Виконання господарських зобов’язань

СОДЕРЖАНИЕ: Загальні положення про господарські зобов’язання. Умови виконання господарських зобовязань. Розірвання та недійсність господарського зобовязання. Господарсько-правової відповідальності за невиконання зобов’язань.

Виконання господарських зобов’язань .

ПЛАН

Вступ.................................................................................................................................................. 3

Розділ 1. Загальні положення про господарські зобов’язання............................................. 4

1.1 Поняття господарського зобов’язання........................................................ 4

1.2 Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобовязання............................................................................................................................. 7

Розділ 2. Умови виконання господарських зобовязань....................................................... 10

2.1 Загальні положення.................................................................................... 10

2.2 Місце виконання господарського зобовязання........................................ 12

2.3 Забезпечення виконання господарських зобовязань та умови припинення господарських зобовязань............................................................................... 13

2.4 Розірвання та недійсність господарського зобовязання.......................... 16

Розділ 3. Господарсько-правової відповідальності за невиконання зобов’язань........... 18

3.1 Ознаки господарсько-правової відповідальності...................................... 18

3.2 Функції відповідальності............................................................................ 19

3.3. Види відповідальності............................................................................... 22

3.4. Підстави відповідальності......................................................................... 29

Висновок......................................................................................................................................... 32

Список використаної літератури............................................................................................... 34

Вступ

Основні засади ринкової економіки передбачають повну господарську самостійність підприємств і організацій, що функціонують у народному господарстві, вступаючи при цьому в різноманітні виробничі, господарські та інші звязки. Всі ці суспільні відносини (як між підприємствами та організаціями - безпосередніми товаровиробниками, так і між ними і державними та іншими органами) потребують правового регулювання, внаслідок якого вони набувають характеру правовідносин.

Перехід економіки України до розвинених ринкових відносин багато в чому залежить від правового забезпечення ринкових реформ, від створення належних умов функціонування субєктів господарської діяльності, від суворого додержання останніми вимог чинного законодавства.

Основна мета даної курсової роботи полягає у дослідженні особливостей регулювання господарським правом забезпечення виконання господарських зобов’язань.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань :

· дослідити сутність поняття господарське зобов’язання;

· розглянути умови виконання господарських зобов’язань;

· вивчити види відповідальності за невиконання господарських зобов’язань.

Предметом даної курсової роботи є низка взаємовідносин, які виникають в процесі виконання господарських зобов’язань між суб’єктами господарювання.

Об’єктом курсової роботи виступають господарські зобов’язання.

Курсова робота складається із трьох розділів, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.

Розділ 1. Загальні положення про господарські зобов’язання

1.1 Поняття господарського зобов’язання

Господарським визнаються зобовязання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобовязана сторона, у тому числі боржник) зобовязаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) маг право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обовязку.

Основними видами господарських зобовязань є майново-господарські зобовязання та організаційно-господарські зобовязання.

Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобовязання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Господарські зобовязання можуть виникати:

· безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

· з акту управління господарською діяльністю;

· з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

· внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншою особи без достатніх на те підстав;

· у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобовязання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійснення господарської діяльності, в силу яких зобовязана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона маг право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обовязку.

Майнові зобовязання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України ( 435-15 ) з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом.

Суб’єктами майново-господарських зобовязань можуть бути суб’єкти господарювання, зазначені у статті 55 Господарського Кодексу, не господарюючі суб’єкти - юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Якщо майново-господарське зобовязання виникає між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і не господарюючими суб’єктами - юридичними особами, зобовязаною та управненою сторонами зобовязання є відповідно боржник - кредитор.

Зобовязання майнового характеру, що виникають між суб’єктами господарювання та не господарюючими суб’єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

Суб’єкти господарювання у випадках, передбачених Господарським Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобовязання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобовязання не є підставою для вимог щодо їх обовязкового виконання.

Організаційно-господарськими визнаються господарські зобовязання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобовязана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона маг право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обовязку.

Організаційно-господарські зобовязання можуть виникати:

· між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб’єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцію щодо цього суб’єкта;

· між суб’єктами господарювання, які разом організовують об’єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об’єднань чи товариств;

· між суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

· в інших випадках, передбачених Господарським Кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб’єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобовязання суб’єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору. Суб’єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб’єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обовязок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

1.2 Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобовязання

Майново-господарські зобовязання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і не господарюючими суб’єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобовязаннями.

Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб’єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори.

Укладення господарського договору є обовязковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обовязком для суб’єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору для певних категорій суб’єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

· вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

· примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

· типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

· договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб’єктів, коли ці суб’єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню.

Суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів електроенергію, звязком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб’єкти зобов’язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов’язкові умови таких договорів.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобовязань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обовязкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обовязкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 Господарського Кодексу, а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган маг право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобовязання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобовязання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Розділ 2. Умови виконання господарських зобовязань

2.1 Загальні положення

Субєкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобовязання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобовязання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобовязання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобовязань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених Господарським Кодексом, іншими законами або договором. Застосування господарських санкцій до субєкта, який порушив зобовязання, не звільняє цього субєкта від обовязку виконати зобовязання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобовязання.

Управнена сторона має право не приймати виконання зобовязання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобовязання. Зобовязана сторона має право виконати зобовязання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає із змісту зобовязання. Зобовязана сторона має право відмовитися від виконання зобовязання у разі неналежного виконання другою стороною обовязків, що є необхідною умовою виконання.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобовязань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобовязання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином. Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобовязання, на вимогу зобовязаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобовязання повністю або його частини.

Виконання господарського зобовязання може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобовязанні. Управнена сторона зобовязана прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобовязання не випливає обовязок сторони виконати зобовязання особисто. Неналежне виконання зобовязання третьою особою не звільняє сторони від обовязку виконати зобовязання в натурі, крім випадків, передбачених частиною третьою статті 193 Господарського Кодексу.

Управнений субєкт господарського зобовязання, якщо інше не передбачено законом, може передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Передачу (делегування) таких прав може бути зумовлено певним строком. Акт передачі прав вважається чинним з дня одержання повідомлення про це зобовязаною стороною, а акт делегування господарсько-управлінських повноважень іншому субєкту - з дня офіційного опублікування цього акта. Передача (делегування) прав тягне за собою обовязок субєкта, який одержав у результаті такої передачі (делегування) додаткові повноваження, вирішувати відповідне до цих повноважень коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються.

У разі якщо в господарському зобовязанні беруть участь кілька управнених або кілька зобовязаних субєктів, кожний з управнених субєктів має право вимагати виконання, а кожний із зобовязаних субєктів повинен виконати зобовязання відповідно до частки цього субєкта, визначеної зобовязанням. У разі якщо це передбачено законодавством або договором, зобовязання повинно виконуватися солідарно. При солідарному виконанні господарських зобовязань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України ( 435-15 ), якщо інше не передбачено законом.

2.2 Місце виконання господарського зобовязання

Господарське зобовязання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобовязання.

У разі якщо місце виконання зобовязання не визначено, зобовязання повинно бути виконано:

· за зобовязаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна - за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

· за грошовими зобовязаннями - за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобовязання, або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобовязану сторону;

· за іншими зобовязаннями - за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобовязаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобовязана сторона за грошовим зобовязанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобовязанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобовязання.

Платежі за грошовими зобовязаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Грошові зобовязання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобовязання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо субєкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобовязань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону. Відсотки за грошовими зобовязаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

2.3 Забезпечення виконання господарських зобовязань та умови припинення господарських зобовязань

Виконання господарських зобовязань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобовязань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

До відносин щодо забезпечення виконання зобовязань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України. Зобовязання субєктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобовязань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобовязана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобовязання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобовязання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.

Гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобовязана сторона не має права висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобовязання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень.

З метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів законом може бути передбачено обовязок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших субєктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави.

Господарське зобовязання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобовязання; у разі поєднання управненої та зобовязаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених Господарським Кодексом або іншими законами.

Господарське зобовязання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду. До відносин щодо припинення господарських зобовязань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом.

Господарське зобовязання, всі умови якого виконано належним чином, припиняється, якщо виконання прийнято управненою стороною. У разі якщо зобовязана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох зобовязань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобовязання), господарське зобовязання припиняється виконанням. Господарське зобовязання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. Господарське зобовязання може бути припинено зарахуванням страхового зобовязання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобовязання.

Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом.

Господарське зобовязання може бути припинено за згодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобовязання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обовязковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобовязання. Господарське зобовязання припиняється у разі поєднання управненої та зобовязаної сторін в одній особі. Зобовязання виникає знову, якщо це поєднання припиняється. Господарське зобовязання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом.

