Тарас Шевченко – великий син України
СОДЕРЖАНИЕ: Початок поетичної творчості Шевченка та перші його літературні спроби. Історичні поеми, відтворення героїчної боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів. Аналіз драматичних творів, проблема ворожості кріпосницького суспільства мистецтву.Реферат
Тарас Шевченко – великий син України
Життя Т.Г. Шевченка
Батьки Тараса Шевченка були кріпаками поміщика Василя Енгельгардта, якому в Звенигородському повіті Київської губернії належали великі маєтності, зокрема й села Кирилівка та Моринці. Родом з Кирилівки був батько Тараса, з Моринців — мати. Тарас народився 9 березня 1814 року в Моринцях. Коли хлопчикові не було й двох років, його батьки повернулися до Кирилівки, і тут, у вбогій хатині діда Івана, в тяжких злиднях минули дитячі літа майбутнього великого поета. Дід був свідком народного повстання проти польської шляхти 1768 року, його розповіді захоплювали допитливого хлопця й на все життя запали в його памяті.
Коли Тарас підріс, то батько віддав його в науку до дячка. Навчання по церковнословянських книжках було тяжким і супроводжувалось систематичним покаранням учнів різками. На девятому році Тарасового життя померла його мати. Батько одружився з удовою, яка мала своїх трьох дітей. Життя хлопця стало ще тяжчим. Незабаром помер і батько. В одинадцять років Тарас лишився круглим сиротою. Деякий час він був пастухом у дядька Павла, далі став за «школяра-попихача» в дяка: носив до школи воду, рубав дрова, топив грубу. Пяниця-дяк знущався над школярами й над Тарасом. Проте, яким не було лихим становище «школяра-попихача», воно все ж давало йому шматок хліба й змогу вчитися. З ранніх років виявилась у Шевченка пристрасть до малювання. Вугіллям і крейдою він малював, де тільки міг: на стінах, дверях, воротах. У школі, коли до його рук могли вже потрапляти папір і олівець, потяг до малювання зріс ще більше.
На пятнадцятому році Тарасового життя в його долі сталася зміна. Помер старий пан. Кирилівка дісталася його синові — Павлу Енгельгардту, для якого набирали по селах двірню. Тараса зробили «козачком», в обовязки якого входило невідлучно сидіти в панському передпокої й чекати, поки панові необхідно буде дати люльку, вогонь чи налити склянку води. З початком польського національно-визвольного повстання 1830-1831 років службове становище Шевченкового пана змінилося. Він покинув Вільно і на початку 1831 року переїхав до Петербурга. За ним, разом з іншими, прибув і Тарас. У Петербурзі Тарасова нездоланна пристрасть до малювання виявилася ще з більшою силою. Енгельгардт вирішив, що йому вигідно мати власного кріпосного маляра. Він поступився, нарешті, невідступному проханню Шевченка і законтрактував його, уже вісімнадцятирічного юнака, на чотири роки «різних малярських справ майстрові» Василю Ширяєву. Світлими «білими» ночами Шевченко ходив у Літній сад змальовувати статуї. За цим заняттям якось застав його земляк, молодий художник Іван Сошенко. Вражений талантом юнака і його становищем кріпосного художника, Сошенко намагався всіляко допомагати Шевченкові. Він познайомив його з байкарем Є.Гребінкою, деякими учнями й викладачами Академії мистецтв, зокрема славетним художником К. Брюлловим. Нові знайомі вирішили визволити його з кріпацтва. Брюллов намалював портрет відомого поета В. Жуковського, який було розіграно в лотерею. На виручені гроші 22 квітня 1838 року Шевченко був викуплений на волю і незабаром став учнем Академії мистецтв, його вчителем став Брюллов, під керівництвом якого Шевченко досяг значних успіхів. Протягом 1839-1841 років він одержав три срібних медалі за художні роботи.
Початок поетичної творчості
Писати вірші Шевченко почав невдовзі до викупу з кріпацтва. Перші його літературні спроби гаряче підтримав і заохотив відомий український письменник Є.Гребінка. Поступово вірші молодого поета в рукописах ставали відомими його друзям та знайомим, які пророкували в ньому геніальний поетичний талант.
У перший період своєї творчості Шевченко написав баладу Причинна сюжет якої побудований за мотивами народних пісень про вірне кохання, розлуку й трагічну смерть дівчини й козака. Балада змальовує кінцевий момент трагедії. Дівчина, доведена до розпачу розлукою з коханим, йде до ворожки. Від її “чарів” вона стає “причинною” душевно хворою . Напівсонна, білим привидом блукає бурхливої ночі понад Дніпром, лізе на вершину дуба, щоб подивитися чи не їде милий. Причинна злазить з дуба, а внизу на неї чекають русалки – душі нехрещених дітей, які повиходили з Дніпра грітися проти місяця. Русалки залоскотали дівчину, а потім “Довго, довго дивувались на її вроду”. А вранці на стомленому коні повертається козаченько. Не спочиваючи, поспішає додому, щоб швидше побачитися з дівчиною. Його гнітить тяжке передчуття. Він помічає тіло коханої і з розпуки вбиває себе. Виразно виявилося в баладі «Причинна» й гнучке, майстерне володіння ритмічними засобами віршування.
«Причинна» — великий творчий успіх молодого Шевченка. Сучасники сприйняли баладу з захопленням. Два уривки з неї — «Реве та стогне Дніпр широкий» і «Така її доля...» — перейшли в народ, стали популярними піснями. В баладі «Тополя » поет розповідає про струнку, одиноку тополю, яка не піддається вітрам і високо здіймається у своїй незайманій красі до самого неба, стає символом краси простої дівчин, її моральної величі. «Тополя » - одна з кращих балад Шевченка. В основу сюжету покладено звичайний для тогочасної дійсності факт – віддання дівчини за нелюбого, старого, зате багатого. У баладі Утоплена розповідається про розбещену матір, яка за гульнею не зчулася, як минули літа молодії…, із заздрості до молодості і розквітлої вроди дочки топить її і сама гине. Поет засуджує неробство, розбещеність, паразитизм, які вбивають у людині все найблагородніше, найвеличніше, навіть материнську любов. До соціально-побутових поем раннього періоду належать Катерина, Маряна-черниця, Слепая. Поеми Шевченка «Катерина» , «Тарасова ніч» склали першу поетичну збірку Шевченка — «Кобзар ». Спеціально для «Кобзаря » Шевченко написав вступний вірш-заспів «Думи мої, думи мої ». Вихід у світ цієї невеличкої книжечки, до якої ввійшло лише вісім творів, приніс Шевченкові широку славу. У цей же час він починає писати драматичні твори російською мовою. Уже в ранніх творах Шевченка визначились характерні риси його поезії — народність, волелюбність, свіжість, простота.
У «Кобзарі » 1840 року особливу увагу сучасників Шевченка привернула поема «Катерина ». Вона швидко набула популярності. Щирість і безпосередність почуття молодого поета, глибока емоційність, краса і виразність поетичної мови виявилися в «Катерині » з винятковою художньою силою й поставили її на одне з перших місць серед ранніх творів Шевченка. Шевченко присвятив її видатному російському поетові-романтику Василю Жуковському, який поряд з Карлом Брюлловим відіграв вирішальну роль у його викупі з кріпацтва.
Твір починається ліричним зверненням поета до «чорнобривих» дівчат. Поет закликає недовіряти спокусникам, які можуть легко занапастити молоде життя. Він протиставляє здорову народну мораль моралі нетрудових верств. Звернення поета становить ліричний образ-переживання, в якому з самого початку виразно вгадується і тема твору – тема зневаженого кохання селянської дівчини до людини іншого соціального етапу, і сумно-трагічний характер її висвітлення. Катерина покохала панича-офіцера. Вона не слухала «ні батька, ні неньки», пішла за покликом свого серця. Нерівного кохання Катерини, яке криє в собі небезпеку для дівчини і загрожує їй занапащенням долі, село не схвалює. Слава про Катерину «на все село недобрая стала». Але суворої правди, яку підказує навколишнє середовище, Катерина не сприймає. Незабаром панич-офіцер пішов з села у похід. Події розвиваються дедалі драматичніше, розповідь про них стає напруженішою. І ставши покриткою, Катерина ще деякий час живе ілюзіями, надіями, що милий, який «обіцявся вернутися», повернеться, тоді Катерина стане його дружиною, «забудеться горе». Сільські поговори вилилися в справжню трагедію для Катерини, коли вона народила дитину. Вона «вже не співає, як перше співала» — «кляне свою долю». Вдень Катерина не виходить з хати, тільки увечері носить по садочку сина.
Батьки Катерини, прибиті горем дочки і сільським поговором, проганяють її з дому. Ця трагічна сцена — одна з найбільш вражаючих у поемі. Після довгих поневірянь, під час яких доводилося і ночувати під тином, і просити милостиню, Катерині таки вдалося зустріти свого Івана, але він її грубо, брутально відштовхнув. У цьому епізоді, сповненому надзвичайної драматичної сили, розвиток дії досягає кульмінації, за якою настає трагічна розвязка: остаточно вибита з життєвої колії, втративши свою останню надію, знесилена Катерина лишає сина на шляху, а сама кидається в ополонку.
