Сучасні політичні ідеології

СОДЕРЖАНИЕ: Поняття та сутність ідеології, її головне призначення та співвідношення з політикою, погляди різних політологів на її теорію. Зміст і призначення політичних цінностей. Характеристика спектру ідейно-політичних сил. Особливості сучасних ідеологічних систем.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

на тему «Сучасні політичні ідеології»

по предмету «Політологія»

Зміст

Вступ

1. Сутність ідеології, її співвідношення з політикою

2. Політичні цінності

3. Характеристика спектру ідейно-політичних сил

4. Сучасні політичні ідеології

Література

Вступ

Одним з найважливіших напрямків політичної науки ХХ століття є вивчення політичної ідеології, відміна одних ідеологій від інших, відносини і взаємозв’язки ідеології і політики, а також сам феномен ідеології, ідеологічної свідомості.

В попередніх темах визначалось, що головним спонукальним мотивом політичної діяльності, як окремого індивіда, так і соціальної групи, політичної партії або соціально-політичної організації є політичний інтерес. В основі формування інтересу полягає усвідомлення людьми і своїх істотних потреб і того, що ці потреби не можуть бути реалізовані без їх участі в політичному житті. Формами усвідомлення можуть бути мистецтво, релігія, утопія, міф, наука. Але особливе місце в цьому ряді займає ідеологія.

Поняття «ідеологія» (як вчення про ідеї) вніс у філософський обіг французький вчений Дестют де Трасі (1754-1836), належавши до групи «ідеології» часів Великої французької революції. В творі «Елементи ідеології» він розглядав «ідеологію» як науку про закони походження людських ідей з чутливого досвіду, на головні принципи якої повинні спиратися політика, етика та інші. Слово «ідеологія» вперше отримало принизливе значення, коли Наполеон зневажливо назвав представників цієї школи виступаючими проти його цезаристських направлень, «ідеологами», тобто людьми, які проповідували відірвані від реального життя погляди.

1. Сутність ідеології, її співвідношення з політикою

В подальшому в науці склалися різні погляди на це духовне явище. В другій половині 19 ст. широке розповсюдження отримали погляди на теорію ідеології, сформульовані К. Марксом та Ф. Енгельсом. У «Німецькій ідеології» і більш пізніших працях вони під ідеологією розуміли, по-перше, ідеалістичну концепцію, згідно з якою світ представляє собою втілення думок, принципів; по-друге, тип розумової діяльності, не усвідомлюючи залежності особистих ідей від матеріальних ідей класів; по-третє, ілюзорне відображення дійсності в політичних, релігійних, моральних та інших формах, які звідси випливають. Поняття «ідеологія» К. Маркс використовував для викриття своїх політичних ворогів, які перекручують реальну дійсність(капіталізм), щоб догодити інтересам пануючого у виробництві класу буржуазії. К.Маркс дійшов до висновку: за кожною суспільною теорією стоять конкретні інтереси. Цей феномен - мислення, обумовлене соціальними, життєвими інтересами, він й назвав ідеологією.

Отже, згідно марксизму, ідеологія - це сукупність суспільних ідей, теорій, поглядів, які відображають й оцінюють соціальну дійсність з точки зору інтересів конкретних класів; вона є надійним явищем по відношенню до економічного базису, крім того вона відносно самостійна.

Інший погляд на ідеологію сформулював німецький філософ Ф. Ніцше (1844-1890). Він вважав, що ідеї, погляди, переконання індивідів, соціальних груп, класів, формуються не залежно від їх місця в системі суспільного виробництва як у К. Маркса, а від приналежності до касти потомственної аристократії або до плебейських мас. Каста знатних (аристократія) з характерними для них силою волі та жаги влади, підкоряють собі миролюбиві або послаблені культури. Домінуючі та підвладні касти створюють особисті системи цінностей. Люди знатної породи усвідомлюють себе мірилом цінностей, вірять самі собі. В них є обов’язки тільки по відношенню до себе подібних; по відношенню ж до істот більш низького рангу вони можуть поводитись на свій розсуд.

Таким чином, в другій половині 19 ст. сформувалася нова сфера дослідження - аналіз ідеологічної свідомості. Одну думку сформував К. Маркс ідеологія - це ілюзорна, хибна свідомість, яка приховує економічні відносини панування і підкорення, яка відображає матеріальні та життєві відносини. Іншу думку сформував Ф. Ніцше - ідеологія - це культурна освіта (система цінностей), яка виробляється аристократичними та плебейськими кастами. Ідеологія не є похідною від економічних відносин, а є первинною по відношенню до них.

Суттєвий внесок в розробку теорії ідеології, внес німецький філософ й соціолог Ю. Мангейн (1893- 1947). У своїй праці Ідеологія та утопія він дав відносно повний аналіз феномена ідеології. Він запозичив у К. Маркса положення про залежність суспільного усвідомлення від суспільного буття, Мангейм вважав, що суспільне буття не зводиться тільки до економічних відносин у сфері матеріального виробництва. Важливими складовими зявляються і інші фактори, також релігійні, які визначають соціальне буття у середні віки.

Ідеологія, по Мангейму не передбачає свідомого обдурювання. Її призначення – це аналогія існуючого устрою, захист статус-кво, хоча в окремих умовах не виключаються й ідеологічні диверсії та усвідомлююча політика - К. Мангейм приділяв багато уваги функціональним характеристикам ідеології, а особливо її здібностям з’єднувати людей, акумулювати їх політичну енергію. В другій половині 20 ст. продовжувалась розробка теорії ідеології. До середини 20 ст. в зв’язку з суттєвими змінами в соціальній структурі західних держав виникла концепція ідеологізації, прихильники якої Д. Белл, Є. ІПилс, Р. Арон, С. Липсет та ін., протиставляючи науку та ідеологію, спробували довести, що лише наука може мати об’єктивно дійсні знання, в той час як ідеологія виражає суб’єктивні соціально-класові інтереси. Виходячи з цього деідеологізатори виступили з вимогами взагалі відмовитися від ідеології, бо сучасне індустріальне суспільство здатне вирішувати свої проблеми за рамками ідеологічних догм (С-Ліпсет). Але у 70х рр. як реакція на розгорнуті у світі різні демократичні і визвольні рухи, виникла концепція реідеологізації, яка звеличила роль і значення ідеології в суспільному розвитку. Нові підходи до ідеології розробляли Ю-Хабермас, Л Альтусер та інші вчені. Так, німецький політолог У.Матц наприкінці 80х рр. запропонував свою трактовку ідеології, згідно з якою ідеологіями є такі системи цінностей, які виходять на авансцену під час серйозних суспільних кризів. Вони виступають в якості суспільного світогляду, який має силу віри, володіють особливо великим орієнтаційним потенціалом й тому спроможні приборкати пов’язані з кризою процесу соціальної анемії.

Політичне переконання у своєму змісті відрізняється від релігійних переконань, але також, як і релігійні, вони сформовані на вірі. Кожна ідеологія пропонує свою систему цінностей і сенсів, які дозволяють людям орієнтуватися в оточуючій їх дійсності. Всі політичні ідеології представляють майбутнє, як якісно найкращий стан людства. Якщо релігія пропонує рай на небі, то ідеологія рай на землі, але і в першому й другому випадках це чекання переноситься на майбутнє.

Разом з тим, У.Матц вважає, що ідеологи, які мають значну роль в сучасному цивілізованому суспільстві, не є необхідним його елементом, і в майбутньому відкрите суспільство повинно остаточно звільнитися від цих сурогатів істинної громадянської віри.

Якщо підсумувати раціональні оцінки та підходи тлумачення ідеології, які склалися протягом 19- 20 ст., то можна дати їй таке поняття:

Ідеологія - сукупність систематизованих ідейних поглядів, уявлень тієї чи іншої соціальної групи, які висловлюють і захищають їх інтереси та цілі. Соціально-класова сутність ідеології визначає ряд важливих особливостей ідеологічного стилю мислення. Ідеологія - це одностороннє, соціальне заінтересоване відображення дійсності.

Отже, головне призначення ідеології постає в вираженні і захисті інтересів окремих соціальних груп і класів. Але в сучасному суспільстві існують різні соціальні групи, інтереси яких не тільки часто не співпадають, але можуть бути й протилежними. Тому ідеологічний плюралізм, ідеологічне противоборство властиве будь-якому суспільству.

Домінуючий клас, або соціальна група прагне розповсюдити в суспільстві свою ідеологію, оголошуючи її як найбільш доцільну для громадян. За допомогою ідеології домінуючі кола оволодівають масовою свідомістю населення, в ній упроваджуються певні критерії та оцінки теперішнього й майбутнього розвитку суспільства, згідно якому люди повинні орієнтуватися в суспільному житті. Ідеологія повинні створювати позитивний образ здійснюваної політики, її відповідності з інтересами того чи іншого класу, нації, держави.

