Сучасні підходи до творчості Гоголя
СОДЕРЖАНИЕ: Традиційні підходи дослідників та критиків XX століття до вивчення творчості Гоголя. Основні напрями в сучасному гоголеведенні. Сучасні підходи і методи у вивченні життя і творчості російського письменника. Особливість релігійного світобачення Гоголя.Введення
Не так давно, в 2002 році наголошувалося сто пятдесят років з дня смерті Миколи Васильовича Гоголя, що викликало сплеск інтересу до його творчості. Нові підходи, позначені в роботах сучасних дослідників, роблять актуальним вивчення стан справ у вітчизняному гоголеведенню.
Традиційно в радянському гоголеведенні панував підхід, згідно якому гоголевська творчість є творчістю соціальною. Таке переконання ґрунтується і на багатьох дореволюційних оцінках. Прихильники такого підходу бачили в творіннях Гоголя сатиру на суспільство, на пануючі за тих діб вдачі і вади. Але навіть в рамках подібної теорії не спостерігалося єдності думок. Одні читачі і критики вважали, що в своїх книгах, таких як «Ревізор» і «Мертві душі», Гоголь обмовляє на Росію і малює злісну карикатуру на її дійсність. Інші ж з тим, що крушить визнавали, що Гоголь певною мірою має рацію в своїй сатирі.
Проте у будь-якому випадку, подібне трактування гоголевських книг вельми обмежена і не відображає всієї їх глибини. У результаті такого негативного сприйняття суспільством його творів, Гоголь протягом тієї, що всієї своєї залишилася робив спроби пояснити читачам і критикам свою позицію і помякшити гнітюче враження, що виникає після прочитання його книг. Це стало причиною того, що він узявся за написання «Розвязки «Ревізора», «Вибраних місць з листування з друзями», задумав 2-ою тому «Мертвих душ», в якому, крім Чичикова, вводилися цілком позитивні персонажі.
Пройшов час, але підхід до трактування гоголевського творчості в радянський період залишався колишнім. На розуміння творів Гоголя наклало незгладимий відбиток соціально-ідеологічне сприйняття. Згідно ньому, Гоголь представлявся великим сатириком, який на превеликий подив глибоко і точно виявив вади кріпосного суспільства і вказав громадськості на них в своїх книгах.
Зараз спостерігаються нові підходи, крім того, літературознавці звертаються до поглядів учених початку і середини XX в., чиї погляди відрізнялися від загальноприйнятих, наприклад, Набокова або Розанова. Розвитку нових підходів до творчості Гоголя сприяє публікація нових архівні даних, раніше практично неприступних. Багато десятиріч в архівах Києва, Москви і Санкт-Петербурга незатребуваними зберігалися рукописи Гоголя: зошити його виписувань з творінь святих батьків і богослужебних книг. Ці матеріали (близько вісімнадцяти друкарських листів) вперше були видані в 1994 році в девятимлосному зібранні творів письменника. Опубліковані тексти показують пізнього Гоголя в новому світлі і примушують переглянути багато традиційних уявлень про його духовний вигляд.
В звязку представляється актуальною мета даної роботи – вивчення сучасних підходів до творчості Гоголя. Для досягненні цієї мети ставляться наступні задачі:
1) проаналізувати спектр підходів дослідників XX в.;
2) вивчити напрями в сучасному гоголеведенню.
1. Традиційні підходи до творчості Гоголя
Звернувшись до короткого аналізу інтерпретації творчості Гоголя, що встояла, можна знайти, що корені традиційного підходу до Гоголя як до соціального сатирика спирається на закладену ще В. Белінським інтерпретацію Гоголя виключно як реаліста і соціального сатирика. Проте в світлі іншого підходу, що виник в кінці XIX – початку XX століття. така інтерпретація представляється односторонньою. Бердяєв, зокрема, писав: «дивна і загадкова творчість Гоголя не може бути віднесене до розряду суспільної сатири, що викриває тимчасові і скороминущі вади дореформеного російського суспільства… Творчість Гоголя є художнє одкровення зла як початки метафізичного і внутрішнього, а не зла суспільного і зовнішнього, повязаного з політичною відсталістю і неосвіченістю».
Для іншого мислителя – В. Розанова – творчість Гоголя залишалася болісною загадкою, що терзала його до останніх днів. Проте саме Розанову належить пріоритет в перегляді звичного погляду на творчість Гоголя. Він, зокрема, зробив спробу проникнення в творчу лабораторію письменника з метою проаналізувати процес створення Гоголем тих жалюгідних або відверто потворних персонажів – «жахливих харь і пик», якими повні його твори. По Розанову, гоголевський дар полягав в надзвичайній здатності всюди знаходити зло, яке під пером письменника набувало самі гротескові форми. Той факт, що Гоголь саме створював, конструював своїх персонажів, а не списував їх з натури, підтверджується і його власним визнанням: «ці нікчемні люди, проте ж, нітрохи не портрети з нікчемних людей; навпаки, в них зібрані риси тих, які вважають себе кращим інших… Тут, окрім моїх власних, є навіть риси моїх приятелів… Мені потрібний було відібрати від всіх прекрасних людей, яких я знав, все вульгарне до бридке, яке вони захопили ненавмисно».
