Суб’єкти цивільного права
СОДЕРЖАНИЕ: Загальні положення щодо суб’єктів цивільного права. Правоздатність та дієздатність фізичних осіб. Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною; визнання фізичної особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою, правові наслідки.МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Міжнародний науково-технічний університет
Чернігівський інститут інформації, бізнесу і права
Факультет лінгвістики і права
КУРСОВА РОБОТА
з предмету : «Цивільне право України»
на тему : «Суб’єкти цивільного права»
Студентки III курсу, групи П-052
Спеціальність: 6.030401 “Право”
Пилипенко О.М.
Науковий керівник:
Товчко А.О.
Чернігів 2007
ПЛАН
Вступ
Розділ 1. Загальні положення щодо суб’єктів цивільного права
Розділ 2. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права
2.1. Правоздатність фізичних осіб, її зміст
2.2. Поняття дієздатності фізичної особи та її види
2.3. Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною, правові наслідки
2.4. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою, правові наслідки
Розділ 3. Юридичні особи як суб’єкти цивільного права
3.1. Поняття і ознаки юридичної особи
3.2. Цивільна правосуб’єктність юридичної особи
3.3. Класифікація та види юридичних осіб
3.4. Створення та припинення діяльності юридичних осіб
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
З юридичної точки зору, суб’єкт – це особа чи організація як носій певних прав та обов’язків.
Характер взаємовідносин держави з особою являється важливим показником стану суспільства в цілому, цілей і перспектив його розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчення різноманітних відносин людей з державою.
Питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.
Свобода людини — є вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина. Розрізняють права людини природні, тобто повязані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо).
Зрозуміло, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користатися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, встановлених її правовим статусом.
Теорія права і правова практика розрізняють поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку мова йде про права, пов’язані з самою людською істотою, її існуванням та розвитком. Людина як суб’єкт прав і свобод тут виступає переважно як фізична особа.
За Конституцією України до цього виду прав належать: право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.
Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.
Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу обєднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.
Отже, дана курсова робота присвячена вивченню фізичних та юридичних осіб як суб’єктів цивільного права України.
Розділ 1. Загальні положення щодо суб’єктів цивільного права
Субєктами цивільного права є фізичні та юридичні особи. Фізичною особою є кожна окрема людина, що виступає як учасник цивільних відносин ст. 24 Цивільного Кодексу України.
Поняття «фізична особа» і «людина» взаємопов’язані, але не тотожні.
Фізична особа – це завжди лише людина.
Проте людина може бути, а може і не бути учасником цивільних відносин. Крім того, людина може розглядатися як суб’єкт права, а може бути предметом наукового дослідження або розглядатися як об’єкт впливу і іншій системі суспільних відносин.
Фізична особа має індивідуальні природні властивості і громадянські характеристики.
Так, визнання почерку однією з основних властивостей індивідуальності зумовило потребу підпису договорів та інших угод.
До громадських характеристик людини слід віднести її імя, громадянство, соціальний стан, володіння мовами тощо. Сукупність цих характеристик дає можливість називати людину громадянином.
Таким чином, можна сказати, що кожний громадянин наділений природними властивостями і громадськими характеристиками, які обумовлюють можливість його участі в цивільних правовідносинах у ролі субєкта цих відносин (фізичної особи).
Крім фізичних осіб до субєктів цивільних прав відносяться також юридичні особи.
Згідно з ст. 80 Цивільного Кодексу України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
Необхідність «уособлення» організацій можна пояснити виникненням обєднань громадян для всебічного задоволення своїх майнових та особистих немайнових інтересів.
Слід підкреслити, що назва «юридична особа» перш за все свідчить про те, що цей субєкт цивільних правовідносин не є громадянином (фізичною особою), а тому має деякі особливі права. А саме, юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Разом з тим сьогодні є пропозиції наділяти правами юридичної особи в певних випадках і фізичних осіб.
Розділ 2. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права
2.1. Правоздатність фізичних осіб, її зміст
Правоздатність фізичної особи може бути визначена як здатність людини мати цивільні права і обов’язки.
Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних прав та обов’язків.
Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов’язки. Натомість, конкретні права й обов’язки виникають з підстав, передбачених законом, — юридичних фактів. Тому при рівній правоздатності всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи відрізняються залежно від її віку, майнового становища, стану здоров’я тощо.
Згідно зі ст. 26 Цивільного Кодексу України (надалі ЦК), всі фізичні особи рівні у здатності мати особисті немайнові та майнові цивільні права та обов’язки, встановлені Конституцією та Цивільним Кодексом, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.
Відповідно до Конституції цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності і соціальної справедливості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності[1] .
Певні обмеження правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою державної безпеки або як захід – відповідь для громадян тих держав, які передбачили обмеження для українців.
За загальним правилом, правоздатність не залежить також від віку, стану здоров’я, можливості здійснення прав і обов’язків, життєздатності людини.
Правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент її смерті (ст. 25 ЦК).
За всієї, здавалося б, “прозорості” цього положення у зв’язку з визначенням початку і кінця цивільної правоздатності виникає низка дискусійних питань.
Так, потребує додаткового тлумачення положення ч. 2 ст. 25 ЦК про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.
Зокрема постає питання: чи може тут йтися про правоздатність дитини, яка ще не народилася?
Про необхідність пошуку відповіді на це питання свідчить і та обставина, що ст. 1222 ЦК серед спадкоємців називає осіб, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Для того, щоб усунути видимість колізії наведених норм, доцільно провести розмежування понять „правоздатність” і „охорона прав фізичної особи”. Тоді все стає на свої місця: правоздатність виникає тільки з моменту народження. До моменту можливого народження дитини, зачатої за життя спадкодавця, що помер (постума), закон передбачає лише охорону прав такої дитини.
Саме у такому сенсі й сформульоване згадане вище правило ст. 25 ЦК. Народження живої дитини визначається медичними показниками за певними ознаками (вага, здатність до самостійного дихання тощо).
Проте не вимагається, щоб дитина була народжена життєздатною. Якщо вона прожила хоча б деякий час, то визнається суб’єктом права. Це має значення, зокрема, для спадкових правовідносин, оскільки у цьому випадку така дитина може успадкувати майно і, у свою чергу, після неї можливе спадкування за законом (ст.ст. 1222, 1268, 1258 ЦК та інші).
Існують також суперечки щодо значення для припинення правоздатності рішення суду про визнання фізичної особи померлою.
Оскільки ст. 47 ЦК вказує, що правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті, постає питання: чи припиняється в цьому випадку правоздатність?
Виправданим видається виходити з того, що оголошення фізичної особи померлою не припиняє її правоздатності, а лише створює презумпцію смерті останньої в місці її проживання.
Такий висновок ґрунтується насамперед на трактуванні правоздатності як природної властивості людини, якої вона не може бути позбавлена рішенням суду або іншого суб’єкта публічного права.
Такий висновок має за основу також тлумачення ст. 25 ЦК, де згадується лише смерть як підстава припинення правоздатності фізичної особи.
Отже, визнання фізичної особи померлою в місці її проживання не позбавляє людину можливості, якщо вона жива, бути учасником цивільних відносин у тому місці, де вона реально після цього знаходиться.
Зміст цивільної правоздатності фізичної особи — це сукупність (загальний обсяг) тих цивільних прав і обов’язків, які вона може мати.
Згідно зі ЦК фізична особа має всі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК, а також здатна мати усі майнові права, встановлені ЦК та іншими законами[2] .
Крім того, фізична особа може мати будь-які інші цивільні права, не передбачені законодавством, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.
Отже, обсяг прав, які становлять зміст цивільної правоздатності, законодавством не обмежений.
Фізична особа може мати практично будь-які права. Існує лише одне обмеження: володіння ними не повинне суперечити закону та моральним засадам суспільства.
Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб становить у сукупності систему їх соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актами законодавства.
При цьому враховуються права, забезпечені міжнародними актами, зокрема: Загальною декларацією прав людини; Європейською конвенцією „Про захист прав людини та основних свобод”; Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 р.; Конвенцією про права дитини 1989 р. Держави – учасниці міжнародних актів взяли на себе зобов’язання забезпечувати рівність правоздатності всім особам, що перебувають на їх території; не позбавляти осіб свободи на тій підставі, що вони не можуть виконати яке-небудь договірне зобов’язання; надавати право вільного пересування і вибору місця проживання всім громадянам та визнавати їх правосуб’єктність; не допускати незаконного втручання в особисте і сімейне життя; не посягати на недоторканність житла тощо.
Слід зазначити, що новий ЦК істотно розширив (порівняно з раніше чинним цивільним законодавством і, зокрема, ЦК 1963 р.) правоздатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до принципу приватного права: „Дозволяється все, що прямо не заборонено законом”.
