Історико-архітектурний огляд Візантії
СОДЕРЖАНИЕ: Реферат на тему: Історико-архітектурний огляд Візантії Історія Візантії починається з IV століття, відтоді, коли на трон Римської імперії зійшов імператор Костянтин (324-337 р. правління). Він переніс столицю імперії в місто Константинополь. Це дуже жалюгідно відбилося на Римській імперії, що розкололася в результаті на двох частин ( Західну і Східну, котра й одержала згодом в істориків назва Візантії.
Реферат на тему:
Історико-архітектурний огляд Візантії
Історія Візантії починається з IV століття, відтоді, коли на трон Римської імперії зійшов імператор Костянтин (324-337 р. правління). Він переніс столицю імперії в місто Константинополь. Це дуже жалюгідно відбилося на Римській імперії, що розкололася в результаті на двох частин ( Західну і Східну, котра й одержала згодом в істориків назва Візантії. Незадовго до цього, у 313 р., Міланський едикт дозволяє вільне віросповідання християнства, а в 395 р. воно було визнано офіційною релігією обох частин імперії. Навряд чи можна знайти подія, що зробило би більший вплив на всю наступну історію ( як Візантії, так і Західної Європи.
Середні століття були часом розквіту феодального ладу з типовим для нього пануванням класу землевласників, позаекономічними примусовими заходами, перевагою натурального господарства, слабким розвитком товарного виробництва і, як наслідок цього, політичною роздробленістю. Настільки ж типовими для нього були селянські повстання, обєднання міських ремісників і купців у цехи і гільдії, система васальної ієрархії і монархія, що як переважає форма державного устрою. Величезну роль у житті як окремих людей, так і держави в цілому, грала релігія.
Особливості феодального ладу позначилися і на його архітектурі. У цю епоху постійних воєн багато уваги приділялося будівництву фортець, і військова архітектура середньовіччя дала багато нового в порівнянні з античністю. У цей час зявилися такі деталі, як бойові парапети з зубцями і бійницями, бійниці, прості і начіпні, закриті оборонні балкони, дозорні вишки і т.п. Були вироблені нові прийоми захисту фортечних воріт за допомогою додаткових зміцнень і створені основні типи фортець ( замок, що знаходиться в гірській чи рівнинній місцевості, міська фортечна стіна й укріплений монастир.
Монастирі, широке поширення яких також було однієї з особливостей середніх століть, мали потребу в зміцненнях і в силу того, що в їхніх стінах нерідко зберігалися великі багатства, і тому, що вони будувалися не тільки в містах, але і удалині від них, і повинні були у воєнний час служити притулком для околишнього населення. Крім того, монастирі, особливо в раннім середньовіччі, мали значення культурних центрів. У них зберігалися і листувалися книги, велися хроніки (літопису), містилися школи. У тих випадках, коли монастирі виникали в слабозаселених місцевостях, вони сприяли поширенню сільського господарства, а зведення монастирських будинків, особливо камяних церков, сприяло появі нових будівельників і художників.
Виникнення великої кількості монастирів стало можливим завдяки характерному для середньовіччя величезному значенню релігії в житті людей. Релігія зміцнювала своїм авторитетом знаходивший соціальний і політичний лад, і державне життя часто було майже невіддільне від церковної.
У цих умовах зрозуміло те значення, що мали в середні століття церковні будинки. Вони були не тільки місцем проведення богослужінь, але і головним типом суспільних споруджень. Тісний звязок релігії з державним і громадським життям була причиною того, що в архітектурі церков, особливо головних соборів великих міст, відбивалася не тільки релігійна, але і суспільна ідеологія.
Християнська релігія зародилася в епоху пізньої античності як релігія пригноблених класів Римської держави і поширилася серед широких шарів його населення. Християнські храми повинні були вміщати у своїх стінах численних що моляться і давати їм можливість досить добре бачити і чути богослужіння, що відбувалося в східній частині храму. З іншого боку, феодальний лад не міг не робити свого впливу, тому будівельники деяких соборних і палацевих храмів повинні були піклуватися про те, щоб відокремити усередині них представників пануючого класу від простого народу. В окремих країнах усередині церков відокремлювали також чоловіків від жінок, хрещених від що готувалися прийняти водохрещення і розкаюваних, а в монастирських церквах — ченців від мирян.
Відповідно до цього храм складався з вівтаря — місця здійснення богослужіння, доступного лише для духівництва, великої основної частини і притвору, що примикав до неї з заходу, де в ранню епоху знаходилися розкаювані і не прийняли ще хрещення (оголошені(. Основне приміщення розділялося необхідними при його великих розмірах стовпами на окремі нефи — (кораблі(, що у свою чергу, допомагало розділяти тих, хто молиться по різних категоріях. Тієї ж мети служили і хори, що нерідко поділяли на два яруси західну і бічні частини головного приміщення храму.
