Структура і зміст політичних інтересів суспільства, класів, особистості

СОДЕРЖАНИЕ: МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ Реферат З політології

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Реферат

З політології

на тему:

“ Структура і зміст політичних інтересів суспільства, класів, особистості, соціальних верств, соціальних груп, націй, міжнародних співдружностей ”

Чугу Михайла

ЕП -11

ВТЕІ КДТЕУ

Вінниця 2000

ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИ

Функціонування людини в політичному житті детерміноване необхідністю задоволення політичних потреб: участі в формуванні та вдосконаленні політичної системи, в діяльності партій, різноманітних суспільно-політичних утворень, у ви­раженні громадянської думки тощо.

Психологічно політична активність особи зумовлена люд­ською потребою належати до соціуму, ідентифікувати себе зі своєю нацією, певною соціальною групою, партією, організацією. Часто-густо людина прилучається до політики, щоб стати саме частиною групи, осягнути почуття ми. Це позбавляє самотності, дає відчуття сили і здатності впливати на хід політичних процесів (О. Шестопал).

З політичних потреб випливають політичні настанови — активне, дієве ставлення індивіда до різноманітних політичних інститутів, політичних проблем, подій тощо. Політич­ні настанови складаються як із афектних (емоційних), так і з когнитивних (заснованих на знанні) елементів. Знання механізму формування настанов дає змогу впливати на них з метою зміни напрямів.

Біхевіористський напрям (один із головних у сучасній політології) політичні потреби і настанови індивідів виводить з природних властивостей людини. Прагнення до влади вважається домінуючою рисою людської психіки і свідомості, визначальною формою соціальної активності людини. Пов­ністю з таким твердженням погодитися не можна, оскільки політична людина вилучається з контексту розвитку сус­пільства. Політичні потреби, зумовлені ними інтереси є явищем соціальним. Вони не властиві всім людям і не обовязкові в системі цінностей кожного. Навіть у тих випадках, коли вони є, неоднакове їх місце та пріоритетність у ціннісних орієнтаціях окремих індивідів. Тому homopolitikus, тобто політична людина — один із різновидів особи в межах того чи іншого її типу. І зміст політичності особи зумовлений конкретними умовами її буття.

Сказане не заперечує того, що зміст політичної діяльності визначається особистістю людей, яка включає не тільки систему соціальне значимих рис, що характеризують людей як членів того або іншого суспільства чи спільності. Істотним фактором виступають також індивідуальні психологічні риси особи. Б.Рассел писав, що людські пристрасті та інди­відуальні здібності грали в політичній історії головну роль. Мабуть, що стосується головної ролі, то це занадто, а що істотна, а за відповідних умов, може, і вирішальна роль, то це справді так.

Формування політичних інтересів і настанов — складова політичної соціалізації людини. Під останньою розуміється процес входження людини в політику. В політичній соціа­лізації індивіда виділяються дві фази: політична адаптація та інтеріоризація. Перша означає пристосування індивіда до соціально-політичних умов, до ролевих функцій, політичних норм, що складаються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, до соціальних груп — субєктів політики, до соціальних інститутів, тобто всього того, що створює полі­тичне оточення людини, середовище, в якому вона живе. Друга стадія — інтеріоризація, тобто засвоєння індивідом політичних цінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки, властивої тій чи іншій соціальній спільності.

Згідно з поглядами Т. Парсонса, соціалізація є переду­мовою інституалізації — процесу, завдяки якому складаються і зберігаються соціальні системи. Тому проблемі політичної соціалізації західні політологи надають виняткового значення.

Вона розглядається як істотний фактор стабілізації політичної системи в концепції політичної підтримки, як умова нормального функціонування політичного механізму в ро­левій теорії політики, а також має значну практичну вагу.

Стратегія засвоєння механізмів політичної соціалізації увійшла в політичні програми консерваторів і лібералів, лівих і правих радикалів, численних партій і суспільно-політичних рухів. І це природно, оскільки політична соціалі­зація може бути використана як надійний і досить тонкий інструмент політичного контролю, засіб насаджування особі потрібних панівним групам політичних цілей і цінностей, причому не помітний для самої людини і такий, що не викликає у неї почуття протесту і відповідних дій.

Політична соціалізація передбачає формування певної політичної позиції індивіда. В поняття політичної позиції включаються: емоційне ставлення до політичних явищ і процесів: переконання щодо політичних явищ, системи полі­тичних цінностей; схильність до політичної діяльності.

Поняття політична позиція ширше, ніж поняття полі­тична оцінка. Останнє — частина першого. Політична позиція є індивідуальним явищем, яке дає змогу зрозуміти мотиви індивідуальної політичної поведінки. Політична по­зиція не піддається безпосередньому спостереженню. Бачать­ся тільки зовнішні її маніфестації — вербальні чи невербальні вияви. Про політичну позицію людини судять з того, що вона говорить чи робить, яка її політична поведінка.

Політична соціалізація особи залежить від її місця в соціальній структурі, рівня загальної культури, традицій тощо. Значну роль відіграє психічний стан людини. Але вплив цих факторів опосередкований. Він відбувається крізь специфічні соціальні утворення, по різних напрямах.

Становлення людини як субєкта політичного процесу починається вже в сімї, далі продовжується в групі од­нолітків, у політичних, у тому числі неформальних ор­ганізаціях. Його знаряддями можна вважати безпосереднє виховання, непрямий приклад, вплив політичної пропаганди, власний політичний досвід.