На забезпечення реалізації цього принципу спрямоване правило ст. 27 ЦК, згідно з яким правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, є нікчемним, а правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, є незаконним.
Згідно зі ст.ст. 24, 64 Конституції обмеження прав людини і громадянина можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров’я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.
У встановлених законом випадках і лише за рішенням суду фізична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. До таких обмежень, зокрема, належать заходи кримінального покарання. Так, ст. 51 Кримінального кодексу (КК) України передбачає такі заходи, як: арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю тощо.
2.2. Поняття дієздатності фізичної особи та її види
Щоб правоздатний громадянин міг своїми власними діями використати, реалізувати свої права та обовязки, він повинен розуміти значення своїх дій. Розуміти значення своїх дій люди можуть лише з досягненням певного віку і за відсутності хвороб, які позбавляють їх можливості діяти розсудливо. Внаслідок цього закон встановлює ще одну властивість громадянина. Ця властивість називається дієздатністю.
Цивільна дієздатність фізичної особи – це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. (ст. 30 ЦК). Мати дієздатність означає мати здатність особисто здійснювати різні юридичні дії: укладати договори, видавати довіреності тощо, а також відповідати за заподіяну майнову шкоду (пошкодження або знищення чужого майна, ушкодження здоровя), за невиконання договірних та інших обовязків.
Категорії праводієздатності, маючи спільні риси, водночас є різними правовими категоріями. Якщо одна з них окреслює коло того, що можна мати, то інша - перш за все що може створити для себе своїми діями субєкт права.
Зміст дієздатності громадян тісно повязаний зі змістом їхньої правоздатності. Якщо зміст правоздатності становлять права та обовязки, які громадянин може мати, то зміст дієздатності характеризується здатністю особи набувати цих прав та обовязків і здійснювати їх власними діями. Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок, що дієздатність - це можливість реалізації своєї правоздатності власними діями.
Дієздатність, як і правоздатність, - юридична категорія. Щодо дієздатності закон встановлює її невідчужуваність і неможливість обмеження за волею громадянина. Що стосується примусового обмеження дієздатності, то згідно з ч. 1 ст. 12 ЦК України ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом.
Припис про те, що обсяг цивільної дієздатності може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом, міститься у п. 2 ст. 30 ЦК України.
На відміну від правоздатності, яка рівною мірою визнається за всіма громадянами, дієздатність не може бути для всіх однаковою. Для того, щоб набувати прав і здійснювати їх власними діями, брати на себе і виконувати обовязки, треба розумно мислити, розуміти зміст норм права, усвідомлювати наслідки своїх дій, мати життєвий досвід. Ці якості істотно різняться залежно від віку громадян, стану психічного здоровя.
Враховуючи згадані фактори, закон розрізняє кілька різновидів дієздатності: 1) повна; 2) часткова; 3) неповна; 4) обмежена; 5) визнання громадянина недієздатним.
Повна дієздатність — це здатність громадянина власними діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обовязки, тобто реалізовувати належну йому правоздатність у повному обсязі.
За ст. 34 ЦК повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). Так само у ньому зберігається положення про те, що у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. При цьому уточнено, що у разі розірвання шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Зберігається повна цивільна дієздатність за такою особою і у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не повязаних з протиправною поведінкою особи.
Стаття 35 ЦК України передбачає, що повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матірю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновителів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути також надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновителів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. При цьому у разі припинення трудового договору чи припинення підприємницької діяльності надана повна цивільна дієздатність за такою особою зберігається. Встановлено, що повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обовязки.
Часткова дієздатність – мають фізичні особи, які не досягли 14 років (ст. 31 ЦК іменує їх малолітніми особами). Їх дієздатність обмежується можливостями самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (тобто правочини, що задовольняють побутові потреби особи, відповідають рівню її фізичного, духовного чи соціального розвитку та стосуються предмета, який має невисоку вартість), а також здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
Всі інші правочини, вчинені малолітніми до досягнення ними 14 років, нікчемні і не породжують для них правових наслідків. Однак такий правочин може бути в інтересах малолітньої особи на вимогу її батьків, усиновлювача або опікуна визнаний судом дійсним, якщо він вчинений на користь цієї особи.
Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за завдану нею шкоду. Це пояснюється тим, що малолітні особи ще не можуть повною мірою оцінювати свої дії і керувати ними, а тому не можуть визнаватися винними і нести відповідальність за правопорушення. Відповідальність за дії малолітніх покладається на їх батьків, усиновлювачів, опікунів, винних у нездійсненні належного нагляду за діями малолітнього чи неналежному вихованні дітей. Батьки, усиновлювачі, опікуни малолітніх осіб можуть бути звільнені від відповідальності, якщо доведуть, що зобовязання було порушене чи шкода заподіяна не з їх вини (ст.ст. 31, 1178 ЦК).
Неповну цивільну дієздатність - мають неповнолітні особи, тобто особи віком від 14 до 18 років[3] .
Крім правочинів, передбачених ст. 31 ЦК, вони можуть:
1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;
2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;
3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;
4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним такою фізичною особою на своє імя (грошовими коштами на рахунку). Проте, якщо грошові кошти, внесені у фінансову установу на її імя іншими особами, неповнолітня особа може розпоряджатися ними за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода може бути замінена наступним схваленням у письмовій формі правочину, вчиненого зазначеними особами. У разі заперечення проти правочину того з батьків (усиновлювачів), з ким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.
На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна має бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Порушення цього правила може слугувати підставою визнання судом правочину недійсним як нікчемного (ст. 216 ЦК).
2.3. Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною, правові наслідки
Обмеження у дієздатності можливе лише у випадках і в порядку, передбачених законом ( ч. 2 ст. 30 ЦК). Воно полягає в тому, що громадянин позбавляється здатності своїми діями набувати певні цивільні права і створювати певні цивільні обовязки, які він міг набувати і створювати. Таким чином, йдеться про зменшення обсягу дієздатності, який мала особа.
Обмеженою у дієздатності може бути як особа, що має часткову дієздатність, так і особа, що має повну дієздатність.
Умови обмеження цивільної дієздатності фізичної особи визначені у п. 2 ст. 36 ЦК.
Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сімю, а також інших осіб, яких вона за законом зобовязана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
За своєю метою, як наголошується у постанові Пленуму Верховного Суду України Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним від 28 березня 1972 р. (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 29 листопада 1974 р., від 24 квітня 1981 р., від 30 березня 1984 р., від 25 грудня 1992 р. та від 25 травня 1998 р.), обмеження у дієздатності громадянина внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами спрямовано на посилення боротьби з пияцтвом та зловживанням наркотичними речовинами і має велике значення для запобігання порушенням громадського порядку та виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сімї, додержання правил співжиття.
Слід звернути увагу, що ЦК України п. 1 ст. 36 передбачається, що може бути обмежена цивільна дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Обмеження у дієздатності громадянина здійснюється у судовому порядку. Справа про визнання громадянина обмежено дієздатним може бути порушена лише за заявою: членів сімї громадянина, профспілок та інших громадських організацій, прокурора, органів опіки та піклування, психіатричного лікувального закладу (ст. 237 ЦПК України). При підготовці справи до судового розгляду від заявника необхідно витребувати такі дані: акти міліції, громадських організацій та інші докази, які підтверджують факти зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, а також те, що громадянин ставить себе і свою сімю у тяжке матеріальне становище. Справа розглядається з обовязковою участю представників органів опіки та піклування (ст. 240 ЦПК України).
У резолютивній частині рішення слід зазначити лише висновок суду про визнання громадянина обмежено дієздатним або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог. Як розяснює Пленум Верховного Суду України, до компетенції суду не належить вирішення інших питань, у тому числі щодо призначення піклувальника[4] .
Суд має надіслати копію рішення, яке набрало законної сили, органові опіки та піклування для призначення піклувальника. У разі потреби копія рішення відсилається за місцем роботи чи проживання особи, визнаної обмежено дієздатною, для організації і здійснення контролю за її поведінкою.
Правовими наслідками обмеження цивільної дієздатності громадянина є те, що обмежено дієздатний громадянин лише за згодою піклувальника може:
— вчиняти правочини з розпорядження майном (купівлі-продажу, позики, дарування, комісії тощо);
— одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатися ними, за винятком дрібних побутових угод. Обмеження у дієздатності стосується лише цивільно-правової дієздатності, за винятком тих випадків, коли у відповідній галузі законодавства на це є пряма вказівка.
