ТДП (шпаргалка повна дрібна)

СОДЕРЖАНИЕ: 1. Предмет і метод загальної теорії Д і П Предмет ТДП – загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правової організації суспільства, Д і П, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.

1. Предмет і метод загальної теорії Д і П

Предмет ТДП – загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правової організації суспільства, Д і П, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.

Метод ТДП – сукупність способів і прийомів дослідження предмета науки.

В залежності від визначеності предмета дослідження всі методи поділяються на загальні і спеціальні.

Загальні :1. Системно-функціональний метод – необхідний через системно-функціональну природу Д і П; 2. Статистичний – вивчення кількісних змін у державно-правовому житті і опрацювання цих спостережень у наукових і практичних цілях; 3. Історичний і логічний – враховується і аналізується все позитивне, накопичене історичним досвідом; 4. Метод сходження від абстрактного до конкретного – на першому етапі пізнання об ‘єкт сприймається як деяке нерозчленоване ціле. На другому – за допомогою аналізу об’єкт уявно розчленовується на частини і описується за допомогою багатьох абстрактних визначень.

Спеціальні : 1. Порівняльний метод державотворення і правотворення – процес відображення і фіксації відношень тотожності і подібності в державно-правових явищах; 2. Спеціально-юридичний – аналіз змісту чинного законодавства і практики його застосування Д органами; 3. Державного і правового моделювання – між різними державними та правовим явищами є спільності, а тому, знаючи властивості і ознаки одного з них(моделі), можна з певною ймовірністю судити про інше. 4. Конкретно-соціологічний – виявляє ступінь ефективності функціонування всіх гілок Д влади, правового регулювання, стану законності та правопорядку в країні.

35. Поняття та сутність права

Пра­во — це система або сукупність формально виражених норм (правил поведінки), які відображають і регулюють найбільш важливі економічні, політичні та інші соціальні відносини (закономірності їхрозвитку), встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов’язковий характер, державною владою від порушень, закріплюють юридичні права і обовязки субєктів правовідносин

Підходи до розуміння П : нормативний ( с-ма загальнообов’язкових, формально-виражених норм), генетичний (осн увага – на процесах виникнення і форм П, його соціальній детермінованості умовами життя сусп-ва), інструментальний (специф регулятор сусп відн, за доп якого заб-ся держ управління сусп-вом), аксіологічний (прав дійсність вивч крізь призму її відповідності досягнутому сусп-вом рівню соц прогреса), системний (прав дійсність як сук-ть пов’яз між собою прав явищ)

Сутність права – П має загальносоціальну сутність, слугує інтересам всіх без виключення людей, забезпечує організованість, впорядкованість, стабільність та розвиток соціальних зв’язків. Сутністю П є свобода людини, але не будь-яка, а певним чином визначена і забезпечена. Свобода суб’єкта включає свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб’єкта приймати відповідне рішення.

8. Поняття: правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

Субєкти правовідносин повинні володіти правосубєктністю, тобто здатністю бути носіями прав та обовязків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Правоздатність — здатність субєкта бути носієм субєктивних прав і юридичних обовязків. З моменту народження і припиняється зі смертью.

Дієздатність — здатність субєктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати субєктивні права і виконувати юридичні обовязки. Повною мірою виникає з 18 років. Дієзд-ть є:

1. повна - з 18 років або з моменту одруження.

2. Часткова - з 15 до 18 р. Можуть вчиняти дрібні угоди, розпоряд-сь першою ЗП, здійсн-ти авторські права, вносити вклади і розпоряжатись ними, бути засновниками і членами молодіж-х орган-цій, нести від-ть (батьки несуть додаткову від-ть - субсідіарна).

3. Мінім-на – до 15 р. Можуть вчиняти дрібні побутові угоди, вносити вклади і розпоряжатись ними.

4. Обмежена – коли громад-н зловживає спиртними напоями або наркотиками і ставить себе та сімю у тяжке матер-не становище. За рішенням суду.

5. Визнання недієздат-м – внаслідок душевної хвороби або недоумства. За рішенням суду.

Првоздатність юрид-ї ос-и з моменту реєстрації до її зникнення. Співпадає з дієзда-тю. Існує спеціал-а правоздат-ть – юр-і ос-би не мають прав громад-н, здійсн-ть діял-ть відповідно до статуту, можуть бути спец-ні обмеж-я: відчуження майна держ-о підп-ва може бути лише у порядку визнач-го законом.

Деліктоздатність — здатність субєктів правовід­носин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.

3. Поняття та стадії застосування П

Застосування – спрямована на реалізацію норм П і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність держ органів і уповноваж д-вою гром органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.(умови: законність і обґрунтованість)

Процес застосування завершується прийняття правозастосовчого акта, в якому фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи. Ініціатива може належати: самому правозастосовувачу, вказівка вищестоящого органу, заяви зацікавлених суб’єктів.

Стадії:

1. Встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує врегулювання чи вирішення. Це збирання, перевірка та оцінка відповідних доказів по справі та їх джерел. Обставини: фактичні, характеристика особистості причетних суб’єктів, обставини, що спонукали суб’єкта до певної поведінки.

2. Юридична кваліфікація – на основі змісту якої норми П повинна розглядатися дана ситуація. Це встановлення тотожності ознак конкретної поведінки суб’єкта тим ознакам, які зафіксовані в нормі П.

Тлумачення норм П – переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу мову конкретних понять і висновків (усвідомлення і роз’яснення). Види:

за суб’єктами: офіційне(нормативне і казуальне), неофіційне (доктринальне, компетентне, повсякденне);

з точки зору обсягу і змісту: буквальне, розширене, обмежувальне.

Прийоми і засоби Т: мовне (граматичне), логічне, систематичне, історичне.

3 . Прийняття рішення по справі – застосування норм П. Видається індивідуальний акт владного хар-ру, що встановлює П і О конкретних суб’єктів (вирок, наказ, рішення …)

4 . здійснення фактичних дій, завдяки яким норма П провадиться в життя.

6. Обєктивне і субєктивне право.

Об’єктивнеправо - цеправо , щодієвдержавіякзагальнаоб’єктивназакономірністьнеобхідностірегулюваннясуспільнихвідносинлюдей . Це сукупність чинних у країні норм.

Суб’єктивне право - це закріплені правом певні юридичні можливості особи . Оскільки право в більшості норм так або інакше стосується людей - суб’єктів права ( носіїв прав та обов’язків ) , то можна сказати , що право переважно має суб’єктивні властивості .

Термін суб’єктивне вказує на приналежність права певному суб’єкту, на його певні юридично визнані можливості, якими він на свій розсуд може скористатися або не скористатися.

У загальному вигляді зміст будь-якого суб’єктивного права можна звести до того, що воно надає уповноваженому суб’єкту такі можливості:

а) поводити себе відповідним чином (право на свої дії);

б) вимагати відповідної поведінки від інших суб’єктів (право на чужі дії);

в) звертатися до держави за захистом свого юридичного права.

Суб’єктивне право — міра можливої поведінки уповноваженого. Реалізовувати чи не реалізовувати цю можливість цілком залежить від волевиявлення суб’єкта.

12. Теорія держави і права в системі юридичних наук.

У системі юридичних наук теорія держави і права дає найширше за обсягом і глибиною знння державно-правових явищ. Вони викоистовуються галузевими й іншими юридичними науками як важливі, з методологічного аспекту, вихідні пункти дослідження, що дозволють уникнути однобокості у вирішенні галузевих наукових проблем. Тим самим теорія держави і права вносить методологічну єдність у дослідження шалузевих та іеших юридичних наук. Тому вона иступає в системі юидичних наук як наука методологічна за своїм характером. ТдіП виступає фундаментальною, методологічною, інтегруючою наукою.

9. Поняття і структура системи юр-них наук.

Теорія держави і права не ставить перед собою завдання вивчити всі сторони діяльності держави, зміст конкретних юридичних норм, практику їх застосування. Таке завдання виконує вся система наук про державу і право.

Предмет загальної теорії держави і права складає, практично, вся система юридичних наук.

Теорія держави і права:

1 це фундаментальна наука. Фундаментальна, тобто така, яка напрацьовує найбільш широкі за обсягом і глибокі за змістом знання про державу і право.

2 це методологічна наука. На основі ТДП і її положень розробляються інші юридичні науки.

3 це інтегруюча наука тому, що вона узагальнює дані інших наук і сприяє розвитку юридичних знань в цілому.

Усі юридич-і науки – це окрема галузь сусп-х наук, які вивчають суспільно- правові інстутути, а також спіцифічні форми їх відбиття в свідомості людей (прав-а ідеологія, прав-а психологія, прав-а свідомість). Усі юрид-і науки поділ-я на:

1. Історико-теоритичні юридичні науки: ТДП, історія держави і права України, історія держави і права зарубіжних країн, історія вчень про державу і право

2. Галузеві юридичні науки: державне право, адміністративне право, кримінально-процесуальне право та інші… та міжгалезуві науки: господарське, сімейне…

3. Науки, які вивчають організацію і діяльність державних органів: прокурорський нагляд, суд та правосуддя, Адвокатура України.

4. Науки, які вивчають міжнародне право: міжнародне право, морське право, повітряне право, космічне право

5. Прикладні юридичні науки: криміналістика, судова медицина, кримінологія, бухгалтерський облік, кібернетика, які використовують дані точних наук для вирішення юридич-х проблем

6. Загально – теоритичні юридич-і науки: філософія права, прав-а психологія, соціологія права.

Юриспруденція - це сукупність усіх юридичних наук.

10. Основні сучасні аспекти праворозуміння.

Право – це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки санкціон-х або встанов-х держ-ю, які виражають інтереси або всього сус-ва або пануючого класу.

При нормативному підход і – право відносять до нормативних сис-м сус-ва. Право розгляд-я як сис-ма загальнообовязкових, формально визначених норм, що відображують по-державному організ-у волю народу, гарантуються і охороняються держ-ю, виступають регулятором сусп-х відносин.

При генетичному підході – основна увага зосередж-я на процесах виникнення і форм-я права, його соціальної детермінованості обєкт-ми і субєкт-ми умовами життя сус-ва.

Інструментальному підходу властиве дослідження права як специфічного регулятора соціал-х відносин, за допомогою якого здійсн-я і забезп-я державне управління сус-вом.

Дослідження права як феномена кул-ри, соціа-ї цінності складає основу аксіологічного підходу . Правова дійсність вивч-я крізь призму її відповідності досягнутому сус-вом рівню соціального прогресу, ща дає можливість виділити питому вагу «права в праві», тобто дати оцінку прогресивності прав-х явищ, відображує регресивні тенденції.

Системному підході відповідає відображення прав-ї дійсності як сис-ми прав-х явищ, що певним чином повязані між собою і утворюють єдине ціле – прав-у сис-му. Статичний аспект – норми права, правопорядок, субєкти прав. А динамічний – правотворчість, реаліз-я і застос-я норм прав.

Соціологічне праворазуміння визнає право певним чином упорядковану взаємодіє соціальних субєктів, «живе» право, як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів і прийняття інших юридичних рішень.

11. Реалізація норм П: поняття і форми

Реалізація норм П – втілення положень П норм у фактичній поведінці (діяльності) суб’єктів П.

Форми реалізації:

1. Додержання – узгодження суб’єкта ми своєї поведінки з нормами-заборонами (пасивна поведінка суб’єкта)

2. Виконання – дії суб’єкта щодо здійснення зобов’язуючого припису П (активна поведінка суб’єкта)

3. Використання – зд-ня суб’єктами повноважень, наданих їм нормами П. (суб’єкт сам вирішує використовувати чи утримуватись від використання суб’єктивного П, що йому належить )

4. Застосування – спрямована на реалізацію норм П і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність держ органів і уповноваж д-вою гром органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.(умови: законність і обґрунтованість)/

4. Організація публічної влади у первісному суспільстві.

Існує 3 етапи розвитку общини як форми орган-ції людей – праобщину (первісне людське стадо), родову та проселянську общину. В період праобщини люди обєднувались в досить сталі колективи (20-30 чоловік та декілька десятків підлитків і дітей). Була властива наявність основ соціальної організованості, яка базувалась на владі вожака, мала безпосер-й хар-р, існувала у вигляді візуального чи звукового спілкування, відображувала спільність інтересів первісних людей.

За добу родової общини була хар-на більш чи менш упорядкована соціальна орган-ція. В її основі був колективізм у вир-ві і споживанні, загальна власність і зрівняльний розподіл засобів до життя. Провідну роль у веденні госодарства відігравали жінки, община існувала як материнський рід. Низька ефективність вир-ва забезпеч-ла лише необхідні життєві потреби на основі зрівняльного розподілу в інтересах усіх, незалежно від участі у трудовій діял-ті, але за індивід-ми потребами. Ці обставини зумовили появу первісного народовладдя. Суспільні справи вирішувались усіма дорослими на зібраннях, які очолювали найбільш поважними і досвідченими людьми – старійшинами. Іх влада засновувалась на авторитеті, інтелек-х достоїнствах тощо. Всі були рівними. Влада сторійшин спрямовувалась на забезпечення інтересів роду. Вона уособлювала господарську, військову і наглядову фун-ції. У разі порушення – лайка, фізичне покарання, вигнання з роду.

Проселянська община. З розвитком родових общин розвивалась ієрархізація влади. Замість зібрань всіх – збори тільки чоловіків. Запроваджується принцип представництва: голови господарств входять в родові общинні ради, а їх голови – в ради племен. Кожному рівню влади властива своя сфера компетенції. Вищий орган має повноваження до нижчого. Відбувається поділ влади: світська, військова та релегійна. Поряд зі старішинами, військовими вождями та жрецями появились інші лідери – “великі люди”. Це багаті (за рахунок надлишкового продукту) чоловіки, які набули авторитету.

5. Ознаки права.

До основних ознак права в його позитивному (нор­мативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:

• право — це система правових норм;

• це правила поведінки загального характеру;

• ці правила мають загальнообовязковий характер;

• вони тісно звязані між собою, діють у єдності, скла­даються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

• формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

• установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;

• у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;

• правила поведінки повинні встановлюватися дер­жавою з урахуванням принципів правди, спра­ведливості, гуманізму й милосердя.

- Системність – це сис-ма норм поведінки

- Держ-на забезп-ть – держ-й примус.

Право – це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки санкціон-х або встанов-х держ-ю, які виражають інтереси або всього сус-ва або пануючого класу.

7. Застосування П за ананлогією

У випадках, коли сусп відносини не врегульовані ніякими нормами П і відсутні норми, що регулюють схожі відносини, застосовують аналогію П, тобто вирішення конкретної справи на основі загальних ідей і принципів П (гуманізму, справедливості, рівноправ’я…). Аналогія П має обмежену сферу використання. Її застосування повністю виключене при притягненні до кримінальної або адміністративної відповідальності, що можуть виникнути виключно при скоєнні суспільно небезпечних діянь, передбачених законом. Аналогія припустима в цивільному, трудовому та деяких інших галузях П. Але в кожному випадку рішення, що було прийняте з використанням аналогії має значення виключно до даного конкретного випадку.

90. Правова держава: сучасне розуміння та правові ознаки.

Правова Д-ва – це така форма організації та діяльності Д влади, яка будується на взаємовідносинах з індивідами та їхніми різноманітними об’єднаннями на основі норм П. При цьому право відіграє пріоритетну роль лише в тому випадку, якщо воно виступає мірою свободи всіх і кожного, якщо діючі закони реально слугують інтересам народу і Д-ви, а їх реалізація є втіленням справедливості. Розвинуте законодавство ще не свідчить про наявність у суспільстві правової державності.

Правові ознаки правової Д-ви:

1. Панування закону у всіх сферах суспільного життя – закон володіє вищою юр силою, регулює найбільш важливі сторони суспільного життя, в законах мають відображатися суспільні відносини, що об’єктивно склалися, тенденції їх розвитку та самовідновлення, основний закон Д-ви – конституція. Пріоритет Конституції – невід’ємна частина правової Д-ви. Тому правова Д-ва – це конституційна Д-ва.

