Суспільство, держава і право
СОДЕРЖАНИЕ: Політична система суспільства, рівні регулювання суспільних відносин та соціальна відповідальність. Поняття, походження та ознаки держави. Принципи, філософія та функції права. Співвідношення держави і суспільства, проблема громадянського суспільства.Реферат
Теорія держави і права
На тему:
Суспільство, держава і право
ЗМІСТ
1. Загальна характеристика суспільства
2. Поняття і ознаки держави
3. Поняття, принципи і функції права
4. Співвідношення держави з суспільством
5. Виникнення держави і права
6. Філософія права
7. Філософія держави
Список літератури
1. Загальна характеристика суспільства
Суспільство, його політична система
Перед тим, як розкривати поняття держави і права, слід дати загальну характеристику суспільства, адже держава є головним елементом його політичної системи, а право – один з соціальних регуляторів суспільних відносин.
Суспільство – це продукт взаємодії людей, певна організація їхнього життя, внутрішньо суперечливий організм, сутність якого полягає в різноманітних звязках і відносинах між людьми, їхніми обєднаннями і спільнотами.
Різноманіття відносин між людьми виявляється в економічних, політичних, моральних, релігійних і т.п. звязках. Тому суспільство не може обійтися без соціальних або політичних інститутів – стійких соціальних або політичних встановлень, установ, обєднань і спільнот, що виконують необхідні для суспільства соціальні або політичні функції.
Сьогодні до соціальних інститутів відноситься родина, кооперативи, церква тощо. До політичних (тобто повязаних з владою) – держава, політичні партії і рухи, групи тиску тощо. Профспілки займають проміжний стан: вони відносяться до соціально-політичних інститутів.
Все зазначене дозволяє говорити про соціальну і політичну систему суспільства.
Поняття “політична система суспільства” вживається в широкому і вузькому смислі цього слова.
Політична система у вузькому смислі слова – державні і недержавні соціальні інститути, що здійснюють політичні функції.
До цих інститутів відносяться: держава, політичні партії, профспілки, інші організації і рухи, що беруть участь у процесі завоювання, утримання і використання влади і повязаних з нею цінностей – суверенітету, свободи особи тощо.
Держава – важливий елемент політичної системи (виступає як виразник інтересів громадянського суспільства).
Політична партія – організована група однодумців, що представляє інтереси частини народу і ставить собі за мету їхню реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні. Для політичної партії характерні чітка організаційна структура, устав (не обов’язково письмовий) і детально розроблена політична програма. При цьому зовсім не обов’язково, щоб існували списки всіх членів тієї чи іншої партії (як це, наприклад, було у КПРС).
На відміну від політичної партії, для політичного руху не характерні чітка організаційна структура і детально розроблена політична програма. Характерною рисою політичного руху є наявність кількох чи одного лідера, за яким йдуть люди. Крім того, для руху обов’язковою є ідея.
Щодо групи тиску, то вона не ставить собі за мету завоювання державної влади або участь у її здійсненні. Вона лише прагне до тиску на органи державної влади з метою реалізації інтересів частини народу (лобіювання інтересів).
Громадські організації – обєднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, спортивних і інших інтересів (профспілки).
Регулювання суспільних відносин.
Регулювання суспільних відносин проходить двома рівнями: індивідуальному і нормативному.
Регулювання суспільних відносин на індивідуальному рівні спирається на директивні (накази, що не носять нормативного характеру), інформаційні (людина протягом свого життя отримує інформацію, якою керується у відносинах з іншими людьми) і ціннісні (у кожного субєкта є власна система цінностей) регулятори.
Регулювання суспільних відносин на нормативному рівні спирається на технічні і соціальні норми. До технічних норм відносяться правила експлуатації технічних засобів, санітарно-гігієнічні норми, норми агрономічні й інші. До соціальних норм відносяться норми права, моралі, звичаї, корпоративні, політичні, релігійні норми, що регулюють певні сфери суспільного життя.
Соціальна відповідальність.
Серед таких сфер є відносини соціальної відповідальності.
Соціальна відповідальність – це суспільні відносини між субєктом і контролюючою його інстанцією.
Соціальну відповідальність розглядають у двох аспектах: позитивному і негативному.
У позитивному (проспективному) аспекті відповідальність характеризує позитивне ставлення особи до скоєних нею вчинків. Це – розуміння важливості своїх дій для суспільства, бажання і прагнення виконати їх якнайкраще, ефективніше, швидше.
