Трагедія і подвиг народу у війні 1941-1945 рр

СОДЕРЖАНИЕ: Друга світова війна, що вже вирувала в Європі, невмо­лимо наближалася до кордонів СРСР. Спроби повернути чи принаймні відтягнути криваву бійню шляхом заграван­ня з агресором та поступок йому мали протилежні наслід­ки. На світанку 22 червня 1941 р. Німеччина без оголошен­ня війни напала на Радянський Союз.

ТРАГЕДІЯ І ПОДВИГ НАРОДУ У ВІЙНІ 1941—1945 рр.

Друга світова війна, що вже вирувала в Європі, невмо­лимо наближалася до кордонів СРСР. Спроби повернути чи принаймні відтягнути криваву бійню шляхом заграван­ня з агресором та поступок йому мали протилежні наслід­ки. На світанку 22 червня 1941 р. Німеччина без оголошен­ня війни напала на Радянський Союз.

Плануючи і здійснюючи вторгнення в СРСР, Гітлер ста­вив своєю метою втілити у життя віковічну мрію пан­германістів— захопити безмежні й багатющі східні тери­торії, населення їх частково винищити, а решту — уярми­ти. Таким чином йому вдалося б розвязати надзвичайно гостру для Німеччини, що прагнула світового панування,

потребу в колоніальних володіннях. Водночас виношу­вався намір знищити існуючий в СРСР суспільний лад, комуністичну ідеологію.

Відповідно до ретельно розробленого плану завоюван­ня СРСР — так званого плану «Барбаросса» — війна мала закінчитися швидким розгромом Червоної армії. Для вторгнення у територіальні межі Радянського Союзу Німеччина та її союзники — Італія, Румунія, Угорщина, Чехо-Словаччина, Фінляндія — зосередили вздовж його західного кордону 190 дивізій, куди входило 5,5 млн. солда­тів і офіцерів, добре озброєних новітньою бойовою техні­кою. З цих військ було утворено три групи армій — «Північ», «Центр» і «Південь». Причому на напрямках головних уда­рів німецькі війська мали 6—8-разову перевагу перед ра­дянськими, яких на західному кордоні налічувалося 170 ди­візій і 2 бригади (2680 тис. чоловік).

Дуже важливе місце у планах німецького командуван­ня відводилося захопленню в найкоротші строки України з її величезними сировинними ресурсами і родючими зем­лями. Цим самим Гітлер та його кліка намагалися поси­лити воєнну економіку Німеччини, створити вигідний плац­дарм для швидкої перемоги над СРСР і досягнення сві­тового панування. За планом «Барбаросса» в Україну вдерлися 57 дивізій і ІЗ корпусів групи армій «Південь». Їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського воєнних округів, перетворених після початку війни у Південно-За-хідний та Південний фронти. Концентрація в республіці цього найчисленнішого радянського військового угрупован­ня пояснюється вказівкою Сталіна про те, що у випадку війни саме південний захід буде головним напрямком удару німецької армії. Співвідношення у бойовій техніці тут також було на користь радянських військ. Якщо у групі армій «Південь» налічувалося 850 танків, 16000 гармат і. 1300 літаків, то у військах Південно-Західного і Південного фронтів відповідно — 5625, 17000 та 2700 (щоправда, танки і літаки новітніх конструкцій тут становили не більше 20%).

Більшість радянських зєднань виявилися недостатньо укомплектованими матеріальною частиною. Так, 41-й тан­ковій дивізії за штатом належало мати 63 танки КВ та 210 Т-34, а їх відповідно було 5 і 2. Зате застарілих ма­шин Т-26 та ХТ у дивізію прибуло втричі більше, ніж перед­бачалося штатним розкладом. До того ж запасними части­нами наявна у дивізії техніка була забезпечена лише на 40—45 %.

Перебіг подій на радянсько-німецькому фронті відра­зу ж набрав несприятливого для Червоної армії характеру. У перший день війни в смузі Південно-Західного фронту бомбовому удару було піддано 66 аеродромів і виведено з ладу 579 літаків. До участі в бойових діях залишалися при­датними лише 359, які були змушені перебазуватися на ти­лові аеродроми. Уже на шосту годину цього трагічного дня аеродроми радянських ВПС мали вигляд страхітливих кладовищ понівеченого і розплавленого металу, серед яко­го безсилі зарадити тому, що сталося, в розпачі блукали поодинокі фігури вцілілих льотчиків. Як розповідав вете­ран війни А. Лаврентьєв, напередодні війни поблизу Ста­ніслава нашвидкоруч був збудований військовий аерод­ром. На ньому встигли розмістити 315 літаків. Причому ма­шини були розмонтовані — знято зброю, злите пальне. Льотний склад відпущено на добу в місто на відпочинок. Коли ранком льотчики прибігли на свій аеродром, всі 315 літаків було знищено ворожою авіацією.

Несподіванкою для радянських воїнів були німецькі по­вітряні десанти, причому озброєні танкетками, які транс­портувалися літаками. Ветеран війни Г. Лобас згадує про такий випадок, що стався на пятий день війни. «Ми в ліс побігли. А танкетки й піші німці — за нами. Як різонули з кулеметів та автоматів. Притиснули нас вогнем в цьому лісі і пішли на повний зріст. Ми лежимо. А стріляти боя­лися, та й гвинтівки не у всіх були...Відбиватися й гадки не було. Ми бачили, що прийшла сила, проти якої з трьохлінійкою та саперною лопатою не попреш. Заходять до лісу, як до себе додому. Гукають:«Рус швайн!» і стусанами піднімають наших солдатів, їхні гвинтівки тут же об дерево розбивають...Вишикували полонених у колону — попереду танкетка, позаду танкетка — і пішки погнали до станції. Хто па­дав — поранений, знесилений чи просто спіткнувся — під­вестися вже не давали. Стріляли або чавили танкет­кою».

Тим часом з місць боїв надходили бадьоро-оптимістичні рапорти, як наприклад той, що його «підмахнув» началь­ник управління політпропаганди Київського особливого військового округу бригадний комісар Михайлов: «Мо­ральний дух військ округу високий. Особливий склад сповнений грізної ненависті до німецького фашизму... Всі сили й засоби військ округу обрушені на ворога, знищуючи його там, де він перетнув кордон». Такого роду «інфор­мація» у стилі кращих пропагандистських зразків тогочасу не могла не дезорієнтувати вище керівництво, відір­ване від реалій життя.