Епілог поеми — епізод, що стався через кілька років. По дорозі до Києва сів спочивати сліпий кобзар з хлопчиком-поводарем. У великій подорожній кареті — берлині, запряженій шестернею, їде шляхом пан з сімєю. Спинились коло старців, махають з віконця рукою, підкликають малого поводаря-міхоношу. Пані дивується його вроді, дає йому гроші, а пан пізнав батько свого сина, та не хоче взяти. Хлопчик-поводар — це син Катрусі, Івась. Його врятували лісники, він підріс і тепер водить старого кобзаря, викликаючи глибоке співчуття дівчат.
Катерина — образ неповинної страдниці-покритки, селянської жінки, скривдженої офіцером. Доля Катерини викликає глибоке співчуття і збуджує палкий протест проти соціальної кривди, проти наруги над людиною.
Катерині в поемі протиставлений пан-офіцер, людина з потворними моральними уявленнями й звичками свого класу, бездушний і підступний зальотник, для якого страждання й зламане життя селянської дівчини нічого не важать. На початку поеми він подається тільки в сприйнятті дівчини: молодий військовий, чорнобривий. Майже до кінця твору судити про нього можна лише з того, що через нього і з його вини сталося з Катериною. Тільки в одному епізоді, під час зустрічі із зведеною ним Катериною, офіцер виведений безпосередньо. Пізнавши сина, він не хоче його взяти, відвертається, покидає його напризволяще. Трагедія Катерини стала трагедією і її батьків. Це трудівники-селяни, чиї нехитрі поняття про святість і непорушність сімї та шлюбу, чистота й правда в людських взаєминах ґрунтуються на здоровій народній моралі. Лихий поговір і глузування з Катерини на селі вони беруть і на себе й переживають її необачний вчинок як власну ганьбу й вину перед сільською громадою. Батько й мати осуджують Катерину і, хоч і люблять її, з пекучим болем у серці виганяють зганьблену дочку шукати батька своєї дитини. З горя й туги батьки невдовзі помирають.
У романтичному світі поетичних образів «Кобзаря » одною з найяскравіших романтичних постатей є мандрівний народний співець, змальований у вірші «Перебендя» . Самотній сліпий кобзар Перебендя «усюди вештається та на кобзі грає», усюди знаходить потрібне людям слово: з дівчатами на вигоні співає «Гриця» та «Веснянку», з парубками — «Сербина», «Шинкарку», злу свекруху вміє зачепити піснею «про тополю, лиху долю», на базарі «тяжко-важко заспіває, Як Січ руйнували». Кобзар кровно звязаний з народом, користується його любовю й повагою, є виразником народних печалей і радостей, носієм народних традицій. Він пробуджує в людей високі громадянські почуття, але стає сам собою лише на самоті, в час високого творчого натхнення. В такі хвилини він – не простий виконавець народних пісень, а натхненний поет-творець, наділений палкою, бурхливою уявою, який «все знає... все чує», скрізь проникає своїм поглядом, задушевно розмовляє з природою, володіє чудодійною силою поетичного слова. Свої задушевні пісні Перебендя співає «в степу на могилі, щоб ніхто не бачив». Образ Перебенді-поета значною мірою зливається з образом самого автора «Кобзаря ».
Маряна-черниця (1841). Маряна, дочка багатої вдови, покохала бідного Петруся. Але мати хоче віддати її за нелюба, багатія. Тяжко переживають це і Петрусь і Маряна. Петрусь виявляє рішучість іти добути гроші. На цьому розповідь обривається. Очевидно, за задумом, як про це свідчить назва поеми, Маряна залишилася вірною своєму коханню і, не дочекавшись Петруся, пішла в черниці.
Слепая (написана 1842 і за життя поета не була надрукована). Основну частину поеми становить розповідь незрячої матері, жертви панської розпусти, 15-річній Оксані про своє страдницьке життя і поневіряння. Росла вона сиротою. Її вродою захоплювалися, любили її в чужій сімї. Та ось зявився в селі старий дідич. Вона повірила йому, а пан зганьбив її і виїхав. Народивши дочку, безіменна героїня поеми знаходить для себе радість і втіху. Все своє життя вона присвятила доньці. Довго вона чекала на повернення пана, батька своєї доньки красуні Оксани, від горя і пролитих сліз осліпла, та надії не втрачала. І дочекалась. Повернувся пан, не відмовився від своєї доньки, взяв її у покої. Але в панських покоях Оксана не здобула щастя. Пан не велів виходити її із покоїв. Слухаючи через вікно спів свого коханого, вона в своїй уяві створює картину втечі. Але за наказом пана козака вбивають. Пан – рідний батько – чинить наругу над донькою. Оксана помстилася і за себе і за свою матір; гайдамацьким ножем зарізала пана, підпалила маєток, і сама, збожеволівши, згоріла в огні пожежі.
Історичні поеми
Поема Тарасова ніч (1839) . Шевченко відтворив один з епізодів героїчної боротьби українського народу проти польської шляхти – переможну битву козацького війська під проводом Тараса Федоровича (Трясила). У цій поемі Шевченко вперше звернувся до теми боротьби українського народу проти польсько-шляхетського гніту.
1841 року він видав окремою книжечкою велику історичну поему «Гайдамаки » над якою він працював протягом 3-х років. У поемі дано широку картину козацько-селянського антифеодального повстання 1768 року – найбільш напруженішого епізоду в історії гайдамацьких рухів на Правобережній Україні у 18 ст., відомого під назвою Коліївщина. Основними джерелами для поеми були усна народна творчість про гайдамаків, спогади, народні перекази, якими цікавився поет ще в дитинстві, розповіді діда. Композиційно поема складається з лірично-філософського вступу-присвяти, історичного вступу (Інтродукція), десяти розділів і епілогу. Інтродукція становить експозицію сюжету поеми, який розвивається двома лініями. Основна сюжетна лінія зв’язана з підготовкою, наростанням і розвитком гайдамацького повстання. З головною сюжетною лінією тісно переплітається розповідь про Ярему і його кохання з Оксаною. До повстання народ готувався як до урочистого свята. Це яскраво змальовано у розділі Свято у Чигирині, де подана картина освячення ножів. Важливу роль у гайдамацькому повстанні відігравали народні співці-кобзарі. Нерозривним з повсталою масою показаний у поемі кобзар Волох. Він своїм співом збуджує маси, підносить настрій, прославляє ватажка повстанців Максима Залізняка. Типовим представником повсталої маси в поемі виступає Ярема. Сповнений снаги до боротьби, але засмучений розлукою з коханою Оксаною, йде до повстанців. Випадково довідавшись від Залізняка про викрадення Оксани, Ярема спочатку втрачає притомність, а потім вибухає незвичайним гнівом і сповнюється бойовим знаряддям. Ризикуючи своїм життям він звільняє Оксану з неволі, непритомну привозить в Лебедин, де через тиждень з нею вінчається, і того ж дня повертається до повстанців. Для Яреми інтереси повсталого народу вищі за його власні.
Поема Іван Підкова. Іван Підкова – це постать історична. Він жив і діяв у середині 16 ст., відзначався легендарними перемогами над турецькими військами на Україні і в Молдавії. Але про морські походи Івана Підкови нічого не відомо. Поема складається з 2-х частин. У першій поет оспівує козацькі часи на Україні. В другій частині зображено морський похід запорожців до столиці султанської Туреччини – Царграду. Велич, рішучість, силу і сміливість запорожців і їх отамана тут змальовано на фоні грізного буяння морської стихії.
Поема Гамалія (1842) . Поема багата на слухові, музикальні образи. Починається невільничим плачем-піснею козаків-бранців у Скутарі – передмісті Стамбула, де були в’язниці для невільників. Навіть природа не може залишитися байдужою до того страшного козацького ридання. Почули цей плач Великий Луг і Хортиця і вирушили в похід запорожці не кишені трусить, тобто не заради здобичі а братів визволяти. Потім дія переноситься у Стамбул. Все заснуло, тільки у Скутарі в склепу не дрімають козаки-сердеги. Вони чекають братів-визволителів. І в дрімотну тишу вриваються могутні козацькі бойові поклики Гамалія по Скутарі – по пеклу гуляє, сам худригу розбиває, кайдани ламає. Козацтво зробило свою справу, бранців визволено. Поема закінчується картиною повернення козаків на Батьківщину. Вони співають бадьору, величальну пісню про Гамалію, отамана завзятого.
Другий період творчості 1843-1847
Другий період творчості 1843-1847 період трьох літ (закінчився для Тараса арештом). Відбулася перша поїздка Шевченка на Україну, яка тривала протягом 9-ти місяців (травень 1843 – лютий 1844) з того часу, як залишив свою батьківщину підлітком-кріпаком. Першим твором, який написав Шевченко по приїзді на Україну 1843 році була поема російською мовою Тризна . Поема відбиває почуття і настрої поета під час першої подорожі на Україну, шукання ним нового героя-борця за свободу на раб ской земле.
