Структура та зміст віщої освіти
СОДЕРЖАНИЕ: Вища освіта: структура та зміст. Соціально-педагогічні умови якісної освіти в Україні. Види навчальних закладів. Моделі освіти, характеристика, принципи та загальні закономірності педагогічного процесу. Організація та прогнозування освітньої галузі.Національна академія внутрішніх справ України
8.060101 - “Правознавство
Структура та зміст віщої освіти
КУРСОВА РОБОТА
Науковий керівник
Київ 2009
Зміст
Вступ
Розділ 1. Структура вищої освіти
1.1 Соціально-педагогічні умови якісної освіти в Україні
1.2 Види навчальних закладів
1.3 Освіта і розвиток інтелектуального потенціалу суспільства
Розділ 2. Зміст вищої освіти
2.1 Характеристика загальних закономірностей педагогічного процесу
2.2 Моделі освіти
2.3 Принципи педагогічного процесу. Їх значення та вплив на забезпечення якості ефективності педагогічного процесу в вищій школі
Розділ 3. Організація та прогнозування освітньої галузі
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
На теперішній час є ряд проблем, що пов’язані з структурою та змістом вищої освіти, а саме питання щодо організації, функціонування, розвитку освітньої галузі, які необхідно швидко, точно, правильно, користуючись досвідом зарубіжних країн стосовно впровадження Болонської конвенції, вирішувати і впроваджувати в умовах демократії, ринку, новітніх інформаційних технологій. Все це робить своєрідний виклик освіті зумовлює потребу її радикальної модернізації.
Найважливіша закономірність розвитку всієї освітньої системи - єдність таких взаємопов’язаних її частин, як навчання й виховання. В умовах, в яких Україна зараз перебуває набуває великого значення національна спрямованість усього навчально-виховного процесу, що в недалекому минулому недооцінювалося або й зовсім ігнорувалося.
Потребує приведення до стандартів освіта у сільській місцевості. Не створено належних умов для навчання обдарованих дітей та молоді з особливими потребами. Потребує оновлення зміст освіти, необхідно розширити матеріальну базу і кадрове забезпечення. Гостро стоїть питання комп’ютеризації навчально-виховних закладів.
З перетворенням України на самостійну державу освіта стала власною справою українського народу. Розбудова системи освіти, її докорінне реформування мають стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні. На зламі століть, в епоху будівництва нового незалежного суспільства в Україні проблема реформування освіти виступає одною з головних ланок цього будівництва.
Разом з тим темпи і глибина перетворень не задовільняють повною мірою потреби суспільства, держави й особистості.
Актуальною є проблема доступності для всіх громадян якісної освіти, а також недостатнім є фінансування даної галузі.
Мета і завдання курсової роботи. Встановити соціально-педагогічні умови якісної освіти в Україні за оптимальної структури і змісту. Описати види і мережу вищих навчальних закладів. З’ясувати питання освіти і розвитку інтелектуального потенціалу суспільства. Охарактеризувати загальні закономірності педагогічного процесу. Описати моделі освіти. Виділити принципи педагогічного процесу. З’ясувати організацію освітньої галузі з економічного аспекту та дати прогноз.
Об’єктом курсової роботи являється освіта України як стратегічна основа розвитку особистості, суспільства, нації й держави, запорука майбутнього, найбільш масштабна й людиноємна сфера суспільства, його політичної, соціально-економічної, культурної і наукової організації. Предметом курсової роботи є освіта як система (вивчення умов якісної освіти в Україні, навчальних закладів, а також вплив її на розвиток інтелектуального потенціалу суспільства) і як процес (педагогічний процес).
Методи курсової роботи: метод аналізу; метод синтезу; системний підхід; порівняльний метод; прогнозтичний метод.
Гіпотеза курсової роботи. Для вирішення поставлених проблем необхідно швидко адаптуватись в умовах незалежності і демократії, і ні в якому разі не втрачати здобутків в освітній галузі, а навпаки виробляти нове, користуючись новітніми інформаційними технологіями. Необхідно проаналізувати досвід зарубіжних країн щодо реформування та удосконалення освітньої галузі та керуючись всім позитивним, не роблячи їх помилок вивести українську освіту на відповідний рівень. Створити більше якісних навчальних закладів по підготовці викладацького складу для забезпечення висококваліфікованими кадрами всієї української освітньої галузі. І також необхідно вирішити найболючішу проблему освіти України як недостатнє її фінансування шляхом або підвищення державного фінансування, або надання можливості навчальним закладам більш самостійно вирішувати це питання, самостійно вишукувати кошти на потреби навчального закладу. Щодо розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу ХХІ століття, то необхідне створення дійсно життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації.
Розділ 1. Структура вищої освіти
1.1 Соціально-педагогічні умови якісної освіти в Україні
В наші дні якість знаходиться в центрі уваги у всьому світі. У всіх сферах суспільства говорять про якість: в промисловості, сфері обслуговування, медицині і, звичайно ж, освіта не являється винятком. Розвиток у національному і світовому контекстах обумовлює зміни в освіті. Світ на початку ХХІ століття не просто змінюється. Його змінність перетворилась на константу історичного процесу. Основна мета здійснюваних і майбутніх перетворень - якість освіти.
Приниження статусу освіти привело до деформації загальнокультурної підготовки учнів, студентів, до нівеліровки творчого аспекту навчання, його спрямованості на репродуктивність. Затребування знань, освіти виявилось на дуже низькому рівні. По-справжньому освічені, інтелігентні люди мають вигляд диваків, яких суспільство терпить з милості. В суспільстві просто не було потреби в широко освічених культурних людях, так як людина розцінювалась як виконавець чужої волі. Вони з’явились в суспільстві всупереч системі освіти, яка була спрямована на стандартизацію особистості, часто вступали в конфлікт як з державними, так й із суспільними структурами. Фактично відношення до людини, оцінка її праці не залежали від освіти. В суспільстві був відсутній попит на якісну освіту, на високий рівень культури. І це викривляло увесь учбовий процес.
Оскільки людину не можна навчити чому-небудь, якщо вона сама цього не бажає, то приходилось навчати за допомогою штучних стимулів, дисциплінарних вказівок, обліку відвідувань, тощо. Безумовно, що знання здобуті на такій основі, неминуче ставали нестійкими і швидко забувались. Тому тільки тоді, коли в суспільстві буде високий статус людини освіченої, культурної, інтелігентної, освіта стане ефективною і виступатиме дійсним засобом виведення України на шлях загально цивілізованого розвитку [1, 112].
Сьогодні на якості освіти це позначається негативно: задавнене недофінансування галузі, низький рівень заробітної плати освітян, брак у багатьох містах і селах необхідної уваги до освіти і працюючих в освіті, недостатня забезпеченість підручниками, навчально-методичною літературою та інформаційними матеріалами, низький рівень матеріально-технічної бази навчального процесу, незабезпеченість енергоресурсами. Матеріальна структура в багатьох сім’ях, де є діти, перешкоджає їх повноцінному навчанню, а то й просто відвідуванню школи. У цих умовах складно говорити про нововведення в освітній галузі, які потребують від педагога додаткових зусиль, та тим більше здійснювати їх. Але не робити цього також не можна. Інакше держава опиниться на узбіччі прогресу і назавжди втратить історичну перспективу [2].
З існуючих макроекономічних гіпотез в Україні нерозглянутим залишається питання про покращення якості навчання. Тут саме широке розповсюдження отримали дві тези[1] .
Згідно першій тезі про удосконалення якості навчання може свідчити безперервний ріст витрат в розрахунку на одного навчаючогося. Але очевидно, що навіть реальне покращення умов навчання зовсім не рівнозначно покращенню його результатів, тому оцінки якості повинні спиратись не на витрати, а на результатний підхід.
Згідно другій тезі періоди освітньої експансії повинні супроводжуватися падінням академічних стандартів навчання в зв’язку з тим, що в учбові заклади починають приходити не лише самі обдаровані особи, але й особи з меншими здібностями, що може також призвести до зниження якості освіти [3, 34].
