Цивільні зобовязання
СОДЕРЖАНИЕ: Проблеми класифікації господарських зобовязань. Майново-господарські та організаційно-господарські відношення та їх субєкти. Відшкодування збитків в порядку, визначеному законом. Групи окремих видів зобовязань. Недійсність господарського зобовязання.План
Вступ
1. Проблеми класифікації господарських зобов’язань
2. Недійсність господарського зобов’язання за Господарським кодексом України
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Цивільні зобовязання є найбільш поширеним видом суспільно-правових зобовязань, їх субєкти вступають між собою в цивільно-правові відносини, які називаються зобовязально-правовими . Значення таких відносин зростає в умовах ринкової економіки.
Слід відзначити, що всі майнові відносини прийнято поділяти на дві основні групи: речові і зобовязальні. Звідси і поділ цивільного права на дві галузі: на речове право і зобовязальне. Речове право розглядається при вивченні форм власності, основний зміст якого визначається регулюванням питань володіння, користування і розпорядження майном.
Стаття 173 Господарського кодексу України господарським визначає зобовязання, що виникає між субєктом господарювання та іншим учасником у сфері господарської діяльності, в силу якого один субєкт зобовязаний вчинити певну господарську дію на користь іншого субєкта або утриматись від певних дій, а інший субєкт має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.
1. Проблеми класифікації господарських зобов’язань
Прийняття Господарського кодексу (далі -ГК) України започаткувало новий інститут зобовязальних правовідносин - господарські правовідносини, яким безпосередньо присвячено розділ 4 ГК України. У цьому розділі окремі глави присвячено загальним положенням про господарські зобовязання, господарські договори, ціни та ціноутворення у сфері господарювання, виконання та припинення господарських зобовязань, визнання субєкта підприємництва банкрутом.
Згідно з ГК України господарським визнається зобовязання, що виникає, між субєктом господарювання й іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один субєкт (зобовязана сторона, у тому числі боржник) зобовязаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого субєкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший субєкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку. Згідно із ст. 173 ГК основними видами господарських зобовязань є майново-господарські зобовязання та організаційно-господарські зобовязання. У статті 175 надається визначення субєктів майново-господарських зобовязань. Майнові зобовязання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом (далі ЦК) України з урахуванням особливостей, передбачених ГК.
Субєктами майново-господарських зобовязань можуть бути субєкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК. Якщо майново-господарське зобовязання виникає між субєктами господарювання або між субєктами господарювання та негосподарюючими субєктами - юридичними особами, зобовязаною й управненою сторонами зобовязання є відповідно боржник і кредитор. Зобовязання майнового характеру, що виникають між субєктами господарювання та негосподарюючими субєктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства. Субєкти господарювання у випадках, передбачених ГК та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобовязання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобовязання не є підставою для вимог щодо їх обовязкового виконання.
Статтею 176 ГК визнається поняття та субєктивний склад організаційно-господарських зобовязань. Так, організаційно-господарськимивизнаються господарські зобовязання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між субєктом господарювання та субєктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобовязана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.
Організаційно-господарські зобовязання можуть виникати: між субєктом господарювання та власником, який є засновником даного субєкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього субєкта; між субєктами господарювання, які разом організовують обєднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих обєднань чи товариств; між субєктами господарювання, у разі, якщо один із них є щодо іншого дочірнім підприємством; в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими документами субєкта господарювання. Організаційно-господарські зобовязання субєктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.
Субєкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети без утворення єдиного субєкта господарювання на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обовязок ведення загальних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками. Окрім зазначених різновидів зобовязань, ст. 177 ГК передбачені соціальна-комунальні зобовязаннясубєктів господарювання. Так, субєкти господарювання зобовязані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю й організовувати їх професійну підготовку.
Субєкти господарювання відповідно до ч. 4 ст. 175 ГК можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобовязання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних обєктів та обєктів комунального господарства і побутового обслуговування, надавати іншу господарську допомогу з метою розвязання місцевих проблем. Субєкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, у виконанні робіт щодо комплексного економічного та соціального розвитку територій.
Однак, ці зобовязання не є різновидом господарських зобовязань, бо це не відповідає змісту господарських зобовязань, зазначеному у ч. 1 ст. 175 ГК, де до предмета господарських зобовязань відносять дії господарського чи управлінсько-господарського характеру. Навряд чи можна дії, повязані із створенням спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю, віднести хоча б до однієї із вказаних складових предмета господарських зобовязань.
Заслуговує також на увагу визначення публічних зобовязаньсубєктів господарювання. Так, згідно із ст. 178 ГК України субєкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобовязаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.
Субєкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобовязання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом. Кабінет Міністрів України може у передбачених законом випадках визначати правила, обовязкові для сторін публічного зобовязання, у тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобовязання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними. Однак у ній нормі так і не надано визначення публічних зобов’язань. Це господарське зобовязання, розраховане на необмежене коло осіб, відмова у здійсненні якого субєктом господарювання за наявності можливості їх здійснення або надання переваг одному споживачеві перед іншими є неправомірною.
Згідно із ст. 174 ГК України господарські зобовязання можуть виникати: безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, регулює господарську діяльність; з акта управління господарською діяльністю;з господарського договору й інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать; внаслідок заподіяння шкоди субєкту або субєктом господарювання, придбання або збереження майна субєкта або субєктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав; у результаті створення суб’єктів інтелектуальної власності та інших дій субєктів, а також унаслідок подій, з якими законповязує настання правових наслідків у сфері господарювання.
Отже, з огляду на підстави виникнення зобов’язань та за аналогією Із цивільним законодавством, можна виділити такі різновиди господарських зобовязань, як договірніта позадоговірні. Ця класифікація є найдавнішою та традиційно цивілістичною, яка закріплена ще в Інституціях Гая. Деякі автори вважають більш зручним поділ цивільних зобовязань за критерієм правомірності: регулятивні (договірні та інші зобовязання правомірного характеру) та охоронювані (і заподіяння шкоди, що власне є різновидом цивільно-правової відповідальності).
У ЦК України збережено загальний підхід формування розділу, присвяченого зобовязанням, хоча їх перелік та опис значно розширено. До договірних зобовязань, що складають підрозділ 1 розділу 3 «Окремі види зобов’язань», віднесено такі групи окремих видів зобов’язань:
· купівля-продаж; поставка; контрактація сільськогосподарської продукції; забезпечення енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу; міна (бартер); дарування; довічне утримання;
· зобовязання з передачі майка у користування, прокат, найм (оренда) земельних ділянок, найм (оренда) будівель та інших капітальних споруд; найм (оренда) транспортних засобів; лізинг; найм житла; позичка;
· зобовязання про виконання робіт; виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт;
· договір про надання послуг;
· перевезення;
· зобовязання щодо зберігання;
· договір страхування;
· договір доручення;
· договір комісії;
· договір управління майном;
· договори позики, кредиту, банківського вкладу. Ця група зобовязань обєднує в собі також і договір банківського рахунку;
· договір факторингу;
· розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, ліцензійний договір;
· договір комерційної концесії (франчайзинг);
· спільна діяльність, договір про спільну діяльність, договір простого товариства.
Підрозділ 2 розділу 3 складають позадоговірні зобовязання. До цієї групи законодавець відносить публічну обіцянку винагороди без оголошення конкурсу; публічну обіцянку винагороди за результатами конкурсу, ведення чужих справ без доручення; рятування здоровя та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи; створення небезпеки (загрози) життю та здоровю фізичних осіб, а також їх майну та майну юридичних осіб; завдання шкоди; набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.
До глави під загальною назвою «Розрахунки» ввійшли глави про форми та види розрахункових операцій. Оскільки в даному випадку немає всіх належних елементів зобовязання — сторін, предмета, ця глава хоч і необхідна для виведення систематизації розрахункових документів, проте не може бути рівноправною у розділі «Окремі види зобовязань».
Оскільки договірні зобовязання, що виникають у господарських правовідносинах, окрім норм ГК, регулюються також і нормами ЦК, то вказану цивільну класифікацію можна застосовувати й щодо споріднених господарських правовідносин. На відміну від ЦК, в якому передбачаються загальні положення про зобовязання та правове регулювання їх окремих різновидів, що підкреслює системність цього інституту, ГК обмежується лише загальними положеннями та характеристикою господарських договорів. При цьому зовсім не регулюються позадоговірні господарські зобовязання. Отже, на жаль, сучасний ГК України визначає не систему господарських зобовязань, а лише їх найбільш поширені різновиди.
Залежно від визначеності предмета виконаннярозрізняються зобовязання однообєктній альтернативні.За характером взаємозвязкуодного з одним розрізняють головніта додаткові господарські зобовязання. Залежно від сукупності прав і обовязків, якими володіють субєкти господарських відносин, слід розмежовувати простіі складні зобовязання.
Класифікація на види господарських зобовязань можлива і за їх субєктним складом. Субєкти (сторони) господарсько-договірного зобовязання виступають як кредитор (управнена сторона) і боржник (зобовязана сторона), у тому числі в деяких зобовязаннях із множинним складом осіб. У деяких випадках законом чи договором може бути передбачений порядок, згідно З яким при незадоволенні вимог кредитора основним боржником ці вимоги зобовязаний виконати субсидіарний (додатковий) боржник. Так, відповідно до чинного законодавства засновник (власник) майна казенного (державного) підприємства несе субсидіарну (додаткову) відповідальність за зобовязаннями такого підприємства в разі, якщо його майна недостатньо.
