Українська культура на початку XX століття
СОДЕРЖАНИЕ: Стан української культури та особливості її розвитку на початку XX століття. Рівень письменності населення та загальний стан освіти. Розвиток науки і техніки. Біографія І. Мечникова. Література та її представники. Біографія І. Франка. Театр та мистецтво.Стан культури та особливості її розвитку
Розвиток української культури був невідємною складовою тих загальних процесів, які проходили в країні. Ці процеси мали складний, неоднозначний характер: досягнення супроводжувалися значними труднощами й перепонами, і сфера культури, природно, не була винятком. З одного боку, на неї впливало піднесення національно-визвольного, революційного руху, особливо в період 1905— 1907 рр., з іншого — шовіністична політика царської влади, продовження русифікації та репресій. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції.
Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури в Україні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства виходив у цьому плані на європейський рівень, то переважна більшість населення не була знайома навіть з найвідомішими досягненнями національної культури. Рівень письменності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника — 4—10% проти 20% у Московській та Петербурзькій губерніях. Особливої шкоди русифікаторська політика завдавала освіті. Після поразки революції в університетах було заборонено викладати українською мовою. Влада не дозволяла брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у «мазепинстві», «українському сепаратизмі». Переважна більшість «Просвіт» була закрита.
Освіта
Захисників режиму царського самодержавства зовсім не бентежила наявність мільйонів неписьменних в країні, оскільки вони вважали, що освіта породжує небажане для властей вільнодумство. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника — 30%. На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входили пять губерній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших учбових округах.
В 1914-1915 рр. на території України, що входила до складу Російської імперії, налічувалося всього 452 середні школи, в яких навчалось 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.
Не кращим було становище народної освіти й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим ніж в інших провінціях країни. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових, а 981— будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія. В Закарпатті ж навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.
На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму щодо української мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі — душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905-1907 рр. заборонних указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.
Наука та її представники
Наука і техніка. Розвиток науки і техніки на Україні стимулювався загальним політичним та економічним піднесенням. Зокрема, досить активно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширших народних мас. Зростання їхньої національної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного минулого. Назріла необхідність створення узагальнюючої популярної праці з історії України. 1904 р. в Петербурзі вийшов у світ російською мовою «Нарис історії українського народу» М. С. Грушевського (1866-1934). Пізніше ця книга перевидавалася ще тричі: в 1906, 1911 і 1913 рр. Україномовний варіант її під назвою «Ілюстрована історія України» там же виходив двічі: у 1911 і 1917 рр. Сам автор визначав ці праці як своєрідний конспект його ж фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси», вихід у світ якої був подією не тільки науковою, а й політичною. Російські, австрійські та інші реакціонери, які не визнавали за українським народом права на власний розвиток, на свою національну культуру, зазнали відчутного удару. Разом з тим І. Я. Франко у спеціальній науковій розробці «Причинки до історії України-Руси» (1912 р.), високо оцінивши багатство та різнорідність фактичного матеріалу в праці Грушевського, водночас звернув увагу на схильність автора «заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями».
Незважаючи на відсутність сприятливих умов для науково-дослідної і винахідницької роботи на українських землях, талановиті ентузіасти, переборюючи всілякі перешкоди з боку офіційних властей, рухали науковий та науково-технічний прогрес. Чимало відомих вчених через політичні утиски та поліцейські переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. І. Мечников (1845-1916), який тривалий час працював в одеському Новоросійському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті. Український учений удостоївся найвищої світової наукової нагороди — Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань). На пропозицію повернутися на Батьківщину І. І. Мечников відповів рішучою відмовою, підкресливши, що царизм здійснює цілеспрямовану політику руйнування вітчизняної науки.
Біографія
Після двох невдалих спроб самогубства Ілля Мечников здійснив одне з найбільших відкриттів в історії імунології й отримав Нобелівську премію.
«Знайомство з біографіями великих людей дуже повчальне для вивчення людської природи», — ці слова належать видатному ембріологу і бактеріологу, одному з засновників імунології, лауреату Нобелівської премії з фізіології і медицини Іллі Мечникову (1845—1916). 15 липня минає 90 років з дня смерті цього славетного науковця, який, народившись у маленькому селі на Харківщині, невдовзі виїхав за межі України і став ученим світового масштабу. Іще за його життя прізвище Мечников стало в один ряд з іменами таких світил науки, як Луї Пастер, Роберт Кох, Пауль Ерліх, Джозеф Лістер, Еміль Ру та інші. Саме Ілля Мечников одним із перших розкрив таємниці захисних сил людського організму і створив фагоцитарну теорію імунітету, за що і був удостоєний 1908 року Нобелівської премії. Він також боровся з такими хворобами, як холера, тиф, сифіліс, туберкульоз. Мечников створив власну науку про довголіття — «ортобіоз», а наприкінці життя став ще й філософом. Після двох невдалих спроб самогубства в молодості Ілля Ілліч з роками зрозумів цінність життя і навіть написав кілька філософських праць, серед яких — «Етюди оптимізму» і «Сорок років пошуку раціональногосвітогляду.