У 1845р. перебуваючи на Чернігівщині написав поеми Єретик , Сліпий . У кінці жовтня поет захворів і переїжджає в Переяслав до свого знайомого лікаря А.Козачковського. Тут він написав поеми Наймичка і Кавказ . Перебуваючи у сусідньому селі Вюнищах тяжко хворий Шевченко створив такі видатні твори, як послання І мертвим, і живим… , Холодний Яр в якому вперше Миколу І названо лютим Нероном, а його прислужників – панів – людоїдами лихими, розбойниками неситими, голодними воронами. Символом нездоланних визвольних прагнень народу у вірші виступає Холодний Яр. Впевненість у майбутньому торжестві правди, добра віру в неминучість кари катам-гнобителям Шевченко висловлює і в циклі Псалми Давидові . У кінці грудня здоровя поета значно погіршилось. Потрібний був постійний нагляд лікаря. Шевченко знову повернувся до Переяслава і 25 грудня 1845 року він пише свій славнозвісний безсмертний вірш Заповіт , де звучать відверті заклики до революційного повалення самодержавства і, яким завершується збірка Три літа . Народ сприйняв заповіт Шевченка як свій революційний гімн. Його перекладено на 50 мов.
Ці твори, які були написані Шевченком у 1843-1847 роках, у той час не були опубліковані, бо переважна частина з них мала антицарський і антикріпосницький характер. Тому він і не думав їх друкувати, а призначав для нелегального поширення. Ці поезії він об’єднує у рукописну збірку Три літа , куди ввійшли: Сон , Кавказ , І мертвим, і живим… , Заповіт , Розрита могила та ін. У рукописній збірці Три літа першим вміщено ліричний вірш Чигрине , Чигрине . Поета тепер цікавить не стільки героїчна боротьба народу України в минулому, скільки її наслідки. Відвідавши Чигирин, що був столицею України в Хмельницького, і побачивши страшенне запустіння міста, поет задумується, за що ж боролися відважні сини України з польською шляхтою, з турецько-татарськими ордами, з царизмом. Чому ж тепер заснула Вкраїна, буряном укрилась, цвіллю зацвіла, в калюжі, в болоті серце прогноїла, і в дупло холодне гадюк напустила. Від минулого України залишились тільки руїни, розсипаються могили і навіть Дніпро висихає. Вірш цей засвідчує початок еволюції в поглядах Шевченка на завдання і значення поезії. Ліричні поезії збірки Три літа показують, в яких тяжких роздумах, іноді внутрішніх суперечностях відбувався процес вироблення нового поетичного слова, нового стилю. У вірші Минають дні, минають ночі… поет, звертаючись до бога, просить собі долі: Коли доброї жаль, боже, то дай злої, злої!
Нового характеру у другому періоді творчості Шевченка набувають балади Лілея . Квітка Лілея розповідає Королевому цвіту про своє життя, коли вона була людиною. Рано вона залишилась сиротою, мати її … злого пана кляла-проклинала, та й умерла…. Дівчину забирає пан. Я виросла, викохалась у білих палатах. Я не знала, що байстря я, Що його дитина. Пан покинув зганьблену дівчину. Терплячи тяжкі поневіряння дівчина умерла зимою під тином, а весною процвіла… цвітом при долині, і назвали її Лілеєю-Снігоцвітом.
Балада Русалка . Тут витвори народної поезії – русалки, переосмислені поетом, виступають і як жертви кріпосницької сваволі, і як месниці за вчинене панами зло. Жертвою кріпосницької сваволі була мати, яка, народивши від пана дочку, топить її і заповідає, щоб вона перетворилась у русалку та помстилась над паном. Але потім грішна мати помирилась з паном, знову розкошує у палатах. І русалки, Дніпрові дівчата, помстились над нею.
Поема Сон (1844) посідає особливе місце в творчості Шевченка. Це його перша сатирична поема в якій він засуджує не тільки окремі потворні явища тогочасної дійсності, а всю систему феодально-кріпосницького ладу. Шевченко змалював жахливі картини цього сну, в якому перебувала тоді царська Росія і в її складі Україна. Поет ніби пролітає уві сні над просторами України і Росії, перед його очима проходять страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, самого царя, картини які могла б тільки витворити сонна уява та ще підпилої людини. Перша частина починається монологом прощання героя з Україною – безталанною вдовою. У розповідній частині Україна спочатку подана як чудовий земний рай, як країна, повита красою. Та в цьому раї поет побачив пекло, породжене кріпосництвом і царським деспотизмом.
Поема Кавказ – ще одна вершина політичної поезії Шевченка, його геніальної сатири присвячена Якову де Бальмену – щирому приятелеві Шевченка, який загинув у Кавказі на війні. Твір починається образом Кавказу – картиною гірських вершин, сповнених величі. В уяві поета-революціонера і гуманіста Кавказ вимальовується країною, де гори засіяні горем, кровію политі. У поемі змальовано війни на Кавказі. Шевченко не малює її безпосередньо, не подає банальних сцен. Яскраве уявлення про війну створюється пристрасним, глибоко емоційним змалюванням її трагічних наслідків. Огненне море народних сліз і крові, якими б вистачило напоїти всіх імператорів, втопити їх з дітьми і внуками – ось який потрясаючий образ війни та її жертв створює Шевченко. Війна зображена крізь призму глибоких переживань поета. Його розповідь сповнена гнівного осуду тих, хто винен у війні, й водночас палкого співчуття до її неповинних жертв. Поет вбивчо висміяв намагання ідеологічних посіпак царизму нав’язувати думку про умиротворенність в імперії. В загибелі свого приятеля Якова де Бальмена Шевченко звинувачує царя, яким він вважає справжнім винуватцем війни називаючи Миколу І катом. Кавказ – світлий реквієм загиблому другові поета.
Послання (1845) І мертвим, і живим… і ненародженним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє. У посланні в одне художнє ціле поєднано сатиричне викриття українських панів-лібералів і позитивна програма – якими повинні бути справжні патріоти, як вони по-справжньому повинні любити найменшого брата, єднатися з ним, служити йому, батьківщині, дбати за її славу, свободу і розквіт. Бути справжнім патріотом – означає боротись за соціальне і національне визволення народу. Ті, хто експлуатує народ, замість пива праведную кров із ребер точать, не можуть бути патріотами. Своїм посланням Шевченко дав політичний заповіт українській інтелігенції, яка повинна бути завжди в тісному зв’язку з народом, знати його історію. Послання І мертвим, і живим… відіграло важливу роль у пробудженні національної свідомості українського народу, у вихованні його національної гордості, революційної активності у боротьбі за своє визволення.
Поема Великий льох (1845). Цю поему справедливо вважають одним з найменш вивчених творів Шевченка і найбільш суперечливим. Поема складається з 3-х частин: Три душі, Три ворони, Три лірники, у кожній частині три персонажі. Центральним у поемі є образ великого льоху – символ героїчного минулого українського народу та його прихованих сил у боротьбі з самодержавством і кріпосництвом. Організовуючим і композиційним центром поеми є розкопка в селі Суботові коло Чигирина, де колись жив Б.Хмельницький. До місця розкопок злітаються три душі, три ворони, приходять три лірники. У їх розмовах показано, як кожна з цих груп персонажів сприймає подію розкопування льоху, чого від неї сподівається. В перших двох частинах діють цілком фантастичні персонажі (три душі, три ворони), а в третій частині – персонажі цілком реальні. В першій частині передається розмова трьох пташок – душ . Вони з нетерпінням чекають, щоб той льох швидше розкопали, тоді б у рай нас повпускали. Першу душу не пускають через те, що як була ще дівчиною, перейшла з повними відрами дорогу Богдану Хмельницькому, коли він з старшиною їхав у Переяслав Москві присягати. Друга душа карається за те, що Петру І коня напоїла. Третя, що ще немовлятком усміхнулась Катерині ІІ, коли та подорожувала Дніпром. Три ворони – це символи зла, нещастя в історичній долі України, Польщі й Росії. Вони теж прилетіли на те місце, де будуть розкопувати великий льох. Чекаючи розкопок, вони вихваляються одна перед одною власними злочинами щодо своїх народів. У третій частині подано розмову трьох лірників : один сліпий, другий кривий, а третій горбатий. Вони також йдуть у Суботів на розкопки, щоб про Богдана мирянам співати. Але начальство мордате, розгніване невдачею розкопок, їх вилаяло й побило. Виявилось, що розкопаний був лише малий льох: Великого ж того льоху ще й не дошукались. Царизму і всім злим силам, що прислужують йому, всім тим українським, польським, російським ворогам, які котять лихо народові, ніколи не вдасться розкопати його прихованих сил, його волелюбних прагнень трьох братніх словянських народів – російського, українського і польського – жити в дружбі і мирі.
Поема «Сліпий» («Невольник») за жанром історико-побутовий твір. До оцінки історичних подій другої половини XVIII ст.— ліквідації Запорізької Січі і закріпачення селян Катериною II — звертається Шевченко і в поемі Сліпий («Невольник») . Ґрунтуючись на народних переказах, поет в уста сліпого Степана вкладає сумну розповідь, почуту героєм від запорожців на Дунаї, про те, «як Січ руйнували», як царські війська «срібло й золото на Січі забрали», як «степи запорозькі» цариця «німоті ділила, та бахурам і байстрюкам люд закріпостила». Це беззаконня щодо України цариця вчинила при підтримці гетьмана Кирила Розумовського з козацькими старшинами, які «в цариці, мов собаки, патинки лизали». Підлій, продажній козацькій старшині в поемі протиставлено просте козацтво, чистота і благородство моралі трудящих людей. Всі персонажі твору — представники народу, наділені високими моральними якостями. Майстерно змальовані в поемі картини вирядження юнака на Січ, поетичний ритуал прощання старого батька з своєю священною козацькою зброєю і передачі її синові. Тяжко переживає розлуку з Степаном батько, «багатий, сивий сирота», на серці якого, «мов лату на латі», «печалі нашили літа», а в Ярини, «як з квіточки роса вранці», ллються сльози за своїм коханим. Про те, яких поневірянь зазнав запорожець Степан, зворушливо розповідається у високопоетичній, сповненій любові до батьківщини думі. Сліпий каліка Степан і Ярина одружуються. Трапилось «диво», зазначає поет, якого може не було споконвіку, «щоб щаслива була жінка з сліпим чоловіком».