Між тим про дійсний стан речей можна судити з розпо­відей полонених червоноармійців. Рядовий 20-го артполку 70-ї стрілецької дивізії А. Аристов свідчив: «Політрук ска­зав, що про війну з Німеччиною не може бути й мови, бо з нею укладено мирний договір». З допиту зясувалося, що за час служби танків він ще не бачив. Рядовий 70-ї стрілецької дивізії X. Надевашвілі на запитання, що го­ворив політрук перед атакою, відповів: «Він сказав, що кожний німець капіталіст, що він товстий і в нього треба стріляти» і т. ін.

Другого воєнного дня, згідно з директивою № 3 Ставки Головного Командування, відданою без урахування обста­новки, що склалася на фронті, перейшли в контрнаступ у районі Луцьк—Рівне—Броди з метою розгрому 1-го танкового угрупування ворога вісім мотомеханізованих корпусів. Тиждень тривала ця перша танкова битва ра­дянсько-німецької війни. Втрати радянських військ, озбро­єних переважно машинами застарілих типів,.співвідноси­лися з втратами противника як 20:1. З 4200 танків у них залишилося тільки 737.

Таким чином, опинившись уже на середину липня 1941 р. практично без літаків і танків, радянські війсь­ка були приречені на відступ. На цей час із 170 дивізій діючої армії на радянсько-німецькому фронті боєздатність. зберігали тільки 70. Червона армія втратила за перші три тижні війни 850 тис. чоловік, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Німецькі танкові клини, з автоматниками на броні й щільно прикриті з повітря авіацією, захопили Луцьк, Львів, Чернівці, Рівне, Станіслав (нині — Івано-Франківськ), Тернопіль, Проскурів (нині—Хмельниць­кий), Житомир і вийшли на підступи до Києва, Одеси, інших життєво важливих центрів республіки.

У цій вкрай скрутній обстановці, коли настрої паніки та розгубленості панували в армії, знаходилося чимало бійців і командирів, які виявляли мужність і стійкість в опорі ворогові. Першими прийняли удар прикордонники, які намагалися затримати фашистів до підходу головних сил Червоної армії. Однак мотомеханізовані колони противника, рухаючись на схід, обминали прикордонні за­стави.

Проте непоодинокі факти героїзму воїнів Червоної армії не могли істотно вплинути на несприятливий роз­виток подій на фронті.

Особливо тяжкими для Радянського Союзу були перші півтора роки війни. В цей час повною мірою виявилася непідготовленість до неї Збройних Сил СРСР, які протягом тривалого часу зазнавали негативного впливу з боку дик­таторського режиму Сталіна. Ситуація, що складалася, була справді парадоксальною, її й сьогодні важко збагну­ти. Адже, з одного боку, за майже чверть століття ціною величезних зусиль і жертв радянському народові вдалося створити обєктивні передумови для відбиття будь-якої агресії: збудовано потужну оборонну промисловість, знач­но збільшено чисельність Збройних Сил. А з другого,— че­рез недалекоглядність і упертість Сталіна, який, «замкнув­ши на собі» всю владу в країні, на власний розсуд ви­рішував корінні питання, повязані з її обороною, ці пере­думови не були реалізовані належним чином.

Фатальну роль у непідготовленості Радянського Союзу до війни відіграла сліпа віра Сталіна в радянсько-німець­кий пакт про ненапад від 23 серпня 1939 р., у домовленості про спільні дії з Гітлером. Тільки цим, очевидно, й можна пояснити таке становище: полумя війни палахкотіло вже поблизу самих кордонів СРСР, а воєнна мобілізація про­мисловості своєчасно проведена не була, зокрема.неви­правдано повільно впроваджувалися у виробництво різ­номанітні зразки першокласного озброєння, створені у великій кількості напередодні війни вітчизняними вченими та конструкторами. За кілька місяців до нападу Німеччини на СРСР без будь-яких підстав з виробництва було знято 45-мм і 76-мм протитанкові гармати, протитанкову руш­ницю, протитанкову гранату. Заступник наркома оборони маршал Радянського Союзу Кулик всіляко гальмував впровадження в армії автоматичної стрілецької зброї, яка, мовляв, «є зброєю поліцейського».

Прорахунки й упущення передвоєнного періоду були такими серйозними, що їх не змогли компенсувати вжиті урядом країни для її безпеки заходи, навіть такі, як сфор мування протягом 1939 по червень 1941 р. 125 нових диві­зій. В результаті досить численна й за кількісними пара­метрами непогано озброєна Червона армія виявилася не-підготовленою до відбиття нападу ворога — «колосом на глиняних ногах», як назвав її Геббельс. Війська, яких не вистачало для того, щоб протистояти агресії, були до то­го ж скупчені впритул до західних кордонів, що полегшило противникові реалізацію його тактики: стрімке розсічення на частини, оточення та знищення радянських військ. Не­дарма 16 червня І941 р. на нараді військового керівництва «рейху» Гітлер підкреслив: «Росіяни зосереджені на самому кордоні. Це найкраще, чого ми могли сподіватися. Якби вони були розсіяні у глибині країни, вони б станови­ли більшу небезпеку».

Будівництво на новому західному кордоні лінії оборон­них укріплень виявилося досить складною справою і затяг­нулося. Водночас надійні ще упріплення на старому кор­доні були напередодні нападу агресора за наказом Гене­рального штабу залишені армією і демонтовані. Це далося взнаки вже через кілька днів після початку війни, коли радянські війська дістали наказ відступити до старого кор­дону і затриматися там.

Боєздатність Збройних Сил СРСР серйозно ослабили масові репресії проти їх командного складу. З армії в 1937—1938 рр. було усунуто понад 40 тис. командирів і ко­місарів — 20 % їх загальної кількості. Висока питома вага серед них належала представникам вищого команд­ного складу. При.чому від репресій найбільше постраждав Київський військовий округ. Армія втратила визначних теоретиків воєнної науки, таких, як Тухачевський, Єго-ров. Якір та ін. Радянська військова доктрина стала предметом політичних маніпуляцій. Репресії в армії, масові призначення на керівні посади в ній висуван­ців (серед них лише 7 % мали вищу військову освіту) при­звели до приниження авторитету і ролі командного складу, послаблення дисципліни у військах. Абсолютна більшість командирів полків була буквально напередодні війни при­звана із запасу і мала нечітке уявлення про те, як управля­ти військами в бою.