2. Реальність прав особи, забезпечення її вільного розвитку – прав Д-ва визнає за індивідом певну сферу свободи, за межі якої втручання Д-ви неприпустиме, у випадку порушення даного П воно забезпечується судовим захистом (все, що не заборонено індивіду, йому дозволено і все, що не дозволено владі, їй заборонено).

3. Взаємна відповідальність Д-ви і особистості – визначаючи в законах ступінь свободи особистості. Д-ва в цих же межах обмежує себе у власних рішеннях та діях, обов’язковість законів для Д влади забезпечується системою гарантій (відповідальність депутатів перед виборцями, відповідальність посадових осіб за невиконання своїх обов’язків перед конкретними суб’єктами П ). На тих же правових основах будується і відповідальність особи перед Д-вою. Застосування держ примусу повинно мати правовий хар-р, не порушувати міру свободи особи, відповідати тяжкості скоєного правопорушення.

4. Основний принцип організації та діяльності прав Д-ви – поділ влад. Поділ єдиної Д влади на три відносно самостійні та незалежні галузі попереджує можливість зловживання владою та виникнення тоталітарного управління Д-вою.

13 Передумови виникнення права .

Право, як соціальне явище виникло ще в родовому суспільстві як суб’єктивні права й обов’язки членів суспільства й існувало в формі правових звичаїв, які мали моральний, релігійний та економічний характер. З виникненням держави багато правових звичаїв було пристосовано, чи санкціоновано нею і стали офіційними законами.

Первісне суспільство розшаровувалось у період розпаду родового ладу. Поява класів з протилежними інтересами породила міжкласові конфлікти між родовою знаттю та іншими членами родів, а також з прийшлим населенням. Родова влада була вже неспроможна врегулювати ці конфлікти, і виникла держава як політична організація публічної влади.

Як право, так і держава виникли завдяки необхідності управляти соціальними процесами. В юридичній літературі є різні погляди на виникнення права. 3алежно від цього poзглядaють право загальносоціальне і право юридичне. Як загальносоціальне явище право поділяють на права людини, права нації, права народу, права об’єднань, права інших груп, права людства. Юридичне право встановлюється чи санкціонується державою. А отже, юридичне право виникає лише разом з виникненням держави, тому закономірності виникнення держави стосуються й виникнення права.

Розрізняючи право й закон, слід зазначити, що право, як інституційне утворення, стає таким завдяки джерелам права, тобто зовнішній формі вираження права.

Таким чином, юридичне право — це задекларовані державою правила поведінки субєктів, щоб відображати правду, справедливість, добро тощо. Право виникає внаслідок:

а) переростання мононорм (первісних звичаїв, традицій, моралі) в юридичні норми;

б) правотворчої діяльності компетентних державних органівчи посадових осіб;

в) перетворення рішень судових органів щодо конкретних справ у загальну норму, що є обовязковою при вирішенні аналогічних випадків.

Між правом і державою встановлюється досить складний звязок. Через право держава прагне впровадити в життя свою волю, яка за авторитарних режимів має класовий характер. А це означає, що первісні звичаї чи традиції пристосовуються до інтересів пануючого класу, забезпечуються відповідними санкціями, реалізація їх підтримується апаратом державного примусу і є засобом підпорядкування населення волі економічно і політично пануючого класу. Таким чином виникає правовий звичай як найбільш стародавня форма права.

Судові органи, як органи держави в авторитарних державах, захищають також інтереси панівної верхівки, тому не застосовують деякі звичаї, що захищали інтереси всіх, або змінюють їх зміст, вводячи нові правила. Судові функції часто виконували церковні служителі, верховні правителі, інші посадові особи державних органів. 3ахищаючи інтереси пануючих класів, судові органи утворювали судовий прецедент, тобто рішення суду щодо конкретної справи набувало властивостей загальної норми.

При появі писемності держава (її органи), а також посадові особи за допомогою правотворчості закріплювали свою волю в законах, указах та інших нормативних актах. У перших державних законах закріплювалися майнова нерівність, станові привілеї, безправність рабів та інших верств бідного населення. Прикладами таких законів є закони Хаммурапі, XII таблиць, Ману, Салічеська, Руська, Польська правди та ін.

Класові інтереси відображались у нормативних актах не тільки матеріального, а й процесуального права. Так, при розгляді судових справ використовувались ордалії (випробування вогнем, водою тощо), поєдинки, присяги, відкуп. Тому багаті завжди могли відкупитись.

Таким чином, юридичне право, сформувавшись разом зі створенням держави, в рабовласницький і феодальний періоди розвитку державності має класовий характер і захищає інтереси економічно і політично пануючого класу. Водночас рабовласницьке, феодальне і капіталістичне чи соціалістичне право є явищем культури й цивілізації, оскільки несе в собі інформацію про минулі і нині існуючі суспільні відносини між людьми

14. Юридичні факти – передбач в зак обставини, які є основою для виникнення (зміни, припинення) конкретн правовідносин. Діляться на дві крупи: дії і події. Події – юрид значимі факти які виникають назалежно від волі людей. Дії – факти, які є волевиявл. Людей. Вони в свої черку поділ на правомірні і неправомірні дії. Серед правомірних дій важливе місце займають юридичні акти – акти застосування права ( нагорода ордено, прихов на воєну службу), різного пода угоди (договір поставки продукції), а також заявлення і скарги. На відміну від юр актів юридичні поступки не напрямлені безпосередньо на винакн (змін, припин) правовідносин, но тим не меньш по закону викликають деякі правові наслідки (напр написання твору – авторське право). Неправомірні дії ділятьсяі на злочин, адмін, цив, дисциплін правопорушення. Всі види направомірних дій є основою для виникнення охоронного правовідношення, для притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. Ю.Ф. можуть бути основою для виникнення відраз дек правовідн.Іноді для виникн (змін, прип) правовідносин необхідно ціла сукупність Ю,Ф. (вступ до шлюбу – вік, заява, акт про регістр і запис до книги)

8. Теорії походження держави – система поглядів суб’єктивного характеру на питання про виникнення держави та її призначення в суспільстві.

- Теологічна (Фома аквінський). Держава створена Богом. - Договірна. - Патріархальна (продукт розвитку сім’ї). - Насильства. - Марксистсько-ленінська. - Космічна. - Технократична. - Теорія магії (Джон Фрезер). - Географічного детермінізму. - Демографічна. - Гідравлічна (іригаційне землеробство).

16. Соціальна цінність права.

1) Право забезпечує загальний стійкий порядок в суспільних відносинах. 2) Право відрізняє свавілля від свободи, визначає і уточнює зміст суспільних відносин. 3) Право надає можливість досягти гарантованого результату. 4) Право забезпечує можливість нормальних активних дій людини, перешкоджає незаконним втручанням в сферу правомірної діяльності людини, за допомогою механізмів юридичної відповідальності та інших примсових заходів. 5) Право в цивілізованому суспільстві забезпечує оптимальне співвідношення свободи і справедливості. 6) На правовій основі формуються інститути громадянського суспільства, такі як ринкова екноміка, багатопартійність, демократична виборча система тощо. 7) Право лежить в основі правової і соціальної держави.

21. Прості і складні юридичні факти.

Юридичні факти — це конкретні життєві обстави­ни, передбачені гіпотезою правової норми, що викли­кають виникнення, зміну чи припинення правовідно­син. Залежно від підстав розрізняють такі види юри­дичних фактів: за юридичними наслідками — правоутворюючі(суб’єкти набувають певних прав та обов’язків), правозмінні(тягнуть за собою збільшення або зменшення обсягу певних прав чи обов’язків) , правоприпиняючі ( ліквідують певні права та обов’язкі); за складом – прості ( складаються з одного факту ) складні (сукупність окремих фактів необхідних для настання юр. наслідків ); за відношенням до волі суб’єктів – події (відбув незал від волі суб’єкта ) дії ( відб по волі суб дії поділяються на правомірні - відповідають вимогам норм права; не правомірні – не відповідають ); залежно від форм їх прояву — позитивні й негативні; за харак­тером дії — одноразової чи неперервної дії (приміром, одноразової дії — договір дарування; неперервної дії — перебування у шлюбі). Деякі автори вирізняють тривкі юридичні факти, зокрема процесуальні; за волевиявленням виокремлюють юридичні дії, себто такі життєві обставини, що характеризують вольову поведінку субєктів, зовнішнє вираження їхніх волі та свідомості. Вирізняють також юридичні події, тобто життєві обставини, що виникають, розвиваються і при­пиняються незалежно від волі субєктів правовідносин.

5. Поняття та основні ознаки держави (сутність).

Термін “держава” в юридичній та іншій науковій лі­тературі тлумачать по-різному.

У субстанціональному значенні держава — органі­зоване в певні корпорації населення, що функціонує в просторі й часі.

В атрибутивному значенні — це устрій певних су­спільних відносин, офіційний устрій певного суспільства.

В інституціональному значенні — це апарат пуб­лічної влади, державно-правові органи, що здійсню­ють державну владу.У міжнародному значенні державу розглядають-як суб’єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.Отож, держава — це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціальне неоднорідному суспільстві, що має спе­ціальний апарат управління і примусу, здатна за до­помогою права робити свої веління загальнообов’язко­вими для населення всієї країни, а також здійснюва­ти керівництво та управління загальносуспільними справами. До основних ознак держави відносять (суверенітет; територіальне розселення населення країни; наявність апарату управління і примусу; здатність видавати загальнообов’язкові правила поведінки; здатність збирати податки, робити позики і давати кредити;спроможність виражати і захищати інтереси певної частини населення

37. Функції права.

Функції права — це основні напрямки його впливу на сус-ні відносини, в яких відображується соціальне призначення права, його місце і роль у системі соціального нормативного регулювання. Конкретні функції права поділяються на дві групи: спеціально-юридичні та загальносоціальні.Соціальні функції права — це напрямки взаємодії права та інших соціальних явищ як єдності форми і змісту. Так, праву притаманні ідеологічна, економічна, політична функції і т. ін.

Спеціально-юридичні функції права — це напрямки власне правового впливу на суспільні відносини.. До спеціально-юридичних функцій права відносяться: 1.регулятивна функція, яка полягає у врегулюванні суспільних відносин шляхом закріплення юридичних прав і обов’язків їх учасників. Регулятивна функція як об’єкт свого впливу має нормальні, позитивні, корисні суспільні відносини, які право підпорядковує шляхом:( а) закріплення сталих, розвинутих відносин в нормативних актах, у такий спосіб гарантуючи їх недоторканність (статична функція); б) заохочення, стимулювання розвитку тих суспільних відносин, що, відображаючи певні соціальні цінності, знаходяться на етапі свого становлення (динамічна функція). Прикладом здійснення цієї функції права може бути закріплення в його нормах порядку прийому і звільнення з роботи, прав і обов’язків подружжя у сімейних відносинах тощо;2.охоронна функція, яка спрямована на створення юридичних засо6ів охорони встановлених у праві зразків позитивних суспільних відносин шляхом усунення соціально шкідливих і небезпечних діянь людей і їх обєднань, відновлення порушених прав суб’єктів. Прикладом реалізації охоронної функції права є встановлення конкретних видів юридичної відповідальності за скоєння правопорушень. Групу загальносоціальних ф-цій права складають: (інформативна функція, яка полягає у тому, що право містить у своїх нормах інформацію про волю держави щодо врегулювання тих чи інших суспільних відносин;

виховна функція, сутність якої полягає у тому, що право, врегульовуючи сус-ні відносини шляхом закріплення у своїх нормах зразків 6ажаної і недопустимої поведінки. відповідно впливає на свідомість і поведінку суб’єктів. тим самим сприяючи запобіганню прав-нь; прогностична ф-ція випливає з того, що, знаючи вимоги правових приписів, суб’єкти мають змогу перед6ачати (прогнозувати) поведінку учасників певних відносин, врегульованих конкретними нормами права. гуманістична - право охороняє і захищає права людства, народу, людини; організаторсько-управлінська - право суб’єктів права на розв’язання певних соціальних проблем; оціночно-орієнтаційна - поведінка людей оцінюється з позицій законів держави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі шляхи і засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки; ідеологічно-виховна - право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки; гносеологічна (пізнавальна) - право само виступає джерелом знань та інших ф-ції.

24.Правопорушення: поняття, ознаки, види.

Кожне прав-ня — конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний субєкт у певний час, у певному місці. Правопорушення ха­рактеризується конкретно визначеними ознаками, до яких передусім належать: суспільна небезпечність ді­яння (дія чи бездіяльність), що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричиненням таких наслідків;протиправність діяння; винність особи, що скоїла протиправне діяння; деліктоздатність субєкта прав-ня; покарання і стягнення.Отож, прав-ня — це юридичний факт, який має місце за наявності всіх вищезазначених ознак.

Види правопорушень — класифікаційні групи пра­в-нь за різними підставами. Залежно від сту­пеня сус-ної небезпечності розрізняють злочини і проступки. Злочин — вид прав-ня, що передбачається крим з-ом, тобто суспільне небезпечні, кримінальне протиправні, винні дії чи бездіяльність фізичної осудної особи, яка досягла певного віку, що посягають на суспільний чи державний устрій країни, її політичну чи економічну системи, власність, особу, громадянські, економічні, політичні та інші права і свободи особи.Проступки класифікуються як адміністративні, дисциплінарні, цив-правові.

Адміністративні проступки — такі, що посягають на державний чи громадський порядок, власність, права і свободи осіб, на встановлений порядок управ­ління; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них закон передбачає адміністративну відповідальність.

Дисциплінарні проступки — такі, що посягають на дисципліну праці, військову, державну, навчальну та інші види дисциплін; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них законодавством (іншими нормативними ак­тами) передбачено дисциплінарну відповідальність.

Цивільно-правові проступки — шкідливі, проти­правні, винні порушення деліктоздатною особою вре­гульованих нормами цивільного права майнових і зв’язаних зними немайнових особистих відносин, а також схожих з ними майнових і особистих відносин, передбачених нормами сімейного, земельного, кол­госпного права.

Причини правопорушень — комплекс явищ обєк­тивного й субєктивного характеру, що здатні детермі­нувати протиправну поведінку субєктів права.

25.Поняття державного суверенітету

Суверенітет держави — це верховенство, самостій­ність, повнота, єдиність і неподільність влади в певній держ у межах й території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах. Існує три види суверенітету:

суверенітет народу; суверенітет нації; суверенітет держави. Суверенітет народу вся влада в країні належить народу тобто громадянам усіх національностей які проживають на території даної країни і являють собою єдине джерело державної влади. Тому суверенітет держ. не абсолютний а обмежений суверен народу якому і належить право визначати економ політичн правову і соц систему країни.

26.Співвідношення держави і права.

Роль права у громадянському сус-ві та здійс­ненні політичної влади залежить від взаємозвязку держави і права. Як уже було зазначено, право (як юридичне явище) і держава (як політична організація влади) виникають водночас і тісно взаємозвязані.Право залежить від держави, оскільки:( виникає як інституйована система джерел, що вста­новлюються чи санкціонуються державними орга­нами і службовими особами, а це означає, що юридичне право походить від держави;

є більш-менш сталим і недоторканним завдяки дер­жаві; завдяки державі та ії органам впроваджується в життя; його авторитетність і престижність залежать від держави; сутність права відображає соціальну сутність і призначення державної організації ).Але слід мати на увазі, що право має відносну само­стійність і впливає на державу (її органи), а отже, і дер­жава залежить від права.Право як явище цивілізації та культури:( обмежує в демократичному суспільстві державну владу; упорядковує державну владу через процесуальну і процедурну форму; дозволяє державним органам відповідні дії;організовує побудову, структуру, вдосконалення й розвиток державних органів, визначає їхнє функ­ціонування; надає державним органам престижності й автори­тетності ).У реалізації своїх функцій держава використовує правові та неправові форми й методи. Отже, як держава, так і право відіграють певну роль в організації суспільства і здійсненні політичної влади.

