Уявлення стародавніх слов’ян

СОДЕРЖАНИЕ: Дослідження особливостей виникнення та розвитку народної демонології і міфоритуальної традиції східних слов’ян. Основні складові міфотворчого процесу, етапи формування народного світогляду та уявлень. Аналіз політики християнської церкви щодо язичників.

Курсова робота

Уявлення стародавніх слов’ян


Зміст

Вступ

І. Теоретична характеристика та формування уявлень

ІІ. Міфи і релігійні вірування східних слов’ян

ІІІ. Демонологічні уявлення та повір’я

Висновки

Список літератури та джерел


Вступ

В роботі ми будемо досліджувати народну демонологію і міфоритуальну традицію східних слов’ян.

Предмет дослідження – особливості міфотворчого процесу, формування народного світогляду та уявлень.

Об’єкт дослідження - східні слов’яни.

Актуальність роботи полягає в тому, що в ній розкривається найважливіші складові духовного життя слов’янського народу, їх вірування, повір’я, обрядовість. Про який народ можна говорити, не знаючи його культури? Щоб ці народи не вважались «безкультурними», чи просто «поганськими», треба знайти те, що було насправді в наших Предків і показати це всім. Особливо зараз, коли ми будуємо демократичні, суверенні держави, як ніколи постає питання про власні досягнення кожного народу і чим більше досягнень було, тим краще для репутації цього народу і взагалі - держави. Це наукова і історична цінність, бо вони, на відміну від матеріальних цінностей, зазнають менше перекручень і фальсифікацій. Ці дані дозволяють розглянути історичний процес у всій його повноті, отримати максимально об’єктивну інформацію.

Завдання роботи:

- дати теоретичну характеристику міфам її складовим;

- розглянути процес формування народних уявлень;

- дослідити релігійні вірування, як результат міфотворення;

- проаналізувати політику Християнської церкви щодо язичників;

- розкрити особливості етнічних звичаїв;

- охарактеризувати демонологічні вірування;

- виявити основні проблемні питання і спробувати дати на них відповіді.

В процесі роботи були використані наступні методи дослідження:

- проблемний;

- порівняльний-історичний;

- системний;

- описовий.

При дослідженні, в роботі ми дотримувались таких принципів :

- історизму;

- логізму;

- об’єктивності;

- системності.

Враховуючи актуальність даної роботи, її наукове значення, зважаючи на недостатній рівень її розробленості, спираючись на праці попередніх дослідників, ми поставили мету: дослідити міфо-ритуальну традицію та народну демонологію слов’ян.

Про міфо-ритуальні традиції і народну демонології у художніх творах, історичних працях як зарубіжних, так і вітчизняних написано чимало, але майже всі вони описували, характеризували і вивчали їх по-своєму. Єдиної думки щодо цього питання й досі не має, бо вивчається народна фантазія, яка не є однаковою для всіх. Кожен мав право думати так як він захоче, вірити в щось більше, а в щось менше, чи взагалі не вірити. І коли дослідники починають розглядати ці питання, виникають природні труднощі, яких уникнути практично неможливо. Або, як це роблять деякі дослідники, просто не звертають увагу на деякі протиріччя, викладають матеріал шляхом найменшого опору. І коли сучасні дослідники або просто студенти починають розглядати першоджерела, праці попередніх дослідників з одного і того ж питання, намагаються знайти правильні відповіді на питання, отримати об’єктивну інформацію, то хочемо ми цього чи ні, але виникає проблемне питання. А щоб вирішити його, треба підійти до нього системно, подивитись з усіх точок зору.

До найдавніших джерел, з яких ми можемо дізнатись про культуру й звичаї східних слов’ян ми можемо віднести «Літопис руський», який складається з «Повісті временних літ» [1.5; 21], Київського літопису й Галицько-Волинського літопису. Він писався 300 років. Його авторами були дванадцять поколінь. В цьому літописі подають відомості про культуру і звичаї слов’янських племен, при чому для кожного племені окремо – це свідчення того, що навіть тоді вже розрізняли особливості культур кожного племені, а не робили загального висновку. «Усі племена мали свої обичаї і закони предків своїх і заповіти…» [1.3; 38] Саме з «Повісті временних літ» ми дізнаємося про князівський пантеон богів, що був закладений Володимиром Великим, а потім ним і знищено, але в народній пам’яті він залишився ще надовго. Саме за часів Володимира, в період сформованої держави народ відчув язичницьку релігію як державну, офіційну і тому навіть за цей короткий строк в народній пам’яті як ніколи залишала багатюща уява про Богів, віра в них і в князя, як хоронителя релігії. В літописі говориться також про оплакування Перуна, коли його волокли до річки: «…оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення» [1.3; 48] З цих слів ми бачимо, що у населення були сильні вірування в своїх ідолів. Автор називає язичників невірними, що свідчить про вплив християнської ідеології.

Наступним, одним з найдавніших джерел можна назвати «Велесову книгу». [ 1.1] Її можна вважати історичним і духовно-культурним документом. Вона, не дивлячись на те що дуже релігійно забарвлена, бо написана, ймовірно, волхвом (жрецем), дає цінні, багатющі відомості про давніх слов’ян, про їх культуру, звичаї, вірування, історію з XX тис. до н.е. до IX ст. н.е. Написана, як вважають дослідники, Ягайло Ганом з роду Ганів Старгородських, в Новгороді -Великим, Сурове и Києві. Навколо цієї книги (43 дощечок) відбуваються наукові дискусії. Головне питання: кому вона належить – росіянам чи українцям? Росіяни, як і українці хочуть отримати права на цю безумовно цінну пам’ятку історії, бо це було б значним придбанням для культури народу. Цю пам’ятку використовують як історичне джерело. Саме в «Велесовій книзі» перераховуються практично всі Боги яким поклонялися слов’янські народи.

Також відомості про культуру і вірування слов’ян нам дає візантійський історик Прокопій ,[1.3;45] що був юрисконсультом у відомого візантійського полководця Велізарія. В його праці «Історія» він описуючи війни Візантії надає дані про слов’ян, зокрема про головного Бога – «громовержця».

Також відомості про культуру слов’ян нам дає візантійський імператор Маврикій (582- 602),[1.3; 57] історик, в своїй праці «Стратегія», зокрема про звичаї населення.

Іншим, серед найдавніших пам’ятків історії і культури є «Слово о полку Ігоревім»[ 1.5; 76] написане близько 1185 р., кимсь із дружинників. В цьому літературному пам’ятнику містяться згадки про язичницьких богів (це вже після прийняття Християнства). Це свідчить, що на Русі ще сильною була язичницька віра.

Також до найдавніших джерел можна віднести пам’ятники літератури, усної народної творчості, які донесли до нашого часу міфи та легенди, казки, звичаї і ритуали тощо. [1.2; 1.4; 1.5; 1.7; 1.8; 1.9]

До більш пізніх джерел відноситься «Синопсис» .[1.9; 155] В ньому теж перераховуються язичницькі боги і за значимістю автор поділяє їх на кілька місць (рівнів). Але це джерело, досить сильно, проникнуте християнською ідеологією і тому в ньому негативне ставлення до язичницьких (поганських) Богів.

Однією з найдавніших історичних праць є праця історика, митрополита Іларіона - «Дохристиянські вірування українського народу». [1.7; 129]

До цієї теми звертались багато дослідників, серед яких були і етнографи, і письменники, і професійні історики. Ця епоха відноситься до XIX – XX ст. До них можна віднести відомого чеського історика Павла Йосефа Шафарика (1796 – 1861). Він був членом-кореспондентом Петербурзької академії наук. Він, разом з Яном Колларом , започаткували слов’янознавство як окрему дисципліну, крім того, вони виявили великий інтерес до культури та історичних доль слов’янства. В 1826 році вийшла його робота «Історія слов’янської мови і літератури всіма наріччями»; у 1826 році – «Про походження слов’ян»; 1836-1837 (т. 1-2) «Слов’янські старожитності». Вже тільки з назв цих праць можна зробити висновок, наскільки новими починаннями були на той час праці вченого. Звертався він до української культури, літературної мови та фольклору. Т.Г Шевченко в посвяті «Шафарикові» (поема «Єретик») звертався до чеського і словацького філолога-славіста з такими словами : «Слава тобі, Любомудре, Чеху-слав’янине! Що не дав ти потонути В німецькій пучині Нашій правді. Твоє море Слав’янськеє, нове! Слава тобі, Шафарику, Во віки і віки! Що звів єси в одно море Слав’янськії ріки!».

Відомий громадський і культурний діяч Тадей Розеславович Рильський (1841 – 1902), батько відомого поета Максима Рильського, також вніс свій внесок у вивченні цієї теми. Його непокоїло ставлення польського панства до корінного українського населення, у намаганні розглядати землі Правобережної України як провінцію польської корони. Саме це наштовхнуло його до вивчення культури і побуту населення рідного краю. У першій своїй публікації – «С правого берега Дніпра» в журналі «Основа», 1861, №2, він так окреслив її мету: «принести пользу изучающим общественное и єтнографическое положение юного края». В цій же статті він полемізує з українською школою «польських романтиків», які лише милуються Україною як землею красивих дівчат, русалок та молодикувати ніжно відданих Польщі козаків. Однією з найцікавіших його праць з цієї теми є його наукова розвідка «К изучению украинского народного мировозрения»,[1.8; 25] що містить багатий фольклорний матеріал, цікаві наукові спостереження і узагальнення автора.

Наступним можна виділити талановитого історика, етнографа і письменника Миколу Андрійовича Маркевича (1804-1860). Його ім’я пов’язано з такими працями, як «Украинские мелодии» та «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссіян»,[1.8; 52] «История Малороссии». Він багато працював в архівах, збирав цінний матеріал, який до нього ще не був вивчений. Його наукові пошуки і досі залишаються маловивченими через усталену версію про консерватизм цього дослідника.

Також можна назвати більш «локальних» дослідників:

Василь Петрович Милоградович (1846-1911) – дослідник народного побуту населення Полтавщини. Відома праця: «Житиё-бытиё лубенського крестьянина»,[1.8; 170] «К вопросу об источниках «вия»», «Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губернии»;

Петро Васильович Іванов (1837-1931) – етнограф-аматор, невтомний ентузіаліст збирання та збереження старожитностей духовної культури та матеріальної культури населення його рідної Слобожанщини. Його відомі праці: «Кое-что о вовкулаках и по поводу их», «Народные рассказы о доле»,[1.8; 342] «Из области малорусских народных легенд», «Народные представления и верования, относящиеся к внешнему миру», «Дни недели»; Володимир Михайлович Гнатюк (1871-1926) – найвизначніший свого часу дослідник української культури, а в цілому ряді питань і досі неперевершений авторитет. Він був прекрасним збирачем фольклору, видавцем унікальних корпусів української народної творчості та етнографії, автором ґрунтовних теоретичних праць: «Останки перед християнського релігійного світогляду наших предків»,[1.8; 383] «Знадоби до галицько-руської демонології», «Етнографічні матеріали з Угорської Русі»;

Петро Савич Єфименко (1835-1908) – дослідник у галузі етнографії, правознавства, статистики. Серед най значніших його праць є: «Сборник народных юридических обычаев Архангельской губернии», «Материалы по этнографии русского населения Архангельской губернии», «Упыри (Из истории народных верований)»,[1.8; 498] «Суд над ведьмами»;

Іван Якович Франко (1856-1916) – письменник, учений, громадський діяч. Займався етнографією і фольклористикою. Його відомі роботи: «Діти в українських піснях та повірках», «Сожжение упырей в с. Нагуевичах в 1831 г.», [1.8; 512] «Людові вірування на Підгір’ю»;

Всеволод Якович Дашкевич (1907-?) – вчений-етнограф і фольклорист. Він знав 16 іноземних мов! У лютому 1945 р. йому було присвоєне звання члена-кореспондента АН УССР. Головні праці: «До питання про заложних тварин в уявленнях українського народу»,[1.8; 527] «До питання про фольклор в художній творчості Гоголя», «Досвід реставрації елементів половецького епосу», «Псевдо східні сюжети у світовому фольклорі», «Огляд української етнографії», «Бібліографічний покажчик літератури з української етнографії», «Історія етнографії населення не слов’янського походження, що живе на Україні», «З джерел до етнографії Західної України» ;

Данило Михайлович Щербаківський (1877-1927) – археолог, етнограф, мистецтвознавець, музейний працівник. Його найвідоміші праці: «Сторінка з української демонології» [1.8; 540] (Вірування про холеру), в цій роботі зібрано матеріал з різних регіонів України і Білорусії;

Хрисанф Петрович Ящуржинський (1852-?) – етнограф, археолог та педагог. (Вчився в Київському та Варшавському університетах, викладав російську мову в Одеському інституті ім.. Миколи I та в жіночій гімназії). У легендарних та містичних елементах обрядового фольклору, історичних та балладових піснях, демонологічних оповідях, обрядах та повір’ях шукав останки давніх релігійних уявлень, досліджував їхні міграційні шляхи на основі історико-порівняльних методів. Роботи: «Лирические малорусские песни по преимуществу свадебные сравнительно с великорусскими», «Колядки», «Колядки религиозно-апокрифического содержания», «Культ хлеба в малорусских колядках», «О превращениях в малорусских сказках». [1.8; 554]

Слід виділити також роботи видатного вченого-міфолога, етнографа – Зеленіна Д.К.: «К вопросу о русалках (культ покойников, умерших неестественной смертью и русалки)», «Очерки русской мифологии». [1.8; 631]

Тут, доцільно назвати ім’я всесвітньовідомого російського фольклориста В. Я. Проппа , який активно займався не тільки вивченням фольклору російського народу, а й активно діяв з українськими дослідниками в цій діяльності, вносячи в неї значний внесок. Саме йому належить відоме положення про широку спільність міфологічних персонажів.

Однією з найвідоміших, найзмістовніших є двотомна монографія видатного історика Б.О. Рибакова, академіка Російської Академії Наук, професора Московського державного університету ім.. М,В. Ломоносова, доктора історичних наук, почесного директора Інституту археології Академії Наук РФ, почесного доктора Краківського Ягелонського університету -«Язычество древней Руси» [2.15] і «Язычество древних славян» [2.16]. В своїй першій книзі «Язычество древних славян» автор розкриває джерела народного світогляду росіян, українців і білорусів, прослідковує періодизацію язичництва. Аналізується походження богів, уявлення про світ і керуючими ним сил. Також докладно вивчені уявлення давніх землеробів IV – III тис. до н.е. на території України і її відгомони на уявлення слов’ян. Наступна робота Рибакова, яка є прямим продовженням попередньої праці, можна сказати, «другим томом» - «Язычество древней Руси». Вона присвячена ролі давньої язичницької релігії у Київській Русі до прийняття християнства і аналізу періоду «двовір’я» складного симбіозу язичництва з принесеним ззовні християнством. Книга освічує час від перших згадувань про слов’ян-венедів античними авторами в І – ІІ ст. до н. е. до татарського нашестя у 1237 – 1247 рр. Автор показує високий рівень язичницьких уявлень і обрядів напередодні хрещення Русі, їх виявлення в суспільному житті, у прикладному мистецтві, у церковних обрядах.