У негативному (ретроспективному) аспекті відповідальність характеризується не тільки усвідомленням її особою, але і зовнішнім впливом з боку суспільства, держави, інших осіб за вже зроблене.
2. Поняття й ознаки держави
Існує два способи організації: природний і штучний. Саме до штучних способів організації відноситься держава. Її можна розглядати в двох аспектах: як державний апарат або як своєрідну організацію суспільства.
Насамперед це – структурна організація суспільства.
Крім того, державою є територіальна організація суспільства. Слід також зазначити, що практично усі визначення держави повязані з владою, з керуванням суспільством. У свій час Аристотель сказав, що політика – це наука і мистецтво керування суспільством. Таким чином, держава є політичною організацією суспільства.
Усе вищевказане дозволяє зробити висновок про те, що держава є своєрідною організацією суспільства.
До ознак держави звичайно відносять наявність публічної влади, території, населення, системи податків і зборів, суверенітету, а також звязок з правом.
Ознаки держави:
1. Публічна влада – коли влада відправляється професійно, а субєкт і обєкт влади не збігаються.
2. Територіальна організація – факт проживання людини на території держави.
3. Наявність системи податків і зборів – засобів, призначених для утримування публічної влади.
4. Звязок з правом – системою основних правил поведінки, санкціонованих державою.
5. Суверенітет – верховенство держави у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет буває зовнішнім і внутрішнім.
Зовнішній суверенітет – верховенство держави у вирішенні питань зовнішньої політики, незалежно від внутрішніх сил (партій, рухів, класів тощо).
Внутрішній суверенітет – верховенство держави у вирішенні питань внутрішньої політики, незалежно від зовнішніх сил (інших держав, міжнародних організацій тощо). Виключення з внутрішнього суверенітету зараз складають питання охорони прав людини. Це пояснюється тим, що порушення прав людини не є внутрішньою справою держави.
Таким чином, суверенітет – це не незалежність. Скоріше незалежність є наслідком суверенітету.
Виходячи з усього сказаного, можна визначити поняття держави.
Держава – це публічна, політико-територіальна організація суспільства, що має суверенітет, який забезпечується спеціальною системою оподатковування та примусу.
3. Поняття, принципи і функції права
Право необхідно розглядати через ставлення до самого себе, до свободи, до рівності, до справедливості.
Розглядаючи право як юридичне поняття (система норм – правил поведінки, що встановлена й охороняється державою), ми стикаємося з таким явищем, як юридичний кретинізм, тобто пояснення юридичних явищ із самого права (пояснення природи злочинності недосконалістю законодавства, а не економікою, політикою, природою людини).
Філософське трактування права означає, що право є не що інше як міра свободи. Це сила парадокса свободи. Незважаючи на те, що право – обмеження свободи, це – благо, тому що є парадокс свободи, який полягає в тому, що нічим не обмежена свобода перетворюється у свою протилежність. Якщо людям дати необмежену, не урізану свободу, тоді кожен зустріне людину, що буде перевершувати його або розумом, або силою, або везінням і тоді він обовязково стане її рабом; у той же час він знайде інших людей, яких він перевершує за вищезгаданими показниками, і він стане над ними паном.
Демократичне розуміння права розглядає його з двох позицій. Суть першої полягає в тому, що право є вираженням рівності людей або рівності свобод. Це – ліберально-демократична концепція. Соціал-демократична концепція виступає проти рівності, як формальної рівності людей і прагне доповнити її рівністю економічною. Як правило, право розуміють як вираження соціальної справедливості тому, що справедливість є поєднання рівності і свободи. Право – ядро самої справедливості. Якщо справедливість розуміти як свободу, то це – ліберально-демократичне трактування; якщо ж справедливість розуміти, як рівність, то це – соціал-демократичне трактування.
На філософському рівні протистояння між свободою і рівністю вирішується на рівні любові і братерства; на правовому рівні – на основі консенсусу.
Однак у будь-якому випадку право розуміється в обєктивному і субєктивному сенсі.
Право в обєктивному сенсі – це система спрямованих на врегулювання суспільних відносин формально-визначених, загальнообов’язкових правил поведінки, що виходять від держави і нею гарантуються.
Ознаки права:
1. Формальна визначеність – право зовні фіксується в джерелах права.
2. Загальнообов’язковість – ці правила поведінки є обов’язковими для всіх без винятку.
