Світовий досвід і міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього природного середовища

СОДЕРЖАНИЕ: Порядок та призначення міжнародного природоохоронного співробітництва, його основні напрями та необхідність на сучасному етапі розвитку промисловості. Структура та рівні міжнародної екологічної політики. Участь України у міжнародному співробітництві.

Реферат

з дисципліни «Екологія»

На тему:

СВІТОВИЙ ДОСВІД І МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У СФЕРІ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

Зміст

1. Міжнародне природоохоронне співробітництво

2. Досвід зарубіжних країн у сфері природокористування та охорони навколишнього природного середовища

3. Участь України у міжнародному співробітництві в галузі охорони довкілля

Список літератури

1. Міжнародне природоохоронне співробітництво

Основою глобальних екологічних проблем є процеси і явища глобального масштабу, які пов’язані з проблемою існування людської цивілізації. Саме глобальний характер сучасних екологічних проблем обумовлює необхідність спільних зусиль всіх країн для їх вирішення. Знаходячись в єдиній взаємозалежній природній системі Європи, Україна не може відсторонитися від проблем забруднення і деградації біосфери на континенті. Не здатні це зробити й інші країни. Необхідність міжнародного природоохоронного співробітництва на сучасному етапі розвитку продуктивних сил обумовлюється такими факторами:

- глобальним характером багатьох екологічних проблем;

- транскордонним характером забруднення;

- міжнародними зобов’язаннями України щодо охорони довкілля;

- наявністю міжнародних природних ресурсів;

- вигодами від міжнародного обміну досвідом та технологіями, можливостями залучення міжнародних інвестицій.

Необхідно виділити декілька основних напрямків міжнародного природоохоронного співробітництва:

1. Збереження природних систем, які не використовуються в господарській діяльності і сприяють підтримці планетарної екологічної рівноваги;

2. Раціональне використання природних ресурсів, у тому числі асиміляційного потенціалу природного середовища;

3. Створення ефективної системи міжнародної екологічної відповідальності, у тому числі відповідальності за руйнування навколишнього середовища внаслідок воєнних дій.

Реалізація цих напрямків передбачає цілий ряд заходів, серед яких можна виділити такі: фінансова і технічна підтримка країн, що розвиваються; впровадження ресурсозберігаючих і енергозберігаючих технологій; структурна перебудова національних економік у напрямку екологізації всього господарського комплексу; створення механізму міжнародної відповідальності у галузі охорони навколишнього природного середовища; вдосконалення екологічного оподаткування та ін.

У структурі міжнародної екологічної політики виділяються два рівні:

1. Міжнародна глобальна екополітика – розробка і здійснення міжнародних правових, політичних і зовнішньоекономічних акцій з урахуванням екологічних обмежень у соціально-економічному розвитку, світових запасів природних ресурсів та їх розподілу між регіонами і країнами. Метою такої політики є збереження глобального інтегрального ресурсу планети. Тому в ході її здійснення встановлюються зони, квоти і ліміти на використання тих чи інших корисних копалин, узгоджується плата за забруднення, видається заборона на викиди тих чи інших речовин.

Міжнародна глобальна екополітика знаходиться на стадії розробки, хоча вже стала предметом уваги всіх міжнародних екологічних форумів. Іноді вона може набувати досить агресивного характеру, виходити за межі міжнародних угод і норм. Елементом глобальної екологічної політики є певний транснаціональний рівень, спільний для декількох держав, пов’язаних у єдину екологічну систему, стан якої впливає передусім на ці держави.

2. Міжнародна регіональна екополітика охоплює інтереси країн одного континенту, які об’єднані природно-географічним середовищем, іноді одним морем (Чорне, Середземне, Балтійське) або рікою (Дніпро, Дунай, Рейн). Найтісніші контакти мають країни, в яких є спільні кордони. Вони обумовлюють характер транскордонного перенесення забруднюючих речовин повітрям, водою, встановлюють квоти на видобування природних ресурсів тощо. Слід зазначити, що регіональна екополітика, на жаль, іще не вийшла за рамки загальних декларацій про загрози, що виникають. Країни діють в основному відособлено, на своєму державному рівні. Як привило, немає чіткої координації дій між найближчими сусідами.