Так як змістовно цілі конкретизовані в освітньому стандарті, то на практиці в межах конкретної системи освіти (Росії, Німеччини або інших країн) чи освітньої системи (дитячий садок, школа, вуз) якість освіти визначається мірою засвоєння освітнього стандарту; в школі - шкільного освітнього стандарту, у вузі - освітнього стандарту у відповідності з профілем вузу та обраною спеціальністю[2] .
При запитанні: “Чого вчитися? ” - отримуємо традиційну відповідь - знань, умінь і навичок. Однак це певною мірою данина репродуктивній системі навчання. Сучасний зміст - багатокомпонентний. Він має охоплювати не лише знання, а й способи практичної діяльності, творчий досвід, ціннісні орієнтації особистості. А вчити повинні гуманно та ефективно.
Також складовою якості освіти являється технічна і технологічна забезпеченість навчального процесу. Вчитися необхідно “все життя. У світі поступово стирається грань між навчанням та роботою, між навчанням і все новими сферами життєдіяльності людини.
В умовах інформаційного суспільства самоцінність знань як таких змінюється. Неможливо в школі чи іншому навчальному закладі дати освіту на все життя.
Як зазначав міністр освіти і науки на ІІ Всеукраїнському з’їзді працівників освіти, зберігаючи досягнення у фундаментальності шкільної й професійної освіти, необхідно переорієнтувати навчальний процес на формування в учнів, студентів бажання і уміння самостійно оволодівати знаннями з різних джерел інформації. Не менш важливо навчити застосовувати набуті знання для практичного життя, виробити уміння критично мислити. [2]
Отже, якість освіти визначається:
ступенем відповідності цілей та результатів освіти на рівні конкретної системи освіти та на рівні окремого освітнього закладу,
відповідністю між різноманітними параметрами в оцінці результатів освіти конкретної людини (якістю знань, ступенем сформованості відповідних вмінь та навичок, розвитком відповідних творчих та індивідуальних здібностей, якостей особистості та ціннісних орієнтацій),
ступенем відповідності теоретичних знань та вмінь їх практичному використанню в житті та професійній діяльності при розвитку потреби людини в постійному поновленні своїх знань та вмінь і безперервному їх удосконаленні [4, 280].
Якісна освіта в сучасному розумінні має задовольнити ті вимоги, які ставить до кожної особи швидко змінюване суспільство.
1.2 Види навчальних закладів
У нашій країні існує широка мережа навчальних закладів усіх рівнів - від дошкільної до вищої школи. У них сьогодні відбуваються складні процеси, іде перебудова методологічних, навчально-методичних і організаційних засад, що складалися впродовж багатьох попередніх років, засвоюються кращі зразки зарубіжного досвіду. В усіх ланках освіти виникають нові структури - гімназії, ліцеї, спеціалізовані школи, навчально-науково-виробничі комплекси тощо. Чимало вищих навчальних закладів реорганізовано в галузеві університети чи академії. Розроблено нові форми державної атестації вузів, визначено чотири рівні їх акредитації; здійснюється поступовий перехід на двоступеневу підготовку спеціалістів. Створено десятки приватних вузів, які також мають пройти акредитацію, - це є однією з форм державного контролю над ними, включення їх до єдиної системи безперервної освіти [5].
Державний вищий навчальний заклад - є субєктом освітньої діяльності, яка здійснюється з метою задоволення освітніх потреб особи, суспільства, держави [6].
До загальноосвітніх навчальних закладів законодавець[3] відносить:
середня загальноосвітня школа - загальноосвітній навчальний заклад І - ІІІ ступенів (І ступінь - початкова школа, ІІ ступінь - основна школа, ІІІ ступінь - старша школа, як правило, з профільним спрямуванням навчання); спеціалізована школа (школа - інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад І - ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів;
гімназія - загальноосвітній навчальний заклад ІІ - ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю;
ліцей - загальноосвітній навчальний заклад ІІІ ступеня з профільним навчанням і
допрофесійною підготовкою;
колегіум - загальноосвітній навчальний заклад ІІ ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілів;
загальноосвітня школа-інтернат - загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги;
спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;
загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад І - ІІІ ступенів з відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування;
школа соціальної реабілітації - загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і дівчат);
вечірня (змінна) школа - загальноосвітній навчальний заклад ІІ - ІІІ ступенів для громадян, які не мають можливості навчатися у школах з денною формою навчання.
Інші навчальні заклади системи загальної середньої освіти:
позашкільний навчально-виховний заклад - заклад для виховання дітей та задоволення їх потреб у додатковій освіті та інтересами (науковими, технічними, художньо-естетичними, спортивними тощо);
міжшкільний навчально-виробничий комбінат - навчальний заклад для забезпечення потреб учнів загальноосвітніх навчальних закладів у профорієнтаційній, допрофесійній, професійній;
професійно-технічний навчальний заклад - навчальний заклад для забезпечення потреб громадян у професійно-технічній і повній загальній середній освіті;
вищий навчальний заклад І - ІІ рівнів акредитації - навчальний заклад для задоволення потреб громадян за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста і бакалавра з одночасним завершенням здобуття повної загальної середньої освіти [7].
Професійно-технічний навчальний заклад - це заклад освіти, що забезпечує реалізацію потреб громадян у професійно-технічній освіті, оволодіння робітничими професіями, спеціальностями, кваліфікацією відповідно до їх інтересів, здібностей, стану здоров’я[4] .
Типи професійно-технічних навчальних закладів:
професійно-технічне училище відповідного профілю;
професійне училище соціальної реабілітації;
вище професійне училище;
професійне художнє училище;
художнє професійно-технічне училище;
вище художне професійно-технічне училище;
училище-агрофірма;
вище училище-агрофірма;
училище-завод;
центр професійно-технічної освіти;
навчально-виробничий центр;
центр підготовки, перепідготовки робітничих кадрів;
навчально-курсовий комбінат;
навчальний центр;
інші типи навчальних закладів, що надають професійно-технічну освіту [8].
В Україні діють такі види вищих навчальних закладів:
університет (класичний університет) - багатопрофільний вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою з широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних та інших напрямів науки, техніки і культури за освітньо-професійними програмами всіх рівнів, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, сприяє поширенню наукових знань і здійснює культурно-просвітницьку діяльність серед населення, має розвинуту інфраструктуру наукових і науково-виробничих підприємств і установ, високий рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення такої діяльності. Можуть створюватися технічні, технологічні, економічні, медичні, сільськогосподарські та інші університети, які здійснюють багатопрофільну підготовку фахівців з вищою освітою у відповідній галузі;
академія - вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;
інститут - вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури та мистецтва, провадить наукову та науково-виробничу діяльність, має високий кадровий та матеріально-технічний потенціал;
консерваторія (музична академія) - вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у галузі культури і мистецтва - музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення. Навчання в консерваторії передбачає всебічну теоретичну і практичну підготовку музикантів до професійної виконавської і педагогічної діяльності;
коледж - вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшого спеціаліста з одного (кількох) споріднених напрямів підготовки або спеціальностей, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу;
технікум (училище) - вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу [6].
1.3 Освіта і розвиток інтелектуального потенціалу суспільства
Необхідно зазначити, що освіта - це сукупність матеріальних, духовних та людських ресурсів і динамічна послідовність суспільних, приватних і групових заходів з використанням цих ресурсів для розвитку кожної окремої особистості й суспільства в цілому. Таке визначення передбачає, що до системи освіти невідємними компонентами входять формальні та неформальні освітні інституції, сімя, колектив (трудовий, навчальний, вуличний), засоби масової інформації, громадські й політичні організації тощо [9, 16].
Людина народжується як індивід, як суб’єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню [10, 45].
Особистість формується в умовах конкретно-історичного людини, в діяльності (трудовій, навчальній та ін.). Провідну роль у процесах формування особистості відіграють навчання і виховання [11, 59].
Освічена людина - це не лише знаюча та вміюча людина в основних сферах життєдіяльності, з високим рівнем розвинутих здібностей, але і людина, у якої сформований світогляд і моральні принципи, а поняття та почуття отримали благородне та велике направлення. Тобто освіченість передбачає і вихованість людини. Відокремити також можна такі якості освіченої людини, як обширні знання, звичку мислити та благородність почуттів. Однак поняття “освічена людина” - культурно-історичне, так як в різні епохи і в різних цивілізаціях в нього вкладали конкретний зміст. В сучасних умовах інтенсивного процесу комунікації між всіма країнами та інтеграції світового освіченого простору формується єдине поняття освіченої людини для всіх країн та континентів.