Вплив політичної системи на соціалізацію здійснюється двома способами. Насамперед безпосередньо через пропаганду певних відомостей, які несуть пізнавальне і емоційне на­вантаження, популяризують ті чи інші взірці політичної поведінки особи. І опосередковано, шляхом створення умов діяльності, які спонукають діяти певним чином. У звязку з цим дуже важливо забезпечити відповідність вербального змісту соціалізуючого впливу інформації невербальному зміс­тові, який засвоюється індивідуумом внаслідок накопичення соціального і політичного досвіду. Конфлікти, які тут вини­кають, призводять до порушення процесу політичної соціа­лізації особи.

Істотним фактором політичного виховання є взірець поведінки особи, який пропагується. При цьому мається на увазі взірець-максимум — людина політичне активна, добре підготовлена, яка присвячує політичній діяльності значну частину часу. Взірець-мінімум — це людина, яка не особливо цікавиться політикою, не орієнтується в основних питаннях цієї сфери. Звичайно, в умовах справді демократичного режиму не кожний повинен і може стати політичним діячем, проте повинен бути активним учасником політичного про­цесу.

Політична соціалізація включає і набуття індивідом досвіду в результаті практичної участі в політичному процесі, тобто на грунті певної політичної поведінки. Перед тим як розглянути останню, зазначимо, що конкретно-історичний характер політичної соціалізації особи — як наслідок взаємо­дії соціально-економічних,

соціокультурних, психологічних та інших факторів — особливо виразно виявляється в переломних ситуаціях, зокрема, при зміні суспільного ладу і політичних режимів. На арені політичного життя дуже відчутною стає роль натовпу, поширюється особливий, ма­совий політичний тип особи. Його поява зумовлюється винятково швидким переходом до безпосередньої участі в політичному житті тих людей, які в звичайних умовах не керувалися твердим світоглядом, пливли за течією, сліпо піддавалися настроям.

Політичні потреби та інтереси набувають пріоритетного значення для переважаючої частини всіх соціальних груп. Участь у політичній боротьбі, в найбільш жорстоких її насильницьких формах стає головним компонентом життя. Ця боротьба в буденній свідомості ототожнюється з класовим протиборством. Мета політичної боротьби сприймається на віру.

З утвердженням тоталітарного режиму характерною рисою політичної настанови стали утопізм щодо перспектив пла­нетарної еволюції, маніхейський світогляд, поділ на своїх і чужих, утвердження принципу хто не з нами, той проти нас. Відбулось перетворення політичних заходів у своєрідну громадянську літургію. Склались статистичні на­станови, що орієнтували людину на відчуження особистих інтересів і свободи на користь держави, некритичне став­лення до соціально-політичної дійсності і політичний кон­формізм, утриманство. Сталінський деспотизм, а далі — розтлінна епоха застою зробили свою справу. Під тиском страху, брехні, розчарувань втрачалися політичні риси особи, що грунтувались на революційному ентузіазмі і вірі в соціалізм. Абсолютна більшість населення була відчужена від політики, від процесу прийняття життєво важливих рішень. Масова участь у виборах, святах, демонстраціях, мітингах носила символічний характер. По суті, політичні відносини і поведінка людей грунтувалися на безвідмовному підкоренні низів верхам, субординації інстанцій, які прий­мали політичні рішення. Виявом цього було невміння буду­вати власні відносини інакше, ніж на командних засадах, нетерпимість щодо існування опонентів як учасників полі­тичного процесу, загалом індиферентність мас до внутрі­політичних процесів і взагалі до суспільно-політичного життя.

Подолання такої спотвореної системи політичних цін­ностей, настанов і позицій, властивих тоталітарному режи­мові, є одним із найбільш складних завдань демократизації суспільства.

ПОЛІТИЗАЦІЯ МАКРОСОЦІАЛЬНИХ ГРУП

Соціальна структура як істотний чинник організації су­спільного життя визначає ряд важливих складових політики: її мету, субєкти, рушійні сили, ієрархію влади і багато інших. Своєю чергою політика в різноманітних виявах — еко­номічному, соціальному, національному, культурному тощо — має зворотний вплив на розвиток соціальної структури. Саме тому структура, тенденції її розвитку належать до базових понять сучасної політології.

Під соціальною структурою розуміється сукупність взає­моповязаних і взаємодіючих соціальних груп і відносин між ними, зумовлених врешті-решт суспільним поділом праці. В основі диференціації на такі групи лежить неоднакове становище людей у системі суспільного життя. Соціальні групи відрізняються як за критеріями диференціації су­спільства, так і за своїми масштабами. Стосовно останнього серед соціальних груп виділяються великі, тобто спільності людей,

інтегрованих у масштабах всього суспільства, держави в цілому. Саме такими макросоціальними групами виступа­ють соціальні класи, соціальні верстви або, як їх прийнято називати в західній політології, страти. Це спільності, що інтегрують індивідів по горизонталі. Є спільності іншого характеру, які мають певну вертикальну структуру, тобто корпоративні. До великих соціальних груп відносяться також соціально-етнічні — нації, соціально-демографічні та деякі інші спільності, проте у контексті цієї теми вони не розглядаються.

Соціальна структура посідає проміжне, опосередковане місце між політичною та іншими сферами людської діяльнос­ті — економікою, культурою, духовним життям.

