Історія древніх словян
СОДЕРЖАНИЕ: ХАРКІВСЬКЕ ХУДОЖНЄ УЧИЛИЩЕ Реферат на тему : ”Культура давніх слов’ян” Зроблено: студентка гр. 3ДТ Супрун О.І. Викладач: Л.В. Харків, 2005 КУЛЬТУРА ДАВНІХ СЛОВ’ЯНХАРКІВСЬКЕ ХУДОЖНЄ УЧИЛИЩЕ
Реферат
на тему: ”Культура давніх слов’ян”
Зроблено: студентка гр. 3ДТ
Супрун О.І.
Викладач: Л.В.
Харків, 2005
КУЛЬТУРА ДАВНІХ СЛОВ’ЯН
Розвязуючи проблеми, повязані з кожною з національних культур, неможливо обійти увагою питання про її походження. Оскільки поняття нація в теперішньому розумінні тісно повязане з державним устроєм народу, який заселяє певну територію, національну культуру в першу чергу слід було б розглядати у звязку з історією конкретної держави. Проте, як доводить і новітня, і давня історія, політичні кордони почасти лишаються тільки штучними і нестійкими утвореннями. Вони змінюються значно швидше, ніж традиції народів, які закріплені у складному комплексі побутової й соціальної поведінки населення, в його менталітеті, що віддзеркалюється в мові, здобутках матеріальної та духовної культури.
Більш вагомими слід вважати не політичні, а мовні і територіальні ознаки кожної з культур. Однак сучасне розселення народів Європи і Азії є, переважно, результатом процесів, що тривали у світі від доби неолітичної революції, внаслідок якої сталася і революція демографічна. Звязки між мовами і мовними групами дозволяють припускати, що більшість сучасних народів Євразії отримали свою національну мову з одного джерела - індоєвропейської прамови, носії якої передавали її разом із здобутками своєї синкретичної на той час культури. Проте, подальший розвиток людства призвів до суттєвого розгалуження мов і значної культурної диференційованості народів. Отже, сама лише мова не могла бути вирішальним чинником у формуванні культури. Вона вбирала в себе весь життєвий досвід народу, сприяла його відтворенню в подальших поколіннях, але й сама змінювалася в часі й просторі.
Незмінним можна було б вважати лише територіальний фактор. Проте, протягом тисячоліть на планеті змінюються і клімат, і довколишні ландшафти. До того ж, у сучасному світі навряд чи можна знайти народ, який протягом останніх тисячоліть хоча б раз не змінив місця свого проживання, не зазнав асиміляційних впливів з боку інших народів, які волею історії перетинали його історичний шлях.
Таким чином, жоден з факторів, що визначають нації сучасного світу, ще не може пояснити самобутню сутність кожної з національних культур. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних чинників, що діяли в конкретно історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали й їх унікальні культури.
Не є винятком і культура України. її особливості, без сумніву, великою мірою зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, надзвичайно сприятливого для. землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це перетворювало українську територію на зону, небезпечну для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами, але водночас призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях протягом тисячоліть. Не випадково, що такі високі за своїм рівнем культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у своєму розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації, так і не здолали цього важливого барєра через нашесть більш диких і войовничих народів.
За своїм характером українська культура належить до культур словянського типу. Він визначається за багатьма її суттєвими рисами і повязаний з історією словянських племен, які у другій половині І тис. н.е. утворили на теренах сучасної України першу державу. Проте генетична спорідненість українців з іншими словянськими народами не виключає не тільки культурної, а й етнічної унікальності тубільного населення.
Як визнано сучасними вченими, культура” й етногенез стародавнього населення України відзначалися складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному планах східний словянин, а відтак і українець - не одвічна біологічна й історична даність, а результат тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічної національних способу життя та світогляду. З огляду на це, питання про генетичні витоки української культури має сьогодні неабияке значення і викликає у своєму розвязанні доволі гострі, зумовлені актуальними проблемами в житті нашого суспільства, суперечки.
Однак дискусійність багатьох проблем, повязаних із витоками вітчизняної культури, зумовлена не тільки тенденційністю в їх розвязанні. Наявність різних наукових концепцій пояснюється браком археологічних даних, інших достовірних джерел інформації, що могли б прояснити картину масштабних історичних подій, котрі відбувалися на теренах сучасної України, а також і тих глобальних історичних процесів, у яких за доби Великого переселення народів брали участь прасловянські племена. А тому, спираючись лише на історико-філологічні й повязані з ними міфологічні дослідження давньої культури і в наших землях, і на найширших просторах євразійського материка, науковці поки що не мають можливості дійти одностайної думки щодо історії її виникнення й розвитку в докиївську добу. До цієї низки проблем додається й проблема походження й розвитку спільної пракультури власне словянських племен, яка також не має однозначного вирішення.
Відомо, що люди селилися на наших землях з найдавніших часів (на мал. - реконструкція палеолітичної оселі на території України з каркасом із бивнів мамонта). Вітчизняними археологами знайдено сліди перебування пралюдини ще ашельської епохи (1 млн. 150 тис. років тому, хоча достовірність радіовуглецевого методу датувань останнім часом піддається критиці). Такі знахідки трапляються на Дністрі, під Житомиром, на Закарпатті, на Харківщині, у Донбасі й Криму. Однак поширенню людей за доби палеоліту заважали льодовики.