У разі неможливості виконання зобовязання повністю або частково зобовязана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобовязану сторону від відповідальності за невиконання зобовязання відповідно до вимог закону.

Господарське зобовязання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації субєкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобовязанням. У разі неспроможності субєкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення субєктів господарювання банкрутами встановлюються Господарським Кодексом та іншими законами. Ліквідація субєкта господарювання - банкрута є підставою припинення зобовязань за його участі.

2.4 Розірвання та недійсність господарського зобовязання

Господарське зобовязання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених статтею 188 Господарського Кодексу. Державний контракт підлягає розірванню у разі зміни або скасування державного замовлення, яким передбачено припинення дії контракту, з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобовязання. Наслідки розірвання державного контракту для його сторін визначаються відповідно до закону. Господарське зобовязання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосубєктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобовязання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобовязання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

· виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобовязану сторону певних обовязків;

· допускають односторонню відмову від зобовязання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

· вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Виконання господарського зобовязання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобовязання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобовязання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Якщо господарське зобовязання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобовязання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобовязанням, а у разі виконання зобовязання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

У разі визнання недійсним зобовязання з інших підстав кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні все одержане за зобовязанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобовязання не передбачені законом.

Розділ 3. Господарсько-правової відповідальності за невиконання зобов’язань

3.1 Ознаки господарсько-правової відповідальності

Господарсько-правовій відповідальності властиві особливі ознаки. З точки зору форми ця відповідальність є юридичною, тобто являє собою дію (вплив) кредитора (потерпілого) на правопорушника безпосередньо або за допомогою арбітражного суду (суду, третейського суду). Юридична природа такої відповідальності полягає у негативній оцінці поведінки правопорушника з боку держави і в прямій вимозі або санкції закону застосувати до нього заходи матеріального впливу у вигляді відшкодування збитків, сплати неустойки, штрафу, пені тощо. Загальним принципом цієї відповідальності є державна забезпеченість щодо застосування передбачених договором чи законом майнових санкцій. Держава гарантує застосування їх завдяки системі спеціальних і загальних правозахисних державних органів, функцією яких є саме застосування майнових санкцій.

Щодо змісту господарсько-правова відповідальність загалом є матеріальною і застосовується у формі певної системи майнових (економічних) санкцій, передбачених або дозволених нормами господарського законодавства. Господарюючі субєкти як організації можуть нести лише матеріальні витрати як відповідальність (примусові виплати, неодержання належних сум, зменшення майна внаслідок відшкодування збитків і т. ін.). Закон України Про підприємства в Україні закріплює принцип повної матеріальної відповідальності господарюючих субєктів аж до банкрутства. Стаття 24 зазначеного Закону передбачає, що підприємство несе повну відповідальність за додержання кредитних договорів і розрахункової дисципліни. Підприємство, яке не виконує своїх зобовязань по розрахунках, може бути оголошено арбітражним судом банкрутом у порядку, встановленому Законом України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом. Таким чином, найвищою економічною санкцією згідно із законодавством можна вважати процесуальне (арбітражне) оголошення господарюючого субєкта-боржника банкрутом.

Господарсько-правова відповідальність застосовується лише у разі правопорушення, тобто на такій юридичній підставі, як обєктивні протиправні дії чи бездіяльність правопорушника, і загалом базується на презумпції його вини.

У функціональному відношенні господарсько-правова відповідальність покликана стимулювати належне виконання господарських та інших зобовязань. Отже, її головною метою є забезпечення правопорядку у сфері економіки (в господарських відносинах).

3.2 Функції відповідальності

Функції господарсько-правової відповідальності визначаються як сукупність дій щодо застосування до правопорушника у сфері господарювання передбачених законом чи договором санкцій, а також правових наслідків такого застосування. Види і зміст функцій господарсько-правової відповідальності в теорії господарського права визначаються по-різному. Узагальнено є підстави виділити пять основних функцій.