17 Ю. відповідальність – це передб нормами права обовязок суб правопоруш відбувати негативні наслідки. До ознак відносяться 1)відповід тільки Замовник протиправну поведінку (не за мислі), тобто основою для юр відповідальності можуть бути тільки дії субєктів права 2) відповідальність при наявн вини в діях правопорушника означає що без вини наможна говорити про правопорушення 3) законність означає що відповідальність наступає тільки в випадках, які передбачені правовими приписами держави 4) справедливість означає що Замовник одно правопорушення може бути тільки одне юридичне покарання і воно повино бути рівносильно до тяжкості правопорушення. 5) доцільність це відповідність міри покарання виходячи із особистості правопорушника його відношенню до правопорушення. 6)неотвратимість покарання означає що ніяке правопорушення не повине залишитися без покарання. В залежності від галузевої приналежності юридичних норм, які закріплюють таку відповідальність є: кримінальну, пдміністративну, цивільно правову і дисциплінарні відповідальність. Мета – створити таке суспільство в якому не буде правопорушень, або вони будуть мінімальні, закріпити справедливість силами держави і забезпечити державою, обмежити правопорушення.

105. Громад сус-во і Д Гром сус-во – це спільність вільних, рівноаправних людей кожному з яких Д забезп юр можливість бути власником і брати акт участь у пол житті Д.

19 Теор походж Д: нормативна, соціолог, психологічна, природного права.

20. Склад правопорушення.

Правопорушення – це суспільно-шкідливий, протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. До особливостей складу правопорушення слід віднести: 1) суб’єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, яка спроможна нести юридичну відповідальність, 2) необхідною ознакою об’єктивної сторони є вина у формі умислу чи необережності, при умислі суб’єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, предбачає і бажає настання його негативних наслідків (прямий умисел), чи свідомо допускає їх (непрямий умисел). При нобережності особа передбачає можливість настання негативних наслідків але легковажно розраховує на їх відернення (самовпевненість), чи не передбаає можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна була це зробити (недбалість). 3) об’єктивна сторона правопорушення показує яким саме чином було скоєне правопорушення. 4) об’єкт правопорушення – суспільні відносини, соціальні цінності.

27 Відмінність держ від орг-ції публічної влади в первісному суспільстві. .

Держава, як: особлива організація політичної влади, відрізняється від родоплемінної організації тим, що:

(замість кровноспоріднених зв’язків, що існували в первісному суспільстві, населення в державі ділиться за територіальною ознакою (селища, села, міста, райони, округи, області та інші територіальні одиниці);

для держави характерна особлива публічна влада, яка не співпадає з населенням (особливий механізм управління людьми);утримання публічної влади, відокремленої від основної маси населення, потребує значних витрат і здійснюється за рахунок коштів, що надходять від збору податків;головним знаряддям у руках держави для управління людьми є закон - нормативний акт, установлений чи санкціонований державою).

28 Основні шляхи формування правових норм

Для запровадження , зміни чи скасування правової норми необхідно:1волевиявлення народу і формування юр. мотиву;

2 нормативне формулювання держ. цієї волі у вигляді визначеного масштабу поведінки; 3 надання сформульованому правилу юр. властивостей .

Правотворчість поділяється на види : за суб’єктами ( безпосередня правотворчість народу (референдум); правотворчість держ органів; правотворчість громадських об’єднань та правотворчість трудових колективів); за засобами ( формування норм права правотворчості поділяється на утворення нових правових норм і санкціонування – надання юр властивостей вже існуючим соціальним нормам.

Правотворчій процес складається з таких стадій : 1нормотворчої ініциативи ( внесення пропозиції про виготовлення нормативного акту або підготування його проекту); 2 рішення компетентного органу про необхідність цього акту ;

3 розробка проекту або його обговорення; 4 розгляд проекту нормативного акту у тому органі який уповноважений його прийняти; 5 прийняття нормативного акту; 6 доведення нормативного акту до його адресатів.

29.Підстави юридичної відповідальності.

Підставами юридичної відповідальності є: наяв­ність правової норми, що передбачає склад правопору­шення; юридичний факт — скоєння самого правопо­рушення; наявність правозастосовного акта, що на­брав чинності.

Юридичні факти — це конкретні життєві обстави­ни, передбачені гіпотезою правової норми, що викли­кають виникнення, зміну чи припинення правовідно­син. Залежно від підстав розрізняють такі види юри­дичних фактів: за юридичними наслідками — правотворчі, правозмінні, правоскасувальні; залежно від форма їх прояву — позитивні й негативні; за харак­тером дії — одноразової чи неперервної дії (приміром, одноразової дії — договір дарування; неперервної дії — перебування у шлюбі). Деякі автори вирізняють тривкі юридичні факти, зокрема процесуальні; за волевиявленням виокремлюють юридичні дії, себто такі життєві обставини, що характеризують вольову поведінку субєктів, зовнішнє вираження їхніх волі та свідомості. Вирізняють також юридичні події, тобто життєві обставини, що виникають, розвиваються і при­пиняються незалежно від волі субєктів правовідносин.

Правозастосовний акт — індивідуально-конкрет­ний, державно-владний припис, винесений відповід­ним органом унаслідок вирішення юридичної справи.

93. Соціал держ:пон і ознаки. Соц держ по своїй суті – це владний орг всього сус-ва. Така д-ва захищає інтереси кожного гром-на, незалеж від класу. Умови існування :1)певний рівень розвит ек-ки 2)відсут соц конфл і воїн3)соц д-ва базується на принц соц справедл(справедл між працею і винагородою) 4)соц орієнтована ек-ка(ек-ка для людини) 5) соц д-ва-прав д-ва в рамках прав методів. Методи діял-ті соц д-ви :1) коорд дія-ті окремих гром і орг на користь сус-ва в цілому. 2) забезп рівноваги між приват і заг-гром орг. 3) метод заохоч, сприяння розвитку окремих галуз,підпр, преміювання 4) соц д-ва-та д-ва, яка через перерозп прибутків, ефектив і доціл сист подат зд-єпост підтрим і фінансув тих видів людс діял, які не можуть бути повн включ в ринк від-ни, алевід яких залеж прогрес і розвиток д-ви(НАУКА, ОСВ, НОВІ ТЕХНОЛ, ЕКОЛОГ БЕЗП, ДЕРЖ СИСТ ОХОР ЗДОР, КУЛ-РА)

31 Принципи права .

Принц права - його основні засади, вихідні ідеї, що характериз універсал, загал значущістю, вищою імперативністю і відображують суттєві положення права. Принц права за своєю сутністю є узагальнені відображення об’єктив закономірн розвитку сус-ва, людства в цілому. Правові принципи визнач нормоутворюючу і правозастосовну діяльність, координують функціонування механізму правового регулювання, є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян, формують правове мислення і правову культуру, цементують систему права. Призначен правов принц полягає у тому, що вони: 1)здійсн універсал і узагальнене закріплення основ сусп ладу; 2)забезпеч одноманітне формулювання норм права та їх вплив на сусп відносини у формі правового регул та інш видів прав впливу. 3алежно від функціонал призначення і об’єкта відображення принципи права поділ: соціально-правові і спеціально-правові. Соц-правові принц відображ систему цінностей, що властиві сусп і мають чи повинні мати правову форму виразу і забезпечення. Спец-правові принц узагальн засади формуван та існування власне права як специфічн соц явища і поділ на загально-правові, міжгалуз, галузеві, принципи інститутів. 3агальноправ принц: 1)гуманізму - домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід’ємних природн прав і свобод людини; 2) принцип рівності громадян перед законом; 3)принц демократизму - право, зак-во адекватно відображують волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії; 4) принцип законності - здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громад сус-ва, громадян на основі і у відповідності з нормами права, природними правами і обов’язками людини; 5) принцип взаємної відповідальності держави і особи. Міжгалуз принц на відміну від загально правових діють не в усіх галузях права, а в певних їх групах. Галузеві принц притаманні окремим галузям права.

32.Види юридичної відповідальності.

Юр відп поділ на пер­спективну (позитивну) і ретроспективну (негативну). Позитив— сумлінне виконання своїх обовязків перед громадян сус­-вом, правовою держ, колективом людей та окремою особою. Ретроспект— специфіч правовіднос між держ і правопо­рушником внаслідок держ-правов примусу, що характериз засудженням протиправного ді­яння і суб правопоруш, покладанням на останнього обовязку перетерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового, органі­зац хар-ру за скоєне правопоруш. Ретросп поділ на види. Залежно від суб— органів, що накладають юр відповідаль­ність, поділ на таку, що покладається: а)орга­нами влади; б)виконавчими і розпорядчими органа­ми; в)судовими та іншими юрисдикц орга­нами. Залежно від суб правопорушн вона буває: а) індивідуал; б) колектив. Розрізняють також внутрішню держ і міжна­родну юр відповідальність. Кла­сифікація юр відповідал залежно від га­лузевої належності правової норми, що порушена: а) кримін-правову; б) адміністрат; в) ци­вільно-правову; г) трудову (дисциплінарну, матері­альну відповідальність робітн і служб). Крим— застосування міри кримін покарання до фіз осіб, винних у вчиненні злочину. Адміністрат- покладення на порушників загально­обовязкових правил, що діють в управлінні та в ін­ших сферах, адміністратив стягнень, котрі тяг­нуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового чи морального характеру. Цив-прав - це відповідальність фіз чи юр особи за порушення договірних зобовязань, за заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушен­ня особистих майнових прав. Дисциплінар – це відповід працівника за поруш трудової дисципліни з застосуванням до нього догани та звільнення. Матері відповід працівника настає у випадках, коли заподіяно матеріальну шкоду. Як самостійний вид юр відповід в теорії права розглядають скасуван­ня актів, що суперечать зак-ву. Ця юр відпові­д полягає в тому, що компетентний орган чи службова особа застосовує правовідновну санкцію, скасовуючи незаконно прийнятий акт. Форми названої юр відповідальності: а) скасування акта, який суперечить законо­давству; б) визнання недійсним акта, який суперечить законодавству; в) зміна акта в тій частині, що не відповідає законодавству; г) давання вка­зівок компетентним органом чи службовою особою про обовязкове скасування чи зміну акта, який су­перечить законодавству субєктом, який його приймав. Не вважається формою зазначеного виду юр відповідальності припинення дії акта.

33 Поняття та основні ознаки держави (сутність).

Термін “держава” в юр та іншій науковій лі­тературі тлумачать по-різному. У субстанціональному значенні держ— органі­зоване в певні корпорації населення, що функціонує в просторі й часі. В атрибутивному — це устрій певних су­спільних відносин, офіційний устрій певного сус-ва. В інституціональному — це апарат пуб­лічної влади, державно-правові органи, що здійсню­ють держ владу. У міжнародному значенні держ розглядають-як суб’єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади. Держава — це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціальне неоднорідному сус-ві, що має спе­ціал апарат управління і примусу, здатна за до­помогою права робити свої веління загальнообов’язко­вими для населення всієї країни, а також здійснюва­ти керівництво та управління загальносуспільними справами. До основних ознак держ відносять: •суверенітет; •територіальне розселення населення країни; •наявність апарату управління і примусу; •здатність видавати загальнообов’язкові правила поведінки; •здатність збирати податки, робити позики і давати кредити; •спроможність виражати і захищати інтереси певної частини населення.

34 Правові презумпції та аксіоми

Презумпція - це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутн певних юрид фактів, що спираються на зв’язок між фактами, які припускаються, та що існують, і це підтвердж життєвим досвідом.Презумпція не достовірн факт, а факт що припускається з великою мірою ймовірності, і застосов в юр практиці як засіб, що полегшує досягнення істини по справі. Правова презумп – закріплене в зак-ві припущення про наявність або відсутн юр фактів. Прав презумп поділ: 1) презумп, що не можуть бути спростовані – закріпл в законі припущення про наявн або відсутн певних фактів що не підлягають сумніву (аксіоми); 2) презумп що можуть бути спростовані - закріпл в законі припущення про наявн або відсутн певних фактів що мають юр значен до того часу, поки у відповідн із встановлен процедурою не буде встановл інше ( презумпція невинності). Аксіоми: всяка діяльність не заборонена законом – дозволена; недієздатність неповнолітнього; Закон не має зворотної сили коли він передбач Кримі відповідал або значно погірш стан особи; ніхто не повинен сам себе звинувачувати; обов’язок доказув крим спави лежить на правоохорн органах, і сивіл на позивачі; ніхто не може мати обов’язків без прав та прав без обов’язків, та інш.

35.Акти застосування права: поняття, види.

Це формал обов’язкове волевиявлень компетентних держ органів або уповноваж громад об’єднань, яке підтвердж, встановл, змінює, припиняє юр права і обов’язки персоніфікован суб у конкрет життєвій ситуації. Персоніфік суб-конкретн суб. Властив правозастосовч актів: прийм спец уповноваж органом; формально обов’язк для персонал визнач суб; використ для конкрет випадку і мають одноразову чинність; не мають заоротн дії в часі; усна, письмова або конклюдентна форма( мовчазна змова або фіз. волевиявлення). Види: 1 акти які поділ за суб прийняття: акти голови держ, органів держ влади, органів управління, суду, контрольно-наглядових органів, уповноважених посадових осіб, уповноваж органів, громад об’єднань; 2 За галузевою приналежн застосован норми: цивільно-правові, адміністративно-правові, кримін-правові; 3 за юрид формою: постанови, укази, розпорядження, рішення, накази. ухвали, протести, подання, висновки; 4 за функт у правовому регул: регулятивні, охоронні; 5 залежно від елементу правової норми яки застосов: акт застосув диспозиції і застосув санкції; 6 за характером індивідуальних вмінь або приписів: уповноважуючи, зобов’язуючи, забороняючи; 7 за характером юр наслідків: право констатуючі або право підтверджуючі, правовстановлюючі, право змінюючи. право припиняючи.

Білет № 1. !

36 Поняття та класифікація функцій держави.

Функції держ - це основні напрямки її діяльності. в яких знаходять свій вираз сутність та соціал призначення держави. 3дійснення держ функ - це складний і багатогранний процес впливу держа, її відповідних структур на певне коло сусп відносин. Функц держ - це можливі і реальні основні напрями діяльності держ та її органів по забезпеченню потреб і інтересів сус-ва, які конкретизуються в завданнях, цілях і соц призначенні. Основні функ держ можна класифікувати:1 3а соціальним значенням держав діяльності: а) основні, що характеризують призначення держ, найбільш загальні, найважливіші напрями її діяльності на певному етапі розвитку. Вони здійснюються не окремими держав органами, а різною мірою численними ланками державного апарату. Крім того, основні функції мають комплексний характер, об’єктом їх є широке коло споріднених сусп відносин, на які і впливає певна система напрямів держ діяльності. 0сновними є: функції оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян; б) додаткові, що є складовими елементами основних функцій, але самі собою не розкривають сутності держави. У складі основної функції, як оборона країни, можна виділити низку допоміжних: зміцнення збройних сил, розвиток НТП для забезпечення їх озброєнням, і т. ін. 2. 3а сферами діяльності держ: а) внутріш функц, що здійсн у межах даної держ і в яких виражається її внутр політика: регулюванняекономічних відносин, організація суспільної праці, охорона правопорядку, законності, прав і свобод громадян; 6) зовнішні функції, що забезпечують здійснення зовнішньої політики держави: підтримання міжнародного миру, економічного співробітництва. 3 3 точки зору тривалості їх здійснення у часі: а) постійні функції, що здійснюються протягом всього часу існування держ: оборону країни, охорону правопорядку; б) тимчасові функції, що здійснюються лише протягом певного періоду існування держави. Як приклад, події Жовтневої революції, під час якої Радянською держ було придушено опір пануючих класів, усунено їх від влади. 4. залежно від поділу влади - законодавчі, виконавчо-розпорядчі, судові і контрольно-наглядові. Всі вони забезпеч функці управління сус-вом і держ; 5. залежно від сфери суспільного життя - економічні, політичні, соціальні, гуманітарні, екологічні, ідеологічні.

