Історичні корені української національної символіки

СОДЕРЖАНИЕ: УКООПСПІЛКА Львівська комерційна академія Кафедра історії та політології Реферат на тему: “Історичні корені української національної символіки”

УКООПСПІЛКА

Львівська комерційна академія

Кафедра історії та політології

Реферат на тему:

“Історичні корені української національної символіки”

Виконав студент:

191 групи

Беган Роман

Перевірив:

ВдовичинІ.Я.

Львів-2000

План:

1.Вступ

2.Історичні корені тризуба

3.Прапори

Хочемо ми цього чи ні, інтерес до історії того скажімо, три­зуба або жовто-блакитного прапора буде постійно поглиблюватися. відтак виникатимуть конфлікти навколо такого наболілого питання, як використання цієї символіки в пов­сякденному житті. І дивуватися цьому не слід, оскільки з часів культу особи Сталіна і застою наша наукова літера­тура повязувала походження тризуба і жовто-блакитного прапора в основному лише з буржуазно-націоналістичною Центральною радою та петлюрівською Директорією, тими кривавими подіями, які відбувалися тоді на українській землі.

Справді, ці атрибути .державності були прийняті Цент­ральною радою в 1918 p: Про це протягом багатьох десяти­літь однобоко, на догоду якимось «вищим інтересам» (а не обєктивному висвітленню суспільних процесів), розтлума­чувалося нашими ідеологічними інстанціями, позбавляючни дослідників бодай ретроспективного погляду в наше мину­ле, боячись, певно,. того, аби народ не знав про коріння своєї національної символіки, її історичну традицію. А вона, зад­ля істини мусимо сказати, справді глибока, багатовікова. Тож дуже прикро, що й сьогодні часто доводиться чути: національною символікoю не треба нікого дратувати, бо це, мовляв, символіка Петлюри й Бандери. З огляду на такі підходи маємо своєчасно правдиво і кваліфіковано розтлу­мачити людям походження й традиції національної симво­ліки з тим, аби вони самі вирішували, що повинно залишатися в оновленому суспільстві.

Вирішуючи це питання, треба, як дуже слушно зауважу­вав дореволюційний російський дослідник Володимир Бє­лінський, памятати, що «древня емблема чи колір мають завжди незмінно бути збережені в державних відзнаках у недоторканому вигляді подібно тому, як у роду зберігають­ся давні традиції і герб». Нововведення в галузі гербових та інших ознак державно-національного характеру, продов­жує Бєлінський, позбавляють емблему і колір історичної популярності і надають їм характеру офіційного штемпеля, якими вони ніколи не повинні бути

До речі, національні кольори, шановані в багатьох краї­нах протягом століть, за часів національно-визвольної чи буржуазно-демократичної революцій обєднуються, як пра­вило, на прапорі нових державних формувань. Подібні фак­ти мають місце в соціалістичних країнах. Так, державні ко­льори сьогоднішньої Польщі — червоний і білий — відомі ще з Х—XI століть, а в 1918 p. саме вони утворили сучас­ний прапор цієї країни. Угорський державний стяг за тра­дицією, яка сягає XIII ст., має таке поєднання кольорів — червоно-біло-зелений; у сучасному вигляді прапор зявився вперше ще на початку XVII ст. Головне знамено Румунії несе в собі традицію поєднання трьох кольорів (синього, жовтого й червоного) з 1848 p. Таке глибоке історичне ко­ріння має сьогоднішня, державна символіка більшості країн світу. Це, природно, слід врахувати нашим вітчизняним до­слідникам, котрі беруть на себе відповідальну місію дава­ти рекомендації щодо обгрунтування державної й права на існування національної символіки.

Як свідчать історичні джерела, східні словяни використовували символічні знаки ще в період родоплемінного ладу на території України. Ними для вирізнення роду чи пізні­ше—окремих знатних родин могли бути хрест, квадрат, ромб, коло, дещо пізніше—півмісяць, зірки, квіти, зброя геральдичні звірі та птахи, зокрема олені, орли...

Це пояснювалося тим, що кожний рід первісних людей обожнював для себе якогось звіра, птаха чи явище природи, маючи його за символ. А зображення, наприклад сонця, слу­жило родовим знаком. У ті часи ці знаки часто використо­вувалися для означення пасовищ, водоймищ, а також, що дуже важливо, для визначення територіальних меж певного роду.