Віковий розвиток людини - це безперервний процес самозмін, кожен етап якого пов’язаний з ведучим видом діяльності, відбувається в певній соціальній ситуації розвитку та характеризується появою нових психічних новоутворень та змін особистості [4, 276].
Особистість - людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного.
Індивідуальність - це цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність, самобутність її психічного складу.
Розвиток людини - процес становлення та формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання[5] .
Розвиток людини не можна зводити до засвоєння, простого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Його не слід розглядати лише з кількісного боку. Розвиток полягає передусім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих, у виникненні нових рис пам’яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей особистості.
Формування особистості - становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку [10, 45].
Формування особистості - живий процес органічного взаємопов’язування найважливіших творчих, культурних сфер суспільства, і, чим більшою мірою суспільство заявить і проявить себе в цих сферах, тим більш істотне, історично-зриме становлення і зворотній прояв особистості. Сьогодні під впливом зрушень, що проявляються в усіх сферах суспільно-історичного розвитку, котрі були предметом зосередженої уваги дослідників, політиків, представників художньої інтелігенції, широких верств населення, інтеграція особистості й освіти, що “оживає формуванням і проявом у суспільстві особистості, набуває практичного інтересу, що постійно зростає.
Особистість - це “одиниця, але їхня багатоманітна єдність, їхня гармонізована життєдіяльність визначає добропорядну атмосферу, без цих “одиниць” суспільство поступово починає відчувати свою невлаштованість, дискомфорт, розлад.
Суспільство - єдність багатоманітного, воно розвивається, живе повнокровним життям, що забезпечує людські умови існування, коли утворює у своєму розвитку цілісність справді творчих форм. Суспільство за такої умови - необхідний чинник для появи, прояву, розквіту і безпосереднього збагачення людської особистості. Особистість, як і людина - це постійне становлення, постійна боротьба за самого себе, самопробудження за безперервно нашаровуваною, суєтною повсякденністю, відновлення в собі людини, безперервний рух до особистістного статусу[6] . Суспільство є те, що забезпечує цей рух, цю безперервність, - не в тому плані, що воно надає готові для цього стартові позиції, хоча це також важливо, а в тому, що воно утворює нескінченне багатоманіття культурно-особистісних “ніш, завдяки яким зміцнюється, утверджується особистісне начало. І тільки в такому змістовному процесі руху, становлення і відновлення, постійному оживанні й проживанні повнокровного життя і є особистість [12, 90].
Освіта співвідносна з особистістю, особистість - прояв духовних, інтелектуальних потенцій, громадянських почуттів, соціально значущих і разом з тим індивідуально виражених норм і вимог - усього багатства суспільного змісту, необхідного для суспільства, яке суспільству на даному історичному етапі потребується і яке воно відтворює через відповідного виду культурну діяльність.
Освіта - діяльна за своїми характеристиками, культурно детермінована за змістом і соціально зумовлена спрямованістю опосередковуюча ланка між особистістю і суспільством. Щодо індивіда освіта виступає від імені суспільства в цілому, досягнення освіти як виду культурної діяльності в суспільстві - особистість. Соціально-історична творчість освіти - і в цьому, в першу чергу, її культурне призначення - возз’єднання людини і суспільства на якісно новій основі, що
неухильно разом підносить.
Освіта - внутрішньо інтегрований, цілісний соціокультурний процес. Це - специфічно організований цілезаданий вид культурної діяльності суспільної діяльності суспільної людини, який включає у свій зміст освоєння наукових результатів, розпредмечування культурних досягнень тією мірою і остільки, якою і оскільки вони є предметом творчої активності, тобто і створюються щоразу, ніби наново, суб’єктом освіти [12, 87].
Суспільство не може бути не зацікавленим у все більш широкомасштабному прояві особистісного потенціалу - воно повинно постійно виробляти все більш адекватні шляхи й умови інтеграції особистості й освіти, цієї найважливішої сфери соціалізації людини.
На активно, системно і цілеспрямовано набутих знаннях базуються всі якісні прориви за межі відомого і звичного [13].
Суттєво важливою вихідною установкою функціонування освітньої системи є її націленість на підготовку індивіда до життя - до того, як, з якими внутрішньо визначальними нормами утверджується і розгортається життєвий світ особистості, пробудження і розвиток індивідуального творчого потенціалу, досягнення на цій основі статусу особистісної значущості сенсо-життєвого існування. У цьому особистісна заданість освіти.
Розділ 2. Зміст вищої освіти
2.1 Характеристика загальних закономірностей педагогічного процесу
В закономірностях відображаються об’єктивні, необхідні, суттєві, повторювані за однотипних умов зв’язки та відношення явищ чи процесів дійсності або їхніх різних сторін. В такій складній, великій та динамічній системі, як педагогічний процес, проявляється велика кількість різноманітних звязків та залежностей [14, 171].
Тільки збагнувши закони й закономірності навчання, освіти й виховання, спираючись на їхні вимоги, можна успішно вирішувати завдання, пов’язані з підготовкою спеціалістів.
Педагогічні закони виступають теоретичною формою знання, що відображає об’єктивні внутрішні й необхідні зв’язки між явищами практики виховання, навчання та освіти. Вони є різновидом суспільних законів.
Специфіка педагогічних законів та закономірностей, подібно до всіх суспільних законів, убачається насамперед у тому, що вони (на відміну законів природи) виявляються тільки через свідому діяльність учасників педагогічного процесу. Дія педагогічних законів і закономірностей завжди скеровується свідомим наміром, волею, певною метою вихователів і виховуваних і тому неможлива поза їхньою діяльністю. З метою глибшого з’ясування специфіки дії педагогічних законів та закономірностей особливо важливо дати повніше визначення сутності і різних типів педагогічних відносин. Суть питання полягаєв тому, що виховально-освітні стосунки можуть виникати тільки завдяки тому, що попередньо вони проходять через людську свідомість, включаючись у систему суспільних відносин [15, 360].
Коротяєв В.І. [7] виділяє такі закономірності педагогічного процесу:
закономірності динаміки педагогічного процесу;
закономірності розвитку особистості в педагогічному процесі;
закономірності управління навчально-виховним процесом; закономірності стимулювання;
закономірності єдності почуттєвого, логічного і практики в педагогічному процесі;
закономірності єдності зовнішньої (педагогічної) і внутрішньої (пізнавальної) діяльності;
закономірності обумовленості педагогічного процесу [16, 106].
Отже, необхідно розглянути детальніше вище зазначені закономірності.
Закономірність динаміки педагогічного процесу. Не встановивши залежностей розвитку індивіда від закономірностей суспільного розвитку, неможливо зрозуміти сутність педагогічних закономірностей. Виховання як суспільне явище підпорядковане загальним закономірностям суспільного розвитку. Розмір всіх наступних змін залежить від розміру змін на попередньому етапі. Це означає, що педагогічний процес як взаємодія в процесі розвитку між педагогами та вихованцями має поступовий характер; чим вище проміжні досягнення, тим вагоміше кінцевий результат. Тобто той учень буде мати більш високі загальні досягнення, у котрого були більш високі проміжні результати. Чим свідоміше й успішніше використовуються, організовуючи виховання, соціальні, матеріальні та духовні умови суспільства, що розвивається, тим ефективнішою буде педагогічна діяльність щодо підготовки фахівців.
Закономірність розвитку особистості в педагогічному процесі. Темпи та набутий рівень розвитку особистості залежать від:
а) спадковості;
б) виховного та навчального середовища;
в) включення в учбово-виховну діяльність;
г) застосовуємих засобів та способів педагогічного впливу [14, 172].
Закономірність управління учбово-виховним процесом. Ефективність педагогічного впливу залежить від:
а) інтенсивності зворотних зв’язків між вихованцями та педагогами;
б) розміру, характеру і обгрунтованості коректуючого впливу на вихованців [14, 172].
Закономірність стимулювання. Продуктивність педагогічного процесу залежить від:
а) дії внутрішніх стимулів (мотивів) учбово-виховної діяльності;
б) інтенсивності, характеру і своєчасності зовнішніх (громадських, педагогічних, моральних, матеріальних та інших) стимулів.