Ці та ряд інших причин і прорахунків, дезорієнтуючих вказівок нашаровувалися одне на одне і, зрештою, були увінчані глибокою помилковою оцінкою щодо ступеня без­посередньої загрози агресії з боку Німеччини. У переддень війни радянське керівництво мало у своєму розпорядженні численні достовірні відомості про підготовку Німеччиною нападу, навіть про його точну дату. За тиждень до початку війни один з найкращих радянських розвідників Р. Зорге передав з Токіо до Москви шифровку: «Війну буде розпоча­то 22 червня». Однак Сталін, який на цей час остаточно по­вірив у власну непогрішимість, виявив до цієї та подібної інформації дивовижну легковажність і необачність. Він, не замислюючись, відкидав її, оскільки вважав, що Гітлер не наважиться на агресію, доки не розгромить Англію. Ось як «вождь» відгукнувся на інформацію Р. Зорге: «Знайшовся тут один... який у Японії завів собі заводики і публічні будинки і зволив повідомити навіть дату німецького напа­ду — 22 червня. Накажете і йому вірити?»

Наслідком такої недалекоглядної позиції була заборо­на вживати будь-які застережні заходи,-щоб, мовляв, «не провокувати конфлікту з Німеччиною». Було навіть забо­ронено привести війська у повну бойову готовність і зайня­ти смугу передпілля без «особливого наказу», якого так і не надійшло. Отже, можна твердити, що хоч у стратегіч­ному розумінні (для вищого керівництва) раптовості аг­ресії не було, для військ і населення напад став цілковитою несподіванкою, що викликала у них стан шоку.

Драматичний характер подій на фронті ще більше ус­кладнювався через розгубленість і потрясіння Сталіна у звязку з тим, що трапилося. Ранком 22 червня він не дав згоди на свій виступ із зверненням до народу (його зробив Молотов) і навіть відмовився спочатку було від поста голови Ставки Головнокомандування. Більше того, є дані, що такий стан тривав у Сталіна аж до 28 червня (коли впав Мінськ), що в найвідповідальніший перший воєнний тиждень не могло не спричинитися до кризи стратегічного керівництва збройною боротьбою народу. Це виявилося насамперед у тому, що основоположні державні заходи, які визначали характер життя й діяльності суспільства у воєнний час, зявилися із значним запізненням: директив­ний лист ЦК ВКП(б) партійним та державним властям прифронтових районів прийнято лише на 8-й день війни;Державний Комітет Оборони утворено на 9-й; а Сталін, нарешті, виступив перед народом аж на 12-й день війни, коли німецькі війська вже заглибилися на радянську тери­торію на північному заході майже на 500 км, на заході — на 600 км і на південному заході — на 350 км.

Отямлюючись від потрясіння, викликаного зухвалим нападом ворога, країна збирала сили для відсічі. Гасло перших тижнів війни: «Все — для фронту, все — для пере­моги» відповідало найзаповітнішим настроям мільйонів людей. Фашистська агресія спочатку не усвідомлювалася в суспільстві як смертельна загроза самому його існуван­ню. Переоцінка сил і можливостей Червоної армії у сполу­ченні з недооцінкою воєнного потенціалу й агресивних на­мірів Німеччини, що мали місце у вищих ешелонах керів­ництва Радянського Союзу, позначилися й на настроях населення. Почувши приголомшливу звістку про напад Німеччини, люди підбадьорювали себе тим, що, мовляв, довго війна не триватиме, що «могутня і непереможна» Червона армія швидко розгромить агресора і за тиждень-другий здобуде Берлін. Та вже на початку липня, читаючи «між рядків» (за звичкою сталінських часів) зведення Радінформбюро, дедалі більше людей почали розуміти, що війна—це лихо катастрофічних масштабів, яке на­довго вдерлося в їхнє життя.

Разом з тим у суспільстві зростало усвідомлення того, що у війні з Німеччиною йдеться про найголовніше— честь і незалежність своєї Батьківщини. Отож, відсіч агресорові було сприйнято як всенародну справу. Війна проти смертельного ворога — німецького фашизму — ді­стала всенародне визначення як «Велика Вітчизняна», «священна».

Зусилля мільйонів людей у війні не на життя, а на смерть мали бути належно зорганізовані і спрямовані. Зробити це мусила єдина політична сила тогочасного суспільства — Комуністична партія. Вона уособлювала сталінську ко­мандно-адміністративну систему, яка остаточно утверди­лася і зосередила у собі всю владу в країні. Парадокс істо­ричної ситуації полягав у тому, що система, яка внаслідок численних кричущих прорахунків та помилок поставила країну перед безоднею, мусила тепер, в умовах найгострі-шої воєнно-політичної кризи, «явити чудо» — своїми нещадними, тоталітарними методами врятувати її від за­гибелі.

Першочергового значення набувало зміцнення Зброй­них Сил. Втрати, яких вони зазнали, були дещо компен­совані масовими патріотичними вчинками людей. Так, в Україні водночас з мобілізацією на фронт більш як двох мільйонів жителів республіки (з них понад 200 тис. добро­вольців) за прикладом Москви і Ленінграда з числа тих, хто не підлягав призову до армії, створювалися форму­вання народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони прифронтового тилу. В основному силами цивільного населення та ополчення здійснювалося будів­ництво більш як 4 тис. км оборонних ліній та багато вій­ськових споруд. З добровільних внесків громадян було створено фонд оборони країни. Розгорнувся справді масовий патріотичний рух за подання шефської допомоги пораненим воїнам, їхнім родинам, дітям, які залишилися без батьків.

Становище Червоної армії ускладнювала жорстока таємна війна, розвязана в її тилу німецькими спецслуж-бами. Ось що доповідав своєму військовому керівництву начальник розвідки та контррозвідки вермахту адмірал Канаріс: «У розпорядження штабів німецької армії передано численні групи агентів. Вони використовують росій­ське обмундирування і, діючи на відстані 50—300 км пе­ред фронтом наступаючих німецьких армій, повідомляють по радіо про концентрацію радянських військ, стан шляхів, порушують звязок, знищують командний склад Червоної армії». Відповідні радянські органи приділяли велику увагу убезпеченню тилів діючої -армії. Другою піс­ля указу про мобілізацію була постанова Раднаркому СРСР «Про начальників охорони військового тилу» від 25 червня 1941 р. Перед ними ставилося завдання бороть­би проти ворожої агентури, якою було нашпиговано при­фронтові райони, очищення тилів від біженців, охорона шляхів сполучення, ловіння дезертирів. Однак в умовах бе­ріївщини цей загалом правильний захід, до якого більшою чи меншою мірою вдавалися уряди й інших воюючих країн, набрав звичних потворних форм масових і нерідко необ­грунтованих репресій. Вже 22 червня 1941 р. у районах, що могли стати ареною бойових дій, за наперед заготовле­ними списками розпочалися і тривали кілька тижнів масові арешти «сумнівних». Органи держбезпеки піднімали слід­чі справи тих, хто раніше був репресований і відбув по­карання. Нашвидкоруч фабрикувалися нові звинувачен­ня, і невдовзі після того військові трибунали влаштовували у дворі тюрем «суди». Підсудним задавали одне-два запитання і, навіть не чекаючи відповіді, тут же виносили вирок, переважно смертний. Причому, щоб справити на­лежне враження на населення, про його виконання поде­куди оголошувалося у місцевій пресі.