Політична думка завжди розглядала соціальну структуру як явище невіддільне від владних відносин. Розроблена Платоном модель соціальної організації включала в себе групу людей, що керують державою. Згідно з поглядами Фурє, серед пяти класів є двір і знать, тобто ті, що займа­ються політикою, управлінням. Загалом соціальна структура тлумачилася як певна множинність соціальних груп, які різняться функціями в суспільстві і розмірами багатства. На основі цих відмінностей складаються досить жорсткі від­носини між групами в сфері влади (одні керують, інші підкоряються) і багатства (одні присвоюють працю інших). У міру розвитку вони змінюються: влада одних слабшає, влада інших посилюється. Проте самі відносини досить тривкі і залишаються незмінними протягом тривалого історичного часу.

Саме на грунті соціальної структури формуються соці­альні інтереси, що зумовлюють дії соціальних груп. К.-А.Гельвецій, П.Гольбах і Д.Дідро вбачали в інтересах реальний зміст політики.

Інтереси соціальних груп не можна розглядати як ме­ханічну суму інтересів їхніх членів. Йдеться про явище системного, інтегративного порядку, оскільки в процесі взаємодії індивідів відбувається формування інтересів групи як цілого. В них втілюються найбільш спільні й істотні риси обєктивного стану окремих індивідів.

Соціальні інтереси — як усвідомлення потреб і необхідних цілеспрямованих дій для їх задоволення — в політичному суспільстві досягають найвищої зрілості, трансформуючись в усвідомлення політичних дій і відповідне ставлення до влади, тобто перетворюючись у політичні інтереси. Вони завжди спрямовані на збереження або зміну політичного статусу тієї чи іншої соціальної групи, її місця в ієрархії влади, а отже, є основою політичного процесу.

Збіг інтересів — це обєктивна умова інтеграції індивідів у соціальні групи, їх. трансформації в субєктів політичного життя. Інтеграція може грунтуватися на тотожності істотних, довготермінових інтересів. Тоді соціальні групи виступають як стійкі спільності. Саме вони найбільш важливі для політичного процесу, особливо враховуючи його стратегічні аспекти. Але обєднання людей у соціальні групи може виникати на основі збігу короткотермінових інтересів. Такі групи іноді виступають важливими факторами політичного життя. Тим більше, що ранжування інтересів не постійне. Тому і соціальні групи є утворенням динамічним, рухомим. Взагалі соціальну структуру із властивими їй спільностями з їх інтересами, зокрема політичними, можна розглядати не як стан, а як процес, оскільки поглиблюється соціальна диференціація суспільства.

Однією з сторін цієї основи прогресу є спеціалізація людської діяльності, яка неминуче призводить до появи відмінностей між соціально-професійними групами, що фор­муються. Маються на увазі відмінності в інтересах і цін­ностях, нормах поведінки, соціальних ролях тощо. Поява таких відмінностей — природне явище, оскільки

обєктивно створює можливість розмаїття, багатства суспільного життя, а отже, всебічного розвитку особи. Але це означає і ускладнення соціальної структури. Західна політологія як одну із суттєвих сторін суспільного прогресу серед інших еволюційних універсалій виділяє соціальну стратифікацію (Т. Парсонс). Значний наголос робиться на її політичних аспектах — відповідних змінах у політичній системі, полі­тичній поведінці.

Згідно з теорією груп, наявність соціальних класів, професійних та інших спільностей загалом створює основу для обмеження державного свавілля.

Недостатній розвиток груп призводить до авторитарних, тоталітарних режимів. Урізноманітнення соціальної структу­ри є важливою передумовою демократизації суспільства, що пориває з тоталітаризмом. Посилення соціального плю­ралізму виступає важливим обєктивним фактором демокра­тизації життя в усіх його сферах. Це не виключає того, що держава, здійснюючи певну економічну і соціальну політику, якоюсь мірою, а іноді дуже істотно, впливає на спрямування соціальної диференціації. Історичний досвід засвідчує, що настанова на соціальне однорідне суспільство не відповідає потребам прогресу цивілізації. Інша справа, що цілком ймовірна перспектива подолання антагоністичних соціальних груп і гармонізації соціальної структури.

ВЕЛИКІ СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ ЯК СУБЄКТИ ПОЛІТИКИ

З точки зору визначення субєктів політичного процесу, формування політичних сил можливі різні підходи до соці­альної структури на рівні великих груп. Так, відповідно до одного із них (у західній політології він визначається як марксистський), вирішальне значення має склад суспільства з огляду його поділу насамперед на економічні класи. Маються на увазі великі групи людей, їх спільності, насамперед за економічними ознаками — формами власності, розмірами багатства, місцем і роллю в організації господар­ської діяльності, формами одержання доходів тощо. Саме така концепція була покладена в основу марксистської політичної ідеології, згідно з якою суспільство поділяється на два класи. Невеликий вищий клас тих, хто володіє засобами виробництва, і великий клас тих, хто працює на власників засобів виробництва. В інтересах вищого класу здійснюється управління суспільством, приймаються відпо­відні закони. Класи тлумачилися як антагоністичні, а бо­ротьба між ними як основа розвитку суспільства. Згідно з такою, по суті,, конфронтаційною концепцією була вироблена універсальна вимога класового, партійного підходу до аналізу соціальних явищ. На такому гіпертрофованому, а отже, неадекватному дійсності класовому підході грунтува­лися всі політичні погляди марксизму.