Література та її представники
Література кінця XIX — початку XX ст.— найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Він характеризується дальшим розвитком і водночас оновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення субєктивного авторського начала), активним стильовим пошуком, урізноманітненням художніх напрямів і течій, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм). У літературу приходить нова творча генерація, що започатковує нову літературну школу. Виховані на кращих зразках вітчизняної літератури, збагачені европейским художнім досвідом, письменники кінця XIX — початку XX ст. найбільшу увагу приділяють філософському осмисленню становища людини в суспільстві, взаємозвязку особи і суспільства, одиниці й маси. Посилена увага до внутрішнього світу людини, її духовності зумовила такі визначальні риси, як філософічність, інтелектуалізм, ліризм оповіді. Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма і драматична поема (Леся Українка) та психологічна повість і новела (М. Коцюбинський, Марко Черемшина, В. Стефаник, Лесь Мартович, О. Кобилянська та ін.). Найвищого свого розвитку досягає українська проза, явивши так звану «нову школу» письма. «Коли старші письменники виходять від мальован-ня зверхнього світа — природи, економічних та громадських обставин і тілько при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруженє (...) Зверхніх подій в... зміст входить дуже мало, описів ще менше: факти, що творять... головну тему, се, звичайно, внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи»,— так характеризував нову манеру письма І. Франко.
Визначальною рисою літературного процесу зламу століть була і активізація критичної думки, представлена іменами І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та ін. Письменники-критики висловили новий погляд на питання народності літератури, її національної самобутності, продемонстрували глибинне розуміння її провідних тенденцій та перспектив розвитку
Біографія І. Франка
культура освіта література мистецтво
Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині, поблизу м. Борислав, в родині селянина-коваля. Його батько, коваль, заробляв не тільки на власну сімю, але й на всю рідню, він дуже хотів дати синові добру освіту. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду — «ходачкової шляхти».Про себе завжди розповідав як про сина мужика.
Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862—1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864—1867).
1875 — закінчив у Дрогобичі гімназію. У багатьох оповіданнях («Грицева шкільна наука», «Олівець») художньо передано окремі моменти з цієї пори життя автора. З них довідуємося, як важко було здобувати освіту навіть обдарованому селянському хлопцеві. Доводилося жити на квартирі у далекої родички на околиці Дрогобича, нерідко спати у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях; глибоко засвоював зміст прочитаних книжок. Багато читав: твори європейських класиків, культорологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми.
Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько 500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами. Знайомство з творами Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, захоплення багатством і красою української мови викликають у нього підвищений інтерес до усної народної творчості, стимулюють запис її зразків. Осінь 1875 — став студентом філософського факультету у Львівському університеті.
Останні роки життя
З 1908 р. стан здоровя Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910 р.), «Студії над українськими народними піснями» (1913 р.), здійснив велику кількість перекладів з античних поетів. 1913 р. вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.
Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія: «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…» «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин, за неповний рік до смерті Франко творить 232 поетичні переклади і переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.
Театр
Провідне місце в театральному житті України на початку XX ст. належало акторським колективам, які очолювали корифеї української сцени П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Садовський. Періодом найвищого творчого піднесення їхньої театральної трупи були 1900-1903 pp., коли в її репертуарі було близько 60 пєс. У 1907 році М. Садовський заснував у Києві перший український стаціонарний театр. У цей час у Львові й далі успішно працював єдиний український професійний театр «Руської бесіди».
Під впливом Російської демократичної революції 1905-1907 pp. репертуар українського театру значно збагатився. Його основою, як і раніше, залишалися пєси українських класиків М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого. Проте в репертуарі театру все частіше зявляються пєси Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, Л. Яновської, у яких реалістично зображувалося минуле й сучасне українського народу.
Мистецтво
Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалось у руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Видатними живописцями жанру побуту був М. Пимоненко (1862—1912), пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, І. Труш, К. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематики звертались Ф. Красицький, М. Самокиш, М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного мистецтва. Український авангард запропонував свій погляд на мистецтво, своє світорозуміння. Особливий внесок зробили О. Богомазов (1880—1930), М. Бойчук (1882—1939), К. Малевич (1878—1935).