Під час відступу радянських військ під впливом загаль­ної паніки або ж через відсутність транспортних засобів увязнених на строк більше трьох років, тобто «політич­них», не вивозили в глиб країни, а розстрілювали на місці. У Луцькій вязниці у такий спосіб було «знешкоджено» З тис., у Кіровоградській — 12 тис. засуджених. Сотні вяз­нів загинули у тюрмах Львова, Києва, Харкова та інших міст. Масові розстріли відбувалися в селах Валуйки на Харківщині, Биківня під Києвом, Демянів Лаз поблизу Станіслава. Серед загиблих були відомі представники української інтелігенції, наприклад артисти М. Донець і І. Юхименко, поет В. Свідзінський, професори К. Студин-ський, П. Франко та багато інших. Водночас спеціальним указом Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 р. у місце­востях, де було оголошено воєнний стан, позбавлялися покарання і звільнялися з тюрем особи, засуджені на стро­ки до трьох років за так звані «побутові» злочини. Незаба­ром з цієї «пятої колони» окупанти рекрутуватимуть поліцаїв та інформаторів гестапо.

Період з липня по вересень 1941 р. в Україні був ней­мовірно тяжким для Червоної армії, яка в нерівних кро­вопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування броньованих фашистських полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточення, втрачали звязки з вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення. Більшість гинула або потрапляла у ворожий полон. На­магання Ставки опанувати обстановку на місцях не давало належного ефекту. Інколи накази «зверху» лише свідчили про нерозуміння справжнього становища, у якому опини­лася діюча армія. Такою, наприклад, була директива вій­ськам: при відступі бойову техніку закопувати в землю.

Трагічні картини 1941 р. і досі тривожать память ве­теранів. Один з них, полковник у відставці П. Коваленко, згадував про те, свідком чого був на Південному фронті в серпні 1941 р.: «Діється щось неладне. Відступаємо, все відступаємо, без кінця відступаємо. Всі дороги, ліси й пе­реліски забиті військами, що відходять. Армія починає втрачати обличчя, організація порушується... Розпоря­дження і накази, що суперечать одне одному, сиплються як з рогу достатку. Відчувається якась загальна розгубле­ність і розпач: цілковита безпорадність... По тилах веш­таються маси червоноармійців, які вільно чи мимоволі від­билися від своїх частин». Цими гіркими, але правдивими словами П. Коваленко описав один з перших великих «кот­лів», у який в серпні 1941 р. потрапили війська Південного фронту в районі Умані, поблизу с. Підвисоке. Ліс, де зібра­лися рештки знекровлених 6-ї та 12-ї армій, наскрізь прострілювався противником з усіх видів зброї. Воїни залишалися без продовольства, було багато поранених, знесилених від нескінченних боїв. У ніч з 19 на 20 серпня генерал Огурцов організував прорив кільця оточення, але він закінчився невдачею. Те, що ще вчора могло вва­жатися військом, перетворилося на натовп військово­полонених.

Ставка Верховного Головнокомандування, Генераль­ний штаб, командування напрямками й фронтами вживали всіх можливих заходів для переформування та зміцнення боєздатності частин і зєднань. Проте, незважаючи на контрудари радянських військ, ворог продовжував, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж у червні, просуватися в глиб території СРСР. В Україні вирішальні бої розгорнулися на житомирсько-київському напрямку. Мужньо три­малися захисники Києва, оборона якого тривала з 11 лип­ня до 26 вересня 1941 р., та Одеси -— з 5 серпня до 16 жовт­ня 1941 р.

Надзвичайно складна обстановка виникла під Києвом. Німці кинули на цю ділянку великі сили, передусім тан­ки, авіацію. Червона армія за допомогою місцевого насе­лення більше двох місяців тримала там оборону. Але у радянського командування не вистачало танків, літаків, резервів. Незважаючи на це, командуючий Південно-За-хідним фронтом Кирпонос і член військової ради Хру­щов у телефонній розмові зі Сталіним запевнили його, що ними вжито всіх заходів для того, щоб ні в якому разі не дати противнику як перейти на лівий берег Дніпра, так і взяти Київ. Через два тижні після цієї розмови, в кінці серпня, противник безперешкодно форсував Дніпро на північ і південь від Києва й розпочав операцію по ото­ченню міста. Загроза наростала день у день. Ось чому ко­мандування Південно-Західного напрямку, доповідаючи Ставці Верховного Головнокомандування про стан справ, висловилося за негайне відведення військ з київського ви­ступу. «...Зволікання з відходом Південно-Західного фронту може потягнути втрату військ і величезну кількість мате­ріальної частини...»,— писали Сталіну головнокомандую­чий цим напрямком Будьонний і член Військової ради Хрущов. Однак Сталін, памятаючи про запевнення Кирпоноса та Хрущова і проявляючи властиві йому свавілля та волюнтаризм, не взяв до уваги аргументованих доказів. Він наказав «за будь-яку ціну» утримувати Київ.

Тим часом становище дедалі загострювалося. Німецьке командування ретельно і холоднокровне готувало для ра­дянських військ величезний «котел». У наказі № 29 по 17-й німецькій армії від 10 вересня говорилося: «Беручи до уваги різні ознаки, слід зробити висновок, що противник кинув на оборону рубежа Дніпро—Десна свої останні сили. Тактичні бойові дії він також переважно веде при від­сутності резервів. Боєздатність багатьох бойових зєднань противника є низькою. Це становище необхідно викори­стати шляхом граничної концентрації сил з тим, щоб від­вернути вихід основних сил противника з оточення». 11 ве­ресня начальник штабу Південно-Західного фронту (у недалекому минулому військовий атташе в Німеччині) ге­нерал Тупиков, характеризуючи обстановку, яка скла­лася, відверто писав начальнику Генерального штабу Шапошникову: «Початок зрозумілої для вас катастрофи — справа двох днів». Відповідь на імя командуючо­го військами Південно-Західного фронту Кирпоноса продиктував особисто Сталін: «Генерал-майор Тупиков подав у Генштаб панічне донесення. Обстановка, навпаки. вимагає збереження холоднокровності й витримки коман­дирів усіх ступенів. Необхідно не піддаватися паніці, вжити заходів до того, щоб зберегти становище, що створилося, та особливо міцно утримувати фланги. Треба прищепити всьому складу фронту необхідність уперто битися, не огля­даючись назад. Необхідно неухильно виконувати вказівки товариша Сталіна, дані Вам 11 вересня. Б. Шапошников. 14.ІХ.1941 р. 5 г. 00 хв.». Вказівка пішла за підписом не Сталіна — автора цього тексту, а начальника Генштабу.