Концепція соціальних класів не втрачає свого значення для сучасної політології. Більше того, деякі західні політологи (Е.Гідденс) вбачають своє завдання в подальшому розвитку теорії класів. Проте дедалі більше виявляється недостатність тільки такої теорії для вивчення політичних процесів через те, що в реальній дійсності ніяких видимих границь, які можна було б прийняти за класові обриси, не існує. Контури класів відрізняються від окреслень спільностей, які мають чітке вираження,— статево-вікових, професійних, етнічних, релігійних, інших. По суті, класові границі — це межі, в яких соціально-економічні характеристики одних груп мо­жуть відрізнятися від інших, зберігаючи корінні ознаки даного класу. Внутрішньокласові відмінності залишаються такими до тієї пори, поки не переростуть у докорінно якісні. І це відчутно особливо нині, коли основоположні — з марксистських позицій — критерії класової

диференціації виявляють себе не так виразно, як у минулому. Наприклад, раніше не тільки дрібна, а й уся буржуазія становила клас, що складався майже повністю з індивідуальних власників. Сьогодні в постіндустріальному суспільстві поряд з індиві­дуальною існують інші форми власності — корпоративна, кооперативна на умовах партнерства, державна та ін. Дуже неоднорідною стала дрібна буржуазія. Важко визначити межі робітничого класу. Нині більшість найманих робітників зайнята не фізичною працею, здобутком широких мас є висока освіченість, робітничий клас став більш різноманітним за формою найму. Ці відмінності знаходять відображення в диференціації інтересів різних його груп. Істотно змінюється місце інтелігенції в суспільному житті, а отже, в соціальній структурі.

Розвиток суспільства в звязку з переходом від тра­диційного до індустріального, а згодом постіндустріального переконливо засвідчує, що економічні класи — тільки одна із форм суспільної організації. Її роль у житті не залишається незмінною. Дедалі більшого значення набувають інші соці­альні утворення, що формують соціальну структуру.

Віддзеркаленням цього є поширення концепції соціальної стратифікації. На відміну від концепції соціальних класів, що наголошує на антагоністичності (classis — розряд), ця теорія не розглядає макросоціальні спільності як первісне непримиренні (stratum — верстви), хоча визнає можливість розходження їхніх соціальних, у тому числі політичних інтересів, а отже, конфліктів. Соціальні класи розглядаються як один із видів стратів. У подальшому викладі саме в такому розумінні використовується цей термін.

Початок концепції страт поклав М. Вебер. Класове становище індивідів — їхню класову позицію він виводив із положення стосовно ринку, який розглядався як форма боротьби інтересів. Саме ринок формує особливі життєві шанси, схожість яких обєднує індивідів у рамках їхньої класової ситуації. М. Вебер вважав, що клас є відоб­раженням у суспільстві кількісної раціональності ринку. Завдяки цьому стає зрозуміло, хто чого вартий, і хто що робить. При цьому те, що люди одержують, і те, що вони роблять, залежить від їхніх життєвих шансів. Соціальну структуру М. Вебер розглядав як багатомірну систему, в якій поряд з класами і відносинами власності, що їх породжували, важливе місце посідають статус і влада.

Існує кілька підходів до визначення соціальної структури з позицій соціальної стратифікації. При цьому не відки­дається поняття соціальний клас як елемент структури. Використовуються просто інші критерії диференціації.

Відповідно до поширеного в західній політології обєк­тивного підходу критеріями соціальної диференціації вва­жають престиж професії, рівень освіти і рівень доходів. Часто використовується семикласова вертикальна стратифі­кація: вищий клас професіоналів-адміністраторів, технічні спеціалісти середнього рівня, комерційний клас, дрібна бур­жуазія, техніки та робітники, що виконують керівні функції, кваліфіковані робітники, некваліфіковані робітники.

Значного поширення набула теорія середнього, або нового, класу. Цей термін уперше використав М. Джілас щодо нового соціального класу, який складався з бюрократії і представників партійних функціонерів. Нині мається на увазі група високоосвічених спеціалістів, що не володіє приватною власністю і дохід якої залежить від використання одержаних знань, професійної майстерності і творчих здіб­ностей. Концепція такої спільності була викликана намаган­ням повязати зміни в економіці зі змінами в професійній структурі і загальними політичними, соціальними і культур­ними напрямами розвитку суспільства під впливом науко­во-технічної революції. Д.Мойніхен

вважав, що виділення інтелігенції в новий клас грунтується на спільності свідо­мості, ідеологічних настанов, системи цінностей. А.-Е.Гоулднер запровадив два нових параметри: володіння культур­ним капіталом і культурою критичного дискурсу. Важливою характеристикою нового класу є також його культурна позиція.

Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає в урахуванні різноманітності ознак, на яких грунтується соціальний статус індивідів. Вона дає змогу побачити вер­тикальне розташування соціальних груп. Проте і ця концепція не універсальна, вже тому, що недостатньо враховує дуже істотні критерії соціально-класового поділу суспільства. Йдеться насамперед про економічні фактори. Як зазначають західні політологи, вона непридатна для європейських країн, яким властиві більш жорсткі міжкласові барєри порівняно з американським суспільством.

Загалом реаліями є як соціальні класи — макросоціальні групи на грунті економічних відмінностей (на думку політологів-немарксистів, зокрема Р. Мілібенда, двома основними компонентами соціальної структури сучасного капіталіс­тичного суспільства виступають буржуазія і робітничий клас), так і спільності, які розрізняються за критеріями соціальної стратифікації. І ті, і другі — базові, первинні соціальні групи. На грунті їхньої взаємодії і переплетення відповідних інтересів виникають похідні, вторинні соціальні утворення, різного роду соціальні сили як учасники полі­тичного діяння з притаманними їм інтересами і спрямуван­ням політичної поведінки. Це один із напрямів соціальної стратифікації в сучасних умовах.