Стимулююча функція . Господарсько-правова відповідальність, яка полягає у застосуванні до правопорушника економічних (майнових) санкцій, передбачає спонукання (негативне стимулювання) його і до припинення правопорушення, і до реального виконання зобовязання. Стимулювання це є негативним у тому розумінні, що особа, яка вчинила господарське правопорушення, несе певні майнові витрати внаслідок застосування до неї економічних санкцій. Стимулююча функція властива практично всім видам санкцій, передбачених або санкціонованих нормами господарського права. Вона має на меті, насамперед, задовольнити економічний інтерес потерпілого субєкта шляхом стимулювання (економічного, майнового) правопорушника до правомірних дій. Є тут і суспільний інтерес. Реальне виконання господарських зобовязань підприємствами та організаціями означає нормальне задоволення суспільних потреб у продукції, роботах, послугах.

Штрафна функція. Відповідальність субєктів господарських правовідносин є однією з форм юридичної відповідальності. Як така, вона зумовлюється протиправною поведінкою (господарським правопорушенням, невиконанням або неналежним виконанням зобовязань) правопорушника. У цьому розумінні господарсько-правова відповідальність є ретроспективною, тобто реакцією на вже вчинені протиправні дії (бездіяльність) у вигляді саме відповідальності як покарання правопорушника економічними санкціями. Загалом штрафна функція покладена на такі види господарсько-правових санкцій, як неустойка, штраф, пеня (так звані штрафні санкції).

Функція попередження правопорушень . Суть цієї функції полягає в тому, що внаслідок застосування відповідальності не лише усувається факт господарського правопорушення, а й застосовуються (арбітражним судом, судом) правові заходи, спрямовані на усунення його причин та умов. Як попереджувальний засіб господарсько-правова відповідальність найефективніша в тих випадках, коли має місце матеріально-правовий звязок відповідальності господарюючого субєкта з матеріальною відповідальністю його працівників, передбаченою трудовим правом. Відшкодування, господарюючим субєктом збитків, сплата неустойки (штрафу, пені) - це так звані невиробничі витрати, які відносяться на прибуток підприємств та організацій. Отже, від недобросовісних (неправомірних) дій окремих осіб майнові втрати несуть трудові колективи. Звідси цілком справедливою є необхідність персоніфікації матеріальної відповідальності господарюючих субєктів, застосування майнових заходів згідно з нормами трудового права до працівників, винних у застосуванні санкцій до господарюючого субєкта.

Компенсаційна функція . Сутність компенсаційної (відновної) функції господарсько-правової відповідальності полягає у відновленні порушеного правопорушенням майнового стану потерпілого шляхом застосування на його користь компенсаційних майнових санкцій, стягуваних з порушника.

Сторона-кредитор у договірних та інших зобовязаннях завжди ризикує своїм майновим становищем внаслідок порушення зобовязання боржником. Тому правові системи цивілізованих країн відпрацювали і мають у своєму арсеналі засоби правового захисту, які є у потерпілої сторони зобовязання. Ці засоби ґрунтуються на так званому праві справедливості і застосовуються або безпосередньо потерпілою стороною, або право застосовним органом. Найбільш юридичне універсальним і дієвим засобом правового захисту потерпілої сторони зобовязання, яке застосовується традиційно за правом справедливості, є відшкодування (компенсація) збитків. Сутність його полягає в тому, що кожне порушення договору чи іншого зобовязання дає потерпілій стороні право на відшкодування збитків, яких вона зазнала. Так, ст. 203 Цивільного кодексу називається Обовязок боржника відшкодувати збитки. Термін відшкодувати якраз і вказує на те, що дана форма відповідальності виконує компенсаційну (відшкодувальну) функцію.

Таку саму функцію законодавець покладає і на так звану залікову неустойку. Відповідно до ч. 1 ст. 204 Цивільного кодексу якщо за невиконання або неналежне виконання зобовязання встановлено неустойку (штраф, пеню), то збитки відшкодовуються у частині, не покритій неустойкою (штрафом, пенею).

Інформаційна (сигналізаційна) функція . Факт предявлення претензії, позову, стягнення збитків чи неустойки - це юридична інформація про неблагополучний стан, наявні хиби у господарській діяльності субєкта. Разом з тим це й інформація про необхідність вжиття відповідних заходів щодо поліпшення справ, наведення порядку на підприємстві, в організації.

3.3. Види відповідальності

Відповідальністю є застосування до правопорушника встановлених законом або договором санкцій, внаслідок чого він зазнає майнових втрат. Отже, поняття господарсько-правової відповідальності включає в себе і майнові наслідки застосування санкцій. У свою чергу господарсько-правова санкція становить визначену безпосередньо законом або договором міру (масштаб, величину) відповідальності правопорушника. Це гранична величина майново-примусового впливу на правопорушника, який може застосувати до нього кредитор або відповідний орган (суд, арбітражний суд).