З початком розкладу роду, виділення з нього общин і сімей, у процесі переходу до общинної, а потім і до приватній власності родові емблеми перетворюються спочатку в сімейні, а згодом — в особисті. Особливого поширення на­бувають знаки, які ставляться для означення приватної власності, скажімо, на засоби праці, побутові предмети. В першу чергу, їх вживають ремісники й купці. Останні, зокрема, щоб відрізнити свій товар від товару інших куп­ців, ставили торговельні знаки, наприклад на круги воску.

Це було щось на зразок тавра. Ними користувалися також ювеліри, гончарі та інші ремісники.

Знаки власності широко використовуються для тавру­вання худоби, різних знарядь праці, бджолиних вуликів, бортних дерев тощо. А мисливці ставлять свої тавра на шку­рах звірів.

Ці знаки у вигляді «рубежів», «курячих лап», «коліс» «вил» можна побачити на багатьох памятках матеріальної культури нашого народу. Серед тих, що датовані першими століттями нашої ери, бачимо іменні знаки боспорських ца­рів (їхня держава знаходилася на Керченському півостро­ві), в основі яких триденс, або тризуб. Трохи пізніше— VI—VIII ст.—цей знак можна зустріти серед археологіч­них знахідок Перещепинського городища на Полтавщині та Мартинівського — на Київщині. Зображення тризубця давніх поселень засвідчують: задовго до Рюриковичів вони були (як символи влади) знаками родових старійшин чи племінних вождів.

Перша згадка про знаки в літописах належить до Х ст. Посли київського князя Ігоря (912—945 рр. при укладенні договору з візантійцями мали свої печатки (з відповідними знаками), що служило символом їх повноважень. А його дружина Ольга, до речі, розставляла князівські знаки по всій землі Київській — аж до Новгорода, про що зберегла­ся згадка в «Повести временньїх лет».

Князівський знак Київської Русі добре знали й за її ме­жами. Так, на малюнку відомого болгарського рукопису «Хроніка Манасії» (XIV ст.) зображені дружинники великого князя київського Святослава під Доростолом з прапо­рами, держаки яких увінчували тризубці.

За Київської Русі тризуб стає великокнязівським зна­ком. його зображення відоме з печатки Святослава Ігоревича (загинув 972 p.), де чітко вирізняється князівський знак у вигляді «Ш»—тризуб, відомий нам сьогодні як знак Рюриковичів. До речі, вперше його назвав так відомий російський історик М. Карамзін.

Згодом цей знак карбується і на срібних монетах вели­кого князя київського Володимира Святославича (980— 1015 рр.). На них, зокрема, зображено з одного боку порт­рет володаря, а з іншого — тризуб і напис «Володимир на столі, а це його серебро».);

Тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському, збу­дованої в другій половині XI ст. Його зображення, як пові­домляють зарубіжні українознавці, знайдено також на варязькому мечі, в гербі великого князя Ярослава Мудрого), на нагробнику святого Еріка (Швеція), що породичався з династією Володимира Святославича.

Існує близько сорока версій, які пояснюють походження тризуба. Зокрема, можна—погодитися з твердженням до­слідників зарубіжних українознавчих центрів, що тризуб, як первісне обожнювання рибальського знаряддя, а згодом віднесення його до символу влади, міг виникнути в різних народів і в різні часи незалежноИ це цілком ймовірно, ос­кільки його сліди простежуються в Скандінавії, Візантії, Греції. Крім згаданих уже знахідок на території України, тризуб знайшли і під час розкопок давнього городища біля Новгорода.

До вищенаведеної версії походження тризуба можна до­дати ще такі: це — уособлення трьох природних стихій — повітря, води й землі; зображення атакуючого сокола Ака­демік Б. О. Рибаков, наприклад, вважає, що підвіски з три­зубом могли бути знаками князівської адміністрації (на зразок татарських).

Слід зазначити, тризуб, який зустрічається на трапеціє­подібних підвісках, знайдених при розкопках у Новгороді, в багатьох деталях співпадає із зображенням знаків сріб­них монет князя Володимира. Крім того, підвіски із знаком тризуба і складним орнаментам (що може свідчити про ди­настичний знак) виявлено під час археологічних робіт у Києві, Білгороді, Новгороді.