Так, обмежено дієздатний має право самостійно укладати трудовий договір, брати шлюб тощо. Але особи, обмежені судом у дієздатності, не мають права усиновлювати дітей і не можуть бути призначені опікунами або піклувальниками над іншими особами. Батьки, обмежені у дієздатності, не можуть укладати угоди з розпорядження майном від імені своїх дітей чи давати згоду на укладення ними угод.
Стаття 37 ЦК України передбачає, що над фізичною особою цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Така особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини ж щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, лише за згодою піклувальника. Проте відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особою з обмеженою цивільною дієздатністю та розпорядження ними здійснюються піклувальником. Останній може письмово дозволити особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.
Правило про те, щоособа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі, закріплено у ст. 37 ЦК України.
Обмеження у дієздатності скасовується, якщо є дані про припинення громадянином зловживань спиртними напоями або наркотичними засобами. Статтею 38 ЦК також передбачено, що суд поновлює цивільну дієздатність у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо та у разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Такі справи розглядаються у судовому порядку з обовязковою участю представника органу опіки та піклування за місцем проживання обмежено дієздатного та за заявою осіб, зазначених у ст. 237 ЦПК України, піклувальника, самого обмежено дієздатного громадянина, а також за власною ініціативою суду.
За ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Вказане правило свідчить про те, що громадянин може бути позбавлений цивільної дієздатності з урахуванням його психічного стану і неможливості розсудливо вести свої справи. Інші обставини, зокрема сліпоглухонімота, параліч тощо, не спричинюють настання такого наслідку.
Визнання громадянина недієздатним можливе в судовому порядку. Сам по собі факт душевної хвороби або недоумства, хоч і очевидний для оточення чи навіть підтверджений довідкою лікувального закладу, ще не означає, що даний громадянин є недієздатним. Лише наявність судового рішення дає підставу вважати громадянина недієздатним. Повнолітній громадянин визнається недієздатним, якщо він не має повноцінної психіки, а тому нездатний розсудливо вести свої справи.
Справи про визнання громадянина недієздатним можуть бути порушені лише за заявою осіб, передбачених у ст. 237 ЦПКУкраїни. Оскільки визнання громадянина недієздатним, у першу чергу, має на меті захистити його інтереси, то уявляється, що немає підстав обмежено тлумачити коло членів сімї, уповноважених на звернення із заявою про визнання громадянина недієздатним, тобто заявником може бути його дружина (чоловік) чи інша особа, повязана з ним родинними або прирівняними до них відносинами, хоч і така, що проживає окремо від хворого.
Підготовка справи до судового розгляду здійснюється відповідно до ст. 122 ЦПК України. Пленум Верховного Суду України щодо цього питання вказує, що від заявника мають бути витребувані дані про психічну хворобу, недоумство громадянина. Даними про психічну хворобу можуть бути довідки про стан здоровя, виписка з історії хвороби та інші документи, видані лікувально-профілактичними закладами[5] .
Суддя за наявності достатніх даних про психічну хворобу або недоумство громадянина призначає для визначення його психічного стану судово-психіатричну експертизу (ч. 1 ст. 239 ЦПК України). В ухвалі про призначення експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі запитання:
1) чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу ?
2) чи розуміє він значення своїх дій та чи може керувати ними ?
Статтею 40 ЦК встановлюється, що фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. При цьому у випадку, якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.
Слід мати на увазі, що від вирішення питання щодо дієздатності громадянина залежить можливість його участі у розвязанні інших цивільних справ. Тому заяви про визнання громадянина недієздатним підлягають розглядові окремо від інших вимог у порядку, передбаченому статтями 236 -241 ЦПК України. Водночас зі спором про цивільне право питання про недієздатність громадянина суд може вирішувати лише в тому разі, коли спір виник після смерті цього громадянина.
Суд має надіслати копію рішення про визнання громадянина недієздатним органові опіки та піклування для призначення над ним опікуна. Крім того, виникають інші правові наслідки визнання громадянина недієздатним:
— від імені останнього укладає угоди опікун (п. 3. ст. 41 ЦК). Укладені раніше односторонні угоди (видача довіреності, заповіт), договори, повязані з особою громадянина, визнаного недієздатним (договір доручення), припиняють свою дію;
— За ст. 1203 ЦК шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобовязаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.
Обовязок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності. Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоду, помер або у нього немає майна, достатнього для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоровя або смертю потерпілого, частково або у повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.
Будь-які дії особи, визнаної недієздатною, не мають юридичного значення і не тягнуть за собою будь-яких правових наслідків. У свою чергу у п. 2 ст. 41 ЦК встановлюється, що недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.
Разом з тим після визнання громадянина в судовому порядку недієздатним він не виключається із числа субєктів права, тому що є правоздатним. Це пояснюється наявністю у нього певних матеріальних та інших потреб, які вимагають задоволення, а також взаємозвязком інтересів душевнохворих і недоумкуватих з інтересами інших осіб та держави.
За певних умов таких, як одужання, значне поліпшення здоровя, громадянин може бути поновлений у дієздатності рішенням суду. Питання про поновлення у дієздатності розглядає суд в окремій справі за місцем проживання громадянина, який був визнаний недієздатним, за заявою установ, організацій та осіб, вказаних у ст. 237 ЦПК України, опікуна, а також з власної ініціативи суду (ч. 3 ст. 241 ЦПК України). Статтею 42 ЦК цивільна дієздатність фізичної особи поновлюється, а опіка припиняється за позовом опікуна або органу опіки та піклування, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Пленум Верховного Суду України з цього приводу розяснює, що у справах про поновлення дієздатності є обовязковим проведення судово-психіатричної експертизи, яка призначається за ухвалою суду. Громадянина може бути поновлено в дієздатності лише за наявності висновку судово-психіатричної експертизи про значне поліпшення стану його здоровя або видужання (п.7 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України). Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування. На підставі рішення суду встановлена над громадянином опіка скасовується.
2.4. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою, правові наслідки
Довготривала відсутність громадянина в місці проживання, якщо невідомо місце його перебування, небайдужа для організації і громадян, з якими він перебував у правових відносинах. Наприклад, якщо громадянин був боржником, то кредитори позбавлені можливості вимагати сплату боргу. Недієздатні особи, які перебували на утриманні громадянина, перестають отримувати від нього утримання, але не можуть звернутися за призначенням пенсії, оскільки вважається, що вони мають годувальника. У разі довготривалої відсутності громадянина може бути завдано шкоди його майну, яке залишилося у місці проживання без нагляду.
Щоб усунути юридичну невизначеність, яка спричинена довготривалою відсутністю громадянина, і зазначені небажані наслідки для його майна, закон передбачає утворення особливого юридичного статусу для такого громадянина, а саме — визнання його безвісно відсутнім. Безвісна відсутність — засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося встановити місце його перебування.
Для визнання громадянина безвісно відсутнім потрібна наявність таких умов:
1) громадянин відсутній у місці його постійного проживання протягом року;
2) згідно зі ст. 43 ЦК громадянина в судовому порядку може бути визнано безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці, де він постійно або переважно проживає, немає відомостей про місце його перебування. День одержання останніх відомостей може бути підтверджено пред’явленням останнього листа відсутнього громадянина або іншим способом (наприклад, показання свідків). Якщо неможливо встановити день одержання останніх відомостей, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, наступного за тим, у якому були одержані останні відомості, а якщо неможливо встановити цей місяць — 1 січня наступного року (п. 2 ст. 43 ЦК);
3) визнання громадянина безвісно відсутнім допустимо за умови, що встановити місце його перебування неможливо. Тому до розгляду справи у відповідні організації за останнім відомим місцем перебування громадянина, місцем роботи, місцем народження і т.п. Надсилаються запити про існуючі відомості про нього[6] .
Визнання громадянина безвісно відсутнім тягне за собою ряд правових наслідків, але не відображається на його правоздатності та дієздатності. Громадянин, що перебуває живим, не перестає бути суб’єктом права.
У ст. 44 ЦК України передбачається, що опіку над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, встановлює не орган опіки та піклування, а нотаріус, який за останнім місцем проживання особи описує належне їй майно. При цьому за заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.
Більш детально обов’язки опікуна розкриваються у ст. 44 ЦК. Зокрема, нею встановлюється, що опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов’язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах. За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вона за законом зобов’язана утримувати.
Відповідно до Закону України „Про пенсійне забезпечення” неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає за дітьми безвісно відсутнього, що не досягли 8 років, має право вимагати призначання їм пенсії у зв’язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім.
Чоловік або дружина безвісно відсутнього набувають права розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи реєстрації актів громадянського стану (ст. 107 Сімейного кодексу України).
Визнання громадянина безвісно відсутнім не допускається у випадках, коли громадянин переховується від розшуку (наприклад, за кримінальною справою).