Таким чином, ідеологія намагається поєднати, інтегрувати суспільство, створивши широку основу для влади правлячих еліт.

В конкретному суспільстві ідеологія представляє собою цілісне явище, певну систему поглядів. Але внутрішньо вона диференційована в відповідності зі сферами суспільного життя. Виділяються релігійна, правова, політична та інші ідеології.

Відрізняючись від усіх інших, політична ідеологія утворює стержень ідеологічної системи. Політична ідеологія виникає із суспільної потреби в регулюванні корінних інтересів кожного класу і соціальної групи з інтересами інших класів і соціальних груп з точки зору їх боротьби за державну владу або інші форми участі в справах держави.

Політична ідеологія - це сукупність, як правило систематизованих уявлень прояв чи іншу групу громадян, яка виявляє їх інтереси та цілі й покликана захищати їх за допомогою політичної влади або впливу на неї.

В політичній ідеології виділяють три рівня функціонування: а) концептуально-теоретичний, який характеризує найбільш узагальнене уявлення групи про свої інтереси (цілі); б) програмно-політичний, який зєднує загальні політичні погляди з поточними потребами та нестатками, виявленими у конкретних вимогах до влади; в) поведінчастий, який свідчить про реальні засвоєні ідеали і цілі цієї ідеології масовою політичною свідомістю.

Відносини політики і ідеології визначаються специфічними особливостями, які властиві їм і які зближують їх. Обидві вони представляють собою явище свідомості, яка спирається на матеріальну та економічну основу суспільства, а також на її культурні й духовні основи. І політика, і ідеологія універсальні, тобто спроможні охоплювати найрізноманітніші сфери мислення, діяльності, поведінки і визначити їх. напрямок (образ мислення, особливі інтереси), цілі і засоби. Ідеологія вказує на політичну систему ідеалів і цінностей, до яких та повинна прагнути.

Будь-яка ідеологія носить політичний характер, але поняття політична ідеологія застосовується у специфічному змісті - як сукупність поглядів соціальних груп на політичне влаштування суспільства, на місце політики в суспільному житті. Політична ідеологія обґрунтовує домагання суспільних груп на владу або ії використання і тому передбачає певну стратегію дій. Воно конкретизується в програмних документах, в заявах різноманітних політичних сил, отримуючи чіткість, напрямок на конкретні ситуації, владні механізми. Політична ідеологія виконує ряд функцій:

- легітимізація влади правлячих сил або право на владу опозиції;

- артикуляція інтересів груп і верств суспільства, виявлення існуючих в суспільстві інтересів і формулювання відповідних їм вимог, переносячи їх у відповідну практику;

- Мобілізація та інтеграція громадян навколо ідеалів більш в досконалому суспільстві;

- Функція вираження і захисту інтересів окремої соціальної групи виражається в тому, що політичні ідеології можуть виникати на базі інтересів будь-якої соціальної групи і покликані протиставити цей інтерес іншим групам.

Ці функції політичної ідеології виконують завдяки двум властивостям, які відрізняють їх від інших форм політичної свідомості (наприклад політичної психології):

1) претензії на тотальну значущість або глобальність;

2) нормативності.

Будь-яка політична ідеологія намагається натиснути інші ідеології, заявити про своє велике призвання, змінити світ й використовувати все для реалізації пропонуючої ідеї. Запропонована конкретною ідеологією, інтерпретація потребує приверженості з боку її прибічників цінностями й нормами, які вона культивує.

Політика і ідеологія проникають у всі сфери суспільного життя, але вони й поєднуються одна з одною. При цьому будь-який дефіцит політики, будь-яка її слабкість, політичний вакуум, нестача політичних ідей і рішень негайно заміщаються ідеологією. Ідеологія здатна і витиснути політику, і підкорити її собі, особливо, коли ідеологізація політики стимулюється будь-якими зовнішніми подіями (загрозою ззовні) або внутрішніми обставинами (розлад в економіці), у соціальній сфері та ін.

Природними є відносини політики і ідеології, їх безпосереднє об’єднання в політико-ідеологічний комплекс. Якщо мораль, культура, наукові знання, релігія незважаючи на весь їх вплив на політику, рідко в змозі визначити політику, і міра цього впливу надто умовна, то ідеологія злита з політикою безпосередньо. Політика ідеологічна у своєму значенні як прагнення керувати, спрямовувати, контролювати в ім’я певної ідеї, задумів тих чи інших інтересів і цілей.

Разом з тим, існують й окремі межі взаємного проникнення ідеології в політику. Надмірна ідеологізація політики робить її нездібною визначати і вирішати суспільно важливі питання, породжує тоталітарні режими зо всіма випливаючими з цього наслідками.

В сучасній політичній ідеології необхідно відмітити такі нові моменти, як появу специфічних негативних ідеологій (антикомунізм, антифашизм та ін.); поновлення традиційних ідеологій (неолібералізм, неоконсерватизм та ін.) зберігаються основні установки колишніх течій, але й істотно змінюючи оцінки і підходи.

2. Політичні цінності

Політичні цінності виконують роль орієнтирів у складному світі політики, визначають її сенс і зміст. Сутність поняття “політичні цінності” розкривається так: найвищі принципи, які забезпечують злагоду в суспільстві чи соціально-політичних групах по відношенню до головних цілей і проблем.

Енциклопедія з політології трактує політичні цінності як “сукупність ідей, уявлень і відповідних соціопсихологічних утворень (настанов, орієнтацій, переживань, стереотипів), що визначають цілеспрямування, стратегію і тактику політичної діяльності”.

Цінностям із політиці призначено сприяти процесу інтеграції соціальної групи як частини більш осяжної соціальної цілісності; мотивувати політичну участь і діяльність через утворення умов, за яких соціально-політичні цілі становляться безпосередніми стимулами суб’єктів політичного процесу; визначити ієрархію різноманітних цілей і завдань із політиці та впливати на вибір заходів і методів їх досягнення та реалізації.

У змісті політичних цінностей – відбиваються політичні ідеали, бажання та інтереси соціальних суб’єктів, тому, як підкреслюється в методології М. Вебера, система цінностей слугує т. зв. “ідеальними конструктами”, за допомогою яких здійснюється пізнання світу політики. Політичні цінності сприяють формуванню стандартів оцінки (стандартизації) кожної політичної дії, вчинку та їх наслідків; вони здатні певним чином орієнтувати будь-яких учасників політичного процесу (партію, політичний рух, клас, політичну групу, особу) по відношенню до всіх інших суб’єктів політики.

Комплекс політичних цінностей досить осяжний і різноманітний, тому існують в їх систематизації й типології. Насамперед, це визначається тим, що у сучасній політиці все більшого значення набувають загальнолюдські цінності й інтереси, реалізація яких у політичній цілісності відбувається вкрай суперечливо і непослідовно. Пояснюється це гетерогенністю (розрізненістю) кінцевих інтересів і цілей членів, багатьох політичних коаліцій, які формально виступають з позицій загальногуманних ідеалів; вузькокорисними домаганнями політичних партій; загостренням суперництва за владу між політичними лідерами і елітними групами; помилками в оцінці політичної кон’юнктури тощо. Найбільш типові критерії, що можна застосувати до типології політичних цінностей це – система уявлень і вірувань людей щодо бажаного і найкращого типу політичної системи, режиму влади; потреби і умови, що забезпечують посилення соціально-політичних зв’язків у групі, соціальній спільноті чи організації (політична інтеграція); здатність політичного інституту ефективно виконувати свої функції; відповідність політичних феноменів структурі соціальних потреб і жадань; наповнення каталогу політичних благ, які повинні забезпечувати чинні та майбутні політичні інститути; врешті, набір певних ідеалів (принципів, непорушних постулатів, традицій), які наповнюють ціннісним змістом сучасні ідеологічні системи.

