми, дія яких не скасовано або не змінено сторонами, слід віднести до числа норм, які визначають правовий режим явища, але, як видається, у визначення правового статусу вони включені бути не можуть в силу того, що їхня дія залежить від розсуду сторін, а значить, Може бути зясовано тільки в рамках наявного, існуючого правовідносини. З точки зору обовязковості їх застосування диспозитивним норми зовсім не поступаються імперативним.
Але оскільки модель поведінки, закладена в диспозитивний нормі, являє собою лише «запасний варіант» на випадок, якщо сторони не передбачать іншого, остільки вони не можуть безумовно визначатиме правовий статус явища – обєкта цивільних прав.
Правовий статус, як видається, має характеризуватися таким рівнем правового регулювання, який властивий явищу обєктивної дійсності і може бути досліджено незалежно від того, в рамках якого правовідносини (в межах даної галузі права, звичайно) це явище знаходиться.
Проаналізуємо це питання докладніше з точки зору розгляду правового режиму як обєкт правового відносини.
Матеріальний обєкт (річ) може відчувати на собі вплив фізичного порядку. Людське поведінка формується під впливом вольових (усвідомлених чи неусвідомлених) актів і проявляється назовні як рухи тіла. Обєкти інтелектуальної діяльності можуть створюватися, змінюватися, трансформуватися під впливом інтелекту.
Обєктом правового впливу і одночасно його результатом, а отже, і «обєктом правовідносини», в якому субєкти правовідносини мають реальний інтерес, заради чого вони, власне, і вступають у правовідносини, є правовий режим (і, як його елемент – правовий статус) речі, іншого майна, нематеріального обєкта, Поведінки (як діяння: дії або бездіяльності) і т.д. Тобто правовий режим має саме узкоправовое, спеціально-юридичне значення, значення з точки зору права, а не з точки зору фізики, психології, фізіології, культури і т. п., що і потрібно для обєкта правовідносини.
Представляється, що одним з важливих якостей правового режиму є можливість його зміни. З точки зору субєктів цивільних правовідносин інтерес представляє зміна індивідуального правового режиму того явища обєктивної дійсності, яке є його носієм. Очевидно, що якщо правовий статус цього явища такий, що не допускає зміни правового режиму в бажаному для сторін напрямку, а сам правовий статус, як зазначалося вище, не може бути підданий зміни на розсуд сторін, то правовідносини, спрямоване на зміну правового статусу, не може мати місця. З іншого боку, якщо імперативні норми, що визначають правовий статус явища, допускають можливість зміни правового режиму цього явища, тобто допускають можливість встановлення, зміни та припинення субєктивних прав і обовязків у відношенні цього явища, то правовідносини, спрямоване на встановлення, Зміну або припинення правового режиму названого явища, буде допустимим.
Таким чином, для субєктів правовідносин безпосередній інтерес представляє зміна правового режиму саме в частині встановлення, зміни або припинення їх субєктивних прав і обовязків. Це, однак, не означає, що тільки в цій, змінюваною своїй частині правовий режим є обєктом правовідносини.
Представляється, що обєкт правовідносини, крім того зауваження, що в якості такого виступає правовий режим, вимагає ще деяких характеристик (можливо факультативних), які, втім, не розходяться з подібними характеристиками, даними обєкту правовідносини з точки зору інших теоретичних підходів, Існуючих з даного питання.
Категорія «інтересу», «зацікавленості» субєктів правовідносин в обєкті правовідносини, а також повязане з цим і, власне, яка обумовлює інтерес опис обєкта правовідносини через категорію «блага», як видається, не без підстав присутні в характеристиці обєкта правовідносини, Що приводиться в різних теоріях щодо обєкта правовідносини, про які було згадано више. Саме зацікавленість субєктів у встановлення, зміну або припинення правового режиму (або його елементів) явища обєктивної дійсності – носія цього правового режиму-робить цей правовий режим обєктом даного правовідносини. Інтерес обовязково повинен бути присутнім в характеристиці правовідносини взагалі, оскільки саме правовідносини є продукт, обумовлений дією норм позитивного права, якесь, у свою чергу, саме є результат компромісу, що зіштовхуються громадських інтересів. Тим більше, ця характеристика має бути присутнім при аналізі громадянського правовідносини, виникнення, зміна та припинення якого, в більшості випадків, обумовлено майновими інтересами учасників обороту. В обєкті права схрещуються інтереси уповноваженій і зобовязаного субєктів і юридичне ставлення є ставлення вимушено розмежований інтересів. Обєкт права слід шукати в благах, забезпечуваних правом як цілі, а не у встановленому поведінці, як засобі.
Будь-яке явище обєктивної дійсності, іменоване в законі обєктом цивільних прав і допустимий, отже, в цивільний оборот (і річ, і гроші, і цінні папери, і поведінка у вигляді, наприклад, робіт, послуг, та обєкти виключних прав), У кожен момент часу може бути охарактеризований абсолютно певним правовим режимом та правовим статусом в характерному для себе прояві (матеріально-речовинному, деятеленостном, нематеріальному і т.д.). Зміна (встановлення, припинення) того чи іншого правового режиму (або окремих його елементів) і становить інтерес для субєктів цивільних правовідносин і обєкт правового впливу. Зміна (формування, припинення) правового режиму якогось предмета (явища) являє собою безпосередній обєкт правового відносини.
На цей обєкт направлено і зміст цивільного правовідносини – цивільні права та обовязки, існування та реалізація яких веде безпосереднім чином до зміни правового режиму обєкта цивільного правовідносини.
О.С. Іоффе в раніше вже цитованій монографії «Правовідносини за радянським цивільному праву» стверджує, що питання про обєкт правовідносини повинен ставитися як «питання про обєкт правочинів та обовязків, що становлять зміст правовідносини». З цим твердженням важко не погодитися. Представляється, що обєктом існуючих та дійсних з точки зору права субєктивних правочинів і обовязків також є правовий режим явища обєктивної дійсності, на зміну якого вони і спрямовані.
Правовідносини, як видається, має двоїсту природу: По-перше, воно безумовно є породженням (результатом) правового регулювання, породженням права і в цьому сенсі – до певної міри штучною конструкцією. З іншого боку, правовідносини є врегульованій правом ставлення общественное, якесь представляє собою обєктивну реальність і необхідність.
Строго кажучи, правове врегулювання того чи іншого суспільного ставлення, а тим більше яке-небудь визначене правове регулювання (правова модель) не є абсолютна необхідність, не є абсолютна цінність. Те чи інше громадське ставлення може бути врегульовано як за допомогою інших досить потужних соціальних і психологічних регуляторів (таких як мораль, страх, совість, етика і т. п.), так і тим або іншим правовим способом. Слід визнати, що в практичному житті такі «позаправові» регулятори можуть мати, часом, набагато більше значення, що правом і визнається. Так, у галузі цивільного права прикладом тому може служити інститут оскаржуваних угод, які дійсні і не визнаються недійсними лише до тих пір, поки відповідна вимога не предявлено зацікавленими особами. А отже, такі угоди є дійсними, повязують боку, породжують у сторін цивільні права та обовязки, хоча є такими, що суперечать законодавству. У галузі кримінального права однієї з основних цілей покарання проголошується превенція, що досягається впливом такого психічного явища, як страх, то є страх перед можливим покаранням. Очевидно, що страх не може бути визнаний засобом правового впливу.
І аналізуючи правовідношення, в тому числі його обєкт, не можна не враховувати обох названих чинників (правовий і «позаправові» складової), що є, мабуть, системоутворюючими для правовідносини. Таким чином, обєкт правовідносини, як і інші його елементи, включає в себе і правову, і «позаправові» складові. Правова складова полягає власне у правовому впливі та правовий режим обєкта правовідносини як результаті цього впливу. «Позаправові» складова представлена тим явищем (річчю, актом поведінки, нематеріальним обєктом і т.д.), яке і є носієм цього правового статусу, його метою і втіленням. З цих позицій можна почасти погодитися з представниками «матеріально-речовинній» теорії обєкта правовідносини, які стверджують, що обєкт правовідносини не входить в структуру правовідносини. [94, c. 214]
Обєкт правовідносини, дійсно, не слід включати в структуру правовідносини, якщо мова йде про власне речі, а не про її правовий режим. Що ж стосується розуміння обєкта правовідносини в його правової складової, тобто в частині саме правового режиму, то тут не повинно бути ніяких сумнівів щодо того, що обєкт є найважливішим структурним елементом правовідносини.
Найбільш спільні кордони громадянського правового режиму визначаються нормами позитивного права, окреслює можливий правовий режим обєкта. Однією з основних характеристик у цьому плані є оборотоздатності обєктів. Поряд з цим, правовий статус явища включає і існуючі субєктивні права і обовязки по відношенню до цього явища, домагання, обмеження та інші подібні моменти, що мають юридичне значення.
В якості наочного переліку можливих обєктів (у «позаправовому» сенсі) має бути визнане все, що визнається обєктом цивільних прав, що відносить дану точку зору до числа теорій множинності правових обєктів.
Таким чином, важливим з позиції права, є не сама вещь і не сама поведінка (дія, діяння), але те правове значення, правовий режим, який привласнюється цього явища в силу позитивного права і який втілюється в субєктивних правах і обовязках.
Правовий режим, у ряді випадків, не є однорідним, сформованим в рамках одного правового інституту. Деякі обєкти виступають в такій якості (як носії правового режиму) в різних галузях права.
Так, земельні ділянки, в цілому ряді випадків є обєктами не цивільного (або не тільки цивільного), але адміністративного або державного права. При цьому, якщо правове значення того чи іншого ділянки лежить в основному в області права адміністративного або державної, то цивільно-правове вплив на правовий режим даної ділянки може бути зведене до нуля зовсім.
З іншого боку, один і той же земельну ділянку може відчувати на собі вплив відразу декількох галузей права, а отже – правовий режим його буде визначатися нормами декількох галузей права. У цьому випадку може виникнути питання про конкуренцію або ієрархії правочинів, що випливають з різних правових підстав і належать різним або одному субєктам. Так, за загальним правилом, власник має право володіти, користуватися і розпоряджатися річчю на свій розсуд. Проте того ж не можна сказати про власника земельної ділянки, який у використанні такого повязаний встановленим цільовим призначенням ділянки. І з другого боку, відповідний державний уповноважений орган може змінити цільове призначення земельної ділянки, хоча такий орган і не є власником чи представником власника.