37.Правова система: поняття, основні види правових систем сучасності.

Правова система — сукупність внутрішньо узго­джених, взаємозвязаних, соціальне однорідних юри­дичних засобів, за допомогою яких держава здійснює необхідний нормативний вплив на суспільні відноси­ни, закріплюючи, регулюючи, охороняючи й захи­щаючи їх. Романо-германська правова сім’я. У всіх країнах, що належать до р-г прав сім’ї, визніч поділ права на публічне і приветне. До публік права відносять галузі і інститути, які визнач статус і порядок діяльності органів держ і відносин індивіда з держ, а до приватн-галузі, інстит що регул взаємовідн індивідів. Пізніше принцип публічного права: конституц право; адміністрат, міжнародне, кримінал, тощо. Право склад не тільки з правов норм, а і включ норми, що створ у резуль тлумачення. У свіх країнах р-г прав сис-ми є писані Констит за нормами яких визнач найвища юр сила. Р-г прав сім’я подвл на 2 групи: романську(Франція, Бельгія, Іспанія, Італія, Люксембург, Португалія) і германську( ФРН, Австрія, Швейцарія, та інш. Англосаксонська правова сім’я. Класифік на загальне право і право справедливості (створ судом канцлера, для доповн або змінен загал права якщо воно відстало від життя). Норма права- відпрацьоване судов практикою рішення по конкрет справі. Головне джерело права – судова практика. Поділ на Високе правосуд і нижче правосуддя. Право Австралії зазнало впливу англ. загал права. Право склал із законів, що прийм Парламентом австрал Союзу. В Ірландії звичаєве право замінено насиль шляхом на на англ. загальне право. До англосакс сім’ї входять: Англія, Ірландія, Канада. Австралія, Нова Зеландія, інші колиш колонії Британ імперії. Мусульманське право. Нерозривний зв’язок з релігією ісламу. Частина ісламу – шаріат – це сукуп норм прав, реліг та обрядових настанов і правил, що покликані регул поведінку мусульм у всіх сферах життя, його почуття і думки. Найголов джерело – Коран. Сім’я традиційного права. Традиц право – дуалістичне право в силу наявності елементів європейського і звичаєвого права, його існування у формі писемного і не писемного права, звичаю та реліг закону. Традиц сус-ва: азіатські країни Середнього та Близького Сходу, Африки.

38.Тлумачення правових норм: поняття та мета.

Поняття тлумачення права охоп­лює єдність двох процесів: усвідомлення і розяснення змісту норм права, держ волі, яка в ній виражена. Усвідомлення — це внутрішній розумовий процес, що не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора. Розяс­нення — це викладення сенсу і змісту державної волі і вираження її назовні. Тлумачення норм права — це діяльність субєктів щодо усвідомлення і розяснення змісту правових норм. Необхідність тлумач: а) невідповідність юрид норм фактичним умовам життя; б) юрид норми часом містять спец правові поняття, визначення, які мають багатозначний ха­рактер; в) у нормах права часом використовуються оцінні поняття, що виража­ють лише соціальне значення тих чи інших явищ; г) нерідко зустрічаються нечіткість, недбалість, недогляд правотворчих органів при оформленні своїх думок у нормах права. Часом їх воля знаходить свій вираз вельми схематично, деякі ознаки складу правопорушень взагалі не називаються (наприклад, та або інша форма вини) і встановити їх можна тільки тлумаченням норм права; д) необхідність тлумачення норм права іноді випливає із змісту самого нормативного акта. Розрізняють такі види та способи тлумачення правових норм. За суб поділяється на офіційне та неофіційне . Для виявлен співвідношу між текстуал виразом правов норми і її дійсним змістом застосов тлумач з точки зору обсягу і змісту: буквальне, розширювальні і обмежувальне. Ще є такі види: мовне, логічне, систематичне і історичне тлумачення. Завдання тлумачення полягає у зясуванні змісту того, що мав на увазі законодавець, видаючи норма­тивний акт. Отже, тлумачення норм права — інтелектуально-вольова діяльність субєктів права зі зясування й розяснення змісту норм права з метою їх найбільш правильної реалізації, яка може виражатися в особливому акті.

39. Функції сучасної української держави.

Функції Держ - це основні напрямки діяльності держ. Визнач соц сутність держ. Функції держ - це основні напрямки її діяльності. в яких знаходять свій вираз сутність та соціал призначення держави. 3дійснення держ функ - це складний і багатогранний процес впливу держа, її відповідних структур на певне коло сусп відносин. Функц держ - це можливі і реальні основні напрями діяльності держ та її органів по забезпеченню потреб і інтересів сус-ва, які конкретизуються в завданнях, цілях і соц призначенні. Основна фунція: охорона власності, охорона кордонів, захист правопорядку, охорна праві свобод громадян, збирання податків. Неосновні: культурна Осн методи здійсн фенкц держ: примус, переконання, заохочення і стимулювання.

40.Система права: поняття і структура.

Система права — це внутрішня форма права, яка має обєктивний ха­рактер своєї побудови, що відображається в єдності та узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутами й нормами права. Поняття системи права, на відміну від правової систе­ми, відображує не сукупність всіх правових явищ у їх взаємодії, а тільки внутрішню будову права як системи правових норм. Внутрішня форма (структура) права харак­теризується: 1) єдністю його складових частин, що зумовлюється системою сусп відносин, які визначають зміст право­вих норм, утворенням і чинністю останніх на основі єди­них принципів, можливістю застосування заходів примусу з боку держ, волею більшості населення; 2) диференціацією права на відносно відокремлені скла­дові частини у вигляді певних обєднань правових норм; 3) наявністю різних видів звязків норм права та їх обєднань між собою (соціал, ідеологічних, юр, держ та інших). Внутрішня будова права має складний характер і може бути виявлена за допомогою різних критеріїв. Харак­тер та зміст впливу норм права на суспільні відносини обєднує їх, відповідно, у регулятивні та охоронні групи правових норм. Іншим критерієм може бути віднесення соц звязків, що регулюють норми права, до коор­динаційних (на засадах рівності субєктів) чи субординаційних (на засадах підлеглості). Поширеними є обєднання норм права у певні угруповання, на основі особливостей предмета і методу правового регулювання. У цьому випадку внутрішню структуру (форму) права скла­дають міжгалузеві комплекси, галузі, підгалузі, інститути права. Провідною складовою частиною права є його галузь, яка обєднує норми права, випливаючи із єдності предмета і методу правового регулювання, властивих цим нормам. Систему права Укр складають галузі державного, адміністративного, фінансового, земельного, цивільного, трудового, сімейного, кримінального, цивільно-процесуаль­ного, кримінально-процесуального та інші галузі права. Для кожної галузі прав характерні свої ознаки, з-поміж яких основною є специфіка предмета регулювання.

41. Офіційне і неофіційне тлумачення правових норм.

Тлумачення права – це переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків. За суб’єктами тлумачення поділяється на офіційне і неофіційне. Офіційне тлумачення – роз’яснення змісту і мети правових норм, сформульоване у спеціальному акті, яке здійснюється уповноваженим органом і має загальнообов’язкове значення. Офіційне тлумачення поділяється на: нормативне і казуальне. Нормативне – характеризується загальнообов’язковістю, поширенням на широке коло суспільних відносин і можливістю неодноразового використання в юридичній практиці. Існує два види нормативного тлумачення: аутентичне (зміст норми права роз’яснює той орган, який її установив), легальне (тлумачення норми дає орган, який її не встановлював, але уповноважений її тлумачити). Казуальне тлумачення – стосується певних осіб, до уваги беруться конкретні обставини і є обов’язковим лише для осіб, щодо яких воно провадиться. Казуальне тлумачення буває судове (здійснюється судовими органами при розгляді конкретних справ), та адміністративне (здійснюється міністерствами, відомствами, місцевою державною адміністрацією). Неофіційне тлумачення – не має загальнообов’язкової сили і поділяється на доктринальне, компетентне і повсякденне. Доктринальне – тлумачення науковцями і науковими закладами у статтях, монографіях, коментарях, не має обов’язкової сили, базується на авторитеті вчених. Компетентне – здійснюють особи, пов’язані з правом (посадові особи державного апарату, адвокати і т.д.). Повсякденне – здійснюють всі суб’єкти права, його значення пов’язано з виявленням правової свідомості широкого кола суб’єктів правовідносин.

42. Форми здійснення функцій держави: поняття, види.

Функції держави – це основні напрями діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання і цілі. Основними формами здійснення функцій держави є правотворчість, у цілому правове регулювання і безпосередня організаторська діяльність щодо здійснення правових настанов. Правотворчість – це форма владної діяльності держави, спрямованої на утворення нормативно-правових актів за допомогою яких запроваджуються, змінюються чи скасовуються правові норми. Процес правотворчості включає в себе три стадії: 1) волевиявлення народу і формування юридичного мотиву; 2) нормативне формулювання державою цієї волі у вигляді визначеного масштабу поведінки; 3) надання сформульованому правилу юридичних властивостей. Правове регулювання – це дія права на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів, насамперед норм права. Правове регулювання здійснюється за допомогою таких способів: дозвіл (надання суб’єкту права на здійснення певних дій), зобов’язування (юридично закріплена необхідність певної поведінки в тих чи інших умовах), заборона (юридична необхідність утримуватись від певної поведінки). Безпосередня організаторська діяльність – діяльність держави при проведенні конкретних заходів (наприклад: здійснення нагляду за виконанням положень нормативних актів).

43. Система законодавства: поняття і структура.

Система законодавства – це система нормативно-правових актів, насамперед, законів, що є зовнішньою формою існування правових норм, засобом надання їм об’єктивності, визначеності, загальності. Структуру законодавства складають – галузі, комплексні галузі та нормативно-правові акти. Галузі законодавства складають горизонтальну структуру (кримінальне, цивільне право тощо, підгалузі – авторське, водне право, та міжгалузеві комплекси – законодавство про охорону природи, морське тощо), вертикальна будується відповідно до юридичної чинності нормативно-правових актів. Вертикальна структура : Конституція та конституційні закони; поточні, органічні, надзвичайні закони; постанови Кабміну; розпорядження представників Президента тощо.

44. Тлумачення норм за обсягом.

Тлумачення права – це переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків. Для виявлення співвідношення між такстом правової норми та її змістом застосовується тламачення права з точки зору обсягу їх змісту. Воно поділяється на буквальне (адекватне), розширене і обмежуване. Буквальне – тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми розуміється у повній відповідності до її текстуального виразу. Розширене – тлумачення, при якому зміст правової норми слід розуміти ширше за його буквальний текстуальний вираз (наприклад – норма, яка вказує, що судді незалежні і підпорядковуються лише закону поширюється на тільки на суддів, а й на народних засідателів, як на членів суду). Обмежувальне – тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми розуміється вужче за його текстуальний вираз (наприклад Кодекс про шлюб та сім’ю встановлює, що повнолітні діти зобов’язані утримувати непрацездатних батьків, але такий обов’язок не може бути накладений на непрацездатних дітей).

94. Систематиз законодавства:пон, мета, осн види .-це упорядкув і вдосконал діючих нор-пр акт шляхом їх обробки, викладення за певною схемою збірн чи кодексів. Мета:*вдосконал проц застос і реаліз права, *розвит зкнд, *зміцн правопор і зак-ті. 2 осн форми : 1)Інкорпорац -повне чи част об’єдн актів в збірн або зібрання у певн порядку(хронол, алфавіт, предметн,сист-предмет) Розрізн: офіц( зд-ся орг, які видали норм-пр акти), офіціозна ( зд-ся спец уповнов держ орг),неофіц (зд-ся фірмами, приват орг, які не мають на те спец уповнов)Одна з форм інкорпорац-консолідація- об’єдн різних нормат акт з одного пит шляхом систем-ції і звед в єдинодіючого нормат матеріалу.2)Кодифікація -це перегл змісту норм права, їх критична переоц, усунення суперечн, заповн прогалин а праві і зкнд-ві та заміна застарілих норм. Рез-т код-ції- новий звідний нор акт, який замінює раніше діючі норм акти певної галузі права.К-ція завжди має офіц х-р. 3 види К-ції : заг (створ кодиф актів по всіх осн галузях права), галузева (охопл норми певн галузі права), спец (охоп норми прав інстит різних галуз права)

46. Норма права: поняття і структура.

Норма права – це загальновизнане, формально визначене правило поведінки, яке формулюється державою і має загальнообов’язковий характер, набуває якостей нормативності і загальнообов’язковості у чітко встановленому порядку і здійснення якого забезпечується державою. У нормі права закріплюються право і обов’язки учасників суспільних відносин і санкції у випадку їх порушення. Правило поведінки, що міститься у нормі права поширюється на всіх, хто стає учасниками відносин, що регулюються даною нормою. Норма права складається з: диспозиції, гіпотези та санкції. Диспозиція – частина правової норми, в якій у вигляді владного припису визначається те або інше правило поведінки. Диспозиції бувають: визначені (закріплюють однозначне правило поведінки – можна поводити себе лише так, як вказано у нормі); не повністю визначені (вказують лише на загальні ознаки поведінки, в рамках якої суб’єкти уточнюють свої права та обов’язки самостійно); відносно визначені (вказують на права та обов’язки але надають можливість для їх уточнення залежно від обставин). Гіпотеза – частина норми, в якій визначаються умови, за яких наступає чинність правил, встановлених в диспозиції. Гіпотези бувають: визначені (вичерпно визначають умови); не повністю визначені (наявність чи відсутність необхідності визначається відповідними суб’єктами); відносно визначені (обмежують умови застосування певним колом вимог). Санкція – частина норми, що вказує на наслідки порушення правил, встановлених нормою. Санкції норм державного права зводяться здебільшого до визнання недійсними певних діянь, що здіюснбвалися з порушенням. Визначена санкція – вказує на конкретний засіб впливу. Відносно визначена – вказує на декілька можливих засобів впливу.

47. Способи тлумачення норм права.

Тлумачення права – це переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків. Розрізняють такі способи тлумачення норм права: 1) За суб’єктами – офіційне, та неофіційне. Офіційне (здійснюється уповноваженим органом, має загальнообов’язкове значення і сформульоване у спеціальному акті), офіційне тлумачення поділяється на нормативне (характеризується загальнообов’язковістю і поширюється на широке коло суспільних відносин), та казуальне (є обов’язковим лише для осіб, щодо яких воно провадиться). Нормативне поділяється на: аутентичне (зміст норми роз’яснює той орган, який її установив) та легальне (зміст дає орган, який норму не встановлював, але уповноважений на це). Неофіційне – не має загальнообов’язкової сили, поділяється на: доктринальне (тлумачення науковцями, науковими закладами), компетентне (тлумачать особи, обізнані з правом, наприклад адвокат), повсякденне (тлумачать всі суб’єкти права). 2) З точки зору обсягу і змісту – буквальне (зміст правової норми розуміється у повній відповідності до її текстуального виразу), розширене (зміст норми розуміється ширше за її текстуальний вираз) і обмежене (зміст норми розуміється вужче).

Прийоми та засоби тлумачення: мовне (граматичне) – усвідомлення змісту норм з точки зору граматики та синтаксису; логічне - усвідомлення змісту норм з використанням законів логіки; систематичне - усвідомлення змісту норм в залежності від місця, яке вона займає у нормативному акті; історичне - усвідомлення змісту норм на основі дослідження історичних умов, за яких вони були прийняті.

9. Політична система суспільства.