Тризуб, як знак князівської власності Рюриковичів, ши­роко використовувався і в державному житті Київської Русі: на печатках, якими скріплювали міжнародні догово­ри, на князівських товарах, що йшли на продаж за кордон. Крім того, виконані в бронзі чи сріблі тризуби прикрашали пояси дружинників князівського війська, його зброю і знамена

С Після смерті Володимира Святославича знаки тризу. ба ще довгий час зберігалися на монетах великого князя Святополка (1015—1019 рр.), Ярослава Мудрого (1019— 1054 рр.) і навіть тмутараканського князя Мстислава Хоробпрого

Цікавий такий факт: знак влади у вигляді двозуба ви­користовували син Ярослава Мудрого—Ізяслав (1054-1078 рр.) та його спадкоємці — туровський князь Яропол» (помер 1087 p.), великий князь київський Святополк (1093— 1113 рр.), переяславський і київський великий князь Всево» лод Ярославич (1078—1093 рр.), чернігівські княаі Олег «Гориславович» (помер 1115 p.), Всеволод Ольгович (по* мер 1146 p.), Микола Давидович (помер після 1152 p.), ra лицький князь Лев Данилович (1264—1301 рр.).

У цьому немає нічого дивного, оскільки археологічні розкопи вже згадуваного Мартинівського та Хоцьківського городищ на Київщині засвідчили наявність подібних знаків, як-і тризубів, на тогочасних предметах. А от і великий князь київський Володимир Мономах (1113—1125 рр.) перейняв собі знак тризуба Володимира Святославича. Подібний знак мав на своїй печатці. уділь­ний князь Данило Дмитрович (правнук Романа Данилови­ча—перша половина XIV ст.), який був родоначальником князів Острозьких. Отже, в цьому неважко переконатися,— зображення тризуба було поширене на всіх землях Русі протягом багатьох стол|ть^

У період феодального роздроблення Русі тризуб поступо- во витісняється з ужитку. На зміну приходять: на Київ­ській землі—зображення святого архистратига Михаїла, а на західноукраїнських—лев, що дереться на скелю.

Доречі, золотий лев був геральдичним символом князя Юрія Володимировича Долгорукого Суздальського, якого вигнав з Переяславля його брат Ярополк. Це зображення прикрашало герб польського міста Ченстохови, монети кня­зя Володислава Опольського, а в гербі міста Володимира — колишній вотчині спадкоємців Юрія Долгорукого—зберіг­ся до XX ст. .

Кілька слів про міську геральдику. Зарубіжні дослідники вважають, що вже в першій грамоті Вітовта, дарованій Києву, було зазначено, яким має бути герб міста. Однак до нас цей документ не дійшов. Очевидно, в ті часи за герб правило зображення так званої куші—лук зі стрілами в колі. Деяке пояснення цьому знаходимо у творах київсько­го біскупа Верещинського, датованих кінцем XVI ст. Він пропонує поділити місто на три частини, і кожній з них на­дати свою символіку, а в гербі старого Києва — Подола - вмістити зображення руки (простягнутої з хмари), яка три­має королівський скіпетр, замість «варварського лука зі стрілами».

Оскільки наша наукова література довгий час доводи­ла, що тризуб не мав поширення на західноукраїнських зем­лях, то хотілося б звернути увагу на середньовічний герб Львова: зображення лева на фоні або поряд із міською бра­мою, над якою обовязково стримлять три вежі (що це— як не тризуб)

Зображення святого архистратига Михаїла було за­тверджено 10 лютого 1853 p. обовязковою атрибутикою верхньої частини щита гербів таких міст Київської губер­нії, як Звенигородка, Васильків, Канів, Тараща, Черкаси і Чигирин.