Закономірність єдності почуттєвого, логічного та практики в педагогічному процесі. Ефективність учбово-виховного процесу залежить від:
а) інтенсивності та якості почуттєвого сприйняття;
б) логічного осмислення сприйнятого;
в) практичного застосування осмисленого.
Закономірність єдності зовнішньої (педагогічної) та внутрішньої (пізнавальної) діяльності. Психологами встановлено, що розвиток особи завжди детермінований середовищем, діяльністю та спілкуванням. Однак цей процес “переходу зовнішнього у внутрішнє відбувається не автоматично, а, насамперед, шляхом переломлення зовнішнього впливу в набутому особистому досвіді. У кожного студента є власний, індивідуальний фонд набутого досвіду, власні індивідуальні особливості емоцій, волі, пізнавальних процесів, мотивів, потреб тощо. Через ці внутрішні чинники і відбувається трансформація зовнішнього впливу. Зрозуміло, що ця трансформація індивідуальна. Зберігаючи цю індивідуальність, треба розвивати в ній все позитивне. Ефективність педагогічного процесу залежить від:
а) якості педагогічної діяльності;
б) якості власне учбово-виховної діяльності вихованців.
Закономірність обумовленості педагогічного процесу. Течія та результати учбово-виховного процесу залежать від:
а) потреб суспільства та особистості;
б) можливостей (матеріально-технічних, економічних та інших) суспільства;
в) умов перебігу процесу (морально-психологічні, санітарно-гігієнічні, естетичні та інші) [14, 172].
Закономірність єдності мети, змісту та методів виховання та навчання. Ця необхідність визначається об’єктивним закономірним зв’язком: “процес - результат - нова мета” або “мета - процес - результат - нова мета” [15, 363].
Слід зауважити, що педагогу враховувати у своїй практичній діяльності педагогічні закони та закономірності нелегко. Це зумовлено винятковою складністю взаємодії компонентів педагогічного процесу.
2.2 Моделі освіти
Модель освіти як державно-відомчої організації. В цьому випадку система освіти розглядається структурами державної влади як самостійне направлення в ряді інших галузей народного господарства. Будується вона на відомчому принципі з жорстким централізованим визначенням цілей, змісту освіти, номенклатури учбових закладів та учбових дисциплін в рамках того чи іншого типу освітньої системи. При цьому учбові заклади однозначно підпорядковуються та контролюються адміністративними або спеціальними органами.
Модель розвиваючої освіти (В.В. Давидов, В.В. Рубцов та ін.). Ця модель передбачає організацію освіти як особливої інфраструктури через широку кооперацію діяльності освітніх систем різного рангу, типу та рівня. Така будова дозволяє забезпечувати та задовольняти потреби різних прошарків населення країни в освітніх послугах; швидко вирішувати освітні завдання та забезпечувати розширення спектру освітніх послуг. Освіта також отримує реальну можливість бути витребуваною іншими сферами - прямо, без додаткових узгоджень з державною владою.
Традиційна модель освіти (Ж. Мажо, Л. Кро, Ж. Капель, Д. Равич, Ч. Фінн та ін.) - це модель систематичної академічної освіти як засобу передачі молодому поколінню універсальних елементів культури, роль якого зводиться в основному до відтворення культури минулого. Основну роль освіти традиціоналісти бачать в тому, щоб зберігати та передавати молодому поколінню елементи культурного насліддя людської цивілізації. Перш за все під цим мається на увазі різномаїття знань, умінь та навичок, ідеалів та цінностей, що допомагають як індивідуальному розвитку людини, так і збереженню соціального порядку. У відповідності з концепцією традиціоналізму освітня система повинна первинно вирішувати завдання формування базових знань, умінь та навичок (в межах культурно-освітньої традиції, що склалась), що дозволяють індивіду перейти до самостійного засвоєння знань, цінностей та вмінь більш високого рангу порівняно з освоєними.
Раціоналістична модель освіти (П. Блум, Р. Ган’є, Б. Скіннер та ін.) передбачає таку його організацію, котра перед усім забезпечує засвоєння знань, умінь, навичок та практичне пристосування молодого покоління до існуючого суспільства. В межах даної моделі забезпечується передача-засвоєння лише таких культурних цінностей, які дозволяють молодій людині безболісно вписуватись в існуючі суспільні структури. При цьому будь-яку освітню програму можна перевести в “поведінковий аспект знань, умінь та навичок, якими слід оволодіти навчаючомуся. В ідеології сучасної реалістичної моделі освіти центральне місце займає біхевіористська (від англ. behavior - поведінка) концепція соціальної інженерії. Раціоналісти виходять з порівняно пасивної ролі навчаючихся, які, отримуючи певні знання, вміння та навички отримують, таким чином адаптивний “поведінковий репертуар”, потрібний для адекватного життєвлаштування у відповідності з соціальними нормами, вимогами та очікуваннями суспільства. В раціоналістичній моделі не має місця таким явищам, як творчість, самостійність, відповідальність, індивідуальність, природність та ін. Поведінкові цілі вносять в освітній процес дух вузького утелітаризму та нав’язують викладачу негнучкий та механічний образ дій. Ідеалом в цьому випадку стає точне слідування написаному шаблону, та діяльність викладача перетворюється в натаскування навчаючихся (наприклад, на виконання тестів) [4, 269].
Феноменологічна модель освіти (А. Маслоу, А. Комбс, К. Роджерс та ін.) передбачає персональний характер навчання з врахуванням індивідуально - психологічних особливостей навчаючихся, бережливе та поважаюче відношення до їх інтересів та потреб. Його представники відсторонюють погляд на школу як на “освітній конвеєр. Освіту вони розглядають як гуманістичне в тому смислі, щоб воно найбільш повно та адекватно відповідало істиній природі людини, допомогло йому знайти те, що в ньому вже закладено природою, а не “відливати“ певну форму, вигадану кимось зарання, апріорі. Педагоги даної орієнтації утворюють умови для самопізнання та підтримки унікального розвитку кожного учня у відповідності з унаслідованою ним природою, надають якомога більше свободи вибору для реалізації дитиною своїх природних потенціалів самореалізацій. Прибічники цього направлення відстоюють право індивіда на автономію розвитку та освіти.
Неінституціональна модель освіти (П. Гудман, І. Ілліч, Ж. Гудлед, Ф. Клейн, Дж. Холт, Л. Бернар та ін.) орієнтована на організацію освіти поза соціальних інститутів, в тому числі шкіл та вузів. Це освіта на “природі, за допомогою Інтернета, в умовах “відкритих шкіл”, дистантне навчання та ін. [4, 270].
2.3 Принципи педагогічного процесу. Їх значення та вплив на забезпечення якості ефективності педагогічного процесу в вищій школі
Поняття “принцип” трактується як положення, яке з однієї сторони - відображає якусь пізнану закономірність, з іншого боку - використовується як керівництво до дії [16, 103].
Принципи педагогічного процесу (навчально-виховного процесу) - це основні положення, що відображають основні вимоги до змісту, методів, організації навчально-виховного процесу.
Принцип свідомості й активності. Цей принцип є провідним, тому що визначає головне спрямування пізнавальної діяльності студентів і керування нею. Свідомому засвоєнню знань сприяють: роз’яснення мети і завдань навчального предмету, значення його для вирішення життєвих проблем, для перспектив самого студента; використання у процесі навчання мислительних операцій; позитивні мотиви навчання; критичний підхід у процесі викладання матеріалу та його засвоєння; належний контроль і самоконтроль; свідомість у навчанні забезпечується високим рівнем активності учнів. Активізації пізнавальної діяльності сприяють: позитивне ставлення до навчання, інтерес до навчального матеріалу; позитивні емоції викликані навчальною діяльністю; тісний зв’язок навчання з життям; єдність інтелектуальної та мовленнєвої діяльності студентів; взаєморозуміння між педагогом і студентами; використання на практиці засвоєного матеріалу умінь і навичок; систематичне повторення засвоєних знань; використання сучасних технічних засобів навчання [10, 116].