Нові ідейно-художні задачі виникли в середні століття при будівництві храмів. Це було обумовлено зовсім іншим, чим колись, представленням про бога: на зміну антропоморфізірованним божествам античного світу зявився християнський Бог ( невидимий і незбагненний людськими почуттями. Іншими стали представлення про світ: недосконалому, минущому матеріальному світу, що оточує людини, протиставлявся інший світ, зроблений і вічний, мешканцем якого може стати після своєї смерті людин, що зумів у земному житті перебороти свою гріховну почуттєву природу.
Християнські храми усім своїм виглядом повинні були нагадувати про інший світ, де незримо є присутнім Господь і де матеріальний початок підлеглий духовному. Усе це зявилося причиною сильної відмінності середньовічних християнських храмів від античних язичеських. Розходження між ними підсилювалося і характером зображень, що прикрашала ті й інші храми. Протиставлення духовного початку матеріальному наклало свій відбиток на середньовічні живопис і скульптуру і на прийоми синтезу цих мистецтв і архітектури.
Дуже велике значення для додавання і розвитку візантійської культури мало православя. Його відмінну рису складає більш людяний характер у порівнянні з західноєвропейським католицтвом.
В архітектурі протилежність католицтва і православя виражалася в контрасті, що існував між базилікою і центричним будинком. У західноєвропейській базиліці усе спрямовано до основної мети ( до апсиди, до вівтаря, до абстрактного божества, якого людина повинна слухатися і боятися. У візантійському ж храмі людини оточує центрична купольна композиція, звязана з найдавнішою традицією житлового будинку, де посередині містилося вогнище, навколо якого збиралася родина.
Крім того, на вигляді храмів відбилося і те значення, що вони одержали в середні століття в державному і громадському житті. Соборний храм столичного міста був для людей того часу архітектурним утіленням могутності і величі держави. Про значення менших міст повинна була говорити архітектура їхніх соборів. Такий же характер носили і собори великих монастирів. Храми менших монастирів і парафіяльні міські і сільські церкви були, зрозуміло, скромніше і по розмірах і по архітектурі. Але іноді невеликі розміри таких церков відшкодовувалися добірністю і багатством їх зовнішньої і внутрішньої обробки. Звичайно це бувало в тих випадках, коли церква будувалася представниками знаті, прагнув своєю будівлею прошарком прославити себе і свій чи рід обєднаннями городян, ремісників і купців, що суперничали з феодалами в завоюванні впливу на соціально-політичній арені.
Візантійська міська забудова.
До кінця існування візантійської імперії в ній продовжували жити традиції античного містобудування. Особливо це було виражено в Константинополеві. Тенденція до регулярного планування помітна аж до пізньовизантійського періоду.
Вже в раньовизантийський період у міському ансамблі проявилася централізація, що відбивала ведуче початок візантійської держави. Вулиці сходяться до центра міста, у якому головне місце займає собор.
Дуже велике значення для візантійського міста мали оточуючі його могутні фортечні стіни, що обумовлено історичними передумовами життя Візантійської імперії, що постійно знаходилася під погрозою нападу варварів. Стіни багатьох візантійських міст, особливо Константинополя, являли собою архітектурні спорудження, що впливали на розвиток зодчества.
Порівняно мало відома житлова забудова візантійських міст. Можна затверджувати, що в рядових міських житлових будинках переважало вільне планування чисто утилітарного характеру. Система візантійського палацу являла собою розвиток звичайного житлового будинку. Найбільш видатні багаті будинки і палаци мали на фасадах, що виходять на головні вулиці, колонади, що несли перекриття над тротуарами.
Особливим типом архітектурного ансамблю були візантійські монастирі. Найбільш своєрідними були заміські монастирі, що звичайно представляли собою фортечні ансамблі. Основними їхніми будинками були житлові і господарські будівлі ченців, що примикали до фортечних стін, а в центрі містилися храм і трапезна.
Характер візантійської культури яскраво проявився в перевазі у візантійському зодчестві храмових будівель. Типи візантійських церков були дуже різноманітні і розвивалися по окремих історичних періодах. Найбільш видатними типами є: купольна базиліка, перестильний тип церкви, церкви, перекриті куполом на восьми опорах і хрестокупольні будівлі. В усіх цих архітектурних типах панував купол над амвоном, що перекривав центральну частину будинку, до якої примикає вівтар в апсиді. Центральна частина оточена додатковими приміщеннями для присутніх при богослужінні.
Візантійські архітектори прагнули по можливості полегшити стіни і стовпи. Вони робили великі прорізи і звязували в такий спосіб інтерєри з зовнішнім простором. Окремі частини інтерєра завжди були органічно звязані в одне компактне ціле. Що ж стосується храмових інтерєрів, незважаючи на великі прорізи і гарну звязаність із зовнішнім простором, вони завжди трактовані як особливий світ. Церковний інтерєр — символічне зображення всесвіт. Така інтерпретація одержала додаткове наочне вираження й у живописі. Характер зображення фігур і сцен впливав і на простір інтерєра, додаючи йому вигляд, відмінний від реального простору природи.