На думку Розанова, потрактувавши Гоголя як художника метафізичного зла, читач не має права, звичайно, укладати, що якщо, наприклад, в творі письменника городничий наділяє такими негативними рисами, то все або більшість городничих того часу наділювала описаними рисами. Тим більше на основі творчості Гоголя він не має права скласти собі образ Росії навряд чи не суцільно заселеної Хлестаковимі. Плюшкинимі, Ніздряними, Собакевічамі і т.д. Метафізічность зла означає, що воно зображено в нарочито концентрованому вигляді, розглянуто через збільшувальне скло письменницького методу. Метафізичне зло не обовязково знаходиться у внутрішньому звязку з тією або іншою соціальною роллю, з суспільним пристроєм, з національними особливостями. Воно може виявлятися в найрізноманітніших умовах, в будь-яких соціальних, тимчасових і просторово-географічних межах. «якщо ж Гоголь – не біль ніж викривач самодержавства і повязаних з ним порядків то як пояснити той факт, що пєса «Ревізор» була в числі тих, які Микола II дивився вельми охоче і часто?».
Іноді, читаючи Розанова, здається, що він буквально був хворий на Гоголя, і що в його уяві на Гоголя хворіла вся Росія. Отже зцілення, звільнення від Гоголя мало для Розанова не тільки особистий, але і соціальний сенс. «так Гоголь і є Александр Македонский, – пише Розанців. – Так само великі і обширні завоювання». Письменник як завойовник – фігура мало симпатична. Завоювання має на увазі захоплення, насильство і навіть – наруга.
Розанцев в своїх етюдах спростовував А. Грігорьева, який писав, що «вся наша новітня література сходить з Гоголя», і запропонував діаметрально протилежну тезу:» російська новітня література «вся в своєму цілому; зявилася запереченням Гоголя, боротьбою проти нього» Вона зводиться до того, що російські читачі не зрозуміли «обману»: вони прийняли «мертві душі» за реальне відображення соціального характеру цілого покоління – покоління «ходячих мертвяків» – і зненавиділи це покоління. За свій «геніальний і злочинний наклеп» Гоголь, на думку Розанова, поніс заслужену кару (кінець його життя), але дія гоголевської творчості, негативним чином відобразилося на розвитку російського суспільства».
«З Гоголя саме починається в нашому суспільстві втрата відчуття дійсності, рівно як від нього ж йде початок і огида до неї».
Інтерпретація Гоголя винятково як соціального сатирика і реаліста, на якій ґрунтується літературний міф про Росію, так чи інакше звужує значення його творчості, обмежуючи останнє спеціально російськими рамками. Як художник зла метафізичного, зла не тільки надчасного, але і надпросторового, Гоголь може бути цікавий і китайцю, і англійцю. В цьому універсалізм його творчості, як і творчості інших російських письменників-класиків.
На початку XX в. став модний психоаналіз, і з такої точки зору була написана книга професора И. Єрмаков написав книгу «Нариси по аналізу творчості Н.В. Гоголя» (1923), яка була недавно перевидана. Таке відношення до Гоголя свого часу одностайно засудили В. Винограду, В. Переверзев, А. Білий, П. Біциллі, До. Мочульській. Поет Владислав Ходасевич в еміграції згадував: «одного разу, на початку революції, в Москві, до мене прийшов мій знайомий психіатр І.Д. Єрмаков і запропонував мені прослуховувати його дослідження про Гоголя. Я був занурений в бурхливий потік хитромудрих, але абсолютно фантастичних натяжок і довільних висновків, стрімко що відносили дослідника в чорний вир безглуздості. Таким чином мені довелося бути якщо не розчуленим, то все ж таки першим свідком «дитячих забав» російського літературного фрейдизму. На початку двадцятих років праця Єрмакова зявилася у пресі – і весь світ літературознавства, можна сказати, тільки ахнув і обімлів, після чого вибухнув на рідкість дружним і заслуженим сміхом».
Погляди А. Білого на творчість Гоголя також не уникнули впливу гендерного психоаналізу. Андрій Білий, простежуючи одну з тих дивних підсвідомих дороговказних ниток, які можна знайти тільки в творах справжніх геніїв, помітив, що ця шкатулка була дружиною Чичикова (в єстві, імпотента, подібно всім надлюдям Гоголя) в такій же мірі, в якій шинель була коханкою Акакія Акакієвича або дзвіниця Шпоньки – його тещею.
Взагалі А. Білий захоплювався Гоголем, обожнював майстерність слова цього великого письменника-художника. Виписуючи з Гоголя його вражаючі образи, на зразок «Ока. із співом що вторгалися в душу» («Вій»), «Блискуча пісня соловя» («травнева ніч»), «З очей витягуються кліщі» («страшна помста»), – виписуючи їх в неабиякому числі, Андрій Білий (стаття «Гоголь») вигукує: «що за образи? З яких неможливостей вони створені? Все перемішано в них: кольори, аромати, звуки. Де є сміливішими порівняння, де художня правда неймовірніше?» Ось саме: яким чином з таких «неможливостей» створює Гоголь свої звучні, привабливі, іронічні, страшнуваті оповідання – цільні, точно зчленовані?».
Підхід А. Білого заснований на інтуїтивному розумінні Гоголя з погляду письменника-символіста. А. Білий дивиться на творчість Гоголя як письменник, якоюсь мірою – як учень, і у меншій мірі як дослідники.
А. Білий, як і інші дослідники творчості Гоголя з табору символістів (В. Брюсов, І. Анненській) прагнув загострити і поглибити загальну проблему про Гоголя, як спопеленому гіперболісте і імпресіоніста.