Принцип наочності. Необхідно використовувати той факт, що запам’ятовування матеріалу відбувається краще, швидше, якщо він представлений, викладається в натурі (схематично, модельно). Ніколи не потрібно обмежуватись наглядністю - наглядність не ціль, а засіб навчання, розвитку мислення. Навчаючи та виховуючи, не потрібно забувати, що поняття і абстрактні положення доходять до свідомості студентів легше, коли вони підкріплюються конкретними фактами, прийомами та образами; для розкриття їх необхідно використовувати різні види наглядності. Сучасна наглядність дозволяє організовувати ефективну пошукову та дослідницьку роботу студентів. Науково обгрунтовано застосовуйте сучасні засоби наглядності: учбове телебачення, відеозапис, кодослайди та ін [14, 448].
Принцип систематичності та послідовності. Принцип спирається на наступні наукові положення: людина лише тоді володіє справжніми та дієвим знанням, коли в її мозгу відображується чітка картина зовнішнього світу, що являє собою систему взаємопов’язаних понять; універсальним засобом і головним засобом формування системи наукових знань є певним чином організоване навчання; система наукових знань утворюється в тій послідовності, яка визначається внутрішньою логікою навчального матеріалу і пізнавальними можливостями студентів; процес навчання, складається з окремих кроків, проходить тим вдаліше і приносить тим більші результати, чим менше в ньому перерв, порушень послідовності, некеруємих моментів; якщо систематично не тренувати навики, то вони втрачаються; якщо не привчати студентів до логічного мислення, то вони постійно будуть мати ускладнення в своїй розумовій діяльності; якщо не дотримуватись системи та послідовності в навчанні, то процес розвитку студентів уповільнюється [14, 451].
Принцип міцності засвоєння знань, умінь, навичок. Головна ознака міцності - свідоме й грунтовне засвоєння найістотніших факторів, понять, ідей, законів, правил, глибоке розуміння істотних ознак і сторін предметів та явищ, зв’язків і відношень між ними і в середині них. Реалізація цього принципу передбачає: повторення навчального матеріалу за розділами і структурними смисловими частинами; запам’ятовування нового навчального матеріалу в поєднанні з пройденим; активізацію студентів під час повторення; нове групування матеріалу з метою його систематизації; виділення при повторенні головних ідей; використання в процесі повторення різноманітних методик, форм і підходів, вправ; самостійну роботу щодо творчого застосування знань; постійне звернення до раніше засвоєних знань для їх трактування з нової точки зору. Психологічна основа міцності - пам’ять [10, 118].
Принцип науковості. Його сутність - всі факти, знання, положення, закони, що вивчаються, повинні бути науково правильні, так само як і спосіб обгрунтування положень і законів та формування понять у процесі навчання. Реалізація цього принципу передбачає вивчення системи важливих наукових положень і використання у навчанні методів, близьких до тих, якими послуговується певна наука [10, 114].
Принцип доступності. Навчання успішне, ефективне за умови, що його зміст, форми і методи відповідають віковим особливостям студентів. Суть доступності полягає в тому, щоб студенти сприймали і розуміли пояснювальний матеріал. Доступно організоване навчання означає послідовний перехід від простого до складного, від нижчого до вищого. Водночас цю найвищу межу не можна переступати, оскільки в такому разі чимало у змісті навчання стане незрозумілим [17, 160].
Принцип зв’язку теорії з практикою. Ефективність і якість навчання перевіряються, підтверджуються та направляються практикою; практика - критерій істини, джерело пізнавальної діяльності і область додатку результатів навчання; правильно поставлене виховання витікає з самого життя, практики, нерозривно з нею пов’язане, готує підростаюче покоління до активної перетворювальної діяльності; ефективність формування особистості залежить від включення її в трудову діяльність і визначається змістом, видами, формами і направленістю останньої; ефективність зв’язку з життям, теорії з практикою залежить від змісту освіти, організації навчально-виховного процесу [14, 463].
Принцип індивідуального підходу до студентів. Дає змогу в умовах колективної навчальної роботи кожному студентів йти до оволодіння навчальним матеріалом своїм шляхом. Щоб врахувати індивідуальні особливості студентів, педагог повинен уважно вивчати кожного з них, знати їх індивідуальні інтереси та схильності, розвиток та домашні умови та ін. Обов’язок учителя організувати індивідуальну допомогу у навчанні.
Принцип цілеспрямованості. Передбачає спрямування виховної роботи на досягнення основної мети виховання - всебічно розвиненої особистості, підготовки її до свідомої та активної трудової діяльності.
Принцип спирання на позитивне. Педагоги зобов’язані виявляти позитивне в людині, і спираючись на хороше, розвивати інші недостатньо сформовані чи негативно зорієнтовані якості, доводячи їх до необхідного рівня і гармонійного співвіднесення.
Принцип гуманізації. Гуманізація - створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація взаємин вихователя і вихованців; виховання - центр навчально-виховного процесу, поваг до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір’я до неї; виховання гуманної особистості.
Принцип особистісного підходу. Необхідно, щоб педагог постійно вивчав ті добре знав індивідуальні особливості темпераменту, риси характеру, погляди, смаки своїх вихованців; вмів діагностувати і знав реальний рівень сформованості таких якостей образ мислення, мотиви, інтереси, установки, відношення до життя, праці, ціннісні орієнтації, тощо; своєчасно виявляв та усував причини, які можуть завадити досягненню цілі; максимально спирався на власну активність особистості.
Принципи педагогічного процесу тісно взаємопов’язані, зумовлюють один одного, жоден з них не може бути використаний без урахування інших. Зокрема, правильно поєднати теорію з практикою можна лише за умови, якщо навчально-виховний процес є водночас доступним, науковим, систематичним, що викладач спонукає учнів (слухачів) до творчої діяльності та ін. У процесі навчання та виховання педагог повинен керуватися всіма принципами для досягнення якості та ефективності педагогічного процесу у вищій школі.
Розділ 3. Організація та прогнозування освітньої галузі
В теперішній час в Україні йде перебудова системи освіти. В програмі діяльності кабінету Міністрів України зазначається, що ця галузь за будовою і об’ємом підготовки кадрів сформувалась в інших соціальних умовах і не відповідає вимогам ринковим перебудовам та бюджетним можливостями України. В зв’язку з цим: розроблена і постійно вдосконалюється програма структурного реформування галузі, виходячи з існуючих бюджетних можливостей і необхідності збереження визначаючих якісних характеристик навчання студентів, підготовки і перепідготовки кадрів; застосовується комплекс методів для зменшення навантаження на бюджет з боку цієї сфери. Збільшується співвідношення чисельності викладачів і студентів у ВНЗ до показників, що використовуються в розвинутих країнах; удосконалюється мережа державних навчальних закладів шляхом їх укріплення і перепрофілювання [18, 3].
Так як система освіти в Україні - міцна, розгалужена і всеосяжна сфера надання послуг, то в ринкових умовах розставити наголоси наступним чином: навчальні заклади - це незалежні від бюджету просителі, а виробники особливого продукту - інтелектуального потенціалу, що має найвищу цінність за який прийдеться платити і державі, і промисловим підприємствам, і фірмам різних форм власності. Тобто між ВНЗ - виробниками цього продукту і споживачами продукту встановлюються відносини, характерні для високоцивілізованого ринкової держави: державі для захисту і розвитку необхідні висококваліфіковані спеціалісти, а сфера освіти, необхідним чином матеріально забезпечена, здатна їх підготувати.
Таким чином основними задачами ВНЗ в ринкових відносинах стають:
підготовка у відповідності з державним замовленням і договорними відносинами висококваліфікованих спеціалістів різних освітньо-кваліфікаційних рівнів для економіки країни, науки, освіти;
підготовка науково-технічних кадрів вищої кваліфікації, підвищення кваліфікації викладацького складу навчальних закладів, перепідготовка і підвищення кваліфікації інших спеціалістів різних галузей;
ведення зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі підготування іноземних студентів;
культурно-просвітницька, методична, видавнича робота.
Необхідно розглянути основні моменти організаційно-управлінської діяльності сучасного ВНЗ (див. рис.3.1).
Фінансування діяльності ВНЗ здійснюється на нормативній основі за рахунок засобів державного бюджету, а також за рахунок засобів від організації, приватних осіб і інших додаткових джерел фінансування (див. ліву частину рис.3.1).