Коли 1878 p. у Києві за проектом архітектора О. Шіллє збудували нове приміщення міської Думи, то її купол при­красила велика статуя патрона міста — архистратига Ми­хаїла. Проте його постать не відповідала тій, що на гербі (на це справедливо вказала Л. Терещенко). Архангел зобра­жений тут у динаміці: він стоїть на золотій кулі, у прави­ці — піднятий меч, під ногами — змій. На гербі його пос­тать виконана з срібла, на будинку Думи — із золота. Він зображений на гербі без шолома, в панцирі римського легіо­нера, з трикутним щитом княжої доби XI—XII ст. та полу­мяним мечем (донизу) в руці. Зауважимо, що змій не на­лежить до іконографії архистратига Михаїла. Скажімо, на гривні Володимира Мономаха, знайденій 1821 p. на Черні­гівщині, цього символу немає. Пояснення такій розбіжнос­ті, на думку Л. Терещенко, в тому, що Дума споруджувала­ся невдовзі після придушення польського повстання 1863 p., а отже, зображення змія, кинутого під ноги архистратига, мало б символізувати польський націоналістичний рух, на який архангел Михаїл замахнувся мечем. Ця статуя на бу­динку міської Думи стояла до середини 20-х років, після чого її замінили на,червону зірку.

Окремо хотілося-б сказати про дослідження з історії української геральдики зарубіжного вченого Романа Климкевича, котрий визначив регіональні герби наших земель, по­чинаючи з часів Київської Русі. Так, за його висновками, правильний опис герба для Полісся має бути таким: у чер­воному полі й на срібному коні з блакитною упряжжю ли­цар у блакитному уборі, який тримає у піднятій правиці срібний меч, а на лівому рамені — блакитний щит із золотим двораменним хрестом.

Щодо гербового знаку Підляшшя, то висновок Климкевича такий: у срібному полі й на червоному коні з блакит­ною упряжжю лицар у блакитному уборі з блакитним під-інятим мечем у правиці та золотим двораменним хрестом у

-блакитному щиті на лівому рамені. Їз запровадженням козацького реєстрового війська на Україні зявляється нова гербова символіка—лицар-козак з самопалом. Це зображення широко використовується на печатках запорозьких козаків, у тому числі й на випадок ук­ладення міжнародних угод. Його бачимо на печатках, почи­наючи з 1596 p., коли старшим Війська Запорозького був Ігнат Васильович, а також у часи гетьманування Петра Са­гайдачного, Михайла Дорошенка, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка, Демяна Многогрішного, Івана Самойловича, Михайла Ханенка, Івана Скоропадського...

Коли в травні 1848 p. на західноукраїнських землях у ході революції в Австро-Угорщині організовується Головна Руська Рада Львова і бере за свій герб зображення золотого лева, тобто повертається до традиції часів князя Данила Галицького та його сина Лева Цей же знак беруть за свої кокарди і створені з початком першої світової війни україн­ські січові стрільці, що формувалися в складі австро-угорського війська з населення Буковини та Галичини. До речі, тризуб як кокарда також використовували частини Україн­ської Галицької Армії, Червоної Української Галицької Армії. Для УГА навіть було засновано орден «Золотий три­зуб» чотирьох ступенів.

Після того, як улітку 1917 p. Тимчасовий уряд визнав Центральну раду й Генеральний секретаріат як органи правління України, постало питання про вироблення симво­ліки цієї державної автономії. 16 вересня голова Централь­ної ради М. Грушевський висловив у газеті «Народна воля» свою думку щодо гербових знаків України. Великі події, за­значає він, йдуть своєю чергою, а поруч з ними буденне життя висуває свої питання, і вони, хоч часом і дрібні, таж домагаються свого вирішення, бо з суми таких питань кі­нець кінцем складається життя людини чи народу. Одне з таких питань — це питання про те, що мусить вважатися гербом України.

Питання, продовжує автор, складне, «бо загально при­знаного, постійного державного герба України не було. Були ріжні знаки, які більш-менш підходять під се понят­тя...». Зокрема, він вважав, що державним гербом може бути тризуб, лук або арбалет (його бачимо і на печатках київського магістрату XVII—XVIII ст.), або зображення козака з мушкетом і шаблею — герб Війська Запорозького, яке з половини XVII ст. репрезентує українську держав­ність.