О. Богомазов у трактаті «Живопис та елементи» виклав свої погляди на авангардне мистецтво, розробив його засади. Картини «Потяг», «Базар», «В’язниця», «Львівська вулиця в Києві» стали зразками кубофутуризму та експресіонізму. Вони вирізняються чіткою ритмікою кольорів, їх синьо-фіолетовим вираженням. К. Малевич став основоположником супрематизму. Його творчість черпала свою силу у фольклорних джерелах. Чорний, білий та червоний квадрати, як і вся творчість Малевича, добре відомі у світі. Квадрат у супрематичному виконанні є найбільш чистим, незалежним від матерії духовним буттям, позбавленим асоціацій. Звичні просторові орієнтації людини зникають у його творах. До речі, «Червоний квадрат» він трактує як «живописний реалізм селянки у двох вимірах». Основними персонажами в пізніші роки творчості стають селяни і селянки, як втілення енергії природи і Всесвіту.
Михайло Бойчук очолив школу монументального українського мистецтва, яке поєднувало конструктивні особливості живопису візантійського та епохи італійського Відродження. До цієї школи належали Т. Бойчук, М. Юнак, О. Павленко, І. Падалка, В. Сідляр, М. Рокицький та ін. Вони оформляли Київський оперний театр, художній інститут, український павільйон сільгоспвиставки в Москві, один з харківських театрів. Це були перші зразки українського та й усього радянського монументального мистецтва. Михайла Бойчука, як і багатьох інших талановитих митців, спіткала доля інтелігенції «розстріляного відродження».
Це були роки, коли на досвіді старших художників-реалістів Ф. Кричевського, І. Їжакевича, К. Трохименка, А. П. Петрицького, М. Самокиша, О. Шовкуненка вчились молоді митці М. Дерегус, О. Довгаль, В. Касіян, В. Костецький та ін.
Ще тяжчі часи переживала українська культура в роки Другої світової війни. Дуже багато творчої інтелігенції — літераторів, науковців, артистів загинули в боях, померли від голоду. Провідною тематикою мистецтва і літератури став патріотизм, героїзм, захист Вітчизни, праця на перемогу.
У перші післявоєнні роки в Україні відновили роботу 30 тис. шкіл (згодом майже 35 тис.), 150 вищих навчальних закладів. Розпочав роботу вже в Києві Київський фінансово-економічний інститут (так називався тоді КНЕУ), поновили свою мистецьку діяльність понад 100 театрів.
Шаленому компартійному осуду була піддана діяльність істориків України, поетів М. Рильського, В. Сосюри, композитора К. Данькевича, кінорежисера О. Довженка, широко розгорнута кампанія проти вчених-кібернетиків, генетиків, велась боротьба з космополітизмом.
Відновлювали роботу музеї. На початку 50-х років їх було вже майже 137.
Відбудовуючи промисловість, зруйноване сільське господарство, народ піднімав і культурне життя. Незважаючи на сталінський тоталітарний тиск, переслідування митців, поряд з формуванням класової культури пробивались паростки і загальнолюдського та національного гуманістичного світорозуміння в мистецтві і літературі. Збройний опір національно-патріотичних сил у Західній Україні тривав до початку 60-х років.
«Хрущовська відлига» значно покращила умови для розвитку культури, формування культуротворчих процесів. Розпочали виходити чимало літературних, громадсько-політичних видань, серед них «Радянське літературознавство», «Український історичний журнал», «Всесвіт». Українська література збагатилася творами О. Гончара, О. Довженка, Г. Тютюнника, М. Стельмаха, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, П. Тичини, А. Малишка, П. Воронька. Згодом заявило про себе покоління шестидесятників. Серед них Л. Костенко, В. Симоненко, І. Дзюба, І. Світличний, М. Вінграновський, М. Сингаївський, В. Стус, Є. Сверстюк, О. Бердник, А. Горська, І. Драч, Д. Павличко, В. Чорновіл, В. Зарецький, О. Заливаха, Б. Олійник та ін. У таборах померли В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Стус.
Література
1. Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. — М., 1989.
2. Базилевський В. Холодний душ історії // Дніпро. — 1996. — № 1—2.
3. Введение в культурологию / Под ред. проф. В. А. Сапрыкина. — М., 1995.
4. Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. — К.: Глобус, 1992. — Т. 2.
5. Жулинський М. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — К., 1990.
6. Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. — К., 1994.
7. Історія українського мистецтва: У 6 т. — К., 1967.
Касьянов Т. Українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х рр. — К., 1995.
8. Культурна політика України. — К., 1995.
Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация исскуства. — М., 1991.
Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998.
9. Українська культура. Історія і сучасність / За ред. С. О. Черепанової. — Л.: Світ, 1994.
10. Учебный курс по культурологии / Под ред. Г. В. Драча. — Ростов-на-Дону, 1996.
Учення Сергія Подолинського і цивілізаційна еколого-економічна перспектива: Матеріали Міжнар. наук. конф., присвяч. 150-річчю від дня народження С. А. Подолинського. — К.: КНЕУ, 2000.