Визнання та виконання рішень іноземних судів
СОДЕРЖАНИЕ: Юридична природа інституту визнання та виконання рішень іноземних судів в сучасному міжнародному праві. Співвідношення понять визнання та виконання іноземних судових рішень. Судова процедура визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні.Київський національний університет
Імені Тараса Шевченка
інститут міжнародних відносин
кафедра міжнародного приватного та митного права
ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ
Спеціальність: 8.030402 - Міжнародне право
ВИПУСКНА МАГІСТЕРСЬКА КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА
Науковий керівник – Цірат Генадій Артурович
кандидат юридичних наук
Допустити до захисту
Зав. Кафедри_________________д.ю.н., проф. Довгерт А.С
Київ 2008р.
ВСТУП
Актуальність теми. Міжнародне приватне право (далі МПП) – галузь права, яка в усьому світі спрямована на регламентацію відносин приватно-міжнародного характеру, перебуває на сьогоднішній день в Україні у надзвичайно складних історико-правових умовах, спричинених проведенням державою реформи вітчизняної системи права. Разом із цим в Україні проголошується провадження курсу на інтеграцію у світове співтовариство, передусім підкреслюється важливість шляху України до Європи, вступу нашої держави до євроатлантичних структур, вагомих світових організацій. Одночасно із проголошеними державою напрямами розвитку міжнародних зв’язків у публічній сфері, у сфері приватній все більше поширюється активність приватних суб’єктів, міграційні процеси, , частіше виникають відносини, що характеризуються наявністю зв’язку з іншими правопорядками. Тому розвиток міжнародних відносин свідчить про необхідність перегляду теоретичних концепцій судочинства на предмет адаптації новітніх тенденцій співіснування країн у міжнародному правовому полі і, зокрема, на інтеграцію України до Європейського Союзу. Такі тенденції міжнародного права у першу чергу мають стосуватись охорони і захисту прав громадян і юридичних осіб, оскільки розвиток міжнародної економіки, туризму, поширення інтеграційних процесів неодмінно призводитиме й до виникнення правопорушень, що не в останню чергу зумовлено різними правовими системами окремих країн. Для того, щоб кордони країни не ставали на заваді ліквідації правопорушень і одночасно не виникали випадки необгрунтованого притягнення громадянина до відповідальності мають бути розроблені критерії виконання рішень на території України. Актуальність дослідження полягає і в тому, що воно має практичне значення для вдосконалення правового регулювання процедури визнання та виконання іноземних судових рішень в Україні. Розвиток міжнародних відносин на сучасному етапі, пожвавлення контактів не лише між державами, а й на рівні фізичних і юридичних осіб, що належать до різних держав, зростання кількості шлюбів з іноземцями, міграційні процеси все це зумовлює посилення уваги науковців, правознавців, політичних діячів до проблем правового регулювання правовідносин, ускладнених іноземним елементом. Потреба в удосконаленні законодавства у сфері міжнародного приватного права на пострадянському просторі, зокрема в Україні, тепер є очевидною для всіх. Цілком очевидно, що правовідносини приватного міжнародного характеру повинні отримувати належне правове регулювання, що визнається особливо важливим у всіх розвинутих правових системах сучасності, які містять спеціально призначений для реґламентації відносин у сфері міжнародного приватного права комплекс нормативного матеріалу. Але не зважаючи на прийняття Законів України „Про міжнародне приватне право” (2005) та ЦПК(2005), процедура діяльності судів щодо визнання і приведення до виконання в Україні рішень іноземних судів до цих пір не конкретизована.
Будь-яка держава зобов’язана захищати права громадянина, який знаходиться під її юрисдикцією, але лише у випадках порушення його прав, а не від відповідальності за завдану ним шкоду. Всі ж наявні теоретичні концепції у цьому напрямку зводяться в основному до адаптації міжнародних угод до системи права України.
Встановлюючи власні кордони, визначаючи права та обов’язки громадянина держава визначає межі його поведінки, але перетинаючи кордони особа діє в іншому правовому полі, а тому доволі часто постає питання: хто вправі судити про вчинки громадянина або юридичної особи України за кордоном, чи може держава застосовувати примус до таких осіб, за вчинки, що були вчинені не на її території. Тому автором аналізуються наукові концепції провідних вчених, спрямовані на вдосконалення цивільного судочинства, на розвиток міжнародних питань захисту та охорони прав фізичних і юридичних осіб та держави, а саме: Богуславского М.М., Дмитрієвої Г.К., Ерпилева Н.Ю., Жильцова А. Н., Кисіля В.І., Кpиволапова Б.М., Комарова В.В., Лебедева С.Н., Лунца Л. А., Мережко О.О., Морозової Ю.Г., Муранова А.І., Садікова О.Н., Треушнікова М.К., Фурси С.Я., Шаха Х., Шерстюка В.М., Штефана М.Й.,Єлісєєва М.Г. та ін.
Вибір теми магістерського дослідження зумовлений наступним:
- потребою у проведенні порівняльного аналізу досвіду іноземних країн у врегулюванні спорів з іноземним елементом і легітимності рішень їх судів;
- необхідністю аналізу наявних неоднозначних, відокремлених наукових концепцій, різних позицій науковців щодо окремих теоретичних положень та правових ситуацій, пов’язаних з визнанням і приведенням до виконання рішень іноземних судів, які в юридичній літературі до цього часу не узагальнені та не проаналізовані;
- необхідністю конкретизації, передбаченої чинним ЦПК, процедури розгляду справ про визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів; недосконалістю сучасної практики вирішення спорів з іноземним елементом, які до останнього часу залишались без належного теоретичного узагальнення і аналізу.
Мета і задачі магістерського дослідження.
Основною метою даного дослідження є теоретичне узагальнення і обгрунтування процесу набрання рішеннями іноземних судів та арбітражів законної сили на території України. Це в наступному має позитивно вплинути на визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів судами України, надасть чіткості і послідовності процедурі їх розгляду та практиці їх виконання тощо;
1. Проаналізувати всі наявні сучасні теорії та концептуальні підходи до вирішення справ за клопотаннями про визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів, які пропонуються як теоретиками цивільного процесу, міжнародного цивільного процесу, так й науковцями порівняльного правознавства, виконавчого провадження та інших галузей права. Такий аналіз має призвести до зменшення суперечностей у теоретичних позиціях, поглиблення зв’язків між різними галузями права та зменшить наявні прогалини у законодавстві і надасть практиці по його застосуванню однозначності;
2. На підставі проведеного порівняльного аналізу виробити власні позиції стосовно найбільш сприятливих способів захисту прав суб’єктів міжнародних відносин та інтересів держави;
3. Наблизити процедуру і практику розгляду справ про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів до реальних потреб всіх зацікавлених осіб;
4. На підставі узагальнення досвіду розгляду справ, що пов’язані з рішеннями Міжнародного комерційного арбітражного суду (МКАС), виробити рекомендації по вдосконаленню відповідних інститутів міжнародного приватного права, цивільного процесуального права та міжнародного цивільного процесу.
Обєктом дослідження є сфера міжнародного приватного права і, зокрема, міжнародного цивільного процесу та система права України у контексті відтворення в ній процедури визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражів.
Предметом дослідження є теоретичні, практичні і нормативні джерелапроцедури визнання та виконання рішень іноземних судів, Міжнародного комерційного арбітражу при ТПП України та третейських судів, а саме: юрисдикційна діяльність уповноважених на визнання та виконання таких рішень судів разом з характерними для цього процесу правовідносинами. До теоретиків, які зробили істотні внески у розвиток цього напрямку дослідження і здобутки яких стали предметом дослідження, необхідно віднести: В. Косака, Ю.Д. Притику, О.С. Скарідова, Т.В. Сліпачук, Г.С. Фединяк, Л.С. Фединяк, С.Я. Фурсу, М.К. Треушнікова, Г.А. Цірата, К.С.Юдельсона, В.В.Яркова. Нормативна база дослідження складається з Конституції України(1996), ЦПК(2005), Законів України „Про міжнародний комерційний арбітраж”(1994), „Про виконавче провадження”(1999), „Про міжнародне приватне право”(2005), дво та багатосторонніх міжнародних договорів, законодавства деяких іноземних країн.
Методи дослідження, що використані при дослідженні:
системно-функціональний – дозволив проаналізувати взаємозв’язки і визначити пріоритети у міжнародному праві, зокрема в міжнародному цивільному процесі та системі права України щодо визнання та виконання рішень іноземних судів;
порівняльно-правовий - застосовувався для одночасного аналізу положень таких правових дисциплін як:конституційне право; міжнародне публічне і приватне право (міжнародний цивільний процес), цивільний процес, виконавче провадження; . Він також використовувався для аналізу досвіду визнання і виконання рішень іноземних судів у зарубіжних країнах;
теоретико-прогностичний – дозволив виробити пропозиції щодо розвитку теоретичних засад визнання і виконання рішень іноземних судів;
формально-логічний – для виявлення суперечностей чинного законодавства у досліджуваній сфері та вироблення пропозицій щодо його вдосконалення, формулювання нових норм та дефініцій;
історико-правовий - використовувався в обмеженому обсязі для аналізу шляхів наступного удосконалення процедури визнання і виконання рішень іноземних судів;
аналізу - застосовувався при дослідженні наукових концепцій як українських, так й зарубіжних вчених.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у теоретичному обґрунтуванні процедури визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів, а також визначено предмет таких справ.
Наукова новизна одержаних результатів конкретизується у таких основних положеннях та висновках, які вперше виносяться на захист:
1. Доведена доцільність у процедурі визнання та виконання рішень іноземних судів нормативного закріплення ієрархії рішень, які підлягають визнанню та виконанню на території України, та положення про необхідність врахування статусу суду у країні, в якій постановлено рішення.
2. Запропонована класифікація рішень у залежності від статусу органу, що його постановив, і дозвіл на визнання і виконання яких надаватиметься з урахуванням юридичної сили таких рішень компетентною судовою установою:
1) рішення, постановлені державними судами, з урахуванням їх ієрархії:
- вищих судових органів держави;
- апеляційних інстанцій;
- районних судів;
- мирових суддів;
2) рішення арбітражних (третейських) судів іноземних країн.
Цю класифікацію пропонується застосовувати при укладенні міждержавних договорів про визнання і приведення до виконання рішень судів двох країн, а також при укладенні договорів про правову допомогу.
3. Вважається, що правовий зміст процедури визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів за міжнародними договорами та конвенціями зумовлює необхідність застосування спрощеної процедури розгляду таких справ, а тому доцільно внести доповнення до розділу ІІ ЦПК, а саме: передбачити можливість вирішення таких справ у порядку наказного провадження.
4. Обгрунтована можливість застосування при ви рішенні справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів порядку розгляду цивільних справ судом, передбаченого главою 9 ЦПК щодо заочного розгляду справи.
5. Доведено, що при встановлені суддею у клопотанні про визнання і приведення до виконання рішення іноземного суду недоліків, вони можуть бути усунені за ст. 121 ЦПК у встановлені судом строки, тобто таке клопотання повинно бути залишеним без руху . Якщо ж стягувачем не будуть усунені зазначені недоліки, вважається можливим застосовувати ч. 2 ст. 121 ЦПК, і тоді клопотання буде вважатися неподаним і повертатиметься стягувачеві.
6. Доведена доцільність щодо колегіальності ( у складі: судді та двох народних засідателів) розгляду справ про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів у справах, де має місце невідповідність рішення іноземного суду публічному порядку України, оскільки у таких справах наявний публічний елемент та вони характеризуютьсяпевною специфікоюта мають труднощі при їх вирішенні.
7. При розгляді справ про визнання і приведення до виконання рішення іноземного суду, за яким передбачається звернення стягнення на майно іноземного громадянина, уповноважений суд має повідомляти консульську установу держави, про розгляд справи відносно прав та обовязків громадянина, який знаходиться під юрисдикцією цієї держави.
8. Рішення іноземного суду не може за ініціативою державного суду перевірятися на його відповідність публічному порядку, оскільки така перевірка рішення може зумовлюватися лише заявою зацікавленої особи.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Отримані автором теоретичні положення можуть бути використані для подальшого розвитку цивільного процесу, міжнародного цивільного процесу, виконавчого провадження, вдосконалення законодавства та юридичної практики, термінологічної бази тощо. Вони можуть бути методологічною основою та теоретичним підґрунтям для подальших наукових досліджень цієї тематики. Результати дослідження також можуть бути використані під час навчальної праці, а саме при розробці лекцій спец.курсу «Визнання та виконання іноземних судових рішень».
РОЗДІЛ І ПОРІВНЯЛЬНІ АСПЕКТИ ВИЗНАННЯ І ПРИВЕДЕННЯ ДО ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ
1.1. Визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів як інститут міжнародного цивільного процесу
Проблема визнання і виконання рішень іноземних судів, зокрема, й іноземних недержавних установ, до яких відносяться арбітражні та третейські суди, існує давно, але вона розглядалась в основному науковцями лише крізь призму виконання міжнародних угод, а тому це питання в світлі охорони і захисту прав громадян і юридичних осіб стає дедалі актуальнішим, що зумовлюється розвитком міжнародних економічних стосунків. Історичні і економічні передумови розвитку цього інституту міжнародного права розглянуті у багатьох роботах, серед яких необхідно виділити роботи А.І. Муранова[1] . Зокрема, останні публікації, присвячені цій темі, свідчать, що російські вчені продовжують дослідження у цьому напрямку, але їх праці здебільшого присвячені виконанню лише арбітражних (третейських) судів[2] .
Однак, однозначної доктрини щодо визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів ні в Україні, ні в інших країнах ще не створено. Автор не заперечує належність цього питання до міжнародного цивільного процесу, але пропонує розглядати й новий підхід до вирішення цієї проблеми, а саме з урахуванням функції судової влади у державі, структури та спеціалізації судових органів та аналізу юридичної практики.
Міжнародні аспекти врегулювання спорів щодо визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів, на наш погляд, комплексно не розглядались, а тому на практиці і на законодавчому рівні виникають деякі неузгодженості та неточності. Тому автором пропонується провести відповідну класифікацію способів врегулювання зазначених міжнародних спорів за різними критеріями.За звичай, в юридичній літературі виділяють одним із основних критеріїв для відокремлення міжнародних спорів - суб’єктний склад. На скільки такий поділ є справедливим можна пересвідчитись на прикладі, коли подружжя одружилось в одній країні, а розлучитись бажає в іншій. Зокрема, таку дію вважати міжнародною дуже складно, хоча, за звичай, й має застосовуватись як мінімум законодавство двох країн. Але для того, щоб ця ситуація набула ознак належності до міжнародного права необхідною умовою є застосування при вирішенні спірних відносин міжнародної угоди між двома країнами або багатостороннього договору (конвенції). Тобто виходячи із суб’єктного складу вважати, що спір набув міжнародного характеру важко, хоча б тому, що спір відбувається між двома приватними суб’єктами, а не між державами. У зв’язку з цим можна також вважати, що поняття „міжнародне приватне право” деякою мірою штучне, якщо не брати до уваги приватне (суб’єктивне) право „окремого” народу певної держави, тобто випадки, коли суб’єктом міжнародних відносин виступає держава, соціологічне поняття якої асоціюється з певним народом. Наприклад, автор вважає, що присвоєння комерційному арбітражу терміну „міжнародний” є некоректним, оскільки його функції не поширюються на врегулювання спорів між державами або народами. Крім того, держава Україна не може встановлювати особливості врегулювання і діяльності міжнародного суду своїм законодавством.У Законі України „Про міжнародне приватне право” іноземний елемент характеризується як ознака, що регулюються цим Законом та виявляється в одній або кількох з таких форм:
- хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;
- обєкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;
- юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави.
Отже, розгляд справ про визнання і приведення до виконання у силу прямого посилання у Законі України „Про міжнародне приватне право” на цю категорію справ, а також за іншими раніше наведеними критеріями, говорить про належність цих правовідносин до міжнародного приватного права.
Але ці зауваження стосуються лише поверхневого синтаксичного аналізу загальноприйнятої термінології.Слід відмітити зокрема, що існує багато наукових праць, які присвячені діяльності міжнародних комерційних арбітражів, але в них практично не робиться спроба знайти місце міжнародному процесу по вирішенню спорів ні в господарському, ні в цивільному, ні в арбітражному процесі. Існують й позиції науковців, які приходять до аналізу державного контролю арбітражних рішень через норми міжнародних договорів і Директив (наприклад, Про електронну комерцію).Інші автори розглядають міжнародні спори, а судові рішення визначають джерелом міжнародного публічного і приватного права, тобто не відносять процес вирішення справ до міжнародного публічного або приватного права. З цією концепцією можна було б погодитися, але при розгляді справ у судах виникають процесуальні відносини, суб’єктами яких є іноземні громадяни, тому такі відносини також можуть характеризуватися як міжнародні. При розгляді таких справ судами України можуть також застосовуватися норми іноземного права, зокрема, коли постане питання про правомірність вирішення справ на підставі норм іноземного або міжнародного права.Більшість російських і українських процесуалістів у відповідності до сучасної юридичної практики та законодавства РФ та України вважають інститут визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів належним до цивільного процесу з іноземним елементом. Хоча ця концепція базується на рівності в умовах визнання і приведення до виконання як арбітражних рішень українських судів, так й іноземних, але необхідно брати до уваги положення про те, що перегляд таких рішень здійснюється у межах цивільного процесу. Автор вважає, що таким чином нівелюються міжнародні аспекти іноземних рішень і рішення іноземних судів позбавляються особливого статусу, оскільки у такому випадку апеляційним судам України складно враховувати принцип взаємності та інші особливості визнання іноземних рішень, що необґрунтовано спрощуватиме їх розгляд.Виходячи з аналізу порядку визнання та виконання рішень іноземних судів, нас, в першу чергу, цікавлять питання правового змісту врегулювання міжнародних спорів, але практична діяльність в наш час без відповідного теоретичного обґрунтування здається неможливою, а тому постають й питання про те, яким же правом має регламентуватись врегулювання міжнародних спорів в Україні щодо порядку визнання та виконання рішень іноземних судів. Тут можна навести багато позицій вчених, які проаналізовані в роботах українських фахівців міжнародного права, за якими вирішення спорів відноситься до міжнародного приватного або до міжнародного публічного права. Зокрема, цікавою для аналізу є позиція А.І. Дмитрієва, В.І. Муравйова, які займаються дослідженням міжнародного публічного права і не включають питання про вирішення міжнародних спорів до цієї дисципліни[3] , Г.С. Фединяк, Л.С. Фединяк та О.С. Скарідова, які досліджують міжнародне приватне право і розглядають лише міжнародний цивільний процес, але не виконання рішень суду або арбітражу[4] . Загалом, можна констатувати збіг позицій різних науковців відносно вирішення міжнародних спорів, але на скільки ця позиція обґрунтована, вважається необхідним перевірити. Зокрема, Т.Н. Нешатаєва відносить до міжнародного цивільного процесу питання визнання і виконання рішень іноземних судів, арбітражів, третейських судів[5] .Якщо ми виходимо з принципу охорони і захисту суб’єктивного права, то цю концепцію можна однозначно приймати як вірну. Але при більш докладному аналізі, можна помітити, що суд є публічним інститутом, а не приватним. Формулюючи суб’єктний склад міжнародного приватного права вчені визначають, що суб’єктами відносин у міжнародному приватному праві є, передусім, фізичні та юридичні особи, іноді – держави, а специфікою відносин – наявність „іноземного елементу”. Таким чином, суд важко розцінювати як юридичну особу або прирівнювати до держави і вважати суб’єктом міжнародного приватного права.Останнє положення можна розглядати з двох позицій, оскільки існують суди державні і недержавні, а останні можна поділяти на суди, що знаходяться під юрисдикцією держави та на наддержавному або міждержавному рівні, оскільки вони створюються у відповідності до міжнародних угод.Формально ж слідуючи за концепцією Г.С. Фединяк та Л.С. Фединяк можна вважати, що достатнім елементом для віднесення діяльності суду до міжнародного права є наявність серед суб’єктів, що беруть участь в справі, іноземного громадянина або юридичної особи. Але така концепція неодмінно призведе до того, що українське законодавство необхідно буде прирівнювати до міжнародного, коли в процесі братиме участь іноземець, не зважаючи на те, що норми міжнародного права не застосовуватимуться і рішення виконуватиметься на території України. Зокрема, не враховуються і не узгоджені у міжнародному праві питання щодо меж і способів виконання рішень іноземних судів, оскільки виконання деяких з них може бути не передбаченим Законом України „Про виконавче провадження” або суперечити іншим нормативним актам України.Автор також вважає, що участь у судовому розгляді судді - іноземця, наприклад, таких суддів можуть включати до переліку суддів - арбітрів арбітражних або третейських суддів, не є достатнім свідченням віднесення таких справ до міжнародних і, зокрема, міжнародного приватного права.Спроби розібратись в тому, які відносини і права відносяться до публічного і приватного права, робляться давно, але, на наш погляд, ці питання не мають однозначного розв’язання. У противному разі необхідно штучно розривати процес охорони і захисту прав суб’єктів у судах і арбітражах. У зв’язку з цим цікавою є позиція Єрпильова Н.Ю., яким дається поняття міжнародного цивільного процесу через поняття міжнародного спору. Так він вважає, що спір представляє собою оформлену у вигляді взаємних вимог суперечку між сторонами зовнішньоекономічного контракту у зв’язку з його невиконання або неналежним виконанням. Термін «міжнародний» відрізняється від аналогічного терміну міжнародного публічного права і означає, що спір включає в себе “іноземний елемент”, тобто сторони, які спорять мають різну державну належність. Це зумовлює практичну неможливість вирішення такого спору в межах однієї внутрішньо державної правової системи і тим самим породжується колізія не тільки матеріальних, але й процесуальних норм. Термін „комерційний” означає, що спір між конкретними сторонами слід віднести до категорії спорів по цивільних і торгових справах[6] . Але в цьому визначенні викликає зауваження розподіл комерційного спору на цивільні та торгові сфери діяльності суб’єктів спору, з чим важко однозначно погодитись хоча б тому, що мають існувати цивільний та господарський напрямок, що зумовлено існуванням в Україні цивільних і господарських судів, а термін „комерційний” має дещо інше походження і не може розглядатися як кваліфікуюча ознака спору.Ставлячи в основу міжнародного спору іноземних суб’єктів та норми матеріального і процесуального права, важко відрізнити міждержавні спори, спори з іноземним, а не міжнародним елементом, оскільки до цього часу чіткої градації і класифікації спорів не проведено. В усякому разі важко назвати спір міжнародним, коли він виникає між двома юридичними особами, які належать до різних держав, а в основу врегулювання спору закладено право однієї з них. В основі терміну „міжнародний” закладено зміст, який стосується відносин між народами, а не окремими суб’єктами окремих народів або держав. Коли ж спір виникає між двома особами, як правило, вони не можуть асоціюватися з окремим народом.Тому вважається доцільним розрізняти міжнародні спори, коли спір стосується двох і більше країн та спори між суб’єктами, які знаходяться під юрисдикцією різних країн, та називати їх „спори з іноземним елементом”. Хоча ця позиція не є новою, але до останнього часу багато авторів не проводить межі між різними видами спорів.Дійсно, звернення до суду з позовом у більшості випадків зумовлено спором та порушеним або оспорюваним правом, але в подальшому має йти розподіл на публічний (суспільний) інтерес в об’єктивному вирішенні справи та приватний інтерес позивача. Існують також випадки захисту прав групи осіб( групові позови ) у цивільному або арбітражному процесах, тобто у цьому випадку цивільний процес неможливо зводити лише до захисту приватного права, оскільки можуть зачіпатися інтереси окремих держав. Наприклад, пред’явлення групових позовів, пов’язаних із Чорнобильською катастрофою.Підводячи підсумок і враховуючи положення ст. 3 Конституції можна встановити, що окреме право громадянина визначає спрямованість діяльності держави, а тому воно представляє державний (суспільний) інтерес, а не тільки приватний. Тому, це положення має бути визначальною рисою для діяльності державних судів, а не.Отже, на наш погляд , постає питання про статус суду у міжнародних відносинах. Але ми вважаємо неможливим це питання розглядати формально без врахування ієрархічної структури судів, їх належності до державної влади, недержавної або наддержавної організаційної структури або юрисдикції.З проведеного аналізу автор дійшов висновку про те, що поряд із звичною системою визнання та виконання рішень іноземних судів доцільно виділяти такий аспект як ієрархія відповідного рішення, що підлягає визнанню та виконанню на території України.