Водночас М. Грушевський зазначає: «Не має претензії, вважатись гербовим знаком України лев —герб міста Льво­ва (не Галичини), ангел з спущеними мечами—польський герб Київського воєводства, ангел з огненним мечем — пізніший казьонний герб м. КиЇва».У листопаді 1917 p. Центральна рада проголосила Укра­їнську Народну Республіку. Питання про національний герб постало з усією гостротою. Тоді ж за ініціативою Генераль­ного секретаріату народної освіти в Києві відбулася спеці­альна нарада, в якій узяли участь знавці українського на­ціонального мистецтва, старовини й гербознавці. На ній про­понувалися такі символи майбутнього герба України:

— архангел Михаїл;

— козак з самопалом;

— золоті зорі на синьому тлі (ЗО — за кількістю істо­ричних земель України);

— золота буква «У» (Україна або УНР—Українська Народна Республіка) на синьому тлі;

— золотий плуг на синьому полі як символ «творчої мир­ної праці в новій Україні», з умовою, що саме цей знак займе основне місце на щиті, складеному з історичних укра­їнських гербів. Як щитоносці пропонувалися «символи тру­дящого народу» — жінка з серпом з одного боку й робітник з молотом — з іншого.

Однак після прийняття 22 січня 1918 p. IV Універсалу Центральної ради про проголошення України самостійною її голова М. Грушевський виступив з пропозицією взяти за герб УНР знак князівської влади часів Київської Русі — тризуб. Мотивував він тим, що «Українська народна рес­публіка, ставши наново державою самостійною, незалеж­ною, мусіла вибирати собі й державний герб.., найбільш на­туральна річ для неї звернутися до тих старих державних знаків чи гербів, які вживалися нею за старих часів». На думку М. Грушевського, найкращий такий знак—тризуб, що вживався на монетах Володимира Святославича та його нащадків. Так і було ухвалено. Проекти герба, підготовле­ні художником В. Кричевським, були затверджені в берез­ні 1918р.

Ясна річ, у такому рішенні вирішальну роль відіграла концепція історика М. Грушевського, котрий вважав, що лише Українська Народна Республіка — «єдина спадкоєми­ця Русі» на право визнання знаку тризуба як «державного герба».

Зображення тризуба було і на малій та великій печатках Центральної ради. Відзнакою української буржуазної дер­жавності залишався він і за часів гетьманщини П. Скоро­падського та Директорії, використовувався також на гро­шових знаках, що їх випускала Центральна рада.

Після 22 січня 1919 p., коли обєдналися УНР й ЗУНР, тризуб стає спільним гербом для цієї буржуазної держав­ності. Пізніше, в 20—40-х роках XX ст., тризуб, як символ, використовували різні політичні організації Західної Украї­ни, Буковини; за наших часів—емігрантські угруповання на Заході

Прапор, як засіб сигналізації, відомий з античних часів. Перші, давньоруські знамена, зазначав російський дослід­ник Л. Яковлев, як і перші прапори інших народів древнос­ті, були досить простими: довгі жердини, до вершків яких прикріплювалося гілля дерев, жмут трави, кінські хвости — у літописах вони Іменувалися «чолкою стяговою»: «Й бить сеча зла, й потяша стяговника нашего й чолку стяговую соторгоша со стяга».

Древні стяги були у великій шані на Русі ще за часів язичництва, а після запровадження християнства вони освя­чувалися образом животворного Хреста, що було перейнято від греків. Відтепер на вершку кріпився не гострий нако­нечник, а хрест; замість однієї—дві-три «чолки» різних кольорів (з часом вони будуть замінені великими клинопо­дібними полотнищами яскравого кольору). Значення їх як святині зростає—жодне військо без прапора не вирушало в похід і не вступало в бій.

Словяни, за словами М. Карамзіна, обожнювали свої знамена й вірили, що у воєнний час вони найсвятіші від усіх ідолів.^! Стяги спершу возили разом зі зброєю; перед боєм ставили на узвишші, аби кожен ратник бачив їх. Літописи зберегли такі вирази: «наволочив стяги» —прикріпити їх до держаків і «поставиша стязи» чи «стоять стязи» — військо стоїть готове до бою.

Збити стяги ворога —значить зігнати його з поля, зни. щити. В одному випадку, розповідає літопис, руські князі непомітно підійшли до стану половців і «перебродити че­рез реку Сулу, й кликнуша на них, половці же ужасощась й не возмогоша ни стяга поставити, ни побегоша».