У сучасній Європі існує чотири великих регіони, які відрізняються своєю екологічною політикою.

Перший регіон – країни півдня Європи, найменш економічно розвинуті, з аграрною спрямованістю виробництва. Вони мають багато складних екологічних проблем і покладаються у їх вирішенні на фінансову допомогу з боку Європейського Співтовариства.

Другий регіон – Північна Європа, держави якої відрізняються найбільш гармонійним розвитком та раціональним використанням природних ресурсів. Вони успішно вирішують екологічні проблеми, спираючись на традиційно екологізований світогляд широких верств населення.

Третій регіон – країни Північно-Західної Європи, які відрізняються високим промисловим потенціалом і дуже забрудненим природним середовищем. Країни цього регіону мають достатньо коштів і з кінця 80-х років ХХ ст. почали проводити активну екологічну політику.

Четвертий регіон – країни Східної Європи, які відрізняються дуже високим рівнем забруднення середовища і не мають економічних та фінансових засобів для оперативного і стратегічного вирішення екологічних проблем.

Можна виділити такі форми міжнародної співпраці у сфері природокористування.

1. Парламентське співробітництво, яке орієнтується на координацію законодавчої діяльності, забезпечує вирішення міжнародних екологічних проблем і передбачає розробку рекомендаційних законів з питань екології.

2. Взаємодія виконавчих структур окремих держав, які орієнтуються на розробку та реалізацію екологічних програм під егідою ООН.

3. Співробітництво конвенційного типу, яке передбачає єдиний підхід до вирішення конкретних екологічних проблем окремих територій і об’єктів.

4. Науково-технічне співробітництво, яке зорієнтоване на обмін науковою інформацією, спільне виконання природоохоронних розробок і проектів.

Однією із основних форм міжнародної співпраці щодо вирішення проблем навколишнього середовища є укладання договорів та інших видів міжнародних угод. Двосторонні і багатосторонні угоди і міжнародні конвенції використовуються з метою координації природоохоронних заходів різних країн. Учасниками таких угод є держави, які мають спільні проблеми або інтереси.

Історія міжнародної екологічної співпраці почалася понад 100 років тому. У 1875 році Австро-Угорщина та Італія прийняли Декларацію про охорону птахів. У 1897 році Росія, Японія, США уклали угоду про спільне використання і охорону морських котиків у Тихому океані. Першу міжнародну конвенцію про охорону птахів, корисних для сільського господарства, було укладено деякими європейськими країнами
в 1902 році в Парижі. На жаль, ця Конвенція давала дозвіл на знищення деяких видів шкідливих птахів. У 1922 році була створена Міжнародна рада охорони птахів, яка стала дієвою інтернаціональною організацією і започаткувала всі інші пізніше створені. У світі зараз налічується близько 300 міжнародних організацій з охорони природи. У 1950 році в Парижі була підписана нова Конвенція про охорону всіх видів птахів.

У 1962 році була прийнята резолюція «Економічний розвиток і охорона природи», яка визначила основну програму охорони навколишнього середовища на наступне десятиріччя. У 1968 році у Парижі відбулася Міжнародна конференція ЮНЕСКО з раціонального використання та охорони ресурсів біосфери, результатом якої стало прийняття програми «Людина і біосфера».

Багато зроблено для оздоровлення навколишнього природного середовища міжнародною організацією Римський клуб, який був створений у 1968 році. Нині до цієї організації входять 30 країн, близько 80 відомих учених, представників різних професій. Клуб займається вивченням глобальних проблем цивілізації, розробкою заходів подолання глобальних кризових явищ. Щороку Римський клуб готує доповіді, які привертають увагу всього світу.