Політична система суспільства. Вузьке розуміння – сукупність державних організацій, громадських об’єднань, трудових колективів, що здійснюють функції щодо реалізації політичної влади. Широке розуміння – система всіх політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному, зокрема, класовому суспільстві. Елементи політичної системи суспільства: 1) суб’єкти політики - класи, нації соціальні прошарки, об’єднання громадян (партії, політичні рухи), трудові колективи, кожна людина, держава. 2) політичні норми та принципи – норми передбачають політичні відповідальність суб’єктів політики за їх порушення. 3) політичні відносини – врегульовані політичними нормами стосунки між політичними суб’єктами. 4) політичні погляди ; політична свідомість – система ідеологічних і психологічних елементів, оцінка людиною існуючого політичного буття; політична культура – набуття і нагромадження суб’єктами політичної системи певних знань і досвіду у політичній сфері діяльності. 5) зв’язки, що об’єднують вищевказані компоненти. 6) політичний процес – сукупна діяльність всіх суб’єктів політичних відносин, що спрямована на формування, зміну чи перетворення і функціонування політичної системи. 7) політичний режим – політична обстановка у суспільстві.

Політична система України характеризується такими особливостями: 1) україна проголошується демократичної, правовою, соціальною державою; 2) вся повнота влади належить народу; 3) державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу, судову; 4) в Україні проголошено принцип верховенства права; 5) суспільне життя базується на засадах політичного, економічного й ідеологічного плюралізму; 6) пріоритетними визнаються права і свободи людини і громадянина; 7) держава відповідає перед людиною і суспільством за свою діяльність.

49. Види правових норм.

Норма права – це загальновизнане, формально визначене правило поведінки, яке формулюється державою і має загальнообов’язковий характер, набуває якостей нормативності і загальнообов’язковості у чітко встановленому порядку і здійснення якого забезпечується державою. Норми права пділяються: 1) за функціональною спрямованістю: регулятивні – встановлюють права та обов’язки суб’єктів; правоохоронні – регламентують засоби юридичної відповідальності за порушення прав і невиконання обов’язків, встановлених регулятивними нормами. 2) за предметом правового регулювання (за галузями права): норми державного, адміністративного, цівільного та інших галузей права. Галузеві норми поділяються на: матеріальні – встановлюють бажане правило поведінки, права та обов’язки суб’єктів; процесуальні – регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов’язків, встановлених в нормах права.

За функціональним призначенням норми права поділяються на: 1) Відправні – мають найбільш загальний характер і поділяються на а) норми-начала (положення, що закріплюють підвалини суспільного та державного устрою), б) норми-принципи (закріплюють принципи права), в) визначально-установчі норми (визначають цілі, завдання окремих галузей права), г) норми-дефініції (містять визначення правових категорій та понять). 2) Норми-правила поведінки – безпосередньо регулюють суспільні відносини.

З точки зору характерів приписів: зобов’язуючі (закріплюють обов’язки), забороняючі (містять заборону), уповноважуючі (наділяють певними правами).

За формою закріплення поведінки суб’єктів: категоричні , диспозитивні (допускають доповнення), рекомендаційні (варіанти бажаної поведінки), заохочувальні .

50. Поняття і зміст законності.

Законність – це такий режим державного і суспільного життя, при якому забезпечується повне і неухильне дотримання і виконання законів, підзаконних актів, усіма без винятку органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами. Суть законності полягає в реальності права, в тому, що всі без винятку суб’єкти суспільних відносин керуються принципом суворого дотримання приписів законів і інших нормативних актів, сумлінно виконують покладені на них юридичні обов’язки і повною мірою використовують свої права.

51. Д в політ системі сус-ва. У політ сист Д займає провідне місце. Врна 1)володіє суверенною владою 2)виступає офіц представником народу 3)забезп і захищ права своїх громадян 4)має спец апарат. Діє задопом примусу і переконання

52. Правове регулювання – це здійснюваний державою за допом всіх юрид засобів владний вплив на сусп відносини з метою їх упорякування, закріплення, охорони і розвитку

Предмет п-го регулюв – найважливіші для держави, об’єднань людей і конкр осіб сусп відносини, що об’єктивно потребують і піддаються юрид регулюв і сторони яких виступають їх свідомими та вольовими учасниками

53. Вимоги застосування норм права – юрид правила (умови), зо допом яких правозастосовчий орган втілює в життя принципи права. Правозастосовчий орган керується такими вимогами: 1) Законності (при вирішенні справи базується на конкретній нормі права чи на сукупності норм; діє в рамках своєї компетенції; завжди застосовує правові норми коли виникають обставини передбачені нормою) 2) Обгрунтованості (виявляє всі факти, що мають відношення до справи; ретельно і неупереджено вивчає факти, признає їх достовірними; відкидає всі сумнівні факти і факти, що не відносяться до справи) 3) Доцільності (в рамках змісту норми вибирає рішення, що найбільш повно і правильно відображає зміст закону; при одноманітному і неуклінному виконанні юрид приписів діє ініціативно, розумно розподіляє сили і засоби; враховує індивідуольні особливості справи) 4) Справедливості (безпристрасно підходить до вивчення обставин справи, осіб що беруть в ній участь та до заключного рішення; приймає рішення, що узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, з моральними переконаннями особистими і суспільства вцілому)

103. Кодифікація – це спосіб систесатизації законодавства, який полягає у змістовній переробці й погодженні певної, пов’язаної спільним предметом регулювання групи юридичних норм та об’єднанні їх у єдиному норм акті (галузева, міжгалузева, спеціальна; за формою вираження:кодекс, статут,закон, положення)

55. Методи п-го регулюв : 1) дозволу-надання права на здійс-ня певних дій 2) зобов’язування-це юр закріплена необх певної поведінки в тих чи ін умовах, обставинах 3) заборона-юр необх утримуватись від певної поведінки.

Типи п-го регулюв : 1) Загальний дозвіл-дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом 2) Загальна заборона-заборонено все, крім того, що прямо дозволено законом

56. Підстави звільнення від юр відпов: амністія, помилування, зак строків давн, дієве розкаяння, примир з потерп та відкодув шкоди, зміна обставин в результ яких діяння перест бути сусп небезп, особа перест бути сусп небезп або розкаялась

57. Форми держави: поняття і структурні елементи. (Надо сказать, что куча всяких учёніх ещё с давних времён пітались дать класификацию форм гос-ва, и по єтому до сих пор осталось куча версий...). В давні часи найвідомішою класифікацією була та, яку да Арістотель. Він поділив форми відповідно до двох ознак: 1).кількість тих, хто править (одна, декілька, багато); 2).у чиїх інтересах (кого, скількох) здійснюється правління. Остання ознака була критерієм розподілу форм держави на правильні (правління здійснюється в інтересах усіх) і неправильні (правління здіцйснюється тільки тих, хто править). Правильними формами у нього були: монархія, аристократія і політія; неправильними – тиранія, олігархія, демократія. Значит так, после Аристократі біл такой Монтеск’є, який під формою держави розумів ті чинники, що визначають методи здійснення державної влади.Такі в нього були форми: 1).республіка – доброчесність і рівність; 2). Монархія (основа влади – честь); 3). Деспотія – основа влади – страх. (Все, що Монткск’є вважав формами державами тепер називається політичний режим ;))). Ця категоря (ФД) є однією з найважливіших і ємніших понять державознавства. Вона констатує сукупність певного кола загальних ознак і взаємозв’язків, що характеризують державу як суспільний феномен. ФД – поняття складне. Воно характеризує державу з погляду існуючих у ній форми правління, державного устрою та державно-правового режиму. Всі її елементи (да, кстати, елементи – форма правління, державний устрій, державний режим) мають правову основу – вони фіксуються в конституції, законах і підзак.актах. ФД відображає єдність, взаємообумовленість об’єднаних в ній елементів, в результаті чого виникає нова якість, яка не властива жодному з цих окремо взятих елементів.

58. Право в системі соціальних норм. Види соціальних норм. Порівняння норм права з іншими соціальними нормами. Норми права(НП) і норми моралі(НМ) : 1). НП – виникають через формування їх Д органами, в первісному суспільстві не існували ;НМ – існують у б-я суспільстві, в тому числі до виникнення Д; 2). НП – встановлюються або санкціон-ся відповідними Д органами від імені Д, виражають їїх волю; НМ – утверджуються поступово, відображають волю всього сусп-ва або певних верств населення. 3). НП – встановлюються у спец.визначених формах (закон, указ..); НМ – існують у свідомості людей і формального визначення не мають. 4). НП – набувають чинності, змінюються і скасовуються офіційно в точно визнач.порядку і часі; НМ – складаються, поширюються і відмирають повільно впродовж довгого часу. 5). НП – утворюють єдину погоджену систему велінь і є загальнообов’язковим; НМ – не мають єдності, погодженості велінь і формальної загальнооб-ті. 6). НП – забезп-ся заходами Д примусу; НМ – забезпеч-ся позаД засобами: звичкою, внутр. Мотивами, гром. Впливом і т.ін. 7). НП – містять детальну регламентацію поведінки суб’єктів, формулююьб їх конкретні П і О; НМ – вступають як загальні правила поведінки суб-в, що сформульовані у вигляді принципів, ідей тощо... Норми П и звичаї – те жд саме, окрім 7).пункту – там те ж саме.

59 . Правомірна пов-ка хар-ся соціальною корисністю, відповідністю моделям, відображеним у правових нормах, позитивними юрид наслідками. Основними ознаками правом поведінки є її адекватність і правомірність.

правом пов-ка поділ на види: 1) в аспекті юр фактів (юр вчинки та індивідуальні акти; правоутворюючі, правозамінюючі, правоприпиняючі діяння) 2) у плані реалізації норм права (на дотримання, виконання, використання і правозастосування) 3) як зміст правовідносин (здійснення суб’єктивних прав, обов’язків, законних інтересів суб’єктів) 4) за зовнішньою формою виразу (дії і бездіяльність) 5) за способом детермінації (на активну, зумовлену внутрішніми причинами, і пасивну, відповідно до зовнішніх обставин) 6) за способом формування в текстах правових документів (прямо, чи безпосередньо передбачену правовими нормами) 7) за характеристиками суб’єктів (індивідуальна і колективна, посадова, професійна та ін)

60. Форма державного правління визначається порядком ор­ганізації, структурою і взаємодією вищих державних ор­ганів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку. Монархія — це форма державного правління, за якої вища державна влада зосереджується (повністю або частко­во) в руках однієї особи — монарха, і перелається як спадщина серед представників правлячої династії або фор­мується якимось іншим шляхом. Монархії властиві такі юридичні ознаки: а) безстроковість влади монарха; б) во­лодіння владою за спадком по праву крові; в) представ­ництво монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом; г) непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим субєктам. Монархії поділяються на дві групи: необмежені та обмежені.

Необмежені монархії — це монархії, за якими влада монарха ніким і нічим не обмежена. Інакше кажучи, у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха. Існують різно­види необмеженої монархії: а) деспотична монархія, за якою влада монарха обож­нюється, а він сам офіційно визнається божеством. Цей різновид необмеженої монархії був поширений у державах рабовласницького типу, і насамперед, на Древньому Сході; б) абсолютна монархія характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. В ній монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним виз­нається необмежена влада, що обумовлюється його на­лежністю до правлячої династії. Прикладами абсолютної монархії можуть бути царська Росія, а у наш час — Саудівська Аравія.

Обмежена монархія — це монархія, де влада монарха тією чи іншою мірою обмежується повноваженнями певних державних органів. Різновидами її є: а) дуалістична монархія, за якої монарх вже не має законодавчої влади, яка перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і по своїй волі формує уряд, що відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Дуалістична монархія характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму і є своє­рідною спробою примирення інтересів відживаючого класу феодалів (в особі монарха) і нового пануючого класу — буржуазії (в особі парламенту); б) парламентарна (конституційна) монархія, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за яким лише формально зберігається статус глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Абсолют­на більшість сучасних монархій — це монархії парламен­тарні. їх існування обумовлено національними традиціями, живучістю певних символів (Англія, Швеція, Японія та ін.).

Республіка — форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або форму­ються загальнонаціональним представницьким органом влади. У сучасному світі розрізняють два види республік: а) президентська республіка, в якій повноваження глави держави, а у деяких випадках — і голови уряду, належать президенту, який обирається парламентським шляхом (прямими чи непрямими виборами населення) і формує уряд, що, як правило, не несе повної відповідальності перед парламентом. Президентські республіки сформува­лись у США, франції, Аргентині, Ірані та ін.; б) парламентська республіка, в якій здійснюється прин­цип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує відповідальний перед ним уряд (Італія, Греція, Індія та ін.). Щодо України, то нині вона має змішану форму правління. В ній вбачаються ознаки як президентської (вибори президента населенням, широке коло його повноважень), так і парламентської (обовязкове затвердження Верховною Радою Премєр-міністра, можливість виразу парламентом недовіри йому) республік.

61. Механізм, основні елементи та стадії правового регулювання

Як уже зазначалось, правове регулювання — це дія права на суспільні відносини за допомогою певних юридич­них засобів, через систему яких і забезпечується розвиток цих відносин у рамках і напрямах, визначених нормами права. Сукупність правових засобів, за допомогою яких поведінка субєктів суспільних відносин приводиться у від­повідність до вимог і дозволів, що містяться у нормах права, називається механізмом правового регулювання суспільних відносин.

З визначення поняття механізму правового регулювання видно, що це комплексне явище, складовими елементами якого є:

1. Норми права є основою механізму правового регулю­вання. Адже саме з юридичних норм, їх змісту почи­нається правовий вплив на соціальні відносини. Якість правового регулювання залежить від того, наскільки норми права вірно враховують закономірності суспільних відно­син, що регулюються, наскільки високий рівень загальної і правової культури законодавчого корпусу. Безпосереднім чинником виникнення правових норм є правотворча діяльність держави, що полягає у прийнятті, зміні або відміні певних правових норм.

2. Правові відносини, тобто суспільні відносини, які від­буваються у межах, визначених нормами права. Норма права, регламентуючи суспільні відносини, надає їм юри­дичної форми, його учасники стають субєктами права, які взаємоповязані субєктивними правами та юридичними обовязками. Відтак, правові відносини можна собі уявити як форму, в якій визначена в правовій нормі модель по­ведінки субєктів набуває свого реального буття. Водночас реалізація правових приписів, здійснення прав і обовязків, що виходять з норми права, може відбуватися і поза рам­ками правових відносин. Така ситуація виникає, наприк^ лад, при додержанні субєктом приписів права, що містять у собі певні заборони.

3. Акти реалізації прав і обовязків — це дії субєктів щодо здійснення приписів правових норм. Реалізація прав і обовязків може відбуватися як у межах певних право­відносин (купівля-продаж, даріння тощо), так і в окремих актах (право субєкта розпоряджатися річчю, що йому належить). Слід зауважити, що існує низка явищ, які на всіх його етапах суттєво впливають на процес правового

регулювання суспільних відносин. Такими чинниками є:

а) законність; б) правосвідомість; в) правова культура.

62. Правопорушення — це суспільне шкідливий, про­типравний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. До особливостей складу правопорушення слід віднести: а) суб’єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, що спроможна нести юридичну відповідаль­ність; б) необхідною ознакою субєктивноі сторони є вина в формі умислу чи необережності; при умислі субєкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і ба­жає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел); при необереж­ності особа передбачала можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховувала їх відвернути (са­мовпевненість) чи не передбачала можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна була це зробити (недбалість); в) елективна сторона правопорушення відповідає на запитання, яким саме чином скоєно правопо­рушення, якою була діяльність (бездіяльність) субєкта правопорушення, в чому саме поведінка правопорушника відрізняється за результатом — суспільно-шкідливий ре­зультат правопорушення; г) овєкт правопорушення той самий, що і в складі правомірної поведінки, — суспільні відносини, соціальні цінності.

Правопорушення кваліфікуються за: а) ступенем су­спільне» небезпеки — на злочини і провини; б) належ­ністю норм права, які порушуються, до відповідних галу­зей права: кримінальні, цивільні, адміністративні і т. ін.); в) колом осіб — особові і колективні; г) за характером правових приписів — нормативно-правові і дисциплінарні.

Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем соціальної небезпеки, коли правопору­шення поділяються на злочини і провини. Злочинами ви­знаються правопорушення, з якими повязана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на су­спільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочи­ни, і відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до провини — цивільної, адмі­ністративної, дисциплінарної. Цивільні провини — це суспільне небезпечні порушення майнових і повязаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні провини не мають вичерпного переліку у законо­давстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою значною мірою правовідновлюючі заходи. Адміністративні провини — це суспільне небезпечні вчинки, які посягають на громадський або державний по рядок, суспільні відносини в сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються норма­ми адміністративного, фінансового, аграрного та інших га­лузей права.

Дисциплінарні провини — це суспільне небезпечні вчин­ки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяль­ності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність.

63. Форма державного правління визначається порядком ор­ганізації, структурою і взаємодією вищих державних ор­ганів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку. Монархія — це форма державного правління, за якої вища державна влада зосереджується (повністю або частко­во) в руках однієї особи — монарха, і перелається як спадщина серед представників правлячої династії або фор­мується якимось іншим шляхом. Монархії властиві такі юридичні ознаки: а) безстроковість влади монарха; б) во­лодіння владою за спадком по праву крові; в) представ­ництво монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом; г) непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим субєктам. Монархії поділяються на дві групи: необмежені та обмежені.

Необмежені монархії — це монархії, за якими влада монарха ніким і нічим не обмежена. Інакше кажучи, у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха. Існують різно­види необмеженої монархії: а) деспотична монархія, за якою влада монарха обож­нюється, а він сам офіційно визнається божеством. Цей різновид необмеженої монархії був поширений у державах рабовласницького типу, і насамперед, на Древньому Сході; б) абсолютна монархія характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. В ній монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним виз­нається необмежена влада, що обумовлюється його на­лежністю до правлячої династії. Прикладами абсолютної монархії можуть бути царська Росія, а у наш час — Саудівська Аравія.

Обмежена монархія — це монархія, де влада монарха тією чи іншою мірою обмежується повноваженнями певних державних органів. Різновидами її є: а) дуалістична монархія, за якої монарх вже не має законодавчої влади, яка перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і по своїй волі формує уряд, що відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Дуалістична монархія характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму і є своє­рідною спробою примирення інтересів відживаючого класу феодалів (в особі монарха) і нового пануючого класу — буржуазії (в особі парламенту); б) парламентарна (конституційна) монархія, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за яким лише формально зберігається статус глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Абсолют­на більшість сучасних монархій — це монархії парламен­тарні. їх існування обумовлено національними традиціями, живучістю певних символів (Англія, Швеція, Японія та ін.).

64. Законність безпосередньо повязана з правопорядком. Ці поняття дуже близькі і їх часто ототожнюють. Любий порядок взагалі зводиться до певної системи відносин. Тому правопорядок — це не що інше, як система право­відносин, які встановлені в результаті реалізації норм позив­ного права, права створеного державою. Їх відмінність полягає в тому, що законність — це режим або процес дотримання і виконання діючого законодавства, а правопорядок — це уже результат дії, реалізації самого процесу законності. Тому логічно правопорядок включає в свій зміст режим (процес) законності і її результат — систе­му правовідносин, які склались в результаті реалізації норм права. Правопорядок більш широке поняття. Воно включає систему правових демократичних законів, функціональні права і обовязкі (правовий статус) державних органів, органі­зацій і громадян, процес (режим) точного і неухильного дотримання і виконання діючих нормативно-правових актів (права) і систему правовідносин, які склались в результаті такої реалізації.

Громадський порядок виник в період первісно-обшинного ладу. Правопорядок же виник значно пізніше, з появою держави і законодавства. З відмиранням держави відповідно не буде існувати правопорядку. Громадський же порядок, заснований на реалізації соціальних норм, залишатиметься поки буде існувати суспільство. Правопорядок — це не необхідна або можлива поведінка чи діяльність, яка закріплена в правових нормах, не абст­рактні права і обовязки, а фактична реалізація людьми субєктивних прав і обовязків. Саме поведінка людей, яка повязана з дією права, утворює правопорядок. Таким чи­ном, правопорядок — це результат дії права і умов його реалізації. Показником стану правопорядку є дотримання і виконання правових норм, правильне їх застосування. Чим менше здійснюється в суспільстві правопорушень, тим міцніший правопорядок. Правопорядок складається із реалізації не тільки принципу законності, але і всіх інших принципів правової держави і громадянського суспільства.

Правопорядок — це система правовідносин, яка складаєть­ся в результаті реалізації режиму законності, правових прин­ципів, системи права і законодавства всіма субєктами суспі­льних відносин і характеризується станом правопорушень і злочинності в суспільстві. Соціальна цінність і роль правопорядку полягає в тому, що: 1) він виражає і закріплює структуру управління народним господарством; 2) в ньому поєднується планова дисципліна державних підприємств і автономна самостійність приватних

підприємств; 3) виражає і закріплює систему політичних та інших со­ціальних відносин; 4) в ньому відображаються всі форми власності — загаль­нодержавна, комунальна, колективна і приватна; 5) він закріплює політичну, економічну та ідеологічну ба­гатоманітність; 6) забезпечує розвиток кооперативних, приватних підприємств, змішаних підприємств і організацій; 7) гарантує і закріплює систему юридичних прав і обо­вязків громадян; 8) забезпечує громадянський мир, злагоду, спокій в Ук­раїні та створює умови для гідного життя і праці людини, консолідації всіх здорових сил суспільства; 9) створює умови для подолання економічної, соціальної та конституційної кризи.

65. Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваже­ними органами держави, їх посадовими особами, іншими субєктами правотворчості і є їх одностороннім волевияв­ленням; 2) має зовнішню форму у вигляді певного писем­ного документа; 3) містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує спів­відношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання; б) надає волі народу офіційного характеру. Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1) за субєктами ухвалення — на акти органів держави, народу в процесі референдуму, громадських обєднань, трудових колективів, спільні акти органів держави і недер­жавних формувань;

2) за юридичною силою — на закони і підзаконні нор­мативні акти;

3) за сферою дії — на загальнообовязкові, спеціальні, локальні;

4) за ступенем загальності правових норм — на загальні і конкретизаційні;

5) за характером волевиявлення — на акти встановлен­ня, зміни та скасування норм права;

6) за галузями законодавства — на цивільні, кримі­нальні, кримінально-процесуальні і т. ін.;

7) за часом дії — визначно-строкові і невизначно-стро­кові.

Поширеною диференціацією нормативних актів є їх кла­сифікація за субєктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони і постанови; Президент — укази. Органи виконавчої влади України видають такі норматив­но-правові акти: Кабінет Міністрів — декрети і постанови;

керівники міністерств і відомств — інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів — рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад — рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних державних адміністрацій — нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій — нормативні накази і інструкції.

У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення у результаті всеукраїнського чи регіонального референдумів, певних громадських обєднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішення, постанова і т. ін.).

66. Форма державного правління визначається порядком ор­ганізації, структурою і взаємодією вищих державних ор­ганів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.

Республіка — форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або форму­ються загальнонаціональним представницьким органом влади. У сучасному світі розрізняють два види республік: а) президентська республіка, в якій повноваження глави держави, а у деяких випадках — і голови уряду, належать президенту, який обирається парламентським шляхом (прямими чи непрямими виборами населення) і формує уряд, що, як правило, не несе повної відповідальності перед парламентом. Президентські республіки сформува­лись у США, франції, Аргентині, Ірані та ін.; б) парламентська республіка, в якій здійснюється прин­цип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує відповідальний перед ним уряд (Італія, Греція, Індія та ін.). Щодо України, то нині вона має змішану форму правління. В ній вбачаються ознаки як президентської (вибори президента населенням, широке коло його повноважень), так і парламентської (обовязкове затвердження Верховною Радою Премєр-міністра, можливість виразу парламентом недовіри йому) республік.

67. Процес правового регулювання — це досить складне і довготривале явище. Він має декілька стадій: 1. Правова регламентація суспільних відносин — це стадія, на якій проходить розробка юридичних норм як загальнообовязко­вих правил поведінки. 2. Виникнення субєктивних прав і юридичних обовязків — це стан переходу від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних субєктів. 3. Реалізація (фактичне викори­стання) субєктивних прав і юридичних обовязків.

Крім цього, в процесі правового регулювання можлива (але не обовязкова) стадія застосування норм права, яка виявляється у виданні державно-владного акта, що за­безпечує виникнення, зміну або припинення правових відносин.

3. Місце і роль держави у функціонуванні механізму правового регулювання суспільних відносин

Характер звязків держави і механізму правового регу­лювання обумовлений нерозривним звязком між державою і правом. Саме держава як апарат політичної влади здій­снює через свої органи правотворчу, правозастосовчу і пра­воохоронну діяльність. Тому діяльність державних органів є необхідною умовою функціонування механізму правового регулювання суспільних відносин.

У функціонуванні механізму правового регулювання особливу роль відіграє правозастосовча діяльність держав­них органів, яка уособлює її діяльність щодо реалізації відповідних владних повноважень. Правозастосування стає необхідним тоді, коли для виникнення субєктивних прав та юридичних обовязків наявності самої норми права не­достатньо, і виникає потреба у виданні відповідними дер­жавними органами додаткових індивідуальних актів, що надають чинності механізму правового регулювання. Зав­дання правозастосовчої діяльності — продовжити загальне нормативне регулювання, що запрограмоване правотвор-чістю, за допомогою норм права. Як допоміжний інстру­мент тут виступає індивідуальна регламентація, що здій­снюється за допомогою актів застосування права і знахо­дить свій вираз в уточненні правового положення субєктів у реальному правовому відношенні. Отже, правозастосовча

діяльність держави неначе доповнює процес правового ре­гулювання, створюючи можливості для реалізації прав і обовязків субєктів у випадках, коли це неможливо без додаткових індивідуальних актів державних органів.

Так, конституційною нормою закріплено право громадян України на житло. Але для здійснення цього права не­обхідне видання державними органами індивідуальних актів, що засвідчують факт наявності підстав для отриман­ня житла (рішення про взяття на квартирний облік) і засвідчення права на отримання саме цього житла (видача ордера на квартиру).

69. Державний режим — це сукупність форм і методів здійснення державної влади. Це поняття дає відповідь на питання про те, які методи превалюють у процесі здійснення державної діяльності і досягнення цілей, що стоять перед державою. Поняття державного режиму не слід повністю ототожнювати з поняттям політичний ре­жим, хоча за значенням вони і близькі одне до одного. Останнє поняття має більш широке значення і характери­зує не тільки методи діяльності державних органів, що визначається поняттям державний режим, але й можли­вості та форми діяльності усіх елементів політичної систе­ми — політичних партій, рухів, інших обєднань громадян. З цих позицій розрізняють демократичний і антидемокра­тичний державні режими. Демократичний державний режим — це стан політич­ного життя, за якого державна влада здійснюється на ос­нові принципів широкої і реальної участі громадян та їх обєднань у формуванні державної політики, утворенні та діяльності органів держави, дотриманні основних прав лю­дини і т. ін. У реальності можуть .виявлятись різновиди демократичного державного режиму, наприклад, режим парламентської демократії, демократично-ліберальний, національно-демократичний.

В умовах антидемократичного державного режиму при здійсненні державної влади значно обмежуються, а то й зовсім усуваються можливості реального впливу громадян та їх обєднань на управління державою, обмежуються або порушуються основні права людини, влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи. Різновидами антидемократичних державних режимів є авторитарний, тоталітарний, вождізм, військово-диктаторський, фашистський, расистський.

У більшості сучасних країн твердо встановились ті чи інші різновиди демократичних державних режимів (країни Північної та Західної Європи, Північної Америки). І лише в небагатьох країнах, переважно Близького Сходу, Афри­ки, зберігаються різні модифікації антидемократичних дер­жавних режимів. В Україні відбуваються процеси переходу до демократичного державного режиму, основи якого знай­шли своє закріплення у новій Конституції України.

70.Прогалини в праві — це відсутність норм права (або їх частин), що регулюють конкретне суспільне відношення у тому випадку, якщо воно підлягає сфері правового регулю­вання. Дійсна прогалина в праві існує тоді, коли певне питання повинно розвязуватись юридичними засобами, але правом таке розвязування не передбачено. Прогали­ною законодавства про освіту може бути визнана відсут­ність норм, що встановлюють відповідальність батьків, які утруднюють своїм дітям можливість відвідувати школу. Прогалиною кримінального права є відсутність норми про відповідальність жінок за зловживання алкоголем або нар­котиками в період вагітності чи годування дитини, яке призвело до смерті або каліцтва дитини.

Найбільш ефективним засобом усунення прогалин у праві є видання компетентним органом правових норм, яких бракує. Однак такий шлях правотворення не завжди прийнятний, адже вів досить складний і займає великий проміжок часу. Тому в деяких випадках прогалини в праві можуть бути усунені за допомогою таких прийомів, як застосування аналогії закону і права. Аналогія закону — це застосування для урегулювання даних відносин закону, що регулює аналогічні (близькі за змістом) відносини. Так, Кримінально-процесуальним кодексом не передбачена мож­ливість відводу громадського обвинувача. Але він містить статтю щодо регулювання порядку відводу державного об­винувача. На її основі і вирішується перше питання.

У випадках, коли суспільні відносини прямо не врегу­льовані ніякими нормами права і відсутні норми, що регу­люють схожі відносини, застосовують аналогію права , тоб­то вирішення конкретної справи на основі загальних ідей і принципів права (гуманізму, справедливості, рівноправя і т. ін.). Слід брати до уваги, що аналогія закону, і особливо аналогія права, мають обмежену сферу використання, їх застосування повністю виключене при вирішенні питання про притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, що можуть виникнути виключно при скоєнні суспільне небезпечних діянь, передбачених зако­ном. У той же час аналогія припустима в цивільному, трудовому і в деяких інших галузях права. Але в кожному конкретному випадку рішення, що було прийняте за допо­могою використання аналогії закону чи права, має значен­ня виключно для даного конкретного випадку.

71. Сам термін «законність» виник в період буржуазних рево­люцій і зводився до вимоги підпорядкування громадян, ад­міністрації, посадових осіб і суду приписам закону і до забо­рони виходити за його межі. Принцип «що не заборонено законом, те дозволено» став реалізовуватись і в нас в останні роки так званої перебудови, але його реалізація також привела до негативних наслідків, тому що більшість громадян зрозуміли його як принцип — роби, що хочеш і що можеш. Правові закони — це демократичні закони, в яких вира­жаються потреби і інтереси всіх субєктів суспільних відно­син. В таких законах повинні бути оптимально збалансовані права і законні інтереси як громадянина, так і держави

1) Першою і найголовнішою вимогою законності є добре продумана система правових демократичних законів і інших нормативно-правових актів. 2) Другою вимогою законності є відповідність підзакон-них нормативних актів законам і Конституції. 3) Третьою вимогою законності є чітке формулювання і закріплення компетенції, функціональних прав і обовязків всіх державних органів і їх посадових осіб, підприємців і організацій, політичних партій і громадських обєднань, їх правового статусу. 4) Законність — це є одночасно метод і режим діяльності всіх субєктів суспільних відносин. Це процес реалізації пра­вових норм на підставі автономного, імперативного, дозво­ляючого і заохочуючого методів правового регулювання. Результатом цього процесу є стан правопорядку, стан пра­вовідносин суспільства.

Таким чином, законність — це особливий режим або процес діяльності держави і інших субєктів суспільних відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог: 1) наявність добре продуманої системи правових законів і підзаконних нормативно-правових актів; 2) точне і повне закріплення правового статусу (прав і обо­вязків) всіх учасників правовідносин; 3) точне і неухильне виконання і дотримання законів та інших нормативно-правових актів всіма посадовими особами і гро­мадянами.

72. Форма державного устрою характеризує державу з точ­ки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може виявлятись у простій або складній формах. Прикладами простої форми державного устрою є унітарні (єдині) держави. Унітарна держава — це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіаль­ні одиниці, що не мають ознак суверенітету. Найваж­ливішими юридичними ознаками унітарної держави вважа­ють такі:

1) до складу унітарної держави не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету;

2) вона має єдину систему державних органів; 3) в унітарній державі діють єдина конституція і єдина система законодавства; 4) в ній існує єдине громадянство; 5) у міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник. У сучасному світі більшість держав — унітарні.