Прапороносцями призначали, як правило, визначних бо­гатирів, які мали за обовязок постійно тримати прапор над полем бою, пильно охороняти його. Значення прапора під час бою було надзвичайно велике. Якщо він стояв нерухомо, «простирающеся яко облацьі»—знали: битва проходила успішно, а якщо зникав з поля зору ратників, то це мало означати ніщо інше, як поразку — «досекошася до стяга, й стяг подсекоша».

За давніх часів колір набув свого державного значення в першу чергу на військових знаменах-стягах, печатках ї Гербах на князівських грамотах.

Форма, зображення на ньому колір прапора не змінюва­лись, поки зберігалася віра в народі, оскільки, на думку Д. Самоквасова, неможливо було волею окремих людей змі­нювати народну святиню, якій поклонялися з вірою і споді­ваннями на заступництво.

Ця ідея святості військового знамена перейшла і в хрис­тиянську епоху: на зміну язичницьким символам—дереву життя, фантастичним тваринам приходять нові —зображен­ня Хреста Спасителя, Георгія Побідоносця, Миколи Чудо­творця тощо. Ці образи вишивають золотом і сріблом на шовкових стрічках, які прикріплюють до високих держаків-дротиків з наконечниками різної форми.

Історичні джерела донесли до нас досить скупі відомос­ті про кольори прапорів Київської Русі. Наприклад, «Сло­во о полку Ігоревім» згадує «чрвлен стяг», «бела хоруговь», «чрвлена чолка». На думку зарубіжного історика Р. Клим-кевича, «стяг Руської землі (київської доби) червоний із золотим тризубом чи двозубом того чи іншого князя».

Які ж кольори найчастіше мали руські знамена? У ході дискусії, яка розгорнулася на сторінках тодішніх часописів(1910р.), такі російські видання, як «Россия», «Новое время», «Московские ведомости», у своїх публіка­ціях визнали «в числе древних русских государственньїх цветов синий, голубой, лазоревьій, оранжевьій, желтьій».

Як бачимо, поєднання жовто-блакитних кольорів, які були в широкому вжитку в народів, що заселяли сучасні ук­раїнські землі, має глибоке корінняі За свідченням хроніки Зіморовича (відома з середини XVII ст.), щойно заснова­ному місту Львову (1256 p.) надається герб, на якому зоб­ражується золотий лев на голубому тлі. Ці ж кольори по­єднували на знаках Руського воєводства за часів Речі Пос­политої, а також на землях Закарпаття.

Принагідно відзначимо, що прапори повсюдно виготов­ляються, як правило, відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі, країни.

Загальновідомий факт: у славнозвісній Грюнвальдській битві 1410 p., в якій обєднані сили словянства і прибалтій­ських народів розгромили німецьких псів-рицарів, активну участь брали й представники українського народу. Так-от, польський історик Ян Длугош, перераховуючи склад війсь­ка, зокрема зазначає, що корогва Львівської землі «мала на прапорі жовтого лева, що ніби дереться на скелю, на лазу­ровому полі», Перемишльської землі «мала на прапорі жов­того орла з двома головами, оберненими однаково в різні боки, на лазуровому полі», прапори Подільської землі при­крашали зображення сонця на білому полі.

На жаль, Ян Длугош не залишив нам докладного опису прапорів дружин з Києва, Пінська, Бреста, Дорогочина, Кременця та Стародуба, що належали колись до південно-західних земель Київської Русі; в даному разі історик об­межився загальною фразою, що «на них на червоному полі були намальовані знаки, якими Вітовт (литовський князь— В. С.) за звичаєм таврував своїх коней». Певно, йдеться про так звані «гедеміновї стовпи» (три білих стовпи на чер­воному полі).

Корогва—найбільша святиня українського козацтва. Під нею запорожці ходили через бурхливе Чорне море до стін столиці отаманської Порти — Константинополя, пере­слідували ординців, які нападали на українські землі, від­войовуючи у них ясир, піднімали трудові маси на боротьбу проти польської шляхти. Побіля прапорів розгорталися найзавзятіші поєдинки, бо втрата прапора для запорожця, як і для його предків, давніх русичів,— поразка, ганьба.