Таким чином, правовий режим явища може визначатися як результат впливу норм декількох галузей права, не виключено, що і декількох правових систем. Цивільно-правовий режим явища буде вичерпуватися майже виключно цивільно-правовим регулюванням, спрямованим на нього. При цьому деякі цивільно-правові можливості (можливості, що надаються субєкту чинності цивільного права) можуть бути поглинені відповідними заборонами, встановленими, наприклад, засобами адміністративного права. Так само, можливою є ситуація застосування цивільно-правових засобів захисту проти необґрунтовано, з точки зору цивільного права, встановлених адміністративних заборон, обмежень і т. п.
2.2 Класифікація об’єктів цивільного права за правовим режимом
Вся класифікація обєктів цивільних прав не мала б, на наш погляд, сенсу, якщо б не існувало будь-яких значимих з точки зору права відмінностей між ними. Разом з тим, як зазначалося, будь-які значущі з точки зору юриспруденції відмінності можуть лежати виключно в галузі правового режиму тієї чи іншого різновиду обєктів. Таким чином, саме ці відмінності правового режиму тієї чи іншого різновиду обєктів цивільних прав і становлять основу їх класифікації.
«Кожне юридичне відношення виникає з приводу відомого інтересу, переслідуваного членами суспільства. Обєктом юридичного відношення є засіб здійснення інтересу». Вважаємо, що таким засобом повинен бути визнаний правовий режим обєкта цивільних прав, або точніше – його зміна, встановлення або припинення. Більш того, сама характеристика «обєкт цивільних прав» є не що інше, як певний правовий режим того явища зовнішнього світу, яке таким чином характеризується.
Носіями, метою і точкою докладання певного правового режиму є деякі явища зовнішнього світу. Саме в такій якості, на наш погляд, і слід розглядати відносять чинним законодавством до числа обєктів цивільних прав речі, гроші, цінні папери, послуги, роботи, нематеріальні блага і т. п.
Таким чином, перша класифікація полягає у виділенні серед безлічі явищ зовнішнього світу тих, які є (або можуть бути) носіями якості «обєкта цивільних прав», а отже – «обєкта цивільного правовідносини».
Слідуючи далі класифікації обєктів, необхідно відзначити, що вони (обєкти цивільних прав) поділяються на кілька суто специфічних груп і підгруп. Їх специфічність виявляється як безпосередньо в різноманітності способів і засобів зовнішнього прояву їх носіїв (наприклад, речі, як щось обєктивно і відчутно існуюче, і нематеріальні блага, найчастіше виражають виключно субєктивну самооцінку субєкта); так і у відмінності засобів, методів і заходи правового регулювання і впливу, у розбіжностях правового режиму. Таким чином, категорія «правового режиму» може і повинна бути використана не тільки при визначенні поняття обєкта цивільних прав, але, як видається, вона є невідємним елементом при визначенні цивільно-правового поняття будь-якого явища обєктивної дійсності, яке визнається обєктом цивільних прав.
За правовим режимомречі цивільного приватного права поділяються на:
- речі, які вільно перебувають у цивільному обігу;
- речі, обмежені у обігу.
До речей, обмежених у обігу належать речі, перераховані у спеціальному порядку набуття права власності на окремі види майна, затвердженому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. До них належать: вогнепальна гладкоствольна і нарізна зброя, газові пістолети, револьвери і набої до них, радіоактивні речовини, а також памятки мистецтва і культури. Права власності на ці речі фізичні особи можуть набувати лише за наявності відповідного дозволу органів МВС, Мінкультури України тощо.
Речі, що вільно перебувають у цивільному обігу, можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої. Вони можуть бути обєктами різних абсолютних і відносних цивільних правовідносин і належати будь-яким субєктам цивільного права.
Вилучення речей з цивільного обороту означає, що деякі обєкти можуть належати на праві власності лише певним субєктам цивільного права. Так, надра, води і ліси є у виключній власності народу України і надаються тільки у володіння і користування.
Також вилучення речей з цивільного обороту означає, що будівлі, споруди, устаткування та інше майно, яке належить до основних засобів державних організацій, не може бути предметом застави і на нього не може бути звернене стягнення по претензіях кредиторів.
Проблема обєктів цивільних прав і обєкта цивільних правовідносин, проблема їх коректного з погляду цивільного права визначення, є однією з найцікавіших у сучасній науці цивільного права. Представляється, що розгляд будь-якого приватного питання про будь-який з різновидів обєктів цивільних прав (про окремому обєкті цивільних прав) повязана з розглядом питання про обєкт цивільного правовідносини.
Висловлені в цивілістичній літературі думки з приводу того, що ж є обєктом цивільного правовідносини, як видається, не в повній мірі враховують саме правове начало, правову субстанцію в правовідносинах. Обґрунтовуючи ту чи іншу теорію щодо того, що ж є обєктом цивільного правовідносини, їх автори концентрували свої зусилля на відшуканні властивостей обєкта правовідносини у обєктивно та незалежно від права існуючих явищ зовнішнього світу, у той час як у правовідносинах слід чітко розрізняти пласт правового регулювання та пласт позаправові дійсності, існуючої незалежно від наявності або відсутності того чи іншого правового регулювання (тобто саме суспільні відносини).
Як видається, обєкт цивільних правовідносин слід шукати саме в правовому зрізі будь-якого правовідносини, а не в іншій його частині. Обєкт правового стосунку має бути доступний саме правового впливу, повинен відповідати на правове вплив, а отже, обєктом правовідносини не може бути матеріальний обєкт або поведінку зобовязаного особи.
У той же час обєкт цивільних правовідносин повинен містити в собі зацікавленість субєктів громадянського правовідносини, оскільки громадянське правовідношення опосредует стандартний господарський оборот, організований на принципах рівності субєктів, свободи волі, визнання права власності та інших. Таким чином, сенс існування громадянського і взагалі приватного права, значною мірою, повязаний з тим, щоб задовольнити законні і справедливі інтереси учасників обігу, врегулювати їх взаємні права і обовязки, не допустити їх утиску і забезпечити їх захист.
Відповідно сам сенс вступу у цивільне правовідношення складається для його субєктів у тому, щоб придбати права, реалізувати наявні права, щоб, тим самим, змінити баланс своїх прав і обовязків.
З точки зору цивільного права, абсолютно байдужим є та обставина, яка за своїми фізичними характеристиками та чи інша річ, як характеризується з точки зору психології та чи інша поведінка людини. Зміст права власності (обсяг правочинів власника) не залежить від фізичних характеристик речі.
Тільки правовий режим якогось явища обєктивної дійсності, якимсь може бути річ, дія, гроші, цінні папери і т. п., може відповідати правовому впливу, тобто може бути обєктом цивільних правовідносин.
Правовий режим як вся сукупність існуючого правового регулювання відносно даного явища обєктивної дійсності дозволяє виділити всередині себе правовий статус, як якусь незмінних свою частину.
І хоча можна говорити про правовий режим кожного окремого обєкта (явища обєктивної дійсності), щодо якого існує чи може існувати цивільно-правове регулювання, тим не менш можна виділити і деякі загальні ознаки, спільні риси правового режиму тієї чи іншої групи таких носіїв.
Висновок, який має більше методологічне значення, полягає в тому, що виділення в класифікації обєктів цивільних прав тих чи інших її складових (речі, гроші, цінні папери, роботи, послуги, інформація, результати інтелектуальної діяльності, У тому числі виключні права на них (інтелектуальна власність), нематеріальні блага) має сенс лише в тому випадку, якщо є реально встановлені і значущі з точки зору саме цивільного права відмінності у правовому режимі таких явищ.
3. Нетипові об’єкти цивільного права
3.1 Інформація та результат інтелектуальної, творчої діяльності
Об’єкти цивільного права можна умовно поділити на два види. До першого виду слід віднести типові (традиційні) об’єкти цивільного права:
- речі (включаючи гроші та цінні папери, інше майно, майнові права та обов’язки);
- результати робіт та послуги;
- результати інтелектуальної, творчої діяльності (твори науки, літератури, мистецтва; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; комерційні найменування, торговельні марки (знаки обслуговування), географічні позначення та ін.);
- інші матеріальні і нематеріальні блага, які охороняються відомими інститутами права і перевірені практикою їх застосування. Можна сказати, що правовий режим таких об’єктів цивільного права достатньо описаний.
До другого виду об’єктів слід віднести нетипові (нетрадиційні), мало відомі цивільному праву, зокрема, – інформацію, конфіденційну інформацію у вигляді комерційної таємниці і ноу-хау, які, якщо й мають «свій» інститут права, то він ще не пройшов достатньої теоретичної і практичної апробації.
Основним обєктом правовідносин в інформаційній сфері виступає інформація, яка знаходиться в, цивільному обороті, і з приводу якої виникають суспільні відносини, які підлягають правовому регулюванню [56, c. 2–9].
Поява інформації – один з етапів розвитку категорії «виключних прав». Хоча інформація існувала завжди, основні принципи її організації протягом історичного розвитку не могли залишатися незмінними. Вони відрізнялися і відрізняються стосовно різних видів інформації, яка міститься в різноманітних галузях інформаційної сфери. Що стосується правового режиму інформації, то він відрізняється залежно від ступеня її доступності для користувачів. Загальнодоступною (відкритою) є інформація з державних інформаційних ресурсів, за винятком віднесеної до державної таємниці. Конфіденційною є інформація про громадян (персональні дані), а також інформація, яка містить комерційну (службову) таємницю [66, c. 134].
Сьогодні вже кажуть про певну сферу інформаційних відносин, безпосередня мета яких обумовлюється не тим, що інформацію треба використати, а тим, що її перш за все треба пізнати, що і впливає на особливість правового режиму її використання.
Неможливо не погодитися з тим, що право на інформацію складається з двох елементів – права на отримання інформації і права на її поширення, з яких останній елемент є виключним правом, що має цивільно-правовий зміст. Це право складається з дозволу на передачу інформації третім особам або з дозволу на поширення цієї інформації.