Соціально-побутові поеми «Сова» (1844), «Наймичка» (1845), «Відьма» (1847) . В них поглиблюється розробка теми становища жінки-матері в кріпосницькому суспільстві, образ матері — один з центральних в усій творчості Шевченка.
Соціальні причини трагедії матері глибше розкрито в поемі «Сова», розгорнута жахлива картина рекрутського прийому і показу страждань матері-вдови, розлученої з своїм сином. Мати все ладна віддати своїй дитині, їй здається, що над її сина нема кращого «на всім світі, на всій Україні», вона, «як квіткою в гаї, кохалася своїм сином». Та «зле безталання», сумно зазначає поет, трапляється всюди, «і на шляху, і без шляху, усюди, де люди». Світлі тони змінюються похмурими: вмирає батько, мати «осталася вдовою, хоч і молодою», «пішла в найми», день і ніч працювала. І знову всі її турботи про сина: вона йому «жупанок купила», віддала до школи. Світла радість засяяла в материному серці, діждалась вона — син виріс. Та не довго тішилась цією радістю бідна мати. Прийшло горе: «стали хлопців в кайдани кувати». На солдатську каторгу віддали і вдовиного сина. Почалось тяжке поневіряння самотньої матері по наймах, вона стає жебрачкою, від туги за сином і невимовних страждань божеволіє. Отже, Шевченко показує, що причиною трагедії бідної матері є не тільки царська рекрутчина, а й панівні в кріпосницькому селі соціальні відносини, породжені його розшаруванням на бідних і багатих. Багатіям належить влада в селі, вони звільняють своїх дітей від рекрутчини, посилають до війська вдовиного сина, а потім ще й знущаються з матері-вдови.
Образ матері-страдниці, матері-мучениці яскраво змалював Шевченко в одному з найкращих своїх творів на цю тему поемі «Наймичка» . Героїню цієї поеми Ганну спіткало таке ж горе, як і Катерину з однойменної поеми: вона стала покриткою, змушена покинути батьків, рідне село, ховатись у полі зі своїм сином. Але на відміну від Катерини Ганна не кінчає життя самогубством, а знаходить у собі сили зберегти життя для сина. Ганна підкидає дитя заможним бездітним хуторянам, а сама стає у них наймичкою. Здається, що Ганна «рада та весела». Насправді ж вона глибоко нещасна, переживає тяжку драму, приховуючи свої материнські почуття. Тільки перед смертю, залишившись наодинці з сином, вона признається йому: «Я каралась весь вік в чужій хаті... Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати».
Новою ідеєю теми про страдницьке життя матері-покритки була поема «Осика» (1847), яку Шевченко в останній редакції 1858 року назвав «Відьма ». Моральний виродок, пан довів кріпачку Лукію до божевілля. Основна частина поеми подана у формі діалога між Відьмою і Циганом. Напівбожевільна жінка у хвилини повернення до неї свідомості уривчасто розповідає про страхітливу трагедію свого життя, як була вона молодою, як пан-ірод помітив її, взяв у покої, обстриг під хлопця і взяв з собою у похід проти Туреччини, а коли породила близнят, покинув її. Дома застала батька при смерті, а громада вигнала її з хати. Виросли діти. Сина Івана пан віддав «якійсь пані у лакеї», а доньку Наталю занапастив. Лукія переконується, що бога немає для бідних, що він служить багатіям, Лукія весь сенс свого життя вбачає в тому, щоб бути завжди з «людьми», «людей не цуратись» (людей убогих), не мати нічого спільного з панами.
Третій період творчості Шевченка (1847-1857)
6 квітня 1847 року , наступного дня після арешту, Шевченка відправили під конвоєм до Петербурга, де його було увязнено в казематі Третього відділу. Під час допитів Шевченко виявив твердість характеру і мужність, нікого з членів товариства не виказав, цілком відверто, не приховуючи своїх звязків з народом, поет-революціонер говорив про свою ненависть до царя і кріпосників. На засланні обєднав у цикл «В казематі» у підзаголовку «Моїм соузникам посвящаю». Цим циклом починається третій період у творчості великого поета.
Цей цикл віршів Шевченка відзначається тематичною розмаїтістю, жанровим і мовнопоетичним багатством: балади, елегії, особиста і громадянська лірика. В них поет втілив незламність своїх революційних переконань, протест проти гноблення, велику любов до знедоленого народу, турботу за його майбутнє. Як на допиті, так і в своїх ліричних тюремних сповідях Шевченко не виявив ні тіні каяття. Поет докоряє собі тільки за те, що до увязнення зроблено мало для свого рідного народу.
Мотив розлуки зворушливо звучить у тужливих ліро-епічних поезіях «Не кидай матері» — казали...», «Чого ти ходиш на могилу?...», «Ой три шляхи широкії...». Названі поезії відбивають водночас смуток, страждання уярмленого народу і настрої увязненого поета, борця за його волю, пристрасного шукача правди.
Свою безмежну любов до України, турботу про її майбутнє Шевченко висловив у вірші «Мені однаково, чи буду...» . Ця поезія позначена глибиною самоаналізу і широтою поглядів. Головний мотив її — самозречення в імя щастя і свободи батьківщини, відмова від особистого щастя жити на рідній землі.
Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні… Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені.
Рідкісною перлиною лірики Шевченка є його поезія Садок вишневий коло хати…. Уява поета відтворює красу весняного надвечіря на Україні, сповненого гармонії почуттів, спокійної радості буття людей праці, їх родинного щастя. Такою постає Україна у мріях поета за мурами каземату. Та не такою вона була насправді; зовсім іншу картину життя українського закріпаченого села малює поет у наступному вірші «Рано-вранці новобранці...» . Дівчина від розлуки з милим, якого віддали в солдати, помирає; минуло багато років, повернувся калікою з солдатчини наречений, та застав лише пустку, біля якої «на милиці шкандибає». Ці промовисті пейзажі й образи українського села часів кріпаччини були свідченням горя і страждань знедоленого народу.
Антикріпосницьку і протисамодержавну спрямованість має і вірш «Косар» («Понад полем іде...») . Смерть втілена в цьому вірші в образі косаря, від коси якого «стогне земля, стогне море». Всевладний косар «кладе горами покоси, не мине й царя». Для боротьби з кріпацтвом поет проголошує ідею класового і міжнаціонального єднання трудящих царської Росії, показує спільність інтересів українського і російського народів. У поезії «Не спалося,— а ніч, як море...» відтворена розмова під дверима каземату двох вартових — росіянина і українця — про своє «солдатське нежитіе». В них однакове горе, подібна доля. Солдат-росіянин радить українцеві помститись над паном-гнобителем за наругу.
Весь цикл поезій «В казематі» — новий етап у зростанні поетичної майстерності Шевченка, в урізноманітненні жанрів його лірики, збагаченні її мотивів і образних засобів. Це виявилося ще ширше і виразніше у його поетичній творчості на засланні.
30 травня 1847 року було оголошено конфірмацію: «Шевченка призначити рядовим до окремого Оренбурзького корпусу... під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати». Тоді ж були заборонені всі друковані твори Шевченка. Спішно, за вісім днів, Шевченка, як особливо небезпечного політичного вязня, під конвоєм привезли до Оренбурга, а потім до Орської фортеці. Почалися неймовірно тяжкі фізичні й моральні страждання поета в задушливій солдатській казармі. Та волелюбний і нескоримий поет і в нестерпних умовах принижень і знущань не втрачав мужності. В короткі години, вільні від муштри, він покидав казарму, пильно приглядався до життя казахів і киргизів, знайомився з їх побутом, усною народною творчістю. Всупереч суворій забороні Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, переховуючи їх у захалявних книжечках, які вдалося зберегти. Їх було чотири (1847, 1848, 1849, 1850).
23 квітня 1850 року Шевченка заарештовано. Причиною арешту був донос одного з офіцерів про порушення царської заборони писати і малювати. Царські сатрапи були наполохані також тим, що імя Шевченка з пошаною згадувалось у гуртку петрашевців, за рік перед тим розгромленому; твори поета-засланця, мужнього революціонера, незважаючи на заборону, поширювалися серед передової молоді. Листування Шевченка викликало в жандармів підозру, що навколо поета обєднуються революційні елементи.