Господарсько-правові санкції у своїй сутності є економічно-юридичними. Тому в законодавстві визначення економічні і майнові можуть вживатися як тотожні. Термін економічні означає, що за змістом господарсько-правова відповідальність є економічною. Це негативний економічний вплив на правопорушника, щоб стимулювати його виконати зобовязання.

Термін майнові санкції є юридичним еквівалентом попереднього терміна і означає, що з точки зору форми господарсько-правова відповідальність є юридичною відповідальністю. Цю відповідальність застосовують лише у правовій формі, якою є передбачені законом або договором майнові (економічні за змістом) санкції.

Види господарсько-правової відповідальності розрізняють залежно від видів господарських правопорушень і санкцій, встановлених за ці правопорушення. За цим критерієм у теорії господарського права розрізняють: 1) відшкодування збитків; 2) штрафні санкції; 3) оперативно-господарські санкції; 4) конфіскація; 5) господарсько-адміністративні штрафи; 6) планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції; 7) господарсько-організаційні санкції.

Відшкодування збитків як вид відповідальності різнобічне врегульовано законом. По-перше, визначено юридичні підстави його застосування: В разі невиконання або неналежного виконання зобовязання боржником він зобовязаний відшкодувати кредиторові завдані ним збитки (ч. 1 ст. 203 ЦК). По-друге, визначено види втрат кредитора, які визначаються як збитки. Це витрати кредитора; втрата або пошкодження його майна; доходи, які він одержав би, якби боржник виконав зобовязання (ч. 2 ст. 203 ЦК). Як правило, збитки не є майновою санкцією заздалегідь визначеного розміру. Саме в цьому полягає універсальність їх застосування. Проте труднощі в обрахуванні їхнього розміру зумовлюють складність застосування зазначеної санкції. По-третє, законодавець застосовує офіційне тлумачення збитків та певні способи визначення їхнього розміру.

Відшкодування збитків застосовується як майнова санкція, виходячи з аналізу відповідних статей Цивільного кодексу та інших законодавчих актів:

· у відносинах купівлі-продажу між господарюючими субєктами. Так, продавець зобовязаний повідомити покупця про всі права третіх осіб на продану річ: право орендаря, право застави тощо. Невиконання цього правила дає право покупцеві на розірвання договору і відшкодування збитків (ст. 229 ЦК). Якщо продавець продав річ, але на порушення договору не передає її покупцеві, останній має право вимагати передачі проданої речі і відшкодування збитків, спричинених простроченням виконання (ст. 231 ЦК), або відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків. Аналогічні права має продавець у разі відмови покупця прийняти продану річ або заплатити за неї встановлену ціну (ст. 232 ЦК). Якщо продана річ неналежної якості, покупець як один з альтернативних варіантів може вимагати розірвання договору і відшкодування збитків (ст. 234 ЦК);

· у відносинах поставки постачальник відшкодовує покупцеві збитки, завдані поставкою продукції неналежної якості або некомплектної (ч. 2 ст. 253 ЦК);

· згідно з договором підряду на капітальне будівництво відповідальна за невиконання або неналежне виконання обовязків сторона сплачує встановлену неустойку (пеню), а також відшкодовує збитки в сумі, не покритій неустойкою (ч. 1 ст. 356 ЦК);

· у перевезеннях вантажів вантажовідправник і вантажоодержувач зобовязані відшкодувати перевізникові збитки, завдані з їх вини внаслідок перевантаження транспортних засобів, пошкодження рухомого складу при навантаженні або розвантаженні, неправильних навантаження, пакування, кріплення вантажу;

· у випадках господарських деліктів (заподіяння шкоди) збитки відшкодовуються субєктами господарювання за правилами статей 440-442, 450-453 ЦК.

Чинним господарським законодавством передбачаються й інші випадки відшкодування господарюючими субєктами збитків.

Штрафні санкції . Штрафна господарсько-правова відповідальність відрізняється від відшкодування збитків насамперед тим, що вона виконує каральну або дисциплінуючу функцію. Господарське законодавство встановлює штрафну відповідальність щодо тих видів господарських правопорушень, за вчинення яких до субєктів господарських відносин доцільно застосовувати штрафні (каральні) економічні санкції. Розмір цієї відповідальності загалом залежить від ступеня серйозності господарського правопорушення, а не від суми завданого кредиторові збитку. Крім того, штрафна відповідальність може застосовуватися понад завдані збитки, якщо законом або договором не встановлено інше.