Не можна визнавати безвісно відсутнім громадянина, про якого вірогідно відомо, що він живий, але немає точних відомостей про його місце перебування.
Якщо громадянин, визнаний безвісно відсутнім, з’явився або виявлено його місце перебування, районний (міський) суд, одержавши відповідну заяву, припиняє справу до слухання і скасовує попереднє рішення (ст. 45 ЦК).
На підставі рішення суду відміняється опіка, встановлена над майном безвісно відсутнього.
Судове рішення про скасування визнання безвісно відсутнім є юридичною підставою для припинення виплати пенсій відповідним громадянам.
Можливе поновлення шлюбних відносин між громадянином, який повернувся, та його дружиною шляхом нової реєстрації шлюбу, якщо шлюб було розірвано.
Але ті правовідносини, які були припинені на підставі раніше винесеного рішення, не відновлюються.
Визнання громадянина безвісно відсутнім не ліквідує юридичну невизначеність, яка виникла, оскільки він залишається учасником ряду правовідносин. Між тим, під час довготривалої відсутності громадянина, якщо неможливо встановити місце його перебування, є підстави припустити, що він помер. Але з таким припущенням не можна пов’язувати юридичні наслідки, допоки факти, які його породжують, не будуть встановлені в офіційному порядку, оскільки помилка у вирішенні питання може спричинити серйозні порушення прав та інтересів особи.
Відповідно до п. 1 ст. 46 ЦК громадянина може бути оголошено померлим у судовому порядку. При цьому не вимагається, щоб попередньо його було визнано безвісно відсутнім. Підставами оголошення померлим є:
1) відсутність громадянина в місці постійного проживання протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про нього, а в деяких випадках, зазначених у законі, - протягом шести місяців;
2) неотримання протягом вказаних строків відомостей про місце перебування громадянина;
3) неможливість встановити, чи живий він, незважаючи на всі вжиті заходи. Скорочений шестимісячний строк для оголошення громадянина померлимвикористовується, якщо громадянин пропав безвісти за обставин, які загрожували смертю або давали підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку. Наприклад, якщо відомо, що громадянин був пасажиром або членом екіпажу морського судна, що затонуло, то для оголошення його померлим потрібно шість місяців, оскільки припущення його загибелі за таких умов не є безпідставним. Але суд у даному випадку визнає не факт смерті громадянина, а оголошує його померлим на підставі презумпції смерті під час нещасного випадку.
Окремо закон визначає умови оголошення померлим громадянина, який зник під час воєнних дій: його може бути в судовому порядку оголошено померлим не раніш ніж через два роки з дня закінчення воєнних дій ( п. 2 ст. 46 ЦК). Пункт 2 ст. 46 ЦК дає можливість суду з урахуванням конкретних обставин справи оголосити фізичну особу померлою і до закінчення цього строку, але не раніше закінчення 6 місяців з дня закінчення воєнних дій.
На підставі рішення суду про оголошення громадянина померлим органи РАГСу видають заінтересованим особам свідоцтво про його смерть. Днем смерті громадянина, оголошеного рішенням суду померлим, вважається день вступу в законну силу цього рішення. У разі оголошення померлим громадянина, який пропав безвісти за обставин, що загрожували смертю або давали підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку, суд може визнати днем смерті громадянина день його гаданої загибелі (наприклад, день катастрофи пасажирського літака, день землетрусу або іншого стихійного лиха).
Юридичним наслідком оголошення громадянина померлим є припинення або перехід до спадкоємців усіх прав та обов’язків, які належали йому, як суб’єкту права, тобто це такі самі наслідки, які тягне за собою смерть людини (припиняються зобов’язання, пов’язані з особою громадянина, оголошеного померлим; припиняється шлюб; певні особи набувають право на одержання пенсій).
За ст. 47 ЦК України правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом 5 років нерухоме майно, що перейшло до них у зв’язку з відкриттям спадщини. Нотаріус, який видав спадкоємцю свідоцтво про право на спадщину, накладає на нього заборону відчуження.
Але оголошення громадянина померлим, на відміну від смерті, встановлює лише презумпцію, але не сам факт смерті. Тому в тих виключних випадках, колигромадянин, якого оголошено померлим, фактично живий, рішення суду жодною мірою не впливає на його правоздатність. Якщо ж громадянин дійсно помер, то його правоздатність припиняється з причини природної смерті незалежно від того, коли буде ухвалено рішення суду про оголошення його померлим.
Внаслідок того, що оголошення особи померлою має підставою лише припущення його смерті, не виключається можливість появи або виявлення його місця перебування.
Ця обставина спричинює ряд правових наслідків, які настають після скасування судом рішення про оголошення громадянина померлим.
Перший наслідок – поновлюється особисто-правовий статус громадянина.
Другийз них стосується майна, яке збереглося на момент появи громадянина і яке перейшло безоплатно до інших осіб після оголошення відсутнього померлим. Власник, який з’явився, може вимагати повернення свого майна від цих осіб. У п. 2 ст. 48 ЦК уточнюється, що це правило не стосується майна, придбаного за набувальною давністю, грошей та цінних паперів на пред’явника.
Третійнаслідок полягає у можливості повернути майно від осіб, до яких воно перейшло за відплатними угодами. Ці громадяни зобов’язані повернути майно власнику, який з’явився, якщо буде доведено, що, набуваючи майно, вони знали, що громадянин, оголошений померлим, перебуває серед живих, завдані при цьому збитки компенсуються особами, у яких майно набувалося за відплатною угодою.
Слід звернути увагу, що поверненню належить тільки майно, що його виявлено в натурі. Пункт 3 ст. 48 ЦК уточнює, що у разі неможливості повернути майно у натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна. Закон не дозволяє повернення вартості речей, які були придбані безоплатно, а потім відчужені за гроші. Наприклад, якщо спадкоємці громадянина, оголошеного померлим, продали отриманий у спадщину будинок, то від покупця, який не знав, що оголошений померлим є живий, не можна вимагати повернення цього будинку, але не можна стягнути і його вартість зі спадкоємців.
Четвертийвид наслідків стосується майна, яке в порядку спадкування перейшло до держави. Якщо майно є в наявності, то воно повертається власникові; якщо ж воно було реалізовано, то після скасування рішення про оголошення особи померлою, їй повертається сума грошей, виручених від реалізації цього майна[7] .
Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що у разі з’явлення громадянина, оголошеного померлим, може йтися лише про відновлення тих його прав, які перейшли до спадкоємців. Права, які припинилися, тобто були анульовані у зв’язку з оголошенням громадянина померлим, не можуть бути поновлені. Так, не поновлюються зобов’язання особистого характеру (обов’язки з виконання певної роботи, здійснення юридичних дій, створення твору і т. Д.).
У сфері сімейних відносин з’явлення громадянина, оголошеного померлим, є підставою для поновлення шлюбних відносин шляхом нової реєстрації шлюбу.
Розділ 3. Юридичні особи як суб’єкти цивільного права
3.1. Поняття і ознаки юридичної особи
Юридичні особи є одним із видів субєктів цивільного права. Поява юридичних осіб була викликана розвитком економічних та соціальних відносин у суспільстві, що призвело до необхідності участі в цивільному обігу колективного утворення. На сьогодні не існує усталеної точки зору щодо виникнення та поняття юридичної особи. Головне питання, яке є дискусійним уже майже 150 років, полягає у тому, хто є носієм властивостей юридичної особистості.
Поняття юридичної особи у ЦК України визначає ст. 80, відповідно до якої юридичною особоює організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відповідачем у суді.
Виділяють такі ознаки юридичної особи,що є невідємними і сукупними її властивостями:
1. Організаційна єдністьхарактеризується наявністю стійких взаємозвязків між членами (учасниками, акціонерами) юридичної особи, внутрішньою структурою і функціональною диференціацією. Завдяки цьому воля окремих членів юридичної особи трансформується вєдину волю юридичної особи. Так, акціонери акціонерного товариства, незалежно від їх кількості, мають право приймати рішення на загальних зборах товариства, де воля кожного акціонера перетворюється на єдине волевиявлення юридичної особи.
2. Реєстрація відповідно до вимог чинного законодавства,що полягає у легалізації того чи іншого виду юридичної особи з боку державних органів, які здійснюють державну реєстрацію. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом, і дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Тільки з моменту державної реєстрації організація набуває статусу юридичної особи і може бути субєктом цивільних та інших відносин.
3. Наділення цивільною правоздатністю і дієздатністю.Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обовязки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (наприклад, право на приватне життя).
4. Наявність можливості виступати позивачем і відповідачем у суді надає право захищати свої права та відповідати за взяті на себе зобовязання. Відповідно до ч. 2 ст. 102 ЦПК України сторонами у цивільному процесі, крім громадян, можуть бути державні підприємства, установи, організації, кооперативні організації, їх обєднання, інші громадські організації, що мають права юридичної особи.