Наступний, не менш важливий приклад, коли рішення суду має певні правові та процесуальні особливості, пов’язані із статусом суду в країні, на яку поширюється його юрисдикція. Зокрема, у цьому зв’язку потребує аналізу створення у Російській Федерації інституту мирових судів. Це положення до цих пір не вплинуло на стосунки між Україною та Російською Федерацією на предмет визнання рішень постановлених саме мировим суддею, але вважається необхідним цей аспект прокоментувати.
В даний час відбувається відновлення мирового суду, що існував у Росії до революції (ст.4 Закону Про судову систему Російської Федерації). При цьому, мировий суд вважається нижчою ланкою системи судів загальної юрисдикції, тобто нижче, ніж районні (міські) суди. Це положення яскраво можна продемонструвати на прикладі оскарження рішення мирового судді, що здійснюється у відповідному районному суді, а не в суді вищої інстанції. Хоча таке провадження й називається апеляцією, але його не слід ототожнювати з апеляційним провадженням у судах України, оскільки воно статусом нижче. Рішення ж районного суду оскаржуються до касаційної інстанції (за нашою правовою системою до апеляційного суду). Сам статус мирового судді має неоднозначний характер, оскільки мирові судді за ст. 6 Закона О мировых судьях в Российской Федерации або призначаються на посаду законодавчим (представницьким) органом державної влади субєкта РФ, або обираються на посаду населенням відповідного судової ділянки в порядку, установленому законом субєкта РФ.
Якщо представити, що рішення по цивільних справах можуть бути постановлені й Президією Верховного Суду Російської Федерації, то постає питання про відповідний статус такого рішення, особливо у порівнянні з рішеннями мирового судді. Отже, автор вважає, що неможливо виконувати рішення мирових суддів Російської Федерації або іншої країни з подібною правовою системою, без врахування статусу суду, що постановив рішення. Це положення, на наш погляд , зумовлює необхідність внесення відповідних змін до міжнародних договорів або надання таким рішенням в країні, під юрисдикцією якої перебуває суд, більшої юридичної сили, якщо інше не передбачене міжнародним договором. Наприклад, у взаємовідносинах з Російською Федерацією пропонується не приймати до виконання рішення мирових суддів до тих пір, доки відповідне положення не буде узгоджено з міжнародними договорами.
Вважається доцільним підкріпити свою позицію таким аргументом, коли підписується договір про взаємне визнання і виконання рішень судів сторони можуть ознайомитись з системою судової влади, коли ж створюється нова гілка судової влади, яка вважається нижчою від тих, які існували на момент підписання відповідної угоди, то перед визнанням і приведенням до виконання рішення такого органу держава має повідомити іншу сторону договору про правовий статус такого суду. Інший варіант вирішення міждержавних відносин – це приведення такого рішення до статусу рішень, що існували на момент підписання відповідної угоди. Наприклад, перед передачею такого рішення для виконання в іншій країні воно має бути переглянутим на його відповідність закону і нормам міжнародного права судом, що існував на момент підписання відповідної угоди.
Зрозуміло, що кожна незалежна держава вправі створювати різні за правовим статусом суди, але питання про правовий статус їх рішень може стосуватись прав громадян іншої договірної сторони, а тому третій варіант вирішення цієї ситуації – це додаткова угода або повідомлення повноважних органів держави, в якому має кваліфікуватись статус рішення такого органу.
Отже, на нашу думку , питання визнання і виконання рішень іноземних судів на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин аналізуються лише на предмет загального визнання або виконання рішень, без врахування статусу органу, що його постановив. Якщо ж прийняти запропоновану автором концепцію, то доцільно також відрізняти ті органи, які вправі вирішувати питання про визнання та виконання рішення на території України залежно від статусу органу, що постановив рішення та враховувати, ті правові аспекти, яких стосується рішення. Наприклад, рішення суду переглядалось касаційною інстанцією в тій країні, де воно постановлене і залишено в силі, тобто була здійснена його перевірка на відповідність закону вищою судовою інстанцією країни, тому виходить, що таке рішення має наділятись особливим статусом, а не вважатись таким, що прийняте судом першої інстанції.
Повертаючись до міжнародних аспектів, в даному випадку можна стверджувати, що таке рішення вправі перевіряти на відповідність нормам міжнародного права Європейський Суд з прав людини, а в наступному Конституційний Суд України, тобто необхідно брати до уваги відповідну ієрархію судів як у самій країні, так і за її межами, але ми таким чином не беремо до уваги, що в Україні існує Верховний Суд, який може вважатись «рівним» лише вищому суду іншої держави. Тому автор вважає, що Верховний Суд України вправі здійснювати перегляд рішень вищого суду іноземної держави на предмет відповідності його рішення законодавству України, але лише у тому випадку, коли справа стосується прав та інтересів громадянина України, а не іноземної особи, яка знаходиться під юрисдикцією країни, суд якої постановив рішення.
При цьому, вважаємо, що питання стабільності рішень іноземних судів та міжнародний характер розглядуваного питання зумовлює необхідність з певною повагою відноситись до рішень іноземних судів, особливо прийнятих вищими судами іноземних держав. Однак, необхідно брати також до уваги, що Україна як правова держава має дбати, в першу чергу, про права власних громадян (ст. 3 Конституції), тому вважається, що можливим і доцільним є запровадити особливу процедуру перевірки таких рішень на відповідність їх Конституції України, тобто їх визнання Україною та можливість їх виконання на її території. Автор вважає, що у разі порушення прав громадян України рішенням іноземного суду перегляд такого рішення перед примусовим виконанням можливий лише у тому випадку, коли при прийнятті рішення були застосовані закони або процедури не сумісні з Конституцією України або міжнародними договорами.
При цьому, громадяни України не повинні володіти будь-якими перевагами по відношенню до іноземних громадян, але для держави й права громадян України не повинні бути другорядними по відношенню до міжнародних зобов’язань.
Рішення ж іноземних конституційних судів не можуть виконуватись на території України і аналогічне положення стосується Конституційного Суду України, оскільки виконувані ними функції не поширюються на міжнародні відносини.
Таким чином, автором пропонується така класифікація рішень в залежності від статусу органу, що його постановив, і які надаватимуться з урахуванням юридичної сили таких рішень:
1.Рішення, постановлені міжнародними судами, які створені на підставі багатосторонніх договорів, в тому числі й рішення Європейського Суду з прав людини;
2. Рішення, постановлені державними судами, з урахуванням їх «ієрархічної» структури судової влади:
- вищих судових органів держави;
- апеляційних інстанцій;
- районних судів;
- мирових суддів;
3. Рішення арбітражних (третейських) судів іноземних країн.
При застосуванні наведеної класифікації на практиці пропонується керуватись такими критеріями і визначати відповіді на такі питання: чи належить рішення до компетенції міжнародної організації, чи рішення постановлене судом, який відноситься до недержавних форм врегулювання спорів при цьому керуватись слід не назвою, а правовими основами діяльності суду – міждержавна угода, визнанням його рішень окремими країнами тощо, а також за складом суддів, наприклад, для вирішення спору між юридичною особою України та іноземною юридичною особою мають запрошуватись судді із третіх країн, про що мають існувати певні домовленості, та за іншими критеріями у тому числі за законодавством, яке застосовується при врегулюванні спорів тощо. Зокрема, Закон України „Про міжнародний комерційний арбітраж” не може вважатись коректним, оскільки Україною не може поширюватись юрисдикція створеного нею суду на міжнародні питання, якщо інші країни його офіційно не визнають. А тому необхідно на рівні міждержавних угод ставити питання про взаємне визнання і виконання рішень недержавних органів. Це зумовлено тим, що рішення можуть стосуватись не тільки суб’єктів, які знаходяться під юрисдикцією України, а вони можуть виконуватись поза межами України. Тому необхідно визначити що існують: міжнародні арбітражні суди, які засновуються на міждержавному рівні і які не знаходяться під юрисдикцією окремої країни (наприклад, Міжнародний третейський суд, Економічний суд СНД та ін.) та ті, які створюються в певній країні і не можуть за належністю вважатись міжнародними, оскільки вони створені і знаходяться під юрисдикцією певної країни (МКАС при ТПП України). Для того, щоб такі суди за статусом можна було вважати міжнародними, юрисдикцію таких судів мають офіційно визнавати інші держави.
В ідеалі сторони, добровільно прийнявши на себе зобовязання вирішувати свої спори в недержавному арбітражному порядку, також погоджуються добровільно підкоритися арбітражному рішенню. Така традиція, помітимо - цілком правильна, відбиває суть і принципи арбітражу. Однак реалії (особливо в Росії, як це не сумно) такі, що головною задачею сторони, якій відмовлено у задоволені позову, бачиться дотримання своїх майнових інтересів, відхід від стягнення (наприклад, затягування процесу, відмова від добровільного виконання арбітражного рішення, ін.), а не збереження свого обличчя перед партнером. Спеціально для таких випадків держава надає іноземним арбітражним рішенням примусової сили, для чого існує процедура їхнього визнання і приведення до виконання.
Таким чином, виходячи з того, що здійснення правосуддя є актом державного суверенітету, національний суд позбавляється юрисдикційних повноважень за межами своєї країни і не може здійснювати які б то не було судові процедури за кордоном[7] .
1.2 Міжнародно-правове регулювання інституту визнання та виконання іноземних судових рішень
Як вважає Х. Шак, у середньовіччя іноземні судові рішення визнавались само собою, якщо тільки вони могли бути доведеними. І лише з утворенням територіальних держав уявлення про суверенітет опинилося на висоті. Ніхто більше не хотів визнавати акти чужого верховенства – іноземні судові рішення. І тільки починаючи з 19-го ст. визнання судових рішень стало предметом переговорів при укладенні міжнародних договорів, засобом, який і сьогодні багато держав не бажають випускати з рук.
З точки зору регулювання інститу визнання та виконання іноземного судового рішення цікавими є:
1. Брюсельська конвенція крїн-членів ЄС про підсудність, визнання та виконання судових рішень у цивільних та торгових справах від 27.09.1968 року[8] .
2. Конвенція про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у цивільних та торгових справах від 16.09.1988 року[9] , яка була підписана в Лугано і повторює положення Брюсельської конвенції в цілях регулювання відповідних відносин країн-учасниць Європейської асоціаціїї вільної торгівлі (ЄАВТ). Обидва документа характеризуються не тільки аналогічним духом і однаковими принципами, але й практично ідентичним текстом, що дозволило спеціалістам говорити про паралельність конвенцій, підписаних в Брюселі та Лугано. Основна відмінність останньої від Брюсельської конвенції є положення, відповідно до якого вона відкрита до приєднання будь-якій державі, що не є учасницею ЄАВТ. За ними визнання рішень, що винесені в іншій державі-учасниці, здійснюється автоматично, навіть без перевірки наявності міжнародгої підсудності.
Оскільки Україна не є учасницею цих конвенцій, для неї найбільш важливими у цьому питанні залишаються міжнародні угоди, укладені в рамках СНД, а саме:
3. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 року ( далі – Мінська Конвенція)[10] .
Згідно зі ст. 51 Конвенції кожна з Договірних Сторін на умовах, передбачених цією Конвенцією, визнає і виконує рішення, винесені на території інших договірних Сторін:
а) рішення установ юстиції у цивільних і сімейних справах, включаючи затверджені судом мирові угоди по таких справах і нотаріальні акти стосовно грошових зобов’язань;
б) рішення судів у кримінальних справах у частині відшкодування шкоди.
Конвенція побудована на принципі автоматичного визнання рішень, які не потребують виконання.
4. Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав-учасниць СНД у м. Києві 20 березня 1992р.[11]
5. Конвеція про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень, укладена у м. Нью-Йорку в 1958р.[12] Відповідно до ст.2 цієї Конвенції термін «арбітражне рішення» включає як рішення, постановлені арбітрами, призначеними в кожній окремій справі, так і рішення, постановлені постійними арбітражними органами, до яких звернулися сторони. Сторонами у таких справах можуть бути і фізичні, і юридичні особи. Учасницями цієї Конвенції є значна частина держав світу, в тому числі Україна. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 серпня 1960р. Про ратифікацію Конвенції визначено, що Україна застосовуватиме її положення щодо арбітражних рішень, постановлених на території держав, які не є учасницями Конвенції, лише на умовах взаємності.
6. Європейська конвенція про зовнішньоторгівельний арбітраж, підписана в м. Женева 21 квітня 1961р.[13] , ратифікована Верховною Радою УРСР 25 січня 1963р., якою передбачено деякі особливості проведення арбітражу порівняно з положеннями нью-йоркської Конвенції.
Неабияку роль у питанні визнання та виконання іноземних судових рішень відіграють двосторонні договори України про правову допомогу та про правові відносини в цивільних і кримінальних справах:
- З Республікою Грузія (підписано 9 січня 1995р., ратифіковано Україною 22 листопада 1995р.. В розумінні цього договору цивільними визнаються також сімейні справи)[14] ;
- З Естонською Республікою (підписано 15 лютого 1995р., ратифіковано Україною 22 листопада 1995р..)[15] ;
- З Республікою Молдова (підписано 13 грудня 1993р., ратифіковано Україною 10 листопада 1994р.. Вжите в цьому договорі поняття «цивільні справи» охоплює також сімейні і трудові справи)[16] ;
- З Республікою Польща (підписано 24 травня 1993р., ратифіковано Україною 4 лютого 1994р.)[17] ;
- З Китайською Народною Республікою (підписано 31 жовтня 1992 р., ратифіковано Україною 5 лютого 1993р.. За цим договором термін «цивільні справи» включає також торгові, господарські, шлюбно-сімейні і трудові справи)[18] ;
- Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах із Литовською Республікою (підписано 7 липня 1993р., ратифіковано Україною 17 грудня 1993р.)[19]
- Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах із Латвійською Республікою (підписано 23 травня 1995р., ратифіковано Ураїною 22 листопада 1995р.[20]
- Про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах із Монголією (підписано 27 червня 1995р., ратифіковано Україною 1 листопада 1996р., згідно з яким термін «цивільні справи» охоплює також торгові, господарські, сімейні та трудові відносини)[21] ;
- Про правову допомогу то правові відносини в цивільних та сімейних справах із Републікою Узбекистан (підписано 19 лютого 1998р.)[22] .
Згідно із законом від 12 вересня 1991р. «Про правонаступництво України» (ст.7) нотами України, надісланими в січні 1994р. До посольств іноземних держав, з якими у СРСР були двосторонні договори про правову допомогу, про застосування цих договорів щодо України, поки обидві сторони не домовляться про інше. А також відповідно до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978р., яка набула чинності для України 6 листопада 1996р. І передбачає, що двосторонній міжнародний договір, який у момент правонаступництва держав був чинним щодо території, що є об’єктом правонаступництва, вважається чинним між новою незалежною державою та іншою державою-учасницею, коли вони чітко про це домовились або внаслідок їх поведінки вони повинні вважатись такими, що висловили зазначену домовленість, в Україні застосовуються положення таких міжнародних угод СРСР:
- Договору між СРСР та Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги від 23.02.1982р[23] .
- Договору між СРСР та Народною Республікою Болгарія про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 19.02.1975р.[24] ;
- Договору між СРСР та Соціалістичною Республікою В’єтнам про праовоу допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 10.12.1981р.[25] ;
- Договору СРСР та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від21.05.1981р.[26] ;
- Договору про взаємне надання правової допомоги між СРСР та Іракською Республікою від 22.06.1973р.[27] ;
- Договору між СРСР та Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах від 19.01.1984р.[28] ;
- Договору між СРСР та Туніською Республікою про праовоу допомогу в цивільних та кримінальних справах від 26.06.1984р.[29] ;
- Конвенція між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 25.01.1979р[30] .
У зв’язку з офіційним оформленням правонаступництва України для неї залишається чинною Конвенція з питань цивільного процесу, що була укладена в Гаазі 1 березня 1954р. І набула чинності для СРСР з 26 липня 1967р.
Щодо клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів в Україні, то вони подаються в порядку, визначеному відповідним міжнародним договором.
Згідно зі ст. 53 мінської Конвенції воно подається в компетентний суд Договірної сторони, де рішення підлягає виконанню, або ж суд, що постановив рішення у справі по першій інстанції, який надсилає його компетентному суду. Такий самий порядок подачі клопотань передбачено договорами України з Республіками Молдова, Узбекистан, Польща.
За договорами України з Республікою Грузія, Литовською, Латвійською, Естонською республіками клопотання про дозвіл на виконання рішення подається до суду, що розглядав справу по першій інстанції, а той надсилає його до суду, компетентного постановити за ним рішення.
Договорами між Україною і Китаєм, Україною та Монголією визначено, що клопотання про визнання й виконання судового рішення подається заявником суду, який постановив це рішення, і пересилається останнім до суду іншої Договірної Сторони через її центральні установи (у даному разі – через Верховні Суди). Якщо ж заявник проживає або перебуває на території Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню, клопотання може бути подано і безпосередньо до суду цієї Сторони.
Відповідно до київської Угоди господарюючі суб’єкти кожної з держав-учасниць можуть звертатись із клопотанням про виконання рішення загального, арбітражного чи третейського суду однієї з них безпосередньо до компетентного суду іншої, на території якої це рішення підлягає виконанню.
Через Міністерство юстиції України зазначені клопотання пересилаються в тому разі, коли такий порядок їх подання встановлено міжнародним договором, на підставі якого в даному випадку проводяться визнання і виконання рішення. У випадку, коли міжнародним договором передбачено, що відповідний іноземний суд має пересилати клопотання компетентному суду України через центральні органи, цим органом є Міністерство юстиції, якщо це прямо передбачено міжнародним договором. Якщо ж такої прямої вказівки в міжнародному договорі немає, таким центральним органом є Верховний Суд України, який за ст.125 Конституції України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.
Однак, не зважаючи на таку змістовну правову базу, все таки виникають складнощі в процесі визнання та виконання іноземних судових рішень (наприклад, неможливість виконання через відсутність договору між відповідними державами), що обумовлено існуванням різних правових систем і, відповідно, принциповою неможливістю уніфікації норм міжнародного цивільного процесу. Звідси така вагома роль двосторонніх та локальних угод.
1.2. Співвідношення понять «визнання» та «виконання» іноземних судових рішень в міжнародному приватному праві
Беззапречним є положення, за яким рішення суду має силу тільки в межах тієї держави, суд якої це рішення ухвалив. У всіх інших державах воно, саме по собі, правової сили не має і отримує її тільки тоді і в тій мірі, коли і в якій мірі цивільне процесуальне законодавство цих держав допускає визнання або виконання іноземних судових рішень. Причому, як відомо, обов’язку визнати іноземне судове рішення в силу загальних норм міжнародного права не існує.
Потреба у визнанні та у виконанні іноземних судових рішень є наслідком поширення міжнародного товарообороту, особливо – світової торгівлі, що призводить до виникнення великої кількості спорів між особами (як фізичними, так і юридичними, а також між тими і іншими), що знаходяться в різних країнах.
І тільки починаючи з 19-го ст. визнання судових рішень стало предметом переговорів при укладенні міжнародних договорів, засобом, який і сьогодні багато держав не бажають випускати з рук, доки не буде забезпечена взаємність[31] .
Оскільки питання про взаємність у доктирні, зокрема пострадянській, залишається спірним, наведу деякі з думок цитованого автора. Х. Шак зауважує, що на перший погляд ідея взаємності спрямована на встановлення рівності між державами за межами міжнародних договорів, уявляється розумною. Проте, вимога взаємності навряд чи є придатним засобом для досягнення цієї мети. По-перше, вимагаючи взаємності, обидві держави очікують, що перший крок у цьому напрямі зробить інша держава. По-друге, оскільки рішення іноземного суду не обв’язково повинно бути рішенням вітчизняного суду позивача, то в такому випадку, так би мовити, б’ють віслюка, а вважають, що б’ють вершника. Нарешті, в таких випадках очікують від позивача подання позову, але вже до суду відповідної держави, що взагалі уявляється надмірною жорстокістю[32] .
Внаслідок цього багато законодавців відмовились у певних галузях, насамперед – у сімейному праві, від забезпечення взаємності. Тому , на думку Х. Шака, було б краще, якби законодавці взяли за взірець Закон Швейцарії про Міжнародне приватне право і зовсім відмовились від такої вимоги. «Для відбиття економічного вторгнення з боку держави, яка винесла судове рішення, достатньо передумов у компетенції по визнанню судових рішень та у застереженні про публічний порядок...», зауважує автор.
Взагалі неможливо не відзначити певні позитивні якості інституту визнання іноземного судового рішення.
Неозброєним оком помітна економія коштів і часу сторін внаслідок усунення повторного судового розгляду. Одночасно усувається сама можливість винесення суперечливих судових рішень. Зберігається час суду, і не тільки завдяки усуненню нового розгляду спору, а й тому, що «встановити умови визнання для судді, як правило, легше, ніж знову розглядати весь правовий спір у його фактичному і правовому розумінні». Нарешті, усувається можливість виникнення вільних від виконання судових рішень зон у випадках, колои держава не визнає іноземні судові рішення і , одночасно, не надає судам повноважень на розгляд спору на своїй території[33] .
Приступаючи до розгляду питання за суттю, зазначимо перш за все, що слід чітко розуміти зміст та співвідношення понять «визнання» та «виконання» іноземного судового рішення.
Визнання іноземного судового рішення означає, що відповідна держава розглядає це рішення як підтвердження певних цивільних прав і зобов’язань у тому самому розумінні, як і рішення свого власного суду.
Примусове виконання іноземного судового рішення – це надання відповідним компетентним органом владного розпорядження, за яким іноземне судове рішення прирівнюється до рішення національного суду з усіма тими наслідками, які з того прирівнювання випливають.
Стосовно взаємовідносин цих понять можна зазначити таке.
По-перше, визнання іноземного судового рішення не завжди тягне за собою його примусове виконання. Наприклад, визнання рішення іноземного суду про розірвання шлюбу може ніколи не мати в іноземній державі своїм наслідком будь-яких виконавчих дій. Однак, саме завдяки визнанню іноземне рішення отримує преюдиційну силу: визнане у встановленому порядку іноземне судове рішення стає перешкодою для розгляду національним судом тієї ж самої справи, між тими самими сторонами, з того ж предмета та за тих самих підстав.
Окрім того, преюдиційне значення визнання іноземного судового рішення стосуються правового статусу фізичної особи. Наприклад, особа, що розірвала шлюб за кордоном, зовсім не бажала би, щоб його при укладенні наступного шлюбу запідозрювали у бігамії[34] . Інакше кажучи, від факту існування чи неіснування шлюбу (преюдиційне питання) залежить так багато наслідків, що різна оцінка судами одного й того ж рішення стає вкрай небажаною. Саме тому законодавці передбачають, як правило, спеціальний порядок визнання своїми судами рішень іноземних судів у сімейній сфері.