Тривалий час основа світоглядних уявлень – вірування та повір’я, залишались поза увагою дослідників, а бо ж описувались ними однобічно. Ставлення до них було переважно негативним – як до пережиткових явищ культури. Постулатом вважався відомий вислів Ф.Єнгельса про те, що релігійні вірування – не що інакше, як фантастичні відображення в головах людей тих зовнішніх сил, котрі панують в їхньому повсякденному житті. Цю правильну тезу в більшості наукових досліджень гіпертрофували, що призвело до звуження функціональності вірувань та повір’їв. Слід було зважувати на проблему, яка існує: система вірувань та повір’їв є надзвичайно строкатою і складалася з цілого ряду регіональних варіантів.

На сучасному етапі ведуться широкі дослідження, видаються монографії, ведуться дискусії, які призводять до об’єктивності. Можна назвати таких дослідників: Марія Гімбутас (США) – всесвітньовідомий археолог і етнограф, на основі археологічних, лінгвістичних і історичних матеріалів пише роботу «Слов’яни. Сини Перуна»[2.4]; Олександр Асов (Росія) – письменник, літератор. Зібрав джерела з слов’янської язичницької культури: «Свято-Русские Веды. Книга Велеса»[1.1], «Славянские Боги и Рождение Руси», «Славянская Астрология»[2.1]; Наталя Велецька – «Языческая символика славянских архаических ритуалов»[2.3], за цю книгу вона отримала медаль на Міжнародній книжковій виставці, до неї в радянських и зарубіжних наукових виданнях було опубліковано десять рецензій; Олекса Воропай (Німеччина, Англія) - «Звичаї нашого народу»[1.4], матеріал збирався на її Батьківщині – Україні; Всеволод Наулко – «Культура і побут населення України» [2.10]; Галина Лозко (народознавець)– «Коло Свароже: відродження традицій»[2.9]; Григорій Клочек – «Світ Велесової книги»[1.6]; Олексій Соболев (Росія) – «Мифология славян. Загробный мир по древнерусским представлениям»[2.17], а також Мирослав Попович ] ; М. Закович [2.5]; Л. Левчук [2.8]та багато інших.

Одним з дискусійних питань, де стікаються погляди різних учених є питання про наявність і час появи жерців у слов’ян. На думку С. О. Токарева , ритуали родового культу виконувалися старійшинами сімей та родів, общинні ж культи були прерогативою професійних виконавців сакральних дій. Писемні джерела називають їх відунами, волхвами, чародіями, чудесниками, ворожбитами, віщунами. Характеризуючи міфологію давніх слов’ян, В.В. Сєдов , висловив думку, що родові, племінні й міжплемінні ритуали здійснювалися родовими та племінними старійшинами і князями, а наявність касти жерців він заперечує. Проте досить високий рівень організації міфологічних вірувань давніх слов’ян передбачає, безперечно, ранню появу спеціальних служителів культу – виконавців ритуальних дій. Свідченням цього є общинні святилища, відомі у слов’ян вже в перших століттях нової ери, - спеціальні місця для молінь і жертвоприношень, що їх необхідно було тримати в порядку, виконувати на них ритуальні дії або принаймні урядувати ними. Цим-то й займалися жерці. Однак це, звісно, не виключало участі у сакральних церемоніях старійшин, вождів, князів. Очевидно, саме вони першими почали виконувати жертовні функції, оскільки зберігали звичаї та міфи родів і племен, і через це їм віддавалася перевага при здійсненні найважливіших ритуальних дійств.

Також дискусійним є питання про верховне божество слов’ян. Б.О. Рибаков вважає, що до X ст. таким божеством був Род, Перуна ж – бога грому і блискавки – ввели до язичницького пантеону лише в X ст. – за часів Володимира Святославовича. На погляд В.В. Сєдова , Перун став загальнослов’янським богом грому і блискавки з другої половини I тис., а Род, домінуюча роль якого у слов’янській міфології визначається ще з глибокої давнини, перетворюється в цей час на домашнє божество; при цьому автор посилається на таке повідомлення Прокопія Кесарійського, проте, там не згадується ім’я самого божества, - творцем блискавок міг бути і Род, і Перун, або ще якийсь міфічний персонаж. Інший дослідник С.О. Токарєв заперечив точку зору Б.О. Рибакова щодо Рода як верховного божества всіх слов’ян дохристиянської епохи, він твердить, що давні слов’яни ніколи не мали політичних об’єднань, а відтак не могли мати і спільних богів та спільні культи.

Проблемним залишається питання про духовні сили. Поняття демон досі в нашій науці не має чітких обрисів. Існує неправомірне твердження, на думку Г. Лозко , що пізніше демоністичні вірування послужили первісним матеріалом для вироблення образів духів-богів. «Насправді ж, давні Боги-духи були перетворені світовими релігіями (християнством та ісламом) в «злих демонів»».[2.9; 57] Російський дослідник В. Іванов стверджує, що в найточнішому смислі «демони – злі духи». Однак А. Лосєв звернув увагу на те, що «демон» - це «узагальнене уявлення про якусь непевну і неоформлену божественну силу, злу чи благодійну, часто визначальну для життєвої долі людини… Іноді олімпійські Боги також називалися демонами, але тільки в узагальнено-невизначеному смислі або у випадку, коли Бог не проявив себе індивідуально і таємно своє ім’я.

Використані нами джерела та праці дослідників в цілому дають можливісь розкрити тему курсової роботи, дати відповіді на поставленні завдання. Недоліком є те, що відповідаючи на такі досить єлементарні питання з історії слов’янського народу доводиться перечитувати купу літератури і обов’язково джерел. Це питання в цілому є погано вивченими і розглядаються окремими дослідниквами окремі питання, часто суперечуючи один одному. Не існує одностайної думки, хоча вони до неї наблизилися, лишилося тільки комусь відважитись і взяти на себе відповідальність дати відповіді на всі питання, зробити узагальнену картину, таку як ми намагатимемося зробити в цій роботі.

Результати цієї роботи можна використовувати скрізь, бо вона є максимально об’єктивно висвітленою: в ній практично кожна теза підтвержується якимсь джерелом чи посилається на якогось автора і робились висновки на основі аналізу джерел та літератури. Можна використовувати в школі при підготовці до уроків – це значно полегшить роботу вчителя, йому не доведеться довго шукати потрібні інформацію. Це може слугувати як посібник студентові, або просто джерелом інформації для тих хто цікавиться культурою слов’ян.

Робота складається з вступної частини, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатків.


І. Теоретична характеристика та формування уявлень

Серцевиною культури стародавніх слов’ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов’ян дають їхні релігійні вірування та міфологія. «Їх вивчення вимагає екскурсу в глибини стародавніх епох, оскільки вони почали формуватися ще на світанку людської цивілізації».[2.5; 325] Слов’янська міфологія – складова духовного життя нашого народу, що проявляється в обрядовості, звичаєвості, ритуалах, фольклорі, які своєю образністю, дивовижністю окрасили, збагатили художню літературу, живопис, музику, мистецтво. Вона є символом природи, своєрідним естетичним феноменом: міфи породили вірування, повір’я, демонологію як царину народної уяви, поведінки людей.

Міфологія, з грецького – mithos – легенда і logos – слово, перекладається як сукупність міфічних переказів, оповідей, як знання або наука про міфи. Міфи – це різновидність усної творчості народу, в якій переважають фантастичні або легендарні уявлення про навколишній світ. Для первісного суспільства було характерне міфологічне мислення, в якому поєднувалися реальне і фантастичне, історичне і космічне узагальнення дійсності. Міфи – це своєрідний літопис боротьби добра і зла, радощів і печалі, нового і старого. «Міфи – це не стільки синонім легенди, скільки найглибше самовираження кожного народу, стрижень специфіки його історичної свідомості та самобутності». [2.6; 52]

Поняття міфічний означає - пов’язаний з міфами, казковий. Міфічні істоти живуть в уяві людській, художніх творах цікавим і оригінальним життям; овіяний легендами, легендарний; вигаданий, неіснуючий, фантастичний. «Дівчата пускали на воду вінки, ворожачи на своїх суджених, а шукачі щастя підстерігали міфічний цвіт папороті в лісі» (М.Рильський). [2.20; 14] Міфи – це форма світогляду.

Міфологія є універсальною формою моделювання світу. Основні параметри реальності (просторово-часові, персонажні, причинні) по-різному представлені в етнічних картинах світу, але сутність їх одна – пошук гармонії буття, впорядкування хаосу.

Міфологічна форма моделювання світу має тісний зв’язок з мовою свого народу. В результаті відображення мовою етнічної картини світу, основою якої є міфологічні образи (наприклад, Батька-Неба, Матері-Землі), виникають етнічні мовні одиниці зі сталим значеннєвим і образним навантаженням, наприклад українські: «дощ іде, гай шумить, коник вороний, дівчина як калина» тощо. Сукупність таких мовних «гнізд», складає мовну картину етнічного світу.

Сутність міфологічно-образної структури мислення полягає в ідеальному освоєнні дійсності. Впорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом «позитивний – негативний», в основі якого лежить універсальне для всіх культур бачення світу через зіставлення «космос – хаос».

«Міфологічне мислення – це образне уявлення про навколишню дійсність, яке ґрунтується на етнічному моделюванні світу, традиціях зіставлення явищ у системі «космос – хаос» та вираження його власними етнічними засобами: мовними, образними та символічними». [2.9; 9]

В основі міфотворення та міфопізнання лежить символізм, що передає фантазію певної людської спільноти про виникнення божеств, світу, походження самої людини, обрядів; міфологія також вид особливої наукової системи – класифікації вірувань та повір’їв, котрі, незважаючи на своє різноманіття і різнобарвність, все ж мають певну спільність ознак у світі народних уявлень і в офіційно впровадженій духовній культурі, а також свої підтипи в сучасній етнографічній структурі. Це:

- вірування та повір’я, пов’язані з космогонічними уявленнями (Земля – центр всесвіту, небесні божества – пристанище душ померлих, НЛО);

- вірування, пов’язані з людьми, наділеними надприродними властивостями;

- вірування, пов’язані з істотами реального світу, що діють навколо нас (чаклуни, відьми, знахарі, «божі люди»);

- вірування, пов’язані з мертвими, їх душами;

- демонологічні уявлення (домашні духи, мавки, лісовики, злі духи);

«Демонологія – сукупність міфічних уявлень, заснованих на вірі в духів-демонів, які шкодять або сприяють людині в її справах. Переважна частина образів народної демонології має дохристиянське походження». [2.7; 90]

- вища міфологія і культ святих;

- магічні обряди – елементи первісної культури, що дожили до нашіх днів (лікувальна магія, чорна магія, господарська магія, інші види магій; передчуття, хіромантія, тобто ворожіння на долонях (лініях) рук та провіщання на цій основі майбутньої долі людини).

«Існування всього розмаїття вірувань не слід обмежувати тільки далеким минулим людства, пояснювати недосвідченістю, забобонністю людей. Міфотворення, міфовірування та фантастика існують і в цивілізованому світі, що не менш дивно і загадково». [2.20; 14-15]

Світорозуміння в слов’янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Дуалістичний принцип протиставлення приємного і неприємного, сприятливого і несприятливого для людини чи роду реалізовувалося через міфологічні персонажі, що мали позитивні або негативні функції, або через персоніфікованих членів опозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя. У праслов’ян позначення позитивного члена цієї опозиції мало смисл: гарна частина – в ритуалі гадання; вибір між долею і недолею у східних слов’ян – Добра доля, Зла доля (лихо, злидні). Але природний оптимізм праслов’ян знаходив спроби вимагати у богів щасливу долю. Наприклад, Прокопій Кесарійський описав звичай антів приносити в жертву богу Сварогу, якщо він збереже воїнам життя на війні і забезпечить перемогу. Коли після жорстоких боїв воїн залишався живим, тоді він приносив богові жертву і заявляв, що умилостивив свою добру долю.

Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соціальне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов’ян. Ці особливості виявляються порівняльним шляхом. Наприклад, грецька міфологія складалася в умовах рабовласництва. Її легенди оспівували богів і героїв, які були далекі від земних справ та настроїв народу. Це були аристократичні боги. Стародавні слов’яни не знали рабства в такій формі як це було у країнах Західної Європи. Вони жили дружніми родинами, де панувала общинна рівність. Тому персонажі слов’янської міфології були простими, людяними, земними і доступними.

«При всій різноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли: космологічні міфи – про створення світу і походження життя; теогонічні – про походження богів; антропогонічні – про створення людини; тотемічні – про походження тотемних предків, окремих племен, роду; есхатологічні – про кінець світу і майбутнє; календарні – про циклічну зміну пір року та пов’язані з господарською діяльністю; історичні – про звитяжні вчинки героїв і контакти людей з богами». [2.8; 333] Тематичні сюжети міфів тісно переплітаються між собою. Наприклад, у міфах про добування вогню активно взаємодіють як люди так і боги.

За функціями й актуальністю слов’янська міфологія ділиться на декілька рівнів.[див. дод.1] Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв’язком з офіційним культом. До вищого рівня належать два слов’янські божества: Перун та Велес, а також пов’язані з ними персонажі жіночої статі. Крім них, до нього входили інші боги – Сварог і Сварожня, Дажбог і Яріло.

До середнього рівня слов’янської міфології відносилися божества, пов’язані господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги – покровителі племен і різних родів, такі як Чур і Рід. Можливо, до цього рівня відносилась значна кількість жіночих божеств – Мокош, Лада та ін. Функції цих божеств дуже абстрактні. Це дозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностей первісного колективу – Доля – Лихо (Недоля), Правда – Кривда. І. Огієнко вважає, «що з назвою долі, щастя, божества, очевидно, пов’язано загальнослов’янський термін – «Бог». Наприклад, багатий (має долю, багатство) – небога (нещасний, бідний). Термін «бог» входив в імена різних слов’янських божеств – Дажбог, Чорно бог та ін». [2.5; 338 – 339]

До нижчого рівня слов’янської міфології відносяться різні групи не антропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов’язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяними, криничними, очеретяники, польовики, гайовники, перелесники, чорти, дияволи тощо. Всі ці персонажі пов’язані з негативними явищами в житті людини, і вона різним способами їх позбавлялася, уникаючи зла. Універсальним синтезом рівнів слов’янської міфології виступає дерево світу.[див. дод. 2]

«Характерною особливістю східнослов’янської міфології є пантеїзм (від грецького pan – все, і theos – Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння Богам називається політеїзмом,тобто багатобожжям (від гр. benos – рід, походження і Teos – бог)».[2.9; 29]

У цілому в культурі стародавніх слов’ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культу роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з’являються своєрідні свята і обряди, пов’язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам’ять померлих. У ранній період історії слов’ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. «Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише на передодні запровадження християнства у слов’ян з’явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви)». [2.5; 333-334]

Ранні релігії стародавніх слов’ян були анімістичними (лат. anima, animus – душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Культ лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: анімізм – оживлення, анімізм – одухотворення і антропоморфізм – уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть мову. Наприклад, в українській мові ми тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище – усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ніхто тепер не вірить у реальний їх зміст, а сприймаємо це як фразеологічні трафарети.

Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.

Фетишизм – віра в надприродні властивості різних предметів або об’єктів. Фетиші – це, як правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних слов’ян це – стріла, плуг, чаша, пізніше – меч.

Магія (буквально – чаклунство) – віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військова тощо. У стародавніх слов’ян – це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.

Тотемізм – віра в те, що людина має родинні зв’язки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв’язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т.д.).

Землеробські культи це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу.

Шаманство – це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, супроводження померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіху роду, його захист від різних негод. Шамани – праобраз штатних служителів культу в розвинених релігіях.

Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов’ян. «З допомогою ранніх форм релігійних вірувань люди вчились узагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукати першопричину буття. Так у стародавніх слов’ян складалась уява про богів і першооснову світу, про походження життя (з’єднання небесного вогню і води, за стародавніми віруваннями, творить життя)». [2.5; 325 – 326]

Звичаєм ми називаємо норми поведінки, які успадковуємо за традицією, не цікавлячись навіть їх походженням та смислом. Обряди, або ритуали – це звичаї, що мають символічний смисл. Їх виконують для того, щоб надприродним способом вплинути на якісь події. Цей символічний смисл може бути перекрученими рештками якогось давно забутого давнього світорозуміння, але він обов’язково наявний. Коли ж обряди становлять собою цілісну систему, що реалізує вірування релігійного чи міфологічного характеру, то таку систему ритуальної поведінки називають культом. Можна розуміти культ і вужче: культом система обрядів є тоді, коли вона виконується під керівництвом спеціально призначеної особи. Культ є органічною частиною релігії, скільки передбачає засоби впливу на людей.

Знаючи, як живуть і функціонують міфи у слов’янських народів, можна казати, що кожен слов’янський мікроетнос мав свої міфи і кожен такий міф існував у багатьох варіантах, а у кожному варіанті бракувало того чи іншого епізоду; отже, «реально існувала лише схема міфу, яка з часом втілювалася у різні варіанти – це основний міф. Літературної норми не було і сюжети розтікалися безліччю струмочків, зберігаючи лише головний напрямок течії». [2.14; 38 – 39]

Світосприйняття слов’ян було досить своєрідним. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв’язків, військових походів. Світоглядна система узагальнила досвід, набутий власним родом, а також найкраще, що було у сусідів. «Ігумен Данило, сучасник Володимира Мономаха, уклав періодизацію слов’янського язичництва та зробив спробу дати її системний виклад:

1. Культ „упирів” та „берегинь” – дуалістичний аналіз злих і добрих духів;

2. Культ землеробських богів „ Рода ” і „ Рожаниць ”. У них уособлюється поєднання первинної форми матерії, „небесної”(Сварога) та „земної” (Рожаниць, матері-землі);

3. Культ Перуна, бога грому і блискавок, бога війни, покровителя воїнів та князів».[2.2; 10-12]

Щоправда, дещо інші трактування й світоглядні позиції знаходимо у хронографії слов’ян дохристиянського періоду – „Велесовій книзі”. Вона розповідає про вже сформовану не тільки міфо-світоглядну, а й релігійну систему.

Із середини II тисячоліття до н.е., пройшовши кілька стадій, оформився слов’янський етнічний масив – від першої віри в жіночі божества Сварога – Рода до вищої фази – сформованої віри.

Цей період так званої воєнної демократії характеризувався високим рівнем розвитку суспільства та соціальними потрясіннями. Але при цьому не перериваються, а навіть активізуються торгові зв’язки, спостерігається багато кам’яних фігур, що зображали воїна як охоронця роду, племені, із турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку. А можливо, Дажбогу, богу сонця та вражаю, адже в більшості скульптур обличчя нагадують коло, схоже на сонце.

Виробляється світоглядна дуалістична система, побудована на одночасному баченні „свого видимого – чужого – невидимого”, пов’язаного з поняттям вічного і нескінченного. М.Попович зазначає: „Неймовірним видається той факт, що такі архаїчні культури мали уявлення, які виробили історики пізніх космологій, але цей факт, з яки необхідно рахуватись”.[2.14; 50]

Удосконалюється система землеробства – від підсічного до орного. Волхви розробляють аграрно-магічні календарі, де узагальнюється великий досвід поколінь, визначаються найоптимальніші строки сільськогосподарських робіт, ураховуються періоди дощів, що максимально корисні для ярових. Ці дані були перевірені вченими Київської губернії наприкінці XIX ст.. і повністю підтвердилися.

«Як правило, ці природні явища зумовлювали певні свята: 2 травня – свято перших сходів; 4 червня – день Ярила; 24 червня – Івана Купала; 12 липня – вибір жертви Перуну; 20 липня – день Перуна; 7 серпня – жнива». [2.2; 10-12]

На цьому етапі формуються космологічні уявлення про світ, що складався з чотирьох частин – землі, двох небесних Сфер і підземно – водної частини. Про море жодних згадок, воно було далеким і чужим.

Земля мала первинне значення для слов’ян „Матері-землі” – годувальниці присвячено цілу низку звичаїв та обрядів.

Щодо підземного світу, то це загальнолюдська концепція підземного океану, по якому вночі подорожує Сонце до іншого кінця Землі.

Треба мати на увазі й те, що важко відрізняти міфи від фольклору. Сьогодні не ясно, що раніше з’явилося, або хто кого і що породив. Проте на відміну від легенд, казок та інших видів народної творчості міфи (за визначенням сучасного вченого М. Поповича) характеризуються такими головними ознаками:

-міфи є історичними оповідями, що сприймаються як правда, як усвідомлення загадкового минулого;

-міфи формують зразки і норми поведінки для тих, хто в них вірить;

-міфи виконуються разом із ритуалами і переживаються учасниками цим дійств по-справжньому, незважаючи на те, що це обумовлений повтор;

-міфи є також священною, сакральною історією, ігнорування якої, недотримання її правил сприймається як накликання великої біди.

«Відтворюючи міфи, люди ніби входять у той час, про який розповідає міф, перебувають у «позачассі», а беручи активну участь у ритуальних дійствахвони впевнені, що з хаосу і безладдя творять порядок, налагоджують стосунки між богом і людьми. Це було характерним для всієї індоєвропейської групи населення. І якби міфічні і навколо міфічні дійства не підтримувались, ми втратили б великий розділ нашої слов’янської культури». [2.20; 32]

Міф трактує події, які мають глобальне (всесвітнє) значення і загальний сенс. Дії міфічних подій відбуваються в невизначеному часі і місці. У міфі природне і людське не розрізнено. «Міф не знає смерті як абсолютного заперечення життя. Смерть у міфі – необхідний момент життя, момент чудесного стрибка, перетворення: зерна – в рослину, дівчину – в дружину ( смерть з оплакуванням невістки і привітанням її в новій ролі)». [2.11; 11]

Тому до міфологічних і демонологічних уявлень, магічних обрядів та ритуалів ми повинні ставитися поважно, а тим більше не глузувати з них. Вони відбивають багатющий досвід поколінь, відтворюють вікові прагнення людей, згуртовують і єднають їх на цій основі. Це духовна історія, віковий чорнозем, на якому виростає національна свідомість народу, формується своєрідна культура.

Нажаль, природний розвиток слов’янської міфології був перерваний. Люди жили в повній гармонії з природою, рідні Боги та міфічні істоти були природними і рідними. Але християнські проповідники знищили безліч язичницьких творів, які писали волхви для потреб богослужіння та практичного життя свого народу. Візантійські міфи на початку християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім слов’янам, тому вони й намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, часто ховаючись у глухих хащах, недоступних для місіонерів нової віри. Писемні джерела язичницької релігії були знищені агресорами світового християнства. «Хто знає, як би нині виглядала слов’янська міфологія, коли б вона мала писемні пам’ятки, як, приміром, у греків, адже слов’янські вірування ні давністю, ні глибиною не поступаються грецьким». [2.9; 28]

Базова система християнських цінностей виявилась радикально протилежною природним цінностям етнічних релігій. Поняття Добра і Зла перевернулися з ніг на голову, що на перших етапах християнізації породило безліч протестів, непорозумінь, навіть кривавих розправ із прихильниками традиційних етнічних релігій та народної звичаєвості. За християнським світоглядом поняття Бог має моральну оцінку «дуже хороший», однак викликає емоцію – «страх». Порівняємо: за етнічним язичницьким світоглядом Бог вважається Предком, Прабатьком, а отже, другом і захисником, що викликає емоцію «любов, вдячність». Те саме з поняттями смирення, що в християнстві вважається «добром» і викликає емоцію «схвалення» (а в етнічному світогляді – смирення розглядалось як пораженство, зрада ідеалів свободи, духовна і тілесна слабкість і викликало емоцію осуду). Або поняття гординя, що християни вважають «злом» і супроводжують емоцією «неприязнь», - у язичництві вважалось проявом достоїнства, людської гідності, бо стосувалось переважно воїнської касти захисників своєї землі, і викликало почуття пошани. Існує навіть власне ім’я Гординя. У Велесовій Книзі згадується боярин Гординя: «И вот был Белояр Гордыня, который бил готов Триедорея». [1.1; 237]

До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, які нині так нелегко розрізняти, щоб відбудувати струнку систему слов’янської міфології. Тому великий інтерес викликають усні народні перекази, звичаї, пісні, в яких і відображається світосприйняття народу у передхристиянську дубу. Докладно про те і інше буде описано в наступному розділі.

ІІ. Міфи і релігійні вірування східних слов’ян

Як уже зазначалося, слов’янська міфологія ділиться на три рівні: вищий, середній і нижчий. В цьому розділі мова піде саме про «вищий» і «середній» рівні. Міфи лежать в основі будь-якої релігії, тому ми розглянемо вірування слов’ян, як продукт цих уявлень.

З давніх часів кожне слов’янське плем’я стародавніх слов’ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов’янських богів. У літописі Нестора під 980 р. зазначається, що Володимир Великий після вокняжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів: «І поставив князь кумирів на пагорбі за теремним двором: дерев’яного Перуна із сріблою головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і богиню Мокош . І приносили їм жертви, називаючи їх богами».[1.5; 31] Також літопис повідомляє, що руси, заключаючи договори, клялись Перуном і Волосом: «…цар Леон і Олександр заключили мир з Олегом, зобов’язуючись платити данину і хрест, а Олега з мужами його водили до клятви по закону руському, і клялися ті своєю зброєю і Перуном , їх богом, і Волосом , богом скота, і затвердили мир».[1.5; 28 - 29] Нині наведений пантеон зветься Володимирським.

Язичницькі боги згадуються і у «Слово о полку Игоря»: «…Так бы пришлось внуку Велеса воспеть песнь Игорю. … …Тогда, при Олеге Гориславиче, засевалось и проростало усобицами, погибало достояние Даждьбога внука. … …Вот ветры, внуки Стрибога , веют с моря стрелами на храбрые полки Игоревы». [1.5; 79, 82 - 83]

В договорі, заключному Святославом в 971р., додається текст клятви, яку руси дали при ратифікації договору. В ній говориться, що той, хто не буде дотримуватися договору, буде проклят Перуном і Велесом , богом скота, стане жовтим, як золото на його прикрасах, і буде знищений власною же зброєю.

Відомі чисельні документальні підтвердження існування слав’янських храмів і статуй язичницьких богів. Навіть після прийняття християнства на скульптурах і рельєфах, відображаючих фігуру Христа або святих, продовжують віддзеркалюватися язичницькі традиції.

Тривалий час дослідники вважали, що Збручський ідол є єдиним відображення дохристиянських святих, які дійшли до нашого часу. [див. дод. 3] За свідченнями Рибакова - «Триярусна композиція зображень на ній відповідає уявленням слов’ян про три сфери: небо, землю й підземний світ. У верхньому ярусі («небо») розташовані боги (можливо, Мокош, Перун та інші), в середньому («земля») – чоловіки й жінки в колі, а також дитинка, в нижньому («підземний світ») – бог, що стоїть навколішках і підтримує землю, людей. Зміст зображень на Збруцькому ідолі свідчить про формування в надрах язичества ідеї єдинобожжя».[2.15; 230 - 232]

Однак в наш час відомі чисельні аналогічні статуї. «Можливо, різні відображення богів, які виготовляли на протязі всіх етапів ранньої історії слов’ян, сходять ще до протоіндоєвропейським кам’яним стелам, які відносяться до третього і початку другого тисячоліття до н.е.».[2.4; 193] Кам’яні статуї відображають богів з однією, трьома або чотирма головами, звичайно вони тримають у руках ріг для пиття, носять головний убір конічної форми. Іноді на статуях вирізаються відображення коней або символи сонця. [див. дод. 4]

Історик, сучасний дослідник слов’ян В.І Яровий зазначає: «До VI ст. у слов’ян сформувався пантеон богів і низка місцевих пантеонів. Навіть більше, вони вже наблизилися до монотеїзму, до віри у верховного (не християнського) Бога.[2.22; 63] Про це свідчить Прокопій Кесарійський (VI ст., праця – «Історія»; в ній дані про життя слов’ян містяться в описі воєн Візантії з остготами): «Єдиного бога, громовержця, визнають вони владикою всього всесвіту і в жертву йому приносять биків і всякого роду священних тварин. Долі вони зовсім не знають і не приписують їй ніякого впливу на людей. Коли їм загрожує смерть, під час хвороби чи війни, вони дають обітницю, що коли врятуються від смерті, то негайно принесуть за врятування життя жертву богу, - і коли небезпека минула, приносять жертву і вважають, що цим купили своє врятування».[1.3; 45] Убиту тварину з’їдали під час загальної трапези, щоб сила божества перейшла до всіх, оскільки під час церемонії тварина наповнювалась силою свого творця.