Важливою міжнародною угодою стала Конвенція ООН («Хартія морів», 1982 р.) з морського права, в обговоренні якої взяли участь 156 країн, 20 міжурядових організацій і понад 60 неурядових міжнародних організацій. «Хартія морів» визначає вимоги до охорони морського середовища під час освоєння ресурсів морського дна поза
зонами національної юрисдикції. За цією конвенцією держави, які підписали угоду, повинні оберігати морське середовище та захищати його від забруднення. Для захисту економічних інтересів прибережних держав конвенцією передбачається встановлення у Світовому океані 200-мильних економічних зон. Цим державам надано право на розвідку, експлуатацію та збереження природних ресурсів, які належать до живої та неживої природи, зокрема тих, що знаходяться на дні, в надрах і водах океану, а також право на управління цими ресурсами.

Сучасна практика конвенційного регулювання стосується питань, пов’язаних з безпекою певних видів діяльності. Це – Конвенція про перевезення небезпечних вантажів (Женева, 1989 р.), домовленість про компенсації жертвам аварійного забруднення (Париж, 1989 р.), проект Конвенції про збитки, що виникають внаслідок господарської діяльності (Брюссель, 1990 р.), Базельська Конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів, Конвенція про кліматичні зміни та збереження біологічних видів (1994 р.). Важливим міжнародним досягненням є Монреальський протокол (1987 р.), спрямований на зменшення викидів в атмосферу озоноруйнуючих речовин. В 1997 році був підписаний Кіотський протокол, згідно з яким для кожної країни встановлюються квоти на викиди парникових газів.

Іншою формою міжнародної співпраці є створення і діяльність спеціалізованих організацій при ООН. Організація Об’єднаних Націй (1945 р.) на своїх сесіях і засіданнях спеціалізованих комітетів неодноразово розглядала проблеми охорони навколишнього природного середовища. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН (1962 р.) «Економічний розвиток і охорона природи» визначила політику ООН та її спеціалізованих організацій у сфері охорони довкілля.

На Стокгольмській конференції з питань довкілля, що відбулася у 1972 році, було прийнято рішення про створення спеціалізованого закладу «Програма ООН з навколишнього середовища» (ЮНЕП) із штаб-квартирою у Найробі (Кенія). З різних міжнародних організацій, діяльність яких спрямована на охорону довкілля і ефективне використання природних ресурсів, ЮНЕП уперше створила всесвітню систему спостереження (моніторинг) за станом і змінами біосфери.

Протягом останніх 40 років під егідою ООН виникли десятки органів, центрів і програм з охорони довкілля – ВМО (Всесвітня метеорологічна організація), ЮНЕСКО (Організація об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури), ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я), ЄЕК (Європейська економічна комісія), ММО (Міжнародна морська організація), МАГАТЕ (Міжнародна організація з радіологічного захисту), МСОП (Міжнародна спілка охорони природи та природних ресурсів), МКОДР (Міжнародна комісія з охорони довкілля і розвитку), ЕФОС (Глобальний фонд навколишнього середовища).

В рамках міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища вирішуються найбільш складні проблеми і конкретні проекти. До них відносяться спільні інженерні і технічні розробки з питань охорони атмосферного повітря та природних вод від промислових викидів, проблеми забруднення під час сільськогосподарських робіт, збереження флори і фауни, створення природоохоронних територій та ін. Особливу групу становлять наукові дослідження впливу антропогенної діяльності на зміну клімату, генетично модифікованих продуктів на організм людини, руйнування озонового екрану. Реалізацією цих проектів займаються різноманітні міжнародні спеціалізовані організації.

Велику увагу ООН приділяє питанням продовольства і сільського господарства (ФАО), особливо забезпеченню людства екологічно чистими продуктами харчування. Всесвітня організація здоров’я (ВООЗ) займається проблемами здоров’я людей, демографічними проблемами, наданням допомоги у плануванні сім’ї. Проблемами навколишнього середовища займається метеорологічна організація (ВМО) та науковий комітет з проблем навколишнього середовища (СКОПЕ) Міжнародної ради наукових спілок та інші міжнародні організації.