За сучасних умов політичні цінності відбиваються у змісті т.зв. політичних універсалій – найзагальніших політичних утворень і понять, які трактуються через сукупність рис і проявів у політичній культурі, діяльності та ідеології. До найбільш оформлених загальнолюдських політико-культурних універсалій відносяться:

- загальнолюдські політичні принципи та ідеали – Мир, Свобода, Правопорядок, Демократія, Суверенітет, Права Людини, Рівність (соціально-правова), Братерство тощо, які хоча б декларативно визнаються у масштабах світового співтовариства;

- міжнародна політична мова, в якій закріплено поняттєво і лексично все різноманіття політичних явищ, процесів, і зокрема – цінностей;

- міжнародна політична символіка, яка володіє найсуттєвішими емоційно-психологічними механізмами впливу на політичну свідомість: це і відомі символічні емблеми та знаки; і музичні твори чи теми, символізуючи певні політичні настрої; і навіть символіка кольорів (білий – символ допомоги, чистоти дій і думок; блакитний – знак захисту, мирочинства; зелений – життя планети, природи, людства, колір екології; рожевий - захист дитини і материнства);

- міжнародні політичні організації, діяльність і саме існування яких затверджує загальнолюдську політику культури та координує спрямованість глобальної політики;

- глобальна політична інтеграція – ціннісний процес, який ще діє як тенденція та безпосередньо визначається поглиблення глобальних проблем сучасності;

- всесвітня розповсюдженість держави як універсальної форми політичної організації народів, що історично утвердився в якості політико- інституційного “фундаменту” людської цивілізації;

- міжнародне право – нормативна система, визнана як політична ціннісна універсалія, завдяки механізмам регулювання відносин між державами, світовими організаціями і спільнотами, яка спирається на досягнення політичної культури і історичний досвід політичних стосунків.

Крім того, політологія виокремлює також негативні політичні універсалії (анти-цінності), які отримали розповсюдження в політичному житті. Це – політичний нігілізм; політичний абсентеізм (пасивність, аполітизм); популізм у політиці;політична істерія і фанатизм (крайні вирази політичного ідеалізму);політичний екстремізм (вкрай радикальна позиція); політичний регіоналізм (противага глобальній політичній інтеграції); політичне (перш за все, нелегітимне) насильство.

“Людина подоба” політики у значній мірі, залежить від світу цінностей – суб’єктивних уподобань людей, їх уявлень про бажані або небажані події, явища, політичні процеси тощо. Фундаментальне підгрунтя політичних цінностей полягає, як не дивно, поза межами політики і тяжіє до найгрунтовніших сфер буття: моралі, релігій та економіки. Але все рівно, системи цінностей екстраполюються звідти в політичну сферу, де вони набувають форми і практичної реалізації.

Так, в ідеології політичні цінності та групові переконання є ідеальними конструктами, відмінними рисами й ознаками;

в політичній культурі вони виявляються через моделі та стандарти поведінки, орієнтацій в політиці, що містять знання, емоції, оцінки та слугують критерієм відбору політичної інформації;

в політичній системі – через ціннісні принципи побудови і функціонування інститутів, що реалізують ресурси і механізми влади (демократії, політичного плюралізму, соціальної справедливості, верховенства права тощо);

в самій політиці як феномену, що постійно співвідносять з мораллю, наукою і мистецтвом; отже, їх ціннісні системи виступають мірилом відповідності політики до етичних, науково-методичних принципів чи досконалості й неперевершеності істинного мистецтва.

Слід розуміти, якщо суб’єктивні регулятори політичної мотивації (серед яких політичні цінності – найголовніші) є відсутніми, то політика і галузь влади перетворюється на “поле гри” егоїстичних політичних інстинктів, що неминуче веде суспільство до краху, а політичну систему – до руйнування. Відомий російський історик В.С.Соловйов, підкреслюючи значення ціннісної мотивації в політиці, суттєво наголосив: “Є в народа інтерес, є в нього і сумління” , - що означало неможливість встановити поза цими духовними кордонами якісь важливі речі для людини чи соціальної спільноти.

Завдяки системі визнаних і діючих політичних цінностей здійснюється добір та ієрархізація політичних пріоритетів, визначається характер політичної аргументації, формується інструментарій та технології (антитехнології) політичної діяльності; утворюються і насичуються змістовними акцентами програми політичного життя. Саме з цих можливостей ціннісного впливу політолог А.І. Демідов виокремлює ціннісні домінанти політики, які фактично є тенденціями виявлення духовно-ідеальних сторін (характеристик) у політичному процесі. Серед них:

1. Сакралізація політичної сфери:формування уявлень про політичну реальність через її трактування, як богоугодну чи, навпаки, боговідступну справу, як особливий засіб реалізації вказівок, які визначив Всевишній. Вплив цієї домінанти надзвичайно поляризує політику, замість плюралізму позицій виникає жорстка дихотомія “божественого” і “диявольською”, ідеологічні постулати підмінюються релігійними догматами, увесь політичний процес ірраціоналізується.

2. Під впливом етнічного фактору, актуалізуються цінності патріотичної і національної спрямованості. Цінності національного пріоритету стають домінантними в політиці (та навіть організуються у націоналістичні ідеології) за певних умов – захист від зовнішньої агресії (акцентує патріотизм), національно-культурний ренесанс, захист національно-етнічної ідентичності, прагнення зрілих етносів (народностей, що вже усвідомлюють себе як націю) до утворення власної національної держави.

3. Гуманітарна домінанта пов’язана з ідеєю захисту і реалізації прав людини. Вона суттєво впливає на механізм політичної влади, посилюючи особистісний вимір усіх соціополітичних реалій, засобів рішення соціальних проблем і досягнення політичних цілей. Дана ціннісна домінанта збагачує зміст традиційних політичних цінностей (напр., демократії, плюралізму, стабільності тощо). Зокрема, в безпеці особи увага концентрується на її людяному розумінні, а змістовне розуміння поширюється, завдяки врахуванню економічного, правового, психологічного, культурного й екологічного аспектів.

4. Екологічна домінанта особливо насичує політику в ХХ ст.; вона впливає на цілі та програми політичних партій і рухів, стає компонентом прогресивної, рефлексивної” державної політики, лягає у підгрунтя глобальних світових екологічних рухів. Але слід враховувати, що зворотна сторона цієї ціннісної домінанти – це загроза технологічного регресу та екологічної стагнації, тому “спекуляція” та популізм на цій ідеї – неприпустимі; вона потребує фахової і сумлінної політичної уваги.

Політичні цінності характеризуються трьома ознаками: 1) реалізація їх можлива лише в ході спільних дій (зусиль) людей; 2)активний характер впливу на всі сторони і механізми державної влади; 3) мають безпосередній зв’язок із єдиним інтересом соціальної спільності.

Згідно засобів впливу і глибини включення до політичного буття, їх поділяють на дві групи: цінності – цілі та цінності – засоби.

Серед найбільш значних цінностей - цілей слід назвати: добробут; безпеку (правову, екологічну, техногенну, військову, інформаційну, економічну); порядок (державно-політичний, соціальний, правовий); прогрес (розвиток соціальний, технологічний, культурний); справедливість соціальна і моральна; рівність ( у можливостях, у правах, політична, соціальна); легітимність; легальність (законність); свобода.

Доцільно відмітити, що цінності – цілі мають значні відмінності у змістовному навантаженні в різних ідейно – політичних системах. Так, наприклад, інтерпретація “свободи” чи “рівності” в “лівих” ідеологіях (комунізму, “демосоціалізму”) принципово не співпадає з розумінням їх у неоліберальній чи неоконсервативній традиції.

Відомо, що неоконсерватизм значно зблизився наприкінці ХХ ст. із лібералізмом у розумінні деяких ціннісних пріоритетів, і цім чимало сприяв трансформації останнього в неолібералізм. Тепер їх ціннісні позиції щодо соціального прогресу, прав людини, її соціально-економічної активності та доктрини “відповідальної рефлексуючої держави” майже співпадають.

З іншого боку, вважається неподоланою суперечлива опозиція “свободи” і “рівності”. Ідеологи наголошують, що лібералізм захищає свободу на шкоду рівності, а соціалізм (комунізм)- відстоює рівність за рахунок свободи. Але ж сучасний соціалізм (демосоціалізм) і неолібералізм шукають можливості розв’язання цього протиріччя. Сучасний лібералізм будує рішення цієї проблеми, утворюючи нову теорію соціальної справедливості, яка прагне поєднати право і мораль. Соціалізм же кінця ХХ ст. рішення проблеми сполучення свободи і рівності бачить через реалізацію принципу громадської власності, тобто реальної рівності людей в їх праві на власність; “свободний розвиток кожної за ідеалами соціалізму, - є умовою свободного розвитку всіх”. Логіка цих ідейних та політико- практичних пошуків все більше зближує за принциповими позиціями неолібералів і соціал-демократію сучасності, що відкриває оптимістичні прогнози на майбутнє.

Цінності - засоби та їх політичне втілення виступає умовою реалізації тих чи інших фундаментальних ідеалів, що визначають характер політичного процесу.

До цінностей такого розряду відносять феномен влади, мир, війну, революцію, реформу, насильство і авторитет.