Самостійним різновидом господарських зобовязань є регресні зобовязання. Вони виникають у випадках, коли боржник за основним зобовязанням виконує його замість інших боржників. Виконання зобовязання одним із солідарних боржників дає йому право в порядку регресу стягнути з інших боржників ті витрати, які він раніше поніс, за винятком його частки. Однак слід зазначити, що ця класифікація носить суто теоретичний характер і не відображається у нормах ГК України. За ГК основними видами господарських зобовязань є майново-господарськіта організаційно-господарські. Вказані господарські зобовязання набули свого розвитку та законодавчого закріплення відповідно за ринкових відносин. Однак саме ці різновиди не є досить дослідженими у сучасній українській юридичній думці.
2. Недійсність господарського зобов’язання за Господарським кодексом України
Згідно з ч. 2 ст. 4 Господарського кодексу України (далі —ГК) особливості регулювання майнових відносин субєктів господарювання визначаються цим Кодексом. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Із зазначених положень випливає, що ГК має розглядатись як спеціальний закон у сфері правового регулювання тих майнових відносин, учасником, яких є субєкт господарювання і щодо яких значення загального закону має ЦК. Таким шляхом йде сьогодні, в цілому, і судова практика. Разом з тим послідовному дотриманню такого підходу заважають випадки, коли ГК, замість встановлення певних особливостей регулювання майнових відносин(а для цього, принаймні, слід використовувати той самий термінологічний апарат), запроваджує правила, які не можуть розглядатись як спеціальні. Зазначене не сприяє гармонійному поєднанню норм ЦК та ГК у систему загальних та спеціальних норм. Тому окремі спроби надати рекомендації щодо застосування на практиці обох кодексів є досить суперечливими і демонструють численні труднощі. Власне, необхідність узгодження ГК та ЦК була очевидною ще в момент їх прийняття. Це, звичайно, не означає, що норми ГК мають бути приведені у відповідність до норм ЦК - у процесі узгодження зміни слід вносити, на наш погляд, до обох кодексів.
Зупинимось на аналізі норм ГК щодо недійсності господарських зобовязань, а норми ЦК щодо недійсності правочинів будуть розглянуті окремо.
ЦК поділяє правочини, що не створюють тих наслідків, на які вони спрямовані, на два види: нікчемні та оспорювані, до яких застосовуються принципово різні правила.
Натомість ГК фактично розглядає як оспорювані й ті зобовязання, які виникають з правочинів, що за ЦК є нікчемними. Дійсно, згідно з ч.1 ст.207 ГК, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосубєктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю чи в частині.
З тексту ч. 1 ст. 207 ГК можна зробити висновок, що зобовязання, «вчинене» з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, віднесене за ГК до оспорюваних. Проте правочин, вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не може не порушувати тим самим публічного порядку. Але такі правочини відповідно до ч. 2 ст. 228 ЦК є нікчемними. Віднесення правочинів які порушують публічний порядок, до нікчемних означає безумовне позбавлення правового захисту осіб, яких цим правочином передбачалося наділити правами Таке позбавлення диктується необхідністюзбереження публічного порядку, що є важливим для суспільства в цілому. Наявність істотного публічного інтересу виключає можливість встановлення залежності позбавлення правового захисту особи від волевиявлення іншої особи або органу державної влади. Тому правило про нікчемність таких правочинів не може мати винятків, а правило про можливість їх оспорювання не можна розглядати як спеціальне, тобто таке, що виключає застосування загальної норми, оскільки це призвело б до руйнування засадничого регулювання.
Ч. 1 ст. 207 ГК містить шкідливе положення про те, що господарське зобовязання може бути визнано судом недійсним на вимогу не тільки однієї із сторін, а і на вимогу «відповідного» органу державної влади (тобто порушується принцип диспозитивності в частині вільного, на власний розсуд здійснення особою своїх прав). Держава не повинна звертатися з позовом про визнання недійсним господарського зобовязання, змістом якого не є права чи обовязки держави.
У ч. 2ст. 207 ГК йдеться про можливість визнання недійсною нікчемної умови господарського зобовязання, але визначення поняття «нікчемна умова зобовязання» немає. Однак, як відомо, зобовязання є правовідношенням, зміст якого становлять права та обовязки сторін; що такс «умова зобовязання», а тим більш «нікчемна умова зобовязання», є невідомим. Що ж до нікчемних правочинів, то визнавати їх недійсними не слід, оскільки таке визнання не є способом захисту прав або інтересів.