Прикладом складної форми державного устрою є феде­рація і конфедерація.

Федерація — це складна держава (союзна держава), до складу якої входять декілька державних утворень (субєк­тів федерації), що володіють суверенітетом. Література на­водить два різновиди федерації: а) федерація, заснована на договорі, субєкти якої — суверенні держави, що збері­гають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу із складу федерації; б) федерація, заснована на автономії, субєкти якої — державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність щодо вирішення питань місцевого значення. Юридичними ознаками федерації є: 1) наявність конституції федерації в цілому і консти­туцій у кожного з її субєктів і, відповідно, системи зако­нодавства всієї федерації та системи законодавства у її субєктів; 2) існування громадянства як усієї федерації, так і гро­мадянства її субєктів;

3) у міжнародних стосунках може виступати як феде­рація в цілому, так і кожен з її субєктів.

Федераціями є США, Росія, ФРН та деякі інші країни. Конфедерація являє собою союз держав, які обєднані для досягнення певних цілей одним або декількома органами (наприклад, військовими) при збереженні в інших питан­нях повної самостійності. Ознаками конфедерації є: 1) відсутність загальних для всієї конфедерації законо­давчих органів; 2) відсутність загальних для всієї конфедерації законо­давства, громадянства, судової та фінансової систем; 3) рішення загальноконфедеративних органів для членів конфедерації не є обовязковими, і їх невиконання не тягне за собою ніяких санкцій 4) наявність безумовного права виходу зі складу конфе­дерації у кожного з її субєктів.

За абсолютною більшістю конфедерація — це досить нестійка, перехідна форма від співіснування повністю неза­лежних держав до їх федерації або до утворення нової унітарної держави. Через етап конфедеративних відносин у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, яка і нині офіційно називається конфедерацією.

73. Нормативно-правовий акт являється основною формою права в Україні. Всі нормативно-правові акти за юридич­ною силою поділяються на Закони і підзаконні акти. Вони створюють систему писаного права в Україні, і їх надзви­чайно багато.

Основними нормативно-правовими актами є закони. За­кон — це нормативно-правовии акт вищого представницького органу державної влади (Верховної Ради України) або всього народу (під час проведення референдуму), який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю і інтере­си більшості населення і має найвищу або вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших нормативно-правових актів. В зарубіжних країнах закони приймаються Парламентом, Кон­гресом, Сеймом, Національними Зборами, Верховною Ра­дою тощо.

Всі закони поділяються на три великі групи залежно від їх юридичної сили, за значенням і місцем в системі законо­давства:

1) конституційні закони або основні: Конституція (Основ­ний закон) України, Закон «Про громадянство», Закон «Про Президента України», Конституційний Договір між Верхов­ною Радою України і Президентом від 10.06.1995 р.. Закони про вибори тощо;

2) звичайні або поточні закони, які регулюють інші важ­ливі суспільні відносини. Наприклад, закон «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р., «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р.;

3) надзвичайні закони, які приймаються в необхідних ви­падках, передбачених Конституцією. Україна поки що та­ких законів не має.

За субєктами видання закони поділяються:

1) закони, які прийняті Верховною Радою України;

2) закони колишнього СРСР, які регулюють відносини, шо не регламентовані законами України і не суперечать Кон­ституції і законам України;

3) закони Автономної Республіки Крим (діють тільки на території Криму).

106. Поняття та основні ознаки праврвідносин. Пвідносини – специфічні сусп.відносини, учасники яких виступають як носії П і О, закріплених нормами П. Види Пвідносин: 1. В залежності від кіль-ті суб-в – прості і складні. 2. За предметом П регул-ня – конституційні, трудові, цивільні, адміністративні... 3. Від дії часу – довго- та короткотривалі. 4. За методом П рег-ня – договірні та керувльні (імперативні чи диспозитивні). 5. За змістом поведінки зоб-ної сторони – пасивні та активні. 6. Залежно від функц. Призначення – регулятивні, охоронні.. . Склад Пвідносин: * зміст Пвідносин; * суб-ти Пвідн-н; * об’єкти Пвідн-н.

75. Форма державного устрою характеризує державу з точ­ки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може виявлятись у простій або складній формах. Прикладами простої форми державного устрою є унітарні (єдині) держави.

Унітарна держава — це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіаль­ні одиниці, що не мають ознак суверенітету Прикладом складної форми державного устрою є феде­рація і конфедерація. Федерація — це складна держава (союзна держава), до складу якої входять декілька державних утворень (субєк­тів федерації), що володіють суверенітетом. Література на­водить два різновиди федерації: а) федерація, заснована на договорі, субєкти якої — суверенні держави, що збері­гають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу із складу федерації; б) федерація, заснована на автономії, субєкти якої — державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність щодо вирішення питань місцевого значення. Юридичними ознаками федерації є:

1) наявність конституції федерації в цілому і консти­туцій у кожного з її субєктів і, відповідно, системи зако­нодавства всієї федерації та системи законодавства у її субєктів;

2) існування громадянства як усієї федерації, так і гро­мадянства її субєктів;

3) у міжнародних стосунках може виступати як феде­рація в цілому, так і кожен з її субєктів.

Федераціями є США, Росія, ФРН та деякі інші країни. Конфедерація являє собою союз держав, які обєднані для досягнення певних цілей одним або декількома органами (наприклад, військовими) при збереженні в інших питан­нях повної самостійності. Ознаками конфедерації є: 1) відсутність загальних для всієї конфедерації законо­давчих органів; 2) відсутність загальних для всієї конфедерації законо­давства, громадянства, судової та фінансової систем; 3) рішення загальноконфедеративних органів для членів конфедерації не є обовязковими, і їх невиконання не тягне за собою ніяких санкцій 4) наявність безумовного права виходу зі складу конфе­дерації у кожного з її субєктів.

За абсолютною більшістю конфедерація — це досить нестійка, перехідна форма від співіснування повністю неза­лежних держав до їх федерації або до утворення нової унітарної держави. Через етап конфедеративних відносин у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, яка і нині офіційно називається конфедерацією.

76. Джерела, форми права та їх класифікація

Відомо, що способам юридичного нормоутворення відпо­відають властиві їм форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів держави — юри­дичний нормативний акт, дво- чи багатосторонньому воле­виявленню субєктів права на паритетних засадах — юри­дична нормативна умова, санкціонуванню — правовий зви­чай, визнанню прецедента — судовий прецедент і т. ін.

У правознавстві і юридичній практиці термін джерело права розуміється багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна форми права. Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і вико­ристовується цей термін, то слід зазначити, що для субєк­тів, які встановлюють юридичні норми, і субєктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випад­ку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види пра­вомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, за­гальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культу­ри і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, в т.ч. обєктивні і субєк­тивні (матеріальні і ідеальні); 2) юридичні джерела (офі­ційні чи неофіційні).

Соціально-правові джерела — це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні — це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.

Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санк­ціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм юридичної сили загальнообовязковості. Тому ці акти не породжують право, а лише визнають його — юридизують. Для субєкта, який застосовує і реалізує юри-дизоване право, всі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав і обовязків за відповідних умов, знову-таки офіційно встановлених (юридичні факти). Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні норма­тивні акти органів держави. Другою за значущістю фор­мою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий прецедент не вико­ристовується в Україні взагалі.

Юридичні нормативні акти — це рішення компетент­них субєктів права, які встановлюють, змінюють чи скасо­вують юридичні норми в односторонньому вольовому по­рядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо. Юридичні нормативні договори — це добровільне і уз­годжене рішення двох чи більше сторін, які містять юри­дичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди).

Правовий звичай — це правило поведінки, яке склада­лося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою. Правовими ста­ють ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості насе­лення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообовязкові для всіх субєктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу Судовий чи адміністративний прецедент — це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обовязковим для вирішення подібних справ у майбут­ньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридич­них норм. Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваже­ними органами держави, їх посадовими особами, іншими субєктами правотворчості і є їх одностороннім волевияв­ленням; 2) має зовнішню форму у вигляді певного писем­ного документа; 3) містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує спів­відношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання; б) надає волі народу офіційного характеру.

77.Акти тлумачення права та їх співвідношення з норм.- п р. актами та актами застосування права. За всіх цих різновидів заг. офіц. тлум-ння оформляються відповідні юридичні документи, що називаються актами тлум-ння .Ці акти нових норм не створюють: вони служать своєрідним додатком до норм. акта, норми якого тлум-ться. У межах компетенції інтерпретатора вони мають загальноосвітню силу в тих сферах, на які поширюються.Прийняття субєктом правозастосування індивідуально-конкретного рішення про взаємні права та обовязки тих осіб, які зможуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній вираз в усній або письмовій формі, яка є найбільш поширеною. Письмова форма передбачає видання правозастосовного акта.Правозастосовний акт — індивідуально-конкр., державно-владний припис, винесений відпов. органом унаслідок вирішення юрид. справи.Елементи : вступна частина, констатуюча частина, мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів держ. управління мають складатися лише з однієї резолютивної частини (наприклад, резолюція директора заводу на заяві робітника про надання матеріальної допомоги).Норм.-пра в. акт — рішення компетентних субєктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою та породжує юридичні наслідки.Норм.-пр. акти поділяють на закони й підзаконні норм.-пр. акти.

78 Механізм держави: визначення, складові елементи.

Механізм дєржави (МД) - це система всіх держ. орг-цій, які зд-ють ії завдання і реалізують ф-ції. 3 цієї точки зору соц. призначення держави зд-ться її механізмом, який складається з органів держави, держ. підприємств і держ. установ, які є різно-видом державних організацій. Частина держ. Орг-цій (саме органи держави) наділяється владними повноваженнями, за допомогою яких зд-ться управління в сусп-ві з метою реалізації завдань і ф-цій держави. Ця частина відображається окремим спец- поняттям-апарат держави .Держ. під-ва і установи - це орг-ції, що під керівництвом держ. органів (апарату держави) практично зд-ють ф-ції держави у сфері виробн. діяльності, безпосередньо пов’язаної із створенням матер. цінностей (держ. під-ва), чи діяльності, пов’язаної зі створ. нематер. цінностей (державні установи). Про держ. під-ва і установи як складові частини системи держ. орг-цій слід сказати, що вони являють собою організ. державою трудові колективи робітників і службовців на чолі з призначеним і діючим на основі єдиноначальності відповідальним керівником. На відміну від держ. апарату, зміст діяльності під-в полягає у створенні матер. цінностей, задоволенні сусп. інтересів, зд-нні інших економічних ф-цій. Для держ. установ типовою є невиробнича діяльність у сфері охорони здоров’я, наукових досліджень, проектуванні, навчально-виховної, духовно-освітньої роботи тощо.Слід мати на увазі, що державні підприємства і установи не можуть вважатися держ. органами, вони не є носіями державної влади . Вони відрізняються від держ.органів тільки їм властивою організ. структурою, характером повноважень. До того ж адміністрація підприємств і установ здійснює управлінські ф-ції виключно в сфері своєї діяльності, у рамках даного під-ва чи установи.Держ.і під-ва і установи як різновид держ. орг-цій не можна ототожнювати з органами держави, в той же час їх не можна й протиставляти, тому що держ. апарат в процесі зд-ння держ. керівництва, забезп. практичну реаліз. Ф-цій держави саме завдяки діяльності під-в і установ, якими він керує. Під-ва– самос. Госп. статутний суб’єкт, який має самос. баланс та права ю.о. для зд-ння виробн., наук.-дослід.ї і комерц. діяльності. Відпов. до форм власності, встан. 3Про власність, до механізму держави в Україні повністю відносяться лише держ. під-ва, які діють на основі загальнодержавної власності. Підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та інші об’єднання за галузевими, територіальними та іншими принципами.Тлум-ння механізму держави як системи всіх держ. орг-цій, що зд-ють не тільки управління сусп. справами, але і забезпечують життєдіяльність всього сусп-ва, переносить акцент з політичного характеру діяльності держави на її соц. спрямованість, де політика є важливим, але не єдиним аспектом цієї діяльності. Такий підхід до визначення держави закріплений у Конституції України, де в статті 1 сказано, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Держава діє лише в тих сферах суспільного життя і в тих обсягах, що не можуть бути вирішені громадянським суспільством самостійно для забезпечення своєї життєдіяльності та еволюційного розвитку.

79. Нормативно-правовий акт являється основною формою права в Україні. Всі нормативно-правові акти за юридич­ною силою поділяються на Закони і підзаконні акти. Вони створюють систему писаного права в Україні, і їх надзви­чайно багато.

Підзаконні нормативно-правові акти — це такі акти, які прийняті компетентними державними органами чи уповнова­женими державою іншими субєктами на підставі закону, відпо­відно до закону і в порядку його виконання.

Підзаконних нормативно-правових актів надзвичайно ба­гато, але їх можна класифікувати на пять великих груп:

1) акти державних органів України (Укази Президента, Декрети, Постанови Кабінету Міністрів, Постанови Верхов­ної Ради України і її Президії, інструкції і накази міністерств, адміністрації області, району, підприємств);

2) акти колишнього Президента СРСР, Ради Міністрів СРСР з питань, що не врегульовані, і не суперечать законам України;

3) акти Автономної Республіки Крим;

4) міжнародні договори, укладені і ратифіковані Вер­ховною Радою України згідно із Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.1991 р.;

5) інші підзаконні нормативні акти: — акти Всеукраїнського і місцевих (локальних) референ­думів;

— рішення окремих громадських обєднань, уповноваже­них державою (делеговане законодавство);

— рішення трудових колективів (зборів і рад трудового колективу); — протести органів прокуратури з приводу незаконності нормативних актів, якщо ними припиняється дія таких актів. Всі ці акти повинні мати певні реквізити: хто видав, дата видання, назва акту, підпис уповноваженої особи, печатка.

80. Правосвідомість — це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення правової дійсності у по­глядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль щодо забезпечення свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.

На відміну від інших форм суспільної свідомості, пра­восвідомість має свій особливий предмет відображення і обєкт впливу — право як систему правових норм, пра­вовідносини, законодавство, правову поведінку, і насам­кінець, правову систему в цілому. Правосвідомість не тіль­ки відображує у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямо­вує субєктів права на певні зміни в правовому середо­вищі, прогнозує і моделює їх. Правосвідомість відбиває різні види суспільних відносин (економічних, політичних, духовних і т. ін.), що відображуються також і в інших формах суспільної свідомості. Тому правосвідомість актив­но взаємодіє з ними, взаємозбагачуючись.

Правосвідомість суспільства складається з трьох елемен­тів: ідеологічних, психологічних і поведінкових.

Правова ідеологія — це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображують теоретичне (нау­кове) відношення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин. Сучасна правова ідеологія включає в себе, зокре­ма, концепцію поділу влад, визнання пріоритету загально­людських цінностей над інтересами окремих верств суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішнього пра­ва, теорії правової держави і громадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму, невідчуження природ­них прав людини тощо. Правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відо­мих і значущих державно-правових теорій минулого і су­часності, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права. Тому правова ідеологія відображує глибинні, суттєві моменти характери­стики державно-правових явищ.

На відміну від раціонального формування правової ідеології, правова психологія утворюється стихійно на ос­нові емпіричного, безпосереднього відображення субєктами правових відносин, правової поведінки у вигляді суспільної думки, переживань, почуттів, емоцій, оцінок і т. ін. Ви­никнення й існування правової психології повязане з вла­стивістю людей безпосередньо чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні щодо них пра­вові явища. Тому правова психологія виялясться в почут­тях, емоціях, настроях членів суспільства щодо права, відображає його не узагальнено, а конкретизовано. В структурі правової психології слід виділити: 1) стаді (пра­вові звичаї, традиції, звички) і динамічні (настрої, почут­тя, переживання) складові; 2) пізнавальні (правові емпі­ричні знання, уявлення, погляди) і емоційні (правові емо­ції, почуття, настрої) складові; 3) регулятивні (правові звички, традиції, звичаї) елементи.