Проте, по-друге, визнання іноземного судового рішення завжди є необхідною передумовою його примусового виконання. Але одного визнання для примусового виконання замало: у національних законодавствах, зверх цього, завжди встановлюються ще й додаткові вимоги, наявність яких необхідна для того, щоб визнане рішення іноземного суду підлягало виконанню відповідними національними органами.
Оскільки кожна держава згідно з принципом суверенітету сама встановлює процесуальні правила та форми, в яких здійснюється розгляд цивільних справ її судами, вона не має права сподіватися на те, що рішення її судів обов’язково будуть визнані в інших державах. З цього випливає, що й компетенцію стосовно визнання іноземних судових рішень її національними судами, як і процедуру такого визнання, кожна держава теж встановлює сама. Проте, на мій погляд, є одна спільна для всіх держав вимога: для того, щоб рішення іноземного суду мало можливість бути визнаним, суд, який це рішення ухвалив, повинен мати міжнародну підсудність. Не потребує доведення положення про те, що жодна держава не визнає іноземного рішення з питань, щодо яких її національним законодавством встановлено правило про виключну підсудність.
Тому , принципова відмінність між визнанням іноземного судового рішення та наданням дозволу на його виконання полягає в тому, що в той час, як визнання у ряді держав може мати місце автоматично, наділення такого рішення якістю виконуваності завжди проходить через акт національного верховенства.
Таким чином, з вище проведеного аналізу можна дійти висновку про доцільність нормативного закріплення у процедурі визнання та виконання рішень іноземних судів ієрархії рішень, які підлягають визнанню та виконанню на території України, та положення про необхідність врахування статусу суду в країні, на яку поширювалася його юрисдикція.
Обґрунтовано положення про наділення особливим статусом рішення суду, законність і обґрунтованість якого перевірялась касаційною інстанцією у тій країні, де воно постановлене і залишено в силі, оскільки така перевірка його на відповідність закону була здійснена вищою судовою інстанцією країни і таке рішення не може вважатися таким, що прийняте судом першої інстанції.
Запропонована класифікація рішень у залежності від статусу органу, що його постановив, і дозвіл на визнання і виконання яких надаватиметься з урахуванням юридичної сили таких рішень компетентною судовою установою:
1) рішення, постановлені міжнародними судами, які створені на підставі багатосторонніх договорів, в тому числі й рішення Європейського Суду з прав людини;
2) рішення, постановлені державними судами, з урахуванням їх ієрархії:
вищих судових органів держави;
апеляційних інстанцій;
районних судів;
мирових суддів;
3) рішення арбітражних (третейських) судів іноземних країн.
Цю класифікацію пропонується застосовувати при укладенні міждержавних договорів про визнання і приведення до виконання рішень судів двох країн, а також при укладенні договорів про правову допомогу. Ця класифікація може бути застосована й при підписанні інших договорів, які стосуються визнання і виконання рішень іноземних судів.
Розділ ІІ Визнання та виконання іноземних судових рішень у практиці деяких зарубіжних держав
2.1 Процедура визнання та виконання іноземних судових рішень в країнах континентальної Європи та англо-американського права
Процедура визнання та виконання іноземних судових рішень має свої особливості та відмінності, що обумовлено існуванням різних правових систем. Наприклад Х. Шак зазначає, що Брюссельською конвенцією запропоновано систему автоматичного визнання іноземних судових рішень. Ця система, до речі, відома була й раніше деяким європейським країнам. Наприклад, за німецьким правом таке визнання передбачено як загальне правило[35] . В Англії іноземне судове рішення не піддається ніякій загальній перевірці та й забезпечення взаємності не відіграє важливої ролі[36] .
Проте ця система не є переважаючою. Більш розповсюдженими є дві системи визнання і виконання іноземних судових рішень:
- Система екзекватури та
- Система так званого сумарного розгляду справи.
У першій із зазначених систем йдеться власне, про визнання та\або виконання рішення іноземного суду як такого. Зауважу, що надання екзекватури передбачено правом більшості держав континентальної Європи, рядом латиноамериканських держав, Японії тощо. Проте система екзекватури сама знає різні варіанти процесу надання згоди на визнання та виконання іноземного судового рішення.
В одних правових системах суд, який вирішує питання про надання зазначеної згоди, піддає іноземне рішення повній ревізії з точки зору правильності здійсненого розгляду справи за суттю, переглядаючи як її правову, так і фактичну сторони. Так поводить себе за ЦПК Бельгії суд цієї країни. Однак зазначена ревізія – це не апеляційне або касаційне провадження. Її головна мета – «порівняльне дослідження», тобто з’ясування правильності здійсненого розгляду справи на кожному з її етапів з точки зору вимог саме того правопорядку, суд якого цю ревізію здійснює.
При цьому, в одних правових системах екзекватура надається лише за умови взаємності, тим часом в інших подібна процедура відсутня. Майже всі ці правопорядки застосовують до видачі екзекватури застереження про публічний порядок. Досить часто в національних законодавствах присутня вимога, за якою відповідача повинно бути належним чином повідомлено про той судовий розгляд, який позивач має намір ініціювати в суді держави можливого визнання та\або виконання відповідного рішення. Нарешті, за одними правопорядками екзекватура надається лише для виконання іноземного судового рішення (німецький, швейцарський, японський ЦПК), в той час як в інших спеціальна постанова вимагається також і для визнання такого рішення (італійський ЦПК).
Для прикладу візьмемо німецьке законодавство, яке у майнових справах, щоб визнати на території Німеччини іноземне судове рішення, вимагає звернути особливу увагу на такі вимоги, відсутність чи наявність яких, відповідно, дозволяє чи перешкоджає винесенню рішення про екзекватуру:
а) суди держави, до якої належить суд, що виніс рішення, за німецькими законами не компетентними на вирішення цієї категорії справ;
б) відповідач-німець не брав участі у справі з тієї причини, що повістка про виклик до суду або відповідне розпорядження суду не були йому вручені ні особисто в державі провадження у справі, ні шляхом надання правової допомоги німецькими установами;
в) іноземний суд застосував колізійну норму, яка не відповідає правилам колізійного регулювання відповідних питань, однак лише у випадках, коли зазначене застосування шкодить інтересам німецької сторони у процесі;
г) визнання рішення суперечило б «добрим звичаям» в державі або цілям, які переслідуються німецьким законом;
д) щодо зазначеного визнання між Німеччиною та державою відповідного суду не забезпечена взаємність.
Коментуючи наведені положення, німецькі дослідники підкреслюють, по-перше, що ЦПК Німеччини вимагає, щоб іноземне судове рішення мало законну силу. При цьому застосовується так званий принцип визнання юрисдикції іноземного суду, згідно з яким перевіряється, чи має іноземний суд, що виніс рішення, міжнародну підсудність з точки зору німецьких законів. По-друге, коли суди вимушені будуть звертатися до застереження про публічний порядок, застосування цього інституту у міжгародному цивільному процесі порівняно з МПрП повинно бути більш стриманим[37] , зокрема воно не дозволяє перевірки законності іноземного судового рішення, тобто його відповідності належним процесуальним або матеріальним законам[38] . Нарешті, по-третє, відповідач за позовом про екзекватуру у німецькому суді не може повторювати заперечення, які він, вірогідно, мав можливість висунути (або він їх висунув, проте вони були відхилені) під час первісного слухання справи в іноземному суді[39]
Що стосується екзекватури на примусове виконання, то для її надання необхідним є спеціальне рішення посадових осіб округу, в якому відповідач живе або має майно. Вона надається без формальної перевірки законності винесеного іноземним судом рішення. Проте необхідно, щоб:
а) відповідне рішення могло бути визнаним (тобто, щоб можливість його визнання принципово не виключалась хоча б за однією з тих обставин, які раніше наводились);
б) рішення, згідно з правом держави суду, набуло чинності.
За системою сумарного розгляду (або системою англо-американського права) іноземне судове рішення слугує підставою для нового (на національному рівні) судового розгляду. Слід наголосити, що, незважаючи на наявність у назві вислову «англо...», ця система не є вже власне англійською, оскільки у Великій Британії Актом 1933р. встановлена спеціальна система реєстрації іноземних судових рішень, яка являє собою особливий різновид системи екзекватури.
Сумарний розгляд будуєть на припущенні, за яким сторона, на чию користь винесено рішення, має внаслідок цього певну перевагу перед іншою стороною. Ця перевага знаходить свій вираз у наступному.
По-перше, при сумарному розгляді має місце перерозподіл тягара доведення на користь особи, що справу виграла. По-друге, у національних законодавствах встановлюються специфічні вимоги стосовно припустимості доказів, які можуть бути використаними проти зазначеної вище презумпції. Тобто, не у будь-який спосіб можна доводити неприпустимість виконання у даній державі рішення іноземного суду, законність якого (як такого) навіть не завжди оспорюється або переглядається.
Система сумарного розгляду є досить складною, особливо у визначенні компетенції суду, яка залежить від тієї класифікації позовів, яка у відповідній правовій системі застосовується. А вона (компетенція) змінюється взалежності від того, чи був позов особистим чи майновим; якщо позов є особистим, то випливає він зі шлюбних відносин чи ні і т.ін.
Щоб стало зрозуміліше про що йдеться, проілюструємо ситуацію на прикладі сумарного розгляду рішення іноземного суду щодо сплати грошової суми за торговою справою у американському цивільному процесі. За позовом проти можливості виконання такого іноземного рішення на території США зацікавлена особа може посилатись щонайменше на одну з таких обставин:
а) іноземний суд ухвалив своє рішення без виклику відповідача у судове засідання або з інших причин йому не було надано можливості належним чином захищати свої інтереси;
б) іноземний суд не має компетенції на розгляд відповідної справи;
г) визнання або виконання іноземного судового рішення буде суперечити публічному порядку штату, суд якого здійснює сумарний розгляд;
д) рішення іноземного суду має карний характер або спрямовано на забезпечення сплати податків;
е) воно не є остаточним;
ж) рішення не спрямоване на сплату певної суми грошей.
Нарешті, зауважимо, що за обома системами невірне встановлення змісту іноземного права, так само як і його неправильне тлумачення, не завжди є підставами для ревізії винесеного рішення. Наприклад, як зазначається, в Австрії це буде визнано зазначеною підставою, тим часом як в Німеччині – ні[40] .
На міжнародно-правовому рівні, зокрема в рамках Європейського Союзу, порядок визнання рішень іноземних судів визначається певними міжнародними угодами, про які згадувалось в попередньому підрозділі.
Луганська конвенція 1988 року була спрямована на створення умов для вільного руху судових рішень по цивільних і торгових справах в Європі (ст. 1 про сферу застосування Конвенції), тому вона заслуговує особливої уваги. Конвенція передбачає прості і надійні механізми приведення у виконання судових рішень між Договірними Державами (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Великобританія і Північна Ірландія, Ісландія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Іспанія, Швеція і Швейцарія). Вона також містить тверді правила визначення підсудності і передбачає практично автоматичне визнання рішень, прийнятих в інших Договірних Державах. Застосування Конвенції виявилося вкрай успішним. На сьогоднішній день вона застосовується між 19 Договірними державами. В даний час Договірні Держави ведуть переговори про перегляд Конвенції з метою реформування правил про юрисдикції і спрощення процедур, звязаних із приведенням у виконання судових рішень. Ця реформа слідує за переглядом 1-х Брюссельських Правил. Нові держави ЄС також повинні будуть ратифікувати Луганську Конвенцію, а тому дана Конвенція має вивчатися фахівцями України, оскільки наша держава взяла курс на інтеграцію до ЄС.
Конвенція ґрунтується на концепції прямої юрисдикції. Вона містить правила визначення юрисдикції, що є обов’язковими для всіх судів Договірних Держав і застосовні на стадії ухвалення судового рішення. У цьому звязку була скасована необхідність розгляду питання про юрисдикцію на стадії визнання рішення - Договірні Держави повинні забезпечити практично автоматичне визнання судових рішень, регульованих Конвенцією. У цьому звязку, суд що визнає рішення не вправі розглядати питання про наявність у нього юрисдикції відповідно до Конвенції, за винятком окремо обумовлених випадків. Перевагою системи є те, що вона спрощує процедуру приведення до виконання судового рішення.
Положення Конвенції про юрисдикцію застосовуються (за деякими винятками), якщо місцезнаходженням відповідача є одна з Договірних Держав. Якщо відповідач не має доміцилію в одній з Договірних Держав, суд може розглянути справу відповідно до національних правил про юрисдикцію. Однак, і в цьому випадку його рішення повинне визнаватися в інших Договірних Державах без розгляду питання про юрисдикцію.
Створені Конвенцією механізми різним чином захищають права відповідача. Конвенція істотно обмежує волю держави з метою запобігання перешкодам ефективності створених Конвенцією процедур і посилення принципу правової визначеності.
Правила визнання і приведення до виконання іноземних судових рішень охоплюють судові рішення, винесені в одній з Договірних Держав і такі, що підпадають під дію Конвенції. Поняття судове рішення означає будь-яке рішення, прийняте судом чи трибуналом, незалежно від його назви, у тому числі постанову, наказ, рішення чи виконавчий документ, а також визначення судових витрат чи витрат, виданих посадовою особою суду (ст. 25). Конвенція охоплює також справжні документи і судові мирові угоди. Якщо попередні засоби чи міри захисту застосовуються, вони також, як правило, можуть бути приведені до виконання відповідно до норм Конвенції. Судові рішення, відповідно до яких повинне бути виконане інше судове рішення, винесене в третій країні, не підпадають під дію Конвенції.
Визначеність і швидкість виконання іноземних судових рішень реалізується через передбачену Конвенцією однакову процедуру видачі екзекватур. Ця процедура складається зі стадії дослідження, що провадиться без виклику сторін за клопотанням зацікавленої сторони. У Фінляндії клопотання про видачу екзекватури подається в районний суд у залежності від місця перебування сторони, проти якої повинне бути здійснене чи виконання в залежності від місця приведення до виконання рішення. На цій стадії суддя виносить постанову про виконання після того, як сторона подала всі необхідні документи. У визнанні рішення може бути відмовлено на підставах, встановлених статтями 27 і 28 Конвенції[41] .
Таким чином, у разі вступу України до ЄС її правова система має бути адаптована до встановлених у Луганській конвенції умов визнання та виконання рішень іноземного суду, а тому потребується привести законодавство України у відповідність вимогам Луганської конвенції.
Загальні аспекти визнання та приведення до виконання рішень розглянемо на прикладі Фінляндії, яка є членом Європейськогосоюзу. Зокрема, у фінському праві відсутня чітка система норм, що регулює визнання і приведення до виконання іноземних судових рішень. При відсутності відповідного законодавчого регулювання іноземне рішення не може бути визнане чи приведене до виконання на території Фінляндії. Наявність відповідних національних правових норм необхідна навіть у випадках, коли рішення винесене іноземним судом відповідно до угоди сторін. Загальний підхід фінського права в питаннях визнання і приведення до виконання іноземних судових рішень можна охарактеризувати як заборонний. Приведення до виконання іноземних судових рішень залежить як від предмета спору, так і від країни, у якій винесене рішення. Навіть, якщо іноземне рішення не може бути визнане і приведене до виконання, воно може бути використано сторонами як доказ визначених фактичних обставин чи змісту іноземного права в судовому процесі у Фінляндії. Доказове значення іноземного рішення залежить від конкретної справи. При цьому, міжнародні угоди, Конвенції Північних країн, а також національне законодавство і законодавство Європейського Союзу є основними джерелами права в сфері визнання і приведення до виконання іноземних судових рішень.
Підводячи підсумок, можна зробити висновок про значну роль міжнародних договорів у врегулюванні цього питання у Фінляндії. Слід також відмітити, що переваги у врегулюванні міжнародних і міждержавних відносин відіграють міжнародні конвенції, які у порівнянні з міждержавними угодами мають більшу юридичну силу.
Порівнюючи арбітражне врегулювання спорів в Україні з аналогічною процедурою в англійській правовій системі, можна стверджувати те, що в Англії перший арбітражний закон був прийнятий у 1889 році, а тому процедура арбітражного врегулювання спорів пройшла довший шлях розвитку ніж в Україні. Хоча деякі дослідники знайшли „прототипи арбітражних судів” у російській історії ще на початку ХІХ століття[42] , але радянський період розвитку господарських відносин не давав суттєвого розвитку арбітражним судам. При цьому, неможливо арбітражне врегулювання спорів й в цій країні вважати абсолютним, оскільки деякі вчені відмічають недоліки судового контролю, оскільки при застосуванні арбітрами норм процесуального та матеріального права була відсутньою мотивація при мотивуванні і винесенні рішення[43] . Це та інші положення свідчать про об’єктивну необхідність переглядати арбітражне судове рішення, яке у відповідності до ст. 105 Закону Англії „Про арбітраж”[44] встановлює відповідні повноваження суду графства або Високого суду.
Підставами для такого перегляду є:
- відсутність компетенції арбітражу вирішувати спори по суті (зокрема, арбітри повинні переконатися в тім, що сторони сформулювали третейське застереження, що наділяє правом Лондонський арбітражний міжнародний суд розглянути спір);
- недотримання правил процедури арбітражного розгляду, що носять серйозний характер (у відповідності зі ст. 68 Закону під серйозним недотриманням розуміється помилкова дія, що потягла за собою значний збиток стороні, що звернулася з апеляцією);
- наявність недоліків у застосуванні права (як відомо, ст. 46 Закону дозволяє сторонам вибрати матеріальне право, у противному випадку застосовуються колізійні норми. Однак суд у ході розгляду справи може явно невірно тлумачити і застосувати питання права, внаслідок чого саме рішення буде безперечно сумнівним. У цьому випадку сторони при обопільній згоді вправі звернутися в державний суд);
- присутність в судовому рішенні непевних положень, щодо наслідків винесеного арбітражного правозастосовчого акту (ця підстава виражена в п. 2 (f) ст. 68 Закону і стосується скоріше не самого рішення, а можливих варіантів розвитку подій);
- виявлення обману, зробленого однією із сторін чи з відома даної сторони (названа підстава, відбита в п. 2 (g) ст. 68 Закону, схожа з підставами, на підставі яких державний суд переглядає рішення у зв’язку з нововиявленими обставинам)[45] .
Не важко помітити, що англійські підстави визнання і приведення до виконання деякою мірою відрізняються від загальноприйнятих норм, що мають місце в міжнародних договорах і конвенціях. Деякі принципи англійської процедури викладені настільки широко, що можуть використовуватись для перегляду рішення по суті, без чого неможливо встановити „наявність недоліків у застосуванні права”, якщо не обмежувати цю норму конкретними положеннями. Така можливість, що існувала case stated (case stated - встановлені в справі факти, на основі яких суд вирішує питання права (англ.) в Англії дозволяла стороні передавати питання права на розгляд у Верховний Суд у Лондоні. Як стверджує г-н К. Содерлунд, мабуть, що будь-який юрист, що володіє деякими новаторськими навичками, може трансформувати будь-яке питання в питання права і, таким чином, провести повторний розгляд арбітражної справи у відповідному державному суді. На практиці ця можливість сильно лякала діловий світ вибирати місцем проведення арбітражу Англію, що призвело до остаточного скасування в Англії звичаю case stated у міжнародному арбітражі[46] .
Апеляційний суд, розглянувши клопотання про скасування рішення арбітражу, вправі повернути його арбітрам для повторного вирішення комерційного спору, саме такий підхід описаний у ст. 68 Закону Англії Про арбітраж. Це ж положення свідчить про адекватність повноважень апеляційного суду України та Англії стосовно визнання і приведення до виконання рішень.
Цікавим для аналізу належності розглядуваного інституту до певних галузей права є й положення Цивільного кодексу Квебеку (Канада), у відповідності до якого питання про визнання та приведення до виконання іноземних рішень і про юрисдикцію іноземних влад входить до титулу 4 цього кодексу[47] . Це положення представляє інтерес з декількох напрямків, оскільки, по-перше, Квебек не є самостійним суб’єктом міжнародного права, а тому не може встановлювати особливі умови визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів. По-друге, важко вважати процедуру визнання і приведення до виконання складовою частиною цивільного права. В цьому випадку доцільно розподіляти питання процедури визнання та приведення до виконання і матеріальні та процесуальні підстави відмови у задоволенні відповідних клопотань. Тому не має правових підстав для аналізу конкретних норм ЦК Квебеку на предмет їх суттєвої відмінності від загальновизнаних і застосованих в міжнародних конвенціях. Такий приклад свідчить про те, що неможливо питання визнання і приведення до виконання вирішувати на рівні адміністративних одиниць держави, наприклад, Автономної республіки Крим, оскільки ратифікуючи відповідні угоди держава бере на себе виконання їх умов на всій її території. Зокрема, це положення можна підтвердити на підставі федерального законодавства РФ, в якому відтворено загальні для всієї її території принципи визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів та арбітражів.
Відповідно до п.5 § 328 Цивільного процесуального кодексу ФРН на території цієї держави не виконуються рішення іноземних судів, якщо не забезпечена взаємність виконання. Останній припис ставить визнання і виконання рішення німецького судовою органу в залежність від того, чи буде воно виконане на території тієї країни, де винесене. Взаємність як передумова визнання і виконання іноземних судових рішень, посідає особливе місце. У книзі «Міжнародний цивільний процес» Н.Нагель і П-Готвальд наводять перелік держав, в яких взаємність виконання рішень юрисдикційних органів ФРН забезпечена на умовах взаємності. Серед країн, де взаємність як обов’язковий принцип міжнародного права не забезпечена, фігурує Україна. А це означає, що рішення українських судів не виконуються у ФРН, а німецьких в Україні.
Таким чином, рішення іноземних судів та арбітражних судів можуть визнаватися і виконуватися в Україні на засадах взаємності, яка забезпечується міжнародними договорами, укладеними нашою державою. Оскільки такий договір не укладений між Україною і ФРН, рішення українських судів в Німеччині та німецьких в Україні не можуть бути виконані. Виняток становлять лише рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України і аналогічного органу ФРН, які можуть бути виконані, оскільки обидві країни є учасницями відповідних міжнародних конвенцій[48] .
Формуючи національне законодавство у відношенні міжнародного арбітражу, Україні бажано забезпечити дотримання наступної рівноваги. З одного боку, необхідно установити такі правила, що відповідають вимогам ефективності третейського розгляду, що забезпечується інститутом судової підтримки - примусовим виконанням рішень третейських судів. З іншого боку, необхідно утриматися від прийняття у національному законодавстві норм, що припускають надмірне судове втручання у розгляд справ арбітражами. Але необхідно адекватно сприймати рішення іноземних арбітражів, як подібні рішення арбітражів України визнаються та приводяться до виконання в іноземних країнах.
Тому загалом автор погоджується з необхідністю уніфікації не тільки процедури розгляду арбітражних справ у модельному Арбітражному процесуальному кодексі СНД, а й визначає потребу в однаковому сприйнятті рішень арбітражних судів в країнах СНД та на міжнародному рівні. При цьому, Україна може виступати суб’єктом нормотворчих ініціатив.
2.2 Підвідомчість, підсудність та порядок подання клопотань про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів
Аналіз питань підвідомчості і підсудності клопотань про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів доцільно розпочати з проблемних аспектів. Якщо питання підсудності на теоретичному рівні не викликають проблем і добре досліджені фахівцями, які визначають умови підсудності справ, то проблеми підвідомчості справ судам призводять до значних труднощів на практиці. Зокрема, арбітражні суди не приймають до свого провадження справи за позовами до відповідачів, місцезнаходження яких за межами України, свідченням чого є судова практика Вищого арбітражного суду України. Виняток становлять випадки, коли міждержавними договорами чи угодами України передбачене інше, як наприклад, у п. 2 ст. 4 Угоди про порядок вирішення спорів, повязаних із здійсненням господарської діяльності, 1992 р.[49] . Згідно з вказаною нормою підвідомчість спорів може визначатись угодою сторін (договірна підвідомчість) за винятками, викладеними у пп. 3 і 4 ст. 4 зазначеної Угоди. Якщо сторони домовилися вирішити спір у арбітражному суді України, підсудність справи визначається за загальними правилами територіальної та предметної підсудності. Як правило, у судовій практиці правильно застосовуються відповідні норми[50] .