Після закінчення льодовикового періоду, яке сталося на межі палеоліту й мезоліту (10-11 тис. років тому), коли кліматичні умови стали більш придатними для життя, общини первісних мисливців прийшли сюди разом зі стадами тварин, на яких полювали. Археологічні знахідки доводять, що тогочасні мешканці наших земель годувалися мясом різних тварин, серед яких мамонти, печерні ведмеді, дикі коні та ін. У місцях стоянки первісної людини, що дуже часто мали характер довготривалих поселень, шар кісток сягає метра й більше. Поміж кістками археологи знаходять вугілля від багать, кремінний інструмент, яким користувалась людина. Дуже часто кістки обпалені й розбиті, що свідчить і про широке використання вогню, і про спроби первісних людей виготовляти знаряддя праці з кісток.
Археологічних знахідок, що відтворюють життя прадавньої доби, на наших землях дещо менше, ніж у Німеччині, Франції, Іспанії чи інших країнах, де первісна людина жила в сухих гірських печерах, які зберігають сліди первісного життя значно краще, ніж наш вологий ґрунт. Відповідні ландшафту й клімату умови життя вимагали від тутешньої прадавньої людини першочергових зусиль у певних напрямках боротьби за виживання. Так, не маючи природного родовища у вигляді печер, люди мусили самотужки будувати собі житло. На наших теренах первісна людина ховалася від холоду або зариваючись у землю (катакомбна культура), або створюючи наземні будівлі. Дуже часто матеріалом для будівництва служили кістки мамонтів (стоянки в Мізині, Межирічі, Вороновиці на Дністрі та ін.), які вкривалися віттям і обмазувалися глиною. На місці таких поселень археологи виявляють справжні витвори мистецтва: культові браслети з кісток мамонтів, які прикрашалися місячною символікою, підвіски з морських черешок, стилізовані жіночі статуетки, виготовлені з бивнів мамонтів, різноманітні культові предмети (серед яких і музичні інструменти), прикрашені різьбленням, тощо.
Меандровий орнамент на браслеті з Мізинської стоянки X тис. до н.е. Видатною памяткою духовної і матеріальної культури прадавня, населення України є Камяна Могила, розташована у степу близь с. Терпіння Мелітопольського району Запорізької області. У ґратах виявлено більше тисячі малюнків різного часу, на яких зображено 15 видів тварин, різноманітні сцени полювання. Фігури виконано як у реалістичній, так і в схематичній манері. Деякі з малюнків ще й досі зберігають залишки червоної фарби.
У добу неоліту, яка для Східної Європи датується VI—III тис. до н.е., культури мешканців українських земель виразно розподілялися на два типи: автохтонну мисливську і прийшлу землеробську. Перші землеробські племена зявилися з Подунавя, їх прийнято відносити до культури з лінійно-стрічковою керамікою. Вірогідно, саме вони принесли в наші землі культурні злаки, що в дикому вигляді зустрічалися тільки в субтропічній зоні Азії та Африки. Від цих племен традиції землеробства були успадковані й представниками буго-дністровської мисливської культури, але далі на північ і схід вони за доби неоліту не поширились.
В епоху енеоліту землі України почали розподілятися на зони трьох господарських типів. Правобережжя стало колискою трипільської землеробської культури, а степовий південь - скотарства, повязаного з племенами так званої ямної культури, що вели кочовий спосіб життя у степах від Дністра до Зауралля. У лісах і лісостепах поруч з мисливцями й риболовами траплялися й представники скотарства (середньо стогівська культура IV— ІІІ тис. до н.е.). Попри наявні умови, більш-менш помітної конвергенції (змішування, асиміляції) між культурами різного типу в цей період не спостерігається. Проте, за археологічними даними, здобутки сусідів були відомі представникам кожної з культур, які все ж віддавали перевагу традиційному для них способу господарювання.
Найбільшого розвитку в цей час досягла трипільська культура, названа так від с. Трипілля Київської області, де на потужний культурний шар матеріальних залишків вперше натрапив київський археолог Хвойка у 1896 р. За деякими етноанатомічними показниками трипільці були досить далекими від пізніших словян, тому важко вбачати в них безпосередніх попередників теперішніх українців. Однак здобутки трипільців багато в чому позначилися на подальшій долі культури на українських землях, оскільки започаткували традиції землеробства, а воно назавжди стало визначальним фактором розвитку стабільної частини місцевого населення, зумовлюючи побут, звичаї, календар і вірування тубільців.
Сліди трипільської культури виявлено на великій території, що охоплює майже всю Правобережну Україну й землі сусідніх країн: Польщі, Молдови, Румунії. Трипільці мешкали протягом ІУ-П тис. до н.е. в селищах, які складалися з декількох десятків, а інколи й сотень невеликих будинків, зроблених з дерева і обмазаних глиною. Ці будинки розташовувалися своєрідними кільцеподібними вулицям ми по колу, в центрі якого знаходилась дещо більша будівля громадського призначення.
Будинок належав одній, рідше декільком сімям. Окрім жилих приміщень, у ньому обовязково були глиняна або камяна піч та комори, де зберігалися їстівні припаси. Тип житла відповідав певній суспільній організації, люди жили більш осібно, тяжіли до сімейного побуту. Її форми збереглися й до більш пізніх часів. У найстаріших згадках про словян у наших землях йдеться, що їм властиво жити сімями, в окремих будинках, кожний з яких стоїть дещо осторонь від сусідніх.