Зазначені утворення щодо первинних соціальних груп мають наскрізний характер. Значну роль у їх виникненні грає неоднозначне уявлення індивідів, членів первинних груп щодо шляхів задоволення своїх соціальних інтересів. Велике значення має і те, що дедалі більший пріоритет щодо групових інтересів здобувають загальнолюдські інтереси, повязані з піклуванням про усунення ядерної війни, збе­реження екологічного середовища, подолання моральної кри­зи тощо.

Субєктами політичного процесу виступають первинні соціальні групи та окремі їх фракції. Але в міру розвитку й ускладнення соціальної структури зростає значення різно­манітних вторинним утворень. Серед соціально-політичних сил такими є, наприклад, неоконсерватизм і сучасний лібералізм, соціал-демократизм і соціалістичний рух, робіт­ничий і профспілковий рух, масові демократичні та інші рухи. Підтвердженням цього є те, що в останні півтора-два десятиріччя порушується існуюча до того кореляція між голосуванням виборців за ту чи іншу партію і їхньою належністю до певної первинної соціальної групи. Змен­шується частка робітників у соціал-демократії. Зростає кіль­кість низькооплачуваних верств населення, які віддають голоси неоконсерваторам і лібералам, а представники се­редніх верств — соціал-демократії та іншим лівим силам.

У цілому спектр групових інтересів широкий. Деякі з них виходять за межі базових первинних соціальних груп або можуть бути диференційно-інтегровані в середині цих спільностей. А поряд з цим система інтересів динамічна.

Відбувається зміна ієрархії їх пріоритетів. Саме взаємодією, поєднанням, сплетінням різноманітних інтересів, їх комбі­нацією зумовлене формування похідних груп як субєктів політики, зокрема не тільки горизонтального, а й верти­кального, корпоративного характеру.

З огляду на це розрізняються стадії формування груп як субєктів політичного процесу. Першою можна вважати спонтанну (наприклад, клас в собі). Друга — організована (клас для себе). На цій стадії індивіди усвідомлюють належність до

даної групи, консолідуються для задоволення своїх інтересів. Па третій стадії члени соціальної групи доходять розуміння того, що реалізація їхніх інтересів можлива тільки на грунті політичної боротьби — боротьби за владу.

Взаємодії, що виникають на цій стадії між соціальними групами,— це первинні політичні відносини. Вони поза політичною системою. На цьому рівні соціальні групи виступають як латентні політичні сили. Вони можуть бути і конюнктурними, наприклад, як групи тиску. Мається на увазі обєднання індивідів для впливу на політичні інститути з метою задоволення своїх інтересів.

Наступна, четверта стадія становить систему вторинних політичних відносин, які вже стали органічною складовою політичної системи. На цій стадії члени суспільної групи, часто-густо і кількох, згуртовуються в громадсько-політичні організації як знаряддя боротьби за владу. Для розуміння її мети і спрямування треба мати на увазі, що вторинні політичні відносини, політичні сили, які беруть участь у них, не є цілком адекватним зліпком з первинних відносин. Отже, статус первинних, основних груп у соціальній струк­турі виявляється в боротьбі за владу трансформовано, через утворення політичних сил, до складу яких можуть входити представники різних соціальних груп.

Ця боротьба може здійснюватися легітимними засобами, що найбільш притаманно соціальним силам, які не ставлять мстою заміну існуючого політичного режиму. Політичні сили, спрямовані проти існуючого режиму, вдаються, як правило, до позапарламентських засобів політичної боротьби, в тому числі насильницької. Хоча не виключена можливість одер­жання ними влади формально в конституційних формах. Це можливо при переході від демократичного до авторитарного режиму і в процесі редемократизації.

Утворення соціальних груп в умовах тоталітарного ре­жиму, спрямованого на утвердження соціалізму, спотво­рюється. Соціальна структура формується через взаємодію суспільного поділу праці і відносин власності на основі тотального одержавлення. Це зводить до мінімуму дію нормальних, економічних та інших чинників соціальної диференціації. Переважаючого значення набувають адміні­стративні, вольові механізми. Вони спрямовуються на вилу­чення центральною владою додаткового продукту з його наступним перерозподілом і формування на цій основі особливих груп населення. В результаті відбувається його диференціація на дві великі групи: рядових виробників у сфері матеріального і духовного виробництва, які створюють додатковий продукт, і розподільників, що вилучають і включають його в систему перерозподілу. Ці останні мають певну вертикальну структуру, нижчі верстви якої підпо­рядковані, повністю залежать від вищих. Зазначені групи посідають функціональне місце в економічній системі. Звідси і відмінності в правах та обовязках.

Поділ на зазначені групи домінує над усіма іншими. В умовах ідейного і політичного монізму виключається утво­рення нормальних базових і похідних соціальних груп. Відбувається тотальна маргіналізація суспільства. Статус соціальної групи як субєкта політики забезпечується тільки для бюрократії. Народні маси позбавлені механізму вияв­лення і політичної реалізації своїх специфічних соціальних інтересів.

