Історія Оренбурзького краю. Оренбурзький край до початку російської колонізації
СОДЕРЖАНИЕ: Свідоцтва життя і діяльності людей у епоху бронзи на території Оренбурзького краю. Кочівники раннього залізного віку та розпад родової громади. Племінні союзи та державні утворення степових кочовиків у IV-XIII ст. Поява першопоселенців на берегах Яїка.Історія Оренбурзького краю . Оренбурзьк ий край до початку російської колонізації
Зміст
Вступ
1. Міста епохи бронзи
2. Кочівники раннього залізного віку. Розпад родової громади
3. Племінні союзи та державні утворення степових кочовиків у IV-XIII ст.
4. Росіяни на Яїку
Бібліографічний список
Вступ
Історія Оренбурга багата подіями і налічує майже триста років. Оренбурзька область невідємна частина Росії. Історія Оренбурзькій області - частина історії нашої великої країни. Оренбурзький край - це, перш за все населяють його люди. Історично Росія складалася як багатонаціональна держава, де пліч-о-пліч жили народи розрізняючись мовами, традиціями та віруваннями. Не завжди згоду давалося легко і щоб не повторювати помилок у майбутньому потрібно добре знати своє минуле.
Багато оренбуржців внесли помітний внесок в історію нашої Батьківщини. Сучасні оренбуржців знають і пишаються своїми земляками памятаючи їхні подвиги.
Оренбурзький край оспіваний в книгах багатьох письменників і поетів. Та й сама Оренбурзька земля дала не мало талановитих літераторів.
1. Міста епохи бронзи
Мисливці за мамонтами. Найбільш ранні сліди проживання людини в нашому краї відносяться до льодовикової епохи, давньокамяного століття. Це було 30-15 тисяч років тому. Холодні степи з острівцями хвойних і листяних лісів були вільні від льодовика. У степах мешкали величезні мамонти, сибірські шерстисті носороги, первісні бики, дикі коні, північні олені, ведмеді, вовки та інші тварини. Їх кістки часто знаходять в обривистих берегах річок, особливо після весняних розливів, при різних земляних роботах.
Перші люди прийшли до нашого краю з більш південних широт, ймовірно, з меж Південного Казахстану та Середньої Азії, постійно просуваючись на північ в пошуках нових мисливських угідь. Це були люди сучасного фізичного типу. Вони жили матріархальними громадами, в яких главою роду вважалася жінка. Їх головним господарським заняттям була полювання на мамонтів, носорогів, північних оленів та інших великих тварин. Мисливці були озброєні списами з камяними наконечниками, кістяними гарпунами, кремяними ножами, кістяними і камяними кинджалами, деревяними палицями. Люди вже вміли добувати вогонь, одягалися в звірині шкури, жили в землянках, печерах.
Найдавніші знаряддя праці палеолітичного вигляду, знайдені в Оренбурзькій області. Внизу - камяне знаряддя у вигляді ножа (знайдено у верхівях річки Сухий Губерлю поблизу села Новомиколаївки), вгорі - уламок кістяного гарпуна (знайдений на правому березі річки Струм нижче Нижньо Яіково). Зберігаються в обласному краєзнавчому музеї.
Камяні знаряддя (сокири, сокири-тесла, молоток, наконечники стріл). Знайдені на території Оренбурзької області. Зберігаються в обласному краєзнавчому музеї.
Сліди стоянок древніх мисливців виявлені в районі нинішнього с. Ідельбаєво (біля м. Мідногорськ) і в ряді інших місць Південного Уралу. Особливо цікавий памятник того часу - знаменита Капова печера на р. Білої в Башкирії. На стінах збереглися зображення тварин льодовикового часу, виконані фарбах руками древніх художників.