У вжитку трипільців знаходилась велика кількість посуду. Його вже виробляли з глини, яку дуже часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи - зображень одомашнених тварин, зокрема, кіз та корів. На уламках глиняного посуду лишилися сліди місячних символів, серед яких кола, хрести, різновиди свастики. Такі символи характерні для культури раннього землеробства, коли люди, що усвідомлювали свою залежність від сил природи, намагалися вплинути на неї за допомогою магічних дій та знаків.
У цей період люди сприймають сонце як верховне божество всесвіту, від якого залежить усе і, в першу чергу, і стихії, що мають безпосередній вплив на врожай, на родючість землі, худоби. Такі вірування отримали назву солярних. Вони були Притаманні людству протягом досить тривалого часу і зустрічалися у добу перших землеробських цивілізацій у різних куточках світу.
Є підстави вважати, що трипільська культура виникла в умовах матріархального суспільства, оскільки під час розкопок археологами виявлено чималу кількість глиняних фігурок людей, серед яких переважають жіночі зображення типу венер палеоліту. Вони, скоріше за все, уособлювали вірування в духів предків і, в першу чергу, в материнських богів. Але серед цих фігурок зустрічаються й зображення тварин, що можуть бути як свідченням про залишки тотемічних вірувань, так і про естетичні уподобання трипільців, безпосередньо повязані з їх повсякденним побутом. Відомо, що в їх господарстві тварини мали важливе значення. Люди розводили велику рогату худобу, кіз, свиней, овець, використовували тварин як тяглову силу при зорюванні землі, перевозці врожаю, будівельних матеріалів тощо. А з овечої вовни вони навчилися виробляти одяг. Отже, тварини мали користуватися в трипільській культурі неабиякою шаною.
Рідкісними є поки що знахідки пластики із зображенням людей, призначення яких не зовсім зрозуміле. Подібно до багатьох народів, що вірили в духів предків, трипільці робили поховання померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що таким чином можна забезпечити присутність духів та їх поміч у повсякденних справах родини. Також у межах помешкань зустрічаються й поховані кістки та черепи домашніх тварин: бика, собаки, свині.
Деякі дослідники тлумачать позначки на кераміці трипільської доби як літери і навіть роблять спроби дешифрувати написи, які в разі доведення їх літерного характеру треба буде визнати найдавнішою з відомих досі формою звукового письма.
Близько 2000 р. до н. є. трипільська культура занепадає. її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском більш численних і войовничих, як вважають, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахів ці, вперше у світі приручило коші для верхової їзди. Саме їм може належати культове зображення з околиць с. Керносівки Дніпропетровської області, що дотується кінцем ІІІ - початком II тис. до н.е. Індоєвропейці частково всідали на плодючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України.
Однак відтепер традиції землеробства разом з осідлим способом риття стають вирішальними при визначенні культурного розвитку цлємєн на наших землях. В II тис. до н.е. ці традиції розвиваються в межах так званих білогрудівської, а потім і чорнолісьої культур, які дослідники відносять до прасловянсько-балтійських. Білогрудівська культура виникла на правому березі Середнього Подніпровя, тобто в розвиненому землеробському регіоні колишньої трипільської культури. Близько ХУІ-ХІІ ст. до н.е. білогрудівці з успіхом опановували території Лівобережжя, сягаючи Сіверського Дінця. Як і трипільці, мни зводили великі городища, які з часом оточували все більш міцними земляними валами, посиленими у верхній частині загостреними колами. Український дослідник М.З.Суслопаров зробив спробу розшифрування знаків на баночній керамічній посудині цієї доби, знайдений 1903 р. у с. Попасному Дніпропетровської обл. Згідно з дешифровкою дослідника, напис було створено мовою, близькою до сучасної литовської й свідчив він про вміст посуди. Під час її застосування - в посудині зберігали червону фарбу, так знану кіновар. ІХ-УІІ ст. до н.е. датується панування чорноліської культури, повязаної з великим укріпленим городищем з трьома лініями валів і ровів у верхівях р. Інгулець (Кіровоградська обл.).
Перетворитися на цивілізацію цій протокультурі, знов-таки, зашкодили кочівники, які увійшли в історію під іменем кіммерійців. Напади кіммерійців у цілому можна визнати явищем руйнівним для розвиту культури. Проте войовничі степовики сприяли розповсюдженню в широкому степовому довкіллі здобутків тих народів, які зазнали від них поразки. У вигляді військової здобичі кіммерійці несли із собою предмети престижного споживання: одяг, прикраси, ужиткові речі. Та найбільше вони сприяли розповсюдженню кінського й військового спорудження, яке часто мало всі ознаки витворів справжнього мистецтва: фігурні пряжки, кольчуги, прикрашені складними орнаментами з ром-вів, квадратів, спіралей, що утворювали довершений геометричний миль. До того ж кіммерійці вже оволоділи секретами виготовлення зброї з заліза, знали ковальську справу й мали навички ковальської задирки металів. Згідно з повідомленнями ассирійських джерел, кіммерійці, яких там називали гімірраї на початку VII ст. до н.е. вдерлися у малоазійські області Фригію та Лідію, але довше за все - до кінця VII ст. до н.е. - протрималися у Каппадокії (південне узбережжя Чорного моря) в районі міста Сіноп, яке вони значно розбудували. Попри міграцію, значна частина кіммерійців залишилися в межах східного Приазовя.