Окремі правники вважають, що ближче за все до права на інформацію знаходиться право на «ноу-хау», яке засновано на конфіденційності даних. «Ноу-хау» – це повністю або частково конфіденційні знання, що включають відомості технічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує певні переваги особі, що їх одержала [76, c. 105]. Проте правовий режим «ноу-хау» будується на традиційній основі виключних прав, хоча і має, як і правовий режим інформації, суттєві відмінності від традиційних виключних прав, оскільки існує доти, доки дані відносно нього залишаються недоступними іншим особам, тобто охороняється не стільки недоторканість «ноу-хау», скільки недоторканість особистої сфери його володільців.
Інформація – феномен, який відрізняється від майна, речі по своїй фізичній суті. Інформація і результати інтелектуальної праці є нематеріальними обєктами, але вони завжди виражаються в будь-якій обєктивній формі, як правило фізично зафіксованій на матеріальному носії.
Інформація як обєкт права по своїй суті відрізняється від матеріальних речей (майна) – обєктів права власності по ряду істотних властивостей:
- нематеріальна сутність інформації;
- цінність обєкта визначає змістова сутність інформації;
- одна й та сама інформація як обєкт права може знаходитися у необмеженого кола субєктів права;
- багатоваріантність форм представлення інформації;
- одномоментна віртуальна доступність інформації необмеженому колу субєктів (користувачів) незалежно від їх місця геопросторового та державного знаходження;
- інформація може бути миттєво скопійована та відтворена необмежену кількість раз;
- виробництво, копіювання, публічне представлення, розповсюдження, накопичення, доступність та використання інформації практично не вимагають витрат матеріальних ресурсів;
- неможливість застосування до інформації як обєкта права інституту застави власності.
Інформація як обєкт права може мати різні статуси і режими, властиві лише їй, наприклад, правовий режим обмеження доступу до різних видів інформації, статус офіційної інформації. Данні статуси не мають нічого спільного з майновим правом. Традиційне речове право не підходить для захисту таких обєктів.
Особливість виключних прав інформації проявляється в тому, що інформація як обєкт права має свої характерні особливості, які відрізняють їх від виключних прав інтелектуальної власності. їх склад визначається в залежності від предмету охорони змісту інформації, статусу інформації або форми їх представлення (документ, база даних). Для забезпечення ефективного правового захисту інформації необхідне чітке розмежування інформаційних обєктів з тим, щоб законодавчо визначити правовий режим кожного виду таких обєктів. Правовий режим інформації як обєкта права перш за все має бути розглянутий з точки зору її доступності. Відповідно можна виділити загальнодоступну інформацію (яка вільно надається, передається, тиражується, розповсюджується за принципом: що не заборонене законодавцем, те доступне), конфіденційну інформацію (з обмеженим доступом) та інформацію, яка складає державну таємницю (закрита інформація) [84, c. 170].
Цивільно-правовому регулюванню підлягає інформація, яка має реальну або потенційну комерційну цінність та невідома третім особам (характерним є те, що для виникнення інформації необхідна певна діяльність людини).
Фізичні та юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною за власні кошти, або яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу, якщо не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють систему її захисту.
Розрізняють кілька різновидів інформації, яка є таємницею [13, c. 650]:
- державна таємниця – це таємна інформація, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та хорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України. Інформація, яка складає державну таємницю, є суворо обмеженою до розголошення і розповсюдження прямою забороною Закону України «Про державну таємницю» [22. ст. 93].
- комерційна таємниця – це відомості, повязані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінською, фінансовою діяльністю, що не є державною таємницею, розголошення якої може призвести до економічних витрат; [13, ст. 650]
- службова таємниця – це узагальнений перелік відомостей, доступ до яких обмежений. Зміст, відомий особі, виконавцю службових обовязків до розголошення заборонений; [3. c. 134]
- професійна таємниця передбачає нерозголошення відомостей стосовно економічної та особистої діяльності клієнтів, отриманої банками та службовцями цих установ у процесі професійної діяльності; [13, ст. 650]
- конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і можуть бути поширені за їхнім бажанням та на встановлених ними умовах. Конфіденційна інформація, безумовно, має свою цінність через її невідомість бажання отримати її третіми особами для використання в своїй комерційній або іншій діяльності.
Умовою надання захисту інформації виступає дотримання правокористувачем всіх необхідних заходів для забезпечення її конфіденційності. При дотриманні цих вимог під правила статті 200 ЦК підпадають будь-які знання, а також практичний досвід спеціалістів, які використовуються в різних галузях господарської діяльності: виробництво, торгівля, менеджмент, маркетинг та інші управлінську послуги. Правокористувач на свій розсуд визначає конфіденційність відомостей (виняток із загальної норми регулюється законом або іншим правовим актом).
Збереження таємниці службової інформації не зумовлене її комерційною цінністю (хоча ця інформація може мати комерційний характер). Заборона на її розголошення ґрунтується на нормах законодавства, що регламентує окремі сфери діяльності.
Певні категорії працівників зобовязані зберігати в таємниці відомості, до яких вони мають доступ в звязку з виконанням роботи або службових обовязків (банківський службовець, робітник звязку, податковий інспектор, лікарі, страховий агент).
Основним цивільно-правовим способом захисту є відшкодування завданих правонабувачем збитків (при визначенні їх розміру слід враховувати як реальну шкоду, так і втрачену вигоду) [2, №45–46].
Обєктами права інтелектуальної власності можуть бути не лише результати інтелектуальної, творчої діяльності, а й інші обєкти, а саме, засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів і послуг та інші нетрадиційні обєкти, які прирівняні до обєктів права інтелектуальної власності.
Згідно зі ст. 420 ЦК [3] обєктами права інтелектуальної власності в Україні, зокрема, вважаються:
- літературні та художні твори;
- компютерні програми;
- компіляції даних (бази даних);
- виконання;
- фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій
мовлення;
- наукові відкриття;
- винаходи, корисні моделі, промислові зразки;
- компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
- раціоналізаторські пропозиції;
- сорти рослин, породи тварин;
- комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки
для товарів і послуг), географічні зазначення;
- комерційні таємниці.
Оскільки, на відміну від Стокгольмської конвенції, ст. 420 ЦК не вказує на те, що до обєктів інтелектуальної власності належать інші права, що стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах, постає питання, чи є перелік обєктів, встановлений у ст. 420 ЦК вичерпним. Враховуючи ту обставину, що ст. 420 ЦК починається зі слів: «До обєктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать…» [23], можна дійти висновку, що перелік невичерпний оскільки інакше слово «зокрема» не мало б змістовного навантаження. Отже, як і Стокгольмська конвенція, ЦК визначає поняття обєктів власності шляхом невичерпного переліку результатів інтелектуальної діяльності, яким надається правова охорона.
Обєктами права інтелектуальної власності згідно з п. VIII ст. 2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 р. (Стокгольмської конвенції) є:
- літературні, художні і наукові твори;
-виконавська діяльність артистів, звукозаписи, радіо і телевізійні передачі;
-наукові відкриття в усіх сферах людської діяльності;
-промислові зразки;
-товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;
-захист проти недобросовісної конкуренції;
-усі інші права щодо інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах.
У теорії цивільного права субєктивні права поділяють на особисті немайнові і майнові права. Це стосується і обєктів інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності складається з особистих немайнових і (або) майнових прав.
Немайнові права можуть бути поділені на два види:
- особисті немайнові права, повязані з майновими правами;
- особисті немайнові права, не повязані з майновими правами.
Особистим немайновим правом, повязаним із майновими правами, є право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) обєкта інтелектуальної власності. У цьому випадку визнання автором породжує для людини усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності (ст. 424 ЦК) [2].
Особистим немайновим правом, не повязаним із майновими правами, є право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, завдання шкоди честі чи репутації творця обєкта права інтелектуальної власності має наслідком виникнення нього права на відшкодування моральної шкоди, однак це є наслідком правопорушення, а не результатом творчої діяльності.
За своїм змістом особисті немайнові права субєктів авторського права і суміжних прав та субєктів промислової власності певною мірою не збігаються, тому їх варто розглянути окремо. До особистих немайнових прав відносяться:
- право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) обєкта права інтелектуальної власності;
- право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця обєкта права інтелектуальної власності.
Крім цього:
- вимагати зазначення свого імені у звязку з використанням твору, якщо це практично можливо;
- забороняти зазначення свого імені у звязку з використанням твору;
- обирати псевдонім у звязку з використанням твору;
- на недоторканість твору.
Право авторства полягає у тому, що тільки дійсний творець того чи іншого твору науки, літератури і мистецтва вправі називати себе автором створеного ним твору. Це право абсолютне, оскільки йому кореспондують обовязки всіх і кожного утримуватись від порушення даної правомочності автора. Право авторства засвідчує факт створення даного твору конкретною особою, а це має значення для суспільної оцінки як твору, так і особи автора.
Право інтелектуальної власності на результати творчої діяльності визнається за творцем чи іншими субєктами лише за умови їх відповідності вимогам закону. Творцем того чи іншого обєкта інтелектуальної власності може бути тільки фізична особа; субєктом права інтелектуальної власності може бути як фізична, так і юридична особа, в тому числі і держава. Творцем творчого результату може бути будь-яка особа незалежно від її дієздатності. Субєктом права інтелектуальної власності також може бути будь-яка фізична особа незалежно від її дієздатності, а також будь-яка юридична особа.
Слід звернути увагу на те, що «творча правосубєктність» не збігається з загальною цивільною дієздатністю, яка за загальним правилом настає з досягненням фізичною особою вісімнадцяти років. Субєктом права інтелектуальної власності може бути частково дієздатна, обмежено дієздатна або недієздатна особа. Інша річ, що здійснювати авторські права така особа може лише за допомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна, піклувальника тощо).
Інші особи визнаються субєктами інтелектуальної власності, якщо відповідно до Цивільного кодексу, іншого закону чи договору їм належать особисті немайнові та майнові права інтелектуальної власності (наприклад, видавець літературного твору, який уклав відповідний договір з автором).
Для сучасної концепції українського цивільного права характерним є те, що право інтелектуальної власності стосовно особи розглядається у двох значеннях, по-перше, як елемент правосубєктності (правоздатності, статусу), по-друге, як субєктивне право.
Відповідно і зміст права інтелектуальної власності має два тлумачення.
По-перше, йдеться про сукупність майнових та немайнових прав, які разом становлять право інтелектуальної власності як елемент статусу особи. Саме такого змісту права інтелектуальної власності стосуються ст. ст. 418 (поняття права інтелектуальної власності), 423 (особисті немайнові права інтелектуальної власності), 424 (майнові права інтелектуальної власності), 425 (строк чинності прав інтелектуальної власності) ЦК [2, №45–46].