5. Майнова відокремленість юридичної особиє матеріальною базою діяльності юридичної особи. Ступінь майнової відокремленості у різних юридичних осіб неоднаковий. Так, господарські товариства є власниками свого майна. Відповідно до ст. 73 ГК України майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності, але закріплене за такими підприємствами на праві господарського відання чи оперативного управління.
6. Принцип самостійної цивільно-правової відповідальності юридичної особи полягає у тому, що організація обовязково повинна нести самостійну майнову відповідальність за своїми зобовязаннями у межах закріпленого за нею майна, якщо інше не встановлено законом.
7. Участь у цивільному обігу від власного імені. Для індивідуалізації юридичної особи вона повинна мати своє найменування, яке містить вказівку на її організаційно-правову форму. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності[8] .
3.2. Цивільна правосубєктність юридичної особи
Цивільна правосубєктність юридичної особи, тобто її здатність бути суб’єктом цивільних відносин, складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності цієї особи.
Цивільна правоздатність юридичної особи — це її здатність мати цивільні права і обовязки, яка виникає з моменту створення юридичної особи і припиняється з дня внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб запису про припинення її діяльності.
Згідно зі ст. 91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обовязки, як і фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині.
Таким чином, на зміну спеціальній правоздатності юридичної особи, яка передбачалася радянським цивільним законодавством, зявився принцип універсальної правоздатності, що є відображенням сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України як права приватного.
Слід зазначити, що правоздатність юридичної особи розширилася не тільки за рахунок надання їй ознак універсальності, а й завдяки зміні підходу до вирішення питання стосовно того, які права може мати така особа. Якщо раніше традиційно наголошувалося на майнових правах юридичної особи, то тепер нарівні з ними у ЦК закріплені також її особисті немайнові права. Зокрема ст. 94 ЦК встановлює, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.
При цьому особисті немайнові права юридичної особи захищаються на загальних засадах відповідно до гл. 3 ЦК.
Відповідно до розяснень Пленуму Верховного Суду України, даних у постанові Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій у випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.
Водночас обсяг цивільної правоздатності юридичної особи не є безмежним, оскільки визначається її установчими документами. Це означає, що комерційні організації, якщо у їх установчих документах не міститься вичерпний перелік видів діяльності, яку вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які угоди. Проте якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів її діяльності - вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої не має права. Укладені такою юридичною особою за межами її правоздатності правочини є недійсними.
Обмеження цивільної правоздатності юридичних осіб може мати місце за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.
Крім того, обмеженням правоздатності юридичної особи можна вважати правило ч. 3 ст. 91 ЦК, відповідно до якого здійснення нею окремих видів діяльності, перелік яких встановлюється законом, можливе лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії). Це правило поширюється на юридичних осіб, наділених як спеціальною, так і універсальною правоздатністю. Вказана вимога поширюється як на підприємницькі, так і непідприємницькі організації[9] .
Органи, які здійснюють ліцензування, і порядок здійснення ліцензування передбачені законом. Відмова у наданні ліцензії може бути оскаржена до суду.
Цивільна дієздатність юридичної особи — це її здатність набувати власними діями цивільні права і брати на себе цивільні обовязки.
Цивільну дієздатність юридична особа реалізує через свої органи, які діють відповідно до закону, інших правових актів і установчих документів.
Склад і перелік органів юридичної особи, компетенція кожного з них, порядок їх утворення визначаються для різних видів юридичних осіб, регулюються ЦК та відповідним цивільним законодавством.
Органи юридичної особи формують і виражають її волю. Тому саме через останні, за їх допомогою, їх діями юридична особа набуває цивільних прав і бере цивільні обовязки. Водночас як особи, які реалізують дієздатність юридичної особи, можуть бути відповідно до ч. 2 ст. 92 ЦК інші субєкти, які є її учасниками. Юридична особа бере участь у цивільному обігу через своїх працівників, завдяки діям яких вона не тільки здійснює свої права і виконує обовязки, а й набуває і припиняє їх. Дії цих працівників вважаються згідно із законом діями самої юридичної особи.
Відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК той, хто веде справи юридичної особи і виступає від її імені на підставі закону або установчих документів, повинен діяти добросовісно і розумно, забезпечувати усіма можливими законними засобами охорону інтересів юридичної особи, яку він представляє. При цьому орган юридичної особи або інший субєкт, який діє від її імені, не можуть виходити за межі наданих ним повноважень.
Для реалізації правосубєктності юридичної особи важливе значення має її місцезнаходження (зокрема при вирішенні питань, повязаних з виконанням зобовязань, у яких вона бере участь, визначенням підсудності спорів тощо).
У ЦК зазначається, що місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше невстановлене законом. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах (ст. 93 ЦК).
Місцезнаходженням субєкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на день державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором оренди чи іншим відповідним договором.
У випадку зміни місцезнаходження субєкт підприємницької діяльності зобовязаний у семиденний термін з моменту настання таких змін сповістити про це органи державної реєстрації, подавши необхідні документи. Невиконання зазначеної вимоги у встановлений термін є підставою для звернення органу державної реєстрації до суду (господарського суду) із заявою про скасування державної реєстрації субєкта підприємницької діяльності.
Для реалізації правосубєктності юридичної особи нею можуть створюватися філії та представництва (ст. 95 ЦК).
Філією є такий відокремлений підрозділ, який виконує всі або частину функцій юридичної особи від її імені. Філії створюються для здійснення діяльності юридичної особи поза її місцезнаходженням. Найчастіше вони створюються навчальними і науковими закладами, проте можуть створюватися і підприємствами з виробництва товарів, надання послуг, здійснення іншої підприємницької діяльності.
Представництва створюються для представництва і захисту інтересів юридичної особи поза місцем її знаходження. Найчастіше представництва створюються великими підприємствами у місцях знаходження постачальників, покупців, споживачів.
Філії і представництва не визнаються субєктами цивільного права, а їх посадові особи можуть діяти від імені юридичної особи, частиною якої є філія або представництво. Посадовим особам на їх імя (а не на імя філії або представництва) видається довіреність, якою визначається коло повноважень. Відповідальність за дії філій, представництв та їх посадових осіб несе юридична особа, яка утворила ці філії і представництва.
Таким чином, філії і представництва, хоча і є відокремленими підрозділами юридичної особи, проте продовжують залишатися її складовими. Власною юридичною правосуб’єктністю і правоздатністю вони не наділені.
Відомості про відкриття філій і представництв заносяться до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. Обов’язкова реєстрація встановлена для представників іноземних суб’єктів господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України[10] .
3.3. Класифікація та види юридичних осіб
Класифікація юридичних осіб може проводитися за різними підставами. Зокрема, юридичні особи поділяються:
1) Залежно від виду права власності на:
а) державні і комунальні юридичні особи — ті, що ґрунтуються на державній або комунальній формі власності.
До державної власності віднесена загальнодержавна власність. Субєктом права загальнодержавної власності є держава Україна (ст.ст. 324, 326 ЦК).
Комунальна власність складається з майна, закріпленого за територіальними громадами, у які обєднані громадяни за місцем проживання (ст. 327 ЦК).
Майно, що є державним або комунальним та закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Майно, яке є державною власністю і закріплене за установою, що перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління;
б) приватні юридичні особи — ті, що ґрунтуються на приватній власності. Обєктом права приватної власності може бути будь-яке майно за винятками, встановленими законом ( ст. 325 ЦК);
в) юридичні особи, що ґрунтуються на спільній власності за участю юридичних осіб і громадян України, юридичних осіб і громадян інших держав (ст. 355 ЦК).
2) Залежно від мети створення і діяльності на:
а) комерційні юридичні особи;
б) некомерційні юридичні особи.
В основі цього розмежування лежить ознака наявності або відсутності мети отримання прибутку внаслідок діяльності юридичної особи. Причому для комерційної організації така мета є основною.
Юридичні особи, що не є комерційними, можуть створюватися у формі громадських або релігійних організацій, споживчих кооперативів, добродійних та інших фондів, що фінансуються власниками установ, а також в інших формах, передбачених законом.
Юридичні особи, що є комерційними, можуть створюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, а також у формі обєднань вказаних юридичних осіб.
3) Залежно від підстав фінансування на:
а) госпрозрахункові юридичні особи. Госпрозрахунковими юридичними особами визнаються ті, щознаходяться на самоокупності. Вони один раз (при заснуванні) отримують від засновника кошти на праві повного господарського відання, а відтак хазяйнують самі, несуть усі витрати тощо. Вони також можуть бути власниками певного майна, у чому проявляється ознака відокремленості майна юридичної особи та інших осіб;
б) бюджетні юридичні особи.
