Україна – художня словесність
СОДЕРЖАНИЕ: Дослідження утворення української словесності від давньоукраїнської міфології як джерела українського національного характеру, способу мислення, світогляду. Аналіз розвитку української словесності у радянськи часи. Її сучасний шлях на тлі незалежності.Реферат
на тему:
Україна – художня словесність
Давньоукраїнські міфи розповідають про Бога Світовида (Сварога) і його сина Дайбога (Дажбога), або Гіога Сонця, про богів і богинь Ладу, Леля, Купайла, Коляду. Перуна та інших, про походження Всесвіту, Землі, про добро і зло тощо. Стародавня українська міфологія багата і розмаїта розкішна ї чарівна, вона споріднювала людину і Природу, Землю і Космос.
У міфології – витоки українського національного характеру, способу мислення, світогляду, філософського осмислення дійсності. Міфологія – один із найдавніших видів народної творчості. У міфології часто-густо мають місце і матеріалістичні, і ідеалістичні елементи. Обидва ці фактори – невідємні компоненти нашої прадавньої культури.
Неоціненні в пізнавальному і виховному відношенні українські міфи містять у собі важливі і цікаві відомості про походження наших предків, назв «Україна» і «українці», та ін.
Міфологія – чисте і незамулене пізнаними нашаруваннями, політичними віяннями джерело, що буде вічною скарбницею знань про найбільш ранні етапи історичного розвитку народу. Міфологічні твори втілюють у собі згустки народної мудрості, художньо-образного бачення світу, символічного відображення предметів і явищ життя, фантастичні уявлення предків, їхні пориви в майбутнє, витончені і високі почуття та оригінальні мислительні дії, прийоми. Звернення до міфологічних джерел стимулює розвиток сучасної думки, надає життєвої снаги, допомагає зберігати і зміцнювати золоту нитку історії, розвивати раціональну самобутність.
Українська словесність радянського періоду.
Радянський період в історії української словесності найбільш складний і водночас неймовірно цікавий. Це був час надій і розчарувань, нових відкриттів і руйнування традицій. Це була ціла епоха, яка подарувала світові титанів духу. Це була арена, на якій розпинали неофітів національної культури. Це була боротьба за місце під сонцем української словесності.
Вже перші кроки нашої літератури в 20-ті рр. ХХ ст. свідчили про світову її велич. Є.Маланюк, прочитавши збірку молодого П.Тичини, обізвався із своїх «емігрантських сахар»: «Тичина – це як перше кохання, цього забути не можна». «Сонячні кларнети» Павла Тичини стали символом доби, знаковою книжкою, а збірка «Замість сонетів і октав» підтвердила думку про те, що поет не може стояти осторонь подій, які відбуваються в його Вітчизні.
Ціле покоління молодих експериментаторів творило літературу, яка могла б позмагатися із європейською й образами, і сюжетами, і манерою написання: Олекса Влизько, Євген Плужник, М.Семенко, Гео Шкурупій, Юліан Шпол, О.Слісаренко... Відбувся справжній переворот в естетичній свідомості й художній культурі.
На тлі українського національного відродження розпочалося відродження духовне й культурне. Міцно стояли на позиціях парнасців українські неокласики М.Зеров, М.Рильський, Освальд Бургардт, П.Филипович, М.Драй-Хмара. Вони дарували рідному народові прекрасні перлини оригінальної та перекладної поезії. Закликали очистити «авгієві стайні» української літератури від примітивних творів недоучених писак-графоманів. А за зразок пропонували взяти кращі зразки світової літератури. Митці заперечували народницький реалізм з його голим побутовізмом і фольклоризмом, ретельною фіксацією окремих фактів без глибоких художніх узагальнень, а також – стихійний ліризм без філософського спрямування, баналізацію форм та ідей. Вони прагнули наповнити мистецтво слова філософською глибиною, «уфілософити літературу» (Микола Хвильовий), що мало вивести її на світові обрії, на нові ідейно-мистецькі вершини, «одухотворити її вічним і ненаситним прагненням нового в змісті, чарівного й привабливого в формі» (М.Хвильовий).
