Світове мовознавство на початку ХХ ст.

СОДЕРЖАНИЕ: Казанська лінгвістична школа 70 — 80-ті роки XIX ст. та її засновник І.О. Бодуен де Куртене. Соціологічний напрям — сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які трактують мову передусім як соціальне явище. Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра.

Реферат на тему

Світове мовознавство на початку ХХ ст

(Казанська лінгвістична школа. Соціологічна лінгвістика. Казанська лінгвістична школа)

План

1. Казанська лінгвістична школа, і. О. Бодуен де Куртене.

2. Соціологічний напрям.

3.Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра

Використана література

1. Казанська лінгвістична школа, і. О. Бодуен де Куртене.

Казанська лінгвістична школа сформувалася в 70— 80-ті роки XIXст. Засновник цієї школи — І. О. Бо­дуен де Куртене, а її представниками були його учні М. В. Крушевський, В. О. Богородицький, В. В. Радлов, С. К. Булич, К. Ю. Аппель, О. І. Александров, П. В. Вла­димиров та ін. Ідеї Казанської лінгвістичної школи викладені в ґрунтовних програмах лекцій, прочитаних Бодуеном де Куртене в Казанському університеті, у книжці Крушевського «Нарис науки про мову» (1883), у працях Богородицького «Нариси з мовознавства і ро­сійської мови» (1901) та «Лекції з загального мово­знавства» (1911).

Іван (Ян) Олександрович Бодуен де Куртене (1845—1929) — видатний російський і польський мово­знавець із старовинного французького роду, член Поль­ської АН з 1887 р., член-кореспондент Петербурзької АН з 1897 p., дійсний член НТШ у Львові з 1914 р. Закінчив Варшавський університет (Головну школу), піс­ля чого стажувався у Празі, Відні, Берліні, Лейпцигу, де слу­хав лекції відомих мовознавців, у тому числі ПІлейхе-ра і Лескіна. Листувався з Ф. де Соссюром, Г. Паулем, Г. Шухардтом, О. Есперсеном, А. Мейе. Писав праці ро­сійською, польською, німецькою, французькою, чеською, італійською, литовською та іншими мовами. Викладав у Казанському (1874—1883), Юрієвському (Дерпському, Тартуському, 1883—1893), Краківському (1894—1899), Петербурзькому (1900—1918) і Варшавському (1918— 1929) університетах. Був людиною прогресивних погля­дів. Виступав на захист прав малих народів Росії та їхніх мов, за що був увязнений у 1914 р. Захищав українську мову, доводив її окремішність і самобутність у публікаціях «Кілька слів про обєктивну та субєктив­ну самобутність України з погляду мовного, племінного, національного й державного» (1925), «Про зїзд славіс­тів і про платонічний панславізм» (1903), «Українське питання з позанаціональної точки зору» (1913). Під­тримував прагнення українців створити у Львові на­ціональний університет («Українські університети в Польській державі»; 1922), контактував з І. Франком та В. Гнатюком. «Не та чи інша мова мені дорога, — заявив він, — а мені дороге право людини залишатися при своїй мові, вибирати її собі, право не піддаватися відчуженню від усебічного використання власної мови, право людей вільно самовизначатися і групуватися, та­кож на основі мови».

Основні лінгвістичні ідеї Бодуена де Куртене ви­кладені у працях «Деякі випадки дії аналогії в польсь­кій мові» (1868), «Про давньопольську мову до XIVст.» (1870), «Дослід фонетики резанських говірок» (1874; докторська дисертація), «Дослід теорії фонетичних аль­тернацій» (1895), «Деякі розділи порівняльної грама­тики словянських мов» (1881), «Про класифікацію мов» (1910) і в численних (600) статтях.

Лінгвістична концепція вченого була різко полеміч­ною щодо панівної молодограматичної парадигми. Ви­хід із кризи мовознавства кінця XIX ст. він вбачав у звязку лінгвістики з психологією і соціологією, у по­слідовному синхронному підході до мови, у відмові від обовязкового історизму. Не сприймав логіцизм і моло­дограматичні концепції мовних законів: «Немає жод­них звукових законів».