По-друге ч. 2 ст. 418 ЦК розкриває зміст права інтелектуальної власності, як елементу правосубєктності, вказуючи, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних обєктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та іншими законодавчими актами.
Підводячи підсумок зазначимо, що інформація – нетиповий об’єкт цивільного права, володіючий ознаками, які не відомі класичним об’єктам цивільного права. А саме: а) нематеріальність; б) інваріантність по відношенню до носіїв – та сама інформація може бути записана різними знаковими системами, ці знакові системи можуть використовувати різні фізичні носії для запису; в) розмноження – інформація, на відміну від речовини та енергії має здатність до розповсюдження; г) здатність бути реалізованою, має тенденції матеріалізації, тобто може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку.
3.2 Нетипові послуги
В економічному сенсі під послугою розуміється особлива споживча вартість, що виникає в процесі праці, але отримала вона «специфічну назву послуги» тому, що праця надає послуги не в якості речі, а в якості діяльності.
У правовому сенсі послуга може носити троякий характер: фактичний, юридичний і змішаний. До фактичної послугу можна віднести дії перевізника (ст. 358 ЦК), зберігача (ст. 416 ЦК), до юридичної – повіреного (ст. 386 ЦК) і комісіонера (ст. 395 ЦК), до змішаної – експедитора.
Від послуг слід відрізняти результат дії, внаслідок якого створюється конкретне матеріальне благо, річ і яка віддільна від самої дії (наприклад, коли за договором підряду будується житловий будинок). Навряд чи тут можна говорити про результат дії як самостійному вигляді обєктів цивільних прав, оскільки в кінцевому підсумку йдеться про індивідуально-визначеної речі, хоча, безумовно, договори підряду і мають свою специфіку. Навряд чи можна погодитися і з тією точкою зору, що обєктами цивільних прав є самі дії зобовязаного особи. Сама дія боржника не має для кредитора споживчого значення, для нього важливий результат дії, який або створює новий матеріал обєкт і є річчю (майном), або невіддільний від самої дії і є послугою. У силу того, що річ або послуга здатні задовольняти різні потреби субєктів правовідносин – вони і стають обєктами цивільних прав.
Послугам притаманна своєрідна правова природа і спільні характерні ознаки. Вони:
- мають нематеріальний характер, а їх результат не набуває уречевлюваного вигляду;
- тісно повязані з особою виконавця та процесом вчинення ним певних дій (здійснення певної діяльності);
- не збігаються із самими діями (здійсненням діяльності) виконавця, а існують як окреме явище – певне нематеріальне благо.
Сьогодні існує багато різноманітних видів договорів про надання послуг.
Деякі з них безпосередньо закріплені у ЦК (поіменовані договори). До них, зокрема, належать договори: перевезення, транспортного експедирування, зберігання, страхування, доручення, комісії тощо. Однак усі види договорів про надання послуг неможливо передбачити у ЦК, оскільки їх існує багато. Наприклад, тільки відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. [23] до фінансових належать такі послуги: обслуговування платіжних документів, платіжних карток та дорожніх чеків; довірче управління фінансовими активами; торгівля цінними паперами тощо.
З урахуванням сказаного, звернемося до договору випробування автомобіля (у практиці частіше зустрічається як його назва «тест-драйв автомобіля», її найчастіше застосовують автосалони). Приблизно у 2001 році, внаслідок росту матеріального благополуччя населення та активності українських підприємців на міжнародному ринку, такі відносини почали виокремлюватися в Україні як договір (за відсутності вивчення таких відносин наводимо приблизні дати).
За відсутності наукових досліджень договору випробування автомобіля у вітчизняній цивілістиці, невизначеності його місця серед інших договорів, вважаємо, що вивчення послуги у договорі випробування автомобіля як об’єкта цивільних прав сприятиме його вірному трактуванню та законному застосуванню на практиці.
Метою договору є зясування наявності чи відсутності характеристик транспортного засобу – технічних (маневреність, швидкість, якість), зовнішніх (чи зручно перебувати за кермом, чи подобаються кольори) та інших ознак транспорту, що є важливими особі, яка попрохала автомобіль на випробування.
Замовник бажає не покататися на авто чи використати його для своїх потреб, а отримати враження, скласти думку про той чи інший транспортний засіб. Тому такі правовідносини не є договором найму. Хоч в процесі виконання договору від виконавця замовнику передається автомобіль, та метою є не ця передача, а саме отримання інформації про автомобіль.
Отже, у процесі виконання договору замовник отримує та споживає інформацію. Відокремлений матеріалізований об’єкт як результат виконання умов договору виконавцем відсутній. Інформація, отримана замовником, невіддільна від особи, яка надала транспорт на випробування. Таким чином, переконуємося у тому, що такі відносини є договором послуг. Р.Б. Шишка вказує на такі нетипові властивості послуги, як ексклюзивність, гарантованість досягнення результату та збіг у часі надання та споживання послуги [104, c. 502].
Підводячи підсумок зазначимо, що послуги, це певна діяльність, яка створює не річ, а благо для задоволення суспільних потреб, наприклад, транспортні послуги по договору перевезення, послуги охоронця по договору схову, послуги артиста, адвоката, педагога тощо. За допомогою послуги досягається певний немайновий результат, шо сам по собі є благом, має споживну вартість і тому стає нетиповим обєктом цивільного права.
3.3 Нетипові речі
Правовий режим речей є одним з головних основоположень їх класифікацій, необхідних при визначенні обсягу і змісту прав і обовязків учасників цивільних правовідносин.
Одним з нетиповим обєктом цивільних правовідносин є тварини.
У звязку зі збільшенням кількості домашніх тварин, що знаходяться у власності громадян, а також можливих угод, обєктами яких є тварини, стало необхідним введення в новий Цивільний Кодекс статті про тварин як про обєкт цивільних прав, якої не було в старому Цивільному кодексі.
Відповідно до ч. 1 ст. 180 Цивільного Кодексу України, тварини є особливим обєктом цивільних прав і на них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом. Передбачено встановлення Законом необхідних спеціальних правил поводження з тваринами.
На даний момент у законодавстві існує ряд законів, присвячених тварині і навколишньому світу, в яких містяться статті, що встановлюють їх правовий режим, тобто особливий порядок придбання права власності і розпорядження тваринами як обєктами цивільних прав.
За Законом України «Про захист тварин від жорстокого поводження» термін «тварини» має таке значення: тварини – біологічні обєкти, що належать до фауни: сільськогосподарські, домашні, дикі, у тому числі домашня і дика птиця, хутрові, лабораторні, зоопаркові, циркові.
Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження» був прийнятий у 2006 році. Цей Закон спрямований на захист тварин від страждань і загибелі внаслідок жорстокого поводження з ними, захист їх природних прав та укріплення моральності й гуманності суспільства і встановлює особливості права власності та інших речових прав на тварин як на особливий обєкт цивільних прав.
Особливий порядок придбання у приватну власність, користування і розпорядження встановлено на тварин, занесених до Червоної книги України і регламентується Законом України «Про Червону книгу України». Тварини, занесені до Червоної книги України, можуть бути предметом цивільного обороту лише у випадках і порядку, встановлених законом.
Правовий режим диких тварин, що знаходяться у стані природної волі, а також тварин, вирощених у неволі, в штучно відтворених умовах та іншими не забороненими законом способами, встановлюється Законом України «Про тваринний світ».
Відповідно до статті 12 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» передбачено, що:
- Право власності або інші речові права особи, що містить тварина, обмежені обовязком дотримання норм і вимог цього Закону;
- Право власності та інші речові права на тварин у разі жорстокого поводження з ними можуть бути припинені за рішенням суду шляхом їх оплатного вилучення або конфіскації;
- Угоди, укладені особою, яка не досягла 18 років, з набуття або передачі права власності або іншого речового права на тварин, можуть бути визнані недійсними за рішенням суду, якщо такі угоди укладені без згоди батьків цієї особи або осіб, які їх замінюють;
- Шкода, заподіяна особі або майну фізичної особи, а також шкода, заподіяна майну юридичної особи твариною, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, містить його.
Стаття 13 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» регламентує умови деяких договорів, предметом яких є тварини: При купівлі-продажу тваринного продавець тварини зобовязаний забезпечити покупця достовірною інформацією про вид, породу, стан здоровя та інших якостей тварин, а також про умови його утримання.
Якщо продається дика тварина з числа видів, занесених до Червоної книги України або підлягають охороні відповідно до чинних міжнародних договорів України, інша дика тварина, продавець тварини зобовязаний також надати покупцеві документ, Що засвідчує законність придбання такої тварини у власність.
Встановлено також, що дарування тварин допускається після попереднього погодження з майбутнім власником.
Стаття 14 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» встановлює види господарської діяльності, повязаної з використанням та утриманням домашніх тварин, що підлягає ліцензуванню.
Ліцензуванню відповідно до закону підлягають:
- розведення домашніх тварин (собак, котів, екзотичних та декоративних тварин) у племінних розплідниках;
- дресирування собак;
- підготовка фахівців у вищезазначених сферах.
На захист тварин спрямована також стаття 154 кодексу про адміністративні правопорушення:
- порушення правил утримання собак та котів тягне попередження або накладення штрафу на громадян і посадових осіб у розмірі, передбаченому чинним законодавством.
- особливі правила звернення існують по відношенню до тварин, занесених до Червоної Книги України. Закон про Червону книгу України приймається раз на 10 років.
Червона книга України – офіційний державний документ, який містить анотований перелік рідкісних і перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу в межах території України, її континентального шельфу та морської економічної зони, а також узагальнені відомості про поширення, сучасний стан цих видів, причини скорочення чисельності, та заходи щодо їх збереження і відтворення.
Занесені до Червоної книги України види рослин і тварин підлягають особливій охороні на всій території України. На сьогодні до Червоної книги України занесені 541 вид рослин і 382 види тварин.