Тому ВНЗ належить право на власні грошові засоби, майно, і інші обєкти власності, передані йому фізичними і юридичними особи в вигляді подарунку, пожертви або у вигляді наслідування, на продукти інтелектуальної і творчої діяльності, котрі являються діяльністю ВНЗ.
Матеріально-технічну базу і фінанси ВНЗ складають основні фонди, оборотні засоби і інші матеріальні і фінансові цінності, вартість котрих відображається на самостійному балансі (облік, планування і контроль використання котрих здійснюють служби, представлені в центральній частині рис.3.1.
ВНЗ має в користуванні і оперативному управлінні будівлі, машини і обладнання, транспортні засоби, інтелектуальну власність, грошові засоби, бібліотечний фонд, матеріальні запаси і малоцінні та швидко зношуються предмети.
ВНЗ використовує і розпоряджається виділеними йому земельних ділянках, переданими на баланс майном у відповідності з існуючим законодавством країни. Функції управління майном, яке закріплено за ВНЗ, контроль по ефективному його використанню і збереженістю здійснюють органи виконавчої влади, котрим вони підпорядковуються.
ВНЗ має право самостійно розпоряджатися прибутками від господарчої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих прибутків. Розподілення прибутків ВНЗ здійснюється централізовано через ректорат (див. праву частину рис.3.1) за заявками центрів відповідальності. Центр відповідальності може бути визначений як сегмент (факультет, кафедра, лабораторії, відділ, служба), що наділені делегованими повноваженнями і відповідають за результати роботи цього сегменту.
Оплата праці робітників ВНЗ здійснюється у відповідності з існуючим законодавством на основі єдиної тарифної сітки посадових окладів, існуючих кваліфікаційних вимог і тарифних розрядів робітників відповідної кваліфікації. З бюджетних засобів може надаватися матеріальна допомога, в тому числі на оздоровлення, а також може здійснюватись преміювання за рахунок економії фонду заробітної плати. Надбавки до посадового окладу за складність, навантаження і високу якість роботи, доплати за виконання обов’язків тимчасово відсутніх робітників і сумісництво професій встановлюється ректором. За додаткову роботу співробітникам, котрі виконують роботу, що не входить в коло їх службових обов’язків, надається доплата, що оплачується з небюджетних засобів. Робота зі студентами-договірниками науково-педагогічним робітникам оплачується за додатковим контрактом.
ВНЗ здійснює управлінський і фінансовий облік своєї діяльності, веде статистичну звітність, надає відомості за вимогою органів, котрим надано право контролю за відповідними направленнями діяльності вищих навчальних закладів.
Відносини ВНЗ з іншими установами, організаціями, підприємствами і громадянами, в тому числі і з іноземцями, в усіх сферах діяльності здійснюється на основі договору.
Необхідно розглянути особливості фінансово-господарської діяльності ВНЗ.
Схема послідовності прийняття рішень приведена на рис.3.2
Перед тим як прийняти рішення, необхідно визначити ціль або керівні направлення, котрі допоможуть особам, що приймають рішення, оцінити перевагу одного варіанту дій перед іншим.
Після вибору стратегічного варіанту розвитку (блок 1, рис.3.2) повинні бути оцінені показники фінансово-господарської діяльності ВНЗ в різних станах економічного середовища. Можливі стани економічного середовища: високий рівень інфляції, падіння попиту на спеціалістів певної категорії, наповнення ринку науково-технічною продукцією імпортного виробництва і інше.
Таким чином, обрана ВНЗ стратегія викличе підвищення або зниження попиту на певних спеціалістів, і як слідство, приплив або відплив грошових засобів, що отримуються за їх навчання, тобто статус навчального закладу буде визначатися як впливом економічного середовища, так і обраною стратегією.
Так як стратегічні рішення мають більший вплив на майбутній статус навчального закладу, то при їх прийнятті дуже важливо мати достовірну інформацію про можливості ВНЗ в різних станах економічного середовища. Тому стратегічні рішення приймаються Вченою Радою ВНЗ - органом, що об’єднує найбільш кваліфікованих і досвідчених керівників підрозділів і спеціалістів.
Рішення направлені на реалізацію стратегії і приймаються на короткі періоди, називають короткостроковими або оперативними, і вони звичайно являються прерогативою ректорату.
Прийняття короткострокових рішень здійснюється в конкретному стані економічного середовища і базуються на оцінці матеріальних, трудових, фінансових ресурсів, котрими ВНЗ розпоряджається в теперішній час (блок 2, рис.3.2). Ці ресурси в значній ступені визначаються якістю прийнятого раніше стратегічного рішення.
При виборі короткострокового рішення необхідно визначити (блок 3, рис.3.2):
ціни за навчання студентів;
кількісний склад підготовлюємих студентів;
необхідність підключення засобів масової інформації для рекламування діяльності
ВНЗ;
можливості матеріально-технічної бази, наявність обладнаних лабораторій, забезпеченість літературними джерелами, методичними, науково-методичними і науковими роботами;
аналогічні показники в конкуруючих ВНЗ.
При цьому на вибір оптимальних рішень повинні впливати не лише показники високої якості підготовки спеціалістів (науково-технічної продукції), але й максимально можливі надходження грошових коштів, котрі забезпечать нормальне функціонування навчального закладу (блок 4, рис.3.2).
Аналіз альтернативних варіантів рішення, прийнятого ректоратом, конкретизується в фінансовий план реалізації рішення. В ньому враховуються направлення надходжень і витрат грошових коштів, в концентрованому виді виражені наміри ВНЗ і очікуємі результати. Цей документ називається узагальненим фінансовим кошторисом.
Останні етапи процесу, представленого на рис.3.2 (блок 6 і 7), а саме порівняння фактичних і плануємих результатів і прийняття необхідних мір у випадку їх розходження, відносяться до контролю і регулювання в межах навчального закладу. При цьому управлінські функції контролю і регулювання, тобто оцінка фактичних результатів діяльності (показників) і вироблення коректуючих впливів, направленні на досягнення поставленої мети і повної реалізації узагальненого фінансового кошторису.
Моніторинг результатів фінансово-господарської діяльності (ФГД) здійснюється за бухгалтерськими обліками, що містять дані порівняння фактичних і запланованих результатів. Особлива увага при цьому надається показникам, які розходяться з запланованими, з тим щоб можна було реалізувати спосіб управління за відхиленнями.
Ефективність контролю і регулювання залежить від коректуючих дій, що направлені на приведення фактичних результатів у відповідність з запланованими показниками. В свою чергу плани також можуть уточнюватись, якщо результати порівняння показують, що деякі заплановані показники не можуть бути досягнуті.
Процес прийняття рішень у ВНЗ являє собою динамічний процес, про що свідчить наявність контурів зворотного зв’язку на рис.3.2 [18, 12].
Управління фінансовими і матеріальними ресурсами в ВНЗ являється основою фінансового менеджменту, визначаємого як управління фінансовими ресурсами і відношеннями, і охоплюючого систему принципів, методів, форм і прийомів регулювання ринкового механізму в галузі фінансів з метою підвищення конкурентноспроможності ВНЗ.
Фінансовий менеджмент являється структурною частиною системи менеджмента ВНЗ, в який також входять інноваційний менеджмент, виробничий менеджмент і організаційний менеджмент.
У фінансовій системі ВНЗ виділяються дві підсистеми: управляєма (або об’єкт управління) і управляюча (або суб’єкт управління). Тим самим загальну схему фінансового менеджменту в ВНЗ можна уявити у вигляді взаємодіючих підсистем (див. рис.3.3).
Об’єктом управління у фінансовому менеджменті ВНЗ являється сукупність умов здійснення грошового обігу, рух фінансових ресурсів і фінансових відносин між ректоратом і центрами відповідальності ВНЗ (факультетами, адміністративно-упралінськими службами, і іншими).
Суб’єкт управління - це спеціальна група людей (ректорат, бухгалтерія, планово-фінансовий відділ), яка за допомогою різних форм управлінського впливу здійснює цілеспрямоване функціонування фінансової системи ВНЗ.