Проблемними ж вважаються питання, коли вирішується спір про можливість визнання і приведення до виконання неординарних рішень іноземного суду іншим способом, ніж передбачає сучасне законодавство. Так, досліджуючи матеріали Верховного Суду України привертає на себе увагу ухвала судової колегія в цивільних справах від 21 жовтня 1998 року, за якою НВФ Ареса-Сервіс звернулася до суду із заявою про затвердження мирової угоди у порядку часткового виконання рішення Міжнародного арбітражного суду при Білоруській торгово-промисловій палаті від 10 квітня 1997 р. Ця справа тривалий час розглядалась судами України, а у наступному судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України постановила: судові рішення скасувати і направити справу на розгляд суду першої інстанції[51] . Тобто, на наш погляд, дана справа підкреслює складність вирішення питання підвідомчості, оскільки процедура визнання і приведення до виконання рішення іноземного арбітражного суду була порушена з самого початку. Мирова угода мала місце стосовно часткового виконання рішення арбітражного суду, тобто це питання не може розглядати суд першої інстанції.
Автор вважає, що визначаючи підвідомчість правового питання суду необхідно враховувати правовий статус іноземного арбітражного рішення, а тому навіть затвердження умов мирової угоди має здійснювати суд, який розглядатиме питання про визнання і приведення до виконання самого рішення, а не той, що розглядав справу по суті.
Загалом клопотання про визнання й виконання судового рішення (рішення третейського суду), постановленого на території держави-Договірної Сторони, відповідно до Київської Угоди вирішується компетентним судом іншої Договірної Сторони за правилами цієї Угоди. Наявність у клопотанні посилань на Нью-Йоркську або Європейську конвенцію сама по собі не може бути підставою для відмови в його задоволенні.
Оскільки згідно зі ст. 84 Закону Про виконавче провадження (1999)рішення іноземних судів (арбітражів) визнаються й виконуються в Україні за відповідними міжнародними договорами (конвенціями, угодами) за її участю, то в разі, коли держава, до якої надійшло клопотання про виконання рішення суду чи арбітражу, не є учасницею такого договору, суди України не розглядають цього клопотання і відмовляють у його прийнятті на підставі п. 2 ст. 122 ЦПК України, крім випадків, коли арбітражні рішення відповідно до застережень України до Нью-Йоркської Конвенції [52] виконуються на умовах взаємності. Разом з тим для вирішення питання про визнання й виконання рішення не має правового значення, чи була особа, щодо якої постановлено рішення судом (арбітражем) Договірної Сторони міжнародного договору, громадянином цієї держави, якщо інше не випливає з даного договору.
Нині клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів в Україні подаються в порядку, визначеному відповідним міжнародним договором, ЦПК, Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж»(1994) та Законом України «Про міжнародне приватне право»(2005).
Згідно зі ст. 53 Мінської Конвенції воно подається в компетентний суд Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню, або ж до суду, що постановив рішення у справі по першій інстанції, який надсилає його компетентному суду. Такий самий порядок подачі клопотань передбачено договорами України з республіками Молдова[53] , Узбекистан [54] , Польща[55] .
За договорами України з Республікою Грузія[56] , Литовською[57] , Естонською[58] , Латвійською[59] республіками клопотання про дозвіл на виконання рішення подається до суду, що розглядав справу по першій інстанції, а той надсилає його до суду, компетентного постановити за ним рішення.
Договорами між Україною і Китайською Народною Республікою[60] , Україною та Монголією[61] визначено, що клопотання про визнання й виконання судового рішення подається заявником до суду, який постановив це рішення, і пересилається останнім до суду іншої Договірної Сторони через її центральні установи (у даному разі - через Верховні Суди). Якщо ж заявник проживає або перебуває на території Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню, клопотання може бути подано і безпосередньо до суду цієї Сторони. Але у даному положенні не встановлюється повноваження Верховного Суду з приводу визначення підвідомчості рішення виконанню на території певної держави.
Відповідно до Київської Угоди господарюючі субєкти кожної з держав-учасниць можуть звертатись із клопотанням про виконання рішення загального, арбітражного (господарського) чи третейського суду однієї з них безпосередньо до компетентного суду іншої, на території якої це рішення підлягає виконанню.
Через Міністерство юстиції України зазначені клопотання пересилаються в тому разі, коли такий порядок їх подання встановлено міжнародним договором, на підставі якого в даному випадку провадяться визнання й виконання рішення. У випадку, коли міжнародним договором передбачено, що відповідний іноземний суд має пересилати клопотання компетентному суду України через центральні органи, цим органом є Міністерство юстиції, якщо це прямо передбачено міжнародним договором. Якщо ж такої прямої вказівки в міжнародному договорі немає, таким центральним органом є Верховний Суд України, який за ст. 125 Конституції України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.
У Конвенції зазначено, що із додержанням усіх наведених вище вимог щодо порядку подачі, форми і змісту клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів мають подаватись і клопотання про визнання й виконання рішень судів та арбітражів України на території держави - іншої Договірної Сторони. У випадках, коли клопотання, яке згідно з установленим порядком обовязково має подаватись лише через суд (арбітраж), що постановив рішення, або через відповідний центральний орган Договірної Сторони, подано безпосередньо компетентному суду України, останній відмовляє в його прийнятті на підставі ст.121 ЦПК ( в редакції 2005 року) оскільки за таких умов воно не може бути предметом судового розгляду. Разом з тим якщо клопотання, з яким сторона у справі мала право звернутися безпосередньо до компетентного суду України, направлено зазначеному суду через центральний чи інший орган Договірної Сторони, це не є перешкодою для розгляду даного клопотання.
У порядку, передбаченому статтями 35, 36 Закону Про міжнародний комерційний арбітраж(1994) і Нью-Йоркською Конвенцією, розглядаються клопотання про визнання й виконання рішень комерційного арбітражу, що провадяться за арбітражною угодою сторін (третейського суду), а не органів судової системи держави, до відання яких законодавством останньої віднесено розгляд господарських та інших комерційних спорів (господарських, арбітражних судів тощо).
Зокрема, Нью-Йоркською Конвенцією визначено, що вона застосовується щодо визнання й виконання арбітражних рішень, постановлених на території іншої держави, ніж держава, де запитуються їх визнання й виконання, за спорами, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовується також щодо арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями у тій державі, де запитуються їх визнання й виконання. Йдеться про арбітражні рішення, постановлені як арбітрами, призначеними в кожній конкретній справі, так і постійними арбітражними органами, до яких сторони звернулись (ст. 1) відповідно до їх письмової угоди про зобовязання передавати в арбітраж усі або які-небудь спори, що виникли або можуть виникати між ними у звязку з будь-якими конкретними договірними чи іншими правовідносинами, обєкт яких може бути предметом арбітражного розгляду (ст.2).
Перераховані вище міжнародні договори, за винятком Угоди про порядок вирішення спорів, звязаних зі здійсненням господарської діяльності, 1992 р. (далі - Київська Угода), містять норми про те, що іноземні рішення визнаються і приводяться у виконання компетентним судом держави по процесуальних нормах, передбачених національними актами тієї держави, в якій запитується виконання, тобто норми угоди є колізійними і відсилають до положень національного процесуального законодавства.
При цьому стаття 8 Київської Угоди визначає приведення у виконання рішення по клопотанню зацікавленої сторони і приводить перелік документів, які необхідно додавати до клопотання. За умовами Угоди (стаття 8) зацікавлена сторона - стягувач самостійно направляє клопотання з додатком необхідних документів на адресу компетентного суду іноземної держави - учасника СНД.
У тому випадку, якщо стягувач не має інформації про компетентний суд іноземної держави, то відповідно до частини 2 статті 53 Конвенції про правову допомогу і правові відносини по цивільним, сімейним, і кримінальним справам зацікавлена сторона вправі направити своє клопотання в суд, що виніс рішення в справі по першій інстанції, який пересилає його зі своїм супровідним листом у компетентний суд іноземної держави - учасника СНД.
Зокрема, Компетентним судом Республіки Білорусь є суд за місцем перебування боржника або за місцем перебування його майна відповідно до пункту 2 Додатка 2 до Господарського процесуального кодексу. Компетентні суди в інших державах - учасницях СНД встановлюються законодавчими актами цих держав. Інформацію про компетентні суди іноземних держав господарські суди областей вправі запитувати у відділі міжнародних відносин Управління законодавства і міжнародних відносин Вищого Господарського Суду Республіки Білорусь. Київська Угода є єдиним діючим міжнародним договором, що встановив, що для виконання рішення, яке вступило в силу, стягувач разом із клопотанням повинен надати виконавчий документ суду, що виніс рішення. Тут припускається, що при відсутності яких-небудь спірних обставин, повинне забезпечуватися оперативне приведення у виконання судових рішень[62] . Тобто Вищим Господарським Судом Республіки Білорусь визначається необхідність надавати разом із рішенням арбітражного суду виконавчий документ суду, що виніс рішення, але арбітражні суди виконавчих документів не складають. Це положення ускладнюватиме визнання і приведення до виконання рішень арбітражних судів.
У республіці Узбекистан не зважаючи на ратифіковані міжнародні договори компетенція судів по розгляду і вирішенню питання про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів взагалі до останнього часу не вирішене на законодавчому рівні, а судова практика свідчить про протекціонізм системи державних судів по відношенню до національних суб’єктів.
Таким чином, однією з основних вимог щодо підвідомчості рішення іноземного суду чи арбітражу є визнання такого рішення на міждержавному або міжнародному рівні. Тому суди України повинні зясовувати наявність міжнародних договорів про взаємне надання правової допомоги між Україною і державою, про визнання й виконання рішення суду чи арбітражу якої надійшло клопотання[63] .
Отже, питання, повязані з визнанням та виконанням рішень іноземних судів і арбітражів на території інших країн можливо вирішувати у кількох напрямах: 1) визнання та виконання цих рішень на території країн-учасниць на підставі багатосторонніх міжнародних конвенцій; 2) визнання і виконання рішень судів та арбітражів одних країн на території інших на підставі укладених між ними двосторонніх міжнародних договорів; 3) виконання рішень на підставі національного законодавства країн, де вони виконуються[64] . Але до цього переліку можна додати й взаємне визнання арбітражних рішень двох країн по відношенню до суб’єктів третіх країн.
2.3 Підстави для відмови у задоволенні клопотання про визнання і приведення до виконання рішення іноземного суду
На міжнародному рівні підстави для відмови у визнанні та приведенні до виконання рішення іноземного суду наведені ,зокрема, в міжнародних договорах, ратифікованих Україною, а також новому ЦПК України. Хоча це питання вважається дуже важливим, але йому приділено незначну увагу українськими вченими, що вплинуло, на наш погляд, на зміст ЦПК України.
Цікавим в цьому ракурсі видається порівняння змісту норм Нью-Йоркської Конвенції та Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»(1994) та ЦПК України, зокрема, на предмет відповідності застосованої термінології. Так, в Нью-Йоркській Конвенції мова йдеться про визнання та приведення до виконання, а у Законі та ЦПК – про визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражів. Фразеологічний аналіз має свідчити про те, що у Конвенції розрізняється процедура визнання та приведення до виконання, тобто передбачається перед виконанням перевіряти можливість виконання рішення, а в Україні існує лише визнання і наступне виконання рішення.
Але за змістом із розглядуваних документів випливає зворотній висновок, оскільки у Конвенції для відмови у визнанні і приведенні до виконання визначені однакові умови (ст. 5), то виділення двох понять «визнання» та „приведення до виконання” можна визнати формальним, а різниця між ними полягатиме в правовому значенні рішення. Тобто тільки визнанню підлягатиме таке рішення, для якого не передбачено примусового виконання. А у ЦПК (2005) виділено різні умови визнання і виконання іноземного судового рішення (відповідно, глави 2 та 1 Розділу8).Більше того, гл.1 розділу 8 має назву «Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню», а не «приведення до виконання» як зазначається в Конвенції, а у ст.390, яка належить до гл.8 йдеться про «умови визнання та виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню». Зокрема, зміст даного розділу за назвами статей виглядає так: ст.390 – умови визнання та виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню; ст.391 - Строки предявлення рішення іноземного суду до примусового виконання; ст.392 - Підсудність справ про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; ст.393 - Порядок подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; ст.394 - Вимоги до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; ст. 395 - Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; ст.396 - Підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; ст.397 - Оскарження ухвали суду; ст.398 Порядок примусового виконання рішення іноземного суду. Отже, питання про можливість відмови у виконанні рішення арбітражу у цій главі поглинаються назвою цієї глави.
Викликає також зауваження місце розташування зазначених розділів, оскільки більш логічним було б, спочатку встановлювати можливість визнання рішення, а вже потім вирішувати питання про його виконання на території України. Тобто більш ширшим є питання відносно визнання рішення арбітражу, а не його виконання, оскільки виконання рішення має залежати від його визнання. Без визнання рішення не може йтися про його виконання. Більше того, в юридичній практиці мають місце не тільки рішення про визнання або виконання, а комплексні, коли частиною рішення встановлюється право особи, яке підлягає визнанню, а іншою частиною на підставі визнаного права встановлюється умова про обов’язок відповідача стосовно його виконання у добровільному порядку або державними установами у примусовому порядку. Тому такі рішення будуть підлягати одночасно і визнанню, і виконанню.
Проаналізуємо більш ґрунтовно ті умови визнання та приведення до виконання, які наведені у Конвенції.
У Конвенції зазначені умови визнання та виконання наступним чином.
У визнанні і приведенні до виконання арбітражного рішення може бути відмовлене на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямовано, тільки якщо ця сторона представить компетентній владі за місцем, де висунуто клопотання про визнання і приведення до виконання, докази того, що:
а) сторони в угоді, зазначеній у статті 2, були за застосовним до них законом в якій-небудь мірі недієздатними чи ця угода була недійсна за законом, якому сторони цю угоду підкорили, а при відсутності такої вказівки за законом країни, де рішення було винесене, чи
b) сторона, проти якої винесене рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд чи з інших причин не могла представити свої пояснення, чи
с) зазначене рішення винесене по спору, не передбаченому чи такому, що не підпадає під умови арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі, чи містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі, з тим, однак, що якщо постанови з питань, охоплюваних арбітражною угодою чи застереженням, можуть бути відділені від тих, котрі не охоплюються такою угодою чи застереженням, то та частина арбітражного рішення, що містить постанови з питань, охоплюваних арбітражною угодою чи арбітражним застереженням у договорі, може бути визнана і приведена до виконання, чи
d) склад арбітражного органу чи арбітражний процес не відповідали угоді сторін чи, при відсутності такого, не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж, чи
е) рішення ще не стало остаточним для сторін чи було скасовано чи припинене виконанням компетентною владою країни, де воно було внесено, чи країни, закон якої застосовується”.
Як бачимо, міжнародна Конвенція за змістом дуже лаконічна, але в її змісті закладено доволі багато обставин, які можуть тлумачитися як підстава для невизнання або не приведення до виконання рішення арбітражного суду. Але, на нашу думку , ці умови необхідно розцінювати і застосовувати в юридичній практиці як конкретні, а не узагальнювати їх до певної юридичної «надбудови» і таку надбудову аналізувати як загальну. Зокрема, не можна погодитись з позицією Р.А. Траспова, який робить висновок, що умови ст. 5 Нью-Йоркської Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень можна назвати „публічним порядком”[65] . Зокрема, це положення не відповідає сучасним концепціям української наукової думки, у відповідності до яких передбачається під порядком та процедурою розуміти процесуальні норми, за якими має здійснюватися юридичний процес.
Більше того, цим вченим не звернено увагу на заяви і застереження, які зроблені в кінці цього документу, а саме: дана Конвенція повинна розглядатися відповідно до принципів і правил діючої національної Конституції чи з тими з них, що випливають із проведених відповідно до Конституції реформ. Тому, коли йдеться про публічний порядок, посилання має робитись саме на дане положення, а не на ст. 5 Конвенції, в якій висловлені більш конкретні умови визнання і приведення до виконання арбітражних рішень.
З наведеного положення випливає, що загальна умова визнання арбітражного рішення в Україні – це несуперечність рішення положенням Конституції України та нормативним актам, які постановлені у відповідності до конституційних положень.
Коли ж йдеться про визнання та приведення до виконання арбітражних рішень, то автор вважає необхідним посилатись на норми закону, а не на моральні засади суспільних відносин. Інакше, на запит заінтересованої особи завжди можна зробити посилання на „неписані” закони, що вважається недостатньо обґрунтованим для юридичного процесу, який має відрізнятись конкретністю та законністю, в усякому разі, це положення є доцільним.
Тому розкриємо спочатку наведені в Конвенції більш конкретні умови в контексті їх значення для процесу визнання та приведення до виконання арбітражного рішення, а потім повернемось до загального поняття відносно відповідності арбітражних рішень конституційним принципам і нормам, тобто публічному порядку.
Найперше положення випливає з того, що у виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямовано, тобто тут можна говорити про принцип диспозитивності, що властивий й для цивільного процесу взагалі, оскільки правом, а не обов’язком, заперечувати проти визнання і приведення до виконання, наділений суб’єкт, проти якого постановлене рішення. Тут можна говорити, що таким суб’єктом може бути лише відповідач, а не третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача.
Аналізуючи питання про те, хто має доводити факт, що рішення арбітражного суду постановлене у відповідності до закону, процедури розгляду справ судом, необхідно застосовувати положення ст. 60 ЦПК. А саме кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Дійсно, не можна порівнювати окремого громадянина або юридичну особу, проти яких постановлене рішення арбітражного суду, оскільки з юридичної практики випливає, що за сучасним законодавством вони користуються правом говорити неправду і не нести за це будь-якої відповідальності.
Тому загалом положення, що рішення арбітражного суду постановлене компетентним судом і у відповідності до об’єктивної процедури розгляду справ, має трансформуватись у презумпцію, що лише у разі істотних зауважень рішення суду може переглядатись компетентним судом України. Це положення зумовлене тими випадками, коли арбітражний суд не врахував особливостей законодавства України або помилився з інших причин. Зрозуміло, що ці обставини має доводити та особа, яка зацікавлена у тому, щоб рішення арбітражу не набрало законної сили на території України.
Отже, автор вважає, що процедура визнання та приведення рішення до виконання надає таким рішенням арбітражного суду законної сили.
Недійсність арбітражного застереження за законом держави, право якої має застосовуватися до регламентації арбітражного застереження, свідчить про те, що законодавство деяких країн обумовлює не тільки цивільно-правові угоди, а й умови арбітражного застереження.
Але для України це положення стосується випадків пов’язаних з підвідомчістю справ арбітражному суду та компетенції судів загальної юрисдикції. Наприклад, питання підвідомчості цивільних справ суду загальної юрисдикції регламентоване ст. 124 Конституції України, статтями 15-17 ЦПК (2005 року), статтями 12-13 ГПК, але в цих нормах не встановлена умова щодо виключної компетенції судів загальної юрисдикції по вирішенню окремих питань. Тому положення відносно компетенції Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України не може адекватно застосовуватися по відношенню до арбітражних рішень іноземних судів через те, що у ст. 2 Конвенції не зроблено обмежень відносно такого положення. Наприклад, компетенція арбітражного суду кожної конкретної країни визначається згідно відповідної регламентації цього питання за законодавством країни визнання та приведення до виконання арбітражного рішення.
Якщо виходити з ч. 2 ст. 8 Закону України „Про міжнародний комерційний арбітраж”(1994), то певними перевагами наділений Міжнародний комерційний арбітраж. Так, у разі подання позову про визнання арбітражної угоди недійсною, такою, що втратила чинність або не може бути виконана, арбітражний розгляд проте може бути розпочато або продовжено і арбітражне рішення може бути винесено, поки спір про підсудність чекає розвязання в суді. Не зважаючи на те, що такий розгляд спору арбітражним судом не має сенсу, а наступне рішення арбітражного суду не набере законної сили, тобто не буде визнано та приведене до виконання, законом дозволено розглядати такі спори.
Загалом можна зробити висновок про те, що певними перевагами мають володіти державні суди, оскільки їх діяльність зумовлена Конституцією України і визнається однією з гілок державної влади.
Відносно необхідності повідомлення відповідача та позивача про призначення арбітра, то це положення необхідно сприймати з урахуванням процедури розгляду справи арбітражним судом. Зокрема, кожна із сторін має право не тільки бути повідомлена про призначення арбітра, а й має право обрати арбітра, який в наступному з урахуванням позиції іншого арбітра буде брати участь у виборі третього арбітра. Таким чином, автор вважає необхідним окремо говорити й про право вибору арбітра, оскільки право вибору може впливати на остаточне рішення. Але це положення необхідно розглядати в контексті того, що за ст. 5 Конвенції це положення має довести саме та особа, яка була позбавлена можливості здійснити вибір арбітра або не була повідомлена про його призначення.
Тому вважається, що стороні важко знайти докази того, що її не було повідомлено судом і відповідні дії не вчинялись. Тобто можливим є звернення сторони до поштового відділення за довідкою про те, що на її адресу не надходило відповідних повідомлень, але така довідка не буде належним доказом, оскільки зараз існують багато альтернативних способів зв’язку та доставки поштових відправлень. Тому вважається, що особа вправі заперечити існування такого повідомлення, а суд, що розглядатиме справу про визнання та приведення до виконання арбітражного рішення, може за клопотанням сторони звернутись до суду, що постановив рішення з дорученням про передачу розписки в отриманні зазначеного вище повідомлення. Аналогічне положення має стосуватись й повідомлення про день і час, на які було призначено судове засідання.
Відносно можливості особи надавати свої пояснення або заперечення проти позову, то така особа вправі передавати свої пояснення безпосередньо до суду або шляхом поштового повідомлення. Зрозуміло, що подавати свої пояснення або заперечення проти позову це право, а не обов’язок сторони, тому суд може вирішити справу без таких пояснень, але це необхідний захід для того, щоб рішення набуло ознак об’єктивності. Тому окремо повідомляти особу про її право подавати пояснення або заперечення проти позову арбітражний суд не зобов’язаний, що на практиці відтворюється таким чином суд надсилає стороні регламент арбітражного суду. Особа має право звернутись за правовою допомогою до адвокатів, які й можуть сприяти в юридично грамотному захисті прав конкретної особи. Уявляється, що адвокат може виступати свідком в суді з приводу того, чи готувались заперечення проти позову або пояснення відносно обставин справ, а також висловити свою правову позицію відносно правомірності дій арбітражного суду, коли пояснення не були враховані при винесенні рішення.
В юридичній практиці існують випадки, коли в рішенні суду і не тільки арбітражного допускаються помилки, які не можна кваліфікувати за ст. 375 КК як завідомо неправосудні, а можна розцінювати як постановлені внаслідок помилки. Тому, не зважаючи на те, що стороною можуть бути передані пояснення по справі або заперечення проти позову, але такі пояснення або заперечення на практиці можуть бути не враховані при винесенні рішенні. Отже, вважається, що волевиявлення сторони, яка дала згоду на розгляд справи арбітражним судом, не можна кваліфікувати як згоду на будь-яке рішення такого суду.