Бюджетні — отримують від держави кожного року кошти для забезпечення своєї діяльності. Такі юридичні особи мають самостійний кошторис, а керівник юридичної особи користується правами розпорядника кредитами. Майно належить таким юридичнимособам на праві оперативного управління. Бюджетним юридичним особам забороняється займатися комерційною діяльністю.
4) Залежно від функцій на:
а) юридичні особи, що господарюють — такі, що ставлять перед собою завдання виробництва продукції, виконання робіт тощо;
б) юридичні особи, що не господарюють, тобто не мають виробничих завдань. До них належать різноманітні громадські організації, політичні партії, школи, музеї, суди тощо. Слід зазначити, що деякі негосподарські організації та обєднання можуть мати у своєму складі юридичних осіб, що господарюють (наприклад, випускають продукцію, необхідну для забезпечення основної діяльності вказаних організацій).
5) Залежно від відношення засновників до майна на:
а) юридичні особи, засновники яких мають право власності на майно відповідної юридичної особи;
б) юридичні особи, засновники яких мають лише корпоративні права (право вимоги) щодо майна створеної ними юридичної особи.
6) Залежно від кількості засновників на:
а) унітарні юридичні особи — такі, що виникають унаслідок волевиявлення одного власника;
б) юридичні особи, створені кількома засновниками, — господарські товариства, обєднання підприємств, громадян тощо.
7) За типом правосубєктності та функціями на:
а) юридичні особи публічного права. Створюються для виконання функцій публічної влади — управління, забезпечення публічного правопорядку тощо;
б) юридичні особи приватного права. Створюються для досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання прибутку та задоволення інших потреб їх засновників.
8) Залежно від організаційно-правової форми на:
а) господарські товариства;
б) установи;
в) обєднання громадян;
г) обєднання юридичних осіб тощо.
Можливі також класифікації юридичних осіб за змішаними критеріями (субєкт, форма власності, мета створення тощо). Проте більшість з них уявляються надто узагальненими, внаслідок чого певною мірою втрачаються критерії розмежування між деякими видами юридичних осіб[11] .
Слід зазначити, що з усього розмаїття класифікацій юридичних осіб, що пропонувалися у вітчизняній цивілістиці, у ЦК використана лише одна — поділ юридичних осіб на особи приватного права та особи публічного права. При цьому критерієм поділу названо порядок створення тих та інших юридичних осіб. Зокрема ч. 2 ст. 81 ЦК встановлює, що юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Юридичні особи можуть створюватись у будь-якій формі, що передбачена або принаймні не заборонена законом.
Стаття 83 ЦК передбачає такі форми юридичних осіб: товариства; установи.
а) Товариство — це організація, створена шляхом обєднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві.
За своєю сутністю товариства є корпоративними утвореннями. Корпоративний устрій полягає в обовязковому обєднанні майна і майнових прав учасників товариства й наявності його статутного фонду, поділеного на частки учасників пропорційно до їх внесків.
Водночас товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. ЦК припускає можливість існування акціонерного товариства, товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю як одноособових корпорацій, які мають одного засновника.
Корпоративна структура такого товариства буде визначатися не за тією ознакою, чи є воно обєднанням осіб, а характером статутного фонду. Цей фонд формально може поділятися на частки, але фактично усі частки належатимуть одній особі.
б) Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом обєднання (виділення) їх майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.
Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.
Найбільш поширеною формою товариств є господарські товариства. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
Підприємницькі товариства — це товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками. Вони можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи (ст. 84 ЦК).
Визначальною ознакою підприємницького товариства є мета отримання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (коли учасників більше одного) або привласнення учасником (коли він один).
ЦК передбачені такі види підприємницьких товариств:
1) акціонерне товариство;
2) товариство з додатковою відповідальністю;
3) товариство з обмеженою відповідальністю;
4) повне товариство (товариство з повною відповідальністю);
5) командитне товариство.
Акціонерне товариство — це підприємницьке товариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобовязаннями лише майном товариства. До акціонерних товариств належать відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розподілятися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство — акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватись шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.
Товариство з обмеженою відповідальністю — це товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники несуть відповідальність за зобовязаннями товариства у межах їх внесків.
Товариство з додатковою відповідальністю — це товариство, статутний фонд якого поділено на частки, що визначаються установчими документами. Його учасники відповідають за боргами товариства своїми внесками у статутний фонд, а якщо цих сум недостатньо — також своїм майном в однаковому для всіх розмірі, що є кратним внеску.
Повне товариство — такий вид господарського товариства, усі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобовязаннями товариства усім своїм майном. Форма участі у справах товариства, розмір майнового внеску учасника визначаються установчим договором.
Командитне товариство — це товариство, у складі поряд з одним або кількома учасниками, які відповідають за зобовязаннями товариства всім своїм майном (повновкладники), є також один або кілька учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства. Таким чином, у командитному товаристві розрізняють учасників з повною відповідальністю (вони мають право управляти товариством) і дестинаторів (осіб, які не беруть участі вуправлінні товариством і тому відповідають за результати його діяльності лише своїм вкладом)[12] .
Детально питання створення та діяльності зазначених товариств регулюються гл. 8 ЦК (ст.ст. 113-162).
Крім господарських товариств, до підприємницьких товариств належать також виробничі кооперативи.
Виробничим кооперативом є добровільне обєднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їх особистій трудовій участі та обєднанні його членами майнових пайових внесків. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобовязаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених його статутом та законом.
Види та правовий статус виробничих кооперативів визначаються нормами спеціального законодавства.
Непідприємницькі товариства — це товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.
Наприклад, непідприємницькими організаціями є релігійні громади (парафії, церкви тощо), інші релігійні організації (монастирі, релігійні братства, місії, навчальні заклади). Створення і діяльність таких некомерційних юридичних осіб регулюються Законом України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації».
Різновидом непідприємницьких організацій є торгово-промислові палати. Вони створюються на підставі Закону України від 2 грудня 1997 р. Про торгово-промислові палати в Україні. Відповідно до цього Закону торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, що обєднує юридичних осіб, які створені й діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх обєднання.
Некомерційною, непідприємницькою організацією є також профспілки. Закон України від 15 вересня 1999 р. Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності визначає основні принципи, статус і завдання профспілок.
Оскільки це розмаїття некомерційних організацій поки що неповною мірою узгоджене з положеннями ЦК щодо юридичних осіб, це питання має бути вирішене у процесі подальшого вдосконалення цивільного законодавства.
Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, обєднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю займатися підприємництвом, тобто здійснювати діяльність, спрямовану на систематичне отримання прибутку.
Але така діяльність допускається за двох умов: 1) якщо вона не заборонена законом для даної юридичної особи або для даного виду юридичних осіб; 2) якщо ця діяльність відповідає меті, для якої була створена юридична особа, та сприяє її досягненню (ст. 86 ЦК).
Наприклад, обєднання громадян вправі здійснювати господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій, які мають статус юридичних осіб і здійснюють свою діяльність відповідно до цілей і завдань, передбачених їх статутами (ст. 24 Закону Про обєднання громадян). Благодійні організації мають право утворювати на добровільній основі спілки, асоціації та інші обєднання, що сприяють виконанню статутних завдань, а також бути засновниками засобів масової інформації, підприємств і організацій[13] .
Водночас політичні партії та створювані ними установи і організації не можуть бути засновниками підприємств, крім засобів масової інформації, а також займатись господарською та іншою комерційною діяльністю за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистських і агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою та проведення суспільно-політичних заходів (фестивалів, свят тощо).
3.4. Створення та припинення діяльності юридичних осіб
Традиційно в радянському та пострадянському цивільному праві розрізняли три способи створення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний і дозвільний.
Розпорядчий порядок створення юридичної особи має місце в тому випадку, коли вона створюється внаслідок розпорядження (вираження волі) власника майна або його представника. Це було характерним способом створення державних юридичних осіб.
Нормативно-явочний (реєстраційний) порядок означає, що у випадках, коли юридична особа створена відповідно до умов, закріплених в законі, державний орган не може відмовити їй у легалізації (державній реєстрації).
Дозвільний порядок полягає у вимозі отримання дозволу відповідного державного органу, підприємства тощо на створення юридичної особи. Зокрема, дозвіл відповідних державних органів необхідний для створення організацій, які будуть займатися діяльністю, повязаною із забезпеченням правопорядку, охороною здоровя, освітою тощо.
Іноді у цивілістичній літературі згадується також договірний порядок виникнення юридичних осіб[14] .