Різномаїття і відокремлення елементів системи, їх взаємодія, зміни стану і складу системи, багатомаїття критеріїв діяльності елементів визначають складність фінансової системи ВНЗ. Зміни у розмірах фінансових ресурсів (витрат, надходжень), коливання попиту на спеціалістів, науково-технічну продукцію визначають динамічність фінансової системи. Це забезпечує збільшення і поглиблення зв’язків фінансової системи з зовнішнім середовищем і ускладнює процес управління нею. Фінансова система ВНЗ являється відкритою системою, так як вона обмінюється інформацією з зовнішнім середовищем.
Метою фінансового менеджменту ВНЗ являється підтримки стійкості фінансової системи ВНЗ в цілому, а не лише окремих елементів (підсистем).
Вплив суб’єкта на об’єкт управління, тобто сам процес управління, може здійснюватись лише при умові циркулювання певної інформації між управляючою і управляємою підсистемами. Процес управління незалежно від його конкретного змісту передбачає отримання, передачу, переробку і використання інформації.
Виділяються два основних типи функцій фінансового менеджменту: функції об’єкта управління і функції суб’єкта управління.
До функцій об’єкта управління відносяться: організація грошового обігу, забезпечення фінансовими коштами, забезпечення основними і обіговими фондами, організація фінансової роботи і т.д.
Функції суб’єкта управління являють собою загальний вид діяльності, що виражає направлення здійснення впливу на відносини людей в господарському процесі і в фінансовій роботі. Ці функції, тобто конкретний вид управлінської діяльності, послідовно складаються зі збору, систематизації, передачі, зберігання інформації, вироблення і прийняття рішення, перетворення його в накази, розпорядження, вказівки.
До управлінських функцій відноситься: планування, регулювання, організаційна робота, ділові контакти (обмін інформацією) і стимулювання.
Особливістю сучасного етапу ринкових змін в сфері освіти являється формування системи фінансування ВНЗ. Передбачається зниження бюджетного фінансування і послідовна його заміщення навчанням на платній основі. Тому організація контроллінгу в ВНЗ для визначення якісних і кількісних цілей і вибору критеріїв по яким можна оцінити ступінь досягнення визначених цілей, перетворення цілей в прогнози і плани, отримання точної, достовірної і оперативної інформації шляхом організації системи інформаційних потоків для прийняття управлінських рішень, моніторинга всієї ФГД, аналізу планів, результатів і відхилень, фіксування і оцінки здійснившихся фактів, являється рішучім фактором успішного проведення реформ, запорукою надійного і стабільного функціонування ВНЗ. Структура контролінгу в фінансовому менеджменті ВНЗ представлена на рис.3.4 [19, 3].
Управління ФГД у ВНЗ здійснюється на основі даних управлінського і фінансового обліку. При цьому фінансовий облік орієнтується на використання як внутрішніми, так і зовнішніми користувачами інформації, управлінський облік націлений на використання внутрішніми користувачами - ректоратом, керівництвом центрів відповідальності.
Дані управлінського обліку, які надаються бухгалтерією і містять звіти про досягнуті результати, використовуються для контролю і регулювання ФГД ВНЗ, але при цьому управлінський облік повинен орієнтуватись не лише на обліково-реєстраційні задачі. Основна увага повинна надаватися оперативному фінансовому аналізу та прогнозуванню [19, 4].
Оскільки науково-інформаційна система є фундаментом освіти, то майже всі її переваги та недоліки закономірно переходять у процес навчання і підготовки кадрів. Але тут є як об’єктивні проблеми. Скажімо, принцип соціально-економічного спрямування освіти ніколи ніким не заперечувався та навіть класичні освітні школи в усьому світі завжди були в тій чи іншій мірі відірваними від життєвої практики. Оскільки освітній процес - це ідеально-інформаційний процес, що потребує саморегулювання та перевірки практичним критерієм істини, принаймні, в науково-дослідних лабораторіях, а найкраще, зрозуміло, в повному “науково-виробничо-споживчо-екологічному” циклі. Суб’єктивними є факти нерозуміння управлінцями, вченими, педагогами та відповідними фахівцями субстанційної єдності світу, в т. ч. і специфічно складних соціально-економічних процесів [20, 3].
Виконання завдань, що визначає закон України “Про освіту” залежать від фінансування навчально-виховних закладів. Воно переважно здійснюється за рахунок державного та місцевих бюджетів. Закон України “Про освіту” стаття 61 передбачає, що держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому 10 відсотків національного доходу. Крім того, на Міністерство економіки, Міністерство фінансів покладено завдання виділення у 1993 - 2005 роках фінансових ресурсів на реалізацію Державної національної програми “Освіта - ХХІ століття” в розмірі 2,8 відсотків від усієї суми, тобто сукупні витрати мали б становити 12,8 відсотків національного доходу. А фактично ж виділення коштів на освіту за останні роки неспівпадає з зазначеним законодавством фінансуванням. Тай уже ні для кого не таємниця, що освіта України перебуває в глибокій кризі. І причина не тільки у відсутності у держави коштів, а й у ставленні держави до самої системи освіти.
Незадовільне фінансування освіти негативно позначається на її матеріальній базі, яка вже не відповідає існуючим вимогам і значною мірою перебуває на межі фізичного руйнування.
Необхідно наголосити, що за останній час значно скорочено обсяги будівництва та капітального ремонту об’єктів освіти, майже повністю припинено оснащення навчальних кабінетів, поповнення шкіл комп’ютерними і технічними засобами навчання. Близько 30 відсотків загальноосвітніх шкіл працюють у нетипових приміщеннях, стільки ж шкіл не мають водопостачання, каналізації, центрального опалення. Майже половина сільських шкіл потребує реконструкції або капітального ремонту.
Загалом на освіту Кабінет України з кожним роком виділяє все менше коштів. В 1997 році показник складав 5,44% від внутрішнього валового продукту, в 1998 році - 4,39%, в 1999 році - 3,71%, в 2001 році - 3,6%, що свідчить про зменшення фінансування освітньої галузі. Звідси випливає тенденція до зменшення в майбутньому фінансування освітньої галузі, а це означає, що ситуація в освітній галузі погіршуватиметься.
За таких умов необхідно вирішити питання про надання можливості навчальним закладам самостійно заробляти гроші на своє утримання, вишукувати і використовувати альтернативні, позабюджетні джерела фінансування. Така практика існує в усіх високорозвинутих країнах. Не менш важливим завданням освітньої галузі має стати раціональне і ефективне використання наявних державних асигнувань.
У кожній школі треба розробити план подальшого поповнення необхідних навчальних посібників з урахуванням якісного виконання навчальних планів і програм.
Невесенко В.І. [8] глибоко переконаний: ні про яку якість і новий рівень знань мова просто не може йти, якщо не враховувати економічний аспект. Від всіх бюджетних галузей лише і чуємо вимоги про заробітну плату. А її просто не має звідки взяти. Тому, якщо говорити про ринок, то необхідно розуміти, що громіздка система освіти не повинна знаходитись вне його. І єдиний спосіб заробляти гроші в цьому напрямку - це надавати платні послуги (звичайно, окрім шкіл). Всю систему освіти необхідно змінити, мабуть, таким чином: ВНЗ, технікуми, коледжі, професійно-технічні училища передати в підпорядкування місцевій владі, як зараз школи і дошкільні заклади. За Міністерством освіти залишити контроль за роботою всіх навчальних закладів через акредитацію. Необхідно змінення форми власності ВНЗ на основі їх акціонування, тобто контрольний пакет акцій (50% плюс 1 акція) залишається у власності держави, а інше стає власністю трудового колективу організації освіти. Відповідно державна частина бюджету йде лише на зарплату. Менша частина акцій - 49% - надходить на фондовий ринок, шляхом якого вона реалізується для інших потенційних інвесторів, юридичних і фізичних осіб, приватних закладів, і стає єдиним джерелом формування бюджету ВНЗ. Галузь освіти має великі резерви для того, щоб заробляти кошти, починаючи від матеріальної бази ВНЗ, гуртожитків, землі, на котрій він розташований.