Синтез архітектури і живопису носив у Візантії найвищою мірою єдиний і цільний характер. Архітектурні деталі відбивали основні принципи загальної композиції будинків.
Джерела і походження візантійської архітектури.
Питання про джерела і походження візантійської архітектури дотепер ожившого дебатується в науковій літературі. Йдуть суперечки також і про час додавання візантійського зодчества.
При переході від пізньої античності до Візантії існували найрізноманітніші архітектурні типи, що, взаємно перехрещуючи, один на одного впливали і перероджувалися. Така строката картина дуже характерна для перехідного часу. Поступово, крок за кроком, по-різному в різних областях пізньоантичного світу в архітектурі стали намічатися і повільно розвиватися окремі особливості, що ввійшли пізніше в систему раньовізантійського суспільства. Найбільш істотними були особливості, звязані з появою і розвитком купола і центричної архітектурної системи.
Напередодні утворення візантійської архітектури досить широко був розповсюджений базилікальний архітектурний тип. У різних областях він мав різні варіанти. Найбільше яскраво базилікальний план був виражений у спорудженнях Італії, і особливо самого Рима.
Залишаючись у межах архітектурного типу васильки, слід зазначити укорочення васильків, що ми виявляємо в різних частинах тодішнього християнського світу, і головним чином на Сході.
Дуже істотним різновидом храмового будинку цього періоду був мартирій, тобто церква над могилою святого. Серед різних за планом мартиріва особливо виділяються великі монументальні будівлі з планом у виді чотирьохлистника. Вони зявилися в східних областях пізньоантичного світу. Багато хто з них мали ще деревяні куполи, але зустрічалися і такі, котрі минулого перекриті куполами з цегли. Чотирьохлистник у плані дуже сильно виділяв центральну крапку головного приміщення, навіть на шкоду вівтарю.
З всіх архітектурних типів, що існували напередодні виникнення візантійського зодчества, купольна базиліка, що була потім покладена в основу Константинопольської Софії, мала для візантійської архітектури найбільше значення.
У відношенні будівельних матеріалів і конструктивних прийомів архітектура періоду додавання візантійського зодчества розпадається на двох великих шкіл, з яких кожна внесла свій дуже істотний внесок у його утворення. Одна з цих шкіл — столична, константинопольська( інша, східна, найбільше яскраво представлена будівлями Сирії.
Для сірійської школи характерна кладка з прекрасно відтесених камяних блоків. Перекриття — звичайно деревяні. Дуже часто в монументальних спорудженнях, а може бути й у житлових будівлях, застосовувалися куполи з дерева, внутрішні поверхні яких іноді були прикрашені мозаїкою. Сірійська камяна кладка являє собою подальший розвиток античної, грецької кладки. Однак можливо, що в деяких випадках зовнішні поверхні стін покривалися тонким шаром штукатурки.
У константинопольській школі будівельні матеріали і технічні прийоми були менш однорідними і являють собою складну картину. Основною відмінністю від Сирії є тут дуже широке застосування цегли і зводів.
Рішення питання про походження камяної кладки, у якій кілька рядів каменю чергуються з рядами цегли, дуже істотно для зясування джерел столичної візантійської кладки. Можна затверджувати, що близько 400 р. у Малій Азії чергування каменю і цегли в кладці стін було широко поширене. Як приклади його застосування можна привести такі памятники, як будівлі IV в. у Нікомідії і церква Марії в Ефесі, а також поза Малою Азією арку Галерія і церква Георгія у Фезалоніках. У Константинополеві аналогічна кладка зустрічається в міських стінах і інших ранніх будівлях. У церкві Сергія і Вакха в кладці вперше починає переважати цегла. У її стінах камяні прокладки служать тільки доповненням до цегельної кладки. У Софії вони застосовані лише в самих відповідальних місцях. Перевага цегли спостерігається в Константинополеві вже в кладці іподрому.
У відношенні художньої сторони архітектури в період раньовизантійського зодчества чітко виступають дві основні тенденції. Сірійська і почасти малоазійська архітектура схиляється до виразних геометричних обсягів, поставленим ізольовано, до невеликих прорізів вікон, малому їхньому числу, до статичних інтерєрів. У константинопольській архітектурі й в архітектурі інших найбільших міст візантійського світу спостерігається тенденція до складних динамічних інтерєрів, до переваги їх над зовнішніми масами будинку, до розчленованих, навіть часом роздробленим обсягам і їхньому звязку з міською забудовою.
Константинополь — столиця імперії і центр світового мистецтва.