Святий Тихон Задонський, православний єпископ XVIII ст. з Воронежа, в спеціальному слові осудив язичницькі свята і «сатанинські ігри», присвячені «стародавньому ідолу» Ярилі, які звичайно відбувались з середи до неділі на восьмий день після пасхальної неділі, тобто яка слідує за Тріїцею. «До 1673 р. у воронежських «ігрищах» приймала участь босонога людина в квіточному віночку, який ніс колокольчики. Його обличчя було розмальоване в червоний і білий колір. У білоруському фольклорі зберігся образ Яріли – їдучого на коні босоногого наїзника, вдягненого у білий плащ. На голові у нього був вінок з диких квітів, в лівій руці він тримав пучок пшеничного колосся». [2.4; 198]

Язичництво – це не просто релігія, це – світогляд, цілісна система уявлень про світ і місце людини в ньому. Хоча, цей термін й досі погано визначений і як каже Б. Рибаков: «Нет более туманного и неопределенного термина, чем язычество ; возникнув в церковной среде, он первоночально означал все дохристианское и нехристианское и годовой цикл славянских аграрних обрядов, и шаманство сибирских охотников, и ведическая гимнография Индии».[2.16; 3] Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом – і суспільні процеси. «Є всі підстави вважати, що наприкінці I тис. слов’янське язичництво становило собою досить складну систему уявлень, міфологічних образів, котрі мали глибокі первісні коріння й до цього часу пройшли шлях різних перевтілень від мисливських небесних тварин, землеробських богинь родючості до патріархальних і воєнно-дружинних культів Перуна і Сварога». [2.22; 338]

Пантеон язичницьких богів формувався на основі матеріалістичних уявлень, підкреслює зв’язок людини з навколишнім середовищем. В різних слов’янських племенах по-різному ставилися до богів, когось шанували більше, а когось менше, але приблизну схему пантеону богів можна надати. Так, на першому місці стояв Вседержитель , узагальнюючий Бог , він же Батько природи і владика світу, волею якого утримується все і здійснюється управління долею всього і всіх. За свідченням літописців Прокопія Кесарійського , Гельмонда і біографа Оттона , стародавні слов’яни вірили в єдиного бога, називаючи його верховним, небесним богом, богом богів. У Нестора також бачимо, що слов’яни руські мали поняття про найвищу істоту, що звалась богом чи Вседержителем, і відрізняли його від бога Перуна та інших другорядних богів: у договорі Ігоря клянуться русини – «И елико ихъ есть не хрещено, да не имуть помощи ни от Бога, ни от Перуна…» [1.7; 88] Якщо розглянути уривок з «Синопсиса» де описуються поганські боги бачимо, що найшановнішим був бог – Перун: «Найперше поставили найголовнішого кумира, іменем Перуна , бога грому, блискавки і хмар дощових, на пригірку високому над Буричовим потоком, подобою людською; тулуб його був із дерева майстерно висічений, голову мав вилиту із срібла, вуха золоті, ноги залізні, а в руках держав камінь, подібний до блискавки палаючої, рубінами і карбункулом прикрашений; а перед ним огонь завжди горів. А якщо з недбальства жрецького приключалося вогню згаснути, то того жреця, як ворога бога свого, смертю карали». [1.9; 155] Дещо інше повідомляє нам «Велесова книга»: «И вот начните, во-первых, - главу пред Триглавом склоните!» - так мы начинали, великую славу ему воспевали, Сварога – Деда богов восхваляли, что ожидает нас. Сварог – старший бог Рода Божьего и Роду всему – вечно бьющий родник…». [1.1; 7] Однак сучасні дослідники, зокрема народознавець Галина Лозко у своїй книзі «Коло Свароже: відродження традицій» стверджує: «Творцем Всесвіту, Богом над богами усі слов’яни завжди вважали Рода . За уявленнями наших Предків, він живе у Сварзі – найвищому небі, їздить на хмарах, посилає життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині долю. Род – один із Богів, який залишався в пам’яті народу найдовше, - його статуї, заховані в хащах, у високих горах від християнських фанатиків, вшановувалися вже не багатьма вірними язичниками аж до XIX ст.»[2.9; 30] З цим погоджується і Б.О. Рибаков , на основі аналізу багатьох джерел: «Род – найвсеосяжніша постать у пантеоні слов’ян. Його співставляють з єгипетським Озирисом, і з Христом. Але найцікавіше те, що Род за своїм значенням наближується до західнослов’янського бога Святовита. Святовит – покровитель урожаю, родючості, «бог богів» - володар над іншими богами. Для східних слов’ян таким богом був Род. Його кам’яна статуя, аналогічна Святовиту, знайдена на р. Збруч (Збруцький ідол»). [2.15; 233 - 234] Мирослав Попович висловив свою думку щодо «Збруцького ідола», заперечуючи твердження інших вчених: «Головне полягає в тому, що шукати, де хто зображений, не має звичайного сенсу. «Збруцький ідол» не є скульптурним портретом ані Світовита, як це думали його перші коментатори, ані Рода, як переконує Б.О. Рибаков, ані когось іншого. Це суперечило б характеру язичництва, яке мислило за принципами схожості і причетності. Бог єдиний в тому розумінні, що він ніби дерево, бо всякий порядок виділяє верх, середину і низ; ніби стовп з чотирма сторонами; ніби гора – все це і є ідеал порядку. Кожен бог – радше певна сила чи сукупність функцій, тому його можна змальовувати по-різному, навіть уподібнюючи якійсь незвичайній людині. Багатобожжя означає терпимість до різних богів, здатність поклонятись кожному з них по-своєму, адже кожен бог по-своєму небезпечний і по-своєму корисний».[2.14; 47] Також оригінальну думку з цього приводу висловив вчений С.О. Токарєв : «Давні слов’яни ніколи не мали політичних або економічних об’єднань, а відтак не могли мати і спільних богів та спільні культи; кожне плем’я – а можливо, й рід - поклонялося своїм богам. Разом з тим Токарєв припускає, що деякі з племінних богів могли набути ширшої популярності і стати міжплемінними».[2.19; 69] Ми цілком погоджуємося з цією думкою, оскільки знайшли цьому багато джерельних підтверджень, наведених нами вище. Безсумнівно, існували боги, яких шанували практично всі слов’янські племена – Перун і Велес.

Щоб дізнатися, яким був пантеон богів, слід звернути головну увагу на першоджерела. Саме вони, максимально наближено то тих часів, описують богів так , як їх бачили тодішні люди. І головне, першоджерела зазвичай не містять особистих висновків, що дає змогу максимально об’єктивно оцінювати інформацію. Звернемо увагу на один з найцікавіших і цінніших пам’ятків історії – це «Велесова книга» [див. дод.5], яка імовірно написана волхвом (книга дуже релігійно забарвленна) Ягайло Ганом з роду Ганов Старгородських, в Новгороді Великому и Києві IX ст.. Книга починається з прославлення Триглава, в якому й перераховуються відомі автору східнослов’янські боги: «Сварог – старший бог Рода Божого.…И Громовержцу (кланяться) – богу Перуну, богу битв и борьбы.… И Святовиту мы славу рекли. Он есть и Прави, и Яви Бог!.. Святовит – это Свет. … Как Сварог и Перун – есть в то же время и Святовит. Эти двое охватывают небо, сражаются тут Чернобог с Белобогом и Сваргу поддерживают, чтоб не был повержен сей Божий Свет. За теми двумя – Хорс и Велес, Стрибог. Затем – Вышень, Леля, Летеница. Затем Радогощ, Коляда и Кришень, каждый – едва ли не Вседержитель. Следом идут Сива, Яд и Дажьбог».[1.1; 8-10]

Вже з цього наведеного ми бачимо певний пантеон, який складався за принципом - від най головнішого до меншзначімого; показані їхні функції, за народними уявленнями про дії богів. Крім наведених богів в книзі називаються ще близько 60 богів різних функцій, пов’язаних так чи інакше з життям населення, його світоглядом. Однак відразу погодитись остаточно з цією класифікацією не можна, але слід брати до уваги. Тут, Дажбог знаходиться наприкінці, хоча як відомо з інших джерел і як стверджують більшість дослідників, цей бог явно займав не найостаннішу позицію, користувався великою пошаною, бо це був бог Сонця, якому поклонявся весь слов’янських світ. Це ще одне підтвердження того, що в давніх слов’ян були різні погляди щодо певних богів, в окремому регіоні – свій власний варіант пантеону.

Наведемо інший приклад певної класифікації богів за «Синопсисом»: «Найперше поставили найголовнішого кумира, іменем Перуна , бога грому, блискавки і хмар дощових.… Другий ідол був Волос , бог скоту. Третій – Позвізд ; інші ж прозвали його По хвостом, а деякі – Вихром, сповідуючи як бога повітря, погоди і непогоди. Четвертий ідол – Ладо . Сього мали за бога веселія і всілякого благополуччя; жертви йому приносили ті, яки готувалися до шлюбу, з поміччю Лада сподіваючись випросити радісне життя й злагоду. П’ятий ідол Купало , що його за бога плодів земних вважали і йому…подарунки і жертви на початку жнив приносили. Того ж бо Купала-бога і досі по деяких сторонах руських ще пам’ять держиться. Зібравшись у вечорі, молодь чоловічої, дівочої і жіночої статі, сплітають собі вінці із зілля всілякого, і вкладають на голови і опоясуються ними, … ще розкладають огонь і навколо нього, взявшись за руки, … ходять і скачуть і пісні співають. Шостий ідол Коляда , бог празничний, що йому празник великий місяця грудня в 24-й день одправляють. Окрім тих.. ще й інші ідоли численні були на ім’я: Усляд або Осляд , Корша або Хорс , Дашуба або Дажб , Стриба або Стрибог, Семаергля або Семаргл , і Макош або Мокош ».[1.9; 155-156] На цьому прикладі ми знову бачимо дещо відмінну «класифікацію». Подається тут і матеріал, який характеризує певні обряди, ритуали, пов’язані з цими божествами.

З приводу питання про пантеон язичницьких богів, професор Е. Анічков твердить, що Київська Русь мала три релігії: «князь і його дружина своїм головним богом мали Перуна, купці і міщани визнавали свого бога торгівлі, Велеса, «скотья бога»,простий народ цих богів не визнавав, але мав власних божків. Коли київські князі завоювали завойовували інші народи, то боги цих підкорених народів включались до пантеону своїх богів і були підлеглими щодо головного князівського бога». [2.5; 327] Таке ствердження дещо пояснює проблемну ситуацію: у кожного з завойованих народів був власний пантеон богів – не схожий з «князівським», бо їх пантеон мав бути підлеглим щодо князівського Перуна, виходить в них такого бога або не було або був нижчий за рівнем. Кожен визнавав тих богів, які були найбільш вигідні для його діяльності. Наприклад, воїни будуть покланятися богу війни, а не землеробства і вважатимуть за головного найбільш значимішого для них, інші боги будуть нижче – ось вже і новий пантеон. Як ми бачимо київські князі намагалися створити єдиний пантеон аж до Володимира Великого, до прийняття ним християнства, але цей процес обірвала світова релігія.

Охарактеризувати єдиний загальнослов’янський пантеон богів, як ми бачимо практично не можливо, бо його як такого не існувало, але перерахувати і охарактеризувати богів можливо.

Крім імен богів та коротких відомостей літописців жодних безпосередніх свідчень про слов’янських богів ми не маємо. Релігійно-міфологічна традиція підтримувалась професійними жерцями – волхвами; з їх зникненням зникла і система. Волхв міг набути потрібний йому авторитет серед пастви лише за умови володіння впливовим словом. Можна припускати, що стан жерців поповнювався шляхом природного відбору осіб, котрі володіли особливим даром слова. Якщо звернути увагу на дощечки «Велесової книги», бачимо що тексти наділені сильним патріотичним зарядом. Як і належить жерцям, у цих текстах вони приділяли особливу увагу зміцненню у своєї пастви релігійних почуттів. Також тексти дощечок постійно навіюють у свідомість читачів думку, що найвиразніше звучить і таких словах: «Будете синами своїх богів, і сила їхня прибуде з вами до кінця». [1.6; 45] Автори «Вересової книги» (жреці) тонко нав’язують своїм слухачам думку, що вони, русичі, є Даждьбожі внуки, тобто є людьми в певній мірі обраними. Що більше в них буде віри у своїх богів, то прихильнішою буде до них доля, то більше допомоги вони відчують від зверхніх, божеських сил: «Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські, і боги мало не десниці тримають на ралах ваших». [1.6; 45] Вірте у богів своїх, скріплюйте молитвою душу й тіло, і вони допоможуть вам у всьому, в ратних справах і справах трудівничих, хліборобських – таке запевнення звучить з вуст служителів язичницького культу. Крім того віра в богів – це теж одна з запорук виживання, бо саме віра несе в собі об’єднуюче начало: «А в ті часи у нас не було єдності, І лишилися ми без Велеса як віск». [1.6; 45] Тема єдності народу є наскрізною у «Велесовій книзі». Вимога єдності тут поєднана з вимогою дотримуватися суспільної ієрархічності. Таким чином вносився сильний елемент організованості: «Отож переможемо до кінця і продовжимо до віків множеських завдяки богам, і ніщо нас не знищить. Станьте як леви один за одного і тримайтеся князів своїх». [1.6; 45] З цих прикладів ми бачимо, як волхви впливали на людей і задля чого вони це робили. За допомогою Богів і ораторського мистецтва волхви мали змогу значно впливати на світогляд населення. Треба однозначно прийняти такий висновок: стан жерців (волхвів) був органічною частиною язичницького суспільства, в якому він виконував виключно важливу функцію, що є аналогічною тій функції, яку в більш розвинутих суспільствах виконує так звана духовна еліта (вчені, митці, церковні діячі тощо). Зрозуміло, що в середовищі волхвів існувала своя ієрархічність – були волхви, що в межах невеликої сільської общини були відунами – виконували знахарські функції. Але були й такі волхви, які в тогочасному суспільстві займали найвище положення, яке прирівнювалося мало чи не до князівського. З цього приводу, ґрунтуючись на літописах, Б.Рибаков в своїй монографії «Язычество древней Руси» відзначає, що «волхви 980-х років займали в християнській думі таке ж почесне місце, як у подальшому – православне духовенство - митрополит та єпископат російської церкви…». [2.15; 337] Волхви були найбільш поінформованими і найбільш знаючими людьми. Їх знання стосувалися не лише різних релігійних питань, а й астрономії, історії, географії.

Християнство нав’язало людям уявлення про волхвів як про таких собі «князів тьми», носіїв зла. Насправді ж у дохристиянські часи народ сприймав волхвів як носіїв світлого духу. Їх навіть зображували у багатому одіянні білого кольору. Український дослідник Іван Огієнко неодноразово підкреслював, що волхви користувалися в людей великою повагою: люди вірили, що волхви мають надлюдські знання, що вони віщі, що вони добре знають, чим і як уласкавити богів, а тому стоять близько до них. Волхви були в великій пошані як народу, так і князів. Волхви були носителями таємної глибокої мудрості, і саме слово волхв в Євангелії визначає мудрець. До того ж, літописання було розпочате зовсім не монахами християнських монастирів, а язичницькими жерцями. Населення сприймало богів саме через посередництво волхвів і меншою мірою самостійно.

Сучасні дослідники називають і характеризують наступних богів, шанованих у східнослов’янському світі.

Род і Рожаниці. Род вважався Богом над Богами, творцем всесвіту. Живе на небі, посилає людям і звірам життя, дарує дощ, дає людям долю. Жіночі божества рожаниці опікуються дітонародженням і мають таємний зв’язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню – зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви (язичницькі священики) складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю. Їм приносили безкровні жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші. Перед вживанням ритуальної страви куті (каші), на Різдво, батько кидає ложку вгору в святий куток – Покуть, або під стелю. Цей звичай і досі подекуди зберігся. Батько родини ототожнюється зі служителем культу. Коротше кажучи культ Рода пов’язаний з культом предків і водночас з силами родючості, а рожаниці – з людськими долями.