3. Походить від держави і гарантується нею – право щільно пов’язано з державою, адже саме держава своєю примусовою силою змушує громадян та посадових осіб дотримуватися правових норм.
4. Спрямовано на врегулювання суспільних відносин.
5. Системність – передбачає побудову права як певної системи.
Право в субєктивному сенсі – міра можливої поведінки конкретної людини відповідно до закону.
Інакше кажучи право в суб’єктивному сенсі означає, як конкретна людина розуміє те чи інше право, ту чи іншу норму і застосовує її до себе.
В теорії держави і права головним чином досліджуються питання права в об’єктивному сенсі. Тому в подальшому, говорячи про право, ми матимемо на увазі саме право в об’єктивному сенсі.
Принципи права – керівні ідеї, що характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві.
Сучасні принципи права:
Принцип справедливості – відповідність між діями і їхніми соціальними наслідками.
Принцип поваги прав людини. Зазначений принцип означає, що у більшості демократичних конституцій закріплені природні права людини (право на життя, право власності тощо).
Принцип рівноправності – рівний правовий статус усіх громадян, тобто їх рівні конституційні права і єдина для усіх правосубєктність.
Принцип законності – відповідність підзаконних нормативних актів законам, а останніх – Конституції.
Принцип правосуддя – захист субєктивних прав у судовому порядку.
Правові аксіоми.
· закон зворотної сили не має.
· все, що законом не заборонено, дозволено.
· ніхто не може бути суддею у власній справі.
· не можна карати двічі за той же саме злочин.
Зазначений перелік принципів не є вичерпним. До них також можуть відноситись принцип демократизму, гуманізму тощо.
Функції права – основні напрямки впливу права на суспільні відносини і поведінку людей, що дозволяють дати узагальнюючу характеристику «роботи» юридичних норм.
Функції права:
Регулятивно-статична – функція закріплення, стабілізації суспільних відносин, що найбільш чітко виражається при визначенні суспільного статусу різних субєктів: закріпленні основних прав і свобод людини і громадянина, компетенції органів і посадових осіб. Наприклад, розділ ІV Конституції України закріплює правовий статус Верховної Ради України.
Регулятивно-динамічна – право визначає, якою повинна бути майбутня поведінка людей. Ця функція здійснюється за допомогою норм , що зобовязують. Наприклад, ст. 65 Конституції України зобов’язує громадян України захищати Батьківщину.
Охоронна – застосування спеціальних охоронних норм.
Оцінна – право виступає як критерій правомірності або неправомірності чиїхось рішень і вчинків.
4. Співвідношення держави з суспільством
Місце і роль держави в політичній системі.
Держава в політичній системі займає провідне місце, адже вона:
- визначає головні напрямки розвитку суспільства.
виступає організацією всіх громадян.
має у своєму розпорядженні спеціальний апарат управління і примусу.
здійснює правотворчість.
має суверенітет;
характеризується єдністю законодавчих, управлінських, контрольних функцій;
є єдиною повновладною організацією в масштабі всієї країни.
Взаємозвязок держави і громадських організацій здійснюється в напрямках:
а) співробітництво.
б) взаємодопомога.
в) координація.
г) керівництво.
д) визначення меж правового простору.
е) нагляд і контроль.
Громадянське суспільство.
Питання про співвідношення суспільства і держави піднімає проблему громадянського суспільства.
Під громадянським суспільством розуміється суспільство з розвиненими економічними, політичними, духовними та іншими відносинами і зв’язками, яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії і права.
Останнє слід розуміти так, що право може регулювати порядок утворення і функціонування структурних елементів громадянського суспільства, однак безпосередньо закон не регулює відносини між людьми, що входять до зазначених елементів. Це означає, що, наприклад, відносини між членами політичної партії не регулюються нормами права: для цього існують корпоративні норми. В даному випадку партія є структурним елементом громадянського суспільства. До таких елементів також відносяться різноманітні об’єднання громадян, масові рухи тощо.
Структура громадянського суспільства складається з наступних категорій елементів:
Економічна (власність; праця; підприємництво). Структурними елементами громадянського суспільства тут можуть бути союзи підприємців, профспілки тощо.
Політична (пов’язана з владою). Структурними елементами громадянського суспільства тут можуть бути політичні партії, рухи та групи тиску.
Соціальна (родина; громадські організації (у т.ч. церква) тощо).