Головне командування групи армій «Південь» гідно оцінило цей прорахунок. «Побоювання того, що червоне командування відмовиться від серйозної оборони Дніпра і відтягне свої сили на схід, не виправдалися,— зазначалося в одному з його документів від 12 вересня 1941 р.— Більше того, росіяни, здається, ще раз хочуть подати німецькому командуванню послугу, утримуючи фронт, якому загрожує оточення з двох боків, і піддаючи свої сили небезпеці зни­щення».

16 вересня 1941 р. до штабу Південно-Західного фронту прибув начальник оперативного управління штабу Пів­денно-Західного напрямку Баграмян з наказом Тимо-шенка залишити Київ і виводити війська з оточення. Два дні вагався командуючий фронтом генерал Кир­понос, побоюючись приймати рішення про відхід, яке суперечило вказівці Сталіна. І його нерішучість можна зрозуміти: адже незадовго до того був розстріляний за звинуваченням у зраді його колега — командуючий Захід­ним фронтом Павлов. Тільки 17 вересня Ставка до­зволила залишити Київ. Та було пізно: вороже кільце зам­кнулося. У київському оточенні загинуло чотири армії. Це була найбільша воєнна катастрофа з відомих до того в істо­рії. Стільки ж армій загинуло й на Південному фронті (під Уманню у серпні і в районі Мелітополя у жовтні 1941 р.).

А німецькі стратеги з огляду на жахливе становище Червоної армії вже розробляли нові грандіозні плани. 21 вересня 1941 р. оперативний відділ штабу групи армій «Південь» планував: «Мета дальшої операції полягатиме в окупації промислового району Донбасу й Криму за ко­роткий проміжок часу, і, якщо дозволять погодні умови осені, у створенні засад для проникнення частиною сил в район Кавказу (в район нафтових промислів)».

Стратегічний задум гітлерівського керівництва був зі­рваний воїнами Південно-Західного та Південного фронтів. Проте дуже високу ціну довелося заплатити за це Чер­воній армії. І справа полягала не тільки у нерівності сил на фронті, айв упертому небажанні Сталіна рахува­тися з реальною обстановкою. Його патетична вимога «стояти до кінця» в надзвичайно невигідних умовах при­рікала радянські війська на величезні й не завжди виправ­дані жертви. У цитованому вище документі головного ко­мандування групи армій «Південь» від 12 вересня 1941 р. є й такі рядки: «З військ надходять донесення про знижен­ня бойового духу червоної піхоти і є підстави сподіватися на його дальше падіння». Трагічними наслідками оберну­лася для військ некомпетентність командування, що спира­лося на волюнтаристські сталінські директиви: майже 1,5 млн. червоноармійців та командирів, погано озброєних і навче­них, потрапили 1941 р. в оточення на території України, стали вязнями нацистських таборів смерті.

Про те, що катастрофа під Києвом — результат неда­лекоглядності та самовпевненості передусім стратегічного керівництва, можна судити з того, що лише в кінці серп­ня 1941 р. ДКО, схаменувшись, що з падінням Києва нім­цям буде відкрито шлях на Лівобережну Україну, прийняв постанову «Про заходи по забезпеченню будівництва обо­ронних споруд Південно-Західного та Південного фронтів». Згідно з постановою обкоми партії та облвиконкоми девя­ти лівобережних областей мали мобілізувати понад 1 млн. працездатного населення, необхідні матеріально-тран­спортні засоби для термінового спорудження оборонної лінії. Однак на виконання цього завдання вже не вистачало часу. На 1 вересня робочої сили було мобілізовано усього 10 %, а підвід 9,6 тис. замість 70 тис. Німецькі війська дістали можливість майже безперешкодно просуватися аж до Харкова.

Однак, припустившись згубних помилок та прорахун-ків у керівництві військами, Сталін не відчував за собою ніякої провини перед армією і народом. Він звично вже перекладав усю відповідальність на виконавців. Після того як у середині липня 1941 р. було розстріляно коман­дуючого Західним фронтом Павлова з групою гене­ралів, у серпні—жовтні 1941 р. такі ж звинувачення було інкриміновано й ряду воєначальників Південного фронту — командуючому 12-ю армією Понедєліну, командуючому 28-ю армією Качалову, командирові 13-го стрілецького корпусу Кирилову, командирам 30-ї та 52-ї Перекопcької дивізій Галактіонову і Цирульникову та ін­шим.

Про обстановку в діючій армії у цей час можна судити із свідчення командуючого 27-м стрілецьким корпусом Південно-Західного фронту генерала Артеменка, за словами якого, співробітникам особливого відділу «було доручено на місці розстрілювати офіцерів, якщо з їхнього боку мали місце наміри здачі у полон або дезертирства, незважаючи на звання».

Постає запитання: чи винна армія в поразках? Відпо­відь має бути однозначною. Радянські війська, поставлені у неймовірно скрутне становище не тільки переважаючими силами агресора, а й згубними прорахунками та помил­ками політичного керівництва країни на чолі із Сталіним, мужньо й до кінця виконували свій обовязок. Стікаючи кровю, але завдаючи чималих ударів по ворогові, вони трималися до останньої можливості.

До межі напружуючи всі свої сили, ведучи тяжкі бої, Червона армія створила необхідні умови для здійснення державними органами заходів щодо переведення економі­ки, всього суспільного життя країни на воєнні рейки. Зміц­ненню воєнного потенціалу СРСР, а також зриву планів німецького командування захопити й використати багат­ства України для посилення своєї могутності сприяла своє­часна і в цілому успішно проведена (головним чином з Лі­вобережної України) евакуація устаткування 550 най­більших підприємств машинобудівної, металургійної, лег­кої та інших галузей промисловості, найціннішого майна радгоспів, машинно-тракторних станцій, колгоспів, науко­во-дослідних установ, у тому числі Академії наук, 70 вузів, понад 40 театрів, а також 3,5 млн. робітників, колгоспни­ків, службовців та їхніх сімей.