Сварог.[див. дод.6] Прабог, творець Всесвіту, чоловіче втілення Роду. За народними уявленнями від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги – його сини Сварожичі. Сварожичем називали вогонь, він був втіленням («сином») Сварога як іншої сили – небесного світла-блиску. Він населив землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу й сім’ї. «У слов’ян Сварог зображався тільки символічно, бо був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить вислів «золоті руки», яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних першопочатків світла, Вогню, Повітря (ефіру), а також Батько зодіакальних сузір’їв, які отримали імена Сварожичів».[2.9; 32-33] Коло Свароже означає річне коло сузірь’їв – тобто календар.[див. дод. 7] Слов’яни називали домашній вогонь Сварожичем (сином Сварога). Вогонь охороняли жреці в святилищах, матері в домі і його ніколи не виносили з приміщення, за виключенням свята літнього сонцестояння , коли його символічно гасили, а потім знов розпалювали. «Можливо, ім’я Сварог співвідноситься з індоєвропейським “svargas” – «сонячне небо» від “svarati” – «блищання». Суфікс log показує, що його ім’я скіфського, тобто іранського походження».[2.4; 198] В Іпатієвському літописі читаємо: « Нъкогда царствовалъ на землъ Соварогъ (височайше существо, отець свъта), научилъ человека искусству ковати и брачным связям; потомъ царствовал сынь его Дажьбогъ, еже нарицается сонце» [1.7; 88]

Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів. Про це ми бачимо у «Велесовій книзі»: «Слався Перун – Бог Огнекудрий! Он посылает стрелы в врагов, верных ведет по стезе. Он же воинам – честь и суд, праведен Он – злато рун, милосерд!». [1.1; 13] У X ст. все більше заступає Сварога. Він тотожний грецькому Зевсові. Перун оберігає дружину на війні, завідує громом і блискавкою. «Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах є лайка: «Бодай тя Перун вдарив». Цей же корінь мають слова перти, уперти, періщити, уперіщіти: «дощ уперіщив». Слово періщити первісно означало - метати каміння».[2.9; 33] З цим богом пов’язані деякі географічні назви: Перунова рінь (на Дніпрі), яка називається так тому, що Володимир впроваджуючи християнство звелів знищити ідолів, а Перуна кинути у Дніпро і коли він перетнув пороги він пішов на рінь: «І коли прибув, повелів поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з гори на ручай. … І, приволікши його, вкинули в Дніпро. І приставив Володимир (до нього людей), сказавши: «якщо де пристане він, то ви одпихайте його од берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вони вчинили звелене. Коли пустили (його) і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь»; [1.3; 49] урочище Перуни (на Черкащині) тощо. Грім і блискавка мають як позитивне (викликання плодотворного дощу), так і негативне значення (страх бути забитим блискавкою).

Світовид – бог Неба, небесного світила, найвищої святості. Ім’я цього Бога походить від – світло в його різноманітних значеннях: сонячне світло (день), білий світ, святий, священний. Гельмонд у « Слов’янській хрониці» називає Світовида «Богом Богів». Він символізує духовну божественну сутність.

Дажбог.[див. дод.8] Сонячний Бог, має прозоре для народного розуміння ім’я: даждь - «дай» і Бог – близьке до «багатство», тобто дослівно Даждьбог – «податель» добра, багатства («Ой дай Боже» - «Ой Дажбоже»). Він той, що дає буття. Хоча Дажбог цілком пов’язаний з небом, сонцем, як син Сварога, він також є богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому певний час серед дослідників досить була поширена думка про Дажбога (Даждьбога) як Бога дощу, але вона не отримала широкої підтримки.

Хорс. [див. дод.9] Немає одностайної думки про походження і функції цього Бога. Згадується у «Слові о полку Ігоревім».Переважно вважають, що ім’я Хорс походить з іранського xvar - сяйво, ново перського xurset – блискуче сонце, санскритського bara – вогонь. Хорс пов’язаний з небесним вогнем узагалі. Йому приносили жертви у вигляді хлібних виробів.

Стрибог. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник всіх вітрів: « Се ветри, Стрибожи внуки, веют с моря стрелами на храбрыя плъки Игоревы». [1.3; 73] Назва цього Бога, як вважають деякі вчені походить від слова страта (знищувати). «Д.Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна – його втіленням у повітрі. Він, як і перун, пов’язаний зі стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять за вітром, тому й Божество уособлює силу вітру». [2.9; 41] Він є творцем музичних мелодій, адже саме «подих вітру» - дихання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) – створює музику. Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда або Посвистача – покровителя погоди. Пантелеймон Куліш записав у Козелецькому повіті на Чернігівщині в 1856 р. розповідь 85-літньої жінки Гуйдихи та стару козацьку «Думу-сказання про морський похід старшого князя-язичника в християнськую землю»: «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував». [2.9; 42] У «Велесовій книзі» читаємо: «А Стрибог также ветрами ярится по Земле». [1.1; 15] «Можливо, його ім’я походить з індоєвропейського кореня “srei” – дути і іранського “sriva” – «красивий», «прекрасний». Це слово є епітетом, який використовували, як по відношенню до вітру, так і для прославлення сонця». [2.4; 201]

Велес (Волос).[див. дод.10] Один з найстаріших богів. Противник Перуна – володар «нижнього світу», водних і земних сил, пов’язаний з померлими предками. Вважається богом достатку. Християнин-літописець називає Велеса «скотьїм Богом», тобто опікуном домашніх тварин. А якщо врахувати, що череди худоби у давнину вважалося символом заможності взагалі, то стає зрозуміло, чому Велес – Бог багатства і достатку. Крім того, Велес – опікун купецтва, торгівлі. Також підтвердження цьому ми маємо з «Синопсису»: «Другий ідол Був Волос, бог скоту». [1.9; 155]

Те, що Боян у «Слові о полку Ігоревім» названий «Велесовим внуком»: «Чили въспети было, вещей Бояне, Велесов внуче…» [1.3; 72], вказує також і на те, що Велес був ще й Богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва. Ім’я Велеса, за деякими гіпотезами, походить від «волох» - волохатий.

Мокоша (Макош, Мокша). Богиня пов’язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. В давніші часи вона була Богинею землеробства і родючості, жіночої життєвої сили, достатку, покровителькою полів та домашніх тварин. Оскільки від врожаю і родючості тварин переважно залежала доля давніх русів («сповідників руської (язичницької) віри називали русами, русинами на противагу «християнам» (грекам – не русам)»[2.9;34], то Мокоша вважалась і Богинею Долі. Мовознавці стверджують, що ім’я дослівно означає «Матір долі».

Дана. Всеслов’янська Богиня Води, втілення жіночого першопочатку життя. В скіфо-сармацький період перестало бути ім’ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово Дон («вода», «ріка»), Донець, Дністер, Дніпро або Дунай – назви річок, оспіваних у багатьох слов’янських піснях. Переказ про Богиню Дану записав Геродот, описавши її, як незрівняну красуню, непорочну діву і мати всього живого, Богиню родючості.

Купайло (Купала). Бог літнього сонця, а також назва свята на його честь. Іван Нечуй-Левицький у дослідженні української міфології пояснює назву так: «Ясні літні небесні зливи, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купала родючу силу, а може, йод того, що на празник купала люде купались у воді, віруючи в її чудову силу».[2.9; 47] Інші дослідники припускають, що назва купала близька до індоєвропейського «кипіти», «палати», «пристрасно бажати». Однак нові дослідження довели, що назва Купайло походить від давньоруського коло – круг, колесо, коловорот – або ж грецького polos – полюс, вісь обертання, поворотна точка. Саме з цього погляду Купайло пов’язується з сонячним круговоротом та календарем. Свято Купала ніби ділить рік на дві протилежні частини: теплу і холодну, світлу і темну, проростання рослин і збору врожаю.

Ярило. Бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Корінь слова Яр - означає яри, нестримний, збуджений, сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. «Слов’яни уособлювали яр – весну, тобто ярість, мужність; молодість, свіжість – відновлення життя після зими». [2.2;15] Зберігся запис промови жерця храму Яровита, яку він виголосив у лісі від імені самого Бога: «Я – Бог твій, я той, хто вдягає поля муравою, а ліси листям; в моїй волі плоди нив і дерев, приплод черед і все, що служить на користь людині, - все це даю тим, хто шанує мене, і відбираю в тих, хто нехтує мною». [2.9; 48] Ярило – божество, близьке за своєю сутністю до купала, тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи, Ярило вважається символом родючості, чоловічої запліднюючої сили.

Коляда. Бог зимового Сонця, який повертає коло Свароже до весни. Згадується в Густинському літописі. Слово коляда багатозначне: Святий вечір, обряд славлення на різдво, сама пісня, винагорода за колядування, різдвяний подарунок. Сучасне мовознавство пов’язує значення слова коляда з коло, колокол, а також латинським calendae (календар, різдвяні канікули) та ін. Але в народному уявленні існує також жіноча постать – богиня коляда – не тільки як уособлення свята, але як Богиня-Мати, що народжує сина Божища-Коляду – тобто молоде зимове Сонечко.

Лада. [див. дод.11]Богиня материнства, старша Рожа ниця, опікунка гармонії, ладу у Всесвіті, мати двох першопочатків життя Лелі (води, жіночості – дочка Лади, молодша Рожаниця, Богиня жіночої любові) і Леля-Полеля (Вогню, Мужності).В «Синопсисі» читаємо: «…якихось богів Леля і Полеля шанували». [1.9; 155]

Числобог. Дослівно – Бог Чисел, Бог часу. У східних слов’ян вшановується під час зимового сонцестояння 21-22 грудня, тобто на Різдво Божища, а також одночасно і поруч зі Сварогом. Вважають, що на Різдво з народженням Молодого Божища Коляди час «оновлюється», тобто починається нове Коло Свароже. «Велесова книга» нам повідомляє: « И Числобог наши Дни здесь читает. Он говорит свои числа Богам, быть Дню сварожьему, быть ли Ночи». [1.1; 13]

Ось такі були Боги у східних слов’ян, які за класифікацією відносяться до вищого і середнього рівня слов’янської міфології. Синтезом усіх рівнів виступає – дерево світу . У слов’янських фольклорних текстах цю функцію виконують вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. Особливо вшановувався старий дуб – символ міцності; Ясен присвячувався Перуну; клен і липа – символи подружжя; береза – символ чистої матері-природи. До трьох основних частин світового дерева, за міфами, приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева – птахи, зокрема, зозуля – провісниця майбутнього; голуб – символ кохання; ластівка – доля людини; ворони – священні птахи; сова – символ смерті та пітьми та інші;сонце і місяць; до стовбура – бджоли; до коренів – хтонічні тварини (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо з жінкою. За допомогою світового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структура світу – три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальна структура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть ( в календарних обрядах зелене і квітуче дерево формулювало сприйняття цілісної картини світу). В XVIII ст. в Росії Феофан Прокопович опублікував приписання, в якому заборонялось людям «співати молитви перед дубом». В короткому житії Адріана Пошехонського, написаному у 1612 р., говориться о дячка, який поклонявся іконі Ільї – пророка (християнізованому Перуну), яку він закріпив до Ясеня.

Слов’яни вірили не тільки у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності – душі , яка, в їх розумінні, продовжувала своє існування після смерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукувалася добром на поклик людини чи набувала попереднього вигляду. З цього питання талановитий володимирський етнограф – священик Олексій Миколайович Соболєв в своїй праці «Мифология славян. Загробный мир по древнерусским представлениям» дає певні пояснення: « Наблюдая явление смерти, предок замечал, что тело умершего в первые минуты остаётся таким же, как было при жизни, но в нем уже недостаёт чего-то, что не есть тело, вместе с чем умерший был прежде живым, мыслящим и сознающим существом. Обращаясь к трупу и живому организму, предок прежде всего замечал, что трупу недостаёт дыхания. Отсюда у него является мысль, что дыхание и есть то нечто, которое делает человека живим, мыслящим и сознающим». [2.18; 48] Підтвердження цього ми знаходимо в слові «душа», як близьке до слів: дух, дихати, дихнути – в імені якої для людини співвідносяться уявлення про причину життя. «Акт смерти открывал человеку, что организм живит отдельное от тела начало – душа , без которой жить организм, или иначе, жить человек, бывает не в состоянии». [2.18; 48] На основі цього у давніх слов’ян складалось уявлення про смерть. Вони спостерігали за природою, розуміючи її по аналогії до себе, вони бачили, що з заходом сонця на ніч денне життя зупинялося, у природі все опинялося у пітьмі і засинало; бачили також, що з зменшенням яскравості промінів сонця зимовими туманами і хмарами починаються морози, небо перестає посилати дощі, природа замирає. Коли ж з’являється весна з теплими проміннями сонця – все оживлюється і починається життя. «Обращаясь к трупу и своему живому организму, предок замечал, что тело живет внутренней силой, теплотой, заключённой в нём, - цепенеет же и лишается деятельности с исчезновением внутренней теплоты, внутренней силы, и у него возникает воззрение, по которому жизнь отождествляется им со светом и теплотой, а смерть – с мраком и холодом». [2.18; 34] Віра в душу і язичницькі уявлення про вічний мир предків пов’язаний з вірою у «багатосторонній вплив предків на земне життя нащадків». [2.3; 10]

Міфологічні погляди стародавніх слов’ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок чого настає весна, а потім літо. З яйця-райця з’являється все живе на Землі. Ось читаємо уривок міфу про народження Світу: «В начале времен мир пребывал во тьме. Но Всевышний явил Золотое Яйцо, в котором был заключён Род – Родитель всего сущего. Род родил Любовь – Ладу-матушку и, силою любви разрушив свою темницу, породил Вселенную – бесчисленное множество звёздных миров, а также наш земной мир. Сонце вышло тогда из лица Его. Месяц светлый – из груди Его. Звезды частые – из очей Его. Зори ясные – из бровей Его. Ночи темные - да из дум Его. Ветры буйные – из дыхания… Так Род породил все, что мы видим вокруг, - все, что при Роде, - все, что мы зовем Природой». [1.2; 21]

Міфологія стародавніх слов’ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Тому міфологія слов’ян пов’язує оживлення з блискавкою. За міфами слов’янський Даждьбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (земного), яка була характерна для світогляду стародавніх слов’ян. Продовження роду слов’яни розглядали як священну справу, отже, при цьому шукали покровительства надприродних сил. Віра в божественне походження народу формувала впевненість людей в їх історичному призначенні, виховувала почуття злагоди, милосердя, поваги і любові до народу та рідної землі.

Перехід слов’ян до осілого господарства привів до прагнення відновити пам’ять про минуле предків, роду, племені, світу в цілому. З’являються міфи про світовий потоп, катастрофи, голод, пожежі, затемнення, нашестя диких звірів. Недавнє минуле набувало змісту легенди, при цьому втрачалася послідовність і наступність подій. Чимало міфів проникнуті ідеєю людської долі, мудрості, добра. Не випадково, що серед найстаровинніших богів високо пошановувалася Берегиня (Оберега) – богиня добра і захисту людини від будь-якого зла, хвороби, нещастя. В міру цивілізаційних зрушень у розвитку первісного суспільства міфи, поряд з фантазією, дедалі ширше стали спиратись на елементарні знання, віддзеркалювати ідеологію вірувань. Поширення язичництва знайшло свій відбиток у характері і змісті міфів. Чимало з них присвячувались небіжчикам. У древніх існував міф про Карну як божество, що опікується померлими, оплакує і береже пам’ять про них. Побутувала також Богиня печалі і скорботи – Желя, від імені якої походять слова жаль, жалоба та ін.