Поведінкову частину правосвідомості складають мотиви правової поведінки, правові установки. Це ті елементи, які безпосередньо зумовлюють і визначають поведінку субєк­тів права, її напрямок, характер. Поведінкові елементи утворюють вольову сторону правосвідомості, синтезують раціональні і емоційні компоненти, є однією із складових частин правової поведінки. Поведінкові елементи пра­восвідомості безпосередньо виступають обєктом і засобом правового регулювання, тому що впливати на поведінку людей можна через їх правосвідомість, формування відпо­відних мотивів і правових установок.

Функції правосвідомості — це головні напрямки її впли­ву на правові явища, правову систему в цілому.

81. Поняття і стр-ра держ апарату та його співвідношення з механізмом Д-ви

Апарат Д-ви – с-ма всіх Д органів, що організують здійснення завдвнь, виконання відповідних її ф-цій в межах своєї компетенції.

Д аппарат є с-мою Д органів. Орган Д-ви – структурований і організований Д-вою чи безпосередньо народом колектив держ службовців (або депутарів Рад), який (орган) наділений державними владними повноваженнями, здійснює державно-організаторські, розпорядчі, судові та ін ф-ції відповідно до свого призначення. Наявність владних повноважень означає, що орган Д-ви здатен встановлювати обов’язкові правила поведінки, тобто юр норми і індивідуальні акти і домагатись за допомогою встановл законами засобів їх здійснення.

Класифікація Д органів : 1. За хар-ром і змістом д-ті: О законодавчої влади, виконавчої, судової і контрольно-наглядові органи; 2. За способом створення: виборні, призначувальні, ті, що успадковуються; 3. За часом функціонування: постійні, тимчасові; 4. За територією, на яку поширюються їхні повноваження: загальні (центральні), місцеві (колегіальні)

Механізм Д-ви – с-ма всіх держ організацій, які здійснюють її завдання і реалізують функції. Частина Д організацій (саме органи Д-ви) наділяється владними повноваженнями, за допомогою яких здійснюється управління в сусп-ві з метою реалізації завдань і ф-цій Д-ви. Ця частина відображається окремим спеціальним поняттям, яким є поняття апарату Д-ви.

82. Правовий прецендент як джерело права.

Судовий чи адміністративний прецендент – це рішення конкретної юридич-ї справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держ-ви (посадова особа) і яке сає обовязковим для вирішення подібних справ у майбутньому. Юридич-й прецедент застос-я тоді, коли мають місце прогалини в прав-му регул-ні чи є потреба в юридич-й кваліфі5кації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держ-ви визнається право нормотворчості, тобто офіційного формул-ня юридич-х норм. Судовий прецендент як джерело првава властивий англосаксонській правовій сис-мі – Англія, США. До 1873 р. існувало загальне прово – преценденти судів, та право справедливості – суд Лорда_канцлера – розгляд питань до короля. Після цього права здилися в єдину сис-му. Ієрархія:

1. Рішення Палати Лордів – обовязкові для інших судів.

2. Апеляційний суд (цивільна і кримінальна палати) – звязані прецедентами палати лордів, свої власні, а його рішення є обовязковими для нижчих судів.

3. Високий суд звязан прецендентами вищих судів, а його рішення обовязкові для нижчих судів.

4. Окружні і магістрастські суди звязані прецендентами вищих судів, власні рішення прецендентів не створюють.

83. Види правосвідомості

Правосвідомість – специфічна форма суспільної свідомості, с-ма відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль щодо забезпечення свободи особи та ін загальнолюдських цінностей. Правосвідомість складається з трьох ел-тів: ідеологічних, психологічних і поведінкових.

1. Правова ідеологія – с-ма правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображують теоретичне (наукове) відношення сусп-ва до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин.(концепція поділу влад, принципи демократизму, гуманізму…)

2. Правова психологія – сукупність почуттів, навичок, традицій, в яких відображається відношення різних соціальних груп, окремих індивідів до П, законності, с-ми правових установ, що функціонують у суспільстві.

3. Поведінкова частина – мотиви правової поведінки, правові установки. Це ті ел-ти які безпосередньо зумовлюють поведінку суб’єктів П, її напрямок і хар-р. Поведінкові ел-ти утворюють вольову сторону правосвідомості.

Види правосвідомості:

1. За рівнем усвідомлення необхідності П: повсякденна (знання загальних принципів П), професійна (спеціальні деталізовані занання діючого законодавства, вміння і навички його застосування), наукова, теоретична (хар-рне для дослідників, наукових працівників)

2. За суб’єктами (носіями): індивідуальна, колективна: групова (групові уявлення тих чи інших соціальних груп), масова (хар-рна для нестабільних, тимчасових об’єднань людей), суспільна (використовується для хар-ки мікроколективів – населення країни, континента..)

84. Вимоги до держ-го апарату та основні засади його діял-ті.

Основними принципами державного апарату України є: демократизм; національна рівноправність; законність; суверенність; поділ влади; соціальна спра­ведливість; гуманізм і милосердя; поєднання переко­нання і примусу; гласність, відкритість і врахування громадської думки; орган-ція практичного здійсн-я принципу народовладдя, забезпеч-я балансу інтересів різних соціал-х прошарків, націй, етнічних груп, забезпечення принципу поділу влади.

Принцип демократизму в Україні характеризує­ться тим, що державний апарат формується з волі більшості населення, виражає та виконує волю грома­дянського суспільства.

Як корінна, так і решта національних груп, що про­живають на території України, є рівноправними. Дер­жава гарантує всім здійснення, охорону, захист і від­творення політичних, економічних, громадських, со­ціальних і культурних прав.

Державний апарат організується й діє на підставі законів. Його діяльність спрямовується на виконання законів у порядку, передбаченому чинним законо­давством.

Державний апарат є єдиним носієм влади на засадах самостійності й незалежності, виразником сувереніте­ту народу і нації.

Державна влада в Україні здійснюється за принци­пом її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Єди­ним органом законодавчої влади є Кабінет Міністрів. Правосуддя в Україні здійснюється виключно Консти­туційним, загальними та господарськими (арбітраж­ними) судами.

Принцип соціальної справедливості державного апарату означає, що його завданням є забезпечення со­ціальної злагоди, консенсусу між різними частинами суспільства» балансу різноманітних інтересів усіх со­ціальних прошарків, груп та інших верств населення.

Державний апарат визначає, гарантує, допомагає здійснювати всім верствам населення їхні суб’єктивні права, охороняє та захищає основні права людини і громадянина, віддаючи пріоритет загальнолюдським цінностям, забезпечує гуманне й милосердне ставлен­ня до всього населення України і кожного, окремо взя­того, індивіда.

Важливим принципом державного апарату України є поєднання методів виховання і примусу. Примус до осіб застосовується лише тоді, коли вичерпано всі методи переконання, але особа не підкорилася загаль­нодержавним інтересам та інтересам громадянського суспільства.

Свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними громадськими об’єднаннями і рухами, вивчає громадську думку і враховує її в орга­нізації та здійсненні покладених на нього завдань.

85. Норматимвно-правовий акт – основне джерело П в У

Нормативно-правовий акт – це офіційний документ, що створений компетентними органами держави та містить загальнообов’язкові юр норми (правила поведінки).

Ознаки н-п а :

1. ухвалюється чи санкціонується уповноваженими органами Д-ви, їх посадовими особами, іншими суб’єктами правотворчості і є їх одностороннім волевиявленням; 2. Має зовнішню форму у вигляді певного системного документа; 3. Містить нові норми права чи змінює або скасовує чинні; 4. Приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5.має юр силу, що відображує співвідношення з ін прав актами, місце і роль у с-мах законодавства і првового регулювання; 6. Надає волі народу офіційного хар-ру.

Від нормативних актів слід відрізняти офіційні юр документи, кі не містять норм П і не вносять безпосередньо змін у законодавство. Практичне значення має розрізнення н-п а і актів застосування норм П, тому що останні містять не правила загального хар-ру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб’єктам і призначені для вирішення конкретних юр питань, засвідчення тих чи ін фактів.

Н-п а класифікуються за різними ознаками: 1. За суб’єктами ухвалення: акти органів Д-ви, народу в процесі референдуму, громадських об’єднань, трудових колективів, спільні акти органів Д-ви і недерж формувань; 2. За юр силою: закони і підзаконні нормативні акти; 3. За сферою дії: загальнообов’язкові, спеціальні і локальні; 4. За ступенем загальності прав норм: загальні, конкретизаційні; 5. За хар-ром волевиявлення: акти встановлення, зміни і скасування норм П; 6. За галузями законодавства: цивільні, кримінальні, кримінально-процесуальні та ін; 7. За часом дії: визначено-строкові, невизначено-строкові.

86. Правове виховання: поняття, система

Правове виховання – це цілеспрямована діяльність Д-ви, суспільних організацій, окремих громадян стосовно передачі юр досвіду; систематичний вплив на свідомість і поведінку особи з метою формування певних позитивних уявлень, поглядів, ціннісних орієнтацій, що забезпечують додержання, виконання та використання юр норм.

В системі правового виховання такі струк­турні компоненти: 1) цілі правового виховання : можуть бути загальними і конкретними. Загальними цілями є формування правосвідо­мості і правової культури особистості громадянського су­спільства;

2) принци­пи правового виховання . Правове виховання може бути ефективним лише тоді, коли воно здійснюється на основі певних принципів: має певну систему, здійснюється безперервно, ціленаправлено, має послідовність, забезпечено певними засобами, а також підготовленими кадрами.;

3) форми правового виховання : а) правова освіта (навчання); б) правова пропаган­да ; в) правова просвіта (має обме­жені завдання — дати певні знання з тих чи інших питань права і законодавства, розяснити діюче законодавство); г) правова агітація( це розповсюдження певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населенняв); д) форми право­мірної соціально-активної діяльності.( це така форма правового виховання, яка здійснюється практич­но в процесі реалізації норм права: використання, дотримання, виконання і застосування)

4) зміст правового виховання - для різних категорій і соціальних груп насе­лення цей зміст обумовлений правовим статусом особи в суспільстві.;

5) методи правового виховання - це су­купність прийомів або способів, при допомозі яких здійснюєть­ся формування правових знань, вмінь і навичок, а також фор­муються почуття поваги до права, до закону і тих соціальних цінностей, які охороняються і регулюються правом. До ме­тодів правового виховання відносяться: метод переконання, покарання, наглядності, позитивного прикладу, розвязан­ня юридичних казусів, заохочення, критика і самокритика, метод навіювання , наслідування тощо..

Білет № 2. !

87. Орган держави: поняття та види.

Орган держави – це структурований і орган-ний держ-ю чи безпосередньо народом колектив держ-х службовців (або депутатів Рад), який (орган) наділений держ-ми владними повноваженнями та здійс-є функ-ї відповідно до свого признач-я. – це окремий службовець чи структурно оформлений колектив державних службовців, наділе­ний владними повноваженнями, відповідними матеріально-технічними засобами, утворений на законних підставах для виконання конкретних завдань і функ­цій держави.

Один службовець як орган держави — це, скажімо, Президент України, що є главою держави і виступає від її імені. Структурно оформлений колектив служ­бовців має керівників і виконавців. Керівник висту­пає від імені певного органу. Кожний орган наділяє­ться на підставі закону владними повноваженнями, які полягають у тому, що орган держави спроможний встановлювати формально обов’язкові правила пове­дінки та домага­тися їх здійснення.

Розрізняють такі види органів держави:

• за місцем у системі державного апарату: первинні (створюються через вибори); вторинні (створюються первинни­ми, походять від них і підзвітні їм);

• за змістом або напрямками державної діяльності:

органи державної влади, глава держави, органи дер­жавного управління чи виконавчо-розпорядчі орга­ни, судові органи, контрольно-наглядові органи;

• за способом утворення; виборні, призначувані, ті, що можуть успадковуватися;

• за часом функціонування: постійні, тимчасові;

• за складом: одноособові, колегіальні;

• за територією, на яку поширюються їхні повноважен­ня: загальні, або центральні; місцеві, або локальні. Державна влада в Україні здійснюється за принци­пом ‘й поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Вдосконалення органів державної влади реалізується в Україні на основі Конституції України.

До системи державних органів України належать:

законодавчий орган — Верховна Рада України; глава держави — Президент України; виконавчі органи , що поділяються на вищі, цент­ральні, місцеві; виконкоми й голови сільських, се­лищних, міських рад у частині виконання державних пов­новажень, що були їм делеговані органами державної влади.

Система судових органів охоплює усю сукупність судів.

У самостійну систему органів держави виокрем­люються контрольно-наглядові органи України. До них належать: Генеральний прокурор України і підпо­рядковані йому прокурори; податкові адміністрації, санітарні, пожежні, контрольно-ревізійні та інші дер­жавні інспекції.

88. Дія нормативних актів у часі.

Нормативні акти діють у часі, просторі та щодо кола осіб. Характеризуючи дію нормативно-правових актів у часі, слід розрізняти: а) набрання чинності; б) при­пинення дії; в) зворотну силу дії.

У теорії права розглядають такі варіанти набрання чинності нормативно-правовим актом: а)після 10 днів од моменту його опублікування, якщо акти опубліковані не пізнеше 7-денного строку після їх прийняття;б) термін установлює­ться в самому нормативному акті чи спеціально при­йнятому акті; в) з часу прийняття чи підпису, зазначених у акті; г) часу опублікування акта; д) з часу, з якого вони надійшли адресату, що притаменне відомчим нормативним актам.

Нормативно-правові акти втрачають чинність уна­слідок: закінчення терміну давності, на який видавав­ся акт; прямого скасування конкретного акта іншим чи спец-о призначеним актом; внаслідок зміни обставин, для врегулювання яких вони були призначені.

Зворотна дія — це така дія на правовідношення, де припускається, що новий нормативний акт існував у момент виникнення правовідношення. Загальне пра­вило таке: Норма права зворотної сили не має. Але винятки, скажімо, у кримінальному, адміністратив­ному законодавстві мають місце. Так, якщо норматив­ний акт, прийнятий після скоєння правопорушення, помякшує чи звільняє від юридичної відповідальнос­ті, то акт має зворотну силу, а якщо встановлює чи обтяжує, то така норма (чи акт) зворотної сили не має.

89. Поняття та осн ел-ти правової культури

Правова культура – це с-ма правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності. Показник прав культури – це міра активності суб’єкта П у правовій сфері, добровільності виконання вимог прав норм, реальності П і свобод громадян.

Є 2 підходи до вивчення прав культури: структурно-функціональний і аксіологічний.

Структурно-функціональний підхід базується на розумінні прав культури як сукупності (системи) елементів правової дійсності у єдності з їх реальним функціонуванням.

Елементи правової культури :1. С-ма прав норм як особливих правил поведінки, що зовні відображені у с-мі нормативно-прав актів та конкретизуючих їх актів індивідуального регулювання; 2. Сукупність правовідносин, тобто суспільних відносин, урегульованих за допомогою прав норм, які складаються з юр прав та обов’язків; 3. Сук-ть суб’єктів П: 4. Правосвідомість – с-ма духовного відображення прав дійсності; 5. Режим законності і правопорядку – стан фактичної впорядкованості суспільних відносин, урегульованих за допомогою прав засобів, зміст яких складають правомірні дії суб’єктів П.

Стр-ра прав культури має складний хар-р. Залежно від носія прав культури її поділяють на прв культуру сусп-ва, соціальної групи і особи. Поділ прав культури особи: 1. За змістом: правосвідомість, правомірна поведінка, рез-ти правомірної поведінки; 2. За хар-кою прав діяльності: теоретична і практична, продуктивна і репродуктивна.

Аксіологічний підхід (якісна хар-ка) - прав культура – це с-ма прав цінностей, що утворюються у ході розвитку сусп-ва і відображують прогресивні досягнення минулого і сьогодення.

Скачать архив с текстом документа