Слідом за кіммерійцями у VII ст. до н.е. на наших землях зявились і скіфи (скити). За браком конкретних доказів гіпотетично більшість дослідників вважають скіфів іраномовним народом, хоча віддавна доказова база іраністів піддається різнобічній критиці. У VII ст. до н.е. ці племена стають відомі під іменем ашкузі та ашкеназім у країнах Малої та Передньої Азії, куди вони здійснили загарбницький похід і близько ЗО років тримали у ярмі різні справді іраномовні народи цих регіонів, роблячи наїзди на їх сусідів, сягаючи Палестини і єгипетських володінь. Фараон Псамметіх відкупився від них величезними подарунками. За повідомленнями античних джерел, скіфи обклали населення завойованих територій важкою даниною, але деякі їх загони не вдовольнялися цим і займалися додатковим грабунком. Врешті мідійці на чолі з царем Кіаксаром розправилися зі скіфською знаттю, перерізавши її після бенкету. Скіфські загони повернулися у степову частину Північного Причорноморя.
Археологічна культура скіфського типу поширюється на величезні простори від Алтаю до Середземного моря, але скільком і якого походження народам вона належить, зясувати поки що неможливо. На жаль, невідомо, чи мали скіфи писемність, принаймні ніяких писемних памяток безпосередньо від скіфів до нас не дійшло. Але історичні відомості про скіфів містяться в іноземних джерелах,
Великий вплив скіфського чинника на події в античному світі відчували їх сучасники та давні греки. Одним з перших про скіфів написав Геродот, який приділив їм окрему книгу своєї Історії і не лише яскраво змалював побут і звичаї тих народів, які заселяли українські землі під назвою скіфів, а й навів дані про їх релігійні погляди, міфологію. В подальшому до скіфської тематики зверталися й римські історики: Страбои, Пліній Старший, Еман та ін.
Територія Скіфії, як її описував Геродот, майже повністю відповідає географічним межам сучасної України. Коли говорять про скіфські племена на українських землях, то виділяють дві основні групи, які, послуговуючись термінологією Геродота, називають царськими скіфами, що вели кочовий спосіб життя, і скіфами-орачами, в яких вбачають одних з прямих предків словян. Сам Геродот поділяв територію Скіфії на вісім регіонів, у кожному з яких жило певне племя.
Вірогідно, столицею Скіфії у V ст. до н.е. було Камянське городище на правому березі Дніпра біля сучасного Нікополя. Скіфська знать столиці жила у цитаделі-акрополі площею 30 га у камяних будинках. Навколо на великій площі жили ремісники та інші міщани у наземних камяних та деревяних будівлях зі стовпами, а частково - і в землянках. Основними заняттями мешканців міста-метрополії були виготовлення залізних і бронзових виробів на Продаж, ткацтво і гончарство, а також скотарство і землеробство. Великрю шаною у скіфської знаті, як кочівницької, так і осідлої, користувалися вироби з місцевого і привізного золота. За такі вироби, що їм разом з вином і олією постачали греки причорноморських міст, скіфи платили своїми бранцями, а також продуктами землеробства, що вироблялися скіфами-орачами. Кочівницькі поховання скіфського типу нерідко багаті на предмети розкоші місцевого виробництва, виконані у так званому звіриному стилі.
Поховання кочівницьких скіфів відрізняються від поховань осідлого населення. Кочівники покладали тіла своїх царів і знать у катакомбах, над якими насипали курган (висота насипу деяких з них сягає 20 м), в якому було чимало предметів розкоші. Скіфські курганні коштовності здобули у наш час всесвітню славу. Най відомі - Фрагменти нижнього і верхнього ярусів пекторалі з Товстої могили
У землеробській зоні з VI ст. до н.е. також насипалися величезні кургани, але не над катакомбами, а над деревяною конструкцією, що нагадувала житло. Верхня частина деревяної домовини спалювалася, тоді як сам труп померлого лишався неспаленим. Розмір курганів предмети розкоші, серед яких траплялися не тільки місцеві, а, й ассирійські коштовності, свідчать про значне майнове розшарування і в землеробському середовищі. Оскільки поховання знаті розташовувалися у центральних районах племінних утворень, між і типами поховань пролягає стокілометрова зона між степом і їм, де курганів скіфської доби немає зовсім. Скіфи-орачі . на всьому Правобережжі Дніпра від Буго-Дніпровського до Волині та в лісостеповій зоні Лівобережжя. Землероби утворювали великі протоміста, з яких найбільшими є Трахтемирівське городище на правому березі Дніпра (загальна площа - 500 га), яке, правдоподібно, було культовим центром, та Нільське городище на березі Ворскли.
Землеробські племена Скіфії були спадкоємцями традицій перших землеробів на теренах нашої вітчизни. Вірогідно, що від скіфського часу нам залишилися і назви найбільших річок -Дніпра, Дунаю, Дністра і Дону. Як доводять прихильники Іранського походження скіфів, слово дан перекладалося як вода, а дан-апр перекладалося як вода глибока, хоча зрозуміло, що не тільки іранські мови мають корінь дан. Характерно, що ті слова, які Геродот наводить паралельно тогочасною грецькою та скіфською у грецькій транскрипції (Ексампей - Святі путі, арімаспи - одноокий та ін.), ніяк не перевіряються іранськими відповідниками. Навряд чи звязки скіфської мови з іранськими були більш щільні, ніж з фракійською, кельтською чи іншими індоєвропейськими мовами.