Те, що відносини в громадянському суспільстві не врегульовані державою безпосередньо за допомогою права не означає, що громадянське суспільство не взаємодіє з державою. Навпаки, в умовах розвиненого громадянського суспільства держава:
1. Підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству.
2. Забезпечує рівні можливості для всіх людей в усіх сферах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості.
3. Не втручається в особисте життя людини.
4. Регулює суспільні відносини в межах діючого законодавства.
5. Наділяє члена суспільства економічною свободою, тобто правом вибору форм і видів трудової діяльності, у тому числі підприємницької, свободою ідеологічною і політичною; правом приватної власності тощо.
Таким чином, можна зробити наступне визначення громадянського суспільства:
Громадянське суспільство – система відносин у суспільстві, що прямо не врегульовані державою за допомогою права.
5. Виникнення держави і права
Характеристика первісного суспільства
У своєму розвитку соціальна організація первісного суспільства пройшла чотири етапи:
1. Етап стадної організації. На цьому етапі люди ще не цілком стали людьми. Скоріше це був перехідний етап від тваринного світу до людської організації. Економічною основою стада була не виробляюча, а привласнююча економіка. Стада очолювалися ватажками, що, як правило, були уособленням фізичної сили.
2. Етап родової організації.
Рід являв собою групу (спільноту) людей, обєднаних кревним або передбачуваним спорідненням, загальною власністю, спільною працею і зрівняльним розподілом.
На етапі родової організації спостерігається перехід від привласнюючої економіки до виробляючої. У роді спостерігається спільна власність, спільна праця і зрівняльний розподіл. Однак зароджується особиста власність. Війн нема, хоча бійки між родами досить часті. Рід управляється старійшиною. Його влада спирається на особистий авторитет. Поки старійшина має авторитет, йому підкоряються, але як тільки він його втрачає, влада зникає. Спочатку старійшиною був найдужчий (своєрідне продовження стада), потім – самий розумний, самий досвідчений. Відносини в роді регулювалися мононормами – ще не розчленованими на норми права і норми моралі соціальними нормами первісного суспільства. Мононорми являли собою звичаї і табу – заборони, що носили релігійно-містичний характер.
3. Етап родоплемінної організації. Згодом роди стали обєднуватися в племена. Спочатку це були тимчасові союзи родів. Причиною обєднання були необхідність боротьби із загальним ворогом, велике полювання тощо. Племям управляла рада старійшин, що обирала племінного вождя на період існування племені. На етапі родоплемінної організації зароджується сусідська громада, родина і приватна власність.
4. Етап племінної організації. Згодом родина і сусідська громада витискають рід. Тепер усе племя управляється вождем, а приватна власність існує поряд з общинною. На етапі племінної організації починаються війни як продовження політики іншими засобами. Ця політика спрямована поки на досягнення малих результатів, але це тільки початок.
Походження держави.
Поступово в племенах відбувається розшарування суспільства. Вожді, старійшини, чаклуни та їх прибічники зосереджують у своїх руках доступ до основних засобів виробництва (земельні угіддя, землі для полювання, розподіл здобичі тощо) і, як наслідок – владу. Утворюються предтечі класів: ті, хто править і ті, хто підкоряється. Так виникає перший історичний тип держави – ранньокласовий (піздньородовий).
Потім формування держави йде по-різному. В даний час виділяється три шляхи формування держави.
1. Східний шлях. Означає формування держави Східної деспотії. Східна деспотія – надбудова над азіатським способом виробництва. Азіатський спосіб виробництва у своїй вирішальній особливості має державну власність на основні знаряддя засобу виробництва (земля, вода, раби). Існувало, принаймні, три причини формування держави Східної деспотії.
· Створення іригаційної системи.
· Ведення оборонних і наступальних війн.
· Боротьба з кровозмішенням (інцестом).
2. Афіно-римський шлях. Веде до формування рабовласницької держави.
3. Західноєвропейський шлях. Веде до формування феодальної держави.
Виникнення права.
Щодо виникнення права, то, як уже згадувалося, соціальними нормами первісного суспільства були мононорми (звичаї і табу).
Велика регулятивна роль в ньому належала обрядам, ритуалам і міфам – набору прикладів гарної та поганої поведінки.