Валерій Брюсов в мові «Спопелений», виходячи з Розановськой формули (про споглядання Гоголем явищ і предметів), доводив, що Гоголь оформляв словесний матеріал, керуючись принципом гіперболи (про це раніше дуже яскраво говорив Потебня, за ним Мандельштам). Проте, Брюсов зайнявся не стільки стилістичним аналізом гіпербол в творах Гоголя, скільки доказом ірреальності, неправдоподібного створеного їм художнього світу, і ставив це в звязок з характерною для Гогольовськой психіки схильністю до крайнощів, до перебільшень.
И. Анненскій в статті «Естета мертвих душ» – по загальній психологічної характеристики Гоголя – детально зупиняється на його «типовій тілесності, яка захарастила», «здавила мир». І тут особливо яскраві його міркування про те, як злилися в поетиці Гоголя категорія одушевленої і особи з категорією віщої. Напр., при малюванні Собакевіча «і мужики, і хати, і навіть, імена мужиків, і страви, і стільці, і дрізд, і фрак, і герої на стінах – всі були Собакевічи. Але, роблячи все собою, цей центральний Собакевіч фатально зглянувся на ранг речі, саму типовість свою виявляючи в останньому висновку лише кошмарної карикатурою». И. Анненський потім різкими штрихами накидає загальне визначення «стилю портрета» у Гоголя, характеризуючи його, як метод уособлення зовнішніх і речових деталей: «а Манілов? хіба він не весь в губах, в смачно-присмоктуючому поцілунку? А ці люди-брови? навіть люди-запахи… Та ще і чи є в Прокурорі-то або Петрушці що-небудь, окрім брів і запаху, так дивно, такий жахливо що втілювався».
Повертаючись до А. Білому: Андрій Білий в статті «Гоголь», з одного боку, розвивав, з ухилом у бік поетики символізму, Розановській думки, що земля у Гоголя не «земля», і що у нього два мири – «надлюдський», оповитий «романтичною вуаллю з сонячного проміння», витканий з синкретичних, «неможливих» образів, «де перемішані кольори, аромати, звуки», і «до-людьським, світ «звірів» і «редек», побудований з символіки звіриної і речової. А, з другого боку, він, переходячи до технології мови, затверджував, що «тканина Гогольовськой мови – ряд технічних фокусів, і дав схематичний опис деяких з них, частіше слідуючи за Мандельштамом, але додав і від себе цінні нагляди над евфонічними явищами і ритміко-синтаксичними фігурами в стилі Гоголя. Цей аналіз художніх форм Андрій Білий супроводжує своїм психолого-метафізичним тлумаченням особи Гоголя і його творчості.
У звязку з цими стилістичними явищами загальна художня задача Гоголя у символістів малюється, як впровадження системи речових образів і метафор, як занурення пушкінського слова в «бездонну тілесність».
Іншого підходу дотримувався В. Винограду. Випущена в 1925 році у видавництві культурно-освітнього трудового товариства «Освіта» книга В.В. Виноградова «Гоголь і натуральна школа» була задумана як оглядовий нарис, присвячений поточним підсумкам і проблемам вивчення творчості Н.В. Гоголя. Проте значення даної роботи набагато ширше. По суті, вона вперше в російській літературній науці намітила шляхи історичного вивчення творів цього письменника, вивчення, що спирається не на інтуїтивні, хоча і вельми глибокі, прозріння (як у символістів), а на факти і ретельний текстовий аналіз: «гоголь, як художник слова – ця тема історико-літературного дослідження, яке майже навіть не почате. В неї, як у великий спутаний клубок, вплесла безліч побічних проблем. Деякі з них йдуть далеко за межі творчості Гоголя, маючи загальний теоретико-літературний інтерес. Прикріплення цих принципових питань історико-літературної побудови (напр., про взаємовідношення романтичного і реалістичного стилів, про єство реалізму в російській літературі і т.п.) до вивчення Гоголя відбулося давно, ще в 40-50 р. XIX в. (Белінській, Чернишевській). Це невигідно відобразилося на дослідженні Гогольовськой поетики: невизначені термінологічні клейма обліпили Гогольовській стиль і затуляли мозаїчну складність його структури. Лише боязко, як другорядна лінія підходу до мистецтва Гоголя, з початку поточного століття, намічається шлях безпосереднього вивчення Гогольовськой поетики і стилістики».
Проте, порівнюючи підходи В. Виноградова і А. Білого, не можна заперечувати і того, що символіст Андрій Білий в книзі «Майстерність Гоголя» продемонстрував абсолютно іншою, але не менше плідний, а можливо, навіть більш вражаючий підхід до предмету.
Проте, в подальші роки дослідники Гоголя йшли швидше за Білим, ніж за Віноградовим.
Цікаво також звернутися до позиції французького дослідника Анрі Труайя. Цікава також думка В.В. Набокова.
Традиційна точка зору критиків на «Ревізора» була однозначною – геніальний сатиричний твір, що висміює бюрократичне суспільство і його вади. Набоков назвав в своїй статті «Державна примара», присвяченої «Ревізору», таких критиків «наївними душами», які «неминуче повинні побачити в пєсі люту соціальну сатиру, націлену на ідилічну систему державної корупції в Росії…».