Добре розуміючи це, шляхта завжди домагалася, аби козаки на знак перемиря видавали військову корогву. Так, знаючи про те, що запорожці мають у своєму таборі на Солониці прапор австрійського імператора «з кармазино­вого адамашку», гетьман польський Жолкевський пропону­вав мир за умови, коли козацький гетьман «розпустить свою купу та віддасть корогву Максиміліана й артилерію». .д. v На козацьких прапорах XVI—XVIII ст. зображувалися святі, сонце, місяць, зірки, коло, олені, зброя - все, що було на той час характерним для мотивів українського народно­го образотворчого й декоративного мистецтва.

Треба додати: за свідченням зарубіжного історика Ми­хайла Антоновича, на корогвах, які супроводжували запо­рожців у походах у Крим, Туреччину, Західну Європу, ви­шивали образ святої Покрови. Прапори з цим зображенням гордо майоріли над козацькими головами під час бойових походів під проводом Ружинського, Косинського, Наливай­ка, Лободи, Сагайдачного... Проте найпоширенішим було зображення козака, воно стало гербом Низового війська.

Поряд зі своїми, козаки користувалися корогвами воло­дарів, котрі брали їх на службу, наприклад, стягом із зобра­женням чорного орла — австрійського імператора, з білим орлом — польського короля.

А ось яка картина з козацькими прапорами Київського полку періоду визвольної війни 1648—1654 рр. (опис 14 з них зберігся в тому ж фонді). З них чотири—мають поєд­нання блакитного й жовтого кольорів. Скажімо, бачимо на блакитному полотнищі жовті хрест, місяць і зірки. А ще на трьох —герб Києва —лук із стрілою в колі (куша): жовта корогва має блакитну полотняну лиштву, на якій коло і лук — цеглисті. Ще на одному блакитному — коло, лук і стріла жовті, а лиштва також блакитна, полотняна. Тканина цеглистого забарвлення, а куша — жовтого, лиштва — си­нього. До речі, на думку історика Я. С. Ісаєвича, один із цих прапорів міг належати й якомусь із київських ремісничих цехів.

Так-от, -на київських прапорах того часу червоний колір зустрічається у 8 випадках, білий — 7, блакитний —6, жов­тий—5, чорний—4 і лише одного разу—зелений. 3 XVIII ст. полкові і сотенні козацькі прапори Війська Запорозького все частіше виготовляють з блакитного полот­нища, на які жовтою фарбою наносять хрести, зорі, зброю, постаті святих. Згодом — козак із самопалом у золотому (жовтому) щиті на голубому фоні.

Подібні барви поширюються і на знамена козацьких пол­ків Слобідської України. Зокрема, прапор балаклійськоі сотні Ізюмського полку був таким: на жовтій землі — чер­воний хрест, над ним — корона і блакитні лаври.

Водночас необхідно зазначити, що згадані кольори пе­реважають на гербах графа Безбородька, гетьманів Михай­ла Дорошенка, Івана Брюховецького, Кирила Розумовсько-го, багатьох представників генеральної старшини.

Ще напередодні Великої Вітчизняної війни в Ермітажі зберігалося чимало козацьких знамен, на яких можна було побачити поєднання цих двох кольорів; Наприклад, на од­ному з них — архистратиг Михаїл, одягнений у золоту ки­рею і блакитні штани. Ще одна корогва, створена коштом останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського: продовгуватий прямокутник блакитного кольору, на якому яскравіли золоті герби.

Водночас традиція поєднання жовтого і блакитного ко­льорів поширюється і на герби тогочасних міст України.

Крім того, слід зазначити, що герби восьми з одинадця­ти повітових міст Київського намісництва, обрамлені жовто-блакитними корогвами.

Пізніше, коли 1853 p. затверджувалися герби вже згада­них шести міст Київської губернії, то над обовязковою верхньою частиною щита (що відтворювала в кольорах герб Києва) височіла пятикінчаста золота вежа.