Значна частина міфів має історичну зафарбованість, вони тісно пов’язані з культом предків, возвели чування героїчної особи, яка сміливо перемагає сили природи, бореться з злими духами. З міфів була запозичена схема для історії держав, міст, родів, династій шляхом виділення в ній таких етапів, як зародження, зростання, розвиток, деградація, занепад.

До найдавніших історичних міфів належить оповідь про Оріану – стародавню країну оріїв, що існувала між Дністром та Дніпром задовго до нашої ери. Характеристика оріани значною мірою нагадує сучасні уявлення про Трипільську культуру. Існує міф про історію Дніпра, про Славуту – могутню ріку, води якої пливли до моря, живили людей рибою і всякою всячиною. «І послав Чорнобог дев’ять велетнів відняти у людей Велику ріку, перегородити її і випити всю воду. Кинулися люди за порятунком до мудрої Слави: «Гинемо без води», - вигукували вони. І тоді Слава здійнялася на високий крутий берег, простягнула свою десницю до неба і гучно скрикнула. Почув Сокіл-Род, що сидів на вершечку Падуба і вирії, скинув з себе пір’їнку, яка перетворилася в довгий гострий меч. Ним Слава порубала велетнів, але Чорно бог здійняв таку хвилю, що понесла Славу до моря. Підняв Біло бог Славу з дна моря і оживив її. Так Слава стала першою людиною, що здолала військо Чорнобога. І люди назвали велику ріку Славутою, Славутичем». [2.6; 54]

За визначенням відомого дослідника слов’янської культури Мирослава Поповича, в основі міфу – боротьба небесного персонажа-громовержця з його супротивником із «нижнього світу». Це так званий умовно основний міф. «Боротьба між силами світла і вогню, уособленими основним персонажем міфу, та його супротивником проходить на певній міфологізованій території, освоєній слов’янами, і в певному часі, прив’язаному до календарних свят». [2.14; 39] За основною схемою міфу зла сила, уособлена в Змієві, спустошує край і вимагає в данину людські жертви. Герой, в народних легендах – Коваль або два Ковалі, веде боротьбу із Змієм, зазнає поразок; подекуди говориться навіть, що він втрачає частини тіла, але зрештою він перемагає Змія, впрягає його у плуга і змушує орати борозну. Змій проорює межу або борозну до самого моря. В числі епізодів – заморожування водойми, в якій ховається змій. У східнослов’янських міфах боротьба розгортається біля Києва, Змій проорює Змієві вали або рів до Чорного моря. З діями Змія асоціюються пороги на Дніпрі. Також народна пам’ять зберігала уявлення про Карпати як про чародійне місце. «Cхідним рубежем міфологізованого простору був Дон, ця ріка осмислювалась як рубіж між «цим світом» і «країною мертвих»». [2.14; 49] Саме такими були основні міфи східних слов’ян, які відображали їх світосприйняття, уявлення.

З часом цей процес міфотворення дещо змінився: «З посиленням соціальної та майнової диференціації в середовищі населення Київської Русі язичницька релігія перестає виконувати об’єднавчу функцію між різними соціальними угрупуваннями. Тому постало питання про заміну язичництва християнською релігією, пройнятою ідеями монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди». [2.22; 276] Гармонійне поєднання двох релігій – сонцепоклонницької, тобто природної, і християнської, завезеної з Близького Сходу, знаменувало собою новий крок у духовному житті слов’янських народів. Язичницька релігія звичайно зветься поганством у християнському світі. Слово «поганий» латинське (paganus), спочатку визначало тільки мешканець пага – pagus, села, «селянин». Бо Християнство ширилося найперше по великих містах, а села, паги, позоставалися при своїй старій вірі, тому скоро слово «селянин – paganus» стало одночасно визначати й неохрещеного, цебто нехристиянина. Були тертя, переслідування державною християнською вірою простонародної язичницької, аж поки віруючі не стали на шлях порозуміння, хоча і часткового. «А греки, хотячи охрестити нас, аби ми забули своїх богів, сподівалися, що в такий спосіб вони навернуть нас до себе та зроблять з нас своїх невільників». [1.6; 46] Саме такою була думка людей про справжню суть християнства. Візантія не дозволяла місцевим єпископам ставати патріархами і митрополитами, а тільки повинні були бути греки.

Таким чином, на основі джерел і праць дослідників, ми охарактеризували основні міфи і релігійні уявлення східних слов’ян, і наблизилися до наступного розділу роботи, тобто до «нижчого рівня» слов’янської міфології, яка була більш близька і зрозуміла населенню регіону.

ІІІ. Демонологічні уявлення та повір’я

Розглядаючи демонологію, ми знову опиняємося у міфічному світі. Демонологія є сукупністю міфічних уявлень, заснованих на вірі в духів-демонів, які шкодять або сприяють людині в її справах. Переважна частина образів народної демонології має дохристиянське походження, це були часи міфотворення.

Вживання терміну «демонологія», на думку деяких дослідників, є некоректним по відношенню до релігії предків. Типове розуміння слів демон, демонізм і демонологія зводиться до поняття «злої сили» і вчення про неї. Ранньохристиянське уявлення про демонів пов’язане з образом злої демонічної, бісівської сили. Демон – це узагальнене уявлення про якусь непевну і неоформлену божественну силу, злу чи (рідше) благодійну, часто визначальну для життєвої долі людини. Дух є безтілесною істотою, яка може показувати людині, оскільки вони перебувають у постійній взаємодії з людиною і визначають її душевний і психічний стан.

У слов’янській міфології існує відносна байдужість до поділу на злих і добрих духів, адже Добро і Зло, яке приносять дух, визначається ставленням до них людини. Тому давні слов’яни приносили жертви різним духам, які могли чинити як добро, так і зло, щоб задобрити їх і відвернути від себе небажані події чи явища. Навіть після прийняття християнства, як за давніх часів, як і через тисячу років, люди готові діяти за принципом: «Бога люби, але й Чорта не гніви».

Демонологія відноситься до нижчого рівня слов’янської міфології. До нього відносяться різні групи не антропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов’язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Слов’яни наділяли духами як моральні якості людини, так і фізичні предмети: одні духи були добрими, інші – порочними. У слов’ян вони мали назви богів вітряних, лісових, польових, земляних і водяних. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяними, криничними, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, а також - вій, вовкулака, лісовик, упир, берегиня тощо. Це основні духи –демони, в яких вірили слов’яни. «Деякі з них були фантастичними істотами – наприклад, чорти , які за демонологією слов’ян становили цілу ієрархію й осмислювалися не лише як «нечиста сила», а й як іпостась домашнього духу (домовики )». [2.10; 242] Прокопій в своїй праці «Історія» зазначає: «Поклоняються (слов’яни) також рікам і німфам , і іншим божествам, і всім ім приносять жертви; під час цих жертвоприношень ворожать». [1.3; 45] Народна уява найчастіше надавала демонічним істотам людської подоби, тобто наділяла їх антропоморфними рисами. Демонологічні уявлення пов’язані з явищами природи, господарсько-побутовим життям.

Особливих труднощів, як було з вищими найдавнішими божествами, при вивченні цих «демонів – духів» не виникає, оскільки народна пам’ять зберегла про них багато відомостей, бо ще і досі подекуди люди вірять в цих істот, особливо це спостерігається в селах, де добре зберігалася традиційна культура. Однак, варто зазначити, що виникають труднощі пов’язані з трактуванням цих духів з християнської точки зору – чим і «поплутали» людей. З огляду на це, ми й можемо дати певну характеристику цим духам.

Домовик (похатник, господар, хованець, служка, помічник) – Божество дому, родини, який походить, вірогідно, від культу Предка і домашнього вогнища. Недарма він живе за піччю або під порогом хати. «Домовики – се домашні духи. Вони постали з тих крапель, що чорт, замочивши палець у воду, стріпував позад себе. Вони сидять по хатах і при запаленій страсній свічці їх можна бачити. У багача у шерсти, у бідака лежить голий». [1.8; 389] Домовик невидимий, але іноді він показується маленьким дітям. Його перевозять у нову хату, щоб охороняв родину. Коли родина живе в злагоді із своїм Домовиком, він навіть намагається допомагати по господарству. Іноді Домовик має Доманю (Домасю, Домаху, Домцю), що означає «пані, господиня дому». Вона іноді допомагає жінкам прясти. Домовики люблять домашніх тварин, особливо кішку й козу, але бояться сороки. Домовика не можна залишати, коли переїздять у нову хату, слід покликати його з собою, підставивши черевик: «Домовик, Домовик! Ось тобі сани – сідай, їдь з нами!» або й просто: «Хазяїне, ходи з нами до нової хати!» Інакше він образиться, що його не шанують, і буде турбувати людину, а іноді шкодити їй. Тум ми бачимо поєднання добра і зла.

«Існує повір’я, що інколи Домовик «душить» сплячу людину, ніби навалюючись на неї, не дає дихати. Тоді треба спитати: «На добро чи на зло?» Якщо він теплий – на добро, якщо холодний – віщує хворобу». [2.9; 58]

Залишившись у хаті, з якої вибралися господарі, Домовик починає шкодити новим господарям: стукає вночі, розкидає речі. Таке ж відбувається, якщо до хати випадково впустять чужого Домовика.

Зображують Домовика у вигляді дерев’яної скульптури бородатого дідуся і ставлять на Покуть поруч з іншими Богами.

Русалки – це первісно Діви – Богині природи: рік, озер, джерел, рослин, лісів, полів тощо. То є ті самі німфи, про яких згадує Прокопій. «Ся назва походить від кельтського слова рус – (тобто вода), від кореня якого руське слово русло, означає середину річки. Русалка означає жительку русла води». [1.7; 102] Русалок можна вважати етнічними символами української національної демонології. Принаймні в інших народів вони не знайшли такого поширення: у білорусів цей образ має інший вигляд («кикимора»), у росіян він зустрічається, як правило в суміжних з Україною районах. Саме на Україні його опоетизовано в літературних творах, передусім «Лісовій пісні» Лесі Українки. Створена нею Мавка є, звичайно, художнім образом: науковці ж розрізняють кілька різновидів русалок. Зокрема, Д.К.Зеленін подає такий перелік: купалка, водяниця, жартівниця, лешачиха і нявка (мавка), лоскотуха, криниця, мемодиха – істоти дещо вищого ґатунку. Таке розмаїття назв – не просто локальні етноніми, а, як свідчать зібрані дослідниками матеріали, - різні типи русалок. Це молоді вродливі жінки, котрі живуть у воді (типовий український варіант), у лісі (характерно для білорусів) або в полі (російський варіант) і люблять лоскотати перехожих: «Іноді вчиняють напад на людей і залоскочуть їх до смерті». [1.7; 102] Мавки, на відміну від русалок мали, довге лляне волосся, вони уособлювали дітей, що народилися мертвими або померли нехрещеними. Саме вони своїм співом і привабливим виглядом заманювали хлопців і залоскочуть до смерті. «Русалки – се водні красавиці вони виходять ночами на береги озер, рік, протоків голі, в вінках із осоки або галузок, сідають на траву і чешуть коси або виводять танці». [1.8; 398] У найдавніших слов’янських міфах простежується певний зв’язок Русалок з культом рослин та культом води. Лісові Русалки живуть на деревах, гойдаються на гіллях. Русалки – добрі Божества врожаю, покровительки рослинної сили природи. Русалки не мають на собі одягу, у них біле знекровлене тіло. В одній з русалчиних пісень співається, що русалки просять у жінок намітки, а в дівчат сорочки: « Сиділа русалонька на білій березі, Просила русалонька у жінок намітки: Жінки-сестрички, дайте намітки: Хоч не тоненької, аби біленької. Сиділа русалонька на білій березі, Просила русалонька у дівчат сорочки: Дівчата-сестрички, дайте сорочки, Хоч не білесенької, аби тоненької». [1.4; 343] Русалки задають питання, при відповіді на які вони відпускають дівчину чи хлопця: «Ой, біжить, біжить мила дівчина. А за нею та русалочка: «Ти послухай мене, красна панночко, Загадаю тобі три загадочки. Як угадаєш – до батька пущу, А не вгадаєш – до себе візьму: - Що росте без кореня? - Що біжить без повода? – А що цвіте без цвіту? Панночка загадку не відгадала, Русалка панночку залоскотала». [1.4; 344] Оберегом від них слугував хрест та полин.

Лісовик [див. дод.12] - Бог лісу, можливо, первісно Бог-пастух, який випасає лісову худобу: оленів, ведмедів, вовків, зайців. Ому люди-пастухи укладають з Лісовиком угоду, приносячи йому в жертву яйце або печиво із житнього борошна, які кладуть на лісовому перехресті чи на галявині. Тоді дикі лісові звірі не будуть забирати в людей їхню худобу. «Імовірно, первісно це були жертви Богові Лісу, пам’ять про якого була викоренена християнством». [2.9; 59] Фольклористи зібрали лише пізніші уявлення про лісовика: його можна пізнати з того, що він, при всій схожості з людиною, не має тіні. Він любить пожартувати з людиною, завівши далеко в ліс і сплутавши дорогу. Щоб вибратися, треба вивернути навиворіт сорочку або вдягнути черевики не на ту ногу – тоді повернеться пам’ять. Проте значної шкоди людині він не робить, навпаки, під опікою Лісовика її не чіпає жоден дикий звір у лісі. «Вважалося, що Лісовик буває жіночої статі. Лісові люди вели своє господарство, створювали сім’ю і жили, як звичайні люди, хоч і походили від вовчиць, ведмедиць, олениць». [2.13; 222] Ідентичний з Лісовиком карпатський Чугайстер, відомий своїми веселощами, який примушує зустрічного чоловіка танцювати, граючи йому на сопілці: «…це заклятий чоловік. Він ходить лісами і ніхто його не вб’є, ані з’їсть, бо так йому «пороблено»…а шкіра його покрита буйним волоссям. Сповняє страшну функцію смерті нявок, бо вбиває їх і їсть. Чоловікові не робить зла, хіба попросить чемно у танець…» [1.8; 391] В російській міфології до нашого Лісовика подібний Лєший, котрий, однак, значно ближчий до тюркського Шуралє. Лєший боїться солі, вогню і липового поліна – таке уявлення все позначене християнськими стереотипами мислення, мовляв: «Усяка нечиста сила боїться липового поліна». Одна казка починається такими словами: «Жив у лісі такий бог лісовий, і було три брати. Пішов один брат до того бога найматися пасти бичка». [1.8; 390] В цій казці лісовик убиває двох братів, бо не додержують угоди, а третьому дає багато грошей.