Бодуен де Куртене зосередив увагу на процесах, які мають місце в індивідуальному мовленні. Він вважав, що реально існує лише індивідуальне мовлення. Націо­нальна мова, на його думку, існує тільки в ідеалі, а насправді це наукова фікція, «середнє випадкове поєд­нання мов індивідів»: «Мова існує тільки в індивідуа­льних мозках, тільки в душах, тільки у психіці індиві­дів або осіб, що становлять певне мовне суспільство». Учений закликає вивчати людину як носія мови (щодо цього Бодуен де Куртене солідарний з молодограмати­ками). Однак учений тут же наголошує на нерозривно­сті в мові індивідуального і загального: те, що є в інди­віда, є одночасно й загальним, що пояснюється однако­вістю психічних особливостей у всіх індивідів. Отже, мова є явищем колективно-індивідуальним. На відміну від молодограматиків для концепції Бодуена де Курте­не характерний не індивідуальний, а колективний (со­ціальний) психологізм. Є підстави стверджувати, що попри психологічну забарвленість концепції їй прита­манне розуміння соціальної суті мови: «Сутність люд­ської мови виключно психічна», — пише вчений, а далі продовжує: «Оскільки мова можлива тільки в людсько­му суспільстві, то крім психічного аспекту ми повинні бачити в ній завжди аспект соціальний. Основою мово­знавства повинна служити не тільки індивідуальна психологія, а й соціологія».

Новим для мовознавства XIXст. є намагання Боду-ена де Куртене обґрунтувати необхідність і важливість статичного (описового) аналізу мови всупереч панівно­му на той час порівняльно-історичному. Не заперечую­чи порівняльно-історичного методу, вчений доводить, що для розкриття механізму мови годиться тільки опи­совий метод, бо система мови являє собою стійкий стан мовних компонентів. Так Бодуен де Куртене підійшов до розрізнення двох станів мови: статики й динаміки, що пізніше буде названо Ф. де Соссюром синхронією й діахронією. При цьому вчений зауважує, що «в мові, як і загалом у природі, все живе, все рухається, все змінюється. Спокій, зупинка, застій — явища позірні; це окремий випадок динаміки за умови мінімальних змін». У мові одночасно діють закони рівноваги і зако­ни історичного розвитку мови. Статика стосується пер­ших, а динаміка — других.

Отже, мову Бодуен де Куртене розглядає як конти­нуум, тобто діяльність, що розгортається в часі і просто­рі. Ученого цікавлять причини мовних змін. І він упер­ше в історії мовознавства виділяє таку причину, як прагнення до зручності, до різного роду економії затрат, чим пояснюються такі мовні зміни, як спрощення спо­лучень приголосних, явища асиміляції, дисиміляції, ре­гулярність морфологічної системи тощо. Поняття еко­номії мовних засобів отримало свій подальший розви­ток у XXст. (праці Є. Д. Поливанова, Р. О. Якобсона, А. Мартіне).

Бодуен де Куртене розуміє мову як систему. Мова, вважав він, це така сукупність, частини якої повязані між собою відношеннями значення і форми. Кожне мов­не явище можна вичерпно описати лише за умови врахування його системних звязків. Так, зокрема, «фі­зіологічно тотожні звуки різних мов мають різне зна­чення, згідно з усією звуковою системою, згідно з від­ношеннями до інших звуків». У мовній системі він виділяє три підсистеми: фонетичну, морфологічну й синтаксичну. На відміну від Ф. де Соссюра, який знач­но пізніше прийшов до думки про системність мови і вбачав цю системність тільки в синхронії, Бодуен де Куртене вважав, що системність характерна й для ди­намічного аспекту мови, а тому й вимагав ураховувати системний характер і в діахронічному аналізі.

Поняття системності мови в Бодуена де Куртене тіс­но повязане з поняттям мови як системи знаків, тобто сукупності «численних випадкових символів, які групу­ються в системі за «протиставленнями і відмінностями».

У вченні Бодуена де Куртене простежується чітко проведена антиномія мови і мовлення: з одного боку, він виділяє комплекс складових частин і категорій, а з іншого — безперервно повторюваний процес. Він часто говорить про національну (середню) мову й індивідуа­льну мову (мовлення). Першим звернув увагу на соці­альну диференціацію мови.