Висновки
Підводячи підсумки даній курсовій роботі слід зазначити, що освіта - специфічна галузь громадського життя. Її належний стан є важливою передумовою розв’язання завдань, визначених суспільством, формування кадрів для народного господарства, успішної трудової діяльності населення і т. ін. Вона - умова наукового пізнання світу та його закономірностей, реалізації об’єктивних потреб держави у постійному накопиченні та поновленню знань, сфера прилучення людей до культури і мистецтва. Без освіти неможливі всебічний розвиток особистості, включення її в систему суспільних відносин. Рівень освіти - мірило цивілізованості будь-якої людської спільноти, істотний показник її прогресивного поступу.
Щодо якості освіти слід зазначити, що вона залежить від багатьох факторів, перш за все від якості педагогічної діяльності того освітнього закладу, в якому людина отримує освіту, а також від його учбово-матеріальної бази та навчально-методичного, організаційно-управлінського, фінансово-економічного, технічного та кадрового забезпечення. Якість вищої освіти визначається, поряд з переліченими, ще одним важливим фактором - науковою школою, через яку пройшов студент в роки навчання в вузі.
В зв’язку з цим за роки незалежності в Україні визначено нові пріоритети розвитку освіти, створено відповідну правову базу, розпочато практичне реформування галузі на основі прийнятої Урядом Програми “Освіта (“Україна ХХІ століття”).
Тільки високоосвічена людина здатна вільно орієнтуватись у реаліях та імперативах сучасного світу, гармонізувати з ними процес своєї самореалізації, забезпечуючи оптимальну віддачу для себе і суспільства. Інтелектуалізація виступає як найважливіша характеристика сучасної культурної особистості, як визначальний чинник інтеграції культури й освіти, зумовлює незмінне зростання творчої активності особистості.
Особливе значення має взаємодія освіти з соціальною структурою суспільства. Остання є вираженням суспільних відносин, які склалися і визначає рівні, темпи, змісти освіти.
Соціальними функціями освіти є передача накопичених людством знань, наступність соціального досвіду і в цілому духовна наступність поколінь, соціалізація особистості, нагромадження нею інтелектуального потенціалу, соціальний контроль за процесами інтелектуального, морального і фізичного розвитку молоді, працевлаштування випускників навчальних закладів.
Реалізувати все накреслене, піднести престиж освіти, поліпшити її якість, вивести нашу молоду незалежну державу з кризи - актуальне завдання, що стоїть сьогодні перед педагогічною громадськістю, всіма, хто причетний до навчання й виховання підростаючого покоління. Воно може бути успішно розв’язане тільки за умови, якщо владні структури повернуться обличчям до потреб освітянської галузі, усвідомлять, якою великою мірою впливає стан освіти на майбутнє країни.
Існуюча у нас сьогодні система освіти не тільки принципово відрізняється від західної, не тільки не відповідає вільноринковим суспільним відносинам, а й на всіх підставах її можна визнати значною мірою схоластичною, тобто відірваною від наших конкретних життєво важливих проблем.
Отже, вже запропоновані проекти освітніх реформ, в першу чергу навчальних програм, повинні бути доповнені спеціальними структурами, спецкурсами та лекційними модулями відповідно до специфічного стану нашого суспільства.
В Україні має стверджуватися стратегія прискореного, випереджувального розвитку освіти і науки, фізичних, інтелектуальних, моральних та інших сутнісних сил особистості, які забезпечують її самоствердження і самореалізацію.
Розвиток освіти є стратегічним ресурсом подолання кризових процесів, покращення людського життя, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентноспроможності української держави на міжнародній арені. Освіта і наука є найголовнішими умовами утвердження України на світовому ринку високих технологій.
Для того, щоб ми соціально та економічно прогресували і по-справжньому, на партнерських засадах змогли увійти в європейську і світову спільноти, нам потрібні фахівці, передусім економісти, які б за своєю компетенцією, творчою та моральною здатністю переважали західних спеціалістів. Це тому, що у нас всебічна криза, тому що ми фактично перебуваємо в соціально-економічній ямі, тому що нам об’єктивно потрібні неординарні заходи і більш поглиблене розуміння процесів ефективного розвитку. Сьогодні на повний голос треба говорити про необхідність економізації всієї системи нашої освіти. І це повинно стати вузловим моментом реформації в цій сфері.
Список використаних джерел
1. Клімова Г.П. Освіта і цивілізація. - Х. 1996. - 124 с.
2. Освіта в Україні (Доповідь міністра освіти і науки України на ІІ Всеукраїнському з’їзді працівників освіти) // Освіта України. - 2001. - 12 жовтня (№ 47). - С.4-6.
3. Разумова Т.О., Телешова И.Г. Образование и человеческое развитие. - М.: ТЕИС, 2000. - 141 с.
4. Бордовская Н.В., Реан А.А., Розум С.И. Психология и педагогика: учебник для вузов. - СПб.: Питер, 2000. - 432с.
5. Добрускін М. Освіта і суспільство // Рідна школа. - 1997. - № 7-8. - С.6-9.
6. Положення “ Про державний вищий навчальний заклад “ затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. № 1074.
7. Закон України “Про загальну середню освіту” від 13 травня 1999 року. № 651 - XIV.
8. Закон України “Про професійно-технічну освіту” від 10 лютого 1998 року. № 103/98 - ВР.
9. Освіта для демократії / Л. Фурта (відп. ред). - К.: Альтерпрес, 2000. - 91 с.
10. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник. - К.: ВЦ “Академія”, 2000. - 544 с.
11. Лозниця В.С. Психологія і педагогіка: основні положення. Навчальний посібник. - К.: “ЕксОб”, 2001. - 304 с.
12. Позінкевич Р.О. Освіта в системі культури. - Луцьк: РВВ “Вежа, 2000. - 348 с.
13. Освіченість, інтелект, творчий потенціал особистості - наріжний камінь прогресу цивілізації (Виступ Президента України Л. Кучми на ІІ Всеукраїнському з’їзді працівників освіти 8 жовтня 2001 року) // Урядовий кур’єр. - 2001. - 10 жовтня (№ 184). - С.3-4.
14. Подласый И.П. Педагогика. Новый курс: Учебник для студ. пед. вузов: В 2 кн. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. - Кн.1: Общие основы. Процесс обучения. - 576 с.
15. Алексюк А.М. Педагогіка вищої школи. Курс лекцій: Модульне навчання: Навчальний посібник. - К.: Київ. ун-т ім.Т. Шевченка, 1993. - 220 с.
16. Коротяєв Б.І. Педагогіка у питаннях та відповідях: Навчальний посібник. - Донецьк: ТОВ “Лебідь, 2000. - 163 с.
17. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навчальний посібник. - К.: Вища школа, 1995. - 237 с.
18. Андриенко В.Н., Лев Т.А. Концепция организации финансового менеджмента в высшем учебном заведении. - Донецк: ДонГУ, 1998. - 32 с.
19. Лев Т.А. Контроллинг в финансовом менеджменте высшего учебного заведения. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1999. - 40 с.
20. Скаленко О. Стратегія національної безпеки: інформація, освіта, економіка // Рідна школа. - 1997. - № 10. - С.3-4.
21. Мащенко Е. Образование и экономические реформы - возможен ли союз? // Зеркало недели. - 2001. - №16 (21-27 апреля). - С.12.
[1] Див.: Разумова Т.О., Телешкова И.Г. Образование и человеческое развитие. – М.: ТЕИС, 2000. – С. 34-35.
[2] Див.: Бордовская Н.В., Реан А.А., Розум С.И. Психология и педагогика: Учебник для вузов. – СПб.: Питер, 2000. – С.281.
[3] Див.: ст. 9 закону України “Про загальну середню освіту” від 13 травня 1999 року.
[4] Див.: ст. 18 закону України «Про професійно-технічну освіту» від 10 лютого 1998 року.
[5] Див.: Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник. – К.: ВЦ “Академія”, 2000. – С. 45.
[6] Див.: Позінкевич Р.О. Освіта в системі культури. – Луцьк.: РВВ “Вежа”, 2000. – С. 90.
[7] Див.: Коротяєв Б.І. Педагогіка: у питаннях та відповідях: Навчальний посібник. - Донецьк: ТОВ “Лебідь”, 2000. – С. 106.
[8] Див.: Мащенко Е. Образование и экономические реформы – возможен ли союз? // Зеркало недели. – 2001. - №16 (21-27 апреля). – С. 12.