Штрафну відповідальність застосовують згідно із законодавством у вигляді штрафних економічних санкцій. Ці санкції встановлені, як правило, нормативними актами, що регулюють окремі види господарських відносин (положення про поставки продукції і товарів, транспортні кодекси і статути та ін.).

Загальне поняття штрафів як відповідальності у господарських відносинах визначає законодавець. Згідно зі ст. 179 Цивільного кодексу штрафом визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобовязання, зокрема в разі прострочення виконання.

Закон розрізняє три види штрафних економічних санкцій: штраф у власному розумінні, пеню та неустойку. Всі вони покликані виконувати штрафну, каральну функцію, хоч мають і певні відмінності.

Розмір штрафу як економічної санкції регулюється законодавством трьома способами:

· штраф у твердій сумі. Прикладом цього виду штрафу є штрафи, що їх сплачують перевізник і відправник за невиконання плану вантажних перевезень (ст. 359 ЦК). їх розміри визначають транспортні статути і кодекси окремо стосовно кожного виду транспорту;

· штраф у процентному відношенні до суми всього зобовязання або невиконаної частини зобовязання. Наприклад, якщо поставлена продукція не відповідає за якістю стандартам чи умовам договору, постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків вартості продукції неналежної якості;

· штраф у кратному розмірі до вартості того предмета, який захищається штрафом. Наприклад, за пошкодження вагонів або контейнерів відправником чи одержувачем вантажу під час навантаження або розвантаження вантажів їхніми засобами ці субєкти сплачують залізниці штраф у розмірі пятикратної вартості пошкодженого майна.

Неустойка є різновидом штрафної економічної санкції, розмір якої визначається законом або договором у процентному відношенні до суми невиконаної частини зобовязання. Неустойка застосовується, як правило, як штрафна санкція у разі прострочення виконання майнових зобовязань (поставка, купівля-продаж, міна тощо). Розмір неустойки за прострочення виконання зобовязань загалом не залежить від терміну прострочення виконання. Наприклад, за прострочення або недопоставку продукції постачальник сплачує покупцеві неустойку в розмірі 8 відсотків вартості непоставленої у строк продукції за кожною окремою позицією номенклатури. Зазначена неустойка є штрафною, оскільки сторона, яка порушила умови договору поставки, відшкодовує іншій стороні заподіяні внаслідок цього збитки без зарахування сум неустойок.

Разом з тим законом або договором передбачаються так звані залікові неустойки (ст. 204 ЦК). Залікова неустойка має місце в тому разі, коли правопорушник відшкодовує іншій стороні збитки у частині, не покритій неустойкою.

Пеня як штрафна економічна санкція застосовується в основному в разі прострочення виконання грошових зобовязань субєктами господарської діяльності.

Особливістю пені є те, що вона встановлюється у процентному відношенні до простроченої суми, причому за кожний день прострочення, доки зобовязання не буде виконано (ст. 214 ЦК). Тобто розмір цієї санкції збільшується залежно від продовження правопорушення. Залежністю суми пені від кількості днів (терміну) прострочення виконання вона відрізняється від неустойки як санкції за господарське правопорушення.

Оперативно-господарські санкції . Це передбачені законодавством або договором засоби оперативного впливу на правопорушника, спрямовані на запобігання господарського правопорушення чи зменшення його шкідливих наслідків.

Такі санкції застосовують безпосередньо самі субєкти господарських правовідносин в оперативному порядку. На відміну від майнової відповідальності оперативні санкції діють на правопорушника не загрозою державного примусу, а оперативним втручанням, що хоч і зачіпає майнову сферу правопорушника, але не дає ніяких видимих компенсаційних благ його контрагентові, який вдався до оперативних санкцій. Внаслідок цього оперативні санкції можна застосовувати незалежно чи поряд зі стягненням штрафних санкцій і збитків, чим досягається більший профілактичний ефект.