У романі В.Підмогильного «Місто» дуже гарно описано культурне життя Києва тих далеких років. З’явилася сила-силенна різноманітних літературних груп й організацій, які так чи інакше виражали свою добу. Митці об’єднувалися не тільки спільним настроєм, світовідчуттям, а й за естетичними принципами та певною політичною платформою. «Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Аспис» (Асоціація письменників), «Ланка», «Марс» (Майстерня революційного слова), «ВАПЛІТЕ» (Вільна академія пролетарських літераторів), «Авангард», «Нова генерація» тощо – це неповний перелік літературних організацій, які були популярними в той час. Проте кількість не завжди переходила в якість. Склалася дивна ситуація: галопом пройшовши лікнеп, письменник-початківець, який гарно вивчив потреби дня, міг претендувати на популярність, хоча підстав для цього не було. І наша словесність опинилася перед загрозою знецінення, бо членство в літературній організації стало своєрідним патентом на талановитість, і літературу заполонили твори низького ґатунку, примітивні, заполітизовані гасла, які велично нарікалися поезією:
Нам би бомби,
А бабам би бублики...
Літературна дискусія 1925 – 1928 років , яку розгорнув Микола Хвильовий, виступаючи проти графоманства, масовізму і примітивізму в літературі, закінчилася кривавою розв’язкою. Саме від останньої крапки, яку поставив у ній Йосип Сталін, і розпочався наступ на українську інтелігенцію. Так з’явилося Розстріляне Відродження. Знищені без суда і слідства, заслані у СТОНи та ГУЛАГи, позбавлені Бога й віри, залякані розправами українці мали б уже й зневіритись, збайдужіти, бо ж своя сорочка ближче до тіла. Та не можна знищити так швидко те, що творилося віками.
А тим часом у літературі з легкої руки М.Горького посів почесне місце соціалістичний реалізм. Легенда, створена в 60-ті рр., розповідає так про його появу. Один злий тиран захотів увічнити себе у творі мистецтва, тому наказав скликати талановитих митців до себе в палац, щоб вибрати потрібного. Завдання було надзвичайно важке, адже тиран був одноногий, одноокий, мав багато ворогів, його не любив народ. Перший майстер старанно вивчав об’єкт зображення і згодом намалював тирана на полі бою, всього в крові, без ноги, без ока, біля ніг його лежать вороги, а покірні народи схилилися, як раби. Портрет тирану не сподобався, надто жорстоким поставав він перед майбутніми поколіннями, які будуть згадувати його.
Другий намалював тирана молодим, здоровим, красивим, голубооким на тлі прекрасної природи і щасливого народу. І ця картина також не сподобалася тирану, бо була неправдоподібна.
А третій намалював тирана на коні, боком, щоб не було видно ні каліцтва, ні жорстокого погляду одного ока. На другому плані показав розмиті краєвиди і нечіткі обриси людей, які привітно посміхалися. Картина сподобалася тирану.
Так виник соціалістичний реалізм. А передували йому реалізм та романтизм.
Доба соціалістичного реалізму не знищила нашого слова, бо подарувала нам прекрасні перлини прози, поезії й драматургії, які не могли залишати байдужими українців. Незважаючи на тиск, політичні переслідування, зверталися до рідного народу В.Сосюра, А.Малишко, М.Бажан, Олесь Гончар, Ю.Яновський, М.Стельмах та інші. Ідучи на компроміси, пишучи на догоду владі «паровозні» вірші та оди вождям, митці видавали збірки, в яких «солов’їна Україна» жила, а її народ продовжував вірити у свою невмирущість.
Найцікавішою, на мою думку, є сторінка історії нашої словесності, пов’язана із шістдесятниками, творцями нового, неомодерного, світогляду. Їм доводилося працювати в страшних умовах тиску на українську інтелігенцію. Хоч тиран «здох» (Д.Павличко), та «тюрма» стояла («Коли умер кривавий Торквемада»). І голос тих, хто не був згоден із політикою влади, було чути далеко за кордоном. Та це не означає, що твори цього періоду були виключно політичними. В них вирували почуття (Ліна Костенко), замилування красою світу (Іван Драч), безмежна любов до рідного народу (В.Симоненко), тривоги за рідну мову (Д.Павличко) тощо.