Восени 1850 року Шевченка через Уральськ і Гурьєв відправили до Новопетровського укріплення на безлюдний півострів Мангишлак. Тут йому судилося ще сім років тяжко страждати. Це були найважчі роки в його житті. Шевченко тримав себе мужньо і стійко і цим викликав пошану і любов місцевого казахського населення, російських і польських політичних засланців, солдатів і офіцерів, які ще не втратили почуття людяності. У важких умовах заслання Шевченко виконав понад 300 малюнків , в яких розвивав кращі реалістичні традиції образотворчого мистецтва, удосконалював свою майстерність. Це виявилося в його акварельних пейзажах («Пожежа в степу», «Джангисагач», серія малюнків «Мангишлацький сад», «Новопетровське укріплення з моря» та багато інших). З особливою любовю змальовував Шевченко казахських дітей («Казахський хлопчик розпалює грубку», «Шевченко і байгуші») . Великих успіхів досяг Шевченко і в портретному живописі (автопортрети, «Казашка Катя», портрет А. Ускової ). В останній рік перебування на засланні Шевченко наполегливо працював над задуманою серією «Притча про блудного сина» . Лише 2 серпня 1857 року Шевченка нарешті було звільнено.
У перший період заслання (1847—1850) Шевченко, незважаючи на заборону, продовжував свою поетичну творчість, яку згодом назвав «невільницькою поезією» . Епіграфом до неї можуть служити його слова: «Караюсь, мучуся... але не каюсь». Поезія Шевченка періоду заслання — це поезія революційної нескореності, новий, вищий етап у творчості поета-борця. У ній знайшли продовження мотиви періоду «трьох літ». Домінуюче місце в творчості поета часів заслання посідає лірика.
Лірична поезія Шевченка періоду заслання різноманітна за змістом і формою. В ній органічно поєднані особисті і громадянські мотиви. Поетичним вступом до «невільницької музи» Шевченка є вірш «Думи мої, думи мої...» , яким відкривається перша «захалявна книжечка» поета . На засланні поет-революціонер відточує свою полумяну поезію. «Думами», «славою злою» називає поет свою творчість у поезії «N. N.» («О думи мої! О слава злая!») , яка сповнена непохитної рішучості і далі творити в імя народу, в імя «безталанної своєї Вкраїни». З незмінним оптимістичним бажанням, всупереч забороні, починає поет писати свою другу «захалявну книжечку» в 1848 році , яка відкривається віршем «А нумо знову віршувать» . Хоч яка «лукавая доля» спіткала поета, та він не дорікає їй. Метою свого життя поет-революціонер обрав непохитну боротьбу: «На те й лихо, щоб з тим лихом битись», — проголошує він у вірші «Не додому вночі йдучи» . Ніщо і ніхто не в силі примусити поета відмовитись від творчості: «Та вже ж нехай хоч розіпнуть, а я без вірші не улежу. Уже два годи промережав, І третій в добрий час почну» віршем «Неначе степом чумаки...» , — гордо заявляє поет, починаючи третю «захалявну книжечку» . Цю ж думку ще виразніше повторює він у вірші «Лічу в неволі дні й ночі» , яким відкривається четверта «захалявна книжечка» : «Хоч доведеться розпястись. А я таки мережить буду Тихенько білії листи». У віршах, якими відкривались «захалявні книжечки», Шевченко далі розвивав свої погляди на те, яким повинен бути справжній поет-революціонер, поет-патріот.
Чимало ліричних поезій із «захалявних книжечок» являють собою хвилюючий поетичний щоденник тяжких переживань, сумних настроїв патріота-засланця, породжених розлукою з батьківщиною, тяжкою солдатчиною.
Значне місце в «невільничій поезії» Шевченка посідають чудові зразки автобіографічної лірики. Поет прагне втішити своє розбите серце спогадами хоч про окремі світлі промінчики свого важкого, безрадісного дитинства. Та знаходить їх тільки у сні («І досі сниться»...) . «Мені не весело було й на нашій славній Україні» , визнає поет. В дитинстві він дуже рано залишився без материнської і батьківської ласки і тому на все життя запамятав вияв простої людяної уваги до підлітка-сироти з боку трохи старшої за нього дівчини Оксани Коваленко, про яку з незмінною теплотою згадує у віршах «Мені тринадцятий минало», «Ми вкупочці колись росли...», «Не молилася за мене...» . Тема викриття кріпосництва є головною в одному з найкращих зразків автобіографічної лірики, у вірші «Якби визнали, паничі» . Подаючи жахливі картини «пекла», «неволі», «роботи тяжкої», «лютого зла» в хаті своїх батьків-кріпаків, поет підносить ці картини до широких соціальних узагальнень, полемізує з дворянськими літераторами – паничами, які ідеалізували кріпосницьку дійсність, «творили елегії», в яких називали селянську хату на Україні «раєм», а селян-кріпаків своїми «братами». Поет викриває і роль релігії, яка була опорою кріпосників. Поету боляче, що «гинуть у ярмах (лицарські сини», що народ не пробуджується до рішучих дій, що «неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». В уяві поета постає майбутнє вільної батьківщини, без «сліду панського».
Поет-революціонер і на засланні продовжує викривати облудний лібералізм панства. У вірші «П. С.» («Не жаль на злого, коло його...») він створив сатиричний образ українського поміщика-ліберала, «потомка гетьмана дурного» Петра Скоропадського. Сатиричне викриття панства завершується засудженням рабської покірливості селян, які ще й кланяються («шапочку мужик здіймає») перед «паскудою»-паном.
Не примирився з мерзенним вчинком розпусного панича-недолітка, який намагався зганьбити селянську дівчину-кріпачку, герой вірша «Якби тобі довелося...» . Він, наймолодший серед парубків, виявив мужність та «вилами пана і просадив, мов ту жабу». Ніяке моралізаторство не може подіяти на панів: «Шкода й праці! Поки села, поки пани в селах, будуть собі тинятися покритки веселі...». Тільки селянські вила та сокира можуть розвязати соціальні суперечності в кріпосницькому селі. Поряд з мужнім месником у вірші подано образ благородної, сміливої і рішучої дівчини. Хлопця закували в кайдани і відправили в Сибір. Впізнавши його серед закованих невольників, вона покинула своє весілля і «помандрувала за невольником убогим у Сибір».
На засланні продовжував Шевченко розвивати мотиви дружби народів. Казахському народові поет присвятив вірш «У бога за дверима лежала сокира» . Тут в алегоричній формі викривається колонізаторська, грабіжницька політика російського царизму, внаслідок якої колись квітучий край перетворився на пустиню. Та залишилось одне-єдине дерево, «покинуте сокирою», «вогнем не палиме» — символ невмирущої сили народу, віри його в майбутній розквіт свого краю, звільненого від колоніального гніту. Заклик зміцнювати дружбу між українським і польським народами містить вірш Шевченка «Полякам» («Ще як були ми козаками...»). «Неситії ксьондзи, магнати» насильним проголошенням унії, насаджуванням католицизму на Україні сіяли ворожнечу між двома братніми народами. Та інтереси г.гх народів спільні і звідси звертання поета до польського «друга-брата»: «Подам же руку козакові і серце чистеє подай!».
Велику мистецьку цінність мають вірші (близько 40), створені Шевченком на зразок народних пісень.
Соціально-побутові поеми . Змалюванню поневоленого кріпацького села і викриттю здеморалізованого дворянства присвячено поему Княжна . Сюжет поеми — трагедія княжни, знеславленої нелюдом-батьком, розгортається на фоні страшного життя кріпосницького села. Автор змальовує звироднілого князя — жорстокого визискувача, пяницю, марнотратника і лицеміра. Усі ці риси князя подані в поемі як типові для всього дворянського класу. І взагалі в змальованих картинах і епізодах, які складають сюжет поеми, автор постійно наголошує на їх типовості для всієї поневоленої України. Уже в ліричному вступі висловлено намір розповісти, що діється не в однім селі, а «скрізь на славній Україні». Це ж підкреслено і у вступі до поеми, де подано узагальнений пейзаж українського села: «Село! — і серце одпочине. Село на нашій Україні — неначе писанка. Кріпосницький лад сповнений непримиренних суперечностей: день і ніч гуляє й пє князь, у своїх палатах «літом і зимою музикатне, вино рікою гостей неситих налива», а «мужицькі душі аж пищать». «Гуляє князь, гуляють гості, ревуть палати на помості, а голод стогне на селі», і це не тільки в одному селі, а «стогне він, стогне по всій Україні». І знову: «тисячами гинуть голоднії люде», а «...скирти гниють, а пани й полову...продають», вони «голоду раді, та бога благають, щоб ще хоч годок хлібець не родив». До того ж цього гульвісу-князя в середовищі панів славлять як «патріота», «брата убогих»: «А патріот, убогих брат... дочку й теличку однімає у мужика». Князь не тільки жорстокий визискувач селян, а й моральний виродок. Дружина, яку він тримав «взаперті», рано померла дочку князь кинув напризволяще, а коли підросла, збезчестив. У поемі Шевченко також розвиває далі тему розвінчання релігії: князь чинить в селі страхітливі неподобства, а «бог не знає, а може й знає, та мовчить», «бо куняє», «бо було б диво, щоб чути і бачить — і не покарать». Люди не рятували пана, вони мовчки спостерігали, «як дим до неба підіймавсь». Тільки помстою, справедливою розправою над панами можна припинити їх знущання над народом: «Убий гадюку, покусає! Убий, і бог не покарає!».