Пройшли тисячі років. Потеплішав клімат. Зникли мамонти й шерстисті носороги. Пішли в далеку тундру північні олені. Утворився близький до сучасного рослинний і тваринний світ степу. Люди навчилися шліфувати, свердлити і пиляти камінь, удосконалили камяна сокира, винайшли лук і стріли. У громадах стали виготовляти глиняний посуд, робити човни-довбанки, будувати плоти, з диких волокнистих трав прясти нитки, вязати мережі, ткати грубий матеріал для одягу. Зявилося перше домашнє тварина - собака, стаючи вірним другом і помічником людини. Настав новий етап в житті людського суспільства – новокам’яне століття.
У 4-3 тисячоліттях до нашої ери матріархальні родові общини жили в південно-уральських степах уздовж річок і озер. Головним заняттям їх були рибна ловля і полювання. Сліди їх стоянок виявлені по берегах р.. Джарли (Адамовський район), на території радгоспу імені XIX партзїзду (Светлінскій район), на р.. Кіембай (Домбаровський район), біля гирла р. Струм (Бузулукський район) та в інших місцях.
Стародавні скотарі, землероби і металурги. У другій половині 3 тисячоліття до нашої ери древні рибалки та мисливці південноуральських степів перейшли до скотарства, примітивного землеробства, видобутку мідної руди і виготовлення перших металевих знарядь, спочатку мідних, а потім і бронзових. Змінилося суспільний устрій: головою роду став чоловік. У 2 тисячолітті до нашої ери бронзові знаряддя праці, поряд з камяними, широко увійшли в ужиток населення нашого краю. Настав бронзовий вік.
Стародавні скотарі, землероби і металурги степів жили осілими поселеннями. Камяними мотиками вони обробляли мякі заливні ділянки землі вздовж річок, сіяли пшеницю, тиснули мідними і бронзовими серпами, зерна розтирали на камяних терках, розводили дрібну й велику рогату худобу, коней, добували і плавили мідну руду, відливали бронзові знаряддя - сокири, кинджали, серпи і т.д.
Свідоцтва життя і діяльності людей того часу виявлені в ряді місць нашої області. Сліди їхніх поселень відкриті по берегах р.. Джарли (Адамовський район), на території радгоспу імені М. Горького (Новоорськ район), на р.. Чебеньке у с. Гаврилівки (Саракташского район), у с. Колтубанкі (Бузулукський район) і т.д. Сліди видобутку мідної руди відкритим способом виявлені і у с. Оленівки (Домбаровський район), між річками Середньої і Верхньої Каргалкамі (Сакмарське район). Багато поховань вивчено археологами в Ясний, Новоорськ, Сіль-Илецкой, Гайський, Тоцькому та інших районах.
Знаряддя праці бронзового століття: мідні серпи, мідний сокиру, бронзове спис. Знайдені на території Оренбурзької області. Зберігаються в обласному краєзнавчому музеї.
Вхід в древню шахту для видобутку мідної руди в урочищі Родниківські шишки на лівому березі річки Бердянка, в семи кілометрах вище села Благословенкі.
Мідні злитки - результат плавки мідної руди древніми рудокопами і металургами. Знайдені в 1952 році у міста Соль-Илецка при будівельних роботах. Зберігаються в обласному краєзнавчому музеї.
2. Кочівники раннього залізного віку. Розпад родової громади
оренбурзький кочівник племінний першопоселенець
Поява залізних знарядь. У VIII-VII ст. до нашої ери древні жителі південноуральських степів освоїли плавку залізної руди і почали виготовляти залізні знаряддя праці та зброя. Камяні знаряддя були повністю витіснені залізними. Мідь і бронза застосовувалися для виготовлення наконечників стріл, різних предметів побуту і прикрас.
Залізні знаряддя зробили працю людини набагато продуктивніше, ніж раніше. Вживання їх вчинила справжню революцію в техніці, справила величезний вплив на подальшу історію людського суспільства. З появою залізних знарядь закінчується бронзовий вік і починається ранній залізний вік.