Водяник - втілення стихії в образі Водяного царя. Уявлявся як старий довгобородий дід, який панує над Русалками. Якщо людина необережно втручається до його царства, Водяник може дуже зашкодити, навіть утопити, перевернути човен тощо: «Псує греблі, ломить у млинах колеса, коли недобрий, а як люди наближаються тоді до його царства, купаються або роблять щось на березі, то лякає їх і то так, що вони відлежують довго переляк. Погодяться одначе, й мирно з людьми». [1.8; 392] Тому моряки і рибалки завжди намагалися умилостивити Водяника: в давні часи йому приносили в жертву чорну тварину (півня, козла). Існував звичай тримати на кораблях чорну кішку, яка також вважається оберегом і для мірошників водяних млинів. Іноді жертви Водянику приносили й пасічники, щоб уберегти бджіл від повені: вони кидали в річку свіжий мед і віск, а подекуди навіть перший бджолиний рій (первак).

Згідно з легендами про створення світу, Водяник походить від чорта. «Бог скинув чорта та злих духів з неба і кожен із них летів до землі 40 діб; коли ж Господь сказав «Амінь», то хто де був, там і залишився: у воді – водяник, у болоті – болотяник тощо». [2.13; 221]

Вірили, що водяник може показуватися у вигляді сома, щуки або іншої риби. Неодмінним атрибутом Водяника є тризуб, котрим він вибиває із землі прісну джерельну воду, щоб живити рослинність. Отже, Водяник також має божественні риси.

Чорт (біс, диявол, дідько, сатана, щезник) – як духовна постать, і як незвичайна обдарована людина. «Ще в XVII ст. східні слов’яни уявляли його дещо інакше, ніж ми звикли зараз: Кудесник, Кудес – чорт або чарівник, так писав Самбо Беринга про Чорта у Своєму «Лексиконі…» (1627). [2.9; 63] Таким чином, ми маємо три синоніми як чаклун, відун, відьмак та інші. Слов’яни, як відомо, без особових мук сумління часто зверталися до чарівника, не вбачаючи в тому великого гріха. Проблема виникла, оскільки з прийняттям християнства всі давні Боги й духи були віднесені в розряд «нечистих». За християнськими уявленнями, чорт – людиноподібна істота, вкрита чорною шерстю, з рогами, з хвостом і копитами. Митрополит Іларіон зазначав, що «з бігом часу на чолі всіх «злих» сил став Чорт, що тепер став зватися Дияволом, Сатаною чи демоном, і йому мали підпорядковуватися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкідники життя… всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту». [1.7; 134] вірогідно, вже під впливом церкви виробилися уявлення про те, що Чорт нібито за послуги відбирає в людині душу і що він так само смертний як і людина. Отже, такого Чорта важко віднести до духів чи Богів. Відомо, що людей, наділених якимись особливими якостями, часто називали «чортами». У давні часи це могли бути знавці письмен, чарів, які читали і ворожили за «чертами і різами». Образ чорта в слов’янській міфології докладно описаний переважно з християнської точки зору, бо це було їм вигідно і тому питання залишається малодослідженим з дохристиянської точки зору. Народна мудрість не даремно говорить: «Не такий Чорт страшний, як його малюють!» і в цьому є не тільки велика мудрість, але й велика таємниця.

Перелесник – літаючий дух спокуси, який заманює жінок і дівчат, кохається з ними в ночі й забирає силу та вроду. Уявляється в образі гарного палкого юнака з «буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима, як писала Леся українка в «Лісовій пісні». Іноді Перелесника прирівнювали до літаючого змія, котрий відвідує жінок і за проведені з ним ночі дарує дорогоцінні прикраси. Вважалося небезпечним докоряти жінці за зв’язок зі змієм, бо розгніваний Змій може спалити хату.

Про Перелесника поетично написала Леся Українка у вірші «Як я люблю оці години праці»: «…До неї уночі з’являвся перелесник, Не дияволом з’являвся, не марою, Спадав летючою зорею в хату, А в хаті гарним парубком ставав… На ранок, як співали треті півні, Зникав той Перелесник, а дівчина Уквітчана , убрана засипала Камінним сном. А потім цілий день Бліда ходила, мов яка сновида…» [2.9; 64] Перелесник, судячи з імені (від ст.. сл. Прелесть) – спокусник, у християн близьке до прелюбодій – «осквернитель шлюбного ложа», який спокушає заміжніх жінок.

Берегиня – Богиня-захисниця народу, відома сьогодні як Богиня народної пам’яті, яка зберігає прадавні звичаї. У «Велесовій книзі» вона згадується так: «Течуть ріки великі на Русі. А повна вода дзюрчить співами стародавніми про тих бояр, що не боялись до полів проти готів виходили і багатство літ битися за вольність руську. Ті славні нічого не берегли, ані життя свого, - так прорекла їм Берегиня ». [1.7; 79] Як бачимо, тут берегиня пов’язана не тільки з водою, співами, але й з віщуваннями.

Упир – найдавніше уособлення зловорожих сил; покійник, що виходить з могили, яби висмоктувати з людей кров (потинати). Міг з’являтися у різній подобі (собаки, кота, двох хлопчиків), ходити пішки або їздити на коні. Упир мав дві душі, одна з яких не покидала тіла і після смерті. Вважалося, що Упирі бувають родимі та роблені. Перші народжувалися із хвостиком. Робленим Упирем ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили. Наприклад, на волині вірили, що упирем ставав кожний самовбивця. Розпізнати упиря можна по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті – по напрочуд свіжому яскраво-червоному обличчю. Побутувало повір’я, що, крім мертвого упиря, в кожному селі був і живий, який захищав громаду від мертвого. Щоб знешкодити Упиря, в його могилу кидали жменю маку, закопували осикового кілка, а подекуди й пробивали ним потилицю покійника: «Коли хто хоче позбутися опира, щоб не ходив та не потинав людей, то повинен обнести його довкола села чи міста три рази, а він перестане ходити. Можна також пробити його крізь груди осиковим колом. Найліпше, одначе, викопати, порубати на кусники і забити осиковий кіл у голову. Тоді напевно перестане раз на все ходити». [1.8; 403] Іван Франко в свої розповіді про «Сожжение упырей в с.Нагуевичах в 1831г.» [див. дод. 13]зазначає, що на сторінках «Киевской Старины» з’явилися розповіді, про які він чув ще в дитинстві. Справа стосується спалення кількох чоловік, підозрілих громадою у тому, що вони упирі і були причиною холери, що була в той час. В людей були різні прикмети щодо Упирів, одну з них записала його дружина Ольга Франко: «Упырь як спыть, то все на лави, пид викном, Але не так, як други люде. Вин усе лягае головою до дверей, а ногами до образив – по Тим его и признати можно». [1.8; 513]

Мара – міфічна богиня зла. Пізніше образ мари уособлював хворобливий, тривожний, неспокійний сон. «Мислилися страшною істотою жіночої статі, нічним привидом, що насідав на сону людину, а коли прокидалася, то мара миттю зникала». [2.13; 223]

Вовкулака - надзвичайна напівфантастична істота. Вовкулаки могли бути вроджені та зачаровані (обернені). Вродженим Вовкулаком ставала людина, що народилася під певною планетою. Вірили також, що коли вагітна жінка побачить вовка, то в неї народиться дитина-вовкун.

«Також коли чоловік спить із жінкою проти святої неділі і тоді почнеться хлопець, буде вовкулаком. Вовкулаки мають під пахвою таку ямку, в котрій сходяться кінці шкіри. Через ту ямку вивертається шкіра і чоловік входить до середини, а на верха виходить вовк, коли прийде не се пора». [1.8; 403] Зачарованими ж Вовкулаками стають ті , яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі через устромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згоди людини. На відміну від зачарованих вовкулак, що перебувають у вовчій подобі по кілька років, вроджені ж – живуть у сім’ї як звичайні люди і лише у певний час, найчастіше вночі, перетворюються на вовків, об’єднуються з їхніми зграями і винищують худобу. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаку людський образ: стягнути з нього шкуру, провести через хомут, розірвати мотузку, що висить у нього на шиї, та інші. Існує в народі така легенда, в якій мова йдеться про вовкулаку: «Один наймит підгледів раз, що хазяїн перекинувсь через пеньок за гумном, зробивсь вовкулаком і побіг у ліс. Наймит взяв дай перекинувся теж…і побіг у ліс. Довго блукав…і їв усяку падаль. Далі стало йому скучно без людей, да вже не знає, як перекинутися в чоловіка…да й вже насилу хазяїн здогадавсь, що е не вовк, да взяв і перекинув його навпаки через пеньок. Наймит йому в ноги. А хазяїн…- То ж, небоже, - каже, - не роби, чого не знаєш». [1.9; 152]

Вій - демонічна істота, що має образ старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі й густі вії, що тягнуться аж до землі. В народних переказах відомий ще під назвою шолудивий Буняк. «Погляд його може вбити людиною, від нього будинки западають під землю, а на їхньому місці утворювалися озера або провалля». [2.13; 220] Тут ми яскраво бачимо приклад, як люди пояснювали звичайні природні явища.

Від згубної дії його погляду рятує те, що вій нікого не бачить крізь свої густі вії та брови. Ймовірно, з оповідями про Вія, пов’язані повір’я про недобрі очі й зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується.

Так характеризуються основні духи-демони, в яких вірили східні слов’яни і в яких деякі люди ще вірять і досі, принаймні знають і уявляють собі. Іноді вони становляться чудовим предметом для розповідей маленьким дітям, які перенесуть ці спогади в наступне покоління.

З перерахованими вище богами та духами пов’язані різні народно-календарні звичаї, які є невід’ємною частиною духовної культури східних слов’ян. Це певні ритуальні дії і словесні формули, пов’язані з традиціями родового, племінного і народного життя, зумовлені природою та змінами пір року і залежними від них датами і періодами сільськогосподарських чи інших робіт, побутом людей. «Звичай народу – це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому». [1.4; 5]

Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних справах і найбільших всенаціональних, це втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. Майже в усіх народах світу існує повір’я: «Той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу». [1.4; 5]

З історичним розвитком, склався традиційний порядок відзначення різних подій, свят і т. ін., пов’язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів тощо.

Народна обрядовість у багатьох випадках тісно пов’язана з народним календарем. Найдавнішим способом визначення більших відтинків часу були пори року, спершу дві – тепла і холодна, літо і зима; згодом чотири, початок яких припадав залежно від кліматичних умов на різний час. «Роками почали рахувати час лише у Київській русі (від створення світу), і тому давні українські документи датуються від того часу (а з IV ст. – також від народження Христа з різницею між цим датуваннями в 5508 років)»[2.20; 43]

Народні звичаї і обряди супроводжувались, як правило, магічними діями, релігійними церемоніями, замовлянням та співом, танком і ходінням, драматичними дійствами. Звичаєвість була у великій пошані особливо серед українського народу. Тарас Шевченко писав, звертаючись до України, як до матері: «Чи то рано до схід сонця Богу не молилась? Чи діточок непевних звичаю не вчила?» Як бачимо з цих слів, не вчити своїх дітей звичаїв – то чи не найбільший гріх для матері.

Східнослов’янська звичаєвість надзвичайно давня, вона зародилася задовго до прийняття християнства. Літописець Нестор писав: «Усі племена мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов». [1.3; 38] Тому є підстави вважати, що прийняття візантійської культури Володимиром великим не було, як вважають дослідники(О.Воропай, В.Хоменко та інші), поєднанням бідного з багатим – це була зустріч двох рівновеликих, а різних за духом і характером культур. З часом вони так злилися, що важко їх відрізнити.

Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі, а несли в дім благополуччя і добробут. У цих діях, рухах і словах у календарні дні чотирьох пір року полягає і вся поезія світосприйняття і світобачення.

Зимові звичаєві обряди, як правило, починаються з Введіння(4 грудня за новим стилем), що колись було пов’язано з початком нового року, а пізніше з християнським святом Введіння в храм Пресвятої Богородиці. З першим снігом господарі ховають реманент, лагодять сани, готуються до різдвяних свят. Господині прядуть, дівчата вишивають, щоранку вмиваються «першим снігом» та витираються червоною крайкою – щоб були рожеві. А ще був звичай у дівчат – «чарівниць) святити воду з річки в ніч проти Введіння, пропускаючи її між двох вогнів: «…там дівчата зійшлися на таке місце, де три води докупи зійшлися – три струмки зливаються водне русло. Набрали дівчата у глечик води, запалили два поліна, а коли вогонь добре розгорівся, тримали їх над череп’яною мискою і лляли воду так, щоб вона проходила між двома вогнями. Щось вони там ще шепотіли, але що саме – не чув…» [1.4; 12]

Далі шанують свята Катерини, Андрія, варвари, Миколая, вечорниці, святвечір, коляда, вертеп, щедрий вечір, Новий рік, або свято Василя, голодна кутя, Водосвяття тощо.

Одним із найцентральніших свят залишалося вшанування язичницького Бога Коляди. Напередодні Різдва готували різні страви, серед яких обов’язковою була кутя, святково прибирали хату, накривали стіл. Кутю ставили поряд із снопом жита чи пшениці, символізуючи врожай у наступному році. Важливим елементом даного свята було колядування – поздоровлення та добрі побажання, які висловлювалися у формі пісень-колядок: «Бігла теличка з березничка Та до дядька в двір. Я вам, дядьку, заколядую, А ви дайте пирога. А як не дасте пирога, Візьму бика за рога Виведу на поріг Та викручу правий ріг. Буду рожком трубити, А воликом робити, Пужкою поганять, Хліб-сіль зароблять. Будьте здорові з празничком!» [1.4; 46]

Прихід весни святкувався як одне з найбільш очікуваних свят і супроводжувався різними обрядами. Весна розпочинається, звичайно, з пробудженням природи від зимового сну, і в народі цей період відповідно повниться циклом свят, пов’язаних із стародавніми міфами та віруваннями, що супроводжуються піснями, іграми та хороводами. У своїх легендах та казках слов’янський народ створив чудовий образ весни – чарівної молодої дівчини з вінком квітів на голові. Цю дівчину-весну як бажаного гостя піснями-веснянками закликають до господи: діти – солодким печивом у вигляді пташок, а молодь – чудовим обрядом: найвродливіша з дівчат напередодні святого Юрія (раніше – Леля) одягається в білу вишиту сорочку, кладе на голову вінок з весняних квітів, підперізуються зеленім поясом із трави і квітів і роздає дівчатам свої дари – вінки, що є символом незабарного весілля. Народний образ весни в білому і в зелені – це символ надії, сили і краси. Найпоширенішими серед обрядів були проводи зими. Вена, згідно з звичаями починається зі Стрітення Господнього, що злилося з народним віруванням про Стрічання. У цей день зима, кажуть, іде туди, де було літо, а літо – де була зима. По дорозі вони зустрічаються і говорять між собою: «-боже, поможи тобі, зимо, - каже літо. – Дай, Боже, здоров’я, - відповідає зима. –Бач, зимо, - дорікає літо, - що я наробило і напрацювало, ти поїла і попила!» [1.4; 119] На Стрітення старої зими і молодого літа якщо до вечора стане тепліше – перемогло літо, а якщо холодніше – зима. Ясна і тиха погода в цей день віщує добрий урожай і роїння бджіл. Вітер – погана ознака. Відлига – жди пізньої весни і бережи корм та хліб, бо в поле вийдеш не скоро. «Як на Стрітення півень води з калюжі нап’ється, то господар біди набереться» [1.4; 120], тобто ще бути стужі.