Політичні цінності не відповідали б своїй природі та призначенню, якщо б їх тлумачення та використання цілком не залежало від характеру тих політичних сил чи персон, що їх застосовують. Отже, головне розуміти, що саме в ціннісній системі координат люди обирають “канали” взаємодії з політичним середовищем, тут укладаються грунтовні постулати ідеологічних систем, і тут формуються найважливіші ознаки всіх типів політичних культур і субкультур.

Політичні цінності, як вже зазначалось, не вичерпуються лише духовно високими, позитивними категоріями. Доцільно розібратися в сутності деяких анти-цінностей в політиці, які, нажаль, є нерідким явищем.

Політичний і правовий нігілізм має відношення до таких анти-цінностей. Як не парадоксально, нігілізм діалектично сполучається з іншою анти-цінністю наївним політико–правовим ідеалізмом. Ці різновекторні за суттю і майже несумісні феномени досить “мирно” зживаються і разом утворюють тяжку картину політико-юридичної безкультурності, неуцтва і темряви.

Нігілізм як родове поняття відображає негативне відношення суб’єкта до певних цінностей, норм, поглядів, ідеалів. Це одна з форм соціальної поведінки та світосприйняття. Нігілізм – різноманітний, він може бути моральним, релігійним, ідеологічним, політичним і правовим. Загальною рисою всіх форм нігілізму є заперечення. Але нігілістичне заперечення не співпадає з діалектичним запереченням: останнє як закон діалектики обов’язково веде до утворення нової якості (форми) тощо; нігілістичне ж заперечення є нищівною позицією до будь-якого об’єкта. Крім того, тут акцентується не стільки факт заперечення, скільки його ступінь: інтенсивність, категоричність, безкомпромісність характеру самого заперечення.

Політичний і правовий нігілізм є різновидами соціального нігілізму. Політичний нігілізм не заперечує всю політику взагалі, а скоріше окремі її усталені форми та інститути (державність, плюралізм, ідеологію, політичну свідомість тощо). В силу цього нігілістична позиція в політиці веде до екстремізму, до неприйняття курсу реформ, до різних форм соціального протесту та принципового абсентеїзму; політичним нігілізмом були насичені анархістські програми та ідеї, сьогодні ж він виступає рисою політиків, що схильні до популізму, до вкрай радикальних методів політичної дії (як правого, так і лівого крила).

Правовий нігілізм полягає в загально-негативному, неповажному ставленні до права, у запереченні його верховенства, первинності закону та необхідності нормативного порядку.

Витоками і важливими чинниками розростання політико-правового є не тільки соціально-економічна криза, політична невлаштованість і громадські негаразди “транзитних” суспільств, але й деформації у політичній і правовій свідомості людей, їх неосвіченість у цій сфері, серйозні вади у слідчо-прокурорській та міліцейській практиці та, часто, безпорадність і “мнима незалежність” судів. Форма виявлення правового нігілізму такі: навмисні безпосередні порушення чинного законодавства; розповсюдження масового невиконання і недотримання юридичних приписів (норм) будь-якого характеру; зростання числа юридичних колізій, “війна законів”, тобто видання суперечливих чи взаємовиключних правових актів; навмисна підміна законності політичною, ідеологічною чи державно-прагматичною доцільністю; конфронтація представницької та виконавчої гілок влади на всіх рівнях; порушення конституційних прав і свобод людини, громадянина (особливо природних); національно-етнічний нігілізм, який на рівні правової політики дозволяє ущемлювати культурні потреби національних меншин; врешті, теоретичні форми нігілізму в правознавстві та політології виявляються у псевдо-наукових підходах – догматизму і вульгаризації наукових ідей, доктрин. Отже, як видно з цих форм – виявів, змістовні вирази нігілізму в праві та політиці надзвичайно близькі й по суті споріднені.

Ще один феномен, що підпитується політичною і юридичною неосвіченістю є політико-правовий ідеалізм як анти-ціннісна позиція. Він означає надзвичайну, необгрунтовану переоцінку інститутів політики і права через деформовану правосвідомість, дефіцит політико-правової культури чи належність до фанатично-ідеалістичної субкультури в політиці.

Із зовнішньої сторони правовий ідеалізм не є дуже помітним, але він є не менш шкідливим для держави і суспільства, та має деструктивні наслідки. Ідеалістична переоцінка права веде до його фетишизації, або волюнтаризму деяких правозастосовників у їх професійній діяльності; свою уседозволеність вони виправдовують незайманістю, “чистотою” і силою Права. А їх належність до його “легіонів” ніби-то надає неосяжних можливостей та прав на безпечну істину. Такі дії та позиції, зрозуміло, лише компрометують Право, винищують його соціально-ціннісну компоненту.

Правовий ідеалізм деяких юристів, депутатів народив у певної частини нашого суспільства “кризу довіри” щодо законодавства, чи ширше – конституційно-парламентських шляхів розв’язання застарілих і гострих нових проблем: ”найкращій закон нічого не вартий, якщо він практично не виконується” – саме так зіткаються правовий нігілізм з правовим ідеалізмом.

Правовим ідеалізмом страждають чимало відданих політиків, коли вони перетворюють на широкомасштабні та резонансні політичні кампанії програми дій по боротьбі з корупцією, злочинністю, чи возводять у головні цілі досить кризових держав негативне оновлення всього законодавства (конституції, законів, кодексів тощо) у “політично-ангажовані строки”.

Зовсім вже безпорадною виступає така ідеалістична політична утопія, як прагнення до утворення Раю на Землі політичними засобами. Така ідеалістична абсолютизація світу і технологій політики певним чином надає їм благородства і шляхетності; але реально – веде до відриву політичної надбудови від базисних відносин, від практичних подій, деформує політичні засоби, посилює популістські тенденції в політичному процесі, винищує варіативність політичних технологій, адже на користь будівництва цього “Раю” стає можливим пожертвувати конкретними завданнями поточної політики. Врешті, політичний ідеалізм може привести до вкрай несприйнятливих ірраціональних форм політико-ідеологічного фанатизму.

Невід’ємною частиною формування, фіксації та відтворення ідентичності будь-якої нації та держави як соціокультурної та політичної спільноти є національно-державні символи та ідеали. Вони виступають своєрідними елементами зв’язку в політичній культурі. Символ являє собою концентрований вираз основної ідеї, явища чи поняття, який заснований на його структурній схожості з цими останніми. Однією з форм символу є емблема, до якої видатний російський філософ О.Ф.Лосєв відносив і державну символіку. Окремим видом емблеми є герб, прапор та інші атрибути, які втілюють перш за все ідею національно-державної єдності та величності. Символи можна зображувати умовно-графічно (християнський хрест, серп та молот, нацистська свастика тощо), фігурами людей або іншими (Маріана у Франції, дядя Сем у США, ведмідь в Росії, страус в Австралії).

На поведінку людей часто значно більше впливають не стільки самі дії уряду, політичних партій та діячів, скільки пануюча у суспільстві система символіки, що орієнтує людей на конкретний тип соціальних відносин. Самі по собі символи, не пов’язані з реальністю, з центральною ідеєю, пануючою у суспільній свідомості, не можуть правильно пояснити істинні механізми та мотиви, які визначають та регулюють поведінку окремих індивідів та соціально-політичних угруповань. Часто різного роду символи створюються штучно, на основі неповного, упередженого трактування тих чи інших соціальних та суспільно-політичних процесів та явищ. І все ж таки загальна мова символіки свідчить про єдність політичної культури даного суспільства.

Як відмічав О. Шпенглер, єдність будь-якої культури базується на загальній мові її символіки. Кожний народ створює та шанує власні національно-державні символи. Вони будуються на традиції, в якій важливе місце посідає різного роду прапори, герби, інші атрибути самоідентифікації. Частина символів формується спонтанно в процесі життєдіяльності всіх або більшості членів національного співтовариства, а друга частина створюється і цілеспрямовано впроваджується елітами. Від моменту виникнення національної держави політичні лідери створювали та використовували національні символи для обгрунтування власного політичного курсу. Те ж саме можна сказати і про більшість держав сучасного світу.

Гімни представляють собою офіційні патріотичні символи, знаки, за допомогою яких народи відрізняють себе один від одного або підтверджують межі своєї ідентичності.

Прапор в поєднанні з гімном та іншими атрибутами державності в багатьох країнах перетворився в емоційне втілення нації. Не випадково, що коли громадяни однієї держави бажають виказати своє незадоволення та протест діями іншої держави, вони публічно спалюють прапор цієї держави, а будь-яке зневажання прапора в більшості країн розглядається як кримінальний злочин. Поряд з прапором та чи інша держава в уявленнях як її громадян, так і іноземців, ототожнюється з її гербом. Часто центральним елементом гербів виступають зображення рослин і дерев, тварин, птахів.