Однією з головних заслуг Бодуена де Куртене є вве­дення до мовознавства понять фонеми і морфеми. По­няття фонеми в його вченні видозмінювалося, але не­змінною була його психологічна інтерпретація. Кінце­во фонема визначається як психічний представник (конструкт) звука, що має смислорозрізнювальну функ­цію. Фонема — результат мовного узагальнення, абст­ракція від реальних звукових реалізацій, інваріант сто­совно варіантів, тобто звуків. Таке визначення фонеми для того часу було прогресивним, і його зрозуміли ли­ше в другій чверті XXст. Морфему Бодуен де Куртене трактував також психологічно: «Морфема — будь-яка частина слова, що має самостійне психічне життя і далі не членується з цього погляду (тобто з погляду само­стійного психічного життя). Отже, це поняття охоплює корінь, [...] усі можливі афікси, як суфікси, префікси, закінчення [...] і так далі». Родового поняття морфеми до Бодуена де Куртене не було.

Бодуен де Куртене є творцем теорії чергувань, яку виклав у праці «Дослід теорії фонетичних альтерна­цій» (1895). Ця теорія стала основою морфонології — звязувальної ланки між фонологією і морфологією.

Оригінальні типологічні ідеї містяться в його праці «Про класифікацію мов», де запропоновано нові підхо­ди до типологічного дослідження мов: зіставне вивчення фонетичних (довгота і короткість голосних, функції наго­лосу) і морфологічних структур мов, як споріднених, так і неспоріднених. Цінні зауваження вченого про типоло­гію елементів слова (морфем) у мовах різних типів.

Бодуен де Куртене започаткував концепцію мовних союзів (далі її розвинув М. Трубецькой), порушив проб­лему лінгвістичного часу (стосується темпів розвитку однієї мови порівняно з іншою), уперше звернув увагу на важливість для лінгвістики вивчення мовленнєвих розладів (афазій), що згодом стало предметом науко­вих зацікавлень Р. Якобсона.

Отже, Бодуен де Куртене збагатив мовознавство чис­ленними оригінальними ідеями. Багато його поло­жень виявилися близькими до лінгвістичної концепції Ф. де Соссюра, що зявилася значно пізніше. Л. В. Щерба і Є. Д. Поливанов навіть вважали, що в концепції Сос­сюра не було нічого нового порівняно з тим, що значно раніше написав Бодуен де Куртене. Свої праці Бодуен де Куртене публікував у різних виданнях і різними мовами, до того ж виклав їх фрагментарно, не створив цілісної системи, як то зробив Соссюр. Однак його ро­зуміння мови як системи, соціальна зумовленість мов­них явищ, елементи знакової теорії мови, теорія фо­нем і морфонологічних змін, типологія мов — це ті проблеми, які вплинули на подальший розвиток мово­знавства, зокрема на формування структуралізму (особ­ливо Празького лінгвістичного осередку) і соціологіч­ної школи.

Вагомий внесок у мовознавство зробили представ­ники школи Бодуена де Куртене, його учні Микола Вячеславович Крушевський (1851—1887) і Василь Олексійович Богородицький (1857—1941). Так, зокре­ма, Крушевський сформулював важливу семантичну закономірність: «що ширше вживання одного слова, то вужчий зміст воно має». Він також установив, що в індоєвропейських мовах межа між кореневим суфік­сом і закінченням у процесі історичного розвитку стає нестійкою. В учення про системність мови він увів по­няття асоціативних звязків за подібністю і за суміж­ністю, які пізніше Соссюр назвав парадигматичними і синтагматичними. Богородицький дослідив види мор­фологічних змін слів (аналогія, диференціація, перероз-клад, спрощення), опрацював морфологічну типологію індоєвропейських та урало-алтайських мов.

2. Соціологічний напрям.

На початку XXст. багатьох мовознавців не задо­вольняла не лише концепція молодограматизму, а й уся порівняльно-історична парадигма. На їхню дум­ку, мовознавство було відірване від життя, занурене в старовину, тому не могло вирішувати свої прикладні завдання. До цих мовознавців належить Фердинанд де Соссюр (1857—1913) — основоположник соціоло­гічного напряму.