До міжнародної спілки охорони природи і природних ресурсів (МСОП) входять 105 країн. Важливою подією в діяльності міжнародного природоохоронного руху стала XIV Генеральна Асамблея МСОП, яка відбулася в Ашгабаті у 1978 році. Головним її підсумком було прийняття Всесвітньої стратегії охорони природи. Тоді ж була створена і постійно поповнюється Червона книга про популяції рідкісних і зникаючих видів ссавців, птахів, рептилій, амфібій. Запроваджена також Зелена книга, в якій містяться дані про унікальні і рідкісні ландшафти Землі. МСОП підтримує постійний звязок із Всесвітнім фондом охорони природи, заснованим у 1993 році. Його завдання – організація проектів з охорони тваринного світу і природних екосистем, їх фінансування, запрошення для роботи фахівців із МСОП та інших організацій, надання допомоги заповідникам, національним
паркам, накопичення та розповсюдження необхідної інформації.

У 1988 році був заснований фонд «За виживання і розвиток люд-ства», завданнями якого є:

- підготовка людства до вступу в ХХІ ст. без ядерної зброї;

- розвиток наукових досліджень міждисциплінарного характеру, спрямованих на гуманізацію науково-технічного прогресу;

- виявлення творчих ініціатив нового планетарного мислення, збереження і розвиток загальнолюдських цінностей заради безсмертя людської цивілізації;

- сприяння гармонійному загальноосвітньому розвиткові, виходячи із пріоритету завдань виживання над усіма державними, національними, клановими, груповими інтересами.

У 1991 році Світовим банком з ЮНЕП створена фінансова природоохоронна організація – Глобальний екологічний фонд. Членами його на 1 січня 1998 року було 155 держав світу, в тому числі і Україна. Головна мета Фонду – розробка та реалізація фінансового механізму надання країнам, які отримують відповідні гранти пільгових кредитів для реалізації проектів, пов’язаних із вирішенням глобальних екологічних проблем.

Розвитку природоохоронного співробітництва сприяє проведення міжнародних форумів. День відкриття Стокгольмської конвенції ООН з навколишнього середовища (5 червня 1972 р.) був оголошений Всесвітнім днем навколишнього середовища. Важливе значення мали: Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінки, 1975 р.); Глобальний форум з проблем виживання (Москва, 1990 р.); Конвенція ООН з навколишнього середовища та розвитку (ЮНСЕД або КОСР-92,
Ріо-де-Жанейро, 1992 р.). Конференція стала однією з найважливіших подій у розвитку людства в ХХ ст., її рішенням було затверджено «Порядок денний на ХХІ століття». Цей програмний документ поставив для всіх країн світу головну мету на майбутнє – просування шляхом сталого розвитку суспільства, в умовах якого задовольняються потреби сучасності без загрози для майбутніх поколінь. Важливим документом в міжнародних природоохоронних відносинах є Всесвітня хартія охорони природи, яка проголосила та взяла під захист право всіх форм життя на існування.

Експерти ООН вважають, що на сучасному етапі розвитку міжнародні зусилля при вирішенні глобальної екологічної кризи повинні бути спрямовані на дослідження основних причин кризи, боротьбу з її наслідками, оцінку глобального ризику, залучення широкої громадськості, забезпечення засобів правового регулювання, інвестування в майбутнє.

З вирішенням глобальних екологічних проблем також пов’язана діяльність міжнародних громадських організацій, партій, груп, рухів «зелених».

2. Досвід зарубіжних країн у сфері природокористування та охорони навколишнього природного середовища

В усіх високорозвинених країнах світу визнана необхідність теоретичного обґрунтування і здійснення практичних кроків у фінансуванні екологічної політики, яка передбачає збереження природи, якість навколишнього природного середовища, раціональне використання реальних і потенційних природних ресурсів, підтримку екологічної рівноваги в природі та забезпечення умов існування для людини. У наш час в багатьох країнах світу розроблені і діють національні програми охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів. Вони мають принципово новий характер порівняно з колишньою політикою охорони природи, яка мала обмежену сферу дії і виходила з концепції ліквідації наслідків порушення довкілля.