ПОЛІТИЧНА СУБЄКТНІСТЬ НАЦІЙ

Нація є одним із найскладніших феноменів людського буття. Для одних — це суспільно-політична вартість, жива, само­бутня, духовно та органічно сплетена спільнота, що викри­сталізувалася і виросла в означених історичних, геополітичних, господарських і суспільно-політичних умовах. Такий погляд поширений серед деяких представників українського національно-визвольного руху. А ось для інших— лише

територіальна група, в основі якої, вважає іспанський політолог Л.Саністебан, лежать інтенсивні солідарні звязки. Одні вбачають у нації щось містичне, недоступне для пізнання, інші — тільки раціональне. В розумінні одних йдеться про щось одвічне, біологічне, інших — це тільки соціальне, історичне. Найбільша цінність, найкращий витвір людей — так нація постає в уяві одних, щось таке, що заважає людському поступові — вважають інші.

Націю вивчають етнографи як неполітизовану етніч­ність та історики — як політичну історію народів, психоло­ги — як специфіку психіки, ментальності, культурологи — як неповторне особливе в світовій культурі, соціологи — як макрогрупу та філософи — як проблему співвідношення людини — індивідуальності та людства. Так, М. Бердяєв з позиції філософії вважав, що неможливо й безглуздо про­тиставляти національність і людство, національну мно­жинність і вселюдську єдність. Він зазначав, що існування людства у формах національного буття, його частин зовсім не означає неодмінно зоологічного й нижчого стану взаємодії ворожнечі й винищення, стану, який зникає в міру зростання гуманності і єдності.

Свій підхід до нації, адекватний предметові, має й політологія. Саме вона розглядає націю як один із базових субєктів політичного життя. Це означає, що інтереси певної макрогрупи усвідомлені як політичні. Звідси прагнення де політичного самовираження за допомогою певних інститу­цій — національної держави, партій, національно-визвольних рухів та ін.

Оскільки природа нації визначає національні інтереси — імпульси її політичного життя, то політологія повинна враховувати чинники націотворення і особливо пріоритетні ознаки, індикатори нації як спільності. Стосовно того, що обєднує людей у націю, то однозначного визначення немає. Небезпідставним щодо деяких із існуючих націй є тверд­ження, що це політизована етнічність, тобто політична спільність, в основі якої — етносу. Під останнім розуміється стійка група людей, обєднаних загальноісторичним, гене­тичним корінням, якій притаманні спільні риси і стабільні особливості культури та ментальності. Формування етносу відбувається на певній території. В подальшому розвитку етнос може втрачати територіальну єдність. Етнічною є тільки така спільність, яка усвідомлює себе саму як таку (етнічна самосвідомість), відрізняє себе від інших етнічних груп.

Визначення нації як політизованої етнічності досить поширене. При цьому етнічність не абсолютизується, вона ставиться на перше місце. Так, на думку англійського етнополітолога А.Сміта. головними індикаторами нації є етнічний принцип, що виникає спочатку з родинної ор­ганізації, а далі слідують територіальний компонент і полі­тична спільність.

Етнічна ідентичність нації політичне інтерпретується по-різному, залежно від ідеологічних засад. М.Грушевський рішуче виступав проти вимоги Україна тільки для ук­раїнців. Він вважав, що Україна і для всіх, хто живе в ній, а живучи любить її, а люблячи хоче працювати для добра краю і його людності, служить їй. А ось М. Міхновський і Д.Донцов, виходячи зі свого бачення інтересів нації, відстоювали вимогу Україна тільки для українців у тому розумінні, що всякі посади в державі повинні обіймати тільки українці.

Нація тлумачиться також як спільність, яка виникла історично і якій властиві певні інтегративні риси. Саме з таких позицій І.Франко розглядав воззєднання українських земель як важливу умову витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний куль­турний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя.

Чимало політологів дають визначення нації як держав­но-правового утворення, тобто як макрогрупи, що проживає на одній території, має спільний уряд та інші політичні інститути. Таку, по суті, етатистську теорію обстоював правознавець О.Градовський. Визначальним елементом нації він вважав наявність загальнонаціональної мети, якій відповідає певна державна організація.

Проте статистська концепція відмовляє народам, які не утворили через різні причини (іноземне поневолення, на­ сильницька асиміляція) своєї національної державності, у праві навіть називатися націями. Але чимало націй, не маючи своєї державності під час іноземного панування (як-от українська нація під владою російського царизму чи австро-угорського цісарського режиму), не переставали ними бути. боролися за своє законне право на самовизначення, створення самостійної держави. Тому формула є держава— є нація, немає держави — відсутня і нація алогічна. Разом з тим бездержавне існування нації лягає тягарем на її історичну долю, стримує розвиток творчих можливостей. В.Винниченко зазначав, що нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані недержавні нації прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, які тримають їхній колектив у покаліченому стані.

Однак існують нації, виникненню яких передувала дер­жавна єдність людей. Згодом на цьому грунті формувалися певні риси, притаманні етносу — загальні традиції, ду­ховність, психологічні властивості та ін. Саме це визначає генезу американської, канадської та деяких інших націй, що створювались емігрантами, серед яких були представники не тільки різних етносів, а навіть рас.

У 60-ті роки наукові спостереження наштовхнули аме­риканських дослідників на висновок, що теорія плавильного казана не відповідає - реаліям США. Етнічні групи не розчинялися в американському суспільстві, а стали його структурним елементом. Етнічна ситуація була охарактери­зована як культурний плюралізм, що не суперечить існуванню і розвитку спільної для американської нації культури.