У самому Константинополеві найбільш видатними памятниками архітектури V в. є міські фортечні стіни, цистерни, базиліка Студійського монастиря і Халкопратійська василька.
Константинополь склалося як місто ще до останньої чверті V в. Грандіозні стіни і міські ворота, побудовані при Феодосії II у першій половині V в., завершили собою міський ансамбль. Місто володіло чудовою природною гаванню — Золотим Рогом. Вхід у нього з боку Мармурового моря закривався, відповідно до античної традиції, ланцюгом. Через численні ворота в сухопутній стіні проходили головні дороги, що зєднували столицю з іншими містами. Усередині міста дороги переходили в основні вулиці. Головними міськими воротами були Золоті ворота, розташовані поблизу від берега Мармурового моря. Головна вулиця Константинополя називалася Міси, тобто Центральна. Вулиці від воріт у сухопутній стіні сходилися до Міси, що направлялася до центрального комплексу суспільних будинків столиці, що вміщали з Іподрому, Великого імператорського палацу і собору Софії. Усі ці будинки виходили на велику площу Августіон. Основу структури Константинополя складав пучок сходилися до Міси й Августіону вулиць, чудово уписаний у трикутник півострова, на якому стояло місто.
Загальна структура Константинополя відрізняється від римських міст саме цим доцентровим початком, вираженим у спрямованості головних вулиць до суспільного центра. Це відбивало й одну з найважливіших керівних ідей візантійської держави.
Великий Константинопольський імператорський палац можна уявити собі тільки загалом. Розкопані його частини показують, що основні парадні палацеві приміщення групувалися навколо багато прикрашених перестильних дворів, відкриті частини яких мали мозаїчні підлоги з фігурними зображеннями. Мозаїка, що дійшла до нас, одного з таких дворів відноситься ще до середини V в. Більш пізні частини палацу мали анфілади монументальних залів, схожих на бічні нефи Константинопольської Софії і парадних залів, що, зводи, що чергуються з великими перекритими куполами, яких були прикрашені золотими мозаїками.
У V в. храми в Константинополеві будували ще переважно в традиційному базилікальному типі. Добре збереглася базиліка Студійского монастиря (463 р.). Вона свідчить про те, що в базилікальну композицію проникнуло центричний початок: будинок мало розвинутий в довжину, місткі хори оточували середній неф із трьох сторін.
Золоте століття імперії.
Якщо спочатку між раньохристиянським і візантійським мистецтвом було дійсно важко провести поділяючу їхню границю, то до початку правління Юстиніан (527-565р.) положення змінився. Константинополь не тільки значною мірою відновив політичне панування над Заходом — те, що він став (столицею мистецтва( також не викликало сумнівів. Сам Юстиніан, як заступник мистецтв, не знав собі рівних з часів Костянтина. Замовлене ним чи виконане за його підтримкою уражає воістину імперською величчю, і ми цілком погоджуємося з тими, хто назвав цей час (золотим століттям(.
Першим найбільшим візантійським будівництвом Константинополя є церква Сергія і Вакха. Вона була споруджена близько 527 р. — року вступу на престол Юстиніан I і являє собою одну з перших його будівництв. Існує припущення, що будинок побудований Анфімієм і Ісідором — знаменитими зодчими Константинопольської Софії, що підтверджується подібністю цих храмів. Дійсно, церква Сергія і Вакха є одним з головних попередників Софії.
Загальна система церкви Сергія і Вакха заснована на центричної композиції, що застосовувалася в попередні сторіччя в Сирії і Малій Азії. Церква в Єсре в Сирії (515 р.) побудована на 12 років раніш церкви Сергія і Вакха і є добутком, у якому підсумовані досягнення архітекторів попереднього періоду в області створення центричних будівель. Вона являє собою в плані восьмикутник, уписаний у квадрат. Переходом між ними служать кутові ніші. Вісім стовпів несуть купол. Вони членують внутрішній простір храму на центральну частину і навколишній її обхід. У церкві Сергія і Вакха застосована та ж система, але ускладнена тим, що між стовпами поміщені по черзі прямокутні і напівциркульні в плані єкседри. Завдяки їм центральний восьмигранник, увінчаний куполом, органічний звязаний із квадратом плану.
Невідомо, як саме відбувалося богослужіння, але, видимо, саме простір під куполом було головним умістищем присутніх. Призначення будинку як придворну церкву говорить про те, що в його центральній частині знаходилися під час служби імператор з родиною і придворні.
Усередині купол домінує над всім іншим. Єкседри мають невеликі розміри. На тлі внутрішнього обходу чітко виступає підкупольний простір. Завдяки ажурності колонад із середини інтерєра добре видна навколишня галерея.
Первісна перевага купола було виражено ще більш чітко за допомогою золотої мозаїки, що суцільно покривала його величезну внутрішню поверхню.