Національно-державні символи та ідеали більш-менш тісно пов’язані між собою, вони взаємодоповнюють та підтримують одне одного.

Таким чином, політико-правові цінності та ідеали відбивають ціннісний зміст політичного процесу, аксіологічну компоненту політики та логічно підводять нас до розуміння феноменів ідеології та політичної культури.

3. Характеристика спектру ідейно-політичних сил

При характеристиці ідейно-політичних течій (як і політичних партій, суспільних рухів, політичних переконань індивідів та ін.), застосовуються терміни праві та ліві, їх походження пов’язане з розміщенням членів Установчих зборів Франції періоду Великої французької революції 1789-1794 рр. у залі засідань: противники монархії, радикально настроєні депутати розташувалися ліворуч від головуючого, а роялісти, депутати консервативного толку - праворуч. Так і з’явилися ліві й праві.

До недавнього часу у нашій політичній літературі розподіл, нездоланна межа пролегла між правими й лівими по класовим прикметам, простій схемі: всі ідейно політичні течії, партії, соціальні групи та ін. буржуазні праві, увесь робочий клас, працююче селянство - ліві

Такий розподіл виходив із сформульованого марксизмом головного протиріччя - між працею і капіталом.

Цей критерій розподілу, відповідний соціально-економічному становищу суспільства в 19ст., навіть не можна сьогодні визнати єдино вірним. Дійсно, інтереси американського робітника не можуть співпадати з Рокфеллером з багатьох параметрів, а фермера з президентом сільськогосподарської корпорації. Але сьогодні і робочий клас, і буржуазію зв’язує діалектична єдність протилежностей; більшість робітничого класу змирилася зі своєю експлуатацією, хоча окрема його частина залишається під впливом революційних ідей.

Істотні зміни в соціальній структурі капіталістичного суспільства, рівня благополуччя його населення, в розвитку демократії та іншому визначили необхідність виділення інших характеристик політичних сил. Сьогодні такими рисами є не жорсткий класовий розподіл суспільства, а відношення до свободи, влади, демократії, власності. В західних державах сьогодні ліва буржуазія не менш багата, ніж права, а середні верстви, селяни, поділяються на правих та лівих. Якщо в нас, наприклад, лівими звуть прибічниками приватної власності, роздержавлення і приватизації підприємств, то на Заході в цьому міститься позиція правих. Сьогодні нерідкість, що ліві мають погляди та голосують за діві партії представників буржуазії та середніх верств, а частина робітничого класу підтримує консерваторів - прибічників правих поглядів. І все ж таки крайні зони в спектрі політичних сил виділяються й сьогодні: це ліві та праві. До лівих відносяться течії (партії, організації та ін.) перетворюючої радикальної орієнтації сприймаючих ідей демократії, солідарності, рівності, колективізму, соціальної справедливості, розширенню особистих свобод.

До правих – консервативно - охороняючої орієнтації, підтримуючих авторитаризм, націоналізм, расизм. Політична роль правих звичайно не розповсюджується, як і саме їх існування. Крім окремих зон в політичному спектрі виділяють центр, центристи - помірні політичні сили, схильні до компромісів, відрізняються негативним ставленням до радикальних рішень і дій. Сильний центр у парламенті - запорука політичної стабільності. Виходячи з цих загальних рис, політологами складаються схематичні типології політичних сил. Ось одна з найбільш поширених:

Ліві		Центр		Праві
Крайні ліві	ліві	Лівий центр	Правий центр	праві	Ліві
Ліві екстремісти	Раді-кали революціонери	Ліберали, які виступають за свободу та гідність індивіда.	Демократи (схожі на лібералів, але акцент на рівність), помірні консерватори.	Консерватори реакціонери (за збереження віджитого суспільного уряду	Праві ектремісти

З даної схеми бачимо, що два крайніх елемента знаходяться в рівновіддалених протилежних від центру точках (крайні ліві та крайні праві). Але є і загальне» характерне для обох, ззовні взаємовиключних політичних сил - це прихильність в політиці та ідеях до крайніх поглядів ідей. В боротьбі за владу і ті, і інші користуються методами терору і залякування. Ліві екстремісти апелюють до марксизму-ленінізму та іншим лівим поглядам (анархізм, лівий радикалізм), об’являють себе борцями за справу працюючих мас, критикують капіталізм за соціальну нерівність, експлуатацію. Праві екстремісти - за революцію, праві - контрреволюціонери. Але на практиці нерідко одні перетворюються в інших (наприклад, перехід від диктатури революціонера Леніна до диктатури революціонера Сталіна). Діяльність і тих, і інших екстремістів, веде до тоталітаризму - державному устрою, який здійснює абсолютний контроль над всім суспільним життям.

Інша симетрично контрастна пара - це радикали, революціонери на лівому фланзі і консерватори реакціонери - на правому.

Радикали пориваються до рішучих методів і дій в політиці, особливо коли мова заходить про глибокі реформи, які спроможні вирішити назрілі проблеми суспільного розвитку. До радикалів відносять революціонерів, які виступають за корінне оновлення суспільства.

Консерватори - реакціонери чинять рішучий опір реформам, суспільному прогресу, виступають за непорушність відживших суспільних порядків.

Нарешті, третя пара - центр - представлена лібералами і демократами. Прибічники лібералізму визнають таку організацію суспільного життя, яка побудована на визнанні політичних й економічних прав і свобод індивіда в межах правових законів. Вони - за ринкове господарство, вільну конкуренцію при мінімально необхідній регулюючій ролі держави. В центрі ідеології і політики демократів - інтереси суспільні: державне регулювання економічного життя, участь працівників в прийняті рішень на рівні компаній та підприємств, забезпечення державою мінімального рівня рівноправ’я громадян у сфері освіти, охорони здоров’я, культури та ін.

ідеологія політика цінність

4. Сучасні політичні ідеології

Світова практика розробила безліч ідеологічних систем. В їх. основі полягають різноманітні позиції світогляду, методи пізнання світу, також різноманітні відносини до прогресу й технологій його здійснення. Проте є основні, головні політичні ідеології, які охоплюють більшу частину населення планети. До них відносяться: лібералізм, консерватизм, соціал-демократія, комунізм та фашизм. Лібералізм - від лат. лібераліс - вільний - є історично першою політичною ідеологією, родоначальниками якої були Дж-Локк (1632-1704), Т.Гоббс (1588-1679) та ін.

Виник лібералізм в період боротьби проти феодального способу виробництва, політичної системи абсолютизма, духовного правління церкви. Лібералізм ідеологічно обґрунтовував обособления і становлення самостійного індивіда в обличчі зароджуючогося буржуа. Ядро класичного лібералізму складають наступні положення:

- автономія індивідуальної волі;

- існування невід’ємних прав людини (на життя, свободу, власність);

- договірний характер відносин між індивідом та державою;

- обмеження сфери діяльності держави;

- захист, перш за все, від державного втручання особистого життя людини і свобода його дій у рамках закону, в усіх сферах суспільного життя.

Основними принципами лібералізму є: абсолютна цінність особистості та її прихильність до свободи, як социальної користі, тобто користі для всього суспільства; закон, як сфера реалізації свободи, який зрівнює права окремої людини та інших людей, як гарантія безпеки; панування закону, а не людей, зведення питань влади до питань права; розподіл влади, як умова панування закону, незалежність судової влади, підкорення політичної влади судовій; верховенство закону як інструмента соціального контролю; пріоритет прав людини над правами держави. Головною цінністю лібералізму є свобода. Свобода проголошується цінністю в усіх ідеологічних доктринах, але ії конкретна трактовка істотно відрізняється. Свобода в лібералізмі - це свобода індивіда від середньовічної залежності, від держави і цехів. В політиці вимоги свободи означали право діяти по власній волі, і, перш за все, право в повній мірі користуватися невід’ємними правами людини, обмеженої лише свободою інших. Свобода в лібералізмі трактується як зовнішня свобода (свобода вчинку, дії); негативна свобода - як свобода людини взагалі, будь-якої людини - свобода підприємництва.

Економічна доктрина класичного лібералізму обґрунтовується на декількох положеннях: право людини на власність, вільний ринок, вільна конкуренція, незалежність економічної діяльності від держави. Відповідно до цього держава виконує тільки одну функцію - охорона власності, функцію нічного вартового.