Прикладом практичного здійснення таких програм є програма збереження болотних угідь, прийнята канадським урядом у 1991 році. Основним завданням цієї програми є створення умов для використання природних ресурсів і територій таким чином, щоб не спричиняти виникнення збитків та погіршення стану боліт, поновлення і відтворення водно-болотних угідь там, де продовжується їх деградація або існування цих територій знаходиться на критичному рівні. Головними критеріями, що визначають напрямки діяльності у короткостроковому періоді, є попередження подальшого знищення цих природних угідь і запобігання шкоди, яка може бути завдана природним ресурсам, у довгостроковому періоді.

Аналогічні програми були розроблені і в інших країнах: Сполучених Штатах Америки – The US Wetlands Action Plan (US Fish Wildlife Service, 1990), The US Environment Protection Agency and Army Corps of Engineers (Lynch-Stewart, 1992); Нідерландах – Danish «no loss» wetlands policy (Moller, 1995); Європейському Співтоваристві – European Union principles for the implementing a no net loss policy (Commission of the European Communities, 1995).

Нова за змістом політика збереження природного середовища втілюється у формі національних програм, в яких передбачена взаємодія органів державного управління, приватного сектору, науки, фінансових установ. У всіх країнах прийняті закони про охорону природного середовища, в яких закріплені функції держави з регулювання природоохоронної діяльності, а також визначені права і обов’язки природокористувачів.

Такими законами в США є закон «Про національну політику в сфері навколишнього середовища» (1970 р.), в Японії – основний закон з боротьби із забрудненнями навколишнього природного середовища (1967 р.), у Швеції – закон «Про охорону навколишнього середовища» (1969 р.). Приймаються спеціальні законодавчі акти, спрямовані на попередження та усунення порушень якості окремих компонентів навколишнього середовища. В основу законодавчої піраміди закладені численні нормативні акти (постанови, накази, правила тощо) органів місцевої влади, які найбільшою мірою враховують природно-географічну та соціально-економічну специфіку того чи іншого регіону.

У США вже у 1970 році було сформульовано положення про обов’язковість проведення державної екологічної експертизи всіх напрямків господарської діяльності. У спеціальних законах визначені конкретні природозахисні заходи з охорони повітря, води, поводження з твердими відходами, контролю за отрутохімікатами й токсичними речовинами, рекультивації земель, боротьби з шумом, неприємними вібраціями та запахами.

В зарубіжних країнах, крім спеціальних органів державного управління, створені центральні органи державного управління з великими повноваженнями, які відповідають за керівництво в національних масштабах політикою в галузі навколишнього природного середовища, за координацію дій інших зацікавлених юридичних
і фізичних осіб, установ і відомств, за участь у міжнародних програмах співробітництва. Такими органами у США є Федеральне агентство з охорони навколишнього природного середовища, в Японії – Управління з охорони навколишнього природного середовища, у Франції – Міністерство з якості життя. Крім того, у деяких країнах при урядах створені консультативні органи: в США – Рада з якості навколишнього середовища; в Англії – Постійна королівська комісія з боротьби із забрудненням навколишнього середовища.

Основою політики в галузі охорони навколишнього середовища і фінансування природоохоронних заходів є принцип нормативно якісного стану довкілля, який забезпечується або системою норм і стандартів на граничнодопустимі рівні антропогенного навантаження, склад забруднень, викидів, скидів, або системою оподаткування підприємств, які допускають порушення встановлених вимог природокористування. Обидва принципи можуть бути органічно поєднані. Регулювання охорони довкілля в зарубіжних країнах підкріплюється системою економічних важелів стимулювання і адміністративних санкцій.

Держави використовують різноманітні засоби стимулювання приватного капіталу, які заохочують його до виконання нових законодавчих норм. У країнах Європейського співтовариства загалом налічується понад 200 таких механізмів. Серед них є такі: пряма дотація на будівництво та експлуатацію природоохоронного обладнання, міських і районних водоочисних споруд, які звільняють підприємства від надмірних витрат; пільгове цільове кредитування приватного сектору; система податкових пільг.

Паралельно із стимулюванням існують і важелі примусового характеру, які застосовуються до порушників екологічних норм і стандартів. У першу чергу – це заборона виробництва будь-яких хімічних речовин, що мають підвищену токсичність, вимоги щодо припинення викидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище в містах і районах, де склалася критична санітарно-гігієнічна ситуація. У деяких країнах для підприємств, які забруднюють середовище, встановлений прогресивний податок за понаднормативні викиди забруднюючих речовин. Ряд законодавчих систем передбачають штрафні санкції на випадок недотримання встановлених екологічних норм, а в окремих випадках – кримінальну відповідальність або заборону виробничої діяльності підприємства.