З огляду на несприятливий розвиток подій евакуація із західних та правобережних областей України не була такою успішною. Щоправда, на цій території промислових обєктів розташовувалося мало, зате тут знаходилося 50 % військових складів, розміщених переважно впритул до кордону. ЗО червня 1941 р. Ставка видала директиву за підписом Сталіна про евакуацію їх до 2 липня «за лінію Дніпра». Однак виконати її було практично неможливо — лише залізничних вагонів для цього потрібно було десятки тисяч. За перший тиждень війни переважна більшість ар­мійських запасів продовольства, пального, фуражу, боєпри­пасів дісталася німцям як трофеї. Такими були наслідки недалекоглядної доктрини «війни на чужій території».

Все цінне майно, що його не можна було вивезти, за директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня

1941 р. мало бути знищене або зіпсоване, щоб ворог не міг його використати. Так,було висаджено в повітря частину Дніпрогесу, ряд інших обєктів. Однак внаслідок високих темпів ворожого наступу багато металургійного, енерге­тичного устаткування, запасів сировини, продовольства, пального потрапило до рук гітлерівців.

Восени 1941 р. обстановка на радянсько-німецькому фронті продовжувала залишатися надзвичайно напруже­ною: 25 жовтня після жорстоких боїв війська противника вдерлися в Харків. На кінець 1941 р. вони окупували май­же всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталін­ської та Ворошиловградської областей.

Добившись успіхів на вирішальних ділянках фронту — під Києвом та Смоленськом, німецькі війська почали масо­ваний наступ на Москву. Але їхній розгром під Москвою (грудень 1941 — січень 1942 рр.) означав крах плану «блискавичної війни». На цей час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було, по суті, «компенсовано» втрату основного ешелону кадрової армії в перші тижні німецької агресії.

Навесні 1942 р. за вказівкою Сталіна було розпочато ряд часткових, розрізнених, погано підготовлених і забезпе­чених наступальних операцій. Однак армія не могла водно­час і наступати й оборонятися. Ці операції були наперед приречені на невдачу. Так, протягом січня—березня

1942 р. радянські війська вели криваві, але безуспішні бої за визволення Донбасу.

Невдало розвивалися воєнні дії і на північ та південь від Харкова. Незважаючи на те, що частини Червоної ар­мії прорвали тут лінію оборони противника, загальне спів­відношення сил було не на їхню користь. На клопотання головкома Південно-Західного напрямку Тимошенка, члена військової ради Хрущова і начальника штабу Баграмяна Ставка й особисто Сталін дозволили про­вести в районі Харкова велику наступальну операцію, що почалася 12 травня 1942 р. Спочатку наступ розвивався успішно, але незабаром почав видихатися: далися взнаки і погана його організація, і брак досвіду, і нестача бойової техніки. Завдавши сильного удару, противник оточив три армії і тільки в полон захопив принаймні 240 тис. червоно-армійців та командирів.28 червня 1942 р. великі танкові зєднання ворога у взаємодії з піхотою й авіацією розпочали генеральний нас­туп на воронезькому напрямку. Було прорвано фронт про­тяжністю 650 км і глибиною 150—400 км на південно-за­хідній ділянці театру воєнних дій. Радянські війська, веду­чи оборонні бої, почали відходити.

Знову, як і в 1941 р., у Червоній армії поряд з героїзмом та самопожертвою рядових воїнів мали місце безладдя й паніка, розгубленість командування і, як наслідок цього, марні спроби стабілізувати становище. З болем у душі спо­стерігаючи ці події, О. П. Довженко 12 липня 1942 р. зро­бив у своєму фронтовому щоденнику такий гіркий, емоційно загострений запис: «Вся фальш, уся тупість, усе безпар­донне й безтямне ледарство, увесь наш псевдодемокра-тизм, перемішаний із сатрапством — усе вилізає боком і несе нас, як перекотиполе, степами, пустелями. І над усім цим — «Ми переможемо!»

У травні—червні 1942 р рухнув Кримський фронт. Нім­цям вдалося захопити весь Керченський півострів, у тому числі й м. Керч. У ворожому полоні опинилося 200 тис. радянських військовослужбовців. Понад 10 тис. воїнів зай­няли Аджимушкайські каменоломні, де оборонялися кіль­ка місяців, марно очікуючи повернення Червоної армії.

На початку липня 1942 р., блоковані ворогом із суші, мо­ря та з повітря, після 250-денної оборони за наказом Став­ки припинили бої героїчні захисники Севастополя. На кінець літа німцям вдалося прорватися до Сталінграда та Головного Кавказького хребта.

Кульмінацію нових випробувань радянських людей у той час зафіксував відомий наказ № 227, підписаний Ста­ліним 28 липня 1942 р. В ньому розвивалися далі положен­ня іншого вкрай жорсткого наказу Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. Ці накази клали початок терористичним методам управління тоталітарної держави власною армією. Підкріплені правом розстрілу «в позасудовому порядку», застосуванням загороджувальних загонів та штрафних батальйонів, карною відповідальністю близь­ких родичів «винуватців», вони сковували ініціативу командирів і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі зєднання.

Із залишенням 22 липня 1942 р. радянськими війська­ми м. Свердловська Ворошиловградської області на всю землю України опустилася чорна ніч німецької окупації. Окупаційний режим, навязаний населенню захоплених районів СРСР у вигляді лихозвісного «нового порядку», відзначався винятковою жорстокістю. Мета гітлерівських агресорів полягала в тому, щоб шляхом нещадного терору і насильства максимально пограбувати,завойовані тери­торії, піддати геноциду їх населення, запровадити систему його безжальної експлуатації. У планах колонізації зазна­чалося: «Україна — найродючіша область Європи, її зав­дання — постачати продукти харчування та сировину но­вій Європі».