Оперативно-господарські санкції за своєю спрямованістю поділяються на два види. До першого належать санкції, спрямовані на одностороннє припинення правовідносин в інтересах сторони, чиї права порушено. Такі санкції можуть виражатися у вигляді односторонньої повної чи часткової відмови від виконання договору, а також у відмові від прийняття виконання та від зустрічного виконання. Другий вид оперативних санкцій становлять ті, що спрямовані на зміну правовідносин (переведення несправного платника на акредитивну форму розрахунків чи на попередню оплату продукції).

Конфіскація - це безоплатне вилучення у дохід бюджету майна (коштів) субєкта господарювання - правопорушника у випадках, прямо передбачених законом. Конфіскацію застосовують у випадках:

· виконання угод, укладених з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства (конфіскації підлягає все одержане винними сторонами/стороною за такою угодою);

· здійснення комерційним банком забороненої законом виробничої діяльності;

· у сфері антимонопольного регулювання та у разі недобросовісної конкуренції;

· у сфері ціноутворення (зокрема, щодо підприємств-монополістів, ціни на продукцію яких регулює держава) та в деяких інших випадках.

Юридичною підставою застосування конфіскації є лише закон. Фактичні підстави - протиправна поведінка, а у випадку здійснення угоди, укладеної з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, - ще й вина (прямий умисел).

Господарсько-адміністративний штраф - це грошова сума, що сплачується до державного бюджету субєктом господарювання - правопорушником у передбачених законом випадках.

Господарсько-адміністративний штраф може застосовуватися:

· у процентному або кратному відношенні до суми порушення;

· в певній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Господарсько-адміністративний штраф застосовується: а) лише у вертикальних відносинах; б) за постановою компетентних органів (антимонопольних - за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, санітарно-епідеміологічної служби - за порушення санітарно-епідеміологічних вимог, державних органів контролю за цінами - за порушення державної дисципліни цін і т. ін., як правило, в судовому порядку), в) без додержання претензійного порядку; г) за наявності лише протиправної поведінки (фактична підстава).

Планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції - це передбачені чинним законодавством заходи економічного впливу на господарюючого субєкта у звязку з порушенням ним планових нормативів і планових завдань:

· підвищення тарифу (розміру плати) за понадлімітне використання природних ресурсів, електроенергії;

· позбавлення пільг (наприклад, податкових) у звязку з порушенням умов їх надання;

· виключення зі звітності даних про продукцію, виготовлену з порушенням ДСТ (державних стандартів), ДБНП (державних будівельних норм та правил);

· віднесення на прибуток, що залишається у розпорядженні субєкта господарювання, недонарахованої амортизації у випадках дострокового списання основних фондів (за винятком передбачених законом випадків вимушеного списання).

Планово-госпрозрахункові санкції застосовує сам субєкт господарювання - правопорушник, а у разі якщо він цього не зробить - компетентні органи, які виявили факт правопорушення.

Розрізняють юридичні (закон) та фактичні (протиправна поведінка) підстави застосування планово-госпрозрахункових санкцій.

Господарсько-організаційні санкції - це передбачені законом заходи організаційного впливу (обмеження) субєкта господарювання, що їх застосовують компетентні державні органи у разі порушення ним приписаних законом умов здійснення господарської діяльності.

До них належать:

· обмеження або призупинення діяльності субєкта господарювання до усунення виявлених у його діяльності недоліків (у разі недодержання вимог екологічного законодавства, санітарно-епідеміологічних правил тощо);

· призупинення дії ліцензій;

· скасування ліцензій;

· скасування державної реєстрації;

· примусова реорганізація (у звязку з допущенням субєктом підприємницької діяльності - монополістом на ринку певного товару монополістичного правопорушення);

· примусова ліквідація (у разі скасування державної реєстрації; скасування ліцензій, якщо вся діяльність господарської організації ліцензується; визнання субєкта підприємницької діяльності банкрутом, якщо після погашення його боргів у нього не залишилося майна, необхідного для продовження своєї попередньої діяльності).

Господарсько-організаційні санкції застосовують компетентні органи (тимчасове призупинення діяльності субєкта господарювання до усунення виявлених порушень, призупинення дії та скасування ліцензій, примусова реорганізація) або в судовому порядку (примусова ліквідація).

Підстави застосування господарсько-організаційних санкцій: юридичні - закон, фактичні - протиправна поведінка.