Економічно розвинені держави фінансують основну частину фундаментальних наукових досліджень і підготовку кадрів для галузі охорони навколишнього природного середовища, залишаючи за приватним бізнесом розробку та здійснення високорентабельних науково-технічних робіт. Обсяги щорічних державних асигнувань на дослідження в галузі екології і охорони природних ресурсів постійно збільшуються. Наприклад, витрати на здійснення природоохоронних програм в Австралії за період з 1996 року зросли більше ніж удвічі.

В Японії природоохоронне законодавство і управління охороною навколишнього природного середовища зорієнтовані на розробку в першу чергу стандартів здоров’я, додаткових обмежень емісій для окремих галузей промисловості. Саме в Японії розроблені найжорсткіші у світі санітарно-гігієнічні стандарти якості води. Особливістю екологічної політики Японії є широке використання компенсацій за шкоду, завдану довкіллю, які виплачуються потерпілим підприємствами-забруднювачами. В цій країні діє законодавство з контролю за виробництвом фреонів, розроблена спеціальна програма реконструкції підприємств з виробництва фреонів, обсяг фінансування якої щороку становить 48 млн. ієн, передбачені пільги з кредитування і податків на екологічні заходи.

Екологічна політика Великобританії ґрунтується перш за все на якісних характеристиках об’єктів навколишнього середовища. Визнано за необхідне проведення оцінки навколишнього середовища до початку проектування будь-якого будівництва, а в подальшому – періодичного контролю за станом навколишнього природного середовища. Щодо екологічного планування і управління початковий варіант екологічної експертизи порівнюється з іншими варіантами оцінок, що дозволяє більш оптимально визначати параметри антропогенного впливу.

Екологічна політика Швеції зорієнтована на розробку екологічно чистих виробничо-технологічних процесів і обладнання, які сприяють недопущенню антропогенних забруднень атмосфери, вод, ґрунтів та інших природних об’єктів.

Правове регулювання охорони навколишнього природного середовища у Франції пов’язане з соціальним поняттям якості життя, рівнем екологічної свідомості і освіти населення, відображенням у чинному законодавстві об’єктивних потреб охорони навколишнього середовища, життя і діяльності людини.

В Індії створений Національний комітет з планування і координації діяльності в галузі збереження навколишнього середовища, який розробляє для уряду рекомендації з правових, адміністративних і техніко-економічних питань.

У Мексиці програмами з покращання навколишнього середовища керує Координаційний комітет під головуванням міністра охорони здоров’я. Національні координаційні комітети із збереження навколишнього середовища існують в Бразилії, Кенії, Заїрі, Камеруні, Гані та інших країнах.

В Угорщині управління діяльністю в галузі охорони природи розподілено між різними міністерствами і відомствами.

Згідно із законом про охорону атмосферного повітря у Болгарії обов’язковим для підприємств є застосування лише такої технології, яка забезпечує мінімальні та допустимі викиди шкідливих речовин в повітря.

У Польщі питання використання і охорони середовища регламентуються Конституцією, законами та іншими законодавчими загальнодержавними актами. Дотримання законів і правил контролюється Державною інспекцією з охорони навколишнього середовища.

Нині людство повинне серйозно переосмислити ставлення до природи і об’єднати зусилля націй і народів у боротьбі за врятування біосфери планети, здійснення нових локальних, регіональних і міжнародних програм подальшого розвитку та виживання, які повинні базуватися на нових соціально-політичних засадах, екологічній основі, глибоких екологічних знаннях і підвищеній екологічній свідомості.