Соціологічний напрям сукупність течій, шкіл і окремих концеп­цій, які трактують мову передусім як соціальне явище.

Навчався Соссюр у Женевському (1875) і Лейпцизь­кому (1876—1978) університетах, слухав лекції К. Бруг-мана, Г. Остгофа, А. Лескіна, Г. Курціуса. Першу працю «Мемуари про початкову систему голосних» опубліку­вав у 1879 р. (єдина серйозна праця, опублікована за його життя). Ця наукова розвідка настільки випереди­ла час, що її зрозуміли й оцінили аж через 50 років. її вважають символом наукового передбачення в лінгвісти­ці. У ній встановлено початкову систему голосних індо­європейської прамови у звязку з теорією індоєвропей­ського кореня. Висунена в цій праці гіпотеза про існу­вання у праіндоєвропейській мові ларингалів-сонантів (у лінгвістиці вона отримала назву ларингальної тео­рії) знайшла своє підтвердження в 1927 p., коли львів­ський (на той час) мовознавець Є. Курилович виявив один із таких ларингалів у відкритій під час розкопок 1906—1907 pp. у Туреччині хетській мові. Однак у час виходу праці новаторську ларингальну теорію Соссюра не сприйняли навіть його вчителі Бругман і Остгоф, через що Соссюр змушений був повернутися з Німеччи­ни до Парижа, а згодом (у 1891 р.) переїхав до Женеви, де до кінця життя працював професором університету.

Протягом 1907—1911 pp. він прочитав три курси із загального мовознавства, які не мав на меті публікува­ти. Після смерті Соссюра його учні А. Сепіє й ПІ. Баллі в 1916 р. за своїми конспектами його лекцій видали «Курс загальної лінгвістики», в якому викладено ори­гінальне вчення їхнього вчителя, що знаменувало пере­ворот у мовознавстві. Дехто порівнює мовознавчу тео­рію Соссюра з відкриттям М. Коперника.

Філософською основою лінгвістичної теорії Соссю­ра є соціологічне вчення Огюста Конта й Еміля Дюрк-гейма. У «Курсі загальної лінгвістики» простежуєть­ся вплив положень Конта (до речі, Конт уперше ввів термін соціологія), викладених у його «Курсі позитив­ної філософії» (1830—1842): положення про необхід­ність опису розглядуваних явищ без проникнення в їх­ню суть, а лише встановлюючи суто зовнішні звязки між ними, і положення про соціальну статику (стан су­спільства) та соціальну динаміку, що досліджує вплив моральних стимулів на перетворення світу.

Близькими для Соссюра були деякі ідеї праці Дюрк-гейма «Метод соціології», зокрема визначення суспільства як «своєрідної психічної сутності, асоціації бага­тьох свідомостей» і виведений ним «закон примусу», згідно з яким кожен соціальний факт є примусовим (людині навязують певну поведінку).

«Курс загальної лінгвістики» починається з визна­чення обєкта мовознавства. Оскільки мова у звичай­ному розумінні цього слова є багатоликим явищем (фі­зичним, фізіологічним, психічним, соціальним, індивіду­альним тощо), то Соссюр уводить три важливі для його концепції терміни langage «лінгвальна діяльність», langue «мова» і parole «мовлення». Лінгвальна діяль­ність — це все, що стосується мовного феномену. Мова — це соціальний аспект лінгвальної діяльності, зовніш­ній щодо індивіда. Це система взаємоповязаних еле­ментів, обовязкова для всіх членів певного колективу. Вона соціальна, нелінійна, має психічний характер. Мовлення — це лінгвальна діяльність мінус мова. Воно індивідуальне, лінійне, має фізичний характер (повяза­не з акустичним аспектом). Якщо мова є найважливі­шою (суттєвою) частиною лінгвальної діяльності, то мовлення є випадковим і побічним явищем. «Єдиним й істинним обєктом лінгвістики є мова, розглянута в самій собі й для себе», — підсумовує вчений.