Досить могутні підкупольні стовпи нагадують більш ранні будинки в Сирії і Малій Азії. Ряд композиційних прийомів, у тому числі мармурове облицювання, що існувало, що доходила до підстави зводів, трохи полегшував масу стовпів. Цьому сприяв також прорізний камяний карниз, що проходить на рівні капітелей колон нижнього ярусу і єднальний усі частини будинку воєдино.
Деталі інтерєра церкви Сергія і Вакха несуть на собі сліди античної традиції, що виражається в досить сильній опуклості обломів карниза й у деякій скульптурності нижніх капітелей. Однак широке застосування прорізного орнаменту говорить про прагнення до легкої ажурності форм.
Церква Сан-Вітале в Равенні є видатною будівлею того ж часу (526-547 р.). Має в плані восьмикутник і увінчана центральним куполом.
Під верхнім рядом вікон у стіні головного нефа розташована серія напівкруглих ніш, що захоплюють територію бічних нефів, вони як би поєднуються, створюючи нове, незвичайне просторове рішення. Бічні нефи зроблені двоповерховими, — верхні галереї призначалися для жінок. Нова, більш раціональна конструкція зводів дозволила розмістити по усьому фасаді будинку великі вікна, що заповнюють світлом його внутрішні обсяги. Неординарність зовнішніх архітектурних форм відповідає багатому внутрішньому декору дуже просторого інтерєра. Ліворуч і праворуч від вівтаря поміщені мозаїки, на яких ми бачимо Юстиніан, його придворних, місцеве духівництво присутніми на службі. На протилежній стіні зображена імператриця Феодора зі своїми придворними дамами. Ці мозаїки свідчать про те, що до будівлі Сан-Вітале імператор також мав безпосереднє відношення.
Найбільший з архітектурних памятників Візантії.
Собор Софії в Константинополеві (532-537 р.) — найбільш грандіозний і найвидатніший добуток візантійського зодчества — є одним зі значних памятників світової архітектури. Саме на нього варто звернути головну увагу при вивченні візантійського зодчества.
Будівельники Константинопольської Софії — Анфімій із Трал і Ісідор з Милета були видатними інженерами й архітекторами, дуже розвитими, високоосвіченими людьми, що володіли всією сумою знань своєї епохи. Обоє вони мали дуже широкий як архітектурний, так і загальний кругозір. Це дозволяло їм вільно вибирати в минулому те, що могло придатися при спорудженні найбільшого будинку сучасності.
Собор Софії в Константинополеві відноситься до тих добуткам архітектури, що глибоко звязані з минулим, у яких враховані всі основні досягнення архітектури попередніх епох, але в який домінує нове. Нове призначення, нові конструктивні прийоми і нові архітектурно-художні особливості настільки переважають у Софії, що саме вони виступають на передній план, відсуваючи традиційне і заслоняючи його собою.
Константинопольська Софія була головним будинком усієї Візантійської імперії. Вона була церквою при суспільному центрі столиці і патріаршим храмом. Унаслідок того, що у Візантії релігія відігравала величезну роль у житті держави, Софія була головним суспільним будинком імперії. Це видатне значення Софії було дуже наочно виражене у виборі місця для неї й у самій постановці її серед пануючих будинків візантійської столиці. Головні вулиці міста сходилися від декількох міських воріт до центральної вулиці (Міси). Остання завершувалася площею Августіон, на яку виходили Софія, Іподром і Великий палац візантійських імператорів. Весь цей комплекс суспільних будинків, серед яких панувала Софія, був кінцевою метою руху по міських вулицях, протилежний кінець яких розгалужувався в основні дороги європейської частини імперії. Августіон і будинку, що примикали до нього, займали вершину трикутника, на якому знаходився Константинополь, розташований на краї європейського материка, висунутої убік Азії. Це було місце перетинання двох основних торгових шляхів античності і середніх століть ( західно-східного сухопутного шляху, що зєднував Європу з Азією, і північно-південного морського шляху (так називаного (з варяг у греки(), що звязував Скандинавію зі Середземним морем. Софія була найбільш великим, компактним і масивним архітектурним спорудженням не тільки на Августіоне, але і у всій столиці. Нею було відзначене місце, що дійсно можна було назвати центром світу в раньовізантійський час.
Вона не стояла ізольовано, а була оточена безліччю різноманітних будинків і дворів. Її не можна було безпосередньо обійти навкруги. Видна тільки з дворів, що примикали до неї, і вулиць, вона піднімалася над сусідніми спорудженнями, колонадами перестильних дворів і площ. Один тільки її східний фасад був відкритий цілком ( апсида була видна доверху. Таке розташування в ансамблі додавало особливо велике архітектурне значення частинам будинку, що вінчають. Саме вони були видні над іншими будівлями при наближенні до Софії( видали вони увінчували собою центр столиці, і навіть архітектурний ансамбль усього Константинополя.