Будь-яка особа сподівається на об’єктивне і законне вирішення справи, тому автором й вважається, що у разі відсутності у мотивувальній частині рішення арбітражного суду аргументів і доводів, за якими пояснення сторони вважаються такими, що не можуть бути враховані при винесенні рішення, фактично така особа позбавляється права бути заслуханою. Отже, таке рішення об’єктивним і законним назвати важко. Звідси випливає й обов’язок держави захистити право такої особи, про що автором вже говорилося вище.
Якщо ж рішення винесено по спору, не передбаченому чи такому, що не підпадає під умови арбітражного застереження в договорі, то це положення є підставою для того, щоб не визнавати його або не приводити до виконання. В п. „с” ст. 5 Конвенції, по суті, йдеться про угоду, в якій застережена угодою лише частина спірних питань, які можуть виникнути у правовідносинах сторін. Цей висновок випливає з вислову: „містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі, з тим, однак, що якщо постанови з питань, охоплюваних арбітражною угодою чи застереженням, можуть бути відділені від тих, котрі не охоплюються такою угодою чи застереженням”.
Для правильного розуміння цього положення доцільно проаналізувати Закон України „Про міжнародний комерційний арбітраж”, в якому має існувати подібне положення. Але як зазначалось раніше, таке положення в даному Законі не встановлене. Тому автором пропонується відтворити в Законі України „Про міжнародний комерційний арбітраж” і доповнити цей Закон ст. 16-1 такого змісту: „Арбітражне рішення не може виноситися по спору, не передбаченому чи такому, що не підпадає під умови арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі, чи містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі, з тим, однак, що якщо постанови з питань, охоплюваних арбітражною угодою чи застереженням, можуть бути відділені від тих, котрі не охоплюються такою угодою чи застереженням, то та частина арбітражного рішення, що містить постанови з питань, охоплюваних арбітражною угодою чи арбітражним застереженням у договорі, може бути визнана і приведена до виконання”. Така пропозиція повною мірою відповідатиме умовам Конвенції та конкретизуватиме повноваження третейського та арбітражного суду.
З Конвенції також випливає, що виконання рішення може бути скасовано або призупинено виконанням компетентною владою країни, де воно було постановлене або країни, закон якої застосовується. Останнє положення потребує аналізу на предмет доцільності, оскільки застосування законодавства не можна вважати достатньою підставою для призупинення або скасування рішення, оскільки така країна не може вважатись зацікавленою у цих діях. Заінтересованими можна вважати такі країни, під юрисдикцією яких перебувають: позивач, стягувач, суд, що постановив рішення. Інтереси таких країн, на наш погляд , зумовлюються захистом прав та інтересів їх суб’єктів, у тому числі й „репутації” суду, що постановив рішення. Зокрема, на державних інтересах акцентує свою увагу й Траспов Р.А. Так, вирішуючи питання про застосування застереження про публічний порядок, суд неминуче зіштовхується з проблемою досягнення балансу між декількома конкуруючими інтересами: внутрішніми та міжнародними. З одного боку, державний суд не повинен дозволяти виконання арбітражного рішення, визнання або виконання якого суперечить принципам, що формують публічний порядок власної країни. З іншого боку, державний суд не повинен допускати такий стандарт застосування застереження про публічний порядок, який би порушував принцип остаточності іноземного арбітражного рішення[66] .
Таким чином, автор вважає необхідним розглядати більш широко питання відносно взаємодії судів різних держав, а саме: від виконання окремого доручення до наступного визнання та приведення до виконання рішення. Такий підхід має дозволити вирішувати міжнародні питання комплексно, виробити загальні і конкретні умови міжнародної співпраці, а також нормативно їх закріпити. Це положення зумовлено тим, що будь-яке доручення, звернене до суду іноземної країни – це рішення (хоча воно й визначається як ухвала) про надання правової допомоги, без якої неможливе вирішення спірної ситуації у суді.
Зокрема, відповідно до міжнародних угод про правову допомогу, учасницею яких є Україна, і у яких передбачено компетенцію державних судів давати згоду на виконання іноземних судових рішень, підставою для відмови у виконанні рішення можуть бути наступні умови:
- порушення права сторони на захист у ході судового процесу;
- винесення рішення некомпетентним судом;
- сплив трирічного строку позовної давності для предявлення рішення до примусового виконання;
- рішення за законодавством держави, на території якого воно винесено, не набуло законної сили;
- наявність рішення суду, що вступило в законну силу, винесеного по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, чи наявність у провадженні суду справи між тими ж сторонами, з тих же підстав до порушення справи в іноземному суді.
Заслуговує на окрему увагу й Луганська конвенція 1988 року, яка спрямована на створення умов для вільного руху судових рішень по цивільних і торгових справах у Європі. Хоча багатьма вченими говориться про те, що на її підставі рішення підлягають автоматичному визнанню та приведенню до виконання, але в цій Конвенції встановлені також умови й для визнання рішень. Зокрема, автоматичне визнання рішень - це основний принцип, який полягає в тому, що судове рішення, винесене в одній з Договірних Держав визнається в другій Договірній Державі без проходження особливої процедури. У визнанні може бути відмовлено на підставах, спеціально обумовлених у Конвенції.
У визнанні рішення може бути відмовлене на підставах, передбачених у статтях 27 і 28. Ці підстави рівною мірою застосовні до приведення рішення до виконання (ст. 34.2.). Суд, в який подане клопотання про визнання, не вправі переглядати справу по суті (ст. ст. 29 і 34.3.). Також, не може ставитися під сумнів юрисдикція рішення суду за винятком випадків, коли застосовна ст. 28. У відповідності зі ст. 28 у визнанні може бути відмовлено, якщо рішення суперечить положенням Конвенції про юрисдикцію по справах, що відноситься до страхування, по договорах зі споживачами чи положенням про виняткову юрисдикцію.
У статті 27 Конвенції приведені наступні причини для відмови у визнанні судового рішення:
1) якщо таке визнання суперечить основним принципам правопорядку у державі, в якій заявлене клопотання про визнання (ця підстава може використовуватися тільки у виняткових випадках);
2) коли воно винесено під час відсутності відповідача, якому не був належним чином вручений документ про призначення судового розгляду чи рівноцінний йому документ, що надає відповідачу достатньо часу, щоб підготуватися до захисту;
3) якщо воно несумісне з рішенням, винесеним по спору між тими ж сторонами у державі, в якій заявлене клопотання про визнання;
4) якщо суд держави, що запитує, перед прийняттям свого рішення розвязав попереднє питання, що стосується цивільного стану чи право- і дієздатності фізичних осіб, майнових прав, що виникають зі шлюбних відносин, заповітів чи спадкування, у протиріччі з нормою міжнародного приватного права держави, в якій заявлене клопотання про визнання, якщо тільки застосування норм міжнародного приватного права цієї держави не дало б той же результат;
5) якщо рішення несумісне з рішенням, винесеним раніше в іншій державі, що не є учасником Конвенції, у справі з тієї ж підстави і між тими ж сторонами, за умови, що це рішення відповідає вимогам, необхідним для його визнання в запитуваній державі.
На національному рівні підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання іноземного судового рішення регламентуються ст.396 ЦПК України, де мова йде про те, що у задоволенні клопотання може бути відмовлено:
1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили;
2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено про розгляд справи;
3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України;
4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді;
5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, та цим Законом строк предявлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні;
6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;
7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України;
8) в інших випадках, встановлених законами України.
Отже, умови визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів за законодавством України регламентовані в основному у відповідності до Нью-Йоркської Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (1958 р.). З аналізу законодавства України можна встановити, що це питання регламентоване виходячи з двох аспектів:
1. Зі ст. 3 Конвенції випливає, до визнання і приведення до виконання арбітражних рішень, до яких застосовується дійсна Конвенція, не повинні застосовуватися істотно більш обтяжливі чи умови більш високі мита чи збори, чим ті, котрі існують для визнання і приведення до виконання внутрішніх арбітражних рішень. Таким чином, це положення зумовлює необхідність приведення до рівня міжнародної юридичної практики вимоги до визнання та приведення до виконання рішень „внутрішніх арбітражів”, що відтворено в Законі „Про міжнародний комерційний арбітраж”.
2. Оскільки в Конвенції визначені загальні і конкретні умови визнання та приведення до виконання рішень іноземних арбітражів, то потребують чіткого формулювання й загальні умови, які є необхідними для визнання та приведення до виконання таких рішень.
Виходячи ж з того, що визнання та виконання рішень іноземних судів, здійснюється судами України, які є самостійною гілкою державної влади, то вплив на діяльність суду інших гілок державної влади унеможливлюється. Тому має існувати офіційний перелік тих країн, в яких права суб’єктів України були порушені і не знайшли свого захисту в таких країнах. Оскільки суди України підпорядковують свою діяльність законодавству, то такий перелік має існувати на рівні законодавчих норм. В той же час неможливо вважати, що погіршення взаємовідносин з окремими країнами буде мати тривалий характер, то закріплення такого переліку в законодавстві недоцільне. В той же час передача доручень та рішень для наступного визнання та виконання здійснюється через Міністерство юстиції, діяльність якого підпорядкована не тільки законодавчим актам, а й іншим нормативним актам. Останнє положення дозволяє врегульовувати питання відмови у визнанні та приведенні до виконання рішення не передаючи рішення або доручення до суду за принципом взаємності. Така пропозиція дозволить адекватно реагувати на „негативні” рішення іноземних судів по відношенню до рішень, постановлених в інтересах суб’єктів України.
Таким чином, процедура визнання та приведення рішення до виконання надає рішенням арбітражного суду законної сили.
Рішення суду може визнаватись лише в тому випадку, коли воно повною мірою або частково має виконуватись на території України і може бути виконане за законодавством України.
Рішення іноземного арбітражного суду не може за ініціативою державного суду перевірятися на його відповідність публічному порядку, оскільки перегляд рішення арбітражу може зумовлюватися лише заявою зацікавленої особи, а не державного суду, тому пропонується внести відповідні зміни у п. 2 ч. 2 ст. 34 Закону України „Про міжнародний комерційний арбітраж”.
Вважається, що при аналізі поняття „публічний порядок”, загалом необхідно брати до уваги специфіку суспільних відносин у кожній країні, а тому рішення суду будуть різнитися у залежності від того, які основні критерії закладені у державний устрій певної країни.
РОЗДІЛ ІІІ ПРОЦЕДУРА ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ В УКРАЇНІ
3.1 Правові підстави визнання і виконання рішень іноземних судів в Україні
Сучасний економічний розвиток України та її суб’єктів, а також взаємовідносини з іноземними юридичними та фізичними особами зумовлює необхідність більш докладно проаналізувати правові підстави визнання і виконання рішень іноземних судів. Звернення до цієї теми зумовлене тим, що не зважаючи на прийняття нового ЦПК процедура визнання і приведення до виконання в Україні рішень іноземних судів стосовно діяльності судів, уповноважених розглядати такі питання в недостатній мірі регламентована. Тому важливим завданням автор вважає висвітлення проблемних питань визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів з урахуванням встановлених у Законі України „Про виконавче провадження” та інших нормативних актів вимог.
Теоретичними дослідженнями цієї теми в такому обсязі і ракурсі відносно одночасного розгляду матеріальних і процесуальних аспектів визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів в Україні до цього часу ніхто не займався. Найближчими за темою дослідженнями займались лише окремі автори, але, на відміну від інших, дане дослідження має мету обєднати процедуру визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів та висвітлити властиві діяльності державних органів проблеми по виконанню таких рішень.
Правовими підставами для визнання і приведення до виконання можна вважати наступні, які автор вважає доцільним поділити на: суб’єктивні і об’єктивні. До суб’єктивних автором віднесені ті підстави, що пов’язані безпосередньо з особою, яка подає клопотання про визнання та приведення до виконання рішення, а саме:
- неможливість здійснення в Україні прав та інтересів суб’єктів без визнання за ними права, встановленого іноземним судом або арбітражним судом України;
- необхідність ліквідації наслідків правопорушення без виконання рішення іноземного суду на території України.
Автор також вважає, що держава має дбати про охорону і захист прав своїх суб’єктів й за межами своєї території, що було б неможливим через державний суверенітет, як би за міжнародними договорами ця країна не допускала подібного захисту прав та інтересів іноземних громадян та юридичних осіб на своїй території. Тому саме до об’єктивних підстав автором віднесені міжнародні договори та законодавство України, у відповідності до якого допускається визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів та арбітражів.
Автор вважає, що це питання має бути врегульованим не тільки нормами міжнародного права, а й адаптованим до правових умов кожної із договірних країн. Порівнюючи це положення зі свободою договору за формою та змістом, що пропонується внести до норм міжнародного права[67] , автор дійшов висновку про необхідність конкретизації і договірних відносин, і наступних судових рішень, і наступного їх визнання та приведення до виконання. В іншому разі, неконкретні умови договорів можуть стати підставою для примусового стягнення грошових коштів з громадян України без визначення меж захисту прав конкретного суб’єкта.
До внутрішнього законодавства України, яким регулюється визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів та арбітражів, необхідно віднести наступні нормативні акти: міжнародні дво- та багатосторнні договори, учасницею яких є Україна, ЦПК України 2005р., Закон України «Про міжнародне приватне право» від 2005р., Постанова Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України” №12 від 24.12.99 року., Закон України «Про виконавче провадження», Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 1994р..
Питанням про визнання та виконання іноземних судових рішень у новому тексті ЦПК України присвячено розділ 8. Основні положення цього розділу зводяться до такого:
Рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.
Причом рішення іноземного суду може бути предявлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів, яке може бути предявлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
Згідно ЦПК України клопотання про надання дозволу на примусове виконаннярішення іноземного суду подається до суду безпосередньо стягувачем або у порядку, встановленому міжнародними договорами, згода наобовязковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародними договорами, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, передбачено подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду через органи державної влади України, суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло через орган державної влади України.
Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається у письмовій формі і повинно містити:
1) імя (найменування) стягувача або його представника (якщо клопотання подається представником), зазначення їхнього місця проживання (перебування) або місцезнаходження;
2) імя (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні;
3) мотиви подання клопотання. До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародними договорами, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, не визначено перелік документів, що мають додаватися до клопотання, або за відсутності такого договору, до клопотання додаються такі документи:
1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про примусове виконання якого подається клопотання;
2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили (якщо це не зазначено в самому рішенні);
3) документ, який засвідчує, що сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду і яка не брала участі в судовому процесі, була належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи;
4) документ, що визначає, в якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше);
5) документ, що посвідчує повноваження представника стягувача (якщо клопотання подається представником);
6) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами України.
Про надходження клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду суд у пятиденний строк письмово повідомляє боржника і пропонує йому у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання.
Після подання боржником заперечень у письмовій формі або у разі його відмови від подання заперечень, а так само коли у місячний строк з часу повідомлення боржника про одержане судом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що стягував і боржник повідомляються письмово не пізніше ніж за десять днів до його розгляду.
За заявою стягувача або боржника і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє сторони.
Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду проводиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні.
Неявка без поважних причин у судове засідання стягувача або боржника або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання, якщо будь-якою з сторін не було порушено питання про перенесення його розгляду.
Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання. Копія ухвали надсилається судом стягувачеві та боржникові у триденний строк з дня постановлення ухвали.
На жаль ЦПК не вирішив існуючої проблеми розгляду справ про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів, оскільки спеціальна процедура розгляду таких справ у ЦПК не у достатній мірі регламентована. Так, запозичені із Закону “Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів” положення, склали основу РозділуVIІІ нового ЦПК. Але порядок розгляду справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів має бути конкретизований саме у ЦПК.
До того ж дискусійним вважається положення відносно повноважень Пленуму Верховного Суду України регламентувати таку процедуру у своїх постановах. На нашу думку, саме аналіз та роз’яснення процесуальних аспектів розгляду таких справ, які розглядаються останнім часом повинен знайти місце у Постанові Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України” №12 від 24.12.99 року., тобто у цю Постанову повинні бути внесені зміни та доповнення, оскільки з моменту її прийняття пройшло майже 6 років.
Так, у п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України” говориться, під визначеним міжнародними договорами України судовим порядком розгляду клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) розуміється порядок провадження в цивільних справах, встановлений ЦПК. Тому при розгляді зазначених клопотань повинні застосовуватися відповідні інститути ЦПК, які згідно із засадами цивільного судочинства забезпечили б права стягувача та боржника, на обєктивне, правильне і своєчасне вирішення питання. Зокрема, у Постанові зазначені ст. 143, 147 ЦПК ( в редакції 1963 року), які відносяться до стадії підготовки справи до судового розгляду, а не до стадії перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Таким чином, апеляційні суди, зазначені як уповноважені суди розглядати справи про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, як суди першої інстанції, тому й мають застосовувати процедуру розгляду справ судом першої інстанції лише з деякими особливостями. Це положення вважається деякою мірою суперечним статусу апеляційного суду, а тому повинна існувати чітка «вказівка» у чинному ЦПК з приводу процедури, яку має застосовувати суд апеляційної інстанції при розгляді справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.
Із зазначеної Постанови ПВСУ не має можливості встановити, в якому порядку мають розглядатися справи про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів. При розгляді й вирішенні зазначених заяв і клопотань суд має керуватися відповідними нормами ЦПК, Законом Про міжнародний комерційний арбітраж, Положенням про Міжнародний комерційний арбітражний суд або Положенням про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України, положеннями міжнародних договорів про міжнародний арбітраж, Регламентом Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, Законом Про торгово-промислові палати в Україні, арбітражною угодою чи арбітражним застереженням сторін. До цього переліку можна додати й Конституцію України, якою міжнародним актам надано переваги у порівнянні із законодавством України та іноземні громадяни, які прирівнюються у правах до громадян України, тобто мають право на безпосереднє звернення до суду, але не на безумовне задоволення їхніх заяв. Зокрема, автор вважає, що відсутність міжнародних договорів між двома країнами про взаємне визнання рішень іноземних судів та арбітражів позбавляє іноземних осіб права на задоволення їх заяв.
Автор незалежно від того, що новим ЦПК передбачена процедура визнання та приведення до виконання рішень іноземних суддів, пропонує концепцію такої процедури, яка свого часу була обгрунтована Євтушенко О.І., оскільки вважає, що запропонована концепція може позитивно вплинути на вдосконалення запропонованої в ЦПК процедури розгляду цієї категорії справ.
Перш за все, необхідно визначитися з питанням, а у порядку якого провадження цивільного судочинства буде здійснюватися розгляд справ про визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів. Оскільки розгляд справ у порядку позовного провадження, зумовлений вирішенням спору про право то, найпоширенішим при визнанні і приведенні до виконання рішень іноземних судів буде позовне провадження. Це зумовлено тим, що загальні правила розгляду справ позовного провадження дозволяють вирішити спір про право. Справи про визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів пов’язані з правом особи на відновлення її прав на території України, тобто й тут потенційно має місце спір про право такої особи. Зокрема, ця позиція підкріплюється віднесенням цього права до Закону України „Про міжнародне приватне право”. Автором зазначено, що спір у таких справах є потенційно можливим, коли зобов’язана особа здатна і має відповідні докази, щоб заперечити можливість визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів в Україні. Тому має існувати передбачена законодавством чітка процедура, яка б дозволила вислухати потенційні заперечення проти вимог заявника.
У той же час, не виключена можливість, що деяка категорія справ іноземним судом буде постановлена відносно охоронюваних законом інтересів громадян (рішення про визнання), а тому вони й мають визнаватися у порядку окремого провадження. Але рішення міжнародних арбітражних судів завжди передбачають участь у справі позивача та відповідача, тобто вирішення спору про право, тому такі справи мають, однозначно, розглядатися за правилами позовного провадження.
Але посилання на зазначену постанову ПВСУ вважається неможливим як на законодавчо встановлений порядок вирішення таких справ, оскільки суддя при вирішенні правового питання має застосовувати ЦПК, а зазначена ж Постанова служила „орієнтиром” при вирішенні цих справ до прийняття у 2004 році нового ЦПК. Тепер з прийняттям нового ЦПК порядок визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів став ще більш неузгодженим, проблемним та актуальним, оскільки одразу постане питання про можливість застосування передбаченого постановою ПВСУ порядку у відповідності до положень нового ЦПК.
Тому автор вважає, що необхідно на науковому рівні встановити і обґрунтувати всі особливості розгляду справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, а потім регламентувати їх у новому ЦПК як окремий порядок розгляду специфічних справ у цивільному процесі.
Розпочнемо аналіз сучасних концепцій розвитку процедури розгляду справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів з оцінки можливості розгляду таких справ у наказному провадженні.
Характерний зміст наказного провадження (розділ ІІ нового ЦПК) проявляється: спрощена процедура розгляду справи судом, яким будуть перевірятися лише наявність відносно безспірних доказів, які встановлюють заборгованість боржника. Так, за ч. 2 ст. 102 ЦПК України видача судового наказу провадиться без судового розгляду і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень. Тобто при наявності рішення іноземного суду про встановлення заборгованості, можна було б говорити про необхідність розгляду справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів саме у наказному провадженні, яке зумовлює спрощену процедуру розгляду таких справ.
Перешкодою, яка не дозволяє за новим ЦПК використати наказове провадження для розгляду таких справ є положення ст. 97 ЦПК( 2005 року), за якою заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом. В той же час у ст.392 нового ЦПК дається перелік судів, які розглядають справи про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Аналізуючи дану норму можна з впевненістю сказати, що у ній йдеться саме про підсудність даних справ судам. Такими судами є суди першої інстанції. У ч.1 йдеться про загальне правило підсудності питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на клопотання стягувача – така справа розглядається судом за місцем проживання ( перебування ) або місцезнаходженням боржника, у ч.2- йдеться про випадок, якщо боржник не має місця проживання ( перебування ) або місцезнаходження на території України або його місце проживання ( перебування ) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходження в Україні майна боржника. У ч.1,2 йдеться про підсудність, але як розцінювати ці правила підсудністі для даної категорії справ. Виникає запитання: чи ці справи підпадають за аналогією під правила підсудності позовного провадження, зокрема статей 109, 110, 114 ЦПК ( в редакції 2005 року) чи правила підсудності наказного провадження. Відповідь на це питання можна дати лише тоді, коли ми визначимося у якому виді провадження будуть розглядатися справи про визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів. Залежно від цього необхідно буде внести доповнення у ст.110 ЦПК (2005 року) , де йдеться про підсудність справ за вибором позивача з урахуванням положення, яке закріплене у ч.2 ст.392 ЦПК (2005 року) чи необхідністю доповнення ст.114 ЦПК, де йдеться про виключну підсудність. Чи розцінювати правила про підсудність для категорії справ про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів як виняток із загального правила ,тобто спеціальні правила підсудності, а дане провадження як самостійне виходячи з ч.2 ст.15 ЦПК (2005 року) де йдеться про те, що законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.
Автором же вважається, що правовий зміст процедури визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів ( розділ УІІІ нового ЦПК ) за міжнародними договорами та конвенціями зумовлює необхідність застосування спрощеної процедури розгляду таких справ, а тому формальну суперечність ст. 97 ЦПК (2005 року) доцільно ліквідувати шляхом внесення доповнення до розділу ІІ нового ЦПК, а саме положення про можливість вирішення у порядку наказного провадження справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, а також відповідних постатейних доповнень.