Отже, радянський період не став перешкодою для розвою нашої словесності, він дав можливість їй утвердитися, хоча й у постійній боротьбі.
Сучасна українська словесність
У 1991 р. Україна вийшла зі складу радянської імперії й проголосила свою незалежність. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу, розпочалося відкидання догматичних схем розвитку літератури в заідеологізованих рамках «соціалістичного реалізму» й інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й відображення дійсності.
У сучасній українській літературі можна виділити два основних дискурси: тестаментарно–рустикальний (лат. заповіт, простий селянський) та постмодерний дискурс. Перший базується на реалістичній традиції з певними вкрапленнями романтизму та модернізму, базується на рустикальному (селянському) мисленні й ментальності.
Другий дискурс з’явився в кінці 80-х – у 90-х рр. як реакція на перший дискурс та модерний дискурс «шістдесятників». Постмодерний дискурс має свої символи й поняття: екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал, Г.Гессе, (німецький і швейцарський письменник, автор роману «Гра в бісер», має вплив на українських постмодерністів Т. Прохаська та Ю.Андруховича). Л.Х. Борхес (аргентинський поет і прозаїк, запропонував творення художнього твору як відверту концептуалізовану гру цитатами, ремінісценціями, алюзіями світового письменства, вплинув на Ю. Андруховича, Ю. Бедрика, В. Медвідя) тощо. Окрім ТР-дискурсу та ПМ-дискурсу, в українській літературі існують проміжні та окремі дискурси, зокрема, презентовані іменами О.Забужко, Е.Андієвської, Ю.Тарнавського та ін.
Постмодерна спрямованість в українському письменстві означилася після 1986 р., після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила і митців старшого покоління, і «шістдесятників», і породила нову генерацію письменників постчорнобильської епохи. Ця хвиля митців прагнула «зруйнувати Карфаген української провінційності» ( Ю.Шевельов), тобто вивести мистецтво слова поза межі політики, ідеологічних та адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім.
Вперше термін “постмодернізм” з’явився 1917 р. в книжці неімецького філософа Рудольфа Паннвіца “Криза Європейської культури”. Вживався він на позначення нігілізму в культурі ХХ ст. Філософське підґрунтя постмодернізму склали праці Мішеля Фуко, Жака Дерріда, Жиля Дельоза, Фелікса Гваттарі, Жана Бордіяра, Жака-Франсуа Ліотара, Річарда Рорті.
Теоретики постмодернізму наголошували на кризовому характері постмодерністської свідомості. «Пост» перекладається як «після», «модо» – «саме зараз». Г.Штонь подає “постмодернізм” як “міжчасся”. Умберто Еко переконаний, що “… постмодернізм – не фіксоване хронологічне явище, а певний духовний стан” і “будь-яка епоха має власний маньєризм”.
До визначальних рис постмодернізму відносять поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо. У сучасній ПМ літературі головна увага приділяється, по-перше , індивідуальній манері митця, його власному баченню людини та світу, у творах часто сполучається конвульсивна краса, примхлива елегантність, потяг до дисгармонії та деформації, хворобливої фантастики та абсурду, вигадливий еротизм.
По-друге , духовна напруга, пошук “внутрішньої ідеї”, “самовіддана несамовитість”(Дж.Бруно) екзистенційність є важливою складовою сучасної літератури.
По-третє , метафорична насиченість твору поєднана часто з навмисно зниженою мовою; багато словесної еквілібристики; плеоназм, наявність оксюморону та антитези, гіперболи та гротеску; складна композиція твору, фрагментарність – ознаки твору постмодерного часу.
Більшість дослідників вважає, що український постмодернізм повязаний з іменами Ю.Андруховича, О.Ірванця, В.Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю.Позаяк, В.Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І.Лучук, Н.Гончар; «Нова дегенерація»: І.Андрусяк, І.Ципердюк та ін.
Літературний андеґраунд шокував «законопослушного» обивателя. «EINE KLEINE NACHTMUSIK» ( «Від Дону до Сяну») та «Любіть» ( «Любіть Оклахому!») Олександра Ірванця ніби руйнувала загальноприйняті норми добропорядності в українському суспільстві. Проте варто згадати слова Лесі Українки : «Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив». Поезія літературного угрупування «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада») була реакцією на суспільну депресію і супроводжувалася масовою карнавальною сміховою рефлексією на катаклізм системи.