В основі нового типологічного рішення Софії, знайденого Анфімієм і Ісідором, лежали вимоги побуту, що були відбиті в організації плану собору. Софія являла собою будинок, у якому широкі народні маси, що стікалися в собор з вулиць і площ столиці, зустрічалися з вищою аристократією і чиновництвом імперії на чолі з імператором і патріархом, що виходили із сусіднього Великого палацу. Ці зустрічі супроводжувалися складними театралізованими церемоніями релігійного характеру. Послідовність дій у символічній формі зображувала історію світу, як вона трактована у священному писанні. Умовні рухи і дії вироблялися в строго регламентованому порядку численними священнослужителями різних рангів на чолі з патріархом і імператором. Вони були одягнені в багаті одяги з красиво підібраних коштовних тканин. За допомогою урочистих ходів і строго зафіксованих вигуків і пісньоспівний зображувалися найбільш істотні моменти історії людства, що концентрувалися навколо історії Христа.
Для того щоб проводити такі богослужіння, необхідно було створити спорудження, що володіє великим вільним центральним простором для церемоній і вмісткому просторі навколишні його приміщення для величезного числа глядачів. У центрі повинна була знаходитися кафедра-амвон — місце осередку церемоній, що зображує по ходу дії те печеру, де народився Христе, то гору, на якій він був розпятий і т.д. Центральна частина будинку повинна була мати придаток у виді вівтаря, що зображував небесне царство, у той час як вона сама представляла землю, де і відбувалися зображувані події. Між землею і небом здійснювалося постійне спілкування, однак вівтар відокремлювався від глядачів невисокою перешкодою, що ховала небесний світ. Присутні могли заглянути в нього лише періодично, коли відкривалися ворота. Перед головним приміщенням повинна була знаходитися більш закрита частина інтерєра, у якій учасники процесій могли збиратися перш, ніж вийти в головне приміщення.
Аналогічні функціональні вимоги, що виникли в менш розвинутій формі ще в попередній період, породили архітектурний тип купольної базиліки, що і був обраний для головного храму Візантійської імперії Анфімієм і Ісідором. Однак колосальні розміри Софії, особлива багатолюдність і своєрідність церемоній, що відбувалися в ній — усе це змусило архітекторів Софії заново продумати сам архітектурний тип купольної базиліки і по-новому його організувати з обліком римського архітектурного досвіду, добре їм відомого.
Анфімій і Ісідор, обоє родом з Малої Азії, поклали в основу своєї будівлі малоазійський тип купольної базиліки, де центральна частина будинки була перекрита куполом. Цим у будинок був внесений початок центричності, унаслідок чого базиліка сильно укоротився, як би підтягши до купола. Така купольна базиліка містила в собі основні необхідні приміщення ( головне центральне приміщення, до якого примикає вівтарна частина, двохярусні галереї для глядачів і нартексів.
Виникає питання про основну відмінність подібних купольних васильків — попередниць Софії — від древньохристиянських васильок Рима — цих перших наземних храмів християн у західній столиці імперії після офіційного визнання нової релігії. Відмінність полягає в додатку купола. У древньохристиянській базиліці усі було спрямовано до вівтаря, що був основним, єдиним центром інтерєра. У купольній базиліці, поряд з вівтарем, виникає другий центр під куполом. Це свідчить про глибоку зміну самої концепції церковного будинку, обумовленій зміною релігійної ідеології.
При подальшому розвитку купольної базиліки купол не витиснув вівтарну апсиду. Однак поступово саме він ставав головним видимим центром інтерєра. Внесене ним центричний початок підсилювався усе більше і більше. Базиліка укоротилася і підтяглася до купола. У результаті основний архітектурний акцент був перенесений з апсиди на купол, і будинок з базиліки перетворилося в центричне спорудження.
Основні труднощі, що стояла перед архітекторами при проектуванні Софії, полягала в тім, що купольні васильки, що існували у візантійському світі, мали дуже скромні розміри, у той час як Софія повинна була стати грандіозним спорудженням. Інші труднощі, чисто конструктивна, полягала в тому, що деревяне перекриття не підходило для інтерєра діаметром більш 30 м. Купол необхідно було зробити камяним і по розуміннях ідейно-художнього порядку. Він повинний був зображувати небесний звід, що увінчує землю — центральну частину інтерєра. Весь будинок усередині повинно було виглядати однорідним, воно всьо повинно було бути камяним від підстави до замків зводів.
Склепінні будинки дуже великих розмірів були добре відомі Анфімію і Ісідору. Очевидно, їхні зодчі і взяли за зразок, вибравши при цьому найбільш грандіозні і чудові будівлі. Задумам зодчих відповідали сама грандіозна римська базиліка, при цьому склепінна, і найбільш видатний купольний будинок, при чому виявилося можливим зєднати воєдино особливості цих двох споруджень. Цими двома будівлями були василька Максенція і Пантеон. Якби в наш час архітектору запропонували назвати два найбільш видатних римських будинки, він не міг би вибрати краще.