При переході від привласнюючої економіки до виробляючої і появі держави, відбувається розчленовування мононорм на норми права і норми моралі. Норми права – указівки, що обовязково робити («повинне»), що заборонено робити («не можна»), що байдуже для суспільства (можна поступати за власним розсудом).
У своєму розвитку право пройшло два етапи:
Кулачне право – мононорми скасовувалися і знову вводилися за допомогою насильства. Ця чехарда мононорм, які то мали чинність закону, то ні, вела до дестабілізації ситуації в суспільстві. Це і привело до наступного етапу.
Писане право. Проходить дві стадії.
· Фіксовані звичаї і прецеденти. На цій стадії звичаї, традиції, прецеденти починають фіксуватися в актах. Це призводить до подолання чехарди в законодавстві, характерної для кулачного права. На цій стадії були створені Закони Ману, Хаммурапі, Руська Правда і т.п. Поступово з них виростають національні правові системи.
· Формування національних правових систем.
6. Філософія права
У сучасній юридичній науці виділяються два основні напрямки концепцій теорії права.
Теорії права з точки зору їх походження.
Юридичний позитивізм (один з основоположників Габриель Шершеневич). Основні риси:
Ця концепція визнає лише офіційне право, яке вона називає позитивним, а все інше право (у т.ч. природне) – є ні що інше, як моральна оцінка діючого права.
Ця концепція замикається на сукупність юридичних норм. При цьому правові норми – винятково державні творіння, а не наслідок соціально-економічного стану суспільства.
Більш того, ці норми самі створюють суспільні відносини.
Природне право (основоположники – Жан-Жак Руссо, Ш.-Л. Монтеск’є та ін.). Основні положення:
Право є не встановлення держави, а система природних, від самого народження невідчужуваних прав людини (право на життя).
Закони держави повинні відповідати такому розумінню права. Звідси – розрізнення права і закону.
Права і свободи людини не даруються, не відчужуються державою або монархом, а належать їй від народження і тому повинні безперешкодно здійснюватися. Держава не створює право, а всього лише бере під охорону вже існуючі в суспільстві природні права.
Теорії права з точки зору змісту права.
Солідаристська (основоположник Леон Дюгі). Основні риси:
1. Суспільство існує завдяки взаємопідтримці та солідарності людей.
2. Ця солідарність висловлюється в різних нормах права, служить його вираженням і захистом.
3. Тому сутність права полягає у вираженні суспільної солідарності і, в звязку з цим, якщо ця сутність розходиться з нормами права, встановленими державою, конкретну справу треба вирішувати не на основі цих норм, згідно з «юридичною совістю епохи».
Нормативістська (основоположник – австрійський юрист Ганс Кельзен). Основні положення:
1. Теорія права повинна бути вільною від ідеологічних і ціннісних характеристик і не відображати нічиїх інтересів.
2. Право повинно бути створене із самого права. Право співвідноситься з навколишнім світом як «належна суть». Право, як система належної поведінки, не залежить від умов життя.
3. Першоджерело права – т.зв. «основна норма», тобто усувається можливість пошуків основ права поза самого права.
Психологічна (основоположник – Лев Петражицький). Основні риси:
1. Ця концепція поділяє право на позитивне й інтуїтивне. Позитивне право – сукупність нормативно-правових актів держави, а інтуїтивне – чисто психологічне явище, стан душі людини, що охоплює його ставлення до існуючого права.
2. Інтуїтивне право є не тільки в окремої людини, але й в окремого класу, родини, гуртка, у дітей, у злочинців тощо. Це право виробляється на основі спілкування і викликаних ним емоцій.
3. Ця концепція вбачає в психології і навіть у корисній уяві хворих споконвічне джерело правовідносин, що і породжує реальні права й обовязки.
Соціологічна (основоположник – американський юрист Роско Паунд). Основні положення:
1. Ця теорія вимагає підходу до права не з формально-юридичного боку, а з позицій реального життя. Джерело права – не держава, а реальне життя. Але під життям ця концепція розуміє сугубо практичні відносини, тобто так зване «живе право».
2. Право, у дійсності, не стільки система офіційних норм, скільки фактичний уклад життя, відбиток вражень людини.
3. Якщо офіційний закон розходиться з життям, то треба застосовувати закон за вільним розсудом, тобто застосовувати «живе право».
7. Філософія держави
В даний час існує 5 основних груп теорій розуміння держави: про походження, сутність, цілі і завдання, засоби і методи діяльності, а також про шляхи і перспективи подальшого розвитку держави.