На думку Набокова,»… сюжет «Ревізора» так само не має значення, як і всі сюжети гоголевських творів. Більш того, якщо говорити про пєсу, фабула її, як і у всіх драматургів, лише спроба вичавити до останньої краплі забавне непорозуміння. Мабуть, Пушкін підказав цю фабулу Гоголю, посміявшись над тим, як під час ночівлі в нижмісському трактирі він був прийнятий за важливого столичного урядовця…» Далі, він уважно розглядає і по-своєму потрактує композицію пєси: «в пєсі немає експозиції. Блискавка не втрачає часу на пояснення метеорологічних умов. Весь світ – трепетний голубий сполох, і ми посеред нього. Єдина театральна традиція, якої дотримувався Гоголь, це монологи, проте ж і люди розмовляють самі з собою під час тривожного затишшя перед грозою, чекаючи першого грому. Дійові особи – люди з того кошмару, коли вам здається, ніби ви вже прокинулися, хоча насправді занурюєтеся в саму бездонну пучину сну.» Набоков взагалі рахував твори Гоголя як би «сновидними», чия реальність існує по законах сну, тобто не піддається звичайній логіці.
Особлива увага Набоков також уділяє так званим «другорядним» персонажам, уважно вишукуючи їх сліди у всьому тексті «Ревізора». Ось що він пише із цього приводу: «у Гоголя особлива манера примушувати «другорядних» персонажів вискакувати при кожному повороті пєси (роману або розповіді), щоб на мить блиснути своєю подібністю життя. В «Ревізорі» цей прийом виявляється із самого початку, коли городничий Ськвозник-Дмухановській читає дивний лист своїм підлеглим – доглядачу училищ Хлопову, судді Тяпкину-Ляпкину і опікуну богоугодних справ Суниці.» Причому автора статті дуже займають ці персонажі, оскільки якщо Чехов»… якось заявив., що якщо в першій дії на стіні висить мисливська рушниця, в останньому воно неодмінне повинне вистрілити», то»… рушниці Гоголя висять в повітрі і не стріляють; треба сказати, що чарівливість його натяків і полягає в тому, що вони ніяк не матеріалізуються».
Так само Набоков звертає увагу на імена, які дає свої героям автор «Ревізора»:»… комендант училищ Хлопов, суддя Тяпкин-Ляпкин і опікун богоугодних справ Суниця. Зверніть увагу, що це за прізвища… Прізвища, що винаходяться Гоголем, – в єстві клички…»
Мабуть, що мир другорядних персонажів займає Володимира Володимировича Набокова значно більше, ніж зовнішня дія і головні герої, оскільки «персонажі «Ревізора» реальні лише в тому значенні, що вони реальні створення фантазії Гоголя». Навпаки»..потойбічний світ, який немов проривається крізь фон пєси, і є справжнє царство Гоголя. І вражаюче, що всі ці сестри, чоловіки і діти, дивакуваті вчителі, що отупіли з перепою конторники і поліцейські, поміщики, пятдесят років ведучі тяжбу про перенесення огорожі, романтичні офіцери, які шахраюють в карти, чутливо зітхають про провінційні бали і приймають приведення за головнокомандуючого, ці переписувачі і неіснуючі курєри – всі ці створення, чиє мигтіння створює саму плоть пєси, не тільки не заважають тому, що постановники звуть дією, але явно додають пєсі надзвичайну сценічність.
Ці персонажі другого плану затверджують своє існування іноді найпростішим способом: використовуючи манеру автора підкреслювати ту або іншу обставину або умову і ілюструвати їх якою-небудь помітною деталлю. Картина починає жити власним життям – на зразок того шарманщика, якого художник в розповіді Г. Уельса «Портрет» намагався замазати зеленою фарбою, що посміхається, коли портрет ожив і вийшов з покори.
Особливо відзначав Набоков особливості погляду Гоголя на світ: «різницю між людським зором і тим, що бачить фасеточне око комахи, можна порівняти з різницею між півтоновим кліше, зробленим на якнайтоншому растрі, і тим же зображенням, виконаним на найгрубішій сітці, яку користуються для газетних репродукцій. Так само відноситься зір Гоголя до зору середніх читачів і середніх письменників. До появи його і Пушкіна російська література була підсліпуватою. Форми, які вона помічала, були лише контурами, що підказали розумом; кольори як такого вона не бачила і лише користувалася витертими комбінаціями сліпців-іменників і по-собачому зраджених їм епітетів, які Європа успадковувала від стародавніх. Небо було голубим, зоря яскраво-червоної, листя зеленої, очі красунь чорними, хмари сірими і т. д. Тільки Гоголь (а за ним Лермонтов і Товстої) побачив жовтий і ліловий кольори. Те, що небо на сході сонця може бути блідо-зеленим, сніг в безхмарний день густо-синім, прозвучало б безглуздою єрессю у вухах у так званого поета – «класика», звиклого до незмінної, загальноприйнятої колірної гамми французької літератури XVIII в».
2. Сучасні тенденції розуміння Гоголя
Узагальнюючи сучасні підходи і методи у вивченні життя і творчості великого російського письменника, впадає в очі підвищений інтерес до вивчення Гоголя з позицій православного світогляду. На рубежі другого тисячоліття відбувається відкриття Гоголя як православного письменника-просвітителя, у звязку з чим самий Святий Патріарх Алексій II в одному з виступів сказав: «нашим сучасникам відкривається справжній лик Гоголя як великого духовного письменника Росії».
Як відомо, в літературознавстві – і в дореволюційному ліберальному, і особливо в радянському – творчість і життя, і весь внутрішній вигляд Гоголя освітлювалися зовні православного світобачення письменника, хоча воно виразне видно в творах, листах, свідоцтвах сучасників, численних документах.