Ідеологія лібералізму базується на ототожненні свободи і приватної власності Приватна власність розглядається в якості гаранта і міри вільної людини. З економічної свободи виводиться політична і громадянська свобода. В економічній теорії лібералізм пропагує свободу підприємництва, ринка і конкуренції.

Ліберальне розуміння демократії це політична рівність людей, рівність їх. прав на життя, власність і свободу. Держава відокремлена від громадянського суспільства. Виступаючи проти феодального абсолютизму, лібералізм сформував вимоги обмеження діяльності держави правом, законом та висунув проти концентрації влади в одних руках принцип розподілу влади. В подальшому історія ліберального світогляду збагатила його ідеями всезагальних виборів парламентаризму, політичного плюралізму, місцевого самоврядування та ін.

Ліберальний світогляд взагалі можна характеризувати як антистатиське, тобто він негативно відноситься до того, що держава вмішується в суспільне життя. Цю думку в радикальній формі висловив американський політичний мислитель 19ст. - Г.Д. Торо Я цілком згоден з твердженням:

Найкращий уряд той, який править як можна менш, і бажав би, щоб воно здійснювалось скоріше й більш систематично. Виконане, воно зводиться в решті решт… .до девізу Кращий уряд той, який не править зовсім. А коди люди будуть до цього готові, то саме такий уряд в них і буде. Характерно, що на початку 80-х рр. 20ст. - 59% американців погодилось з цією тезою. Як і інші ідейно-політичні течії, лібералізм еволюціонував, змінював свої політичні акценти і концептуальні положення. Сьогоденна стадія розвитку лібералізму визначається як неолібералізм. Зі вступом розвитку цивілізації на сучасну стадію в межах лібералізму сформувалися ряд нових ідей і принципів, складаючи зміст неолібералізму. Перш за все, це відноситься до нового розуміння соціальної й економічної ролі держави. До його функцій неоліберали почали включати активний захист свободи підприємництва, ринка, конкуренції від зростаючої загрози монополізму в різних його сферах. Цю роль держава покликана виконувати через прийняття антимонопольного або антитрестського законодавства, виявити підтримку дрібним й середнім підприємцям, підприємцям новаторам, які підпали під найбільший ризик.

Неоліберали почали ставити в обов’язок державі розробку загальної стратегії розвитку економіки і виконання заходів по її реалізації. З признанням держави рівноправним власником сформувалася ідея плюралізму форм власності Найважливішою функцією держави, як вважають неоліберали є соціальний захист, особливо тих груп і верств населення, яке зазнає найбільших труднощів.

Таким чином, різниця між неолібералізмом і класичним лібералізмом полягає в різному розумінні ними суспільної ролі держави. Якщо в минулому ліберали виступали проти будь-якого втручання держави в економічне і соціальне життя, то неоліберали віддають державі значну роль у вирішенні суспільних проблем.

Сутність неолібералізму зводиться до такого.

По-перше, приватна власність має чесну суспільну природу, оскільки в її створенні, примноженні, охороні приймають участь не тільки власники.

По-друге, держава вправі регулювати приватновласницькі відносини. В зв’язку з цим, важливе місце в неолібіралізмі займає проблема маніпулювання виробничо-риночним механізмом попиту і пропозиції в концепції планування.

По-третє, неолібералізм створює та реалізує теорію співучасті працівників в керуванні (на виробництві створюються спостерігальні ради за діяльністю адміністрації з участю працівників).

По-четверте, проголошена неолібералами концепція держава добробуту передбачає: кожному члену суспільства передбачається прожитковий мінімум; державна політика повинні сприяти економічній стабільності і відвертати соціальні потрясіння; одна з найвищих цілей суспільної політики – це повна зайнятість.

По-п’яте, проголошена концепція соціальної справедливості, яка опирається на принципи винагородження індивіда за завзятість і талан, і одночасно враховуючої необхідності перерозподілу суспільного багатства в інтересах захищених груп. Неоліберали виступають з вимогами соціальної відповідальності бізнесу; перерозподіл матеріальних благ (через систему податків, державних соціальних програм) на користь нижчих верств суспільства; розширення фондів суспільного споживання (безкоштовного розподілу - школи, лікарні та ін.). Згідно неолібералізму, обов’язок держави - обмежувати особистість від зловживань та інших негативних наслідків функціонування риночної системи. На зміну держава - нічний вартовий приходить ідея держав всезагального добродія.

Лібералізм є ідеологія і політика багатьох сучасних політичних партій, орієнтованих на збереження риночних механізмів і вільної конкуренції при мінімально необхідній регулюючій ролі держави Більшість таких партій об’єднані в Ліберальний інтернаціонал, створений у 1947р., в який входить понад З0 партій. В ряді країн, ліберали знаходяться у владі або входять в урядові коаліції. В Европарламенті вони мають п’яту по чисельності фракцію. Консерватизм. Термін консерватизм походить від лат. conservat” - зберігати і має два головних значення: по-перше, збереження і підтримка того, що уявляється людині цінним; по-друге, своєкорислива апологетика минулого, спрямована на збереження привілеїв, які мали місце в минулому. Довгий час консерватизм застосовувався в нашому суспільстві з негативним відтінком і, як правило, їм позначалася рутинна прихильність до всього незмінного, застарілого в суспільному житті і визначалася не інакше, як реакційний напрямок в політиці Однак в останні часи проявляється стійкий інтерес до цієї політичної течії, прагнення до переосмислення його ідей них установок.

Класичний консерватизм виник в 18ст. в Англії у відповідь на ідеологію лібералізму. Його засновник - Едмунд Берк (1729-1797). У Франції до консерваторів такого типу належали Ж.де Местр і Л.де Боланд. У 1790р. Е.Берк написав книгу Роздуми про революцію у Франції, де сформулював основні принципи консерватизму. В подальшому видатними представниками консервативної думки є Ф.де Шатобріан, Ф.де Лашенне, Б-Дізраелі, О.фон Бісмарк, І.А-Ільін та ін.

Однією з головнихідей консерватизму є неприроднє і небажане переобладнання суспільства шляхом стрибкоподібних, революційних перетворень. Звідси консерватизм - антипод революції. Але його прибічники не орієнтуються на відновлення скинутих революцією відносин і порядків, а назрілі суспільні зміни пропонують проводити іншими способами. Є.Берк писав: Коли навіть я зраджую, я повинен зберігати. Я хотів би зробити ремонт як можна ближче до стилю тієї будівлі, котра ремонтується. І ще одна його думка: Держава, яка не має можливості для своєї власної зміни, позбавлена й можливості власного зберігання.

Не менш образно висловив цю ж ідею інший британський вчений, професор М. Оукмотт: Бути консерватором - наче віддавати перевагу відомого невідомому, те, що випробуване, тому що не пройшло перевірку практикою, факт - вимислу, дійсність - тому, що можливе, обмеження безмежному, близьке - далекому, достатнє - достатку, звичайне - досконалому, сьогоднішній забаві - утопічну насолоду.

Таким чином, представники класичного консерватизму, перш за все, протиставляли стійким традиціям соціальні інститути, які існували, протягом століть суспільні порядки, ідеям глибоких потрясінь, революційногопадіння всього того, що накопичувалося віками. Крім того, основними ідеями консерватизму є:

- заперечення договірної природи держави, яка розглядається як породження неконтролюючого розумом природного руху речей;

- переконання, що держава не може звертати увагу на всі різноманітні соціальні проблеми і відносини і не може бути природним і ефективним органом керування. Тому бажаним є послідовне обмеження його втручання в регуляцію суспільних відносин, заміна його у цій функції такими факторами, як релігія, мораль, традиції, здібними до більш повного відображення соціального різноманіття;

- приверженість соціальної стабільності, тому що нема реальних гарантій того, що нові соціальні порядки можуть бути краще старих. Свідоцтво тому - досвід соціальних революцій. Виходячи з цих основних положень, консерватори проголосили і захищали окремі принципи, основними з яких є: історія, життя, закон, порядок, дисципліна, суспільна стабільність, традицій, сімя, держава, нація, влада, релігія, ієрархія.

Неоконсерватизм . В період історичного розвитку консерватизм, також як і лібералізм, протерпів значних змін. З затвердженням буржуазних відносин консерватори стали на їх захист. Як і ліберали, консерватори почали виступати проти свободи ринка, конкуренції, вимог обмежити державне втручання в економіку. Протягом багатьох років консерватори відстоювали інтереси крупного капіталу.