Щодо психологічного підходу, дуже поширеного нині, то деякі його представники трактують національний дух (національну свідомість, національний характер) як про­відний, а іноді і як єдиний індикатор нації. Інші розглядають націю як психологічне поняття, психологічну спільність, союз однаково мислячих людей, обєднаних спільним національ­ним характером. Такою, наприклад, є створена О.Бауером психологічна теорія нації. Подібну позицію щодо визна­чення нації займають деякі сучасні політологи і соціологи Заходу. Т. Мурамацу, Г. Ісаакс, Г. Кан, С. Ліпсет, К. Боулдінг, М. Сейвелл, П. Ласлетт, М. Кранстон та інші висловлюють думку, що вирішальними факторами розвитку нації є воля, національна ідея, що нація — втілення національної свідомості, яка виступає найактивнішою ру­шійною силою суспільства. Вони вважають, що таких індикаторів спільності коріння , як мова, історія, культура, державність, недостатньо для формування універсальних ознак національності. Лише один індикатор є універсаль­ним — самовіднесення людини до тієї чи іншої на­ціональності: я — українець, я — росіянин, я — татарин, я — француз, я — американець та ін.

Кожен із цих підходів (а вони зумовлені і політичними міркуваннями) акцентує на якійсь із існуючих ознак нації. Поза тим сучасні нації, в тому числі українська,— це політичні спільноти, відмінність яких від інших видів люд­ських угруповань полягає в тому, що це одноразова спіль­ність — територіальна і господарська, мовна і духовно-куль­турна, психологічна та історична. Жодна з інших базових макрогруп — (соціальні

класи і верстви, демографічні і конфесійні групи тощо) такого поєднання індикаторів спіль­ності не мають.

Чинники, що консолідують людей у нації, визначають зміст докорінних національних інтересів. Саме вони зумов­люють політичну активність нації, її дію як субєкта політичного життя. Вони становлять і підґрунтя національної ідеї. Ця ідея є віддзеркаленням потягу народу до суверенності у вирішенні своєї долі, набуття таких політичних форм самовизначення, які б забезпечували економічний, соці­альний і духовний поступ.

Політичність феномена нація виявляється також у тому, що тлумачення цього поняття (і це підтверджується історією України) особливо актуалізується в час найбільш напруженої боротьби за національну незалежність. Саме тоді постають питання Що такс нація?, Яку роль націо­нальний чинник відіграє в політиці?. Так, М.Грушевський самобутність нації вбачав у її здатності, бажанні йти на контакт, на взаємовигідний компроміс з іншими націями з тим, щоб кожна не претендувала на які-небудь спеціальні історичні права і привілеї для захисту своєї самобутності, а захищала її повагою й інтересом до чужої самобутності.

Л.Ребет писав, що народ стає нацією, оскільки він організований, оскільки посідає керівні органи, оскільки він є державним народом І.Франко розглядав націю як най­важливішу реальність політичного життя. Все, що йде поза рами нації — це або фарисейство, або хворобливий сенти­менталізм фантастів,— вважав він.

І нині в суперечливих умовах державотворчих процесів в Україні нація — не абстракція, а реальність, концепція якої значною мірою визначає доктрини діючих політичних сил.

МІЖНАРОДНІ СПІВДРУЖНОСТІ

Національні інтереси можуть трактуватися через ідеоло­гію ізоляціонізму, планетаризму, солідаризму, ліберального інтернаціоналізму і виживання. Незважаючи на різні ідеологічні трактування національних інтересів, сутність їх у сучасному розумінні зводиться до двох важливих момен­тів: забезпечення високого міжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторі для націо­нального процвітання і підвищення добробуту громадян.

Міжнародна система виконує свої функції через світові і регіональні політичні, правові, економічні й культурні структури. Найбільш впливовою і масовою світовою організацією є Організація Обєднаних Націй (ООН), яка покликана забезпечувати міжнародний мир і безпеку, вре­гульовувати міжнародні конфлікти. ООН виникла після другої світової війни і стала спадкоємицею Ліги націй.

Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки , котра складається з 15 членів-держав, з яких пять — постійні члени (США, Великобританія, Китай, Франція і Росія)! де­сять — непостійні, обрані на два роки Генеральною Асамб­леєю. Рішення Ради Безпеки є вирішальним у міжнародних спорах і може включати як економічні санкції, так і засто­сування військової сили проти країни-агресора.

Рішення Ради Безпеки з процедурних питань, а також питань, що стосуються мирного врегулювання спорів, прий­мається голосами семи членів Ради, серед яких не мусять бути всі постійні члени. Якщо Рада Безпеки вирішує пи­тання, що стосується приборкання агресії, тоді кожний із постійних членів може застосувати право вето, внаслідок якого рішення не буде прийнято.

Генеральна Асамблея ООН має тільки давати рекомен­дації учасникам конфлікту або Раді Безпеки. До прерога­тив Генеральної Асамблеї належать: прийняття

в ООН членів організації, а також їх виключення; рекомендації щодо підтримання міжнародного миру і безпеки; вибори тимчасових членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, призначення Генерального секретаря. Генеральний секретар як головний адміністратор ООН підзвітний Раді Безпеки і Генеральній Асамблеї, наділений правом пред­ставляти названим органам будь-яке питання, що стосуєть­ся міжнародної безпеки.

Міжнародний Суд у Гаазі розглядає судові справи, що їх передають конфліктуючі сторони. Якщо котрась зі сторін відкидає рішення Суду, інша сторона або сторони можуть передати цю справу в Раду Безпеки.