Теорії про походження держави.
Патріархальна теорія. Основоположником теорії є Аристотель. Ці ідеї також поділяв Конфуцій. Теорія припускає виникнення держави з родини, що розрослася із покоління в покоління. При цьому глава родини (патріарх) стає главою держави (монархом).
Теорія насильства. Її прибічниками були Карл Каутський, Євгеній Дюринг та ін. Теорія припускає виникнення держави за допомогою чинників військово-політичного характеру: одне племя завойовується іншим.
Теологічна теорія. Основоположником теорії визнано Хому Аквінського. Теорія припускає виникнення держави за допомогою божественної волі. Теорію поки не можна довести, але не можна і спростувати.
В даний час теологічна теорія здобула другий шанс в рамках теорії космічної експансії. Її розроблювачами були Е. фон Деникен, Алан Ф. Елфорд, З. Ситчин, К. Е. Ціолковський, М. К. Реріх та ін. Відповідно до їхніх поглядів держава була дарована людству прибульцями з космосу. Однак у даний час теорія не доказова.
Теорія суспільного договору. Її прихильниками були Жан-Жак Руссо, О. Радищев, С. Оріховський та ін. Теорія припускає виникнення держави для забезпечення нормального життя за допомогою укладеного між людьми договору про державотворення, відповідно до якого люди добровільно передавали державі частину своїх прав.
Історико-матеріалістична теорія. Її прихильниками були Л. Морган, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, І. Франко й ін. Теорія припускає, що держава виникла, як результат природного розвитку первісного суспільства. Це, насамперед, економічний розвиток, що, поряд із забезпеченням матеріальних умов виникнення держави і права, визначає соціальні зміни в суспільстві. Останні також є важливими умовами і причинами виникнення держави і права. Найбільш повно ця теорія була розроблена в марксизмі.
Теорії про сутність держави.
Теорія еліт. Її основоположниками були В. Парето, Г. Моска, Д. Сартори, Х. Лассуел, Т. Дай та ін. Суть даної теорії полягає в тому, що народ не здатний управляти державою і тому управління здійснюється верхівкою суспільства – його елітою. Принцип формування еліт різноманітний: здібності, досвід, освіта, походження тощо. При цьому поповнення еліт можливо за рахунок найбільш здібних представників мас. Сучасні прихильники даної теорії вважають, що існує декілька еліт, між якими йде боротьба за владу; народ же контролює їхню діяльність за допомогою виборчого права.
Технократична теорія. Її прихильниками були Т. Веблен, Д. Барнхейм, Г. Саймон, Д. Белл та ін. Розвиваючи теорію еліт, вони вважали, що управляти суспільством повинні фахівці – керівники, менеджери, що здатні визначати дійсні потреби означеного суспільства, оптимальні шляхи його розвитку, а також необхідні засоби. В результаті управління стає науковим і тим самим забезпечується прогресивний розвиток суспільства.
Теорія плюралістичної демократії. Її представниками були Г. Ласкі, М. Дюверже, Р. Дарендорф, Р. Даль та ін. Зміст теорії полягає в тому, що в сучасному суспільстві, по суті, класи перестали існувати і тому влада втратила класовий характер. Суспільство є сукупністю соціальних обєднань людей (страт), утворених за різними ознаками: коло інтересів, місце проживання, професія, вік тощо. Таким чином, в наявності є страти юнаків і старих, пивоварів і спортсменів тощо. Кожен індивід одночасно входить у багато страт. На їхній основі формуються різні політичні і громадські організації, що тиснуть на органи держави, спрямовуючи тим самим державну політику. Таким чином, кожен індивід, будь-яке обєднання має частку державної влади, бере участь в управлінні державою, а держава, у свою чергу, стає виразником інтересів усього суспільства, його загальної волі.
Теорії про цілі та завдання держави.
Теорія держави загального благоденства. Її основи були сформульовані в 30-і роки Д. Кейнсом і згодом розвинені в працях Д. Мюрдаля, А. Пигу, К. Боулдинга, В. Мунда й ін. Зміст даної теорії полягає в тому, що держава стала надкласовою, виражає інтереси всього населення, забезпечує благоденство усім. Базою цієї теорії послужили безумовні успіхи розвинутих країн у здійсненні великих державних програм у культурній, соціальній та інших сферах, у забезпеченні високого рівня життя населення. Теорія підкреслювала цінність кожної людської особистості і ставила її інтереси в основу діяльності держави. Однак «загальне благоденство» забезпечувалося за рахунок нещадної експлуатації колоній.