3. Участь України у міжнародному співробітництві в галузі охорони довкілля

Україна через високий рівень концентрації промислового виробництва та сільського господарства, хижацьке використання природних ресурсів протягом десятиріч перетворилася в одну з найнебезпечніших в екологічному відношенні країну. Нинішня екологічна ситуація в нашій країні характеризується як глибока еколого-економічна криза, яка зумовлена закономірностями функціонування адміністративно-командної економіки колишнього СРСР. Нарощування продуктивних сил здійснювалося практично без врахування екологічних наслідків, існував відомчий, споживацький підхід до розміщення нових виробництв. Були допущені серйозні помилки в організації комплексного використання природних ресурсів, недостатня увага приділялася управлінню охороною природи та контролю за якістю природного середовища.

Україні притаманні такі екологічні проблеми, як кислотні дощі, транскордонне забруднення, руйнування озонового екрану, потепління клімату, накопичення відходів, особливо токсичних та радіаційних, зниження біологічного різноманіття. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції в 1986 році з її величезними медико-біологічними наслідками спричинила в Україні ситуацію, що наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи.

Перехід України до регульованої ринкової економіки потребує змін пріоритетів у здійсненні регулювання природокористування та екологічної функції держави взагалі. Поряд із посиленням адміністративного впливу у цій сфері, який раніше був єдиним шляхом забезпечення оптимального природокористування, в умовах ринку першочергову роль відіграють економічні важелі. Робота з формування нового економічного механізму природокористування є принциповою, оскільки практично не існує вітчизняних і зарубіжних аналогів наукових досліджень в галузі економіки природокористування. Зарубіжний досвід свідчить, що в перспективі розвиток ринкових відносин і конкуренції призведе до значного підвищення рівня виробництва, стимулювання енерго- і ресурсозбереження, структурної перебудови економіки України, що дозволить суттєво зменшити рівень забруднення довкілля.

З перших днів незалежності наша держава бере активну участь у міжнародних природоохоронних заходах і реалізації екологічних програм та проектів. Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища займає важливе місце у зовнішньополітичному курсі України.

Україна як член ООН є суверенною стороною 18 міжнародних природоохоронних угод, бере участь у 20 міжнародних конвенціях і продовжує активно працювати з іншими країнами світу над проблемами врятування нашої планети від екологічного лиха. Україна підписала 44 двосторонні міжнародні угоди і договори, насамперед із сусідніми країнами – Білоруссю, Грузією, Молдовою, Росією, Словаччиною та Польщею. Меморандуми про взаємопорозуміння і співробітництво в галузі охорони довкілля підписані з Австрією і Фінляндією. Угода про співробітництво в галузі охорони довкілля укладена з урядом Ізраїлю, про співробітництво в галузі ядерної безпеки і захисту від радіації – з урядами Фінляндії, Австрії та Росії. Динамічно розвивається співробітництво в галузі охорони довкілля, національних парків і біорізноманіття, раціонального використання природних ресурсів, управління водними ресурсами, токсичними відходами, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – з Данією, Нідерландами, США.

Міжнародне співробітництво в галузі ядерної та радіаційної безпеки у рамках програми TACIS Україна підтримує з МАГАТЕ і Європейським Союзом, а також на двосторонній основі з США, ФРН, Канадою, Швецією та Японією. З питань зміни клімату підписані Меморандум про співробітництво урядів України та Канади, а також Протокол про співробітництво з Нідерландами. Нині почалося впровадження трьох спільних проектів.

Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана із вирішенням глобальних та регіональних проблем, охорони довкілля (ЮНЕП, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.). Україна бере активну участь у діяльності Європейської Економічної комісії, насамперед з її Комітетом з екологічної політики. З 1995 року Україна є членом Ради Європи – однієї з найвпливовіших організацій, в діяльності якої питання охорони навколишнього середовища займають важливе місце.

Наша держава була активним учасником Всесвітньої зустрічі глав держав та урядів в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та Йоганнесбурзі (2002 р.), підписала прийняті там програмні документи та реалізує їх на національному рівні. Важливою подією, що стимулювала розвиток міжнародного права в галузі навколишнього середовища на європейському рівні, стало прийняття Програми дій з охорони навколишнього середовища для Центральної і Східної Європи на Конференції міністрів охорони навколишнього середовища (Люцерна, Швейцарія,
28–30 квітня 1993 р.). Такі конференції стали традиційними. Вонивідбувалися у 1995 році в Софії (Болгарія), у 1998 році – в Орхусі (Данія). У 2003 році в Києві відбулася конференція «Довкілля для Європи», що свідчить про високий міжнародний авторитет України в галузі охорони довкілля.