У структурі ООН функціонує Економічна і Соціальна Рада , яка складається з комісій: з наркотичних засобів, суспільного розвитку, зі становища жінок, із транснаціо­нальних корпорацій, з народонаселення, статистична. Еко­номічна і Соціальна Рада проводить дослідження і складає доповіді з міжнародних питань в соціально-економічній і культурній сферах і дає рекомендації Генеральній Асамб­леї, членам Організації та заінтересованим спеціалізованим установам.

Крім зовнішньополітичних органів ООН існують спеціа­лізовані світові структури, такі як Світовий банк. Між­народний валютний фонд (МВФ), Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), Організація Обєднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоровя (ВООЗ).

Світовий банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку, займається проблемами довготермінового еконо­мічного розвитку країн, які здійснюють складний процес модернізаційних трансформацій. Пріоритетними для нього є структурні перетворення економіки, системи освіти й охоро­ни здоровя, що вимагають довгострокового кредитування.

Банк спеціалізується на двох типах кредитів: цільові, призначені для фінансування конкретних інвестиційних проектів (наприклад, будівництва доріг), і програмні, по­кликані допомогти уряду провести структурну перебудову галузей промисловості чи системи звязку.

МВФ займається проблемами ринкових перетворень тих країн, які здійснюють цей процес, акцентуючи при цьо­му увагу здебільшого на проблемах фінансової стабілізації — скорочення бюджетного дефіциту і приборкання темпів зростання грошової маси. Якщо уряди не дотримуються цих вимог, вони можуть не отримати кредити МВФ.

Міжнародна торгівля регулюється правилами ГАТТ. В основу системи ГАТТ закладено чотири принципи:

1) членство в ГАТТ передбачає добровільне визнання краї­ною — учасником організації правил цієї системи;

2) країни, які належать до цієї системи, користуються режимом найбільшого сприяння у торгівлі;

3) зниження торговельних барєрів між країнами — членами ГАТТ шляхом переговорів;

4) між членами ГАТТ існує принцип «справедливої тор­гівлі», згідно з яким країни-учасниці, по-перше, не можуть збільшувати тарифи після того, як вони під час переговорів погодилися на зниження, по-друге, зобовязані дотримува­тися того податкового режиму, який існував в країні, де вироблялися дані товари, по-третє, використовувати експорт­ні субсидії.

ЮНЕСКО має за мету сприяти співпраці між народами з допомогою освітніх, наукових і культурних заходів. Орга­нізація публікує звіти про стан цих галузей у світі, розробляє і фінансує ряд важливих міжнародних освітніх і наукових проектів.

ВООЗ діє у таких напрямках: контроль і боротьба з ін­фекційними хворобами, допомога національним службам здоровя, профілактика явищ, повязаних з екологією.

Ще однією глобальною і одночасно регіональною органі­зацією є НБСЄ.

НБСЄ започаткувала гельсінський процес, правозахисний рух. В 1990 р. у Парижі створені постійні інститути НБСЄ: 1) на найвищому рівні домовилися проводити що-два роки зустріч глав держав і глав урядів; 2) створено Раду міністрів НБСЄ, яка складається з міністрів закордонних справ; 3) функціонує Комітет старших урядників, який проводить зустрічі щонайменше раз на три місяці.

Крім цього, згідно з Паризькою Хартією створено три постійні органи: Секретаріат, Центр запобігання конфліктам, Бюро для демократичних інститутів і прав людини. Однак треба сказати, що роль НБСЄ у міжнародній політиці обме­жена як щодо компетенцій, так і засобів впливу.

До організації глобально-регіонального плану можна від­нести також Велику сімку, до якої входять найбільш розвинуті держави світу: США, Великобританія, Кана­да, Німеччина, Японія, Італія, Франція. Ця організація представлена на найвищому рівні головами урядів і мініс­трами закордонних справ.

Серед регіональних міжнародних організацій найбільш впливовою є Європейський Союз (ЄС), який обєднує 12 дер­жав: Бельгію, Данію, Німеччину, Францію, Грецію, Ірлан­дію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Великобританію, Іспанію. ЄС є найбільш інтегрального організацією у світі в політичному, правовому і економіч­ному аспектах. У політико-правовому аспекті ЄС має такі органи: Європарламент, Рада міністрів. Суд, Комісія.

В економічному аспекті ЄС прагне створення спільного ринку, який передбачатиме знесення всіх митних барєрів, вільне переміщення товарів, капіталів і осіб, взаємне ви­знання наукових і професійних ступенів та дипломів, лібера­лізацію і вирівнювання фінансових служб-банків, інвестицій, страхувань, запровадження єдиних стандартів у промис­ловості.

На даному етапі існує єдиний паспорт для всіх громадян ЄС, вільні умови руху туристів і робітників всередині Со­юзу, а також валютна одиниця — ЕКЮ. У грудні 1991 р. на нараді в Маастріхті досягнуто домовленості щодо здійснення великої інтеграції — введення єдиної спільної європейської валюти. Маастріхтські домовленості мали бути ратифіковані референдумами чи парламентами окремих держав.

В одних країнах референдуми підтвердили ці домов­леності (Франція, Німеччина, Великобританія, Італія), в ін­ших — заперечили (Нідерланди).

З 1 січня 1999 року спільну європейську валютну оди­ницю — євро введено в обіг.

Використана література:

1. Семків О.І. Політологія. – Львів: Світ, 1994. - 592 с.

2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібн. – К.: Знання, 1999. – 426 с.

3. Кириченко М.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995. – 332 с.

Скачать архив с текстом документа