В рамках цього підходу створено шість томів підручника «Православя і російська література» Михайла Дунаєва, викладача літератури московської Духовної семінарії. На думку М. Дунаєва, православні догмати формували характер нації, визначали політичну і економічну своєрідність її історії, долю народу. Адже російська література свою задачу і значення існування бачила в розпалюванні і підтримці духовного вогню в серцях людських. Своя творчість російські письменники усвідомлювали як служіння пророче.
Гоголь, як пише Дунаєв, підняв планку вимог до літератури так високо, як ніхто до нього. І трагедія його полягала в тому, що він спробував у сфері душевного (яким є мистецтво) добитися того, що можливе тільки у сфері духовного. Не «вади суспільного устрою висміював він, а розкривав вади душі людини, щоб спонукати його до покаяння. Успіх «Ревізора» жахнув його, оскільки глядачі не зрозуміли його цілей. Геніальний художник Гоголь вчинив подвиг: він направив всю російську літературу на шлях усвідомленого релігійного служіння. З того часу вона або служила Православю, або опиралася йому на найглибшому – світоглядному рівні. Як відомо, в своєму гнівному істеричному листі Белінській звинуватив Гоголя у відході від цілей літератури, яку сам він бачив в боротьбі з Православям, самодержавством і народністю, з якими Гоголь ніколи не боровся».
Проте не тільки духовні, але і світські літературознавці все частіше звертаються до розумію творчості Гоголя як творчості православного письменника.
«Н.В. Гоголь і православя» – так називається збірка статі про творчість Гоголя, складена доктором філософських наук, професором Валерієм Алексєєвим і виданий в 2004 році Видавничим будинком «До єдності!» Міжнародної Фундації єдності православних народів.
«Гоголь завжди був звернений до Бога настільки, наскільки вміщала душа його Господа, – відзначає в передмові до збірки Валерій Алексєєв, – наскільки це взагалі було можливо у миру, в світському суспільстві Росії першої половини XIX століття, вже тоді міцно хворіючому на хворобу маловірки, а то і прямого боговідступництва, що спокусився суєтними цінностями матеріального побуту, чужої культури, активно проникаючою з католицько-протестантської Європи, на той час вельми зараженої вірусом войовничого атеїзму. Звичайно, цим душевним недугам в більшій частині була піддана дворянська і різночинець Росія, інтелігенція. Але Гоголь якраз і належав по становій ознаці до цієї частини суспільства, хоча, звичайно, душею, творчістю письменник завжди був народний. Саме в товщі народного життя, здорового, як це розумів Гоголь, він шукав порятунку, бо, по думці письменника, російський народ глибоко релігійний по самій своїй природі».
Одним з найяскравіших дослідників цього напряму – Володимир Олексійович Воропаєв, доктор філологічних наук, професор московського державного університету, член Союзу письменників Росії, автор численних праць про життя і творчості Гоголя.
«Новизна пропонованого підходу до біографії і творчості Гоголя, – відзначає в своїй статті Володимир Воропаєв, – полягає перш за все в тому, що ми розглядаємо їх крізь призму релігійного світобачення письменника. Гоголь був православним християнином, і його православя було не номінальним, а дієвим, – без урахування цього ми мало що зрозуміємо в його житті і творчості. Геній Гоголя дотепер залишається невідомим в бажаній повноті не тільки широкому читачу, але і літературознавцям, які при нинішньому стані вітчизняної науки, очевидно, не завжди здатні осмислити долю письменника і його зрілу прозу. Справжнє дослідження – спроба намітити віхи духовної біографії Гоголя, особливо в його звязках з російським чернецтвом».
Сучасний дослідник Гоголя Ігор Винограду також бачить ключ до його загадки в обігу до аналізу християнських основ художнього світобачення Гоголя. «прагніть краще бачити в мені християнина і людину, ніж літератора», – просив Гоголь. І вся, якщо можна так виразитися, стратегія досліджень творчості Гоголя збудована у Віноградова на цьому гоголевському проханні. Його книга називається «Гоголь – художник і мислитель: християнські основи світобачення». Віноградовим підготовлені і випущені також збірки «невиданий Гоголь» і «Листування Н.В. Гоголя з Н.Н. Шереметьевой».
Згаданий підхід до гоголевської творчості виявився вельми плідний і допоміг запропонувати рішення деяких проблем гоголеведення. Розгляд під цією точкою зору найраніших, «веселих» творів письменника – «Вечорів на хуторі поблизу Діканьки» – принесло результат, який важко переоцінити: в «Вечорах…» з їх «дитячими» марновірствами виявлено присутність теми моральної недосконалості людини – теми, якої Гоголь так болісно турбувався все життя, і теми реального, а зовсім не казкової присутності в нашому житті нечистої сили. Біс – в світському житті, в світських законах буття. Основа світськості – потурання низовинним пристрастям людини, його гордості і пихатості. Підеш хоч в малому назустріч бісу, стикнешся з темними силами – і помертвіла душа. Можливо, в цій ідеї Гоголя і криється розгадка того, що письменник так і не звязав себе сімейними узами, залишився «ченцем у миру»?
Таке пояснення цілком виправдано в концепції Ігоря Віноградова. В цих веселих «казках» вже видний майбутній автор не тільки «Мертвих душ», але і Белінськім, що не зрозуміли, несправедливо облаяних їм «Вибраних місць з листування з друзями», а також «Роздумів про Божественну літургію», молитов і духовно-етичних правил. Винограду переконливо показав, що Гоголь «Вечорами…» вступив в літературу не просто дотепним розповідачем «з народного побуту», а серйозним письменником, звязаним глибинним духовним звязком з православною традицією російської літератури і російського мислення. В звязку з цим цікаві дослідження такого важливого питання, як відношення Гоголя до католицизму.