Окупанти штучно розчленували українську територію, що історично склалася. Західноукраїнські землі під назвою «дистрикт Галичина» були включені до «генерал-губер­наторства», створеного гітлерівцями на території окупо­ваної Польщі. Південно-західні райони під назвою «Транс-ністрія» увійшли до складу Румунії. Більшу ж час­тину України було віднесено до так званого рейхскомісарі-ату «Україна». Управляти ним Гітлер поставив фанатич­ного нациста Еріха Коха, який ненавидів і зневажав укра­їнців як неповноцінних людей «нижчої раси». «Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною,— го­ворив Кох,— я звелю його негайно розстріляти». Відомий як «коричневий цар України», він на свій кшталт тлумачив расистські постулати Гітлера: «У нас немає жодних зо­бовязань щодо цих людей. Слово «свобода» для них озна­чає митися на свята. Наше завдання одне: германізувати цю країну шляхом ввезення туди німців, на корінне ж на­селення треба дивитися як на червоношкірих».

Фашистські колонізатори визнавали тільки один метод управління захопленими територіями — фізичний і мо­ральний терор. За роки окупації вони закатували на укра­їнській землі 5264 тис. чоловік мирного населення та вій­ськовополонених, депортували до Німеччини 2,4 млн. чоло­вік (200 тис. з них, боячись помсти сталінського режиму, так і не повернулися додому після завершення війни), спалили сотні міст та селищ міського типу, тисячі сіл, пограбували й привели в цілковиту непридатність підприємства, шахти, колгоспи, радгоспи, МТС. Тільки прямі матеріальні збит­ки, завдані гітлерівцями Україні, становили 285 млрд. кар­бованців (у довоєнних цінах).

Безумовно, злочинні дії фашистів щодо України не були б такими масштабними, коли б не сприяння окупан­там частини населення. У багатьох людей антинародні дії сталінського тоталітарного режиму викликали почуття гіркого розчарування в радянській владі, відрази до комуністичної диктатури. Чи не це у сполученні з голод­ним, безправним існуванням в умовах окупації ставало базою такого явища, як колабораціонізм, тобто пособ-ництво осіб з місцевого населення загарбникам?

Щоправда, стійкі характером, чесні люди, навіть за­знавши утисків з боку радянської влади, в скрутних, пе­реломних ситуаціях не схиблювали у виборі свого шляху й включалися у боротьбу проти іноземних загарбників. Ти­повим може бути такий приклад. Найближчими бойовими друзями І. Д. Кудрі — керівника підпільної організації, залишеної в Києві НКДБ УРСР, були Марія Груздева, Раїса Окіпна, Євгенія Бремер, близьких родичів яких безпідставно репресували у 30-ті роки. Заарештовані фа­шистами, підпільниці не зрадили Батьківщину, мужньо прийняли мученицьку смерть у катівнях гестапо.

Активну роль «третьої сили» в умовах окупаційного режиму прагнула відігравати Організація українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби ЗО червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Ук­раїнської держави ця організація остаточно розкололася. Утворилося два її крила — помірковане на чолі з А. Мель­ником (ОУН-м) і радикальне, кероване С. Бандерою (ОУН-б), що почали між собою ворогувати. У той час, як мельниківці прагнули співробітничати з окупантами і навіть сформували з українців дивізію СС «Галичи­на», бандерівці створили власні збройні сили — Українську повстанську армію (УПА), підпільні боївки в селах, їх­ньою метою була боротьба за незалежну соборну Україну. Проте з наближенням Червоної армії стосунки між бан­дерівцями та окупантами з огляду на спільну загрозу не­рідко набували характеру взаємосприяння.

Незважаючи на те, що окупанти поряд з жорстокою репресивною політикою використовували також штучно створюваний масовий голод і політичні провокації, вони на­штовхнулися на відкритий або прихований опір. Люди, які опинилися під пятою загарбників, переконувалися: те, що приніс нацизм,— тотальний геноцид, цілковита відсут­ність людських прав, голодне рабське животіння — на­багато гірше від того найгіршого, що їм доводилося терпі­ти в умовах радянської влади. Ця обставина знайшла відображення у звіті про службову поїздку в лютому—бе­резні 1942 р. відповідального чиновника рейхскомісаріату «Україна» Лейббранта. Він писав, що ті українці, з якими йому довелося зустрітися, говорили: «Під час більшовиць­кого режиму нас висилали на примусові роботи або ж роз­стрілювали. За німців, котрі є великою культурною нацією, нас бють і жорстоко з нами поводяться. Ми думали, що ви прийшли як визволителі, а ви гірші, ніж більшовики».

Водночас Організацією українських націоналістів роби­лися активні спроби з допомогою так званих «похідних груп» поширити свій вплив на східні та південні області Украї­ни, розвинути мережу оунівського підпілля в Києві, Жито­мирі, Полтаві та інших містах. Це суперечило німецькій колоніальній політиці. На оунівців обрушилися репресії з боку нацистів. На кінець 1942 р. в республіці не було жод­ного району, де б не велася боротьба проти окупантів.

Серед різних форм народної боротьби в тилу ворога найактивнішою були збройні партизанські дії. В Україні у кількох тисячах загонів і груп воювали сотні тисяч патріо­тів. Робітники, селяни, службовці, нерідко під впливом діяльності підпільників, саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів, чим ослаблювали ворожий тил. Бойові дії народних месників очолили Центральний та Український штаби партизанського руху, створені у червні 1942 р.

Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Юнаків і дівчат не могли спинити ні труднощі боротьби, «і терор. У травні 1943 р. гестапо заарештувало учасни­цю камянець-подільського підпілля Марію Трембовецьку. Перед розстрілом кати піддали 21-річну дівчину нелюд­ським тортурам, щоб вибити з неї потрібні їм відомості, зо­крема адресу підпільної друкарні. Дівчині вирізали груди, відірвали руку, випалили око, нацькували собак, які за­гризли її мало не до смерті. Але Марія партизанські таєм­ниці не виказала. У передсмертному листі, написаному на білизні, вона звернулася до своїх товаришів з такими словами: «Не здавайтеся, продовжуйте роботу. Ми вми­раємо, але знаємо за що». Такі факти, які були далеко не поодинокими, свідчили про виняткову напруженість і гост­роту боротьби. Водночас нелюдські вчинки і криваві зло­чини окупантів справляли роль додаткового фактора у посиленні руху Опору.

Точну, хоч і лаконічну, характеристику результатам бойових дій українських партизанів та підпільників, а та­кож масового саботажу населення можна знайти в одному з документів противника — «Директивах по проведенню умиротворення на Україні», виданих командуючим опе­ративним тиловим районом «Південь» у червні 1942 р. «Труднощі не зникають,— зазначалося в них,— воєнні пересування постійна зазнають диверсій, роботі цивільної адміністрації, передусім у таких важливих галузях, яксільське господарство і промисловість, ставляться переш­коди».