Хоча автор вважає, що наказне провадження – це оптимальний шлях прискорення вирішення безспірних питань, а не всіх справ взагалі, але при наявності у відповідача обґрунтованих заперечень проти винесення судового наказу, звернення до суду після відмови у видачі судового наказу до наказного провадження, як правило, лише збільшить строк вирішення питання. Так, за ст. 106 ЦПК (2005 року), заява боржника (буквально, будь-яка - уточнено автором) про скасування судового наказу, що подана в установлений строк, є підставою для скасування судового наказу, оскільки застосований вираз „розглядається судом протягом п’яти днів” не встановлює предмету розгляду і у ЦПК не визначено інших можливих варіантів ухвал, наприклад, про відхилення заяви боржника тощо. Таким чином, при всіх позитивних рисах наказного провадження для прискорення вирішення справ законодавцем акцент все ж таки робиться на об’єктивності судового наказу, який вважається неможливим виносити при наявності у боржника заперечень проти цього.
Аналогічно, на нашу думку, має вирішуватися й питання про можливість винесення заочного рішення, оскільки за ч. 4 ст. 169 ЦПК (2005 року) підставами для винесення заочного рішення вважаються:
- обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду;
- наявність у справі доказів про це.
Тобто новий порядок розгляду цивільних справ судом, передбачений главою 8 розділу ІІІ нового ЦПК щодо заочного рішення, за своїм характером свідчить про можливість його застосування при вирішенні питання про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.
Але неможливо ст. 225 ЦПК ( в редакції 2005 року), якою мав бути встановлений порядок заочного розгляду справи, вважати такою, що чітко встановлює сам порядок розгляду справи без участі відповідача. Зокрема, положення про те, що про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу, не може відноситися до порядку розгляду справи, оскільки саме винесення такої ухвали має „символізувати” про перехід до розгляду справи у порядку заочного рішення, а не розцінюватися як складова частина порядку розгляду справи. Тобто все, що має відбуватися після винесення такої ухвали й має вважатися порядком винесення заочного рішення.
Відносно ж зазначеного у ст. 225 ЦПК (2005 року) положення про те, що розгляд справи і ухвалення рішення проводиться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими цією главою, то це положення вважається недостатньо обґрунтованим. Зокрема, про який порядок йдеться у цій нормі? Якщо у ст. 226 нового ЦПК чітко встановлені вимоги, яким має відповідати рішення суду, з посиланням на конкретні норми ЦПК, то у ст. 225 ЦПК також вважається доцільним конкретизувати поняття „загальні правила”.
Наприклад, коли відсутній відповідач по справі, то стадія дебатів може перетворюватися лише на формальність, оскільки позивачу необхідно буде «дебатувати» самому із собою, відносно наданих ним же пояснень, тобто ця стадія перетворюється на формальність через те, що ніхто не може заперечити проти наданих ним доводів. Необхідно відмітити, що у п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України” говориться про те, що при судовому розгляді зазначених справ стадія дебатів не застосовується. Отже, це положення підтверджує правильність запропонованої автором концепції.
У постанові ПВСУ регламентований випадок, коли до суду, якому подано клопотання, надійдуть відомості про те, що фактичним місцем проживання (перебування) боржника є територія, на яку поширюється юрисдикція іншого компетентного суду України, він пересилає клопотання за належністю. Однак, він не розкритий у відповідності до умов цивільного процесу автор вважає, що суд може пересилати клопотання за належністю до іншого суду у тому випадку, коли провадження по справі ще не розпочалось. У тих же випадках, коли судом порушено провадження по справі, то він й має його завершити.
Тобто автор вважає, що формальне застосування цього положення може призвести до унеможливлення розгляду справи. Якщо зазначене положення застосовувати формально, то повноваження по розгляду справи можуть постійно змінюватися у залежності від зміни іноземним громадянином готелів, що вважається неприпустимим. Змінити готель значно простіше ніж підсудність, а тому формальне застосування зазначеного положення вважається неможливим.
Цікавим для процесуального аналізу є й положення Постанови ПВСУ відносно того випадку, коли трансформується право на захист боржника від неналежного користування своїми правами стягувачем. Так, передбачається, що виходячи з положень міжнародних договорів (наприклад, ст. 9 Київської Угоди, ст. V Нью-Йоркської конвенції, ст. 36 Закону Про міжнародний комерційний арбітраж) про те, що відмова у визнанні й виконанні рішення іноземного суду чи арбітражу провадиться на прохання тієї сторони, проти якої це рішення спрямовано, не можна виключати можливості звернення останньої за наявності для цього підстав із таким проханням до компетентного суду в тому разі, коли сторона, на користь якої постановлено дане рішення, не порушує клопотання про його визнання й виконання, але поряд із цим використовує його на шкоду інтересам боржника. Це положення зумовлено наступним: у першу чергу, порушенням права боржника, по-друге, неможливістю іншим чином захистити своє право. Але предмет такого розгляду суду має зумовлюватися не борговими зобов’язаннями, які боржник вправі виконати у добровільному порядку й без визнання рішення арбітражного суду, а питаннями неможливості виконання або неправомірності постановленого рішення, наприклад, коли боржник не був вчасно повідомлений про розгляд справи арбітражним судом тощо.
Тому автор погоджується з концепцією ПВСУ відносно можливості застосування процедури визнання і приведення до виконання рішень іноземного арбітражного суду, яку ініціюватиме не стягувач, а боржник.
Проблема застосування іноземного законодавства у судах України зумовлена стрімким розвитком міжнародних відносин, міграції населення, господарської діяльності тощо, але ці положення не зовсім адекватно відтворюється в законодавстві України і проектах змін до нього. Якщо сучасний момент стосовно застосування іноземного законодавства в законодавстві України можна вважати більш менш чітко врегульованим, оскільки у розділі 8 чинного ЦК, у розділі 6 ЦПК та у ст. 98 Закону України «Про нотаріат» визначено, що судді і нотаріуси при здійсненні юрисдикційної діяльності можуть і, фактично, зобов’язані застосовувати норми іноземного права, то майбутні зміни в законодавстві викликають занепокоєння. Так, в новому ЦК зникли норми, що були в проекті ЦК і передбачали регламентацію міжнародного приватного права, а віднесення процесуальних норм, які регламентують права іноземних суб’єктів, до Закону України „Про міжнародне приватне право” свідчить про відсутність комплексного підходу до встановлення права іноземного громадянина не тільки на звернення до суду, а й на захист його права. Відомі ж вчені, зокрема, д.ю.н., проф. М.Й. Штефан говорять про нерозривну єдність права звернення до суду з правом на задоволення позову. Цим видатним вченим у його навчальному посібнику всі питання цивільного процесу об’єднані і комплексно вирішується право іноземних громадян на захист[68] , хоча й без висвітлення конкретної процедури розгляду справ з участю іноземного елементу. Окрема ж регламентація цих питань у законодавстві призводить до ускладнення їх сприйняття, фрагментарності висвітлення прав та обов’язків суб’єктів цивільного процесу. Буквально, якщо Закон України має назву «Про міжнародне приватне право», то в ньому не може йти мова про обов’язки іноземного суб’єкта. Але при зверненні до суду заявник має не тільки права, а й обов’язки, зокрема, щодо законності його звернення тощо. Отже, обов’язок доведення правомірності вимог заявника при зверненні до суду має бути регламентований у ЦПК, а не у Законі України „Про міжнародне приватне право”(2005). Тому автор вважає, що доцільно було б всі норми пов’язані з правом на звернення та задоволенням заяви, регламентувати в одному нормативному акті.
Питання визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів викликає певні труднощі й в сучасній юридичній практиці, коли виникає необхідність застосування норм іноземного права, оскільки процедура отримання і витребування відповідних нормативних документів чітко не регламентована законодавством. Щодо цивільного судочинства, то у ЦПК передбачені іноземні елементи як суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин.
Сучасна юридична практика „відірвана” від нормативної бази іноземних країн, оскільки придбати іноземні нормативні акти на українській або на російській мові в Україні практично неможливо, а в переважній більшості судді і нотаріуси не є поліглотами, для того щоб користуватись нормативною базою іноземних країн. Тому необхідно широко користуватися послугами Центру з перекладу іноземних нормативних актів на українську, а не тільки для забезпечення законотворчого процесу. Зокрема, офіційні переклади мають публікуватись, ними мають забезпечуватись всі зацікавлені особи, зокрема, судді та інші особи, які займаються юрисдикційною діяльністю.
Застосування норм іноземного або міжнародного права послідовно регламентоване новим ЦПК, а саме в статтях 8, 9 та у розділі Х нового ЦПК. Зокрема, у ст. 9 ЦПК (2005 року) йдеться про те, що суду необхідно застосовувати норми права інших держав і передбачається, що суддя встановлює зміст цих норм відповідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування у відповідній державі. При цьому, поняття «офіційне тлумачення норми права» можна зрозуміти подібно до п. 4 ст. 13 Закону України „Про Конституційний Суду України”, у відповідності до якої він приймає рішення та дає висновки у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Отже, норма права може надаватись з офіційним тлумаченням, якщо це було здійснено уповноваженим органом іноземної держави.
Відносно практики застосування, то це питання слід вважати більш складним та багатогранним, оскільки в нашій країні та інших пострадянських республіках відбувається узагальнення судової практики з вирішення тих чи інших питань Верховним Судом, а тому є можливість отримати не тільки саму норму права, а й відповідне її застосування судом. Тобто постанови Пленуму Верховного Суду слід вважати офіційним документом, в якому надається практика застосування і оцінка правильного застосування тих чи інших норм. Якщо ж суду України надавати окремі рішення іноземного суду, то вони можуть розходитись з іншими рішеннями суду, а тому з таких рішень не може складатись об’єктивна картина по застосуванню норм іноземного права. В той же час, в Англії існують рішення, які встановлюють прецеденти по вирішенню тих чи інших питань, які набувають загальноприйнятого характеру, а тому можуть застосовуватись в наступному й при вирішенні інших подібних правових ситуацій.
За ч. 2 ст. 9 ЦПК суддя наділяється правом, а не покладається на нього обов’язок, щодо встановлення змісту норм іноземного права, для чого він може звернутись до Мінюсту, іншого компетентного органу або залучити експерта. Але сам порядок такого звернення чітко не регламентується. При цьому, в законах повинен бути закріплений перелік компетентних органів України, які можуть встановлювати зміст норм права іноземних держав. Представляється також, що безадресна норма дозволяє залучати до участі в процесі широке коло суб’єктів, що може негативно відобразитись на об’єктивності майбутнього судового рішення. Тому вважається, що судді офіційну інформацію про законодавство іноземної держави можуть отримати й через консулів України в цій країні або консулів іноземної країни в Україні. Тобто автор надає переваги в офіційному отриманні нормативних документів, а не у збиранні інформації через неофіційні джерела. Так, при наданні документів адвокатом однієї із сторін про іноземні джерела права не існує гарантій достовірності таких документів, відповідності цих документів останнім вимогам законодавства іноземної країни або дії цих актів у часі, коли виникли спірні правовідносини. Тобто таке отримання інформації може стати підставою для винесення судом не відповідного іноземному законодавству рішення, але адвокат у такому випадку не нестиме будь-якої відповідальності через те, що він не має чіткого обов’язку та обумовленої законодавством відповідальності. Тому автор вважає, що питання отримання відповідної інформації про законодавство іноземної країни може здійснюватися через систему правової допомоги по цивільних, сімейних та кримінальних справах між країнами, обумовлену дво та багатосторонніми договорами. Такий порядок зносин для отримання певної інформації гарантуватиме суд від помилок при винесенні рішення по конкретній справі.
Але тут необхідно зазначити, що ці питання є дуже важливими як для захисту суб’єктів – іноземного елементу цих процесів, так й для суб’єктів України, оскільки приєднавшись до міжнародних договорів вона взяла на себе обов’язок щодо гарантування прав суб’єктів – іноземного елементу на своїй території.
Судді реалізуючи охорону та захист прав суб’єктів цивільних відносин з іноземним елементом (ст. 26 Конституції, ст. 2 Закону „Про правовий статус іноземців”, зобов’язані не тільки знати норми міжнародного права, ратифіковані Україною, але й вміти правильно застосовувати норми іноземного права, оскільки від вирішення цих питань залежить реальний захист і охорона прав суб’єктів – іноземних елементів в Україні. Уявляється, якщо колізійна норма міжнародного права, яку ратифіковано Україною, зобов’язує суддю застосовувати норму іноземного права, тому їх відмова без законних підстав застосувати таку норму буде порушувати обов’язки, взяті на себе Україною згідно міжнародних угод. Отже, можна говорити, що судді і нотаріуси не дотримуються вимог законів України, в нормах яких про це йдеться. Тому положення ЦПК щодо застосування норм іноземного права з метою встановлення їх змісту повинні мати імперативний характер, оскільки вказівки в колізійних нормах законодавства України на застосування норми іноземного права повинні для суддів (нотаріусів) мати обов’язковий характер.
У ч. 4 ст. 9 ЦПК ( 2005 року) зазначається, якщо суд в розумні строки не встановить зміст норми іноземного права, то застосовує відповідні норми законів та інших правових актів України. При цьому, в ЦПК не дається тлумачення поняттю „розумний строк”. У пересічного громадянина може виникнути питання, навіщо витрачати час, кошти, якщо одразу можна застосовувати норми права України.
Потребує тлумачення й питання відносно випадків обов’язкового застосування судом норми іноземного права, умов його застосування або незастосування. Перешкодами на шляху застосування норм іноземного права слід вважати певні юридичні обставини, а саме: порушення публічного порядку, загроза суверенітету, порушення основних прав та свобод, основ конституційного ладу, коли норми іноземного права суперечать імперативним нормам законодавства України, коли сторони при допомозі колізійних норм хочуть обійти імперативні норми законодавства України.
Зловживання колізійними нормами може мати місце при зміні правового режиму майна. Підставою для звернення до іноземних органів є норми міжнародного права, у відповідності до яких повноваженнями по такому зверненню наділяється Міністерство юстийії. Так, з аналізу статей 4, 15 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписаної у Мінську 22 січня 1993 року, правом звернення до договірної країни наділені органи юстиції, а у відповідь на таке звернення надаються відомості про чинний або такий, що діяв на їх території внутрішній законодавчий акт і дані про практику їх застосування установами юстиції.
Тут можна поставити й інші запитання стосовно оплати діяльності Мінюсту щодо встановлення змісту норми іноземного права. Так, у Мінській конвенції встановлено, що договірні сторони несуть всі витрати, що виникають при наданні правової допомоги, а тому для надання такої допомоги потребується акумулювати певні засоби на рахунках Мінюсту і встановлювати оплату за звернення за правовою допомогою.
Відносно осіб, які беруть участь у справі, то ч. 3 ст. 9 ЦПК передбачається, що вони вправі надавати відповідні документи, що підтверджують зміст норм права іншої держави, а також іншими засобами сприяти суду у встановленні змісту цих норм права. Але в ЦПК не зазначено, яким чином такі суб’єкти можуть отримати відповідну інформацію, які вимоги пред’являються до цих документів, хто їх видає в іноземній державі, яку форму вони повинні мати – висновок експерта, довідка компетентного органу іноземної держави, офіційно виданий нормативний акт, витяг із кодексу засвідчений компетентним органом, легалізований і перекладений. На ці питання новий ЦПК відповіді не дає
В ч. 3 ст. 9 ЦПК викликає зауваження те положення, що документи, які надаються особами, які беруть участь у справі, повинні підтверджувати зміст норм права іншої держави, але одночасно зазначається, що ці документи необхідні для підтвердження вимог і заперечень осіб, які беруть участь у справі, тобто їх можна розцінювати як докази, оскільки за ст. 27 ЦПК доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Але документи, в яких буде йти мова про встановлення змісту норм іноземної держави ми не можемо порівнювати з простими доказами, наприклад, неофіційним письмовим доказом – листом, в якому йдеться про якийсь юридичний факт, оскільки фактично в цих документах мова буде йти про зміст норм іноземного права, відповідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування. У цій же частині даної норми йдеться про те, що особи можуть також іншими засобами сприяти суду у встановленні змісту норм іноземного права, але постає питання про конкретизацію таких засобів. Тому автором вважається, що в ч. 3 ст. 9 ЦПК (2005 року) мова за аналогією зі ст. 137 ЦПК ( 1963 року) повинна йти про обґрунтування заявлених вимог і заперечень на підставі норм закону.
Представляється, що розробники нового ЦПК вважали під особами, які мають надавати інформацію про іноземне законодавство, іноземців, а тому останні можуть офіційно просити у консула своєї держави надати їм таку інформацію, представляти їх інтереси в суді, а також суд України в таких випадках може за їх клопотанням допустити до участі в процесі іноземного адвоката. Залишається лише узгодити явні переваги іноземного громадянина перед суб’єктами України, оскільки іноземний адвокат, добре обізнаний в іноземному законодавстві, буде захищати права саме іноземця, а не давати об’єктивну інформацію про норму іноземного законодавства.
Загалом можна вважати, що особи, які беруть участь у справі, можуть надавати висновки науковців, практикуючих юристів, адвокатів іноземних країн, але при цьому вони повинні бути належним чином засвідчені і, на погляд автора, конкретизувати шлях отримання інформації та персоніфікувати особу, що її надала.
Що ж до залучення експертів до вирішення цього питання, то ні в чинному ЦПК, ні в ч. 2 ст. 9 ЦПК не встановлено, хто може бути експертом з правових питань щодо встановлення змісту норм іноземного права – науковець, атестований експерт, які вимоги пред’являються до висновку експерта, яке значення має такий висновок для суду та яку відповідальність має нести експерт саме з правових питань.
Виходячи від супротивного, при застосуванні норми іноземного права необхідно знати, перш за все, нормативні акти і практику їх реалізації в тій чи іншій країні, оскільки окремо взята норма не може дати остаточної відповіді щодо вирішення конкретної справи. Зокрема, за законодавством України певна уява про вирішення спірної ситуації може складатись не з окремої статті закону, а регламентуватись декількома нормативними актами і статтями закону. Характерними є справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення в порядку окремого провадження. У зв’язку з цим, для отримання висновку експерта (автор вважає, що таким експертом може бути й іноземний фахівець) доцільно надавати йому всі матеріали справи. Це надасть експерту можливість самостійно перевірити, які факти і правові питання мають значення для кваліфікації правовідносин за нормами іноземного права.
При цьому, суддя повинен виносити постанову про призначення правової експертизи, де чітко зазначати питання, на які експерт повинен дати відповіді. У разі необхідності експерт може звернутися до суду з клопотанням щодо надання йому додаткових доказів, необхідних для визначення норми іноземного права та практики її застосування. Але при цьому суд, за аналогією зі ст. 15 ЦПК ( в редакції 1963 року) повинен бути незалежним від висновку експерта та перевіряти його на обґрунтованість та самому приймати рішення по справі, оскільки відповідальність за законність такого рішення покладається на суд. На реалізацію запропонованої автором концепції стосовно залучення до участі в справі іноземних експертів, доцільно це здійснювати через Мінюст, оскільки іноземні суб’єкти, що здійснюватимуть експертизу за ухвалою суду України, не нестимуть кримінальної відповідальності за дачу неправдивого висновку, що зменшує довіру до такого доказу по справі.
3.2 Підготовка справ до судового розгляду і процедура їх розгляду
Включення до нового ЦПК розділу VІІІ „Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні”, матеріал якого запозичений із Закону України „Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів”, кардинально не змінило ситуацію стосовно процедури розгляду справ про визнання і виконання рішень іноземних судів. Одразу необхідно відмітити, що в законодавстві не розмежовані такі поняття як підготовка справ про визнання і приведення до виконання і поняття розгляд таких справ. Хоча за новим ЦПК існують поняття „провадження в справі до судового розгляду” та „судовий розгляд” (глави 3 та 4 розділу 3 ЦПК ). Проаналізуємо процесуальні строки, які встановлені у зазначеному нормативному акті.
У ч. 3 ст. 122 ЦПК ( 2005 року) строк для прийняття рішення про відкриття або про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше десяти днів з дня надходження її до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків про що постановлює ухвалу. Ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі невідкладно надсилає позивачеві разом із заявою та всіма доданими до неї документами ( ч.5 ст.122 ЦПК ( 2005 року), оскільки саме у ст. 127 ЦПК (2005 року) говориться про обов’язок суду щодо невідкладного надіслання особам, які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у справі. Буквально, може скластися враження, що відповідна ухвала має надсилатися навіть в порядку підготовки справи до судового розгляду, з чим важко погодитися, оскільки на нашу думку , хоча вона має завершувати рішення про відкриття провадження у справі.
Таким чином, пропонується ст. 127 ЦПК ( 2005 року) відокремити від стадії провадження у справі до судового розгляду та перенести її у Гл.3 нового ЦПК, де йдеться про відкриття провадження у справі.
У той же час, максимальний строк для подання боржником у письмовій формі заперечень встановлений місячний термін з часу його повідомлення про одержане судом клопотання, що відтворено й у ч. 2 ст. 395 ЦПК ( 2005 року). Аналізуючи судову практику можна прогнозувати, що останній строк доволі часто буде порушуватися через об’єктивні причини. Зокрема, доволі часто причинами порушення строків підготовки справ стають неналежна робота пошти, відсутність квитків на транспорт тощо. Тому положення ст. 395 ЦПК ( 2005 року) автором вважається більш виваженими.
Тобто лише після сплину місячного терміну, в який сторони і суд можуть підготуватися до розгляду справи, справа призначається до слухання, а виходячи із строків повідомлення сторін, можна стверджувати, що справа призначається не раніше ніж за двадцять днів, що зумовлюється завчасним повідомленням про розгляд справи, тобто стягувач і боржник повідомляються письмово не пізніше ніж за 10 днів до його розгляду.
ЦПК встановлено, що розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду провадиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні, але такий порядок вважається дещо необґрунтованим, оскільки такі справи автором вважаються складними. Тому колегіальність при прийнятті рішень по таких справах, особливо стосовно несуперечності рішення іноземного (арбітражного) суду публічному порядку, може надати більшої виваженості та ґрунтовності.
Неявка без поважних причин у судове засідання стягувача або боржника або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання. Зазначене положення ч.5 ст. 395 ЦПК, на наш погляд , має бути кваліфікованим у відповідності до процедури розгляду справ судом. Як зазначалося у попередньому підрозділі, у таких випадках може, на наш погляд , застосовуватися процедура винесення заочного рішення.
Спрощений порядок розгляду справ судом доволі чітко проявляється, у наступному положенні ч.6 ст. 395 нового ЦПК, а саме: “Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання”. Хоча у цьому положенні закладено спрощений порядок розгляду справи, але до останнього часу він не відповідав правилам цивільного судочинства, оскільки унеможливлював об’єктивний розгляд справи. Так, наявність протилежних позицій по справі має зумовлювати певний порядок дослідження пояснень сторін, можливість висловити додаткові пояснення тощо.
Для встановлення порядку надання пояснень необхідно виходити з положень ЦПК, а саме: першим пояснення надає позивач. При розгляді справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів першим має надавати пояснення стягувач, якого не вважається доцільним повідомляти про заперечення відповідача-боржника на його клопотання.
Тому можуть виникати випадки, коли стягувач буде повідомляти всім відомі речі – зміст свого клопотання і не очікуватиме відповіді на них з боку відповідача-боржника. Враховуючи те, що після виступу стягувача передбачається лише заслухати пояснення відповідача-боржника, а потім дослідити докази, то стягувач опиняється у „незручній” ситуації, коли він не в змозі відреагувати на заперечення відповідача. Те ж саме відбуватиметься й тоді, коли боржник-відповідач надішле свої письмові заперечення на клопотання стягувача, а останній не зможе з ними ознайомитися. Таким чином, спрощений порядок розгляду справи надає явні переваги відповідачу-боржнику, з чим важко погодитися, оскільки сучасний цивільний процес має гарантувати дотримання принципів об’єктивності і змагальності.