Чинний Закон України «Про Червону книгу України» був прийнятий 7 лютого 2002 року.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Червону книгу України», дозвіл на право приватної власності фізичних або юридичних осіб на тварин, що є обєктами Червоної книги України видається спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів відповідно до закону. Законність такого придбання у власність повинна бути підтверджена відповідними документами
Основні вимоги щодо використання тварин-обєктів Червоної книги України визначаються відповідно до ст. 18 ЗУ «Про Червону книгу України», ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» (1264–12), «Про тваринний світ» (2894–14), «Про природно-заповідний фонд України» (2456–12) та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 19 Закону, «Умови спеціального використання обєктів Червоної книги України»,
спеціальне використання (здобич, збирання) обєктів Червоної Книги України здійснюється у виняткових випадках тільки в наукових і селекційних цілях, у тому числі для розмноження і розведення у штучно створених умовах, з дозволу спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів на підставі рішень Національної комісії з питань Червоної книги України, прийнятих відповідно до її повноваженнями.
Право власності на обєкти тваринного світу визначається ст. 5 Закону України «Про тваринний світ» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, №14, ст. 97):
Обєкти тваринного світу, які перебувають у стані волі на території України, її континентального шельфу та морської економічної зони, є обєктами права власності Українського народу.
Від імені всього українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Кожен громадянин має право користування обєктами тваринного світу відповідно до закону.
Обєкти тваринного світу в Україні можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності і перебувають під охороною держави незалежно від форми права власності на них.
Стаття 7 Закону України «Про тваринний світ», «Право приватної власності на обєктах тваринного світу», визначає, що обєкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені або отримані в умовах неволі або отримані іншим незабороненими законами шляхом, можуть знаходиться у приватній власності фізичних та юридичних осіб.
Законність придбання тварини (крім отриманих у порядку загального використання) повинна бути підтверджена документами, що підтверджують законність вилучення цих тварин із природного середовища, факту купівлі-продажу, обміну, отримання у спадок і т. п., які видаються в установленому законом порядку.
Право приватної власності на обєкти тваринного світу може бути припинено у разі жорстокого поводження з твариною, встановлення заборони на знаходження в приватній власності даного виду тварини, а також в інших випадках, передбачених законом, – відповідно до ст. 8 Закону України «Про тваринний світ».
Закон встановлює гарантії захисту прав власників та користувачів обєктів тваринного світу. Відповідно до ст. 35 Закону України «Про тваринний світ» шкоду, заподіяну власникам і користувачам обєктів тваринного світу, підлягає відшкодуванню відповідно до закону, а в разі припинення права приватної власності фізичної або юридичної особи, йому надається рівноцінна можливість здійснення свого права.
Зброя як об’єкт цивільного права за своєю природою також є нетиповим об’єктом права власності вже в силу того, що існує визначена державою спеціальна процедура набуття права власності на неї. Втім, ця ознака не є єдиною специфічною рисою зброї як об’єкту. З точки зору традицій правознавства зброя являє собою річ, тобто об’єкт матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки (ст. 179 ЦК України) [1]. Характеризуючи зброю як річ, можна виділити такі специфічні ознаки цієї речі:
- зброя є здатною до обігу, проте в силу ст. 178 ЦК України – обмежена в обігу, оскільки Постанова Верховної Ради України №2471 від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна» [29] і Додаток №2 до цієї Постанови відносить певні види зброї саме до об’єктів обмежених в обігу, тобто встановлює спеціальний порядок набуття права власності громадянами на зазначений об’єкт;
- це рухоме майно (ст. 181–182 ЦК України);
- що ж стосується визнання зброї подільною чи неподільною річчю, то єдиний сумнів в даному випадку пов’язаний з тим, що зброя (коли йдеться наприклад, про вогнепальну зброю) являє собою багатоелементну річ, елементи якої можуть бути відділені без втрати основних функцій. Втім, зброю слід визнавати саме як неподільну річ, оскільки ст. 183 ЦК України визнає неподільними речі, які не можна поділити без втрати їх цільового призначення. За загальним правилом вогнепальна зброя (тим більш холодна) конструюється з мінімальною вагою та мінімальним набором складових частин; саме тому втрата практично будь-якого з елементів, з яких складається зброя, тягне і втрату первинних якостей, навіть якщо вона і зберігає здатність до пострілу. А такі об’єкти як набої, чохли, додаткові стволи, приклади, мушки, оптичні пристрої та ін. повинні бути кваліфіковані як самостійні речі; саме тому частіше за все вони можуть бути визнані приналежностями до зброї (ст. 186 ЦК України);
- зброя (як річ) зазнає індивідуалізації ще на стадії виробництва, де застосовується система засобів, які надають кожній одиниці зброї (включаючи вогнепальну) свою унікальність. Тому, зброя відноситься до речей, визначених індивідуальними ознаками. Але остаточну індивідуалізацію зброя набуває з втягненням її у цивільний оборот;
- зброя, звісно ж зношується, а також застаріває у так званому моральному плані, але все ж таки незважаючи на її неодноразове використання вона зберігає свій первісний вигляд, що й дозволяє визначити зброю як неспоживчу річ (ст. 185 ЦК України).
Зазначені юридичні властивості зброї як речі є принципово важливими, оскільки дозволяють встановити відповідний правовий режим.
Аналізуючи норми ЦК України, слід зазначити, що вказаний нормативний акт не містить будь-яких спеціальних вказівок щодо суттєвих умов купівлі-продажу зброї. Тому при купівлі-продажу зброї єдиною суттєвою умовою є вказівка на конкретний тип, вид зброї та технічні параметри, що дозволяють ідентифікувати зброю з точки зору класифікації, що міститься в ст. ст. 2–5 проекту Закону України «Про зброю» [27]. Точне визначення об’єкту купівлі-продажу у випадку купівлі зброї може суттєво вплинути не тільки на кваліфікацію відносин, але й на майбутній правовий режим (включаючи носіння, зберігання, перевезення та ін.).
Набуття права власності на зброю може здійснюватися і за допомогою інших цивільно-правових інститутів набуття права власності:
- договір комісії (ст. 1011 ЦК України). Цей договір може використовуватися при обігу зброї. Такою зброєю не обов’язково має бути зброя, що перебувала у використанні, на таких умовах може реалізовуватись і нова зброя, яка надходить від виробника;
- спадкування (ст. 1216 ЦК України). Відповідно до ч. 4 ст. 22 проекту Закону України «Про зброю», на підставі свідоцтва про право на спадщину зброї і поданої відповідної заяви та інших необхідних документів до уповноваженого органу, спадкоємець отримує дозвіл на право спадкоємства даного виду зброї та боєприпасів до неї, а також право на зберігання та носіння даної зброї; Цивільний кодекс України не містить норм щодо спадкування об’єктів, обмежених в обігу.
- дарування (ст. 717 ЦК України). Відповідно до ч. 11 ст. 22 проекту Закону України «Про зброю», дарування зброї провадиться за наявності у обдарованого дозволу на придбання даного виду зброї.;
- нагородження. Зокрема, п.п. 5, 6 Положення Про відзнаку Президента України «Іменна вогнепальна зброя» [32] вказує, що зброя, що є відзнакою «Іменна вогнепальна зброя», має бути зареєстрованою в органах внутрішніх справ за місцем проживання нагородженого і зберігається у порядку, що визначається Міністерством внутрішніх справ України. Особи, нагороджені відзнакою «Іменна вогнепальна зброя», мають право зберігати її, носити і застосовувати.
Отже, зброя як об’єкт цивільного права належить до категорії об’єктів, обмежених в обороті, тобто до об’єктів, які можна придбати і відчужувати тільки при наявності спеціального дозволу та у спеціально встановленому порядку. Таким чином, зброя як об’єкт цивільного права підпадає під спеціальний правовий режим обігу.
Ще одним з видів нетипових обєктів цивільних правовідносин, що нині широко застосовуються як в господарському обороті в межах України, так і в сфері зовнішньоекономічної діяльності, є цінні папери. Маючи певну вартість, вони можуть бути використані для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів.
Легальне визначення цінних паперів вміщене в ст. 1 Закону України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу».
Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам [18, cт. 1].
Цінний папір відрізняється від інших документів тим, що він завжди є документом майнового характеру. Але на відміну від інших документів, що фіксують певні майнові права (боргових розписок, страхових полісів, заповітів тощо), цінний папір може бути реалізований лише шляхом його предявлення. Інакше кажучи, цінний папір – це такий документ, предявлення якого потрібне для здійснення засвідченого ним майнового права.
Цінний папір має бути складений у визначеній законом формі і повинен мати всі необхідні реквізити, перелік яких щодо конкретних видів цінних паперів встановлюється законодавством. Поліграфічне виконання бланків цінних паперів (спосіб друку, папір, засоби захисту тощо) повинне відповідати встановленим вимогам. Слід, проте, мати на увазі, що випуск цінних паперів може здійснюватися як у паперовій, так і в безпаперовій формі (у вигляді записів в електронних базах даних) [33].
Однією з головних ознак цінного паперу є те, що в ньому мають бути чітко засвідчені права володіння або відносини позики чи визначені ті юридичні можливості, на здійснення яких має право законний володілець цінного паперу (одержання доходу у вигляді дивідендів або процентів чи певного майна).
Цінні папери характеризуються також можливістю передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Способи передачі та можливі обмеження щодо передачі залежать від виду цінного паперу і можуть бути різними – від вільного обігу до повного індосаменту або до заборони передачі іншим особам.
Як зазначалося раніше, здійснення субєктивного цивільного права, засвідченого або передбаченого цінним папером, можливе лише шляхом предявлення цінного паперу. Тому втрата цінного паперу, за загальним правилом, тягне за собою неможливість реалізувати втілене в ньому право. Разом з тим закон передбачає можливість відновлення іменних цінних паперів, яке провадиться державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що випустили ці папери. Що стосується особи, яка втратила цінний папір на предявника, то вона може в порядку, встановленому главою 38 Цивільного процесуального кодексу України, просити суд про визнання паперу недійсним і про відновлення її прав на втрачений цінний папір.
Залежно від способу визначення уповноваженої особи цінні папери можуть бути іменними або на пред явника.
Іменним цінним папером визнається документ, шо виписаний на імя конкретної особи, яка тільки і може здійснити закріплене цим папером субєктивне право.
Цінний папір на предявника (предявницький) на відміну від іменного не містить вказівки на конкретну особу, якій треба здійснити виконання. Будь-який держатель цінного паперу є особою, уповноваженою на здійснення закріпленого цим папером права.
Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено Законом «Про цінні папери і фондову біржу» або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі, передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи). Цінні папери на предявника обертаються вільно.