Першочергове значення для досягнення корінного пере­лому у війні на користь Червоної армії мала діяльність радянського тилу. День і ніч напівголодні, часто без теп­лого одягу, терплячи побутову невлаштованість, труди­лися пліч-о-пліч з місцевими робітниками, селянами, служ­бовцями й численні виробничі колективи, евакуйовані з України. Основний тягар роботи, повязаної з розміщен­ням та введенням у дію евакуйованого устаткування, влаштуванням і забезпеченням усім необхідним для життя й діяльності прибулого з прифронтових районів на­селення, взяли на себе місцеві жителі та органи влади.

Величезні масштаби поразок і втрат, що потрясли су­спільство в перший період війни, змусили його до межі скон­центрувати економічний потенціал країни на забезпеченні потреб фронту, максимально напружити соціально-полі­тичний механізм. Тотальна підпорядкованість усієї тилової інфраструктури й суспільного життя воєнному фактору, з одного боку, та обмеженість у продовольчих і соціаль­но-побутових ресурсах — з другого, призвели до дальшого утвердження в країні основних форм режиму воєнного комунізму. В економічній та суспільно-політичній сферах життя тилових районів панували методи командно-ад­міністративної системи управління з характерними для неї надцентралізацією, диктатом вищих інстанцій. Та, мабуть, важко заперечити проти того, що такі методи водночас містили в собі й великі мобілізаційні можливості. І це ві­дігравало особливу роль в екстремальних воєнних умовах.

Щоправда, війна й тут вносила свої поправки. У звяз­ку із скороченням адміністративного апарату, труднощами в забезпеченні оперативного звязку, відсутністю умов для вироблення детальних директив та інструкцій, як це практи­кувалося у довоєнний час, на місцях, у тилу, спостерігалося певне помякшення централізованого планового та адміні­стративного опікування й регламентації. Особлива, воєнна обстановка змушувала керівників середньої і нижчої ланок брати на себе відповідальність, сміливіше вияв­ляти ініціативу і самостійність у вирішенні нагальних пи­тань, повязаних з життям і діяльністю населення тило­вих районів, ефективнішим використанням їх потенціалу.

Завдяки зусиллям робітників, селян, інтелігенції, на­пруженій і конструктивній діяльності органів влади у схід­них районах було подолано величезні труднощі, зумовлені нестачею виробничих площ, кваліфікованої робочої сили. Більшість евакуйованих підприємств почала давати про­дукцію вже навесні 1942 р. А на середину того ж року воєн­на перебудова народного господарства була завершена. На сході країни небувалими темпами була створена, по суті, заново, оскільки західна оборонно-промислова база опинилася під ворожою окупацією, першокласна воєнна економіка.

Воєнно-промисловий потенціал країни швидко зростав. Майже половину всіх потужностей, уведених у дію в східних районах країни, становило обладнання, евакуйоване з Ук­раїни. Особливо успішними були розвиток танкобудуван­ня, літакобудування, артилерійської галузі промисловості, виробництво боєприпасів.

Щиросердий, гостинний прийом зустріли у східних республіках СРСР трудящі, евакуйовані з західних райо­нів, серед них українські робітники, колгоспники, спеціа­лісти. В Узбекистані. Киргизії, Казахстані розгорнувся пат­ріотичний рух, переважно серед жінок, за влаштування долі дітей. Колгоспи, підприємства брали на свій рахунок утримання евакуйованих дитячих будинків. Десятки тисяч дітей, які залишилися без батьків, взяли на виховання сімї трудящих. Спеціально утворені при місцевих Радах органи по влаштуванню евакуйованого населення вишу­кували можливості забезпечення його житлом, продо­вольством, одягом, щоб хоч частково задовольнити вкрай зголоднілих, обшарпаних людей, які нерідко виїжджали зі своїми підприємствами поспішно, хто в чому був.

Без відпусток, навіть без вихідних днів трудилися робіт­ники, інженери й техніки харківських тракторного, дизель­ного, турбінного, київських суднобудівного «Ленінська кузня», машинобудівного «Більшовик», Криворізького металургійного, багатьох інших заводів, евакуйованих з України. Люди, зціпивши зуби, по 12—14 годин на день стояли на вахті біля верстатів, доменних печей, прокат­них станів. А коли треба було виконувати ударне фронтовезамовлення, то тижнями не виходили з цехів; тут же їли, спали.

Історія тилу буде неповною, якщо не згадати про тру­довий вклад у перемогу шістьох мільйонів людей, серед них багатьох з України, які поневірялися в таборах ГУТАБу. Гутаоівська, переважно видобувна, промисловість та ка­пітальне будівництво набули особливого значення за умов війни. Самі ж трударі, які забезпечували рудою мета­лургію, ледве животіли, перебували на становищі рабів, мерли як мухи від голодного виснаження та хвороб. Бага­то з них прагнули добровільно піти на фронт. Однак оголошені «ворогами народу» вязні продовжували утри­муватися за колючим дротом. А на охорону таборів гутабівського архіпелагу, який був невідємним фра­гментом тилового ландшафту, відтягувалися значні сили добірних військ НКВС, яких гостро потребував фронт.

Дещо легшими від гутабівських, але все ж неймовірно важкими були будні тилу, повсякденний побут населення. Через втрату основних сільськогосподарських районів та великої кількості підприємств легкої і харчової про­мисловості, скорочення витрат насоціальні потреби, а також переведення практично всіх потужностей на воєн­не виробництво різко знизився життєвий рівень насе­лення.

У боротьбу за освоєння нових посівних площ включи­лися не тільки спеціалісти сільського господарства, а й жи­телі міст. Незважаючи на те, що роботи виконувалися в основному вручну, оскільки залишилося мало тракторів, машин, пального, у тилових районах було зорано і засіяно не менше площ, ніж до війни. До того ж врожаї, зібрані з городів робітників та службовців, давали можливість створити необхідні, хоч і вкрай обмежені, продовольчі ре­сурси, не допустити масових голодувань ні в армії, ні серед населення.

У цих умовах позитивну роль відіграла жорстка пла­ново-розподільча функція органів влади. Розподіл про­дуктів харчування, предметів одягу був суворо нормований відповідно до карткової системи. Першорядна увага при­ділялася забезпеченню ними виробничників. Але тилове постачання — найчастіше це тарілка так званої затірки, тобто звареного у воді борошна, мізерна пайка хліба, ци­буля, одна-дві картоплини «в мундирах» — могло забезпе­чити мільйонам робітників та службовців лише напівголодне життя.

Скачать архив с текстом документа