Легенда про походження скіфів та їх золото свідчить про автохтонність її творців. За Геродотом, ця легенда виглядала так. Скіфи вважали себе порівняно молодим народом, але легендарні події своєї праісторії відсували у давнину на тисячу років. Від шлюбу Зевса і доньки Борисфена (Дніпра) народилася на пустельній землі, що пізніше стала Скіфією, перша людина - Таргитай. Російський академік Б.О.Рибаков вважає імя першопредка скіфів спорідненим з іменами багатьох богів і героїв індоєвропейських народів (від етрусків і кельтів до індусів). Сини Таргитая, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, започаткували тут три гілки скіфського народу. При них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. При спробі двох старших братів наблизитися до золота, воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено як знамення богів, а тому брати визнали головування над собою молодшого брата - Колаксая. В)н поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.
Як тлумачать давній міф сучасні вчені, три царства мали символізувати три сфери космосу: небо, землю і підземне царство. А імя Колаксай, за їх твердженнями, швидше за все перекладається як Сонце-цар. Сюжет міфу дуже нагадує східнословянські сюжети та більш пізні казки про три царства: мідне, бронзове і золоте. Золоте царство дістається молодшому братові, який народжується на сході сонця і тому теж повязаний із зорею, денним світлом і небом. Не випадково, мабуть, саме молодший брат завжди перемагає і в наших казках. Звичаї, повязані з трьома священними предметами - ралом, чашею й сокирою - відомі також у кельтів.
На першому місці серед тих дарів, які від богів отримали скіфи, знаряддя землеробської праці. Дослідження міфів різних народів дають підстави сприймати такі надприродні дари в безпосередній відповідності до системи культурних цінностей, які сповідував кожний етнос. Антропологічні дані (показують, що за походженням пізніші словяни мали, скоріше, прабатьківщину на північний захід від контрольованих скіфами територій мали від скіфів назву цеври. Однак у галузі культурних здобутків між майбутніми словянами та скіфами було чимало спільного, зумовленого їх спільним індоєвропейським походженням. За літописами ми знаємо, що княжа влада виводилася від Сонця або Даждьбога, якого вважали сином Сварога, що був богом неба і вогню. Отже, князі Київської Русі, яких називали нащадками Даждьбога, так само, як і скіфські володарі, вели свій родовід від вогняного бога. Взагалі між скіфським часом і пізнішими періодами історії України є чимало звязків. У центрі Трахтемирівського городища за часів Київської Русі було збудовано славетний монастир, який у козацькі часи на прохання запорожців було їм передано у володіння польським королем Стефаном Баторієм. Сама ж назва містечка Трахтемирова (Терехтемирова) небезпідставно виводиться багатьма дослідниками від імені скіфського першопредка Таргитая.
За Геродотом, скіфи шанували сімох богів, але не робили своїм богам ніяких зображень за винятком бога війни, імя якого Геродот подав грецькою мовою. Аресу скіфи присвячували ввіткнутий у купу хмизу (на погребальному вогнищі) мечакінак. У звязку з цим цікавим є питання про те, ким поставлені і кого зображували камяні скульптури скіфської доби (збереглося близько 15 зображень, датованих УНУ ст. др. н.е.), більшість яких зосереджена у міжріччі Дністра і Дніпра. Б.О.Рибаков вбачав у них всесловянські божества, поставлені на шляху хлібного експорту де Ольвії, звертаючи увагу на келихи в руках ідолів у формі рогу, а не чаші (див. на мал. ліворуч гіпотетично прасловянське (з Миколаївської обл., V ст. до н.е.), Праворуч - кочівницьке, можливе, вже сарматське (з Донецької, IV ст. до н.е.). Відновлення жвавої торгівлі сприяє розповсюдженню християнства і на решту території сучасної України, але його роль і значення в тодішньому культурному житті не слід перебільшувати, як це інколи трапляється. Переважна більшість населення прадавньої України сповідувала традиційне, хоча й постійно оновлювань язичництво.
Язичництво давніх словян давно привертає пильну увагу дослідників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньої - словянських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує декілька причин. Перша і, здається, найважливіша полягає в тому, що протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. В першу чергу це стосувалося матеріальних памяток тогочасної релігійної культури. Відтоді, як за наказом князя Володимира били батогами й кинули у Дніпро деревяних ідолів з княжого двору, протягом століть церква виявляла та нищила все, що нагадувало про колишні вірування. А, по-друге, кожне словянське племя, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Крім того, самі племена часто утворювалися і розпадалися, змінювали умови життя, а з ними - і релігійні вірування. Через це загальнословянське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах, До того ж припускається, що словяни не мали писемності й не будували храмів, у яких би ця віра змогла знайти матеріальне втілення. Всупереч цьому припущенню деякі дослідники доводять, що храми закритої конструкції у словянських язичників були, що археологічно прослідкується до V ст. н.е. на подільському Правобережжі, однак з переходом на так званий германський спосіб виробництва українські словяни переходять від порівняно крупних городищ до невеликих хутірських поселень, яким відповідали відкриті капища і поклоніння священним деревам, джерелам і річкам.
Украй обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків словян дозволяють впевнено говорити лише про те, що вони були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейської праспільноти. Не випадково кожний з дослідників прасловянської міфології легко реконструює її основні риси, порівнюючи або з давньоіранськими, або з давньогрецькими, або з давньоіндійськими міфами. Єдине, що викликає сумніви при такому реконструюванні, це достовірність співвідношення конкретних функцій богів з їх назвами, адже в кожному разі йдеться про паралелі з міфологіями зовсім інших народів. До цього часу це питання не отримало достовірного наукового висвітлення.