Однак слід зазначити, що така класифікація є неточною, оскільки при ній певною мірою ототожнюються порядок і підстава виникнення юридичної особи.
Так, підставою виникнення можна вважати те волевиявлення, яке спричинило створення юридичної особи. Відповідно, класифікація може бути проведена залежно під характеру такого волевиявлення.
З урахуванням цього критерію можна виділити:
а) створення юридичної особи шляхом одностороннього волевиявлення (розпорядження Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування — для юридичних осіб публічного права, власника або уповноваженої ним особи - юридичних осіб приватного права).
Цей спосіб створення юридичних осіб традиційно іменується розпорядчим порядком;
б) створення юридичної особи шляхом договору між її засновниками. У таких випадках ініціатива щодо створення юридичної особи може бути виражена у будь-якій формі: договір учасників, рішення зборів засновників тощо.
Слід зазначити, що законодавчими актами не встановлені будь-які спеціальні вимоги щодо форми та змісту рішення про створення юридичної особи, проте за загальноприйнятими вимогами таке рішення має бути оформлене розпорядженням субєкту публічного права, актом управління, виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством. Якщо засновників підприємства два чи більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір.
Цей спосіб створення юридичних осіб традиційно іменується договірним порядком.
Отже, розпорядчий і договірний порядок — це класифікація порядку створення юридичної особи залежно від підстав її виникнення.
Якщо ж взяти за критерій класифікації власне порядок легалізації, то можна зробити висновок, що юридичні особи виникають або у нормативно-явочному, або у дозвільному порядку.
При цьому юридичні особи, які створюються шляхом розпорядження, легітимуються у нормативно-явочному порядку, а ті, які створюються шляхом договору, легітимуються у нормативно-явочному або в дозвільному порядку.
Порядок створення юридичних осіб приватного права визначається актами цивільного законодавства. Насамперед це — ЦК.
Реєстрація обєднань громадян провадиться залежно від їх статусу або Міністерством юстиції, або місцевими органами виконавчої державної влади (ст.ст. 15, 16 Закону Про обєднання громадян).
Юридичні особи публічного права утворюються в порядку, передбаченому окремими законодавчими актами.
Створення юридичних осіб приватного права має відбуватися відповідно до положень ст.ст. 87-89 ЦК.
Згідно із зазначеними нормами для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.
Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками (засновниками), якщо інше не встановлено законом.
При цьому товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.
У статуті товариства вказуються:
- найменування юридичної особи;
- місцезнаходження юридичної особи;
- адреса юридичної особи;
- органи управління товариством;
- компетенція органів управління товариством;
- порядок прийняття рішень органами управління товариством;
- порядок вступу до товариства та виходу з нього;
- інші положення, встановлені ЦК, іншим законом або угодою засновників.
Засновницький договір, як і рішення про створення підприємства, має укладатися в письмовій формі, оскільки законодавство передбачає подання цього документа для здійснення державної реєстрації.
Засновницький договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди за усіма істотними умовами договору, необхідними для його здійснення і виконання.
У засновницькому договорі товариства визначаються:
- зобовязання учасників створити товариство;
- порядок їх спільної діяльності щодо його створення;
- умови передання товариству майна учасників;
- інші положення, встановлені ЦК, іншим законом або засновниками.
До засновницького договору застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобовязання.
Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).
В установчому акті установи вказується:
- мета установи;
- майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети;
- структура управління установою.
Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.
До установчих документів можуть бути включені будь-які умови, не передбачені законодавством, але такі, які не суперечать йому.
Водночас невідповідність їх вимогам закону (коли такі точно визначені) може зумовити недійсним, установчих документів. Підставами для визнання недійсними установчих документів і рішень про створення юридичної особи можуть бути, наприклад, невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих документах відомостей щодо виду юридичної особи, мети її створення тощо. Щодо акціонерних товариств, то установчим документом в них є статут, хоча йому передує укладення договору між засновниками. Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне товариство — на підставі установчого договору. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України[15] .
Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації.
На розвиток цього положення ст. 89 ЦК передбачає, що юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру юридичних осіб, відкритого для загального ознайомлення.
Значення державної реєстрації юридичних осіб, її організація, повнота єдиного реєстру юридичних осіб, достовірність відомостей, які вносяться в державний реєстр, полягає в тому, що реєстрація забезпечує можливість отримання необхідної інформації господарюючими субєктами. Така інформація є важливою при вирішенні питань щодо укладення договорів, розвитку господарських звязків, веденні торгових операцій, а відтак - формуванні усталеності економічного обороту. Юридична особа вважається створеною з моменту реєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб і з цього моменту набуває правоздатності.
Державна реєстрація субєктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання цього субєкта, якщо інше не передбачено законом. Чинне законодавство повязує державну реєстрацію з внесенням даних з реєстраційної картки субєкта підприємницької діяльності (яка водночас є заявою про державну реєстрацію) до Реєстру субєктів підприємницької діяльності та видачею свідоцтва про державну реєстрацію встановленого зразка.
Орган, на який покладено здійснення державної реєстрації, не вправі делегувати ці функції іншим органам, структурним підрозділам, хоча б і наділеним статусом юридичної особи, або посадовим особам за дорученням. Порушення цього правила і прийняття рішення з перевищенням компетенції відповідного органу влади може бути підставою для скасування такого рішення. Недійсність реєстрації є підставою встановлення факту фальсифікації установчих документів.
Водночас свідоцтво про державну реєстрацію може бути видано структурним підрозділом чи посадовою особою згідно з розподілом функціональних обовязків, оскільки свідоцтво є похідним документом від відповідного рішення.
Для окремих видів юридичних осіб може бути передбачений спеціальний порядок державної реєстрації. Наприклад, реєстрація всеукраїнських та міжнародних благодійних організацій здійснюється Міністерством юстиції України, а місцевих благодійних організацій, а також відділень (філій, представництв) всеукраїнських, міжнародних благодійних організацій - відповідними місцевими органами виконавчої влади (ст. 8 Закону Про благодійництво та благодійні організації). Рішення про реєстрацію такої благодійної організації приймається відповідним органом виконавчої влади за місцем знаходження благодійної організації.
ЦК не містить вичерпного переліку відомостей, які мають бути повідомлені при поданні заяви на реєстрацію юридичної особи. Проте це обовязково мають бути відомості про організаційно-правову форму, найменування, місцезнаходження, органи управління, філії і представництва, мету створення юридичної особи. Інші відомості можуть бути витребувані лише в разі, якщо це передбачено законом.
Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.
Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.
До Єдиного державного реєстру юридичних осіб вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.
Відомості, які містяться в державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком відомостей про фізичних осіб, які мають конфіденційний зміст.
Безпідставна відмова у наданні відомостей, які містяться в реєстрі, не допускається, і може бути оскаржена до суду.
Установчі документи змінюються в порядку, передбаченому законом і самими документами. Рішення про зміну статуту приймаються, як правило, вищим органом юридичної особи або засновниками.
Зміни реєструються тим же органом і в тому ж порядку, що й самі юридичні особи.
Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, - з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилитися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін (ч. 5 ст. 89 ЦК).
У випадках, встановлених законом, юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу).
Припинення юридичних осій, можливе за рішенням органів, вказаних в законі, а також в установчих документах юридичної особи, шляхом реорганізації або ліквідації.
Реорганізація можлива шляхом злиття, приєднання, поділу, виділу, перетворення юридичних осіб.
Злиття означає, що замість кількох юридичних осіб утворюється одна нова.
Приєднання полягає у поглинанні однієї юридичної особи іншою.
В результаті поділу замість однієї юридичної особи виникає кілька нових.
При виділі зберігається первісна юридична особа, але від неї відокремлюється одна або кілька нових.
Перетворення полягає у зміні організаційно-правової форми юридичної особи (наприклад, колгосп перетворено в акціонерне товариство).
При реорганізації всі права і обовязки юридичної особи, що реорганізується, або їх частина переходять до інших субєктів права, тобто має місце універсальна правонаступність.
Реорганізація, як правило, проводиться за рішенням учасників юридичної особи, тобто добровільно. Однак якщо вона має місце за рішенням власника юридичної особи, то йдеться про примусову реорганізацію. Наприклад, перетворення кооперативу в товариство з обмеженою відповідальністю за рішенням його членів є актом добровільним. Але створення дочірнього підприємства (виділ) за рішенням власника має характер примусовий.
Ліквідація юридичної особи можлива:
- за рішенням власника майна, уповноваженого ним органу, а також за рішенням органу, уповноваженого на те установчими документами юридичної особи;
- за рішенням суду у разі банкрутства (неспроможності) або систематичного здійснення діяльності юридичної особи:
1) без належного дозволу (ліцензії);
2) забороненої законодавчими актами;
3) з неодноразовим або грубим порушенням законодавства.