Одночасно з появою залізних знарядь стародавні осілі скотарі і землероби перейшли до нового типу господарства - до кочового скотарства. Цей перехід зумовлювався подальшим зростанням поголівя худоби в громаді і наявністю сприятливих природних умов для його вирощування - безкрайніх степових пасовищ.
Савромати і сармати. У 1 тисячолітті до нашої ери на території нашої Батьківщини відбулися важливі події. У Закавказзі і Середньої Азії утворилися перші рабовласницькі держави - Урарту і Хорезм. У Причорноморї греки заснували свої міста-держави - Пантікапей, Олівє, Херсонес та інші. У той період в причорноморських степах жили скіфські племена, а в степах Південного Казахстану та середньої Азії кочували скотарі саки і массагети. Великі південноуральських і прикаспійські степи населяли кочівники-скотарі - нащадки осілих племен бронзового століття. Давньогрецькі історики (Геродот і інші) називали їх савроматами (давня назва) і сарматами (пізніша назва).
Савромати були східними сусідами скіфів. Територія, яку займали савромати, починалася у Дона і йшла далеко на схід. Південноуральський степу були її частиною. Тут вони кочували понад тисячу років, з VII ст. до нашої ери і по IV ст. нашої ери. Савромато-сарматські племена були родинні скіфам, говорили мовою, близькою до їхньої мови.
Головним господарським заняттям савромато-сарматських племен було кочове скотарство. Вони розводили коней, велику і дрібну рогату худобу, сіяли просо, плавили залізну руду, володіли ковальським ремеслом, знали ливарна справа. Житлами їм служили повстяні кибитки, встановлені на візках. Харчувалися вони мясом домашніх і диких тварин, кумисом та Куртом (сушеним сиром).
Савромато-сарматські племена відрізнялися войовничістю. Чоловіки були озброєні залізними мечами, кинджалами, списами або дротиками, луками з стрілами. Жінки також володіли зброєю і в разі необхідності вступали в бій.
Родові общини обєднувалися у племена і племінні союзи. На чолі родів і племен стояли вожді, які виділялися серед рядових общинників своїм багатством. У господарстві вождя застосовувалася праця військовополонених - рабів та збіднілих общинників. Зростало майнова нерівність, йшов процес утворення частин власності. Родова громада переживала останній щабель свого розвитку.
Сарматські племена спілкувалися з сусідніми племенами, а за посередництвом їх з грецькими містами-державами Причорноморя, із Середньою Азією, з Іраном і Єгиптом. Про це розповідають знайдені в курганах речі. У 1911 р. в кургані біля с. Прохорівки (Шарликського район) селяни знайшли дві срібні чаші роботи древньо іранських майстрів кінця IV - початку III ст. до нашої ери. На одній з них викарбувано древній напис, що означає в перекладі «чаша Атромітра» (Атромітр - власне древнеіранськой імя). У 1971 р. в Новокумакском могильнику у міста Орська знайшли єгипетський алебастровий посудину V ст. до нашої ери. На посудині - чотири написи: одна зроблена єгипетськими ієрогліфами і три - клинописом (на древнеіранськой, еламська і аккадскою мовами). Всі написи означають одне і те ж: «Ахашверош, фараон великий». Ахашверош древнеперсидский цар. Він правив у 465-425 рр.. до нашої ери.
3. Племінні союзи та державні утворення степових кочовиків у IV-XIII ст.
Гунська племінний союз. Авари. Близько II ст. нашої ери східними сусідами сарматського племені аланів, що жив в південноуральських степах, стають гуннскі племена. Вони прийшли з Північного Китаю і Монголії. У середині IV ст. ці племена почали рухатися на захід через південноуральські і прикаспійські степи, тягнучи з собою сарматські та інші племена Західного Сибіру, Казахстану і Південного Уралу. Гуни з вогнем і мечем пройшли південноруські степи і зявилися в басейні Дунаю.