3.Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра

Новизна соссюрівського положення не в самих по­няттях (поняття мови й мовлення знаходимо у працях Гумбольдта, Бодуена де Куртене та інших мовознав­ців), а в їх послідовному розмежуванні. Розмежування мови й мовлення ніби звузило обєкт лінгвістики, але в той же час зробило його чіткішим і доступнішим для огляду й виявилося перспективним. Так, згодом на цьому розмежуванні було проведено демаркацію між фонологією і фонетикою.

Із названим положенням повязане розмежуван­ня Соссюром внутрішньої лінгвістики, тобто лінгвіс­тики власне мови, і зовнішньої лінгвістики, яка вивчає все, що є чужим організму мови, її системі. До зовніш­ньої лінгвістики належать «усі звязки, які можуть іс­нувати між історією мови й історією раси чи цивіліза­ції», «відношення, які існують між мовою і політичною історією», історія літературних мов і «все те, що має стосунок до географічного поширення мов та їх члену­вання на діалекти». По суті, висловлюється думка, протилежна концепції Школи «слів і речей» та лінгвіс­тичній географії, які намагались перебороти кризу від­ходом до зовнішньолінгвістичної проблематики. За переконанням Соссюра, все назване вище перебуває за межами власне мови, тобто системи чистих відношень: «немає такої необхідності знати умови, в яких розвива­ється та чи інша мова», оскільки «мова є системою, що підпорядковується своєму власному ладу».

Чи не головною заслугою Соссюра перед мовознав­ством є утвердження системного підходу до вивчення мови, наголошення на необхідності вивчення мови як системи, тобто вивчення того внутрішнього в мові, що визначає її суть як засобу комунікації. Властивості будь-якого мовного елемента визначаються шляхом зі­ставлення його з іншими елементами. Отже, несуттє­вою є природа мовної одиниці; важлива її протиставле-ність іншим одиницям. Так Соссюр уводить нове для лінгвістики поняття значеннєвості (цінності) як ре-ляційної властивості одиниць мови. Для пояснення цього поняття він наводить приклад зі сфери шахів: «Візьмемо коня: чи є він сам по собі елементом гри? Безумовно, ні, тому що у своїй чистій матеріальності поза займаним ним полем на дошці та іншими умова­ми гри він нічого для гравця не становить; він стає реа­льним і конкретним елементом у грі лише настільки, наскільки наділений значеннєвістю і з нею нерозривно повязаний [...]. Будь-який предмет, що не має з ним жодної подібності, може бути ототожнений із конем, як­що йому буде надано ту саму значеннєвість».

У мові поняття значеннєвості Соссюр ілюструє та­ким прикладом: французьке слово mouton за значен­ням збігається з англійським sheep «баран», однак зна­ченнєвість у них різна, бо мясо з барана у французькій мові позначається тим самим словом, а в англійській мові (як і в українській) іншим словом — mutton «ба­ранина». Таким чином, за Соссюром, «мова є система, всі елементи якої утворюють ціле, а значеннєвість од­ного елемента виникає тільки з одночасної наявності інших». Через системний підхід Соссюр дійшов висно­вку, що «мова — це форма, а не субстанція». Цей висно­вок був оцінений неоднозначно.

Отже, мовна система ґрунтується на відношеннях. Серед відношень між елементами мовної системи Сос­сюр виділяє два типи: відношення, основані на лінійно­му характері мови, коли мовні елементи вишиковують­ся один за одним у потоці мовлення (синтагматичні), і відношення асоціативні (мовні одиниці асоціюються з іншими мовними одиницями в памяті). Згодом останні стали називати парадигматичними. Відповід­но до цих відношень Соссюр у науці про мову виокре­млює два розділи: теорію синтагм і теорію асоціацій. Основним принципом його теорії є вимога розглядати мову в напрямку «від відношень до одиниці».

Мова, за Соссюром, є не просто системою, а найва­жливішою знаковою системою. Під знаком він розу­міє двосторонню одиницю, що має вираження і зміст, притому «мовний знак повязує не річ і її назву, а по­няття й акустичний образ. Цей останній є [...] психіч­ним відображеням звучання, уявленням, яке ми отри­муємо про нього за допомогою наших органів чуттів». Дві сторони знака, які він називає відповідно позначува-льним і позначуваним, невіддільні одна від одної так само, як два боки аркуша паперу. Найважливішими властивостями знака є довільність (позначувальне і по-значуване не мають природного звязку) і лінійність (протяжність). Водночас Соссюр зазначає, що якщо сто­совно вираженого поняття позначувальне є вільно виб­раним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а навязаним. «Мові ніби кажуть: «Вибирай!», але тут же додають: «[...] ось той знак, а не інший!». У цій думці відчутний відгомін дюркгеймівського закону примусу.

Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія — це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахро­нія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розвитку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну й діахронічну. Подібне розрізнення існувало й до ньо­го. Так, скажімо, граматика Пор-Рояля була синхро­нічною. На важливість синхронічного вивчення мови вказував Бодуен де Куртене, тоді як представники по­рівняльно-історичного мовознавства досліджували мо­ву в діахронії. Однак Соссюр проводить це розрізнен­ня послідовно і надає йому значення методологічного принципу.

Зрівняння синхронічної лінгвістики з діахронічною на той час було сміливим кроком, бо описову (синхроні­чну) лінгвістику тоді вважали ненауковою, розглядали її як практичну дисципліну, яка надавалася для гімна­зій, а не для університетського професора. Соссюр, по суті, реабілітував синхронічну лінгвістику. «Лінгвісти­ка відводила надто велике місце історії, тепер їй доведеться вернутися до статичної точки зору традиційної граматики, але вже сприйнятої в новому дусі, збагаченої новими прийомами й оновленої історичним методом, який, таким чином, непрямо допомагає краще усвідом­лювати стан мови». Ця цитата свідчить, що, по-перше, всупереч твердженням деяких радянських лінгвістів Соссюр не відриває синхронію від діахронії і не пропові­дує ахронію і, по-друге, в нього, як зауважує російський історик мовознавства В. М. Алпатов, «ідеться не просто про зрівняння двох лінгвістик, а про новий виток спіра­лі, про перехід на новий рівень до переважно синхронної лінгвістики» [Алпатов 1998: 137].

Уведення протиставлення синхронії й діахронії ко­рінним чином змінило спрямованість лінгвістики XX ст., відкрило шлях до зосередження на синхронічній лінгві­стиці, яка відставала від діахронічної. Це допомогло лін­гвістиці вийти з кризи, в якій вона на той час опинилася.

Не можна погодитися лише з тезою Соссюра про системність синхронії і несистемність діахронії. Як по­казали дослідження нашого часу, зміни в мові мають системний характер, тому нині практикується систем­ний підхід і до діахронічного аспекту мови.

Отже, внесок Ф. де Соссюра у мовознавство істот­ний. Він порушив нові проблеми, деякі вперше чітко сформулював, деякі переконливо розвязав, а деякі з них «закрив» на певний час. Він також визначив коло першочергових завдань мовознавства, спрямованих на розкриття специфіки мови та її структури. Однак най­більша заслуга Соссюра в тому, що він змінив наукову парадигму. Хоча подібні ідеї уже простежувалися у працях Фортунатова, Бодуена де Куртене, Крушевського, але Соссюр нові ідеї сформулював найчіткіше, привів їх у струнку систему, через що його вплив на подальший розвиток мовознавства є найвагомішим.

Відштовхуючись від різних положень Соссюра, мо­жна прийти до різних поглядів на мову і, відповідно, до різних теорій. На основі вчення Соссюра в мовознавст­ві виникло три течії.

Перша течія Женевська школа. До неї належа­ли мовознавці, які тією чи іншою мірою розвивали кон­цепцію Соссюра загалом. Головними представниками цієї школи є А. Сеше і ПІ. Баллі.

Альберт Сеше (1870—1946) у праці «Три соссюрів-ські лінгвістики» (1940) підтримує соссюрівське розріз­нення мови і мовлення, значеннєвості і значення, асо-ціативних і синтагматичних відношень тощо, але виді­ляє не дві, як Соссюр, а три лінгвістики — синхронічну, діахронічну і «лінгвістику організованого мовлення». Виокремлення лінгвістики мовлення — найоригіналь-ніша частина його концепції. До лінгвістики мовлення він відносить усі питання, повязані з функціонуван­ням мови. Якщо синхронічна лінгвістика вивчає зна-ченнєвість, то лінгвістика мовлення — субстанціональні характеристики мовних одиниць. Тільки лінгвістика мовлення має безпосередній звязок із реальною дійсні­стю. Таким чином, Сеше вийшов за межі «мови, роз­глядуваної в самій собі і для себе», вивчав проблеми не лише мовної структури, а й мовного функціонування. Досліджував учений ще взаємодію індивідуального та соціального в мові, результати чого викладені в праці «Програма і методи теоретичної лінгвістики. Психоло­гія мови» (1908).