Теорія правової держави. Суть теорії зводилася до того, що вся діяльність держави повинна здійснюватися в правових цілях, на основі права і правовими засобами. В розвиток ідеї правової держави свій внесок зробили такі філософи, як Солон, Аристотель і Цицерон. Потужний внесок в теорію правової держави зробили Дж. Локк, Ш.Л. Монтескє, І. Кант, Т. Джефферсон та інші. Сам же термін «правова держава» з’являється у працях німецьких юристів (Роберт фон Моль та інші). Правова держава діє за наступними принципами: панування закону у всіх сферах життя; звязаність законом держави та її органів; непорушність свободи особи, її правова захищеність; взаємна відповідальність держави й особи; наявність ефективних форм контролю за реалізацією законів; поділ влади, наявність системи стримань і противаг; верховенство і пряма дія конституційного закону; правова організація системи органів державної влади; єдність прав і обовязків громадянина; наявність розвинутого громадянського суспільства; відповідність внутрішнього законодавства принципам і нормам міжнародного права.
Теорії про засоби і методи діяльності держави.
Теорія «техногенної держави». Її прихильниками були Г. Кан, П. Холл, М. Ришоньє, Е. Тоффлер й ін. Основу цієї теорії визначили успіхи багатьох країн світу в освоєнні та використанні технічних засобів, у т.ч. радіоелектроніки. Її прихильники вважають, що подальший розвиток техніки дозволить по-новому вирішувати багато завдань державного управління: наприклад, можна буде проводити опитування громадян або голосування (референдум) із використанням радіотелевізійної техніки, компютери ж дадуть можливість приймати рішення, незалежно від волі окремих осіб і тому справедливі й оптимальні.
Теорії про шляхи і перспективи подальшого розвитку держави.
Теорія конвергенції. Їй присвячені роботи Д. Гелбрейта, Р. Арона, П.О. Сорокіна, А.Д. Сахарова й ін. Дана теорія розглядала взаємний вплив держав двох систем – СРСР і інших країн соціалістичного табору і США, Великобританії й інших країн капіталістичного світу. У результаті робився висновок про те, що відбувається «обмін» (конвергенція) між цими державами. При цьому кожна група запозичає краще. Внаслідок цього відбувається зближення держав за їх сутністю, формах діяльності, організацією тощо. Це повинно привести до того, що через деякий час відмінності втратяться і виникне «постіндустріальна держава» єдиного типу, що буде державою «загального благоденства».
Список литератури
1. Абрамова А.И., Боголюбов С.А., Мицкевич А.В., Пиголкин А.С., Путило Н.В. Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов / Институт ЗСП при Правительстве РФ / А.С. Пиголкин (общ.ред.). – М. : ОАО Издательский Дом Городец, 2003. – 540с.
2. Васильєв А.С., Борщевський І.В., Іванов В.В., Канзафарова І.С., Притченко Р.С., Труба В.І. Теорія права і держави: підручник. – Х. : Одіссей, 2007. – 447с.
3. Зайчук О.В., Заєць А.П., Журавський В.С., Копиленко О.Л., Оніщенко Н.М. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / О.В. Зайчук (ред.), Н.М. Оніщенко (ред.). – 2-ге вид., переробл. і доп. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 688c.
4. Иванов В.В. Общая теория договора: [монография] / Институт государства и права РАН. – М. : Юристъ, 2006. – 237с.
5. Канзафарова І.С. Теорія цивільно-правової відповідальності / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – О. : Астропринт, 2006. – 261с.
6. Машков А. Проблеми теорії держави і права. Основи: курс лекцій. – К. : Четверта хвиля, 2008. – 464с.
7. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства: Учебник для студ. вузов, обучающихся по спец. Юриспруденция / Институт государства и права РАН. Академический правовой ин-т. – М. : ИНФРА-М, 2002. – 539с.
8. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: навч. посібник / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. – Вид. 9-е, зі змін. – Л. : Край, 2007. – 188с.
9. Трофимова З.В. Теория государства и права: Учеб. пособие для студ. и учащихся. – Донецк : ООО ПКФ БАО, 2004. – 176с.
10. Якушев А.В. Теория государства и права: Конспект лекций. – М. : ПРИОР, 2001. – 189 с.