Разом з іншими індоєвропейськими народами словяни почали розвитку власних релігійних поглядів ще від найбільш примітивних їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Згадки про них закріплено в народних казках про тварин, спочатку диких, а згодом і одомашнених, у вірування про відьом та вовкулаків і в можливості перевтілення людини в тварину й навпаки. Прасловяни обожнювали сили природи, серед яких Найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: і уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківського начала у світі Н ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, повязувалося з образами Даждьбога, Перуна, Ярила або Семиярила (Сімаргла). Місти шлюб Сонця й Землі, що сприймалась як дівчина Лада, Леля, Дана фа Мокош, забезпечував майбутній врожай. Наступ зими повязувався І9 тимчасовим умиранням цих богів, а зимовий сонцеворіт з народженням нового Сонця-божича.
Уявлення прасловян про три рівні світу - небесний простір, земну поверхню та земні надра, - про зміни, які відбуваються у світі її плином часу, призвели до ускладнення міфологічної моделі світо-будови. Подібно до інших індоєвропейських народів, творіння землі Я космічної порожнечі вони повязували з богом-творцем, імовірно, Дварогом або Стрибогом, який міг бути і втіленням вогню (не випадково Перуна називали Сварожичем), і втіленням хаосу, повязаного з вітрами. Разом з небесною матірю - можливо, Колядою, - він відповідав за відтворення світового устрою.
Світ людей та життя на землі залежали від богів середнього й нижнього рівнів. Тут перевага віддавалась Сонцю, проте й бог царства підземного - Велес - відігравав важливу роль у відтворенні, забезпеченні кормами худоби. До того ж йому належали всі вимерлі (оскільки прасловяни не завжди спалювали, а й закопували ціла небіжчиків.
Прийняття Київською Руссю християнства витіснило з народної памяті залишки язичницьких вірувань. У своїх найважливіших культових святах та ритуалах дохристиянські вірування злилися з християнськими обрядами, що стали офіційними: народження Сонця - з Різдвом Христовим, Масляна і закликання весни - із заговінням перед Великим постом, гаївки та весняні свята Красної горки - з Великоднем, свято Купала - з Івановим днем та ін. Але це стосується верхньої частини словянського пантеону.
Окрім цієї частини вірувань, існували уявлення про менш важливі та досить впливові сили потойбічного світу, які уособлювалися в русалках, мавках, нявках, домовиках, вовкулаках, упирях та в інших фантастичних істотах. На відміну від вищих сил, ці істоти не знайшли в християнській релігійній системі аналогів, з якими могли б асимілюватися. До того ж, вони не входили до офіційного пантеону дохристиянських часів і мали суто регіональне значення. Тому вони лишилися жити в народній памяті у вигляді марновірств. фольклорних оповідей та в інших формах, ще й дотепер лишаючись побічними ознаками національної духовної культури.
Протягом усього І тис. н.е. праукраїнські землі продовжували лишатися ареною Великого переселення народів. Нищівними для місцевої культури лавами прокочувалися її теренами навали станів, хотів, гуннів, аварів (літописних обрів), булгарів, угрів. Вони змушували багатьох тубільців до переселення в менш придатні для землеробства лісові райони, де разом із землеробством доводилося займатися мисливством, бджільництвом, рибальством і збиральництвом. При цьому найбільш активна частина населення часто втягувалася у міграційний потік та спільні грабіжницькі походи разом з різноманітними завойовниками. Усі наведені вище назви завойовників були не племінними, а дружинними. Степові імперії швидко створювалися і ще швидше розпадалися після смерті харизматичного вождя.
Придніпровї стосуються вже II ст. Деякі пізніші західнословянські племена вважали вождя гунського союзу Атілу засновником своєї князівської династії, а середньовічні історики Західної Європи нерідко називали Атілу словянським князем. У звязку з цим цікавим є свідчення V ст. римського посла до Атіли Пріска Панійського, що свій пянкий напій гуни називали медос, а культову їжу - страва. Ототожнювати гуннів зі словянами не можна, однак їх активна участь у гунських справах є очевидною. Можливо, у взаємодії гуннів зі словянами відбилася память про скіфсько-сколотський симбіоз. Антський союз із гуннами з IV ст., за свідченням готського історика VI ст. Йордану, спочатку базувався на непримиренній ворожнечі антів з готами. Пізніше у антів також було чимало інших ворогів.
Тому часто антам, як і іншим словянським племенам, доводилося воювати за розширення і збереження своїх територій. На початку VII ст. візантійський історик Феофілакт Самокатна писав, що склавини і анти майстерно захищаються і атакують ворогів за допомогою рухомого табору з возів. Цьому ж історикові належить цікава згадка про важливу роль в обєднанні розрізнених племен словян мандрівних співців-гуслярів, які ходили від одного поселення до іншого. На час боротьби за територію невеликі але численні родові або сусідські общини обєднувалися під проводом авторитетного вождя, влада якого не була постійною. Після закінчення воєнних дій вождь-князь розподіляв набуту землю між родами чи їх обєднаннями і складав свої повноваження.
Одним з художніх символів зайнятої землі у словянських народів був коровай, який необхідно рівномірно покраяти (поділити) між учасниками трапези. Мотив з краянням короваю яскраво відбився в українському весільному обряді, в якому молодий і молода виступають як князь і княгиня. Як землю, оборонену чи захоплену спільними силами, весільний коровай з фігурами колосків, зерен, домашніх тварин, зібганий і спечений силами родичів, сусідів і друзів, роздають кожному з учасників весілля. Дійовими особами обряду виступають дружба - сучасний свідок, дружки - запрошені з боку молодого, весільний староста. У записі весільного обряду, вміщеному в журналі Основа за квітень 1862 р., коли підходить урочистий момент краяння, дружки починають співати:
Дружба меча не має,
Нам короваю не вкрає,
Дайте йму коло дача.