План Софії чітко свідчить про те, що саме василька Максенція була покладена в основу її системи. План розчленований чотирма проміжними стовпами на девять частин, так що центральний неф став трьохчастинним. Від купольних васильків зодчі запозичали хори, що дозволяли їм набагато збільшити місткість бічних нефів, призначених для що моляться.
Найбільш видатним архітектурним досягненням двох будівельників Софії є прийом, за допомогою якого вони звязали воєдино у своєму добутку васильку Максенція і купол Пантеону. Цей прийом відноситься до найбільш сміливих і вдалих ідей в архітектурі минулого. Це геніальне рішення охопило одночасно функціональну, конструктивну і художню сторони архітектури. Воно привело до дивно повноцінного комплексного архітектурного образа.
Анфімій і Ісідор винайшли систему напівкупола, що звязує купол Софії з її базилікальною основою. У цю систему входять два великих напівкупола і пять малих. У принципі повинно було бути шість малих напівкуполів, але один з них був замінений циліндричним зводом над головним входом у центральну частину інтерєра з нартекса. Це відступ від загальної системи чудово виділяло головний вхідний портал і два менших портали по його сторонах. Через ці портали з нартекса входили процесії, через головний портал проходили імператор і патріарх. Напівкупол прекрасно звязали базиліку і купол. Цим була створена купольна базиліка зовсім нового типу, єдиною представницею якого є Константинопольська Софія.
Композиційний прийом, застосований Анфімієм і ісідором, фіксує розташування купола в самому центрі будинку. У купольних васильках попереднього часу розташування купола постійно коливалося в звязку з можливістю чи подовжити покоротшати циліндричні зводи, що знаходяться до заходу і до сходу від купола. Звичайно вівтар усе-таки притягав до себе купол.
У Софії напівкупол створюють до сходу і на захід від купола аналогічні форми, що мають однакову глибину. Завдяки цьому купол не може бути зрушать зі свого місця і упевнено відзначає центр будинку. Одночасно з цим конха апсиди включена в систему напівкупола. Це означає, що вівтарна частина закономірно привязана до купола і до головної частини інтерєра. Так створена архітектурна система, що узаконила обидва центри Софії — купол і апсиду, амвон і вівтар. Унаслідок цього система напівкупола чудово звязала спрямованість до вівтаря базиліки і центричність купольної будівлі. У Софії василька і купол внутрішньо органічно звязані один з одним. Це дійсно дійсна купольна базиліка, вінець усього розвитку цього архітектурного типу.
Не меньш значну роль напівкупол Софії зіграли й у відношенні архітектурно — конструктивному. Величезний купол Софії створює дуже сильний розпір. У південному і північному напрямках розпір погашається могутніми стовпами, по двох з кожної сторони. Зводи бічних нефів, розташовані в двох ярусах, беруть участь у погашенні розпору купола в тім же напрямку. У східному і західному напрямку розпір погашається напівкуполами. Видатне значення такого рішення полягає в тім, що напівкупол виконує свою конструктивну роль, не захаращуючи інтерєра головної частини і не порушуючи його цілісності.
Чудово і художнє значення Системи купола і напівкупола Софії. Ця система одночасно вирішує цілий комплекс художніх проблем.
Напівкупола усіх разом утворює геометричну фігуру, що наближається до овалу. Саме цим вони створюють проміжну сполучну ланку між базилікою і центричним будинком. У принципі утворені три уписаних друзі в друга фігури, що поступово переходять одна в іншу ( прямокутник основного обрису плану, овал напівкуполів і окружність купола. Овал служить переходом від прямокутника до окружності.
У конкретному просторовому вираженні ця схема приймає особливо закінчену й органічну форму. Напівкупола продовжують ритм наростання простору інтерєра від бічних нефів до центрального. В міру розвитку напівкупола у напрямку купола простір наростає аж до кульмінаційної крапки в центрі. У зворотну сторону центральний простір під куполом поступово неспадає в обидва боки і змінюється далі простором бічних нефів.
Порівняння Софії і Пантеону розкриває корінна відмінність між ними в трактуванні купола. У Пантеоні підкупольний простір статичний, це замкнутий величезний у своїй компактності шматок простору, твердо обкреслений стінами і куполом. У Софії центральний простір інтерєра легко, повітряне і динамічно. Ажурні колонади звязують його з усіма навколишніми сусідніми приміщеннями. Простір з усіх боків наростає в напрямку до купола, що вінчає. Самий купол виникає і як би будується в часі на очах у глядача( він поступово розвивається з напівкуполом. Останні охоплюють собою тільки частина інтерєра, у той час як купол замикає зверху інтерєр весь у цілому.