Незважаючи на глибоку еколого-економічну кризу в українському суспільстві, впровадження економічних методів регулювання природокористування залишається одним із першочергових завдань, оскільки від його успішного вирішення значною мірою залежить економічна ефективність народного господарства, здатність економіки України до стабільного і тривалого саморозвитку.

Список літератури

1. Білявський, Г.О. Основи екології: теорія та практикум [Текст]: навчальний посібник / Г.О. Білявський, Л. І. Бутченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Лібра, 2004. – 368 с.

2. Богачов, В. Необхідність підвищення екологічної безпеки в Україні [Текст] / В. Богачов // Економіст. – 2008. – №9. – С. 12–14

3. Глушкова, В.Г. Экономика природопользования [Текст]: учебное пособие / В.Г. Глушкова, С.В. Макар. – М.: Гардарика, 2007. – 448 с.

4. Гурська, Г.А. Поняття екологічного аудиту та його співвідношення із суміжними поняттями [Текст] / Г.А. Гурська // Держава і право. – 2008. – №3. – С. 469–473

5. Джигирей, В.С. Основи екології та охорони навколишнього природного середовища. Екологія та охорона природи [Текст]: навчальний посібник / В.С. Джигирей, В.М. Сторожук, Р.А. Яцюк; Мін-во освіти і науки України. – 2-е вид., доп. – Львiв: Афiша, 2004. – 272 с.

6. Екологічні основи природокористування [Текст]: навчальний посібник / Т.А. Сафранов. – 3-е вид., стереот. – Львів: Новий Світ-2000, 2006. – 248 с.

7. Екологія [Текст]: підручник / Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т. – К.: КНЕУ, 2005. – 371 с.

8. Запольський, А.К. Основи екології [Текст]: підручник / А.К. Запольський, А. І. Салюк; ред. К.М. Ситник. – 3-е вид., стереот. – К.: Вища школа, 2005. – 382 с.

9. Колотило, Д.М. Екологія і економіка [Текст]: навчальний посібник / Д.М. Колотило; Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т. – 2-е вид. доп. і перероб. – К.: КНЕУ, 2005. – 576 с.

10. Основи екології [Текст]: навчально-методичний посібник /; сост.: Б.О. Дадашев, В.П. Гордієнко; УАБС НБУ. – Суми: УАБС НБУ, 2006. – 122 с.

11. Основи екології. Екологічна економіка та управління природокористування [Текст]: підручник / Л.Г. Мельник. – Суми: Університетська книга, 2006. – 759 с.

12. Правдюк, Н.Л. Екологічний аудит як інструмент управління природокористуванням [Текст] / Н.Л. Правдюк // Вісник Сумського національного аграрного університету. – 2007. – №4. – C.299–304

13. Регіональна економіка [Text]: курс лекцій. Модуль 2. Екологія / ДВНЗ «УАБС НБУ»; уклад.: Б.А. Дадашев, В.В. Обливанцов, В.П. Гордієнко. – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2008. – 123 с.

14. Синяєва, Л.В. Екологічні проблеми України та шляхи їх вирішення [Текст] / Л.В. Синяєва, Р. І. Олексенко, І. М. Плаксіна // Вісник Сумського національного аграрного університету. – 2007. – №4. – C.12–15

15. Українська екологічна енциклопедія [Текст] / Міжнародна економічна фундація, Ін-т українознавства мін-ва освіти і науки України; ред. Р.С. Дяків. – Вид. 2-ге. – К.: МЕФ, 2006. – 808 с.

16. Царенко, О.М. Основи екології та економіка природокористування [Текст]: навчальний посібник / О.М. Царенко, О.О. Нєсвєтов, М.О. Кадацький. – 2-е вид., стереот. – Суми: Університетська книга, 2004. – 400 с.

Скачать архив с текстом документа