Пожежею в панському маєтку закінчується і поема «Марина» . У вступі поет розповідає, як довго він виношував у своїх думках образ жінки-месниці Марини, як цей образ будив його творчий неспокій: «Неначе цвяшок, в серце вбитий, оцю Марину я ношу». Поема «Марина» є цілком оригінальним, новим твором і за ідейним задумом, і за художнім виконанням. В ній показано, що деморалізація і жорстокість панів-кріпосників дійшли крайніх меж, і все це не виняток, а закономірне породження всієї феодально-кріпосницької системи: «І звір того не зробить дикий, що ви, бючи поклони, з братами дієте... Закони катами писані за вас...». За цими катівськими законами і діє в поемі «злий пан», «лихая твар». Свою звірячу жадобу і розпусту він прагне приховати за удаваною побожністю і лицемірно пристойним ставленням до дружини і дітей. За два роки перебування в селі розпусник багато «бідних покриток пустив по світу з байстрюками». Черговою жертвою він обрав вродливу Марину, яку він побачив на весіллі, коли «з костьолу їхав». Молодого за наказом пана на другий же день «в город одвезли та й заголили в москалі», а Марину пан забрав у покої. Та ні умовляння, ні жорстокість розпусника не зломили волі Марини, вона зберегла вірність своєму коханому, людську гідність. І коли пан хотів вчинити насильство над нею, вона вбила його і підпалила маєток. Освітлена загравою пожежі, з ножем кривавим у руці зявляється божевільна Марина як символ помсти над панами. Панів і їхнього маєтку ніхто з селян не рятує: «Пани до одного спеклися, неначе добрі поросята, згоріли білії палати, а люди тихо розійшлись».
Образ народного месника змалював Шевченко також у поемі «Варнак» , написаній на матеріалах про повстанський рух на Волині і Поділлі, з якими познайомився перебуваючи в цих місцях у 1846. Цікавився ними поет і на засланні, виявляючи особливий інтерес до постаті Устима Кармелюка, і скористався ними при створенні поеми «Варнак », а також в написаній пізніше однойменній повісті. Поема має соціальний характер. В ній розробляється основна тема творчості Шевченка — тема боротьби покріпаченого селянства проти поміщицької сваволі. Але своєрідність її в тому, що авторська характеристика героя, яка подається в багатьох поемах Шевченка у формі ліричних відступів, у поемі «Варнак» зведена до мінімуму. Лише у вступі автор повідомляє про обставини, за яких він познайомився з героями. «Тиняючись по чужині», він зустрів «діда вельми старого», це був його земляк, «недомучений варнак». В розмові старий «Згадав свою Волинь святую і волю-долю молодую, Свою бувальщину». А далі йде суцільна лірична сповідь героя, в якій вимальовується його життя, думи, прагнення, розкривається характер. Сповідь не переривається авторськими відступами і завершується не авторською кінцівкою, а розповіддю самого героя, якою поет обєктивніше розкриває причини, що призвели героя до стихійної помсти над кріпосниками. Поет показує силу і слабкість селянського стихійного повстання. Сила такого повстання у його нестримності, в жагучій жадобі повстанців зруйнувати, дотла знищити, спалити все, «що паном звалось». Відсутність перспективи і мети перетворює Варнака в жорстокого вбивцю: «Ходив три годи я з ножами, неначе пяний той різник». Зневірений у доцільності стихійної помсти, герой пішов до Києва не тільки для того, щоб «святим помолитись», а щоб «...суда, суда людського у людей просити». Цими словами старого варнака поет і закінчує поему. Над месником, захисником народу, борцем за правду і честь, відбувся суд, але не людський, а царський. Вирок його відомий: підсудний став варнаком-каторжником. Релігійність прирікає його на сліпу покору, на примирення з вічним рабством, неволею, вбиває віру у можливість визволення. А «суда людського» варнак не дочекався. На такий суд свого уярмленого народу, на суд вдумливого. розумного читача, свого сучасника, і виніс свою поему Шевченко. І той суд засуджує не варнака, а виносить вирок усій системі феодально-кріпосницького гноблення.
В сатирі «Царі» («Старенька сестро Аполлона...») він розвінчує «святих царів» — можновладних тиранів різних часів, показує їх ницість, деспотизм, свавілля, розбещеність. Сатиричне вістря твору спрямоване також проти релігії, яка канонізувала цих найжорстокіших тиранів як «святих», називала всіх царів «помазаниками божими», намагаючись переконати віруючих, що влада царям дана від самого бога. Тому висновок, який випливає з сатиричної розповіді про «святих царів», стає закликом до революційного знищення царів, будь-якої монархічної влади: «Бодай кати їх постинали, отих царів, катів людських...». Настанова на сатиричне осміяння царів дається вже у вступі до твору, що являє собою пародію на традиційне звертання до музи, яким починалися хвалебні оди реакційних поетів на честь царя. Шевченко теж звертається до музи, яку іронічно називає «старенькою сестрою Аполлона», «дядиною». У перших трьох розділах теми для яких запозичено з біблії, розповідається про розбещеного, підступного і лицемірного царя Давида, про те, як піп звелів привести до своїх покоїв Вірсавію, а Гурія, її чоловіка, вбив; як з його ж наказу «дівчат старому навели, да гріють кровю молодою свого царя», і про його сина Амона, який збезчестив рідну сестру Фамар; а в четвертому — про «святого» Володимира, князя Київського, що насильно взяв собі за дружину Рогніду, а її батька, старого Рогволода, князя полоцького, вбив. Пятий розділ логічно підсумовує висновком-закликом те, про що розповідалось у попередніх чотирьох, і продовжує розвивати роздуми, звернені до музи. Царі-кати, царі-поганці не варті того, щоб про них співали музи, не для поета, а тільки для ката вони являють інтерес («бодай кати їх постинали»). І поет з непохитною вірою в народ, в його невмирущі сили закликає свою музу — «найкращу сестру Аполлона», свою «голубку»: «Ходімо:в селище, там люде, а там де люде, добре буде», і не царів, а простих людей хвалить.
У період 1853-1857 років Шевченко працює над своїми повістями російською мовою.
Про роботу над ними Т. Шевченко сповіщав у листах своїм знайомим, надсилав їм рукописи, просив порад, клопотався про надрукування під вигаданим імям К.Дармограя в журналах «Отечественные записки» або «Современник». Та за життя поета його повісті так і не були надруковані.
Різко негативно до повістей Шевченка поставився П. Куліш. Йому було не до вподоби, що поет почав писати російською мовою, він намагався переконати Шевченка, що його повісті художньо недосконалі. Після смерті Шевченка рукописи його девяти повістей (за свідченням самого Шевченка, він написав їх близько двадцяти) потрапили до М. Костомарова, в архіві якого й пролежали двадцять років; їх публікація почалася лише в 80-х роках у газеті «Труд» та журналах «Исторический вестник» і «Киевская старина». У 1888 році всі девять повістей зявилися у виданні «Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченко, писаные на русском языке». Видання було неякісним, з багатьма пропусками, перекрученнями, що спотворювало ідейно-художній зміст повістей.
Порушена Шевченком у багатьох поезіях проблема становища митця в кріпосницькому суспільстві розвязується в повістях «Художник» і «Музыкант» .
Повість «Художник» починається міркуванням про долю датчанина Торвальдсена, італійця Карреджо та інших видатних митців минулого. Навівши факти з їх біографій, оповідач робить узагальнення про ворожість приватновласницького світу мистецтву. Шевченко показує, що ідеал митця, повязаного з народом, з його прагненнями і бажаннями, вступає в суперечність з умовами життя експлуататорського суспільства, яке не сприяє, а перешкоджає розвиткові справжнього мистецтва. Ця думка художньо втілюється в розповіді про трагічну долю талановитого юнака, безіменного художника, вихідця з простого народу. При змалюванні образу героя повісті Шевченко скористався фактами з свого життя часів викупу з кріпацтва та навчання в Академії мистецтв. Друга частина написана у формі листів героя повісті до оповідача. Така форма найкраще відповідає задуму Шевченка показати образ художника, колишнього кріпака, в процесі його становлення і зростання, в зіткненні його благородних ідей і прагнень, творчих дерзань з жорстокою дійсністю. В цій частині повісті є також деякі автобіографічні елементи, але вони переосмислені і збагачені художніми вимислами з метою повнішого розкриття трагізму становища митця з народу в кріпосницькому суспільстві. До таких художніх вимислів належать епізоди, де описані особисті взаємини юнака-художника і дівчини, сироти Паті. Та в ці взаємини втручається розпусник, гульвіса мічман. Паша стала жертвою цього мерзотника — типового представника звироднілого панства. Художник врятовує збезчещену дівчину від загибелі, дає їй притулок, одружується з нею. Конфлікт художника з навколишнім оточенням дедалі поглиблювався і в соціальному плані. В Академії його не допустили до конкурсу. Щоб утримати сімю, він змушений відмовитись від творчої роботи і взятися за ремісництво. Відчувши, як у боротьбі з нестерпними умовами життя гине його талант, він божеволіє, потрапляє в лікарню і там помирає. Поема також цінна автобіографічними фактами, які доповнюють і часом підтверджують відомі факти з біографії її автора — великого народного поета і художника-живописця Т. Г. Шевченка.