На початку VI ст. через південноуральських і прикаспійські степи пройшла нова хвиля кочівників з Азії - аварів. У російському літописі вони іменуються обрами.
Західно-тюркский каганат. У VI ст. степове кочове населення Казахстану і Південного Уралу увійшло до складу Западнотюркского каганату - великого держави кочових племен з центром на Алтаї. Вплив каганату поширювалося далеко на захід, аж до степів Північного Кавказу. У період існування каганату давнє населення південноуральських степів все більш і більш поповнювалося тюркомовними племенами, вихідцями з азійських степів.
Хозарський каганат і держава Волзька Болгарія. У VII ст., Після розпаду Західотюркскої держави, в низовях р.. Волги виникла держава хазар - Хазарський каганат, а на Середній Волзі, головним чином у межах нинішньої Татарської АРСР, держава болгар - Волзька Болгарія. Північно-західна частина нинішньої Оренбурзької області була його південно-східною околицею. Туди через південноуральських і прикаспійські степи йшли караванні дороги з Середньої Азії та Ірану.
Племінні союзи пізніх кочівників.
Під час існування давньоруської держави з центром у місті Києві і в період феодальної роздробленості нашої країни в південноуральських і прикаспійських степах жили племена кочівників-скотарів, обєднані в племінні союзи. Їх зазвичай називають пізніми кочівниками. Це були давні угорські племена, печеніги, гузи і кипчаки. Племінні союзи послідовно рухалися на захід у південноруські степи, а потім у межі сучасної Угорщини. У другій половині IX ст. на захід просунулися печеніги. Слідом за ними близько середини XI ст. рухалися гузи і кипчаки (у російських літописах перші іменуються торками, останні - половцями). Зявившись в південноруських степах, кочові племена нападали на населення Київської Русі. Руські дружини вели з ними тривалу і запеклу боротьбу, яка знайшла відображення в чудовому давньоруському поетичному творі «Слово о полку Ігоревім».
У середовищі пізніх кочових племен південноуральських степів сформувалися також стародавні башкирські племена.
Слідами перебування пізніх кочовиків у південноуральських степах є їхні могили. Як і ранні кочівники, вони вірили в загробне життя і тому клали в могилу зброю, різні речі, часто улюбленого коня. Поховання пізніх кочівників виявлені біля села Нежінкі (Оренбурзький район), поблизу м. Соль-Илецка, у селища Новий Кумака (Новоорськ район) та в інших місцях. У похованнях знайдені залишки одягу і шкіряного взуття, зброя (залізні шаблі, ножі, луки і стріли, берестяні сагайдаки), прикраси (сережки, намиста, браслети, бронзові дзеркала). У кипчаків (половців) існував звичай ставити на могилах висічені з каменя фігури людини. Археологи називають їх «камяними бабами». Одна з них знайдена у с. Петропавлівки (Новосергіевскій район).
4. Росіяни на Яїку
Поява росіян в заволзьких степах стало можливим лише з другої половини XVI ст., Коли після завоювання Казанського ханства військами Івана IV були усунені перешкоди просуванню на схід. До складу Росії добровільно увійшла Башкирія і визнала підданство Ногайська орда. Важливе значення для включення Заволжжя і Приуралля до складу Російської держави мало будівництво міст і укріплень, спорудження оборонних ліній, заселення їх російським служилим і землеробським населенням. З ініціативи царської влади в 1574 р. була заснована Уфа, в XVII ст. споруджена Закамськая захисна лінія з цілої ланцюгом міст і фортець.
Ця колонізація, що проводилася за ініціативою і на кошти держави, доповнилася колонізацією свободо онародної, коли на схід, в Заволжя в пошуках свободи від феодального гноблення спрямовувалися всілякі швидкі люди, які поповнювали ряди формується на Яїку вільного козацтва і населення новозбудованих фортець.