В Україні можуть випускатися і обертатися такі види цінних паперів: акції; облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобовязання республіки; ощадні сертифікати; векселі; приватизаційні папери [18, cт. 1].
Акцією визнається цінний папір без встановленого строку обі-іу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.
Як цінний папір, акція повинна містити такі реквізити: фірмове найменування акціонерного товариства та його місцезнаходження, найменування цінного паперу – «акція», її порядковий номер, дату випуску, вид акції та її номінальну вартість, імя власника (для іменної акції), розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акцій, а також кількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів та підпис голови правління акціонерного товариства або іншої уповноваженої на це особи, печатку акціонерного товариства. До акції може додаватися купонний лист на виплату дивідендів, що повинен містити такі основні дані: порядковий номер купона на виплату дивідендів, порядковий номер акції, по якій виплачуються дивіденди, найменування акціонерного товариства і рік виплати дивідендів.
Акції поділяються на види, юридична суть яких полягає в тому, Що акції одного виду (класу) дають їх власникам однакове за обсягом право майнової участі в акціонерному товаристві. За ознакою класу акції поділяються на привілейовані і прості. Залежно від передбачених статутами товариств обмежень прав відчуження розрізняють також іменні акції і акції на предявника.
Простими іменними визнаються акції з рівними правами участі акціонерів, імена яких входять до обовязкових реквізитів акції. Власниками простих іменних акцій є, як правило, громадяни, йкі.в принципі, вільно розпоряджаються ними (продають, передають, дарують, обмінюють, відчужують іншим способом), але з дотриманням спеціальних правил. Так обіг іменної акції фіксується у книзі реєстрації акцій, що ведеться товариством. До цієї книги вносяться відомості про кожну іменну акцію, включаючи відомості про власника, час придбання акції, а також кількість таких акцій у кожного з акціонерів.
Статутами акціонерних товариств і бланками акцій визначаються іменні акції, які підлягають і які не підлягають вільному відчуженню іншим особам. Якщо в акції спеціально не вказано, що вона не підлягає передачі, така акція передається шляхом повного індосаменту.
Акції на предявника обертаються вільно, тобто без індоса-ментних процедур. Акціонерне товариство у книзі реєстрації акцій фіксує лише загальну кількість акцій на предявника.
Привілейовані акції – це акції з пільговими правами майнової участі. Власники таких акцій мають певні майнові привілеї і несуть менший ризик порівняно з простими акціонерами. Привілеями є, перш за все, переважне право на одержання дивідендів, а саме: річний розмір дивіденда фіксується в процентах до номінальної вартості акції і виплачується у розмірі, зазначеному в акції, незалежно вщ розміру одержаного товариством прибутку у відповідному році. Якщо прибутку відповідного року недостатньо, дивіденди по привілейованих акціях виплачуються за рахунок резервного фонду. Разом з тим, у тому разі, коли розмір дивідендів, що виплачуються акціонерам по простих акціях, перевищує розмір дивідендів по привілейованих акціях, власникам останніх може проводитися доплата до розміру дивідендів, виплачених простим акціонерам.
Привілейовані акції дають їх власникові також переважне право на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації.
Оскільки власники привілейованих акцій ризикують менше, ніж власники простих акцій, вони мають обмежені управлінські права. За загальним правилом (тобто, якщо інше не передбачено статутом акціонерного товариства), власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством.
Привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 процентів статутного фонду акціонерного товариства.
Дивіденди по акціях виплачуються за підсумками року в порядку, передбаченому статутом акціонерного товариства, за рахунок прибутку, що залишається в його розпорядженні після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів у бюджет та процентів за банківський кредит.
Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобовязання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску).
Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах. Громадяни можуть придбати облігації лише за рахунок їх особистих коштів, а підприємства – за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та процентів за банківський кредит.
В Україні випускаються облігації таких видів:
а) облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик;
б) облігації підприємств [18, cт. 10].
Облігації можуть випускатися іменними і на предявника, процентними і безпроцентними (цільовими), що вільно обертаються або з обмеженим обігом.
Облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик випускаються на предявника. Рішення про їх випуск приймається відповідно Кабінетом Міністрів України і місцевими Радами народних депутатів. У рішенні повинні визначатися емітент, умови випуску і порядок розміщення облігацій. Кошти, одержані від реалізації зазначених облігацій, направляються відповідно до державного і місцевих бюджетів, до позабюджетних фондів місцевих Рад народних депутатів.
Облігації підприємств випускаються підприємствами всіх форм власності і не дають їх власникам права на участь в управлінні. Рішення про випуск облігацій підприємств приймається емітентом і оформляється протоколом, який повинен містити відомості, зазначені в ст. 11 Закону «Про цінні папери і фондову біржу».
Облігації підприємств повинні мати такі реквізити: найменування цінного паперу – «облігація», фірмове найменування і місцезнаходження емітента облігацій; фірмове найменування або імя покупця (для іменної облігації); номінальну вартість облігації; строки погашення, розмір і строки виплати процентів (для процентних облігацій); місце і дату випуску, а також серію і номер облігації; підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це особи, печатку емітента. Крім основної частини до облігації може додаватися купонний лист на виплату процентів.
Доходи по облігаціях підприємств виплачуються за рахунок коштів, що залишаються після розрахунків з бюджетом і сплати інших обовязкових платежів.
Казначейські зобовязання України – вид цінних паперів на предявника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу.
Рішення про випуск довгострокових (вад 5 до 10 років) та середньострокових (вад 1 до 5 років) казначейських зобовязань приймається Кабінетом Міністрів України, а рішення про випуск короткострокових (до одного року) зобовязань – Міністерством фінансів, які визначають умови їх випуску, включаючи розмір і порядок виплати доходу.
Ощадний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому. Ощадні сертифікати можуть бути строковими (під певний договірний процент на визначений строк) або до запитання. Законодавством передбачається видача як іменних сертифікатів (обігу не підлягають, а їх продаж іншим особам є недійсним), так і сертифікатів на предявника. Реквізити ощадних сертифікатів визначені в ст. 18 Закону «Про цінні папери і фондову біржу».
Доход по ощадних сертифікатах виплачується при предявленні їх для оплати в банк, що їх випустив.
Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобовязання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).
Для запровадження комерційного кредиту, поліпшення розрахункових відносин між субєктами господарської діяльності введено вексельний обіг з використанням простого і переказного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 року[28].
Законодавством України передбачено, зокрема, використання векселів:
- для покриття взаємної заборгованості субєктів підприємницької діяльності відповідно до Указу Президента України від 14 вересня 1994 р. «Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості субєктів підприємницької діяльності України»;
- для сплати ввізного мита, податків та зборів українським виконавцем при ввезенні на митну територію України давальницької сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів українським замовником при вивезенні давальницької сировини за межі митної території України відповідно до Закону України від 15 вересня 1995 р. «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах»;
- в рахунок фінансування витрат державного бюджету відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 1996 р. №689 «Про затвердження порядку застосування векселів Державного казначейства»;
- під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. «Про затвердження Порядку видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність та сплату ввізного мита у разі відчуження цього майна»;
- для оформлення простими векселями бюджетної заборгованості з фінансування видатків, повязаних з оплатою природного газу, що споживається бюджетними організаціями та установами відповідно до наказу Міністерства фінансів та Державної акціонерної холдингової компанії «Укргаз» від 21 серпня 1996 р.
Порядок використання векселів у господарському обороті України регулюється Положенням «Про переказний і простий вексель», затвердженим Постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1937 р. з урахуванням таких особливостей:
- використовувати векселі, а також виступати векселедавцями, акцептантами, індосантами і авалістами можуть тільки юридичні особи – субєкти підприємницької діяльності, що визнаються такими відповідно до чинного законодавства України;
- векселі можуть видаватися лише для оплати за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, за винятком векселів Мінфіну, Національного банку та комерційних банків України;
- у господарському обігу можуть використовуватись простий і переказний векселі;
- вексельний бланк може заповнюватися друкованим та не-друкованим способами;
- сума платежу за векселем обовязково заповнюється цифрами та літерами;
- вексель підписується керівником і головним бухгалтером юридичної особи та посвщчується печаткою.
Розрізняють два види векселів: простий і переказний (ст. 21 Закону «Про цінні папери і фондову біржу»).
Простий вексель – це складений за суворо визначеною формою документ, за яким боржник (векселедавець) приймає на себе абстрактне, нічим не обумовлене зобовязання в зазначений строк або на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю) або тому, кому він накаже. При простому векселі платником є сам векселедавець.
Переказний вексель (тратта) – складений за суворо визначеною формою документ, в якому міститься проста, нічим не обумовлена пропозиція боржника, векселедавця (трасанте) іншій особі, платнику (трасату) в зазначений строк здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже.
Переказний вексель відрізняється від простого тим, що в даному разі векселедавець сам платежу не здійснює, а переказує цей свій обовязок на свого боржника (платника по векселю). Лереказний вексель також може переказуватись одним держателем іншому. Відповідно до Положення «Про переказний і простий вексель» передавальний напис (індосамент) виконується на звороті векселя або на додатковому аркуші (так званий аллонж до векселя). У разі використання додаткового аркуша він повинен бути приєднаний до векселя клеєвим способом. При цьому індосамент, що розміщується першим на додатковому аркуші, повинен починатися на векселі і закінчуватися на додатковому аркуші, а печатка має розміщуватися на зєднанні векселя і додаткового аркуша.
Для здійснення платежу вексель предявляється платнику. Його згода на оплату векселя (акцепт) оформляється написом на векселі.
При неодержанні платежу за векселем банк платника зобовязаний подати вексель для опротестування від імені довірителя – банку векселедержателя.
Векселі для вчинення протесту про несплату приймаються нотаріусами на наступний день після закінчення дати платежу за векселем, але не пізніше 12-ї години наступного після цього строку дня[37].
Опротестований вексель з надписом про протест і актом протесту повертається від нотаріуса векселедержателю.
Приватизаційні папери – це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання в процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.
Приватизаційні папери можуть бути лише іменними.
Порядок випуску та обігу приватизаційних паперів визначається Законом України від 6 березня 1992 р. «Про приватизаційні папери», а також іншими законодавчими актами України.