Проблема ворожості кріпосницького суспільства мистецтву поставлена і в повісті «Музыкант» . Тут вона розвязується на показі важкої долі двох артистів-кріпаків: музиканта Тараса Федоровича і співачки Марії Тарасевич. У повісті використано багаті спостереження Шевченка над придворними кріпацькими театрами під час його подорожей по Україні. В образі талановитого кріпака-музиканта Шевченко втілює ідею невичерпності творчих сил народу, скованого кріпацтвом, його нездоланного прагнення до волі. Багато поневірянь випало на долю Тараса Федоровича. Син кріпака, він рано залишився сиротою, став поводирем сліпого кобзаря. Це сприяло пробудженню його потягу до музики. Помітивши талант молодого кріпака, поміщиця наказала вчити його грати на скрипці і віолончелі. На талант кріпака звернув увагу великий композитор М. Глінка, який домагався, щоб пани відпустили його на волю. Але Тарас і далі залишається кріпаком. У повісті показано, як у нестерпних умовах поневірянь і принижень кріпак-музикант зберіг високе благородство душі, любов до прекрасного. Він уболівав за долю народу, своїм мистецтвом прагнув служити йому. Головним обовязком мистецтва він вважає викриття кріпосників і висловлює жаль, що «музыка не в силах выразить этого великого сарказма». «Талановитий музикант — власність мерзотника поміщика Арновського. Він втратив будь-яку надію на визволення. Тільки після тяжких поневірянь Тарас все ж стає вільною людиною, одружується з коханою дівчиною Наташею і повністю віддається служінню мистецтву. Типовими для кріпосницького суспільства були «паскудства», що коїлись у Качанівці. Про них розповідається у вставній новелі про трагічну долю талановитої співачки, артистки кріпосного театру Марії Тарасевич. Ще дівчиною-сиріткою вона потрапила в «благородний пансіон» Арновського, з якого той добирав вродливих дівчат до свого театру і гарему. Дівчина виявилась найздібнішою і найвродливішою серед вихованок пансіону. Вона багато читала, глибоко розуміла мистецтво, мала великі артистичні здібності, чудовий голос, яким захоплювались Глінка і Штернберг. Вона прагне вирватись із задушливого кріпосницького театру, мріє потрапити на столичну сцену. Арновський обіцяє відвезти її до Петербурга, якщо вона погодиться стати його коханкою. «Я все забыла для искусства и для столицы, все! всем пожертвовала!» -— говорить вона Тарасу Федоровичу. Але сцени вона так і не побачила, бо до Петербурга приїжджає вагітною, хворою. Арновський відрядив її в лікарню як «крепостную девку». Там вона й помирає.
Повість «Близнецы» . В основу сюжету повісті покладена історія формування характерів двох близнят — Зосима і Саватія, підкинутих невідомою покриткою хуторянину Никифору Сокирі. Дитинство близнят пройшло в дружній, працьовитій, благородній сімї заможного, освіченого і мудрого Никифора Сокири — учня Сковороди, приятеля Котляревського. Умови для виховання хлопчиків були найсприятливішими. Змалку близнят були подібні не тільки зовнішністю, але й характерами.
Та характери їх стають абсолютно протилежними, коли вони потрапляють у різні умови шкільного виховання і, головне, в різне середовище після закінчення школи. Саватія віддають вчитися в гімназію, а Зосима в кадетський корпус. Схожість між ними стала швидко зникати. Зосим, потрапивши після навчання в кадетському корпусі у середовище розбещеного царського офіцерства, став моральним виродком, ледарем, картярем, пяницею і злодієм. Самого навчання Зосима в кадетському корпусі Шевченко не показує, він змальовує лише наслідки «нелюдського, хоч і дешевого» «виховання», а фактично опошлення людської особистості, яке насаджувалось царизмом в усіх навчальних закладах, а особливо процвітало в кадетських корпусах.
Зовсім в іншому середовищі формується характер Саватія. Після закінчення гімназії, де його учителем і наставником був І. Котляревський, він навчається на медичному факультеті Київського університету; його інтелектуальні запити і розумові здібності весь час розвиваються, він захоплюється всім передовим, поглиблює свої знання з музики, займається живописом. Саватій стає всебічно розвиненою порядною людиною — громадянином, добрим фахівцем-лікарем. Після закінчення університету він їде працювати в Оренбурзькі степи, щоб принести користь забитому і темному казахському народові. Саватій ще в гімназії виховувався на творах Котляревського, Гулака-Артемовського. Він добре знає і вміє виконувати народні пісні, чудово володіє мистецтвом гри на гуслях.
Єдиною серед повістей Шевченка, в якій дія відбувається не „на Україні, а в одній із «центральных губерний нашего неисходимого отечества», є повість «Несчастный» . У ній також показано спотворюючий вплив морально розкладеного, здичавілого панства на виховання людини; головна увага зосереджена на розкритті умов формування характеру і причин, що призвели до остаточного падіння людини. Жертвою такого виховання став Іполітушка — центральний образ повісті. Всією системою змальованих у повісті типових образів Шевченко переконливо доводить, що причиною морального звиродніння поміщицького середовища є неробство, паразитизм, гонитва за наживою, тобто типові обставини, породжені кріпосницьким суспільством. У цих умовах втрачає людську подобу і перетворюється на жалюгідного нікчему відставний ротмістр поміщик Хлюпін, який зовсім не цікавиться вихованням своїх дітей, а дбає лише за собак (єдиний обєкт його захоплення). Колишня повія Маря Федорівна, його друга дружина, прибравши до своїх рук маєток Хлюпіна, робить усе для того, щоб він перейшов у спадок до її «ненаглядного» сина Іполітушки. Лицемірна і безчесна, вона стає жорстокою і деспотичною не тільки щодо закріпачених селян, а й щодо дітей свого чоловіка. Пасербницю Лізу вона відвозить до Петербурга і, назвавши кріпачкою, здає до будинку розпусти, а пасинка, сліпого Колю, прирікає на голодну смерть. Рідний її син Іполітушка швидко оволодів «наукою» брехні, злодійства і розбещеності. Щоб здихатися свого вкрай зіпсованого сина, мати віддає його в солдати для «виправлення». В Орській фортеці і зустрівся автор повісті з цим «нещасним». Солдатчина не виправила його, а призвела до остаточного морального падіння, перетворила «на что-то вроде идиота».
У повісті «Капітанша». Центральний персонаж повісті — Омелько Туман. Потрапивши до армії, він не міг зносити тупої, безглуздої солдатської муштри, за це його часто били. Впертий, наполегливий і терплячий, він знайшов у собі сили піднестися над брудом і тупістю солдатського життя, зберегти чесність, благородство, працьовитість, здатність до самопожертви в імя правди і людської гідності.
Ці риси характеру простої людини, солдата, особливо яскраво виявляються у протиставленні їх мерзенним вчинкам полкового адютанта, «хватыша на все руки», який вивіз із Франції дівчину, збезчестив її, а коли завагітніла, кинув напризволяще. Під час родів дівчина померла. Омелько Туман узяв на виховання її дочку Варочку. Зворушливо розповідається у повісті, скільки ніжності, батьківської ласки, любові виявила ця проста людина до Варочки в жорстоких умовах солдатчини, глузувань, принижень.
Четвертий період творчості Шевченка (1857-1861)
2 серпня 1857 року Шевченко дістав офіційне звільнення і в той же день на рибальському човні відправився до Астрахані. Астраханські друзі-українці, росіяни, поляки щиро, палко вітали поета, оточили його увагою і піклуванням. З Астрахані Шевченко виїхав до Нижнього Новгорода на пароплаві «Князь Пожарский». За допомогою капітана пароплава Кишкіна він знайомиться з революційною літературою, з новинами художньої літератури, із захопленням читає «Губернские очерки» Салтикова-Щедріна, «Полярную звезду», революційні вірші французьких поетів Беранже і Барбє та іншу нелегальну літературу.