Справжнє відродження консерватизму (неоконсерватизм) відбулося на Заході в середині 70х рр., коли почав набирати силу так званий новий консерватизм. Спочатку це виявлялося в швидкому рості популярності нових правих інтелектуалів. Нобелівськими лауреатами стають такі видні вчені — прибічники консерватизму, як М-Фрімен, Ф.фон Хаєк; на неоконсервативні позиції переходять стовпи американської соціології Д. Белл, С-Лілсет та ін. В 70-80 роках в провідних західних країнах, на високі державні пости обрані такі консервативні діячі, як Р.Рейгану США, М.Тетчер у Великобританії, а тривалість їх перебування у владі (8 років і 1,5 років) свідчить про силу нової течії. В політичну лексику 80х років міцно ввійшли поняття ренганоміка і тетчеризм як символи неоконсерватизму.

Як же оцінюється консерватизм?

Існують дві крайні взаємовиключні оцінки: одна - це позитивний переворот по всій системі суспільних відносин, інша - місія неоконсерватизму цілком негативна, руйнівна. Звичайно, обидві крайні оцінки не можна прийняти. Неоконсерватори не стільки руйнували, скільки змінювали, не стільки зламували, скільки виправляли. Рейганоміка і Тетчеризм сприяли росту виробництва продуктивності праці, споживанню рівня життя.

Неоконсерватизм відбив такі глибинні суспільні процеси, як потреба економіки в ослабленні державного регулювання й заохочення підприємницької ініціативи, в розширенні сфери дії конкурентних ринкових відносин. Як ідеологія і, особливо, як політика він синтезував принципи лібералізму (ринок, конкуренція та ін.) с традиційними цінностями консерватизму (сім’я, культура, мораль та ін.).

Під дією неоконсерватизму сформувалася динамічна модель суспільного розвитку, яка базується на саморегуляції і дуже стійка до соціальних потрясінь. Соціальну базу неоконсерватизму складають новий середній клас зацікавлений в провадженні в економіку досягнень науково-технічної революції й групування так званого молодого капіталу, які сформувалися в сучасних сферах економіки - електроніка, авіація та ін.

Аналізуючи різноманітні форми сучасного неоконсерватизму, політологи виділяють три його основні різновиди. Перша - ліберально-консервативна, яка чітко виражена в Великобританії й США, до злиття лібералізму і консерватизму повністю завершилася, і лібералізм представляє єдину партію, яка володіє однородною ідеологією і стійкою соціальною базою. Ця форма неоконсерватизму стверджує максимально тісні звязки між риночною економікою, індивідуальною свободою і владою закона.

Другий різновид - християнсько-демократична, в якій головний акцент ставиться на цінність християнського морального порядку. На відміну від ліберального консерватизму, християнська демократія схвалює державне регулювання поведінки людей, а концепція організованого суспільства зберігає більш уваги.

В останні роки спостерігається зближення двох різновидів.

Третім різновидом є авторитарний консерватизм, який відстоює могутню державу, необхідну для захисту консервативних цінностей. За державою визнається право втручання як в економіку, так і в діяльність окремих інститутів, оскільки ринок і особистість вважаються вираженням анархічного початку. Націоналізм і популізм у значно більшому ступені присутні саме цьому різновиду. Представниками цієї форми консерватизму вважаються ХСС у ФРГ, голлісти у Франції, Фіанна файл в Ірландії.

Незважаючи на явну прогресивність, неоконсерватизм не зміг виробити адекватний підхід до вирішення ряда головних проблем переходу від індустріального до постіндустріального суспільства. Соціальна диференціація в країнах Заходу продовжується заглиблюватися, що може побудити соціальні конфлікти; існуючий і зростаючий розрив в умовах життя між Північчю і Півднем стримує міжнародний розподіл праці і розширення ринків науково-об’ємної продукції, та інші. проблеми залишаються невирішеними в рамках ідеології неоконсерватизму. Разом з цим, неоконсерватизм залишається однією з впливових ідейно-політичних течій у країнах Заходу і в майбутньому можливе його сполучення з ліберально соціалістичними цінностями (права й свободи людини, демократія, соціальний захист та ін.).

Соціал- демократія. По оцінкам багатьох прибічників і противників ідеї соціалізму 20століття стало добою соціал-демократії. Західним європейським соціалістам і соціал- демократам до кінця 20ст. вдалося реалізувати на практиці багато ідей соціалістичного руху, з якими вони виступали на початку сторіччя.

Ідеї соціалізму виникли в глибокій давнині. У відповідності з цими ідеями будувалося життя ранніх християнських общин. Але своє теоретичне та ідеологічне оформлення ця течія отримала тільки в Нові часи в працях класиків утопічного соціалізму Т.Мора, Т.Кампанелла, Р.Оуена та ін. В середині 19ст. спроба дати наукове обгрунтування ідеології соціалізму спробували К.Маркс і Ф.Енгельс, на базі вчення яких сформувалася ідеологічна течія - марксизм. Протягом декількох десятиріч марксизм залишався ідеологією робочого класу і був пов’язаний з його рухом. Марксизм особливу увагу приділяв революційним методам переходу від капіталізму до соціалізму, обгрунтуванню диктатури пролетаріату. Однак прибічники марксизму (пізніше марксизму - ленінізму) не вдалося вийти за межі філософії насилля і, відмежувавшись від всілякого спілкування з іншими системами, ідейно - політичним світоглядом марксизм прирік себе на витіснення з політичної арени.

Відрізняючись від марксизму, соціал-демократична ідеологія виходить з пріоритету поступовості історичної еволюції суспільства в бік соціалізму, зберігаючи при цьому соціальний і міждержавний мир.

Засновниками соціал-демократичної ідеології вважають Є-Берштейна й К-Кауцького. Вони рішуче поглянули найважливіші марксистські установки, які не відповідали, з їх точки зору, новим умовам боротьби пролетаріату за свої права; ввели поняття демократичний соціалізм, в якому акумулювалася система їх поглядів. В концепції демократичного соціалізму треба відкидати марксистське вчення про кризис капіталізму й бракування народних мас, а отже, і необхідність пролетарської революції. Сучасні ліберальні інститути настільки гнучкі, мінливі й здатні до розвитку, що вони потребують не викорінення, а лише подальшого розвитку. Соціалісти не бажають захоплювати владу насильно і будуть користуватися лише законними засобами її отримання. Слід відмовитися і від тези диктатури пролетаріату, бо класова диктатура належить більш низькій культурі В 1951р. у Франкурті- на- Майні відбувся Установчий конгрес Соцінтерна, на якому була проголошена офіційно доктрина під назвою Демократичний соціалізм. Головними цінностями демократичного соціалізму визнавалися свобода, справедливість, солідарність. Реалізувати ці цінності можна лише за допомогою економічної, політичної й духовної демократії. В декларації соціалізм характеризується не як жорстка соціальна конструкція, а як процес постійного руху і реалізації згаданих вище цінностей, в збагаченні їх реального змісту. Соціалізм в декларації виступає більш як моральна категорія, ніж економічна, хоча соціал-демократія не відмовлялася в той же час від обгрунтування, обмежуючи його економічною доцільністю. Важливим моментом декларації є відмова соціал-демократії від єдиної ідеологічної основи свого руху. Своє прагнення до демократичного соціалізму кожна партія може обґрунтовувати чим завгодно: ідеями Платона, пророка Мухаммеда, поглядами Конфуція або вченням К.Маркса. Цим самим, соціал-демократам вдалося подолати доктринальну вузькість у визначенні стратегії, тактики, програмних цілей, принципів, яка присутня комуністичному рухові і яка привела до падіння його авторитету і впливу в світі Більше того, в Соцінтерні перестав діяти принцип обов’язкових рішень для партій, які входять до нього. Кожна партія самостійна і відповідає за свою діяльність лише перед власними членами і виборцями. До 70х рр. Соцінтерн об’єднував партії лише Західної Європи. Сьогодні Соцінерн об’єднує 139 партій з 120 країн Європи, Азії, Африки й Латинської Америки. Становлення соціал - демократії як світового руху сприяла еволюція в поглядах, яку вони проробили до цього періоду. Так, наприклад, соціал-демократи відійшли від підтримки холодної війни і антикомунізму; переглянули свої погляди на співвідношення еволюції і революції. Якщо раніше вони виступали лише за еволюційний шлях розвитку, то зараз вітали необхідним деякі типи революцій (національно-визвольні, національно - демократичні, демократичні визволення від диктатури наприклад в Португалії або Чілі). Але вони, як і раніше заперечували можливість соціалістичної революції. Важливою рисою на шляху розвитку соціал-демократії став ХУІІІ конгрес Соцінтерну 1989р., який прийняв Декларацію принципів, по суті, нову програму Соцінтерна. В цьому документі соціалізм був охарактеризован як рух за свободу, справедливість та солідарність. Соціал-демократи виступали за політичну та економічну демократію в глобальному масштабі. В економічній концепції соціал-демократії підкреслюються плюралізм форм власності. Приватна власність цілком може співіснувати з державою. Форма власності повинна відповідати характеру виробництва. Важливе місце в ідеології соціал-демократії займають проблеми екології. В останні часи соціал-демократи видвинули концепцію Екологічного соціалізму, в якій відстоюється екологічно збалансований розвиток. Тільки те має право на існування, що не завдає шкоди людству таприроді. Економічний зріст ради тільки економічного зросту непотребен; необхідно враховувати комплекс вирішення екологічних і соціальних проблем.