Величезний центральний простір Софії і набагато більш низькі і тісні, розділені на два яруси бічні нефи скомпоновані по-різному і контрастують один з одним. Разом з тим вони доповнюють один одного і, сполучаючись, утворять єдиний архітектурний образ.
Призначені для народу бічні нефи схожі на палацеві зали. Як показують дослідження Великого константинопольського палацу, ця подібність дійсна мало місце і, переходячи з палацу в Софію, знатні парафіяни бачили перед собою як би продовження анфілад палацевих залів. Кожен бічний неф Софії сприймається як трохи неясне у своїх границях і розмірах мальовничий простір. Поперечні стінки з арками прикривають собою не тільки зовнішні стіни, але і колонади середнього нефа. В міру руху уздовж нефа поперечні стінки і колони утворять усілякі сполучення, видні в різних ракурсах і різноманітних взаємних перетинаннях. Коли відкриваються більш значні шматки зовнішніх стін, виступає їхній ажурний характер. Унизу вони щільніше, тому що прорізані тільки трьома великими вікнами в кожнім підрозділі стіни. Над цими вікнами відкривається суцільне заскління під напівциркульною кривого зводу, так що світло вільно вливається в інтерєр. На протилежній стороні нефа цьому відповідають колонади, що відкриваються в середній неф.
Загальну мальовничість бічних нефів підсилюють мармурове облицювання, що піднімається до підстави зводів і обгороджена зверху мармуровим прорізним карнизом, а також золото мозаїк, що покривають зводи. Завдяки сильній розчленованості простору і численних поперечних стінок, різні частини приміщень освітлені по-різному. Ступінь же освітленості глибоко продумана і точно зважена майстрами.
Стосовно подібним до композицій один дослідник удало застосував термін світловий орган: він уподібнив музиці гармонійну композицію відтінків світла і тіні в архітектурі. З цим сполучаються ефекти кольору. Мармурові плити облицювання стін і мармур колон тонко підібрані. Панують блідо-рожеві і їхні блідо-зелені відтінки, що доповнюють. У цілому утвориться єдиний ніжний тон. Світлотінь прорізних карнизів і легені орнаментальні кольорові обрамлення золотих мозаїчних поверхонь доповнюють загальний ефект, глибоко продуманий і незвичайно гармонічний.
Завдяки порівняно невеликій висоті бічних нефів їхні розміри добре звязані з висотою людини. Колонам, що несуть зводи, присутнє до відомого ступеня ордерний початок, успадкований від античності. Вони виступають вперед і відіграють роль сполучного елемента між фігурою людини і простором інтерєра. Спираючи на колони, око читає архітектурну композицію в цілому.
На інших композиційних принципах заснована структура центрального нефа. Інтерєр головної частини Софії має гігантські розміри і чітко обкреслену просторову форму. Простір головного приміщення Софії чітко обмежено строгим лінійним кістяком і прямими й увігнутими поверхнями. Основна структура просто і ясно позначена вертикальними лініями, що переходять у лінії арок і окружність купольного кільця. Павло Силенціарий, сучасник Юстиніан I, образно говорить, що купол Софії виглядає ширяючим у повітрі, начебто він підвішений на ланцюзі до неба.
Висновок.
Вивчення візантійської архітектури показує, що собор Софії займає в ній зовсім виняткове місце. Було б невірним вважати, що повторень Софії не було тому, що Софія була випадковим явищем в історії візантійського зодчества. Вона не могла бути повторена тому, що не могло повторитися завдання побудувати головну церкву Візантійської імперії. Так як спорудження, що відповідало цьому завданню і незвичайно що повно відбило візантійський світогляд, візантійська державність і принципи візантійського мистецтва, Софія в Константинополеві являє собою найбільш характерний добуток усього візантійського зодчества. Добутку, що особливо повно відбили свою епоху і світогляд їхньої культури, що породила, і народу і, проте, що залишилися неповторними, виникали також і в інші епохи. Такий, наприклад, Покровськ собор (Василь Блаженний) у Москві.
Собор Софії є насамперед памятником своєї епохи, що обладали незвичайною силою впливу не тільки на сучасників і на найближчі до них покоління, але і на людей наступних сторіч і навіть наступного тисячоріччя.
Що ж стосується окремих елементів Константинопольської Софії, наприклад, вітрил, внутрішнього мармурового облицювання стін, то вони зробили дуже великий вплив як на візантійську архітектуру наступного часу, так і на зодчество інших країн.
Особливо істотно, що Софія послужила у відомому змісті відправною крапкою розвитку хрестокупольної системи наступного часу. Вона й у цьому відношенні є глибоко закономірною і необхідною ланкою розвитку візантійської і усієї світової архітектури.