Так, запровадження в обіг приватизаційних майнових сертифікатів (цінних паперів, які засвідчують право власників на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств) у паперовій формі було здійснено згідно з зазначеним вище Законом, а також згідно з Постановою Верховної Ради України від 29 липня 1994 р. «Про вдосконалення механізму приватизації в Україні і посилення контролю за її виконанням», Указом Президента України від 21 квітня 1994 р. «Про введення в готівковий обіг приватизаційних майнових сертифікатів» та Постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1994 р. Про заходи щодо виконання Постанови Верховної Ради України від 29 липня 1994 року «Про вдосконалення механізму приватизації в Україні і посилення контролю за її виконанням». Видача приватизаційних майнових сертифікатів здійснюється в порядку, встановленому Положенням про порядок видачі приватизаційних майнових сертифікатів, затвердженим наказом Національного банку України від 2 грудня 1994 р. із змінами, внесеними наказом від 14 листопада 1995 р.
Приватизаційні папери мають такі реквізити: запис про приналежність паперу до України; найменування органу, що випускав папір; зазначення виду приватизаційного паперу, серії та порядкового номера; дату випуску і строк використання; номінальне значення приватизаційного паперу у вартісному, обчисленому виходячи з відновної вартості майна, що приватизується, та (або) натуральному вираженні, або в умовних одиницях; прізвище, імя, по батькові та місце проживання власника, відомості про документ, що посвідчує його особу; підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це особи, печатку установи, яка видала папір.
У приватизаційних паперах також міститься інформація про умови і порядок їх використання та про права власника.
Приватизаційні папери використовуються громадянами України лише шляхом їх обміну на паї, акції, інші документи, що встановлюють та засвідчують право власності на частку державного майна відповідно до номіналу приватизаційного паперу з обовязковим відображенням змісту обмінної операції як на самому приватизаційному папері, так і в супутніх документах, і супроводжується погашенням приватизаційного паперу. Угоди, укладені з використанням приватизаційних паперів для цілей, не передбачених Законом «Про приватизаційні папери», є недійсними.
Громадяни мають право застосовувати приватизаційні папери одного виду в різних сферах приватизації шляхом забезпечення їх взаємного конвертування. Конвертованість приватизаційних паперів у період приватизації забезпечується встановленням коефіцієнтів для перерахунку номінального значення паперу одного виду при його конвертуванні в інший[30]
Розглянуті тут види цінних паперів названі в ст. 3 Закону України«Про цінні папери і фондову біржу» вичерпним переліком, який уявляється невиправдано обмеженим. В цивільному обороті беруть участь й інші документи, які за своїм призначенням можна було б віднести до цінних паперів. Це інвестиційний сертифікат, компенсаційний сертифікат, чек, коносамент тощо.
Відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. інвестиційний сертифікат є цінним папером, який випускається виключно інвестиційним фондом або інвестиційною компанією і дає право його власникові на отримання доходу у вигляді дивідендів.
Компенсаційні сертифікати можуть використовуватися для придбання акцій акціонерних товариств, що створюються в процесі приватизації державного майна[31].
Разом з тим слід мати на увазі, що існують зобовязання держави перед громадянами України щодо компенсації грошових заощаджень, передбачено, що не використані для приватизації державного майна компенсаційні сертифікати може бути повернуто вкладникам до установ Ощадного банку України[11].
Чек застосовується для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані послуги. Розрахунковий чек – це документ, що містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю зазначену в чеку суму коштів [37, п. 44].
Коносамент є товаророзпорядчим документом, що посвідчує право його держателя розпоряджатися зазначеним в коносаменті вантажем і отримати вантаж після завершення перевезення. Коносамент головним чином застосовується при здійсненні морських перевезень і є доказом прийому перевізником вантажу, зазначеного в коносаменті. Реквізити коносамента визначені ст. 138 Кодексу торговельного мореплавства України. Передача коносамента здійснюється з дотриманням таких правил:
- іменний коносамент може передаватися за іменними передаточними написами або в іншій формі з дотриманням правил, установлених для передачі боргової вимоги;
- ордерний коносамент може передаватися за іменними або бланковими передаточними написами;
- коносамент на предявника може передаватися шляхом простого вручення (ст. 140 КТМ України).
Таким чином, охарактеризовані документи, як видно, мають ознаки цінних паперів, але в законодавчому порядку такими не визнані. В звязку з цим було б доцільно включити їх до переліку цінних паперів, закріпленого Законом «Про цінні папери та фондову біржу», а сам перелік зробити відкритим.
Висновки
Цивільне право є найбільш об’ємною галуззю в правовій науці, тому саме в ньому для правильного вирішення певного питання необхідно дати чітку характеристику тому чи іншому об’єкту, класифікувати його за ознаками і призначенням, вказати кількісні і якісні його сторони, що дасть змогу об’єктивно винести рішення.
Юридичні і фізичні особи вступають у цивільно-правові відносини з метою задоволення своїх потреб та інтересів. Будь-який обєкт повинен задовольняти потреби й інтереси учасників цивільних правовідносин, в іншому разі він не розглядатиметься як обєкт цивільного права.
Обєкти цивільних прав – це матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини: це речі, включаючи гроші, валютні цінності та цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права, дії (роботи) та послуги, результати духовної, інтелектуальної та творчої діяльності, інформація, матеріальні та нематеріальні блага.
Проблематика інституту «обєкт цивільних правовідносин» посідає в науці цивільного права одне з найважливіших місць. Цей факт пояснюється не тільки цікавістю даної проблематики з теоретичної точки зору, але ще й тим, що це питання обходить кожного з нас.
З викладеного в даній роботі теоретичного матеріалу, який базується на нормативно-правовій базі України і цілого ряду міжнародних договорів в яких Україна приймає безпосередню участь, можна зробити слідуючі висновки:
1. Проаналізувавши історичні аспекти становлення інституту «обєкт цивільного права», можна виділити наступні етапи:
- Період римського часного права;
- Родянський період до набуття Україною самостійності;
- Сучасний період.
2. За чинним законодавством України обєкти цивільних прав за цільовим призначенням та правовим режимом поділяються на такі види:
- особисті немайнові права;
- речі, включаючи гроші та цінні папери, інше майно;
- майнові права;
- результати робіт;
- послуги;
- результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація;
- інші матеріальні і нематеріальні блага;
- право вимог.
Але на нашу думку систематизація об’єктів цивільного права має стати такою:
«типові обєкти»: речі; особисті немайнові права;інше майно;
«нетипові об’єкти»: результати інтелектуальної, творчої діяльності; інформація; право вимог; документи; тварини; рослини.
3. З урахуванням више сказаного:
Під «традиційним» об’єктом цивільних прав слід розуміють будь-які матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини, часом звертаючи увагу, що «обєкти цивільних прав» і «обєкти цивільних правовідносин» – поняття тотожні.
Під «нетиповим» об’єктом слід розуміти об’єкт цивільного права, який володіє ознаками, які не відомі класичним об’єктам цивільного права та має специфічний механізм правового регулювання.
Список викорастаних джерел та літератури
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.
2. Цивільний кодекс України: Офіційний текст.-Кондор, 2004.-Ст. 402
3. Цивільний кодекс України // Голос України. – 2003. – №45–46.
4. Цивільний кодекс України: Коментар. – X.: Одіссей», 2003.
5. Цивільний кодекс Української РСР. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1963. – №30. – Ст. 463.
6. Цивільний процесуальний кодекс України. Затверджений Законом Української РСР від 18.07.1963 р. Введений в дію з 01.01.1964 // Кодекс України. У 2-х томах.
7. Сімейний кодекс України // Голос України. – 2002. – №38.
8. Кодекс Украины об административных правонарушениях // Ведомости Верховного Совета УССР. – 1984. – Прил.К №51.-Ст. 1122.
9. Уголовный кодекс Украины. – X.: «Одиссей», 2001.
10. Закон України «Про власність» від 7.02.1991 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. – №20. – Ст. 249.
11. Закон України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» від 21 листопада 1996 р.
12. Закон України «Про основи державної політики у сфері науки і науково – технічної діяльності» від 13.12.1991 р. // Відомості Верховної Ради України – 1992. – №12. – Ст. 165.
13. Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 р. // Відомості Верховної Ради України – 1992. – №48. – Ст. 650.
14. Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» від 21.04.1993 р. // Відомості Верховної Ради України – 1993. – №21. – Ст. 218.
15. Закон України «Про науково-технічну інформацію» від 25.06.1993 р. // Відомості Верховної Ради України – 1993. – №33. – Ст. 345.
16. Закон України «Про племінне тваринництво» від 15.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України – 1994. – №2. – Ст. 7.
17. Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України – 1994. – №7.-Ст. 32.
18. Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.
19. Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» від 15.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України – 1994. – №7. – Ст. 34.
20. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України – 1994. – №7.-Ст. 36.
21. Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України – 1994. – №13. – Ст. 64.
22. Закон України «Про державну таємницю» від 21.01.1994 р. // Відомості Верховної Ради України – 1994. – №16. – Ст. 93.
23. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. №2664-III// Офіційний сайт Верховної Ради України.
24. Закон України «Про тваринний світ» №2894-III від 13.12.2001 (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, №14, ст. 97.
25. Закон України «Про Червону книгу України»№3055-III від 07.02.2002 (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, №30, ст. 201.
26. Закон України «Про захист тваринвід жорстокого поводження» №3447-IV от 21.02.2006 р.
27. Проект Закону України «Про зброю» реєстр. №1171–2 // Комп’ютерна правова система НАУ.
28. Постанова Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про застосування векселів в господарському обороті України».
29. Постанова Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» №2471-ХІІ від 17 червня 1992 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. –, №35 – Ст.517;
30. Постанова Верховної Ради України «Про затвердження коефіцієнта конверсії приватизаційних майнових сертифікатів і житлових чеків» від 31 січня 1996 р.
31. Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок обігу сертифікатів, отриманих громадянами України як компенсацію втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку та колишнього Укрдержстраху» від 7 лютого 1996 р.
32. Положення Про відзнаку Президента України «Іменна вогнепальна зброя» Затверджено Указом Президента України від 29 квітня 1995 року №341/95 // Урядовий кур’єр 1995, N67 від 06.05.95.
33. Тимчасове положення про правову охорону обєктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні. Указ Президента від 18.09.1992 р. №479/92.
34. Указ Президента України (із змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 2 березня 1996 р.) «Про облік прав власності на іменні цінні папери та депозитарну діяльність» від 25 травня 1994 р.