Так, автор вважає, що процедура попереднього судового засідання може бути використана для розгляду справи про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, коли справа буде розглядатися у повному обсязі. Необхідність розгляду справи у повному обсязі автором обґрунтовується наступними обставинами:
- коли стягувач звернувся за визнанням рішення іноземного суду у порядку наказного провадження і боржник висловив обґрунтовані заперечення проти видачі наказу;
- коли на захист публічного порядку і проти визнання рішення суду виступили державні установи або органи місцевого самоврядування.
Зокрема, автором раніше зазначалося про те, що для захисту публічного порядку мають залучатися державні органи та органи місцевого самоврядування, але вони не є суб’єктами спірних взаємовідносин за клопотанням про визнання та виконання в Україні рішення іноземного суду. Тому для залучення їх до участі має існувати відповідна ухвала суду, оскільки у спрощеному порядку учасниками процесу є тільки дві сторони: стягувач та боржник, а за відповідною ухвалою повинен здійснюватися перехід від спрощеного розгляду справи до звичайного із залученням зацікавлених осіб, коли виконання рішення суду вплине на права третіх осіб або необмеженого кола суб’єктів, інтереси яких вправі та зобов’язані захищати державні органи та органи місцевого самоврядування. Ухвала суду про перехід від спрощеного – наказного порядку розгляду заяви до позовного новим ЦПК не передбачена, оскільки наказне провадження закінчується скасуванням судового наказу (ч. 1. ст. 106 ЦПК( 2005 року).
Перелік тих питань, які суд має вирішити при розгляді справи про визнання та виконання в Україні рішення іноземного суду свідчить про вагомість і значимість судового рішення, а не про формальний характер судового розгляду. Хоча загальновизнаним вважається положення, що клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) суд розглядає у визначених ними межах і не може входити в обговорення правильності цих рішень по суті, вносити до останніх будь-які зміни. Але за п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України”, міжнародні договори України про правову допомогу не виключають для суду, що має розглядати клопотання, можливості уточнити дані, необхідні для вирішення останнього. Більше того, міжнародні договори України з республіками Грузія, Молдова, Польща, Естонською, Латвійською республіками передбачають, що в тому разі, коли при дачі дозволу на виконання рішення у суду виникне сумнів у чомусь, він може зажадати пояснень від особи, яка порушує клопотання, а також опитати боржника по суті останнього і за наявності необхідності запитати розяснення суду, який постановив рішення.
В такому порядку суд може, наприклад, уточнити місце проживання боржника, зясувати, чи дійсно він викликався в судове засідання при розгляді справи по суті, як це зазначено у приєднаній до клопотання довідці, чи набрало рішення законної сили, чи виконувалось воно раніше, з якого часу має провадитися стягнення за ним, чи відбулося після постановлення рішення правонаступництво у звязку з реорганізацією юридичної особи або смертю фізичної особи, які були стороною у справі.
Зокрема, коли документ, поданий на підтвердження виклику сторони в судове засідання, не свідчить про те, яким чином та коли їй вручено цей виклик, або цей факт викликає сумнів і боржник оспорює даний факт, суд повинен зясувати дійсні обставини її виклику на підставі інших поданих сторонами доказів, а в необхідних випадках – зробити запит до суду, що постановив рішення, й оглянути документи про виклик сторони, встановлені процесуальним законодавством, за яким провадився розгляд справи. При цьому, вважається, що посилатися на неналежне повідомлення про розгляд справи можливо лише у тому випадку, коли рішення суду було винесене без участі у розгляді справи боржника.
Зміст повноважень державного суду, що встановлений у міжнародних договорах і про які йдеться у Постанові ПВСУ свідчить про те, що для реалізації наданих повноважень суду необхідно звертатися до перерахованих осіб, але вони можуть знаходитися у інших країнах. Зазначена обставина зумовлює необхідність визначити, яким чином має здійснюватися зворотній зв’язок між державним судом та арбітражним судом, що постановив рішення.
Вважається, що державний суд не може безпосередньо звертатися до арбітражного суду, а зворотній порядок звернення має відповідати передачі клопотання про визнання та виконання в Україні рішення іноземного арбітражного суду. Такої ж концепції дотримується ПВСУ, яким встановлено, якщо за міжнародним договором клопотання передаються тільки через центральні органи Договірних Сторін і він не передбачає можливості зясування питань, щодо яких виник сумнів, безпосередньо через суд, що постановив рішення, необхідні уточнення здійснюються через органи, визначені цим договором (через Міністерство юстиції або Верховний Суд України).
Проблемним можна вважати й положення Постанови ПВСУ відносно того випадку, коли за даними адресного обліку, органів ОВІР тощо боржник не проживає на території України (вибув із неї) і не має там майна, суд закриває провадження у справі на підставі п. 1 ст. 227 ЦПК ( в редакції 1963 року), оскільки за цих умов клопотання не може бути предметом розгляду компетентного суду України. Наприклад, на практиці існують випадки, коли іноземні громадяни прострочують час перебування на території України, але ця обставина не свідчить про їх виїзд. Ця обставина зумовлює адміністративне стягнення – сплату штрафу, а тому необхідно брати до уваги безспірні докази того, що іноземний громадянин, дійсно, не перебуває на території України. Більше того, при відповіді на це питання може виникнути наступне, до якої країни виїхав боржник? Тому вважається, що у такому випадку необхідно провадити розшук боржника.
Відносно положення про те, що на території України майно боржника не знаходиться, то однозначна відповідь на це питання, на наш погляд , не може бути встановлена під час підготовки і розгляду справи по суті. Винятком із такого висновку буде випадок, коли за дорученням іноземного суду на майно боржника мала бути накладена заборона відчуження, але цього зробити не вдалось, оскільки такого майна не було виявлено. В усіх інших випадках, навіть тоді, коли про це заявляє боржник, цю умову вважається недоцільним брати до уваги до її належної перевірки державною виконавчою службою.
Вважається не зовсім обґрунтованим й положення відносно повноважень державного суду, зазначених у ч. 7 ст.395 нового ЦПК. Зокрема, у разі коли рішення іноземного суду вже виконувалося раніше, відповідний суд України визначає, в якій частині чи з якого часу воно підлягає виконанню. Але у даному випадку державний суд має виконувати лише контрольну функцію, тобто виходить, що перед приведенням до виконання рішення іноземного суду державний суд встановлює, в якій частині це рішення вже виконане і все. Тому державний суд має не визначати, а лише перевіряти зміст того документу, який наданий стягувачем на підтвердження заборгованості боржника і на обґрунтування тієї частини рішення, що залишилась невиконаною. Повертаючись до раніше наведеного матеріалу, вважається доцільним акцентувати увагу й на тому, що часткове виконання рішення іноземного суду на території зарубіжної країни не повинно впливати на спрощення порядку визнання та приведення до виконання його в Україні.
Не зовсім відповідає сучасній процедурі виконання рішень й положення відносно того, коли в рішенні іноземного суду суму стягнення зазначено в іноземній валюті, суд, який розглядає це клопотання, визначає суму в національній валюті за курсом Національного банку України на день постановлення ухвали. Такий перевід вартості позову був би доцільним у тому випадку, коли перерахування і купівля валюти здійснювалися б лише Національним банком України. Якщо ж припустити те, що виконання рішення здійснюється державною виконавчою службою не тільки відносно державних установ, а й щодо недержавних та іноземних юридичних осіб, то такий перерахунок позбавить державного виконавця можливості реально встановити обсяги стягнення, оскільки, як правило, курс Національного банку України є нижчим від курсу комерційних банків. Крім того, при стягненні боргу з іноземної юридичної особи, яка, як правило, має на своєму розрахунковому рахунку кошти в іноземній валюті, буде потрібно здійснювати зворотній перерахунок: з гривні на валюту, зазначену у рішенні. Тобто, коли на розрахунковому рахунку юридичної особи існує певна сума в іноземній валюті, то здійснювати перерахунок в цьому випадку взагалі сумнівно. Тому вважається, що проти такого переводу вправі заперечувати стягувач, оскільки його право на повне відшкодування завданої шкоди може ставитися під сумнів і в тому випадку, коли тривале виконання рішення іноземного суду може призвести до знецінення гривні.
В усякому разі, такий перерахунок має здійснюватися перед винесенням ухвали про визнання рішення і приведенням його до виконання, оскільки у випадку відмови у визнанні рішення арбітражного суду така дія втрачатиме своє правове значення.
Всі наведені аргументи встановлюють необхідність відноситись до процедури визнання рішення і приведення його до виконання не з формального боку, а враховуючи реальні процесуальні аспекти розгляду справи арбітражним судом та правові наслідки визнання та виконання такого рішення на території України. Тому автор вважає, що у залежності від змісту заперечень боржника-відповідача й зумовлюватиметься перелік тих питань, які й має встановити державний суд перед тим, як визнати рішення арбітражного суду і привести його до виконання.
Оскільки у процедурі наказного провадження не передбачено можливості стягувачу висловити свого ставлення до заперечень боржника, то такий розгляд має здійснюватися у загальному позовному порядку. Позитивність же попереднього судового засідання для встановлення всіх необхідних для об’єктивного розгляду справи обставин безперечна, тому автором робиться лише акцент на тому, що принципом діяльності державного суду при розгляді таких справ має стати змагальність.
Тобто, якщо за ч. 3 ст. 130 ЦПК сподіватися на укладення мирової угоди у таких справах важко, то загальне спрямування попереднього судового засідання на термінове та правильне вирішення справи, вважається автором позитивним. Зокрема, суд у попередньому судовому засіданні:
1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;
2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у розгляді справи по суті;
3) визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;
4) з’ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки для їх надання;
5) вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі в справі спеціаліста, перекладача або про судові доручення щодо збирання доказів;
6) вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову;
7) у невідкладних випадках провадить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів;
8) визначає розмір витрат, пов’язаних з розглядом справи, та строків їх оплати;
9) вчиняє інші дії, необхідні для розгляду справи по суті;
10) визначає час і місце розгляду справи по суті.
Тобто таким чином, формальний бік наступного судового розгляду має бути з’ясований у попередньому судовому засіданні. Навіть питання про вжиття заходів до забезпечення позову мають вирішуватися у попередньому судовому засіданні, якщо вони не були вжиті раніше.
Додаткові процесуальні заходи також мають дисциплінувати сторони. Зокрема, у разі неявки у попереднє судове засідання відповідача без поважних причин або неповідомлення ним причин неявки розгляд справи по суті проводиться на підставі доказів, про надання яких було заявлено в попередньому судовому засіданні, а також у поданих до цього засідання письмових запереченнях. У подальшому прийняття інших доказів залежить від суду, що розглядає справу по суті.
Тому автор погоджується з тим, що попереднє судове засідання є обов’язковим для кожної справи, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом, оскільки це положення має позитивно відобразитися на об’єктивності і змагальності цивільного процесу. Тобто незалежно від характеру розглядуваних питань попереднє судове засідання буде застосовуватися перед розглядом справи по суті, у тому числі й при розгляді справ про визнання і виконання рішення іноземного суду.
В сучасній юридичній практиці виникають питання про приведення до виконання не тільки рішень міжнародного комерційного арбітражу, а й іноземних судів і арбітражів. Якщо формальний бік рішення міжнародного комерційного арбітражу має бути адаптований до чинного законодавства України, то іноземні рішення перед їх зверненням до виконання мають адаптуватись до особливостей українського законодавства. Загалом автор вважає, що формально правильне іноземне рішення суду або арбітражу може бути таким, що не відповідає вимогам чинного Закону „Про виконавче провадження”. Тому вважається доцільним встановити спеціальні вимоги до рішення іноземного суду, які мають бути зясовані судом України, що буде вирішувати питання про приведення до виконання рішення іноземного суду[69] . З цією позицією можна погодитися, оскільки ст. 18-1, 19 Законом України «Про виконавче провадження» встановлені чіткі вимоги до процесуальних документів, але не сказано, хто ж має ці процесуальні вимоги виконувати – іноземний суд перед надісланням документів до України чи суд України, який визнає і приводить до виконання рішення іноземного суду. Дії повноважного суду України залежатимуть від повноти та ґрунтовності рішення іноземного суду.
Дане дослідження зумовлене тим, що при виникненні у державного виконавця питань з приводу вчинення виконавчих дій, він за ст. 5 Закону «Про виконавче провадження» має право звертатись до органу, який видав виконавчий документ, за розясненням рішення, порушувати клопотання про зміну порядку і способу виконання, відстрочку та розстрочку виконання рішення. В розглядуваній ситуації таким органом буде суд України, який допустив виконання рішення на території України і видав виконавчий лист. Тому при вирішенні питання про допуск до виконання рішення іноземного суду чи арбітражу уповноважений суд України вправі звертатись до іноземного суду чи арбітражу, який прийняв рішення, що підлягає виконанню. Більше того, якщо у державного виконавця виникнуть питання стосовно розяснення відповідного рішення він має звертатись за розясненнями в зворотному порядку - до суду України, який допустив, привів до виконання судове рішення іноземного суду, а той в свою чергу до іноземного суду чи арбітражу. Але суд України має бути наділений й повноваженнями відносно відповідей на запитання, які виникатимуть під час виконання рішення. Зокрема, може постати питання: в якій мірі він вправі впливати на порядок виконання рішення іноземного суду, яке законодавство має застосовуватися під час його виконання тощо?
Так, за ст. 19 Закону „Про виконавче провадження” встановлені вимоги до виконавчого документа, а саме у виконавчому документі мають зазначатись: 1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ; 2) дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ; 3) найменування стягувача і боржника, їх адреси, дата і місце народження боржника та його місце роботи (для громадян), номери рахунків у кредитних установах (для юридичних осіб); 4) резолютивна частина рішення; 5) дата набрання чинності рішенням; 6) строк предявлення виконавчого документа до виконання. Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою. Невиконання вимог даної норми призводить до наслідків, передбачених ст. 27 Закону „Про виконавче провадження”, але це положення має стосуватись уповноваженого суду України, який, у разі неможливості відобразити всі питання у виконавчому листі, має зясувати всі ці обставини у іноземного суду, який постановив рішення, яке підлягає виконанню.
Стосовно процедури відкладення відкриття виконавчого провадження, що передбачена ст. 19 Закону „Про виконавче провадження”, існують суттєві правові та процесуальні зауваження. Так, в даній нормі встановлені умови і надані повноваження державному виконавцю, які порушують принципи субординації, а також закладено суперечність даної діяльності державного виконавця та інших уповноважених державою осіб, а також суперечність між окремими нормами законодавства. Так, за ст. 3 Закону встановлені уповноважені органи, яким надано державою та законодавством повноваження по захисту прав і обовязків фізичних та юридичних осіб, а також інтересів держави. Тому в будь-якому випадку рішення таких осіб мають бути обовязковими для державного виконавця. У той же час, постає питання про можливість державного виконавця „встановлювати строк для усунення порушень” повноважними органами (ч. 2 ст. 27 Закону). Тобто не Закон, а державний виконавець повертає загальнообовязкове рішення на підставі власної постанови. При цьому, автором не пропонується фетишизувати рішення, що підлягають виконанню, але звертається увага на необхідність відноситись до них з певною повагою, хоча б тому, що вони володіють такою властивістю як загальнообовязковість.
Аналізуючи вимоги ст. 19 Закону України „Про виконавче провадження”, можна встановити, що вони мають формальний зміст, а тому мова повинна йти не про порушення, а як максимум про виправлення описок і явних помилок, постановлення додаткового рішення, розяснення рішення). Якщо ж відштовхуватись від порушень, то необхідно ставити питання про перегляд рішень, що можуть здійснювати лише суди вищої інстанції. На нашу думку, оскільки державному виконавцю необхідно виконувати рішення, саме тому йому надане особисте право на звернення до органів, які постановили рішення.
Але в зміст статті необхідно внести відповідні зміни і встановити, що державний виконавець може відкласти відкриття виконавчого провадження, якщо у рішенні відсутні відомості, які перешкоджають його виконанню або викликають сумнів в його достовірності, наприклад, відсутній підпис посадової особи або печатка установи, яка видала цей виконавчий лист. В такій ситуації державний виконавець може винести таку постанову для звернення до відповідної уповноваженої особи, але така постанова має затверджуватись начальником відділу Державної виконавчої служби. Строк же для усунення формальних недоліків має бути встановлений Законом, наприклад, 10 днів для звичайних рішень, 3 дні для рішень, що підлягають негайному виконанню. Вважається не зовсім коректним встановлювати строки і одночасно визначати можливість їх порушення, а тому доцільно імперативно встановлювати реальну межу строку, в який виконавчий документ обовязково буде виправлений, наприклад, місяць, оскільки порушення зазначених коротких строків позбавлятиме стягувача права на задоволення його вимог.
Відносно права на оскарження постанови про відкладення відкриття виконавчого провадження, то будь-яка незаконна або необгрунтована дія, що призводить до затягування виконання рішення, може бути оскаржена. При цьому, в даній нормі використано термін заявник, оскільки формально ця особа стане стягувачем лише після відкриття виконавчого провадження.
Тому загалом державним виконавцям пропонується посилатись на ст. 28 Закону України „Про виконавче провадження”, а не на ст. 27 Закону „Про виконавче провадження” і звертатись до уповноважених органів із заявою про розяснення відповідного рішення чи змісту документа.
При цьому, у ст. 83 Закону „Про виконавче провадження” формально встановлюється, що виконавче провадження відносно іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, які відповідно проживають чи зареєстровані на території України, застосовуються положення Закону без будь-яких особливостей, тобто за загальними правилами. Відносно конституційних принципів рівності прав громадян України і іноземців ця норма є справедливою, але вона не відповідає особливостям в правоздатності та дієздатності іноземних громадян. Отже, такий порядок не враховує певних особливостей, які повязані із статусом іноземного громадянина.
В той же час, для юридично грамотного виконання рішення відносно іноземного громадянина, необхідно враховувати такі особливості, як його правоздатність і дієздатність. Так, правозданість іноземних громадян за ст. 565 ЦК прирівнена до правозданості громадян України, але це має стосуватись лише випадків, коли вони на законних підставах перебувають на території України. Так, це випливає із ст. 25 Закону „Про правовий статус іноземців”, а саме: іноземці можуть вїжджати в Україну за дійсними національними паспортами або документами, які їх замінюють. Законність перебування іноземних громадян на території України встановлюється Постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 року “Про Правила в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію” та Постановою Кабінету Міністрів України “Про запровадження нового порядку оформлення візових документів для вїзду в Україну” від 20 лютого 1999 р. N 227. При цьому, іноземці повинні одержати у встановленому порядку вїзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. Отже, виходить, що в разі незаконного перебування іноземця на території України, він має бути депортованим. Тому може постати питання про те, чи може виконуватись рішення суду, якщо особа незаконно знаходиться на території України? Фактично це положення в законодавстві не регламентоване. Тут можна встановити, що деякі виконавчі провадження будуть поглинатись депортацією іноземного громадянина, наприклад, про виселення, а тому вони не повинні виконуватись. Отже, апріорі можна вважати, що рішення не підлягає виконанню державною виконавчою службою України, якщо іноземець підлягає депортації. Але це положення повинно мати певні особливості, оскільки в разі існування певних зобов’язань, які чинні на території України, стягнення може звертатись на майно іноземця, що може бути підтверджено ч. 2 ст. 4 Закону „Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів”.
Стосовно дієздатності іноземних громадян, то за ст. 566-1 ЦК цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є. Тому для встановлення дієздатності іноземного громадянина у виконавчому провадженні, (тобто для встановлення можливості особи брати безпосередню участь у виконавчому провадженні, а не через представника) державний виконавець має зясувати це питання у тих органів, які прийняли рішення, що підлягає виконанню, або через керівництво відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласне, Київське та Севастопольське міське управління юстиції до консульського відділу Міністерства закордонних справ України. Особливо це є доцільним, коли вік іноземного громадянина до 21 року. Якщо ж цю обставину не встановлювати, то вчинені державним виконавцем дії будуть неправомірними, якщо іноземний громадянин не володіє повною дієздатністю і не зможе користуватись наданими йому законодавством правами.
Це положення також стосується й осіб без громадянства, правовий статус яких регламентований Законами України «Про громадянство України» від 08.10.1991 р. і «Про правовий статус іноземців» від 04.02.1994 р. та біженців. Хоча у ст. 83 Закону „Про виконавче провадження” не встановлено такий статус як біженець, але на таку категорію осіб можуть поширюватись загальні правила виконавчого провадження, а тому в цій ситуації необхідно керуватись законами України „Про біженців” та „Про виконавче провадження”.
Крім того, Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року, учасницею якої є Україна, у статті 5 однією із основних консульських функцій, поряд із захистом фізичних та юридичних осіб, визначає представництво або забезпечення належного представництва громадян (фізичних та юридичних осіб) акредитованої держави в судових органах країни перебування. Тому при розгляді справ про визнання і приведення до виконання рішення, за яким передбачається звернення стягнення на майно іноземного громадянина, уповноважений суд має повідомляти консульство держави, про розгляд справи відносно прав та обов’язків громадянина, який знаходиться під юрисдикцією цієї держави.
Крім того, відносно участі консулів спочатку у розгляді справ про визнання і приведення до виконання рішення, за яким передбачається звернення стягнення на майно іноземного громадянина, та у виконавчому провадженні слід розрізняти такі випадки:
1. коли іноземний громадянин бере участь як стягувач, а боржником виступає громадянин України, то ніяких особливостей, крім зазначених раніше не буде;
2. коли ж іноземний громадянин виступатиме у виконавчому провадженні як боржник, то необхідно враховувати такі особливості:
· у відповідності до Віденської конвенції та інших міжнародних договорів встановлюються різні імунітети відносно майна, що знаходиться на території консульського або дипломатичного представництва. Зокрема, ст. 43 Віденської конвенції встановлено, що консульські посадові особи і консульські службовці не підлягають юрисдикції судових або адміністративних органів держави перебування у відношенні дій, здійснених ними при виконанні консульських функцій. Однак, положення цієї статті не застосовуються у відношенні цивільного позову: а) що випливає з договору, укладеного консульською посадовою особою або консульським службовцем, за яким вони прямо чи побічно не прийняли на себе обов’язків в якості агента держави, що представляє або b) третьої сторони за шкоду, спричинену нещасним випадком в державі перебування, що викликано дорожньо транспортним засобом, судном або літаком;
· майно іноземця може знаходитись як на території України, так і за її межами, а тому в першу чергу звертатиметься стягнення на майно, що знаходиться на території України, а у разі його недостатності державний виконавець має ініціювати виконання рішення на території країни, громадянином якої є іноземний громадянин. Стосовно можливості ініціювати розшук майна в третіх країнах, що є доцільним в сучасних умовах широкої міграції не тільки громадян, а й капіталів, то це питання ускладнено банківською таємницею. В міжнародній практиці поширені й випадки подвійного громадянства, а тому процес виконання рішення може стосуватись двох країн, громадянином яких є боржник. Але виконання рішення на територіях інших країн є можливим лише в тих випадках, коли вони є учасниками ратифікованих дво- або багатосторонніх угод, учасницею яких є й Україна.
Значний вплив на правильне сприйняття виконання рішень іноземних судів і арбітражів має Постанова Пленуму Верховного Суду України N 12 від 24.12.1999 р. «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України». Деякі положення цієї постанови стосуються діяльності як Державної виконавчої служби, так й повноважень судів, які приводять рішення до виконання. Так, якщо рішення іноземного суду (арбітражу), на виконання якого в Україні було дано дозвіл компетентним судом, не повністю виконано і повернено стягувачу (через вибуття боржника за межі України тощо), у разі звернення стягувача за продовженням його виконання останнє провадиться згідно з раніше даним дозволом. У тому ж разі, коли рішення іноземного суду (арбітражу) постановлено щодо кількох боржників, частина яких не проживає (не перебуває) в Україні і не має на її території майна, суд розглядає питання про визнання й виконання цього рішення лише щодо боржників, які проживають (перебувають) на території України або мають там майно.