Під впливом всього побаченого і прочитаного під час подорожі по Волзі у Шевченка ще більше посилювались антикріпосницькі настрої, визрівали нові творчі задуми. Поет не збирався затримуватись у Нижньому Новгороді, а хотів швидше прибути до столиці, щоб там ринутись у боротьбу за «миллионы крепостных душ». Але саме цього найбільше й боявся царизм. Тому поетові-революціонерові заборонили вїзд до Москви і Петербурга. Був навіть наказ повернути його етапом знову до Оренбурга. «Гнусно! Бесчеловечно! Отвратительно гнусно!» писав Шевченко в щооденнику довідавшись про такий наказ. Тільки втручання лікарів врятувало його від відправки в Оренбург. Майже півроку він змушений був жити в Нижньому Новгороді, чекаючи дозволу на виїзд до столиці. Тут зявилося у поета багато нових знайомих. Особливе захоплення викликали у Шевченка розмови з декабристом Анненковим. На засланні до поета лише зрідка потрапляла книга. Тепер йому був вільний доступ до міських бібліотек, найцікавішою, переважно нелегальною літературою постачали його друзі. «А книгами и журналами, по милости моих друзей, вся комната завалена. Просто купаюсь в книгах»,— писав поет в одному з листів. З Нижнього Новгорода Шевченко активно листувався з багатьма друзями і знайомими: Я. Кухаренком, Бр.Залеським, М. Лазаревським, А. Толстою, С. Аксаковим, М. Максимовичем та ін. В одному з листів до Куліша Шевченко запрошував його прибути до Нижнього Новгорода на побачення. Куліш відмовився, посилаючись на те, що він «чоловік у громаді замітний» і що йому «не подобає їздити на розмову» з опальним поетом. Так Шевченко розпізнав ще до приїзду в Петербург справжню ціну «дружби», про яку так розпинався ліберал Куліш в листах до «брата Тараса». Не побоявся зустрітися з поетом тільки сімдесятилітній М.С.Щепкін, який гостював у Шевченка останній тиждень грудня 1857 р . «Праздникам праздник и торжество есть из торжеств»,— захоплено писав поет про цю зустріч. У Нижньому Новгороді Щепкін взяв участь в кількох виставах місцевого театру, зокрема, ним була підготовлена вистава «Москаль-чарівник» . Роль Тетяни виконувала молода артистка К. Піунова. Шевченко відгукнувся на цю виставу рецензією, яка була вміщена в місцевій газеті. Твори нижнєгородського циклу («Неофіти», «Юродивий», «Доля» «Муза», «Слава») розпочинають останній, найвищий і завершальний етап творчості геніального поета. Поема «Неофіти» — алегоричний твір. У листі Я. Кухаренкові поет повідомляє, що «він скомпонував» поему «Неофіти» «нібито з римської історії». А насправді мав на увазі не далеку «римську історію», не перших християн-неофітів, яких жорстоко переслідував «лютий Нерон», а близьку, сьогоденну для поета російську історію, «перших російських благовісників свободи» — революціонерів-декабристів, з якими жестоко розправився російський Нерон - цар Микола І. Поема складається з. 14-ти розділів. У сюжеті розповідається про типові явища з життя Римської імперії часів її морального занепаду. В щасливої матері росте син Алкід. Мати молиться за його щастя перед хатніми пенатами і капітолійськими богами. Як і кожен юнак з заможної римської родини, Алкід проводить свою безтурботну молодість в шалених оргіях. Та безжурне життя Алкіда і його друзів різко змінилось після зустрічі з апостолом Петром, який благовістив їм «любов, і правду, і добро». Вони пішли за апостолом у катакомби, стали борцями за правду, любов і братолюбіє, проти тиранії і деспотизму. Незабаром Петра повісили, а «неофітів у Сіракузи в кайданах одвезли». Мати йде шукати свого сина «в Сибір, чи теє... в Скіфію». Шевченко назвав Миколу І Нероном ще в поезії «Холодний Яр». А взагалі ж імя Нерона вже давно стало синонімом кривавого деспота. Саме це мав на увазі і Шевченко, втілюючи в сатиричному образі Нерона ті риси відомого римського імператора, які ріднили його з Миколою І і які були притаманні будь-якому тиранові. Як це характерно взагалі для Шевченка-сатирика, в поемі наявні прямі авторські викриття обєкту сатири: Нерон — «лютий», «деспот скаженини», «собака», «людоїд», «мерзенний старець». Свавільство Миколи І, як і Нерона, не мало меж. Нерона проголосили самим богом Юпітером. Самообожнювання було характерною рисою і Миколи І. Допомагало сучасникам розпізнати в Нероні Миколу І і саркастичне викриття розпусти «милосердного істукана», від якого «лилася божа благодать» на його «патриціїв і сенаторів».
Поема «Юродивий». Ще на засланні через польських політичних засланців дійшла до Шевченка чутка про один із проявів суспільного протесту. В Петрозаводську один із чиновників під час церковної відправи публічно дав ляпаса хабарникові-губернатору М. Е. Писарєву. Сміливця оголосили юродивим і заслали на каторгу в Сибір. Шевченко знав Писарєва ще до заслання. Почутим голосним епізодом з ляпасом поет у дещо трансформованому вигляді скористався у вступі до поеми, яку задумав ще на засланні. Шевченко почав її писати наприкінці 1857 року в Нижньому Новгороді, але з невідомих причин не закінчив. Написано лише вступ — «Юродивий».
Твір починається нищівним сатиричним памфлетом на Миколу І та його двох генерал-губернаторів – Бібікова й Долгорукова, які «Украйну правили». Самодержавний режим Миколи І постає в «Юродивому» як задушлива казарма під наглядом тупих солдафонів. Бібіков виступає в парі з своїм «єфрейтором малим та жвавіш, на лихо лихим» — Писарєвим. Щоб ще більше поглибити сатиричне змалювання Бібікова, Шевченко «переадресовує» йому скандальну історію з ляпасом, що сталася з його підручним — Писарєвим. Поет висловлює впевненість у прихід революційних сил, знесення самодержавства, на зміну якому прийде новий, демократичний лад. Згадка про керівника визвольної боротьби північних американців проти Англії й першого президента Сполучених Штатів Америки Джорджа Вашінгтона свідчить аж ніяк не про «симпатії» поета до буржуазного ладу, а про чудове розуміння ним єдності світового революційного процесу та про його непохитну впевненість у неминучій перемозі народної революції в Росії. Поет з гарячою симпатією й любовю звертає свій погляд і думки на «споборників святої волі» — декабристів та інших борців проти царату, з якими повязує світлу, переможну історичну перспективу. В останніх рядках «Юродивого» Шевченко декларує намір перенести свою розповідь у Сибір «аж за Байкал», заглянути в «вертепи темнії і нори, без дна глибокії»,— місця заслання революціонерів і вивести «споборників святої волі царям і людям на показ». Можна гадати, що, за задумом поета, «юродивий», який дав назву твору, мав зустрітися в Сибіру з іншими бунтарями-протестантами й революційними борцями, а поема, якби вона була закінчена, становила б твір, у якому сатирична тема поєдналася б з героїчною темою уславлення подвигу декабристів та інших революційних борців проти самодержавства.
«Я не нездужаю, нівроку» . Визначним зразком політичної лірики Шевченка останнього періоду його творчості є вірш «Я не нездужаю, нівроку» — перший безпосередній відгук недавнього солдата-засланця на ті зрушення в суспільному житті, з якими він зіткнувся після повернення до Петербурга, і насамперед — відгук на підготовку царським урядом селянської реформи. В той час, коли ліберали, а частково навіть і деякі представники демократичної громадськості, покладали надії на реформи згори, Шевченко таврує антинародну сутність царизму і закликає не вірити ніяким царським обіцянкам. Заклик поета сповнений бурхливої експресії й громадянського пафосу. Шевченків заклик «вигострить сокиру» буквально збігається з гаслом в одному з листів до О. Герцена, надрукованому в «Колоколе».
«Ісаія. Глава 35». Одним із наскрізних мотивів поезії Шевченка останніх років його життя є світла віра в прийдешню перемогу народу, знесення самодержавно-кріпосницького ладу, оновлення суспільства. Однією з таких світлих, сонячних, переможних пісень Шевченка про оновлення суспільства, про розквіт людини і природи «на оновленій землі» є вірш «Ісаія. Глава 35». У своєрідній формі наслідування біблійного пророцтва поет пристрасно висловив свою невичерпну любов до життя й непохитну мрію про визволення людини-трудівника, про вільне й щасливе життя народу після перемоги над «владиками». В біблії пророцтво Ісаії— це втішання «праведних» тим, що бог колись нагородить життям без хвороб і сумування. В ньому нема й натяку на той соціальний протест і переворот, який становить зміст і пафос Шевченкового твору — натхненного гімну людям, які визволилися з рабської неволі і, оновлюючи землю, будують на ній нове, вільне суспільство, нове, вільне, щасливе життя. Встановлення нового ладу й нового суспільства Шевченко зображує як радісне визволення «убогих» і як відплату «злодіям за злая», за їхні кривди. Картина оновлення людини й природи, яку малює Шевченко, захоплює силою й глибиною поетового гуманізму, пафосом утвердження демократичного соціального ідеалу. Жодних згадок про кайдани й невольничі утомлені руки, як і про рабів і владик, у біблії нема. Створена поетом прекрасна, художньо яскрава, пронизана потоками сонячного сяйва картина – це погляд на багато років уперед, це геніальне відчуття всесвітньо-історичної перспективи.
Драматичні твори. Назар Стодоля – єдина п’єса Шевченка, що повністю дійшла до наших днів і то в не первісному вигляді, а в публікації її тексту П.Кулішем в Основі уже після смерті Шевченка в 1862 році.
Козак Назар Стодоля і дочка сотника «Назар Хоми Кичатого Галя кохаються. Проте сотник задумав видати дочку не за козака-сірому, а за полковника-багача. У цьому сприяє йому ключниця Стеха, а закоханим допомагає побратим Назара, Гнат Карий. Після довгої й завзятої боротьби полковник змушений дати згоду на шлюб дочки-одиначки з козаком. Пєса «Назар Стодоля» — реалістичний твір, якому притаманний романтичний дух (розвиток дії, особливо зустріч Назара з Галею). Цілком реалістичними є образи Хоми, Стехи, опис сватання, вечорниць та інші побутові сцени. Великий Кобзар сатирично висміяв частину козацької старшини, прославив відвагу та благородство низових козаків, їхні волелюбність і прагнення до встановлення соціальної справедливості. Ця драма розвинула новаторські традиції пєс Котляревського, Квітки-Основяненка, збагатила українську драматургію. Досвід Шевченка-драматурга перейняв Іван Карпенко-Карий.