Хай нам вкрає калача.
Дослідники вважають, що колодачем за язичницьких часів назва-жертовний освячений ніж. Однак і меч присутній у весільному об - він висить на гільці, символі язичницького дерева життя, яке и виростає з корова.
Вочевидь, саме з ідеєю укроювання землі, тобто оволодіння та її захисту, слід повязувати первісне значення слова раїна (Вкраїна), яке спочатку використовувалося у значенні бального топоніму
Раніше поширений погляд на Україну як варіант слова окраїна не витримали мовознавчої критики, оскільки префікси у- (в-) та о- (об-) виконували раніше цілком різні словотворчі функції (пор.: управа з оправа; увійти, обійти; упадати з опадати; уписати з описати і багато ін.).нових вторгнень агресивних наїзників, а лише поглиблювало розходження між різними племенами. Анти, що частково переходять на службу Візантії, як самостійний народ скоро зникають з історичної арени під аварськими ударами, а словянські племена перегруповуються, змішуючись з іншими словянськими і несловянськими народами.
Процеси етнічного змішування (міксацїі) у період Великого переселення були характерні для всієї Європи, до якої головним чином через Північне Причорноморя вдираються усе нові азійські орди. На наш час вважається цілком доведеним, що та форма звіриного стилю, яка панує в мистецьких виробах Європи дороманського періоду, формувалася саме у Причорноморї. Свідченням цьому є численні клади раннього Середньовіччя, які знаходять археологи та просто випадкові люди на території України. Одним з найвідоміших є так званий Перещепинський клад, знайдений на Полтавщині 1912 р., який датується кінцем VII - початком VIII ст. Крім речей звіриного стилю, частина з яких місцевого виробництва, тут було знайдено і срібне блюдо християнського єпископа, і позолочене блюдо із зображенням сасанідського шаха, і цілий ряд предметів, встановити походження яких досить важко. Загальна вага золотих речей сягає 25 кг, срібних - 50 кг. Встановити етнічну приналежність власника цих коштовностей, який був тут похований виявилося неможливо. Цей клад є найкоштовнішим з усіх знайдених на території Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу.
Одним з нових історичних імен, що утворилися під час етнічної міксації, стали руси. Перші дві виразні згадки про русів чи росів як нападників і грабіжників зявляються в кінці VIII (770-790-ті рр.) і на початку IX ст. у творах християнської житійної літератури у Криму, хоча значна кількість дослідників схильна розглядати як перші згадки про русів повідомлення істориків VI ст.: готського Йордана про народ росомонів і візантійського Псевдо-Захарії про народ хрос, яких ці історики локалізували десь між Дніпром і Доном, крім того, існують численні згадки про русів (у різних, близьких коренів рус і рос формах) у Західній та Північній Європі. Оскільки пересування сармато-аланських, кельтських і готських союзів здійснялися в усіх цих напрямках, остаточне зясування питання про понесення русі є поки що неможливим. Однозначно можна твердити інше те, що руси не були скандинавськими вікінгами.
Сукупність накопичених на цей час істориками, археологами, рітропологами, етнографами, топографами різноманітних відомостей про русів-росів змушують усе більшу частину дослідників вести нову про принаймні два основних центри давніх русів - південно-імідний (росів півдня і сходу сучасної України) і північно-західний і(цолабсько-новгородських русів-варягів). Якусь роль в обох центрах відігравати обєднання рутенів і ругів. Ці центри можуть мати спільне походження, зумовлене щільністю контактів між змішуваними під час Великого переселення племенами, однак досі немає единої думки щодо того, чи були роси-руси власне народом, чи щвидше мова може йти про специфічну соціальну верству, яка в різнихрегіонах вела себе настільки по-різному, що складається враження про цілком різні за звичаями і вдачею народи. Ситуація ускладнюється тим, що давні літописці й географи Європи та Азії найчастіше не робили розрізнення між вочевидь нетотожними носіями імен росів, русів, рутенців тощо, від чого їх повідомлення і згадки Нерідко мають суперечливий характер.
Візантійські автори, яким були відомі переважно південно-східні роси, до X ст. включно називають їх також тавро-скіфами. На місці колишньої столиці Боспорського царства Пантікапея візантійські джерела вміщають місто Росія, де розташовувалася візантійська митрополія для християн Хозарського каганату. Український дослідник питання Д.Березовець доводить, що під росами розумілися у візантійських та арабських джерелах етнічно неоднорідні носії салтівсько-маяцької культури, яка виділилася із загального ареалу хозарських земель і сягала на півдні Криму і Тамані. У звязку з цим цікавим є питання про можливість запозичення княжих знаків на, монетах Київської Русі з монет Боспорського царства. Візантійський хроніст Лев Диякон у X ст. залишив цінний опис зовнішності войовничого князя Святослава, який після смерті своєї матері Ольги знов повернув молоду державу до язичництва, а тому, вірогідно, дотримувався давніх язичницьких звичаїв і в одязі. Скромно одягнутий, він мав поголену бороду при довгих вусах і майже повністю поголену голову, якщо не враховувати залишеного клоку волосся з лівого боку, що мало свідчити про благородність його походження. Одне вухо князя прикрашала золота сережка. Звичай носити оселедці відомий у дружинників Великої Булгарії хана Курбата (VI ст., дружинники інших степових володарів носили інші характерні зачіски). У переговорах Святослава з імператором Цимісхієм, зміст яких переданий Львом Дияконом, візантійський імператор тричі згадує Кіммерійський Боспор (Керченську протоку) як батьківщину росів, на яку вони й мають повернутися.