Винограду також доводить, що католицькі симпатії Гоголя не більше ніж легенда; і суперечності між пафосом «Тараса Бульби» і життям і поведінкою Гоголя в Італії в 1837–1838 роках уявні. Немає суперечностей, переконує і показує дослідник. І княгиня Волконська, ревна католичка і прихильниця Європи, що прагнула обернути Гоголя в католицтво, врешті-решт послужила лише прототипом ще одного образу в галереї «мертвих душ» Росії.
Особливо цікаво в побудовах И. Виноградова спроба охарактеризувати відносини Гоголя до міської теми. Читаючи розділи, присвячені петербурзьким повістям, не знаходиш аргументів для суперечки з автором, який доводить, що у Гоголя немає ніякого милування Містом, міською «цивілізацією». Правда, фрази автора про всілякі «розбещують спокуси», що хлинули через Петербург із заходу до Росії, залишають враження деякої наївності. Коли заходить мова про відносини Росії і Заходу, справа представляється невимірний складнішим і глибоким. І Гоголь, думається, це розумів. Його неприйняття «цивілізації», неприйняття Міста пояснюється саме його розумінням національного, його християнським, православним світобаченням. Все це розкрито і явило читачу обємним, вичерпним аналізом текстів Гоголя, фактів його біографії, листуванням і свідоцтвами його сучасників. Це ще один результат, обумовлений початковою концепцією Віноградова при підході до аналізу творчості Гоголя.
Так, підіймаючись до вершин художньої творчості Гоголя – до «Ревізора» і «Мертвих душ», Винограду як би готує читача до висновку про те, наскільки порожня, брехлива і неспроможна марксистсько-ідеологізирувана теорія про «двох Гоголів»: ранньому – викривачі і зрілому – реакціонері. Гоголь і в молодості, і в зрілості єдиний – православний художник-мислитель, що щиро хворів на недосконалість російського життя. Більш того, стає ясно, що зявилися вслід за першим томом «Мертвих душ» «Вибрані місця з листування з друзями», а також пізніші релігійні писання Гоголя, центральне з яких – «Роздуми про Божественну літургію», – це не результат повороту в душі його, а логічно виправдане, послідовне і зрозуміле діяння його як християнина, цей ще один прояв відображеного в його художніх творах християнсько-православного світобачення.
Цілісність Гоголя як православного письменника і філософа-державника підтверджується виданням його неопублікованих рукописів, підготовлених Віноградовим. З цих матеріалів видно, з якою напругою Гоголь працював над лекціями і статтями по російській і світовій історії. Думка про державну єдність, про державне служіння як релігійному боргу («монастир ваш – Росія!») зявилася не відвернутою істиною, а була вистраждана Гоголем в результаті його занять історією і роздумів над нею. Гоголь разом з найближчими своїми друзями став одним з перших співробітників З. Уварова, який сформулював і заявив три принципи виховання російського юнацтва – православя, самодержавство, народність. Гоголь всією душею підтримував ці принципи – знову-таки через цілісність своєї натури. І відбулося це не в кінці 1840х років, коли білинські провели його в реакціонери, а в 1834 році. Чудовий факт!
Немає сумнівів в тому, яку важливість для російської культури мають публікації листування Гоголя – саме листування, а не одних тільки листів Гоголя. «листування Н.В. Гоголя з Н.Н. Шереметьевой», підготовлене Ігорем Віноградовим і Володимиром Воропаєвим, занурює читача в атмосферу живого спілкування письменника з цією чудовою жінкою і допомагає глибше зрозуміти великого письменника на схилі його життя. Листам присвячена обємна і насичена фактами вступна стаття, а як додаток надруковані унікальні матеріали по історії масонського і декабристського руху в Росії, що містять виписування з невиданих масонських творів графа М.М. Сперанського, а також листування Шереметьєвої з тим, що перейшло в католицтво і тим самим що втратив право повернутися до Росії князем І. Гагаріним.
Літературознавцем І. Виноградовім була здійснена публікація цілої книги гоголевських автографів (близько двадцяти пяти друкарських листів. Нові тексти Гоголя знайдені, зібрані, приведені в порядок, атрибутовані і ретельно прокоментовані. Ним присвячена вступна стаття, яка привертає і своєю глибокою серйозністю, і любовю до Гоголя, і жвавістю викладу. Серед нових текстів, опублікованих Віноградовим, відзначимо лекції Гоголя по стародавній і новій історії (біловий автограф), які він читав в Петербурзі в Патріотичному інституті і Імператорському університеті, – вони значно поповнюють уявлення про погляди письменника на світову історію. Гоголь звязував як би в одну науку історію і географію. Публіковані в книзі записи показують, наскільки це логічно, як збагатив предмет, що при цьому викладається. От як розумів Гоголь мета своїх лекцій: «показати весь цей великий процес, який витримав вільний дух людини кривавими працями, борючись від самої колиски з неуцтвом, природою і велетенськими перешкодами: ось мета загальної Історії! Вона повинна зібрати в одне всі народи миру, розрізнені часом, злучаємо, горами, морями, і зєднати їх в одне струнке ціле; з них скласти одну величну повну поему».
