Стилі мовлення
СОДЕРЖАНИЕ: ЗМІСТ. ЗМІСТ. 1 ВСТУП. Поняття літературної мови та мовної норми. 2 РОЗДІЛ 1. Поняття стилів мовлення. 4 РОЗДІЛ 2. Розмовний стиль. 6 РОЗДІЛ 3. Художній стиль. 7ЗМІСТ.
ЗМІСТ................................................................................................................................................... 1
ВСТУП. Поняття літературної мови та мовної норми.................................................................... 2
РОЗДІЛ 1. Поняття стилів мовлення................................................................................................ 4
РОЗДІЛ 2. Розмовний стиль.............................................................................................................. 6
РОЗДІЛ 3. Художній стиль................................................................................................................ 7
РОЗДІЛ 4. Науковий стиль................................................................................................................ 8
РОЗДІЛ 5. Публіцистичний стиль.................................................................................................... 9
РОЗДІЛ 6. Епістолярний стиль........................................................................................................ 10
РОЗДІЛ 7. Конфесійний стиль........................................................................................................ 11
РОЗДІЛ 8. Організаційно-діловий стиль........................................................................................ 12
ЗАКЛЮЧЕННЯ. Культура мовлення............................................................................................. 13
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:................................................................................ 14
ВСТУП. Поняття літературної мови та мовної норми.
Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.
- Мова — це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.
Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близькі) 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи словянських мов, що входять до індоєвропейської мовної сімї.
Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на їй всій території України».
- Державна мова — це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обовязкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах звязку та інформатики.
Термін «державна мова» зявився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.
Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV — першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.
Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:
1. створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;
2. ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».
- Українська національна мова існує:
а) у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові;
б) у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах.
Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — творилась митцями слова.
- Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.
Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обовязковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови.
- Норма літературної мови —це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.
Розрізняють різні типи норм :
- орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),
- графічні (передавання звуків на письмі),
- орфографічні (написання слів),
- лексичні (слововживання),
- морфологічні (правильне вживання морфем),
- синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),
- стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),
- пунктуаційні (вживання розділових знаків).
Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.
У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).
У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.
Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.
РОЗДІЛ 1. Поняття стилів мовлення.
Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма). Сталь літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це власне слова на власному місці.
Кожний стиль має:
- сферу поширення і вживання (коло мовців);
- функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);
- характерні ознаки (форма та спосіб викладу);
- система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).
Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.
Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.
Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.
Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і діяння. впливу.
Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких:
- розмовний,
- художній,
- науковий,
- публіцистичний,
- епістолярний,
- офіційно-діловий,
- конфесійний.
Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними.
Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог.
Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – різновиди однієї мови, представляють усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.
У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.
Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.
Основні ознаки стилів та їх жанрів можна подати у вигляді таблиці:
| Назва стилів | Види творів, у яких стиль реалізується | Основні ознаки стилів і жанрів мовлення | |||
| Мета мовлення | Сфера спілкування | Форма реалізації стилю | Мовні особливості стилю | ||
| Розмовний | обмін інформацією,думками, враженнями, прохання чи подання допомоги, виховний вплив | побутовістосунки з родичами, друзями, знайомими | діалог | широко використовуються побутовалексика, фразеологізми, емоційно забарвлені й просторічні слова, звертання, вставні слова, неповні речення тощо | |
| Науковий | дисертація, монографія, стаття,підручник, лекція, відгук, анотація | повідомлення про результати науковихдосліджень | наука, техніка, освіта | монолог | характерні мовні засоби: терміни,спеціальна фразеологія, складні синтаксичні конструкції; повні речення; логічність, точність, обґрунтованість викладу |
| Офіційно-діловий | закон, кодекс, статут, наказ, указ,оголошення,доручення, розписка,протокол, акт,інструкція, лист тощо | регулювання офіційно-діловихстосунків | офіційно-ділові стосунки | монолог (діалог) | переважають стилістично нейтральнімовні засоби: стандартна канцелярськалексика, складніречення, немаєемоційно забарвлених слів; викладгранично точний |
| Публіцистичний | виступ, нарис,публіцистична стаття,памфлет, фейлетон,дискусія | обговорення, відстоювання тапропаганда важливихсуспільно-політичнихідей, сприяннясуспільному розвитку | громадсько-політичне життя | монолог (діалог) | використовуються суспільно-політичналексика, емоційнозабарвлені слова,риторичні запитання,вигуки, повтори; тонмовлення пристрасний, оцінний |
| Художній | трагедія, комедія,драма, водевіль,роман, повість,поема, вірш, байка | різнобічний вплив надумки й почуттялюдей за допомогоюхудожніх засобів | мистецтво слова | монолог | застосовуються всімовні засоби, особливо широко — слово впереносному значенні |
РОЗДІЛ 2. Розмовний стиль.
Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві.
Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.
Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.
Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.
У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.
Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.
Основні ознаки:
· безпосередня участь у спілкування;
· усна форма спілкування;
· неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);
· невимушеність спілкування;
· непідготовленість до спілкування (неформальне);
· використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);
· використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);
· емоційні реакції;
· потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.
· Основні мовні засоби:
· емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);
· суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);
· прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);
· часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);
· фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);
· заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.
· Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.
Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.
Жанри реалізації – бесіда, лист.
РОЗДІЛ 3. Художній стиль.
Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.
Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.
Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.
Основні ознаки:
· найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);
· поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;
· естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;
· експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);
· зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;
· відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;
· визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).
· Основні мовні засоби:
· наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);
· використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);
· запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);
· уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;
· поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);
· широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;
· повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).
За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:
1. епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);
2. ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);
3. драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);
4. комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).
РОЗДІЛ 4. Науковий стиль.
Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.
Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.
Основні ознаки:
· ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
· логічна послідовність і доказовість викладу;
· узагальненість понять і явищ;
· об’єктивний аналіз;
· точність і лаконічність висловлювань;
· аргументація та переконливість тверджень;
· однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;
· докладні висновки.
· Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:
· великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);
· наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;
· оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);
· використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;
· залучення цитат і посилань на першоджерела;
· як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;
· наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);
· окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;
· монологічним характером текстів;
· переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).
Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:
1. власне науковий із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;
2. науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;
3. науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.
РОЗДІЛ 5. Публіцистичний стиль.
Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.
Основне призначення:
інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;
активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;
пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.
Основні ознаки:
· доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);
· поєднання логічності доказів і полемічності викладу;
· сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;
· висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;
· наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;
· широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).
· Основні мовні засоби:
· синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;
· лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);
· використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);
· уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);
· із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);
· синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);
· ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;
· ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки;
Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:
1. стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);
2. художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);
3. есе (короткі нариси вишуканої форми);
4. науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).
РОЗДІЛ 6. Епістолярний стиль.
Сфера використання – приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики (“Посланія” І. Вишенського, “Листи з хутора” П Куліша та ін.).
Основні ознаки
· наявність певної композиції:
· початок, що містить шанобливе звернення;
· головна частина, у якій розкривається зміст листа;
· кінцівка, де підсумовується написане,
· іноді постскриптум. (Р.S. – приписка до закінченого листа після підпису).
Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.
Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.
РОЗДІЛ 7. Конфесійний стиль.
Сфера використання – релігія та церква.
Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).
Основні засоби:
· суто церковна термінологія і слова – символи;
· непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;
· значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;
· наявність архаїзмів.
Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.
РОЗДІЛ 8. Організаційно-діловий стиль.
Його функціональні підстилі.
У ст. 11. “Закону про мови” записано: “Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ. організацій є українська мова”.
Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.
Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.
Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.
Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління – організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності.
Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.
Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.
Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є контракт на адресність інформації.
Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність – це завжди – “гра за правилами”. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.
Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції.
Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:
· офіційний характер;
· адресність;
· повторність;
· тематична обмеженість.
· Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:
· нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;
· точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;
· документальність(кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;
· наявність усталених одноманітних мов6них зворотів, висока стандартизація вислову;
· сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти.
Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в текстах ділових (управлінських) документів.
ЗАКЛЮЧЕННЯ. Культура мовлення.
Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:
1. правильністю , тобто відповідати літературним нормам, що існують у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);
2. змістовністю , яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;
3. послідовністю , тобто логічністю та лаконічністю думок;
4. багатством, що передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;
5. точністю , яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. І виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту;
6. виразністю , для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення;
7. доречністю та доцільністю , яка залежить насамперед від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.
Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.
Культура мовлення — це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість — основні вимоги мовного етикету.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Наталія Непийвода Мова української науково-технічної літератури (функціонально-стилістичний аспект). –К.: ТОВ “Міжнар. фін. агенція, 1997. – 303 с.
2. Катерина Городенська. Синтаксична специфіка української наукової мови // Українська термінологія ісучасність: Збірник наук. праць, Вип. IV.– К.: КНЕУ, 2001.–368с.– С.11-14.
3. Роман Рожанківський. Щодо українського стилю фахової мови// Проблеми української термінології. Матеріяли 5-ї Міжнародної наукової конференції.– Львів, Львівська політехніка, 1998.– С.43–46
4. Виталь Моргунюк. Передмова // Російсько-український словник наукової і технічної мови. – К., 1997. – С.3