Одними з найцікавіших є Зелені свята, які відносяться до сонячного культу – свята Ярила з поєднанням культу квітів. Під час Зелених свят квітне і половіє жито й, за народними віруваннями, прокидаються мерці, виходять на світ русалки-нявки. Вночі вони блукають у житах, і тих, хто туди заникне, залоскочуть до смерті. Господині білять бузком, жасмином, трояндою хати, заквітчують їх у середині клечанням, лопухом, липою, вербою (тільки не осикою, бо це відьомське дерево), встеляють долівку пахучими травами, дівчата плетуть вінки. Зелені свята мають свої під свята: «плетіння вінків», «клечальна субота», «клечальна неділя», «русалки», «проводи русалок», «поминання мертвих». Ось уривок пісні яку наспівували дівчата в полі, завиваючи вінки: «Ой, зів’ю вінки та на всі святки, Ой, на всі Святки, усі празнички, Бо в саду весна розвивається…». [1.4; 335] А ось уривок з пісні, яку співали підчас проводів русалок: «Проводили русалочок, проводили, Щоб вони до нас не ходили, Т а нашого житечка не ломили, Та наших дівчаток не ловили». [1.4; 349]

Наступним, теж одним з найцікавіших, є язичницьке старослов’янське свято Купала (Івана Купала), яке відзначалося з давніх-давен 24 червня й збігалося з літнім сонцестоянням; складається з двох свят – Купала (поганського Бога зелених плодів, якому приносили в жертву хліб – головний плід землі) і християнського свята Різдва святого пророка Предтечі – хрестителя Господнього Іоанна (Івана) (7 липня за новим календарем). Упала відзначала переважно молодь у купальську (іванівську) ніч. Свято поєднувало елементи культу Сонця, аграрної магії, очисних та еротичних обрядів. Найбільше поширення отримало плетіння вінків з різних квітів і трав, розпалювання вогнищ примітивним способом і перестрибуванням через них, купання або обливання водою означало очищення. В цей вечір дівчата ворожили на вінках [див. дод.14]: «В гаю зелеленьким соловейко щебече, соловейко щебече; там дівчина мила віночок пустила З барвіночку, з барвіночку. Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку, За милесеньким, за милесеньким…» [1.4; 365]

Це були основні народно-календарні свята в яких більш-менш збереглися старослов’янські звичаї. Як ми бачимо етнічні народні звичаї, обряди тощо, значно потерпіли від християнської релігії, яка намагалася стерти з народної пам’яті поганські звичаї і нав’язувала їм свої, хоча вони були дещо схожі. Звідси ми можемо і говорити про те, що до прийняття християнства в нас вже була високо розвинута культура, яка злилася з християнською, а не щезла взагалі. Вона розвивалася паралельно з християнською, яка прийшла з Близького Сходу, мала вже сформовану календарну систему, більше того, слов’яни наблизилися самі до віри в одного Бога – Вседержителя. Християнство дещо прискорило історичний процес, але при цьому занепала етнічна майже сформована релігія, з цілим комплексом народних звичаїв, обрядів, ритуалів, вірувань тощо. Східнослов’янські народи йшли власним шляхом розвитку, будували, хоч і повільніше, ніж в інших регіонах, але власну «культуру», при якій їм, природно, жилося б краще. Тож для етнічної культури Християнство тільки зашкодило, м’яко кажучи. Бо певні здобутки, які ми отримали, хоч і були сприятливими для прискорення розвитку, але розвитку не етнічного. Ось така в нас і вийшла культура.


Висновки

Дослідивши народну демонологію і міфо-ритуальну традицію слов’ян ми дійшли таких висновків.

В ході роботи був охарактеризований міф як джерело релігійних вірувань, демонологічних уявлень. Була описана міфологічна система. Розглянули міф в трьох рівнях, відповідно до яких і розглядались питання в курсовій роботі. Міфи – це форма світогляду. Це також різновид усної народної творчості, в якій переважають фантастичні уявлення про навколишній світ. Реально існував основний міф, на основі якого вже створювались інші (наприклад, боротьба «світла» і «темряви», «небесного і «земного» тощо).

Народні уявлення розвивались паралельно із історичним розвитком, тобто з самого початку формування слов’янських народів. Спочатку вони ще мали досить примітивний характер, приблизно ще з ІІ тис. до н.е., проста віра в жіночі божества, але згодом, минаючи віки, з соціально-економічним розвитком, з’являються нові божества, закріплюються старі, або занепадають, створюється високорозвинений культ верховного божества – Вседержителя, в залежності від домінуючої діяльності, ставився й бог, який відповідав за цю діяльність. Формуються уявлення про всесвіт, розвиток, закономірності, результатом чого став створений слов’янський календар.

Релігійні вірування виникли з міфів, які створив слов’янський народ, це була своєрідна форма світогляду, спосіб пояснення дійсності, це був засіб консолідації людей. Релігійні вірування напряму були пов’язані з потребами населення. Міфів було багато, як і варіантів релігійних вірувань. Вони були різними майже скрізь, бо не було консолідації, не було єдності, того зв’язку, який би зумів сформувати єдиний пантеон. Основний міф який існував, тільки те і зробив, що суть у всіх варіантах була одна ї таж.

Язичники чи як їх ще називали поганці, м’яко кажучи, значно постраждали від Християнської релігії. Щоб зазначити як вона вплинула слід зазначити на що вона могла вплинути, що було таке, що могло зачепити світову релігію і наштовхнути до рішучих дій, чому це її непокоїло. Слов’янська язичницька релігія досягла високого рівня розвитку, сформовані культи богів, окремі пантеони, наближені один до одного, зроблена спроба зробити єдиний пантеон при Володимирі Великому, так званий князівський, разом з спробою об’єднати слов’янські землі. Язичницька релігія наблизилася до віри в верховного Бога, який керував би всіма іншими, йому би поклонялись усі в першу чергу, вони поступово наближувались до віри в єдиного Бога, до створення своєї власної етнічної релігії. І тоді втрутилась світова релігія яка, природно, придушила розвиток етнічної, бо в цьому вже немає потреби – існує єдиний Бог у трьох іпостасях: отець, син і святий дух, який відповідає за все. Більше того, Християнська церква хотіла якнайскоріше знищити поганську віру, вводила різні заборони, примушувала хреститися, знищувала язичницьких ідолів, культи та нав’язувала свої суворі закони, називаючи язичницьких божеств – бісами, а духів – демонами, в розумінні – злий, поганий (від поганський – християнське позначення язичників, початково означало – селянський, селянин, а після християнізації змінилося, тому, що в сільську місцевість християнізація пройшла стороною і тому жителі села – поганці стали асоціюватися з словами не хрещений, язичник). Розуміючи, що стерти з народної пам’яті уявлення, віру, яка складалася тисячоліттями і яка була основою їхнього існування, практично не можливо, православна церква почала приєднували язичницькі культи до своїх, сподіваючись, що з часом люди забудуть свої рідні. На сучасному етапі ми це добре спостерігаємо, якщо порівняти календарі, свята, ритуали проведення (наприклад, язичницьке свято вшанування Бога Купала і християнське свято Івана Купала – різдво святого пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана). З огляду на це не можна не помітити той факт, що якби не було сформованої релігії не було б що і приєднувати до сформованої. І ще одне спостереження: якщо можливе навіть часткове приєднання язичницької віри до християнської, разом з своїми обрядами, ритуалами, то це свідчить перш за все про схожість цих релігій. Вони схожі, бо суть в усіх релігіях одна. І всі релігії при цьому розвивались кожна в своїй колисці, і головне, майже нічим не відрізняються за суттю. Так само розвивалась і слов’янська етнічна релігія, тільки набагато пізніше, з об’єктивних історичних причин. Завдяки християнізації, відбулось прискорення розвитку культури слов’ян, але не етнічної.

Етнічні слов’янські звичаї зародились дуже давно, з незапам’ятних часів. Вони були тими неписаними законами якими керувались люди в повсякденному житті. З історичним розвитком був створений певний порядок виконання дії. Звичаї були напряму пов’язані з народним календарем, тобто існувала система звичаїв, як змінювалась циклічно раз на рік. Звичаї збереглися до нашого часу, тільки більш спростовані, аніж раніш.

Демонологічні вірування засновані на вірі в духів-демонів, які здатні впливати на людей, шкодячи чи допомагаючи їм. Тому їх розподіляють на «добрих» і «злих». Але існують і такі які іноді можуть змінитися і стати злими (наприклад – домовик). Демонологічні вірування здебільшого схожі на казки для неслухняних дітей, але вони є перш за все – формою світогляду, бо є також «нащадками» міфів. Особливістю було те, що люди однаково ставились як до добрих, так і до злих духів, бо вважали, що людина сама своїми діями визначає ставлення до неї духів –демонів чи божеств. Вони приносили жертви як добрим, так ї злим духам. А якщо духи зроблять щось погане, то людина звинувачує в цьому тільки себе.

Розглянувши проблемне питання про наявність стану жреців ми дійшли висновку, що такий стан ймовірніше був, принаймні мав бути, оскільки рівень розвитку язичницької релігії був високий як і культова обрядовість і потрібні були люди, які зналися б на цьому, які б слідкували за культовими місцями (святилища), які тоді вже існували. Князі і старійшини не могли цим постійно займатись(це, навіть об’єктивно, займало б багато часу), але присутність їх при цьому не виключається.

Питання про наявність єдиного верховного божества було найбільш дискусійним, але ми зуміли, все ж таки розібратись в ньому. Єдиного Бога в східних слов’ян та й взагалі в усіх слов’ян, не було. Це не був Род, як вважав Рибаков та інші, це не був і Перун, як свідчать деякі джерела і дослідники – його просто ніколи не існувало і не могло існувати з об’єктивних причин: слов’яни ніколи не були політично об’єднані, а від так і не могли мати спільних богів. Таке твердження було нами підтверджено в ході написання роботи, аналізуючи самостійно першоджерела і вивчаючи думки різних дослідників. Навіть кожне плем’я, кожний рід мав свого верховного божества, і рідко такий пантеон ставав єдиним навіть для групи сусідніх племен.

В ході виконання роботи ми зустрілися з рядом загально наукових проблем, відсутності єдиної загальновизнаної точки зору, навіть на здавалось би легкі питання. Не рідко ці проблеми пов’язані з політичними інтересами якоїсь влади, на задоволення інтересів якої працюють деякі вчені, кожні переслідують свої інтереси і тільки мабуть нам студентам, не боячись критики, можна робити сміливі висновки, висловлювати наукові думки і казати: «Хай, буде Правда!». Можливо, в майбутньому, такі не байдужі до сучасної науки студенти, стануть авторитетними дослідниками і відстоюватимуть свою точку зору вже на вищому науковому рівні, і писатимуть тоді студенти вже про інше… Так і треба бути – ми розвиваємось!


Список літератури

1.1 Асов А.И. Свято-Русские Веди. Книга Велеса. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2002. – 576 с.

1.2.Асов А.И. Славянские Боги и Рождение Руси (Мифы, легенды, «Велесова книга»). – М.: Вече, 2000. – 544 с.

1.3 Білик Б.І., Горбань Ю.А. та ін. Історія української культури: Зб. матеріалів і документів.- К.: Вища шк., 2000.- 607 с.

1.4. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнограф. нарис. – Харків: Фоліо, 2004. – 508 с.

1.5. Дмитриев Л., Понырко Н. Изборник: Повести Древней Руси.- М.: Худож. лит.,1989. – 447 с.

1.6. Клочек Г. Світ «Велесової книги». – Кировоград: Степова Еллада, 2001.- 160 с.

1.7. Осипов І.О. Українські традиції.- Харьків: Фоліо, 2003.- 573 с.

1.8. Понамарьов А.П. та ін. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – К.: Либідь, 1991. – 640 с.

1.9. Сулима М.М. Давня українська література: Хрестоматія. – К.: Освіта, 1992. – 576 с.

2.1. Асов А.И. Славянская астрология: Звездомудрие, звездочетец, календарь, обряды.- М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. – 592 с.

2.2. Бокань В. Історія культури України. – К.: МАУП, 2001. – 256 с.

2.3. Велецкая Н.Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов. – М.: София, 2003.- 240 с.

2.4. Гимбутас М. Славяне. Сыны Перуна.- М.: ЗАО Центрполиграф, 2003. – 216 с.

2.5. Закович М.М. Культурологія. Українська та зарубіжна культура. – К.: Знання, 2004. – 528 с.

2.6. Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій. – К.: Генеза, 2004. – 496 с.

2.7. Колодний А. Релігієзнавчий словник. – К.: Четверта хвиля, 1996.- 392 с.

2.8. Левчук Л.Т. Історія світової культури. Культурні регіони.-К.: Либідь, 1997. -430 с.

2.9. Лозко Г.С. Коло Свароже: відродження традицій. – К.: Український письменник, 2004. – 223 с.

2.10.Наулко В.І. Артюх Л.Ф. та ін. Культура і побут населення України: Навчальний посібник. 2-е вид. – К.: Либідь, 1993.- 288 с.

2.11.Найдорф М.І. Наріси європейської міфотворчості. Науково методичне видання. – Одеса: Друк, 1999. – 36 с.

2.12.Петрухин В.Я. Славяне. Иллюстрированная мировая история.- М.: РОСМЭН, 1998.- 111 с.

2.13.Понамарьов А.П. Українська минувщина: Ілюстрований етнографічний довідник.- 2-е вид. – К.: Либідь, 1994.- 256 с.

2.14.Попович М. Нарис історії культури України. – К.: Артек, 2001. – 727 с.

2.15.Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – М.: София, Гелиос, 2001. – 744 с.

2.16.Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М.: София, Гелиос, 2002. - 592 с.

2.17.Семашко О.М. та ін. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2002.- 557 с.

2.18.Соболев Н.А. Мифология славян. Загробный мир по древнерусскимпредставлениям. – СПб.: Лань, 1999. – 272 с.

2.19.Толочко П.П. Давня історія України. – К.: Либідь, 1995. – 219 с.

2.20.Хоменко В.Я. Українська і світова культура. Підручник. – К.: Україна, 2002. – 333с.

2.21.Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. Курс лекцій. К.: Либідь, 1992.- 374 с.

2.22.Яровий В.І. Історія західних та південних слов’ян. – К.: Либідь, 2001. – 630 с.

2.23.Яртись А.В., Щедринка С.М., Черепанова С.О. Лекції з історії світової тавідчизняної культури. – Львів: Світ, 1994. – 496 с .

Скачать архив с текстом документа