До безлічі відомих творів Гоголя духовного характеру додане тепер ще одне, невелике, але з великим відчуттям і любовю написане, – «Про подяку», де мотив безперестанної дяки Бога, що проходить через багато творів і листи Гоголя, розгорнений відповідно до свято-вітчизняної традиції. «наше життя повинне бути, – писав Гоголь, – безугавною піснею постійної дяки Богу. Дякувати, дякувати, втрачатися в подяці, – це потрібно зробити своєю їжею, питтям, існуванням, життям. Постійна дяка високо прославляє душу, а серце розчиняє всепрощаючою любовю до всіх. Воно дає нам вищу силу над нашими силами.».
Важливим досягненням сучасного літературознавства слід визнати перевидання малодоступних досліджень, присвячених життю і творчості Гоголя. Зі всього різноманіття літератури про Гоголя, створеної російськими емігрантами першої хвилі, відзначимо як найзначущіші книги К. Мочульского «Духовний шлях Гоголя» (1934), професора протопресвитера В. Зеньковского «Н.В. Гоголь» (1961) і В. Набокова «Микола Гоголь» (1944). Разом з названими працями є ряд менш обємних творів, які також внесли свій внесок у вивчення біографії і творчості великого російського письменника. Це роботи З. Франка, протоієрея Р. Флоровського, І. Ільіна, Д. Чижевського, П. Біциллі, В. Ільіна, Би. Зайцева, В. Ходасевіча, А. Ремизова і ін. Разом з тим слід зазначити вторинність і поверхневість більшості емігрантських робіт про Гоголя. Майже всі пишучі про Гоголя в російському зарубіжжі як одним з найважливіших джерел користувалися книгою В. Вересаєва «Гоголь в житті» (1933), яке при всіх своїх достоїнствах не містить документів в необхідній повноті.
Останнім часом виникли Гогольовські наукові центри – в Ніжині, Санкт-Петербурзі і Москві. Так, при ніжинському державному педагогічному університеті імені Миколи Гоголя створений Гогольовській науково-методичний центр, який з 1996 року випускає «Гогольоведчеськіє студії» – єдине на сьогоднішній день спеціальне періодичне видання по проблемах гоголеведення. В семи випусках видання в достатній мірі відображена картина сучасного літературознавства. Останній, восьмий випуск, що тільки що вийшов з друку, є «Літописом життя і творчості Миколи Гоголя. Ніжинський період (1820–1828)». Це значне досягнення. Створення Гогольовськой літопису – одна з насущних задач гоголеведення. До безумовних достоїнств видання варто віднести бібліографічні публікації.
В Санкт-Петербурзі при кафедрі російської літератури Російського державного педагогічного університету імені А.И. Герцена сформувалася група дослідників, що випустили декілька гоголевских збірок.
Дотримуючись описаних вище поглядів, представники православного напряму в гоголеведенню вступили в полеміку з коментаторами нового Академічного видання зібрання творів Гоголя, що недавно вийшло, куди ввійшли «Вечори на хуторі поблизу Діканьки». На думку В.А. Вопропаєва, автори коментарів до ранніх творів Гоголя неправомірно виводять поетичний мир гоголевських повістей з німецького романтизму, де людина як би не може протистояти світовому злу: «при всій яскравості і художньому багатстві перших творів Гоголя в них присутній твердий і ясний погляд на сили зла – погляд православного християнина. Вони у Гоголя неминуче виявляються посоромленними і переможеними Божественною силою, подібно тому як посоромлені і переможені бувають біси на православній іконі, якими б страшними вони там не були зображені. Змій тут пронизаний списом святого великомученика Георгія победоносця. Якщо ж герої Гоголя виявляються часом злякані і навіть переможені бісівськими підступами, то це свідчить лише про те, що в них самих була та духовна вада, яка відкрила до них доступ і дала можливість так зухвало господарювати в їх душах бісівській силі. Людські пристрасті і вади – ось причина розгулу і тимчасової перемоги темних сил. Про це тонко, але твердо і ясно говорять твори молодого Гоголя».
Коментатори академічного видання дотримуються протилежної точки зору. А.В. Воропаєв вважає, що «Тут можна констатувати протилежність світогляду Гоголя і наших сучасників. У Гоголя Бог завжди сильніше за сатану. Про це свідчать численні епізоди його ранніх творів, в яких хресне знамення руйнує всі диявольські підступи («зникла грамота», «Ніч перед Різдвом»). І це зовсім не фольклорний мотив, як вважають коментатори нового академічного видання. Так, я не обмовився, – прямо так і написано, що хресне знамення – це «типовий фольклорний мотив, характерний також і для театру» кубла.
Але, на думку А.В. Воропаєва, фольклорні і етнографічні реалії, використані Гоголем з такою майстерністю в його ранніх творах, виконують роль притчі, іносказання, за допомогою яких письменник говорить нам про те ж, про що буде сказано в «Ревізорі» і «Мертвих душах», – тобто про добро і зло, про силу Божієй і сили тьми, поле битви яких – серце людське (як скаже про це достоєвській). По Гоголю, як це і є в православній аскетиці, людина є учасником цієї битви; результат її залежить від нього. «ми покликані в світ на битву, а не на свято, – говорив Гоголь, – святкувати перемогу ми будемо на тому світі».
Таким чином, виникла ще на початку ХХ століття традиція вивчення Гоголя як релігійного письменника виявилася дуже актуальна останнім часом. Проте деякі дослідники вважають, що замикатися виключно на православних тенденціях в творчості Гоголя було б невірно, оскільки були наявними і інші, у тому числі фольклорні, філософські і ін. тенденції. Книга М. Вайскопфа «Сюжет Гоголя» викликала новий сплеск дослідницького інтересу до містичної складової творчості письменника. В новому виданні своєї книги Вайськопф постарався максимально врахувати недавні роботи. Це перш за все книга С. Гончарова «Творчість Гоголя в релігійно-містичному контексті». Особливого визнання автора заслуговує також збірка статі И. Виницького «Щось про привидів. Історії про російську літературну міфологію ХIХ століття», де простежується залежність фігури гоголевського «Ревізора» від утілюючого караючу совість і страх смерті героя «Туги по Батьківщині» Юнга-Штіллінга.