З часу свого виникнення соціал-демократичні партії, як партії трудового класу, до теперішнього часу претерпіли істотних змін. Це, повязано, перш за все, зі змінами в соціальній структурі суспільства: скорочення фабрично-заводських працівників, зростом висококваліфікованих працівників, службовців, прагненням лідерів соціал-демократії перетворити свої партії з вузько-класових в партії всіх працівників і навіть всього народу.

Соціал-демократи, особливо ті, які знаходяться у влади, внесли значний вклад у створення розвинутої системи соціальної захищеності, яка врегульовується державою. Ця система функціонує і тоді, коли соціал-демократів змінюють при владі партії консервативної або ліберальної орієнтації. Все це сприяє втягненню в соціал-демократичні партії і в співчуваючі їм не тільки працівників, але й службовців, селян, пенсіонерів - самих широких соціальних верств суспільства. В той же час ряд факторів серйозно підірвали вплив соціал-демократії, як ідеологічної течії.

Виявилися неістотними концепції демократичного соціалізму і держави всезагального добробуту. Соціал-демократія виявила, що не в змозі дати адекватну оцінку ролі середніх верств, соціальних наслідків технологічного ривка в розвинутих індустріальних країнах. Важливу роль в ослабленні авторитета соціал-демократії відіграв і крах тоталітарних режимів, які розглядалися суспільною думкою як поразка близької соціал-демократії ідеології.

І тим паче більш ніж вікова діяльність соціал-демократії підтверджується, що вона постійно зв’язана з пошуком відповідей на виклики соціальної і політичної реальності, які складаються в різноманітних країнах і на світовій арені в цілому. Соціал-демократія намагається відповідати на ці виклики сучасними засобами, не втрачаючи тим самим суспільної актуальності.

Фашизм /від італ. Fascis-зв’язка, пучок, об’єднання/ - крайнє реакційний, антидемократичний, правоекстреміський, ідейно - політичний рух, спрямований на встановлення відкритої терористичної диктатури, жорстке придушення демократичних прав і свобод всілякої опозиції й прогресивних рухів.

Фашизм виник в 1919р. в Італії, а потім у Німеччині і в ряді інших країн /Португалія, Іспанія, Болгарія та ін. країнах Центральної і Східної Європи. Фашистська ідеологія була своєрідною реакцію на всебічний кризис, який охопив західне суспільство після Першої світової війни. Дегуманізація праці, масове переселення людей з сел в місто, політичний кризис у наслідку непристосування нових демократичних режимів, зловживання і корупція в демократичних державах, інтелектуальні і духовні кризи - все це сприяло для розповсюдження ідеології фашизму. У Німеччині, яка отримала поразку в Першій світовій війні, були додаткові причини для виникнення фашизму: приниження, яке відчувала нація в зв’язку з виплатою репарації країнам - переможницям за заподіяну їм шкоду, що розцінювалося як велика ганьба німецької нації. Саме в той час почали розповсюджуватися гасла, вчення, що Німеччина вище всіх і вище всього та швидко підігрівалися реваншистські настрої.

Російський вчений соціолог В. Ядов, підкреслив головні риси ідеології фашизму, які поєднуються з принципами їх практичного здійснення і покликані задовольнити окремі соціальні інтереси. До них відносяться:

- безумовна домінанта національного інтересу над одними або іншими, тобто інтернаціональними або загальнолюдськими;

- утвердження особливої місії цього народу в створенні справедливого порядку, або у всьому світі, або як мінімум, в зоні геополітичних інтересів цього народу. Звідси - принцип розподілу світу на сфери впливу, що складало важливий елемент відомого пакту країн фашистської осі;

- відмова демократичної системи, як форми державного устрою на користь сильнішої диктаторської влади, яка в інтересах всієї нації забезпечує справедливий порядок і гарантує благополуччя всім верствам населення, включаючи малозабезпечених і непрацездатних /звідси - соціалізм/;

- встановлення особливого національного кодексу моральних принципів, рішуче заперечення яких-небудь загальнолюдських моральних норм;

- затвердження принципу використання сили /військової сили, репресивного режиму країни і в зоні геополітичних інтересів цієї нації/ для придушення інакомислення і тим паче опір встановленому порядку шляхом практичних дій;

- нестримана демагогія як стиль пропаганди, тобто звертання до повсякденних інтересів простих людей і позначення в залежності від ситуації національного супротивника /люди іншої раси, інших політичних поглядів, іншого віросповідання та ін./. Постійна фіксація уваги по окремому небезпечному супротивникові повинно сприяти згуртуванню нації;

- культ харизматичного лідера, вождя, який наділяється рисами прозорливості, яка надана з гори, безумовною відданістю національним інтересам, почуттям безумовної справедливості в межах національного кодексу моральних принципів (див. Політологія. Короткий енциклопедичний словник - довідник. Ростов-на-Дону Фенікс, Москва Зевс 1997р, ст.535-536).

Маючи загальні подібні риси, фашистська ідеологія, в різних країнах, проявлялася разом з національними особливостями. Так, історії 20ст. відомі декілька різновидів фашизму: італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, португальський фашизм диктатура Салазара, іспанський фашизм генерала Франко та ін. Кожний фашизм відрізняється помітною своєрідністю в ідеології. Так, для італійського фашизму характерна ідея корпоративної держави, в якій, за словами Муссоліні, всі працюють в згоді за допомогою однопартійної системи, а людина може виявити себе як громадянин, тільки будучи членом групи. Муссоліні ввів в політичну мову поняття тоталітаризм - фашистська держава тоталітарна, тобто не припускає ніякої асоціації або цінностей, крім себе.

Для націонал - соціалізму Німеччини, однією з центральних ідей є спроба перенести на суспільство права сильнішого, які панують в природі і в відповідності з законами природи виправдовується влада сильнішого над слабким. В цій ідеології вихваляється війна, яка веде до згуртування нації, виправдовуються територіальні претензії до інших народів, заохочується ідея завоювання життєвого простору та ін. Вождизм /принцип фюрерства/ означав єдність держави, втіленої у вожді. Фашизм приходить і йде не тільки у зв’язку з окремими умовами, які складаються в суспільстві, але і нерідко, разом з особою політичного лідера, який проповідував фашистську ідеологію. Однак і сьогодні в багатьох країнах збереглись або знов виникають різні групи, організації фашистського типу. Різновидом сучасного фашизму виступають - неофашизм, неонацизм та ін. Рішуча і послідовна боротьба з фашизмом - необхідна умова зберігання миру, як в середині кожної країни, так і міжнародної безпеки.

Література

1. Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.,Основа, 2008.

2. Бодуен Жан. Вступ до політології. – Київ: “Основи”, 2007.

3. В.А.Мельник. Политология, Учебник. 3-е изд. – Минск, ВШ, 2009.

4. Василенко И.А. Политическая глобалистика : Уч.пос. – М.: «Логос», 2008.

5. Гаджиев К.С. Введение в геополитику. – М.: «Логос», 2007.

6. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. – Изд.2-е. М.: “Логос”, 2008.

7. Гаджиев К.С. Политическая философия. – М.: «экономика», 2009.

8. Ильин В.В. Политология. 2-е изд. – М.: Кн.Дом “Ун-т”, 2009.

9. Ирхин Ю.В., Зотов В.Д., Зотова Л.В. Политология. – М., Юрист, 2009.

10. Мухаев Р.Т. Политология: учеб.для вузов.-М.:»Приор», 2007.

11. Нартов Н.А. Геополитика: Учеб. Для вузов. – М. Юнити, 2007.

12. Общая и прикладная политология. Под ред. Жукова В.И. и Краснова Б.И. – М., МГСУ, Союз, 2007.

13. Основи політології. – К., Либідь, 2008.

14. Политологический словарь /Под ред. В.Ф.Халипова. – М.: «Высшая школа», 2005.

15. Политологический словарь. /Под общ. ред.В.И.Астаховой и Н.И.Панова.- Харьков: «Прапор», 2007.

Скачать архив с текстом документа