Слід також узяти до уваги, що оскільки згідно з ч. 2 ст. 179 ГК Кабінет Міністрів України, інші уповноважені ним органи виконавчої влади можуть затверджувати типові договори лише у визначених законом випадках, то саме у цих випадках доцільніше було б законом встановлювати вимоги до окремих типових договорів, що б дало змогу врахувати специфіку тих чи інших відносин.
Перелік умов договорів приєднання, які згідно з ч.2 ст. 207 ГК визнаються нікчемними:
перший вид таких умов містить два підвиди — умови, що: а) виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або б) взагалі не покладають на зобовязану сторону певних обовязків. Що стосується першого підвиду відмітимо, що ч. 2 ст. 634 ЦК надає стороні, яка приєдналася, більш широкі можливості захисту своїх прав. Крім тогоу ч, 2 ст. 207 ГК йдеться про заборону обмеження відповідальності саме виробника продукції, виконавця робіт (послуг), у той час як у ч. 2 ст. 634 ЦК — другої сторони договору приєднання, незалежно від того, чи є вона виробником продукції, виконавцем робіт (послуг).
Другий вид умов договорів приєднання, які згідно з ч. 2 ст. 207 ГК визнаються нікчемними, — це умови, що допускають односторонню відмову від зобовязання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов. це обмеження є недостатнім: має бути встановлене таке регулювання, щоб договірна умова про право на односторонню відмову від будь-якого договору або односторонню зміну його умов вважалася нікчемною, крім випадків, коли для певних договорів таке право передбачене законом. На жаль, чинними ГК та ЦК передбачене протилежне. Так, згідно з ч. 1 ст. 188 ГК зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором; відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК зміна або розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Проте заява про зміну або розірвання договору є одностороннім правочином; здатність вчиняти правочини не є І субєктивним правом, а належить до правоздатності, обсяг якої не повинен встановлюватися договором.
Нарешті, третій вид умов договорів приєднання, які згідно з ч. 2 ст. 207 ГК визнаються нікчемними, це умови, що вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця. Однак це положення взагалі ніколи не може застосовуватися, оскільки жодна правова ситуація не повинна підпадати під гіпотезу цієї норми. Дійсно, санкції можуть встановлюватися лише на випадок протиправної поведінки. Тому якщо сторона має право на відмову від договору, то жодної санкції за це не може бути передбачено. Якщо ж сторона не має права на відмову від договору, то її заява про таку відмову за належного регулювання не повинна створювати правових наслідків.
Багато труднощів у судовій практиці викликає застосування ч.1 ст. 208 ГК. зобовязання визнано недійсним як таке, що Згідно з цією нормою, якщо господарське вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін — у разі виконання зобовязання обома сторонами — в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобовязанням, а у разі виконання зобовязання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.
Висновки
Чинний Господарський кодекс України не місить системи господарських зобовязань, а лише називає їх деякі різновиди. Це положення не можна назвати повною мірою виваженим, бо у розділі 4 ГК досить детально регламентуються інші різновиди господарських різновидів, які навіть і не згадані у ст. 173 ГК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України, законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Із зазначених положень випливає, що ГК має розглядатись як спеціальний закон у сфері правового регулювання тих майнових відносин, учасником, яких є субєкт господарювання і щодо яких значення загального закону має ЦК.
ЦК поділяє правочини, що не створюють тих наслідків, на які вони спрямовані, на два види: нікчемні та оспорювані, до яких застосовуються принципово різні правила.
Натомість ГК фактично розглядає як оспорювані й ті зобовязання, які виникають з правочинів, що за ЦК є нікчемними. Тому необхідно узгодити норми ЦК і ГК, щоб таких розбіжностей не було, оскільки дана невідповідність ставить під сумнів правильне вирішення спорів з господарських зобов’язань.
Список використаної літератури
1. Господарський кодекс України. – Х.: ТОВ „Одіссей”, - 2009. – 240 с.
2. Цивільний кодекс України. – Х.: «Одіссей», 2007. – 424с.
3. Гусак М., Данішевська В., Попов Ю. Недійсність господарського зобов’язання за Господарським кодексом України // Право України. – 2007. - №7. – 147 с.
4. Ніколенко Л., Шмат А., Правові проблеми класифікації господарських зобов’язань // Право України. – 2007. - №11. – 164 с.
5. Орлова І. Визначення державних гарантій виконання державних зобов’язань // Підприємництво, Господарство і Право. = 2007. - №9. – 176с.
6. Кравчук С. Й. Господарське право України: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2007. – 264 с.
7. Пилипенко А. Я., Щербина В. С. Господарське право. – К.: Вентурі, 1996. – 364 с.