Поєднання жовтого і блакитного кольорів зустрічаємо і на багатьох гербах повітових міст Чернігівського намісни­цтва, про що засвідчує відома праця О. Шафонського. їх а бачимо на гербах Прилук (у голубому полі золота голова бика з золотими рогами) та Лохвиці (в золотому полі ка­мяні ворота, над якими три гострокінчасті вежі з голубими флюгерами). «»

Поєднання жовтого і блакитного кольорів бачимо і на знаменах ремісничих цехів. Наприклад, прапор ткачів Чер­нігова — голубий тафтяний, навколо обшитий жовтою гол-лю: на ньому зображення, поряд із постатями святих, і ткацького човника. У кравців—червоний, золотим позментом обкладений, посередині на голубому тлі: з одного боку—розпяття Христове, а з іншого—пресвята Богоро­диця Троїцька Іллінська Чернігівська і ножиці. Шевці від­давали перевагу червоному, синьому, срібному, мясники— зеленому.

Окремо слід сказати і про поховальне сукно. Так-от, чер­нігівські ремісники вкривали покійників: кравців — синім з золотим хрестом, облямованим срібним мереживом; ткачів — синім з зеленим хрестом, лиштва — червона; шевців — синім з золотим хрестом, лиштва — червона.

Подібні прапори і поховальне сукно було і в ремісників Ніжина, Прилук, Березини, Борзни. Виключно жовто-бла­китний прапор належав цеху ніжинських ткачів.

А ось які поховальні обряди були минулого століття а Старокостянтинівському повіті Волинської губернії (нині — Хмельницька область). Дівчат-покійниць, скажімо, тут одя­гали в ситцеву спідницю синього, зеленого і жовтого кольо­рів, які вважалися жалобними. У спідницю червоного кольо­ру наряджати не можна було, оскільки це, за давнім по­вірям, могло накликати велику біду на весь рід (вважало­ся, що всі молоді помруть цього ж року).

Козацькі поховальні атрибути, як відомо, завжди супро­воджував червоний колір, що найбільш повно передано в народному фольклорі. Тіло запорожців покривали черво­ною китайкою.

Жовті та голубі кольори поєднувалися на одязі батальйону гірських стрільців, котрий зорганізувався навесні 1849 p. на Гали­чині з дозволу австрійського цісаря Франца Иосифа І. ,

Але найбільше поширення ці кольори набувають на за­хідноукраїнських землях. Наприклад, про оздоблення зали, в якому товариство «Руських жінок» Станіслава влаштува­ло вечір памяті Тараса Шевченка в березні 1895 p., «Діло» розповідало: «На естраді посеред екзотичних квітів і зеле­ні украшенйй синьо-жовтими фестонами пишався величавий бюст Шевченка».

Повсюдно ці кольори починають вживатися в 1911 p. з нагоди 50-річчя смерті Тараса Шевченка. А готували трива­лий час грунт для цього різні просвітянські організації, які діяли на Галичині з кінця XIX ст., в тому числі й так звані «Соколи», що були відомі в усьому словянському світі єд­нанням у своїх лавах не лише бажаючих займатися спор­том, а й відродженням національної самосвідомості.^v

Цією справою першими з кінця XIX ст. займалися львівські «Соколи», що обєднували спочатку лише інтелі­генцію. Згодом їхня діяльність поширюється на провінційні міста й містечка Галичини. Тоді ж один із провідників ради­кальної партії Кирило Трильовський виступив з пропози­цією заснувати подібну організацію і для селян, додавши до суто спортивних занять і більш практичні цілі для сільських жителів, де б вони могли займатися не лише спортом, але й самоосвітою. На відміну від міських, Трильовський запро­понував назвати сільські організації «Січами». Невдовзі з 1900 p. він починає організовувати їх у селах Коломий­ського, Снятинського й Косівського повітів, які підпадали під безпосередній вплив його як парламентаря від цього округу. Перша «Січ» створена в Заваллі на Снятинщині, а влітку 1910 p. їх на Галичині було вже близько 600. У 1911 p. постало питання про затвердження спільного пра­пора для «Січей» і «Соколів». Підготовка до крайового зльоту цих організацій у Львові, на якому мало бути освя­чення їх спільного стягу, дала поштовх дискусії про кольори українських прапорів.

Жовто-блакитні кольори часто бачимо і на козацькому одязі. Золоті й сині жупани, скажімо, згадуються в народ­них піснях.

Скачать архив с текстом документа