Нове видання книги дає набагато більше уявлення про те, наскільки гностицизм відомого німецького містика виявився співзвучний миколаївській епосі, з характерним для неї страхом перед кінцем миру і Страшним судом, що насувається. Проте історична концепція епохи Миколи I не зазнала будь-яких істотних змін. Беручи до уваги збірку документів і праць істориків, що вийшла в 2000 році, «Микола Перший і його час», Вайськопф знаходить нові аргументи на користь того, що офіційна доктрина про велику місію Росії, покликаної прийняти на озброєння всі кращі досягнення Заходу і согласить його розбрати з Сходом, знаходить сприятливий ґрунт в середовищі мислителів, письменників і публіцистів. Тим часом автору надзвичайно чужий зважено-лояльний підхід до епохи Миколи I, характерний для більшості сучасних істориків. Внутрішню політику царя він називає «амальгамою самодержавства, вітчизняного доброзвичайного і імпортного консерватизму», а зовнішню – «мрійливим нарцисизмом».
незрівнянно більшу увагу надається дії на естетику Гоголя пантеїстичної філософії Шеллінга і вчення про прекрасне і піднесене Канта. Пояснюючи появу тих або інших мотивів в творчості Гоголя впливом німецьких романтиків Гофмана і Тика, він в той же час показує, як стилістика самого Гоголя з часом стала впливати на характер їх російських перекладів.
Учений вперше звертається до своєрідної космогонії російського романтизму, що дозволяє зримо представити його дуалістичну природу:».Само небо немов розшаровувалося на дві зони. Нижня, зоряно-планетарна, була житлом сатанинської, жорстокої або хоча б амбівалентною, Долі; верхня – безтілесним і променистим царством Рятівника. Там, над нижніми земними небесами, знаходиться і передвічна шукана мудрість, там її справжня вітчизна, що зве до себе». В паралель із зміною сюжетної тематики (від оспівуючих зєднання краси і думки відвернутих міфологем – до орієнтації на зєднання мрії і істотності) міняється і сама система жанрів: на зміну високої поезії приходить втілена в прозі поезія життя.
Вайськопф демонструє бездоганне знання першоджерел, історичних реалій і володіння теософською термінологією. Послідовно розглядаючи композиційну будову гоголевського сюжету, автор привертає величезну кількість різнопланових асоціацій і методів (від культурно-історичного плану до інтертекстуальних і структуралістських). Кожний розділ може служити темою окремого дослідження. Таким чином, зміст книги виходить за рамки заявленої в заголовку теми і претендує на всеохоплююче дослідження всього російського романтизму в цілому.
Висновок
Узагальнюючи сучасні підходи і методи у вивченні життя і творчості великого російського письменника, можна з достатньою часткою умовності виділити принципово новий напрям в літературознавстві, яке базується не на традиційному розумінні Гоголя як соціального мислителя, а розглядає творчість Гоголя як православного письменника.
Нагадаємо, що традиційний підхід був закладений ще В. Бєлінським, що ввів інтерпретацію Гоголя винятково як реаліста і соціального сатирика. Згідно такому уявленню гоголевська творчість є творчістю соціальною. Прихильники такого підходу бачили в творіннях Гоголя сатиру на суспільство, на пануючі за тих діб вдачі і вади.
Зараз, в світлі спроб нового розуміння гоголевських текстів, літературознавці звертаються до поглядів учених початку і середини XX в., чиї погляди відрізнялися від загальноприйнятих, наприклад, Набокова або Розанова. По Розанову, гоголевський дар полягав в надзвичайній здатності всюди знаходити зло, яке під пером письменника набувало самі гротескові форми, тому як художник зла метафізичного, зла не тільки надчасового, але і над просторового.
А. Білий захоплювався Гоголем, обожнював майстерність слова цього великого письменника-художника. Підхід А. Білого, як і В. Брюсова, і І. Анненського, був заснований на інтуїтивному розумінні Гоголя з погляду письменника-символіста.
В.В. Набоков також оспорював традиційний «соціальний» підхід до Гоголя. На думку Набокова, сюжет «Ревізора», також як і всі сюжети гоголевських творів, не має принципового значення.
В останнє десятиріччя намітився новий, підхід, заснований на вивченні Гоголя з позицій православного світогляду (а такий і світогляд самого Гоголя). На думку представників цього напряму, в літературознавстві – і в дореволюційному ліберальному, і особливо в радянському – творчість і життя, і весь внутрішній вигляд Гоголя освітлювалися упереджено.
Вишукування представників цього напряму базується на оновленій джерельній базі: багато десятиріч в архівах Києва, Москви і Санкт-Петербурга незатребуваними зберігалися рукописи Гоголя: зошити його виписувань з творінь святих батьків і богослужебних книг. Використовуючи ці записи, що раніше не публікувалися, а також вживаючи заходам по їх виданню, представники православного напряму в гоголеведенні по новому інтерпретують багато аспектів творів Гоголя, знаходячи в них не тільки казкові, фольклорні або соціальні мотиви, як це робилося попередніми дослідниками, але і спроби письменника відповісти на вічні питання про добро і зло.