Юридична особа може бути також ліквідована у звязку із закінченням строку, на який вона створена, або з досягненням мети, заради якої вона створена.
Ліквідація юридичної особи, вирішення питань, що виникають при цьому, розгляд фінансових претензій тощо проводяться ліквідаційною комісією, яка призначається органом, що ухвалив рішення про ліквідацію.
Висновки
Значення, місце та сприйняття суспільством поняття “фізична особа” за останнє десятиріччя наповнилось більш глибоким змістом, ніж у період комунототалітаризму. Поняття прав людини, імплементації норм міжнародного права до національного законодавства наповнює більш значимим змістом це поняття. Частішають у судовій практиці з цивільних питань рішення, стосовно захисту та забезпечення невідємних прав людини, особи, громадянина.
Але, на жаль, такі прецеденти ще не мають стійкої тенденції до всеохоплюючої практики. Поняття делікту (відшкодування збитків) фізичним особам ще, здебільшого, носять поодинокий характер, базуючись на горезвісному, так званому “залишковому принципі”.
Аналізуючи логіку розвитку такого повільного поступу втілення у життя країни, принципу рівності усіх субєктів цивільних правовідносин, можна припуститися гіпотези, що правовий нігілізм, “подвійні стандарти” щодо застосування норм права та декларований, але здебільшого не втілений у життя принцип верховенства закону ще буде довго лихоманити суспільство, поки не підуть у минуле прихильники “методів сталінщини” у виконанні Єжова, Генріха Ягоди, Лаврентія Берії, Вишинського, Балецького та їм подібних.
Оскільки усі ми, здебільшого, вийшли з двох іпостасей - одні з таборів ГУЛАГу - інші з „шинелі залізного Фелікса але усі, без виключення, знаходилися на тлі задротяної імперії, яка нагадувала величезний котел наповнений самоїдськими створіннями, які і по сьогодні схильні поїдати ближніх базуючись на сумнозвісному принципі “целєсообразності”.
Отже, історично, практично все XX сторіччя на просторах нашої країни фізична особа (громадянин, особистість, людина) були лише матеріалом (гвинтиком) для приводу в рух державного механізму з декларованим, але не забезпеченим на практиці захистом прав фізичних осіб на усіх щаблях суспільної драбини.
Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринкової економіці, суспільним розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, підприємств, установ, громадських та інших організацій.
Поняття та ознаки юридичної особи розкриваються в ст. 80 ЦК України: юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною
правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
Як субєкт майнових та особистих немайнових відносин юридична особа наділяється цивільною право дієздатністю. Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами, — з моменту реєстрації статуту. В цей самий момент виникає й цивільна дієздатність юридичної особи, тобто здатність своїм діям набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обовязки.
Відповідно до ЦК України юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством. Громадські організації, порядок виникнення яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку, встановленому їхнім статутом.
Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому самому порядку, в якому вони були створені.
Юридичні особи можна поділяти на окремі види за різними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юридичні особи поділяються на: а) приватні; б) колективні; в) державні; г) змішані.
Відповідно до субєктного складу юридичні особи поділяють на:
а) українські; б) спільні з участю іноземного інвестора; в) іноземні; г) міжнародні організації та обєднання.
Правами юридичних осіб наділяються не лише такі колективні утворення, які діють з метою одержання прибутку, а й різні установи, обєднання громадян, релігійні організації тощо. Не маючи основною метою своєї діяльності одержання прибутку, ці організації, однак, є учасниками цивільного обороту, тобто часто змушені вступати в цивільно-правові відносини і набувати майнових та особистих немайнових прав та обовязків.
До юридичних осіб належать і такі державні організації, які фінансуються за рахунок інших джерел, мають самостійний кошторис і самостійний баланс. Як юридичні особи в Україні діють і різні обєднання громадян.
Таким чином, фізичні та юридичні особи займають особливе місце в цивільному праві України.
Список використаної літератури
1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 28.06.1996. // ВВР. – 1996. - № 30.
2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, № 24, ст. 170)».
3. Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р. (ВВР), № 23, ст. 243.
4. Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. (ВВР), № 46, ст. 292.
5. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. (ВВР), № 29, ст. 377.
6. Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09. 1999 р. (ВВР), № 45, ст. 397.
7. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04. 1991 р. (ВВР), № 25, ст. 283.
8. Закон України «Про торгово-промислові палати і Україні» від 2.12. 1997 р. (ВВР), № 13, ст. 52.
9. Постанова Пленуму ВСУ № 3 від 28.03. 1972 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним».
10. Постанова Пленуму ВСУ № 3 від 28.04. 1978 р. «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними».
11. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. (ВВР), № 40-41, 42, ст. 492.
12. Цивільний кодекс України від 16.01.2003. – ВВР. – 2003. - № 40-44. – Ст. 356.
13. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За редакцією В.М. Коссака. – К.: Істина, 2004. – 976 С.
14. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: В 4 т. / А.Г. Ярема, В.Я. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань. – Т. 1. – К.: А.С.К.; Севастополь: Інститут юридичних досліджень, 2004 – 928 С. (Нормат. док. та комент.)
15. Шевченко Я.М. Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах / - Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім Ін Юре», 2003. – 520 С.
16. Верзуб Б.М. Некоторые вопросы взаимодействия органов опеки и попечительства и нотариата по защите прав и законных интересов несовершеннолетних при совершении сделок отчуждения недвижимого имущества // Нотариат. – 2000. - № 5. – С. 69-71.
17. Михеева Л.Ю. Институт опеки и попечительства и его перспективы // Современное право. – 2002. - № 7. – С. 43-46.
18. Кравчук В. Право на створення (заснування) юридичної особи // Підприємництво, господарство і право. – 2000. - № 7. – С. 22-24.
19. Зуб И. К проблеме видов юридических лиц // Підприємництво, господарство і право. – 2000. - № 10. – С. 44-48.
20. Кучеренко І.М. Сучасна історія розвитку українського законодавства, яке регулює порядок створення та діяльності державних підприємств // Підприємництво, господарство і право. – 2001. - № 8. – С. 25-28.
21. Кучеренко І.М. Види юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності // Становлення та розвиток цивільних і трудових правовідносин у сучасній Україні. – К.: ІДП НАН України, 2001. – С. 68-91.
22. Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. – К.: Юрінком Інтер, 2002. Кн.1 – 720 С.
23. Бірюков І.А., Заіка Ю.О. Цивільне право України: Навчальний посібник. – К.: Істина, 2004 – 224 С.
24. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина. К.: Наукова думка, 2000.
25. Панченко М.І. Цивільне право України. К.: «Знання», 2005.
26. Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: Підручник / К.: Істина, 2005. – 776 С.
27. Борисова В. Про залежність юридичних осіб // Вісник Академії правових наук України. № 3, 2000, С. 102-109.
28. Петровская Л. Учреждения как субъекты гражданского права // Цивільне право. № 2, 2001, С. 34-35.
29. Фролов Ю. Некоторые проблемы правовой характеристики юридического лица // Гражданское право. № 5, 2000, С. 34-36.
30. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та прпва: Підручник. – Львів: «Новий Світ-2000», 2003. – 584 С.
[1] Ст.ст 22 – 24 Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 28.06.1996. // ВВР. – 1996. - № 30.
[2] Ст. 26 Цивільний кодекс України від 16.01.2003. – ВВР. – 2003. - № 40-44. – Ст. 356.
[3] Ст. 32 Цивільний кодекс України від 16.01.2003. – ВВР. – 2003. - № 40-44. – Ст. 356.
[4] п. 6 Постанова Пленуму ВСУ № 3 від 28.03.1972 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним».
[5] Постанова Пленуму ВСУ № 3 від 28.03.1972 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним».
[6] Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. – К.: Юрінком Інтер, 2002. Кн. 1 – С. 100.
[7] Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. – К.: Юрінком Інтер, 2002. Кн.1 – С. 103.
[8] Шевченко Я.М. Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах / - Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім Ін Юре», 2003. – С 167, 168.
[9] Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р. (ВВР), № 23, ст. 243. Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. (ВВР), № 46, ст. 292.
[10] Ст. 5 Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. (ВВР), № 29, ст. 377.
[11] Гражданское право Украины: в 2-х ч. - / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. – Ч. 1 – Харьков, 1996. – С. 120-138.
[12] Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: Підручник / К.: Істина, 2005. – С 128.
[13] Ст. 13 Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. (ВВР), № 46, ст. 292.
[14] Цивільне право України. – Кн. І – К., 1997. – С. 117; Цивільне право України: Підручник у 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К., 2002. – С. 114-115.
[15] Ст. 4 Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. (Ліга Закон).