Упродовж 80 – 90-х рр. в Україні утворювались і розпадались численні літературні гурти, які виникали на базі студентських груп, музичних колективів: Асоціація українських письменників БУ-БА-БУ, «Музейний провулок, 8», «Нова дегенерація», Орден чину ідіотів, ЛуГоСад, Пропала грамота, Пси Святого Юра, Творча асоціація «500», «Червона Фіра». Деякі з них існують, продовжуючи традиції, та більшість з учасників цих гуртів, закінчивши ВНЗ, знайшовши себе в цьому вируючому світі, забула про своє письменницьке минуле. Залишилися найстійкіші, найвідданіші Його Величності Слову. Із задоволенням читаю прозу Ю.Андруховича, Ю.Винничука, Марії Матіос, М.Гримич, І.Роздобудько, Є.Кононенко, С.Поваляєвої. Можу собі дозволити обурюватись опусами Любка Дереша. Можливо, за віком, не можу прийняти його стиль і мову (особливо лайку у його творах). Дивуюся, чому ж сучасна поезія практично вся екзистенційна: темні силуети, розмиті брудні кольори, трагічні образи. Науковці пробують пояснити цей феномен особливістю часу, швидкими темпами розвитку цивілізації. М.Епштейн, наприклад, наголошує на основному законі історії “відставанні людини від людства”( інформаційне відставання сьогодні):
“Збільшення віку людства не супроводжується таким же значним збільшенням індивідуальної тривалості життя. З кожним поколінням на особистість навалюється все тяжчий вантаж знань і вражень, котрі були накопичені попередніми являєтьсястоліттями і котрі вона ж здатна засвоїти”. Коли ж у ХХ ст. з ютеризація, Інтернет – телебачення, слідом надшвидкими темпами йде тотальна комп’ютеризація, – ситуація межово ускладнюється. Нині людина отримує з різних джерел таку кількість інформації, що значно перевищує здатність її засвоєння. Галина Мєднікова зазначає: “Незважаючи на те, що світ навколо людини начебто безтурботний, впорядкований, численний, він багато в чому незрозумілий, а відтак – безпритульний. Насправді далеко не кожна людина знає будову тих приладів та механізмів, якими користується, літаків, на яких літає; правила функціонування фінансової системи, причини виникнення інфляції, від яких залежить її життя”. Це спричиняє розгубленість, загубленість у великому світі, самотність, депресію.
Кризове світовідчуття посилюється також екологічними проблемами. Ускладнення екологічної ситуації (руйнування озонового шару, забруднення водойм, Чорнобиль) яскраво засвідчує негармонійні стосунки людини і світу та зайвий раз підкреслює, що розум людини не такий уже й всемогутній і всепередбачливий. Невипадково науковці наголошують на так званій “постмодерністській чутливості”.
В контексті вищезазначеного постають питання:
• Чи є постмодернізм зовнішнім, запозиченим українською культурою, чи етапом її іманентного розвитку з елементами спадковості, тобто органічного зв’язку з попередньою культурною традицією.
• Чи є література зі знаком “пост” результатом розпаду, деградації, руйнування культурних традиції, чи новим рівнем осягнення дійсності, кроком уперед, новою естетикою?
• Чи є українська культура вторинною стосовно зразків світової літератури, а чи органічною , оригінальною частиною світового культурного простору?
Запитання важливі, і якщо їх ставлять, значить є підстави говорити про предмет обговорення – сучасну українську словесніть. Вона є. Вона опановує новий для себе простір, вона міняє стереотипи і творить нове уявлення про красу. Добре це чи погано? Важко сказати. Проте я переконана, що нові канони не стануть загрозою знищення культурного надбання нації взагалі. Я згодна з Миколою Жулинським, який з цього приводу писав: “Це наше. Українське. Неминуче. Й це не криза, не катастрофа, а визрівання чогось нового, ще не звіданого, тому таємничого, навіть містичного”. Томас Манн у книжці “Думи неополітичного діяча” (1220 р.) писав: “Сходить зоря чогось-то нового, нам невідомого. Утворюються нові канони краси й етики”.