Перші козацькі містечка і їх першопоселенці на берегах Яїка зявилися в 1586 р., коли у звязку із закладкою міста Самари ватаги вільних волзьких козаків, що ховалися в Жигулівських горах на Самарської цибулі, змушені були шукати собі новий притулок в необжитих місцях, подалі від царських воєвод. Їх вибір припав на річку Яїк, багату прекрасної рибою, дичиною, пасовищами і сінокісними угіддями. Привільні берега цієї річки були тоді безлюдні. Навесні цього року загін волзьких козаків чисельністю від 500 до 700 чоловік на річкових суднах, а деякі сушею на конях рушив вгору - по річці Самарі. Дійшовши майже до її витоків, козаки перенесли свої струги в протікала неподалік річку Камиш-Самару, права притока Яїка, і по ній вийшли на славну річку, сподіваючись знайти тут собі новий притулок. Пропливши вниз по Яїку кілька десятків верст, вони зупинилися на великому лісистому острові, утвореному двома рукавами річки, і вирішили закріпитися в цьому досить безпечному місці. Звідти відкривалися шляху вниз і вгору по Яїку, а за що впадає тут Ілека - в глиб Заяіцьком степу.
Про те, що козаки закріпилися тут і побудували козачий містечко, свідчить складена в кінці XVI ст. перша російська карта країни «Великої креслення», що дійшла до нас лише в описі. У ній зазначено, що на Яїку, у гирла Ілека знаходиться острів Кіш-Яїк, а на ньому Козачий містечко. Кош-Яїк в перекладі з тюркського - подвійний Яїк, розділений на два рукави, між якими і лежав вказаний острів.
У цьому ж році козаки зробили набіг на ногайські улуси і повернулися з багатою здобиччю, захопивши близько 300 полонених, 3 тисячі голів худоби, 15 панцирів. У числі полонених опинилася і сестра князя Урус. У відповідь ногайці підступили до Козачого містечка, прагнучи розгромити його. Але всі їхні напади були відбиті.
На Яїку тоді було закладено ще два козачі містечка. Історія зберегла імена деяких козаків - першопоселенців на Яїку: отамани Матюша (Матвій) Мещеряк, Єрмак Петров, Артюха Болдирєв, Микита Ус, Богдан Барабаш, Іванко Дуда, Нечай Шацький, Якун Павлов, Первуша Зезя, Янбулат Ченбулатов. Як бачимо, переважали словянські - російські і українські - імена, прізвиська та прізвища.
Поселення козаків на Яїку мало важливий наслідок. Слідом за ними на схід і південний схід спрямовуються маси переселенців, в основному росіян, що веде до заселення краю і включенню його до складу Російської держави.
Окремі козачі загони і містечка поступово обєднуються в єдине Яїцьке військо з центром у Яїцькому містечку (нині місто Уральськ), заснованому в 1613 р. Козачий ж містечко Кош-Яїк у 1614 р. був залишений козаками. Лише в 1737 р. у цьому районі виникло нове поселення - Ілекскій містечко, який увійшов до складу Оренбурзької укріпленої прикордонної лінії (нині село Ілек - центр однойменного району Оренбурзької області).
Тривалий історичний шлях, пройдений нашим краєм за останні чотири тисячі років, свідчить про те, що великі степові простори Приуралля з глибокої давнини були освоєні і обжиті людиною, що тут формувалися і століттями існували, змінюючи один одного, самобутні та різноманітні культури народів давнини і середньовіччя .
Список використаної літератури
1. Ю.С. Зобов, Л.І. Футорянскій Рідний історії сторінки - Оренбург 1994
2. П.І. Сучков Історія рідного краю - Південно-Уральське книжкове видавництво, 1988.
3. Н.П. Семикіної Історія рідного краю - 1976 рік.
4. С.А. Попов Історія рідного краю.
5. А.Н. Шестаков Історія рідного