Серед арабських авторів, які згадують про росів-русів (не всі твори дійшли до нашого часу), найдавнішим був начальник аббасид-ської пошти і розвідки Ібн Хордадбег, який писав ще на початку IX ст., став єдиним, хто ототожнював русів зі словянами, характеризуючи їх як словянських купців. При цьому деякі перекладачі розуміють тут не словян, а рабів (сакаліба), тобто руси постають не словянськими купцями, а торговцями рабами. У цілому ж як арабські, так і візантійські й хозарські автори відзначають виняткову мужність і разом з тим жорстокість і дикість давніх русів, які робили нерідко далекі грабіжницькі набіги на суднах, безпідставно знущаючись над мирним населенням. Щодо словян, останні мали ставати головним товаром русі поряд зі шкірками пушних тварин і мечами. Користаючи з невеликої кількості чоловіків у словянських поселеннях тієї доби, руси виряджали експедиції у 100-200 чол. за живим товаром з особливого заболоченого острова, відомого як острів русі. За повідомленнями Ібн Русте, який написав про цей густонаселений острів* довжиною в три дні переходу з повною відсутністю на ньому великих поселень, рабів, з якими поводилися добре в інтересах торгівлі, руси продавали волзьким булгарам і хозарам. Як свідчить цей автор, руси харчуються тільки тим, що вивозять із землі словян. Одразу після народження Сина батько приносив до дитини оголений меч, кидав його перед ним і казав: Я не залишу тобі у спадщину майна, і не буде в тебе нічого крім того, що сам здобудеш оцим мечем. Ці руси забивали усіх іноземців, які намагалися потрапити на їх землю. Але далі, всупереч вищесказаному, можливо вже за іншими джерелами, Ібн Русте описує країну багатьох міст із доброзичливим ставленням до іноземних купців і взагалі іноземців, народ згуртований і саможертовний, який ніколи не залишає співвітчизників.
Натомість питання походження русів торкається епічна поема Сказання про дочку Шана волзьких булгар (датується 882 р.). За цією поемою, руси утворилися з багатьох народів у першій половині VII ст., після повернення на Придніпровя з невдалого походу на (іередній Дунай булгарського хана Шамбата на прізвисько Кий. Особливу роль в утворенні нового народу відіграли, за цією поемою, сакланське племя росів і приведені Шамбатом-Києм з Подунавя вагаточисельні ульчиї (вірогідно, уличі). При тому, що в поемі й Чорне море називається Сакланським, значення вжитого епічним поетом терміну викликає багато питань. Проблема походження русі мала велике значення і своєрідно відбилася у перших (з відомих у наш час) літописах Київської Русі, про які мова у наступному розділі.
На роль легендарного острова у наш час найбільше претендують (о.Саарема неподалік узбережжя Естонії, Таманський півострів і місцевість між Івановом і Кременчуком на сучасному правому березі Дніпра, який раніше утворював нижче Канева два русла, які знов сходилися через 130 км.
Найважливішою торговельною артерією, що зєднувала Північ Європи з Чорним морем, а через нього з розквітлим за Македонської династії Константинополем, який став головним торговельним центром Старого світу, був Дніпро. Уздовж великої ріки виникають перші міста, які трохи пізніше стають відомі як суто словянські. Вони постають і поблизу порогів, у місцях, де торговельні човни мали розвантажуватися, щоб волоком або в інший спосіб долати природні перешкоди на шляху з варяг у греки. У середині X ст. візантійський імператор Константан Багрянородний подав два варіанти назв дніпровських порогів - руський і словянський. При цьому, як довів український історик М.Брайчевський, руські назви вказують на те, що відомі імператору руси користувалися мовою, близькою до сучасної осетинської - спадкоємиці сармато-аланської групи індоєвропейських мов. Сучасні історики розміщують у Надпоріжжі первісну територію племені уличів. Саме тут на купців чекала найбільша небезпека з боку грабіжників, тому в таких місцях будувалися городища, комори для краму, які слід було боронити від злодіїв. Такі місця ставали й центрами торгівлі. Вони в першу чергу вражали чужинців, що зявлялися в наших землях. Мабуть через це вони називали словянське Подніпровя країною тисячі міст.
Жвава господарська діяльність сприяла подальшій культурній еволюції тих племен, які мешкали біля Дніпра та його найбільших притоків. Помітно посилилася їх військова могутність, здатність обєднати й очолити сусідів. Садним із таких центрів і став Київ, що згодом перетворився на столицю однієї з найбільш могутніх і культурно розвинених держав середньорічної Європи.
Список литературы
1. Даншіенко В.М. Камяна могила. - К., 1985.
2. Даниленко В.Н. Неолит Украйни. - К., 1974.
3. Павленко Ю.В. Передісторія давніх рурів у світовому контексті. - К., 1994.
4. Попович М.В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С.7 - 55.
5. Пріцак О, Походження русі: у 6 т./Пер. з англ. Т.1. - К., 1999.
6. Рибаков Б.А, Язичество древних славян. - М, 1981.
7. Січинськцй Чужинці про Україну. - Львів, 1991.
8. Славяне и русь: Концепции и идеи: Хрестоматия. - М., 1998,
9. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. - К., 1993.
10. Чмихов М-О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. - К., 1992.