35. Конвенція про створення Всесвітньої організації інтелектуальної власності від 14 липня 1967.
36. Бернская конвенция об охране литературных художественных произведений от 9.09.1886.
37. Інструкція №7 «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України», затвердженої постановою Правління Національного банку України від 2 серпня 1996 р., п. 44.
38. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена Міністерством юстиції України 14 червня 1994 р.
Література:
39. Актуальные проблеми гражданского права / Под ред. М.И. Брагинского; Исследовательский центр частного права. Российская школа частного права. – М.: «Статут», 1999. – 464 с.
40. Афанасьєва К.О. Авторське право: Практ.посіб. – К. Атіка, 2006. – 224 с. Бібліограф с. 207 – 210.
41. Безклубий І.А. Теоретичні проблеми банківських правочинів. Спеціальність: 12.00.03. Дис. докт. юрид. наук.К.: 2006. – 486 с.
42. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина. – К.: Наукова думка, 2000.
43. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Договоры о выполнении работ и оказании услуг. Кн. 3. – М.: Статут, 2002. – 1049 с.
44. Валеев М.М. Вещи как объекты гражданских правоотношений: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Уральская государственная юридическая академия. – Екатеринбург, 2003. –24 с.
45. Ватрас В.А. До питання про право на сімейну таємницю // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Науковий часопис. – 2002. – №2. – С. 93.
46. Гориславський Г. Гарантії права людини на самозахист життя та здоровя // Право України. – 2001. – №12. – С. 35.
47. Городов О.А. Информация как обьект гражданских прав // Правоведение. – 2001. – №5. – с.с. 72–84.
48. Гурська Т.Д. Право жінок на охорону репродуктивного здоровя // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Науковий часопис. – 2002. – №2. – С. 90.
49. Гражданское право. Т.1 / Под. ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергеева. – СПб. 1996.
50. Гражданское право: В 2т. Т.1: Учебник / Отв. ред. Е.А. Суханов. 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2000.
51. Гражданское право Украины. Часть1 / А.А. Пушкин, В.М. Самойленко, Р.Б. Шишка и др.; под ред. проф. А.А. Пушкина, доц. В.М. Самойленко. – Х.: Ун-т внутр. дел; «Основа», 1996. – 440 с.
52. Данилкина Е.И. Договор банковского вклада с участием физических лиц по гражданському законодательству РФ: Дис. канд. юрид. наук. – Москва, 2005.
53. Джабаєва А.С. Имущественное право как объект гражданского оборота // Сибирский юридический вестник. – 2003. – №3. – с. 43–55.
54. Домбровська О. Зміст конституційного права на життя людини та громадянина // Право України. – 2002. – №5. – С. 42.
55. Дроздова Н.В. Договір про надання фінансових послуг у цивільному праві України 12.00.03 (Н.В. Дроздова) Дис. канд. юрид. наук. Київ 2005. – 193 с.
56. Дудин А.П. Обьект правоотношения (вопросы теории). – Саратов, 1980.
57. Зорислава Ромовська. Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс. Підручник. – К.: Атіка, 2005. – 560 с.
58. Зрделевский А. Компенсацій морального вреда. – М., 1997.
59. Зрделевский А. Моральний вред и компенсація за страдания. – М., 1998.
60. Иоффе О.С. Избранные труды: В 4 т. Т. III. Обязательственное право. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004, с. 62–63.
61. Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. – Л.: Изд-во Ленингр. Ун-та, 1949.
62. Иоффе О.С. Советское гражданское право. – М.: «Знание», 1967.
63. Калітенко О.М. Право на життя в системі особистих немайнових прав фізичної особи // Суспільство. Держава. Право. – 2002.-Вип. 2.-с.с. 36–37.
64. Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. проф. А. Довгерта. – К.: Український центр правничих студій, 2000. – 336 с.
65. Коноваленко В. Авторське право: автору, редактору, видавцю. – Х.: Фактор, 2007 – 496 с.
66. Корчевная Л. Правовое регулирование морального вреда по законодательству Украины // актуальные проблеми государства и права. – Одесса, 1998. – С. 101–104.
67. Красавчикова Л. Личная жизнь граждан под охраной закона.-М., 1983.
68. Лапач В.А. Система объектов гражданских прав: Теория и судебная практика. – СПб.: Изд-во «Юридич. центр Пресс», 2002.
69. Магазинер Я.М. Объект права. В кн.: Очерки по гражданскому праву. – Л.: 1957, – С. 65–78.
70. Малеин Н. Гражданский закон и права личности в СССР. – М., 1981.
71. Малеина М. Зашита личных неимущественных прав советских граждан. – М., 1991.
72. Малюга П. Проект нового Цивільного кодексу і особисті немайнові права // Часопис Київського університету права. – 2002. – №3.-С. 45–50.
73. Молодико К.Ю. Банківські послуги: проблеми визначення та імплементації стандартів ЄС // Приватне право і підприємництво: Збірник наукових праць Випуск 8. 2009. – С. 176 -180.
74. Нечипуренко О.М. Транспортні послуги з перевезення пасажирів об’єкти цивільних прав. – С., 2009.
75. Підопригора О.О. Законодавство України про інтелектуальну влісність. – X.: Фірма «Консум», 1997.
76. Підопригора О.А. Окремі проблеми правової охорони інтелектуальної власності в Україні // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Науковий часопис. – 2002. – №2.-С. 23.
77. Підопригора О.О. Проблеми кодифікації законодавства про інтелектуальну власність // Українське право. -1997. – число 1.-С. 61.
78. Підопригора О.А., Підопригора О.О. Право інтелектуальної власності України: Навч. Посібник для студентів юрид. Вузів і фак. ун-тів. – К.: Юрінком Інтер, 1998.
79. Пікінер К.В. Свобода на пересування та вибір місця проживання як субєктивне цивільне право громадян // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Науковий часопис. – 2002. – №2. – С. 97.
80. Протасов В.Н. Правоотношение как система. – М., 1991.
81. Пунда О. Система немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, у законодавстві України // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – №9. – с.с. 43–46.
82. Резніченко С.В. Об’єкт цивільних прав чи об’єкт цивільних правовідносин. – С., 2009.
83. Ровный В.В. Проблемы объекта в гражданском праве: Учебное пособие. – Иркутск, 1998. – 112 с.
84. Ромовська 3. Особисті немайнові права фізичних осіб // Українське право. – 1997. – число 1. – С. 47.
85. Самойленко Г.В. Транспортна послуга як об’єкт цивільного пава. – С., 2009.
86. Северин В.А. Правовое регулирование информационных отношений // Юрист. – 2001. – №7. – С. 2–9.
87. Семилетов С.И. Информация как особый нематериальный обьект права. // Государство и право. – 2000. – №5. – сх. 67–74.
88. Сенчищев В. И. Объект гражданского правоотношения. Общее понятие // Актуальные проблемы гражданского права /Под ред. М.И. Брагинского; Исследовательский центр частного права. Российская школа частного права. – М.: Изд-во «Статут», 1998. – С. 111–112.
89. Слипченко С.А., Кройтор В.А. Гражданское право Украины. Часть І. Учебное пособие. – X.: Зспада, 2000.
90. Советское гражданское право Ч. 1 Под общ. ред. В.Ф. Маслова, А.А. Пушкина – К. –1983.
91. Соціологія. Курс лекцій / За ред. проф. Пічі В.М. – К., 1997.
92. Стефанчук М.О. Обмеження особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування особи // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Науковий часопис. – 2002. – №2. – С. 88.
93. Стефанчук Р. Честь, гідність, ділова репутація як обєкти цивільно-правового захисту // Держава і право. – К., 1998–99. – СІ 79.
94. Стефанчук Р. Окремі питання цивільно-правового регулювання захисту честі, гідності та ділової репутації // Право України. – 1999. – №10. – С. 10.
95. Стефанчук Р. Поняття, правова природа особистих немайнових прав та їх місце в системі цивільного права // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Науковий часопис. – 2002. – №1. – С. 56.
96. Стефанчук Р. Цивільно-правовий захист честі, гідності, ділової репутації в зарубіжному праві // Держава і право. – 1999. – №4.-С. 153–163.
97. Сєрова І. Права людини на індивідуальний образ // Право України. – 1999. – №8. – С. 50.
98. Теория государства и права: Курс лекций. В 2-х т. / под ред. М. Н. Марченко. – М., 1995.
99. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999.
100.Толстой Ю.К. Гражданское право. Учебник. Издание 3-е. Под ред. А.П. Сргеева, Ю.К. Толстого. – Т.2. – М., 2001.
101.Флейшиц Е.А. Личные неимущественные права в рражданеком праве Союза ССР и капиталистических стран. – Ученые записки ВИЮН. – Вьш. VI. – М.: Юриздат, 1941.
102.Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М., 1974.
103.Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Виды договоров. Авторское право. Представительство: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001.
104.Цивільне право України: Курс лекцій: у 6-ти томах. Т.1. Вид.2-е, виправ. та доп./Р.Б. Шишка, (кер. авт. кол.), О. Л. Зайцев, Є. О. Мічурін та ін.; За ред. Р. Б. Шишка та В. А. Кройтор. – Харків: Еспада, 2008.
105.Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. К.: Юрінком Інтер. – 1999.
106.Цивільне право України: Підручник / Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. – К.: Істина, 2003.
107.Цивільне право: Підручник для студентів юрид. Вузів та факультетів. – К.: Вентурі., 1997.
108.Чурпіта Г.В. Особисті немайнові права автора обрзотворчого мистецтва // Вісник Хмельницького інституту регіонального упрвління та права. Науковий часопис. – 2002. – №2. – С. 125.
109.Шимон С. Поширення недостовірної інформації. Відповідальність за шкоду, завдану особистим немайновим правам фізичної особи. // Юридичний журнал. – 2003. – №6 (12). – с.с. 52 – 57.
110.Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий аспект. – X., 2002.
111.Шишка Р Б. Теорія об’єктів цивільних прав. – С., 2009.
112.Эрделевский А. Договор банковского вклада // Росийская юстиция. – 1998. – №9. – С. 15–17.
113.Єрмоленко В. Щодо відмінностей між обєктом правовідносин і обєктом права. // Право України. – 2004. – №1. – с.с. 136–139.
114.Ярема А., Давиденко Г. Відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоровя // Вісник ВСУ. – 2000. – №3 (вкладка).