3.4. Підстави відповідальності

Як і будь-яка інша юридична відповідальність, господарсько-правова відповідальність ґрунтується на певних правових підставах. Це, по-перше, нормативні підстави, тобто сукупність норм права про відповідальність субєктів господарських відносин. Другою правовою підставою є господарська правосубєктність правопорушника (боржника) і потерпілого (кредитора). Сторонами правовідносин щодо застосування відповідальності цього виду можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи незалежно від форми власності майна, організаційно-правових форм, тобто особи, які мають право звертатися до арбітражного суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів. Третя підстава називається юридико-фактичною. Це протиправні дії або бездіяльність особи - господарського правопорушника, що порушують права і законні інтереси потерпілої особи (кредитора) чи заважають їх реалізації.

Ця підстава складається з чотирьох елементів, які в теорії права називаються умовами господарсько-правової відповідальності:

· факт господарського порушення, тобто порушення норми закону, умови договору, державного контракту тощо, внаслідок чого завдаються збитки або інша шкода майновим правам та інтересам потерпілого (кредитора);

· протиправність поведінки господарського порушника. Така умова визначається у господарському праві в широкому розумінні. Це може бути як дія, так і бездіяльність, що порушують правову норму, планове завдання, умови договору і т. ін.;

· причинний звязок між протиправною поведінкою порушника і завданими потерпілому збитками. Йдеться про так званий причинно-необхідний звязок, коли протиправна дія чи бездіяльність є обєктивною причиною такого наслідку, як збитки або інша шкода, завдані потерпілому (кредиторові). Цей звязок необхідно доводити відповідними доказами;

· вина господарського правопорушника. Це негативне субєктивне ставлення правопорушника до прав і законних інтересів потерпілого.

Вина у господарській і юрисдикційній практиці - це існування двох обставин, які дають підстави для застосування відповідальності: наявність у особи-правопорушника реальних можливостей для належного виконання; невжиття ним всіх необхідних заходів для недопущення правопорушення, запобігання збиткам (шкоді) потерпілого. Формою вини може бути як умисел, так і необережність правопорушника. У такому разі діє принцип презумпції вини, тобто відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобовязання (ст. 209 ЦК). Вина обох сторін підлягає взаємному заліку. Якщо невиконання або неналежне виконання зобовязання виникло з вини обох сторін, юрисдикційний орган (суд, арбітражний суд, третейський суд) відповідно зменшує розмір відповідальності боржника. Це має місце і тоді, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розмірів збитків або не вжив заходів щодо їх зменшення (ст. 211 ЦК).

За наявності у невиконанні чи неналежному виконанні зобовязання вини кредитора у формі умислу або необережності боржник звільняється від виконання зобовязання. Інше може бути встановлено законом.

Вина є однією з умов відповідальності в деліктних зобовязаннях між субєктами. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини (ч. 2 ст. 440 ЦК).

Вина підприємства (господарюючого субєкта) - це вина його працівників. Отже, принцип відповідальності за вину вимагає визначення конкретних працівників, дія або бездіяльність яких спричинили невиконання зобовязань чи заподіяння шкоди.

Сукупність (склад) чотирьох названих умов утворює юридично-фактичні підстави господарсько-правової відповідальності.

Для застосування майнової відповідальності у вигляді відшкодування збитків потрібна наявність усіх чотирьох умов, тоді як для застосування неустойки (штрафу, пені) досить лише двох з них: факту господарського правопорушення та протиправності поведінки порушника.

Висновок

В якості висновку резюмуємо основні положення курсової роботи. Так, господарським визнаються зобовязання, що виникає між субєктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським Кодексом, в силу якого один субєкт (зобовязана сторона, у тому числі боржник) зобовязаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого субєкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший субєкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) маг право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.

Майново-господарські зобовязання, які виникають між субєктами господарювання або між субєктами господарювання і не господарюючими субєктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобовязаннями.

Список використаної літератури

1. Господарський кодекс України // www.rada.gov.ua – офіційний сервер Верховної ради України

2. Цивільний кодекс України // www.rada.gov.ua – офіційний сервер Верховної ради України

3. Авраменко О. Нариси до господарського права., К.: Либідь, 2005р.

4. Балуйко С. Господарське право., Житомир., ЖЦНТІ, 2003р.

5. Галушко О. Вступ до господарського права., Тернопіль., Нова-прес, 2004р.

6. Дощенко Ю. Господарське законодавство України, К.: Либідь, 2004р.

7. Щербина В. Господарське право., Київ Юрінком Інтер 2000р.

Скачать архив с текстом документа