Шарль Баллі (1865—1947) — автор відомих кни­жок «Французька стилістика» (1909) й «Загальна лін­гвістика і питання французької мови» (1932). У своїх працях він розвиває й уточнює ідеї Соссюра. Зокрема, наголошує на необхідності системного синхронічного підходу до мови, зберігає соссюрівське розмежування синхронії й діахронії, приймає його розуміння мови як системи чистих відношень і дихотомію мови й мо­влення, але не обмежується рамками внутрішньої лінгвістики, опрацьовуючи функціональний підхід до мови, тобто вивчаючи лінгвістику мовлення. Йому належить багато оригінальних ідей, які ввійшли в лінгвістику. Це передусім сформульовані ним теорія висловлення (виділення в реченні диктуму, тобто «ви­раження судження про факт», і модусу — «різних від­тінків почуття чи волі») і теорія функціональної транспозиції (перехід одиниць мови на основі їх функ­ції з одного класу до іншого); уведення поняття акту­алізації (мовні одиниці існують віртуально, потенцій­но й актуалізуються, тобто реалізуються, набуваючи конкретного значення, у мовленні). Баллі один із пер­ших визначив мету і завдання стилістики, виділив фразеологію як окрему лінгвістичну дисципліну, здій­снив класифікацію фразеологізмів, яка стала загаль­ноприйнятою.

Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє, Ж. Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні еле­менти вчення Соссюра й розвивали соціологічний напрям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з прин­ципами порівняльно-історичного мовознавства.

Антуан Мейє (1866—1936), якого вважають гла­вою французької соціологічної школи, — автор 24 книжок і 540 статей, найвідомішими серед яких є «Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Порівняльний метод в історичному мово­знавстві» (1925), «Спільнословянська мова» (1934). Як і Соссюр, він акцентував на соціальному характері мо­ви: «Мова існує лише остільки, оскільки є суспільство, і людське суспільство не може існувати без мови». У «Вступі до порівняльно-історичного мовознавства» Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на функ­ціонування, розвиток і долю мови. Будучи прихиль­ником учення Соссюра, він, однак, не поділяв різкого розмежування синхронії й діахронії і не прийняв тези про те, що мовознавці повинні зосереджувати увагу го­ловно на внутрішній лінгвістиці. Доречно зауважити, що Мейє у своїх працях розглядав також питання роз­витку української мови і був іноземним членом Ака­демії наук України з 1924 р.

Жозеф Вандрієс (1875—1960) у праці «Мова» (1921), що є нарисом порівняльно-історичного мовознавства, значну увагу приділяв соціальному функціонуванню мови і соціальним причинам мовних змін. Мову трак­тував як суспільне явище, символ і захист групової єд­ності, засіб консолідації етносу. Уперше порушив проб­леми мовної норми і прогресу в мові, які розвязував із соціального погляду. Із соссюрівського вчення сприй­няв знакову теорію мови, однак не дотримувався суворо­го розмежування синхронії й діахронії, внутрішньої й зовнішньої лінгвістики.

Третю течію сформували вчені, які скористалися положеннями Соссюра про системність мови і створили нову наукову парадигму в мовознавстві — структура­лізм.

Використана література

Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 92—115.

Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С. 76—81, 95—105.

Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1968. — С. 113—140.

Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 56—65,70—78.

Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История языкознания. — М., 1974. — Вып. 3. — С. 93—167; Вып. 4.

Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвис­тики. — М., 1975.

Шарадзенидзе Т. С. Лингвистическая теория И. А. Бодуэна де Куртене и ее место в языкознании XIX—XX веков. — М„ 1980.

Скачать архив с текстом документа