Безоплатно для заявника і боржника провадиться лише розгляд компетентним судом України клопотання про визнання й виконання рішення іноземного суду та арбітражу. При наданні таким судом дозволу на примусове виконання рішення на території України воно здійснюється за відповідними правилами Закону Про виконавче провадження, у тому числі щодо відшкодування судових витрат на проведення виконавчих дій.
Але деякі положення Закону України „Про виконавче провадження” потребують тлумачення не тільки науковців, а й конкретизації в законодавстві. Так, буквальний аналіз ст. 84 Закону свідчить про набрання «відповідним рішенням законної сили», але відповідне рішення може надсилатись до виконання на території України лише після набрання ним законної сили. Аналогічним є й положення ст. 391 нового ЦПК за якою рішення іноземного суду може бути предявлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів протягом строку, що перевищує три роки, яке може бути предявлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
Але ці нормативні акти встановлюють різні стадії виконання рішень, а саме: суди України розглядають питання стосовно визнання таких рішень, а тому вони й надають цим рішенням законної сили на території України; Державна виконавча служба займається виконанням рішення, але лише після його визнання. При цьому строк розгляду питання про визнання рішення може бути тривалим, але він має вважатись обєктивною підставою для поновлення строку виконання рішення, якщо він буде пропущений.
Тому в цій ситуації має окремо регламентуватись строк звернення до суду за визнанням рішення, а також має конкретизуватись поняття „законна сила рішення”, оскільки державний виконавець може рахувати строк набрання рішенням законної сили з того моменту, коли уповноважений суд України визнає його і останнє рішення не буде оскарженим. Про те, що процедура визнання рішення іноземного суду не формальність свідчать ті рішення і ухвали судів України, якими відмовлено у визнанні рішень іноземних судів[70] .
Оскільки поняття „законна сила рішення” не конкретизована в Законі державний виконавець може рахувати строк таким чином, щоб не зменшувати строк дії рішення і не порушувати прав стягувача. При цьому, питання підвідомчості рішень судам України не перевіряється державним виконавцем, оскільки для нього кожне судове рішення, що набрало законної сили, володіє загальнообовязковістю[71] .
3.3 Проблеми, що виникають під час розгляду справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів
Проблема визнання і виконання рішень іноземних судів, зокрема, й іноземних недержавних установ, до яких відносяться арбітражні та третейські суди, існує давно, але вона розглядалась в основному науковцями лише крізь призму виконання міжнародних угод. Автор не заперечує належність цього питання до міжнародного права, зокрема, до міжнародного цивільного процесу, але пропонує розглядати й новий підхід до вирішення цієї проблеми, а саме з урахуванням функції судової влади в державі, структури судових органів та аналізу юридичної практики.
Слід відмітити, що враховуючи важливість цього питання, в Україні доволі мало наукових праць, які присвячені цій тематиці. В них превалює міжнародний аспект і не враховується взаємозв’язок міжнародних актів з «внутрішнім» законодавством України, а тому не беруться до уваги сучасні напрямки вдосконалення законодавства України.
Тому автором у магістерській роботі буде приділено увагу не стільки міжнародним угодам України, скільки передумовам і способам вирішення сучасних проблем виконання рішень іноземних судів і арбітражів.
На сучасному етапі демократизації суспільного устрою в Україні постає доволі багато питань з приводу місця і тієї ролі, яку має відігравати судова влада. При цьому, це питання є актуальним не тільки для України, а й для інших пострадянських країн. Питання судової реформи були підняті ще у 90 роках, але вони є актуальними до цих пір. Існування в радянський період лише судів, які були підпорядковані державі, у тому числі й арбітражних судів, робило систему правосуддя, з одного боку, безальтернативною (як негативний момент), а, з іншого боку, чіткою і послідовною стосовно підвідомчості справ судам і певної ієрархії судової влади (позитивний момент). Судова влада в той період відігравала незначну роль, оскільки основні повноваження по контролю за діяльністю народного господарства, як і в інших сферах суспільного життя, мала Комуністична партія. Тому при відмові від комуністичної ідеології постала значна проблема у створенні дійсно незалежної судової влади, що на сучасному етапі відтворюється шляхом надання судовій владі певних гарантій незалежності. Так, організаційну структуру судів пропонується будувати навколо Державної судової адміністрації, яка б під контролем органів суддівського самоврядування здійснювала функції щодо регулювання діяльності судів, що перебуває сьогодні в компетенції Міністерства юстиції[72] .
Таким чином, пропонується відокремити судову владу від впливу на неї виконавчої влади.
З іншого боку, за ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а тому виходить, що один з важелів державної влади відокремлюється від інших органів держави. Тому, на наш погляд , потребується визначитись, які функції має виконувати судова влада в державі. Тобто перед тим, як запроваджувати глибокі реформаторські концепції, необхідно визначитись, яким суспільство хоче бачити суд та його повноваження у майбутньому.
Судова реформа - це процес, що вимагає підготовки, експериментальної перевірки і широкого обговорення. Особливо важливо обговорити центральну проблему побудови і організації судової влади[73] .Реформа судової системи і судочинства в Україні відбувається в умовах повсякденної напруженої праці тисяч суддів та працівників судів, так би мовити, «на ходу», оскільки зупинити здійснення правосуддя неможливо. Будь-яка непродумана реформа призводить до серйозних недоліків у функціонуванні судової влади та до порушення прав громадян на судовий захист[74] .
Ось далеко не всі аспекти судової реформи, які відтворюються сьогодні на практиці, але, на наш погляд, необхідно також говорити про ту роль, яку має відігравати суд в сучасному суспільстві. Якщо існує мета створити незалежний і обєктивний суд, то необхідно відокремити його функцію від виконання державної влади, а надати йому повноваження лише в межах контролю за здійсненням державної влади. Самі ж рішення судової влади мають зумовлюватись не потребою державної влади, а необхідністю вирішення спірних питань або ліквідацією правопорушень.
Однак, сьогодні необхідно говорити не тільки про систему державних судових органів, а й про недержавні форми врегулювання конфліктів і спорів, що виникають в суспільних відносинах. Наприклад, з прийняттям Закону України Про міжнародний комерційний арбітраж від 24 лютого 1994 року є можливість говорити навіть про комерціалізацію арбітражного врегулювання спорів. Зрозуміло, що прикметник комерційний був спеціально введений для відмежування державного арбітражу від недержавного, який утворювався при Торгово-промисловій палаті України, але при реорганізації арбітражних судів в господарські зникла необхідність у додаткових (зайвих) розясненнях.
Отже, на наш погляд, потребує уточнення значення і роль недержавних органів у врегулюванні спорів, оскільки з досвіду інших розвинених країн випливає висновок про різноманітні способи врегулювання спорів державними і недержавними судами. Наприклад, в Російській Федерації запроваджений новітній спосіб врегулювання спорів мировим судом, який давно існує у правовій системі Англії. Запровадження в Російській Федерації мирових судів свідчить про повернення у цій країні до виборності мирового судді, оскільки у законі передбачена альтернатива, що мирові судді призначають або обираються на посаду. Виборність свідчить про більшу увагу з боку держави до місцевого самоврядування.
Тобто демократизація суспільних відносин проявляється не тільки в роздержавленні майна підприємств, а й в наданні недержавним органам повноважень по вирішенню конфліктних та спірних правовідносин, наданні територіальним громадам можливості самій обирати суддю.
За часів Радянської влади існували товариські суди з обмеженими повноваженнями, що утворювались і були підконтрольними партійному апарату та професійним спілкам, але неможливим вважалось віддавати на розгляд товариських судів вирішення юридично значимих питань. Тому вони, по-суті, мали незначний вплив на життя суспільства.
Автором же пропонується розглянути можливість, корисність та одночасно доцільність створення альтернативи державному судочинству.
Сьогодні існують та створюються поряд з державним судом недержавні судові установи, які будуть вирішувати цивільні та господарські справи. Загалом існування альтернативи у варіантах поведінки та вирішенні проблемних питань - це позитивне явище, але чи можна погодитись із створенням на державному рівні паралельної структури, яка по-суті дублюватиме функцію державної установи? На погляд автора, ні, кожна держава має дбати про укріплення власних структур, а стосовно недержавних установ роль держави має полягати у визначенні пріоритетних напрямків розвитку.
За ст. 4 Закону України Про судоустрій правосуддя в судах загальної юрисдикції здійснюється шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних та інших справ, передбачених законом. Отже, при наданні недержавним установам повноважень на розгляд в судовому порядку справ, необхідно встановити межі його компетенції. Це положення, зокрема відтворене в ст. 36 Закону України Про міжнародний комерційний арбітраж, а саме: обєкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; або визнання та виконання цього арбітражного рішення, що суперечить публічному порядку України. Крім того, система судів загальної юрисдикції, що встановлена ст. 20 Закону України Про судоустрій, передбачає чітку трьохступеневу ієрархію судів, за якою апеляційні і вищі спеціалізовані суди вправі переглядати рішення місцевих судів на предмет їх відповідності законодавству. Крім того, громадяни України та юридичні юсоби можуть звертатись до Європейського Суду з прав людини.
Аналізуючи процедуру розгляду справ Міжнародним комерційним арбітражем при ТПП України, а також наслідки такого розгляду можна встановити, що не всі субєкти залишаються задоволеними його рішеннями, але правове значення таких рішень позбавляє громадян права перегляду їх справи по суті лише на тій підставі, що вони вільно погодились на розгляд справи арбітражем.
В той же час, апеляційний порядок оскарження рішень суду передбачає можливість для судів вищого рівня (апеляційних) не лише перевіряти законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції за матеріалами судової справи, а й на засадах змагальності сторін у судочинстві досліджувати нові докази та залежно від встановленого постановлювати своє рішення. Вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України, перевіряючи справи у касаційному порядку, мають забезпечувати однакове застосування законодавства як судами окремих спеціалізованих юрисдикцій, так і всіма судами загальної юрисдикції[75] .
Тому, на нашу думку , необхідно визначитись, чи може самостійна і незалежна держава застосовувати примус до своїх субєктів, коли рішення про це приймається не її установами? Наприклад, коли рішення арбітражу набуває законності, а в ньому існує значна помилка і через це особа відмовляється виконувати його у добровільному порядку, чи може воно виконуватись державною виконавчою службою України лише тому, що воно не може бути оскарженим по суті?
Повноваження державної виконавчої служби за ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» стосуються лише випадку, коли потребується розяснення рішення, яке підлягає примусовому виконанню. Повноваження виконавчої служби стосовно виконання рішень шведського арбітражу суттєво відрізняються від української юридичної практики. На відміну від судового рішення, арбітражне рішення потребує попередньої оцінки з боку виконавчого органу. Виконавчий орган, дії якого по приведенню до виконання рішень регулюються Виконавчим процесуальним кодексом 1981 року, перевіряє дійсність рішень згідно ст. 20 Арбітражного акту. Таким чином, вся правова система країни має узгоджуватись в єдину взаємодоповнюючу, чітку та послідовну структуру.
Наприклад, різні терміни «третейський суд», «міжнародний комерційний арбітраж» не мають різниці в правовому змісті, наприклад, спрямування на вирішення цивільних спорів між фізичними особами або господарських спорів між юридичними особами.
При існуванні в Україні недержавних судів, наприклад, МКАС при ТПП, незрозумілим є положення, що його повноваження та факт законного існування не відображений в Законі України Про судоустрій.
Таким чином, автором пропонується, з одного боку, розвивати недержавні форми врегулювання спорів, а, з іншого, розробити чітке ставлення органів державної влади до рішень третейських судів і систему їх регламентації. Так, автор погоджується з позицією Г.А. Цірата, який вважає, що за своєю правовою природою рішення третейських судів не можуть прирівнюватись до рішень державних судів[76] .
Так, в 1994 році вступив в силу Закон України Про міжнародний комерційний арбітраж і саме з цього часу Київський міський суд (нині Апеляційний суд м, Києва) розглядає справи - клопотання - скарги на рішення МКАС при ТПП України, тому що саме ст. 6 Закону України Про міжнародний комерційний арбітраж передбачає розгляд скарг та клопотань судами загальної юрисдикції за місцем знаходження комерційного арбітражу. Ці справи розглядались Апеляційним судом м. Києва по першій інстанції до 1 вересня 2005 року, коли набрав чинності ЦПК України ( в редакції 2005 року), яким передбачена компетенція розгляду всіх справ по першій інстанції лише місцевим судам. З 1997 року скарги на рішення МКАС розглядалися цим же судом по першій інстанції, з викликом сторін. При цьому, був врахований досвід країн Європи (Югославія, Естонія, Чехія та ін.)[77] , де скарги на рішення комерційних арбітражних судів подаються в порядку апеляції до державних судів загальної юрисдикції і перевіряються у відповідності до вимог закону. З 1 вересня 2005 року такий порядок перегляду рішень змінився, справи розглядаються місцевим судом, а Апеляційний суд може переглянути їх лише в порядку апеляції.
Так, у 2001 рік до Апеляційного суду м. Києва надійшло 15 клопотань про скасування рішень МКАС при ТПП України, з яких розглянуто по суті 4 справи і відмовлено в задоволенні клопотання по 3 справах. В 2002 році по суті судом розглянуто 19 клопотань, з яких 3 клопотання були задоволені, а по 16 клопотанням було відмовлено в задоволенні. В 2003 році до Апеляційного суду м. Києва надійшло 17 клопотань, з яких по суті розглянуто 3, а в прийнятті інших було відмовлено.
Що ж до клопотань про визнання та дозвіл виконання (Цей термін застосовано у відповідності до назви гл. VIII. Закону України Про міжнародний комерційний арбітраж від 24 лютого 1994 року, а за Конвенцією про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958) цей термін визначений приведення до виконання рішення) рішень МКАС при ТПП України, то їх у 2001 р. до Апеляційного суду м. Києва надійшло 9. Розглянуто по суті 7 клопотань, які судом задоволені, дозволено виконання їх на території України, з кожним роком кількість таких справ зростає. В 2004 році було розглянуто 10 справ. Таким чином, в Україні існує практика розгляду клопотань про скасування рішень МКАС та про їх визнання та дозвіл виконання.
За 2004 рік до Апеляційного суду м. Києва надійшло 19 скарг-клопотань про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України, що дещо більше, ніж кількість скарг-клопотань, які надійшли та розглянуті в 2003 році (17 скарг-клопотань).
За 2004 рік Апеляційним судом м. Києва розглянуто по суті 12 скарг-клопотань, відмовлено в прийнятті 1 скарги-клопотання, повернуто позивачу без розгляду на підставі не усунення у встановлений судом строк недоліків 4 скарги-клопотання, повернуто позивачу без розгляду на підставі неявки заявника в судове засідання тричі та не заявили клопотання про розгляд його скарги-клопотання у його відсутність – 1.
Як правило, підставами для відмови в прийнятті скарг-клопотань до розгляду були: несплата скаржником в повному розмірі державного мита та ненадання необхідних документів (зокрема копії рішення арбітражного суду, доручення на подання відповідного клопотання до суду, тощо). По справі за клопотанням ДПІ у Печерському р - ні м. Києва, ЗАТ “Печерський торговий Центр” про скасування рішення МКАС при ТПП “України про стягнення суми на користь фірми “Ostrich Limited Trast House” було відмовлено в прийнятті клопотання з підстави, що воно подане неналежною стороною - не стороною за укладеним контрактом та учасниками спору в третейському суді.
Відмовляючи в прийнятті клопотання судді, у відповідності до вимог ЦПК України, виносили ухвали, надавали зацікавленій стороні строк для усунення недоліків, а в разі невиконання вимог, ухвалою суду приходили до висновку вважати клопотання неподаним і повернути його без розгляду.
Всі клопотання подавались до суду відносно скасування чи зміни рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-Промисловій Палаті України. Питання щодо скасування постанов арбітражного суду не виникало.
Разом з тим у квітні 2004 року до Апеляційного суду м. Києва надійшло клопотання ТОВ “Науково-виробнича фірма “Ставропольське насіння” (Росія) про скасування постанови МКАС при ТПП України від 23.02.2004р. про наявність у нього компетенції розгляду спору по контракту № 19 від 10.07.2003р. на постачання насіння, укладеного між ТОВ “Науково-виробнича фірма “Ставропольське насіння” (Росія) та ТОВ “Новагро” (Україна). Судом було встановлено, що на підставі п.10.1 зовнішньоекономічного контракту № 9 від 10.07.2003р., всі спори, що виникають з виконання контракту повинні вирішуватися шляхом проведення переговорів, в іншому випадку – вирішуються в Арбітражному суді при ТПП по місцю знаходження позивача. Позивачем в даній справі було ТОВ «Новагро», яке звернулося до МКАС при ТПП України з позовом до ТОВ «Науково-виробнича фірма «Ставропольське насіння» (Росія) про стягнення суми. Останнє ж в свою чергу місяцем пізніше звернулося до Незалежного арбітражного суду при ТПП Ставропольського краю з позовом до ТОВ «Новарго». У відповідності до ст.16 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” третейський суд може сам прийняти постанову про свої повноваження, в тому числі і по відношенню будь-яких суперечок щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. Постановою МКАС при ТПП України від 23.02.2004р. МКАС при ТПП України визнаний компетентним вирішувати спір за позовом ТОВ “Новагро” до ТОВ “Науково-виробнича фірма “Ставропільське насіння” (Росія) про стягнення суми. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 07.06.2004р. відмовлено в задоволенні клопотання ТОВ “Науково-виробнича фірма “Ставропольське насіння” (Росія) про скасування вищезазначеної постанови МКАС при ТПП України.
З 12 клопотань, які були розглянуті апеляційним судом по суті, по всім справам було відмовлено в задоволенні клопотання про скасування рішення МКАС.
В практиці виникали питання щодо сплати державного мита по даній категорії справ. Якщо раніше при подачі скарг-клопотань про скасування рішень МКАС зацікавленою стороною сплачувалось державне мито в розмірі 1% від суми позову, як передбачено п.20 Постановою Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року “Про практику розгляду судами клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражних судів та про відміну рішень, встановлених в порядку міжнародного комерційного арбітражу” з посиланням на ст.3 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито”[78] . Як правило, розмір державного мита становив 1700 гривень. То з 2003 року практика суду при розрахунку державного мита стала іншою: судді вимагали сплати державного мита в розмірі 50 % від стягнутого третейським судом арбітражного збору, така ж практика існувала з 1994 року по 1999 рік.
Між тим не всі судді дотримуються цих вимог, тому що були випадки, коди в 2004 році до розгляду приймались справи з оплатою державного мита в розмірі 1700 грн. Так, за скаргою-клопотанням ВАТ “Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат” про скасування рішення МКАС при ТПП України в справі за позовом “Райффазен Інвестмент АГ” (Австрія) до ВАТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» про стягнення 51 566 доларів США суд вимагав сплати державного мита в розмірі 850 грн., хоча сторони сплатили арбітражний збір в значно більшому розмірі.
У справі за клопотанням ТОВ “Ставропільські семена” про скасування рішення МКАС при ТПП “України” державне мито було сплачене у розмірі 42грн., тоді, як сума стягнутого третейським судом арбітражного збору становила 113860 грн. Клопотання було залишено без розгляду.
Ухвали Апеляційного суду м. Києва по справах за клопотанням про скасування рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України оскаржувалися до Верховного Суду України. За 2004 рік було оскаржено 11 ухвал Апеляційного суду м. Києва, з яких на день складання узагальнення 10 не були розглянуті Верховним Судом України, а по 1 справі за клопотанням НАК “Нафтогаз України” про скасування рішення МКАС при ТПП України про стягнення суми з компанії “ST System Integration Tehnology Distribution AG” ухвала Апеляційного суду м. Києва Верховним Судом України залишена без зміни.
При розгляді справ за клопотаннями про скасування рішення МКАС при ТПП України мають місце випадки постановлення судових рішень не у відповідності до вимог ст.10 Конституції України, в якій зафіксовано, що державною мовою в Україні є українська мова, яка відповідно до ст. 10 Закону України “Про судоустрій”, є й мовою судочинства. Виходячи з положень ст.18 Закону України “Про мови в Українській РСР”, ст.9 ЦПК України судочинство провадиться української мовою або мовою більшості населення даної місцевості.
Так, по справі за клопотанням ЗАТ «Російська пароплавна компанія на паях» про скасування рішення МКАС при ТПП України про сплату суми на користь Комунальної судноплавної компанії “Київ” постановлене рішення, яким відмовлено в задоволенні клопотання. Судове рішення постановлене недержавною мовою - російською, при цьому питання про обрання мови судочинства згідно зі ст.9 ЦПК України судом не вирішувалося.
Крім того постановлене рішення суперечить нормам пункту 21 абзацу 5-6 Постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 24.12.1999р. “Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України”[79] , яким визначено, що “суд постановлює мотивовану ухвалу про відмову у задоволенні клопотання, якщо відсутні підстави для цього, а за їх наявності - про скасування рішення (без будь-яких інших висновків). Оскільки така ухвала за своїм змістом є актом правосуддя, вона відповідно до ч.5 ст.124 Конституції України постановлюється іменем України”. Суддею ці норми не враховані і замість ухвали постановлене рішення.
Суди України повинні дотримуватись вимог діючого законодавства України так і норм міжнародного права, враховуючи верховенство права.
Цивільним процесуальним законодавством України не передбачений порядок розгляду скарг на рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду. Тому при розгляді таких скарг Апеляційний суд м. Києва керується діючим законодавством України та нормами міжнародного права, запозичивши досвід інших країн (зокрема Німеччини, Швеції, Австрії, Швейцарії). Нажаль новий Цивільний процесуальний кодекс України, затверджений Верховною Радою України, який набрав чинності з 1 вересня 2005 року також не розкрив процедуру розгляду таких справ, а в основу поклав діючі норми Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».
Між тим при розгляді таких справ в судах Європи, де скарги на рішення міжнародних комерційних арбітражних судів розглядають державні суди в складі трьох суддів і рішення таких судів є остаточними і оскарженню не підлягають. В нашій країні такі справи розглядалися суддею одноособово, у відповідності з ЦПК України, де передбачений перелік справ, які розглядаються колегією. А ухвали Апеляційного суду м. Києва підлягали оскарженню до Верховного Суду України і у відповідності з вимогами ЦПК України переглядаються всією Палатою суддів у цивільних справах Верховного Суду України.
Враховуючи те, що Апеляційний суд м. Києва по суті перевіряв рішення третейського суду, тобто суд розглядав дану категорію справ не по першій інстанції, що не відповідає вимогам ЦПК України. Враховуючи норми ч.3 ст.18 ЦПК в якій зафіксовано, що “Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох судів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку”, судді вважають, що справи за клопотаннями про скасування рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-Промисловій Палаті України потрібно розглядати колегіально.[80]
В практиці Апеляційного суду м. Києва виникає багато питань стосовно розгляду справ, повязаних з вирішенням спорів МКАС при ТПП України, а саме оскарження таких рішень, а також при вирішенні питань стосовно визнання та надання дозволу на виконання таких рішень. Це повязане з тим, що діючим законодавством України ці питання не врегульовані і по суті саме Апеляційний суд м. Києва створив судову практику розгляду таких справ, яка діє в нашій державі.
Але практика розгляду подібних справ потребує подальшого узагальнення і теоретичного обґрунтування, оскільки в Україні цій категорії справ приділяється незначна увага. Однак, існує нагальна необхідність в аналізі правового значення та ролі рішень третейських та арбітражних судів в Україні. Так, багато авторів вважають, що однією із безспірних переваг розгляду справ Міжнародним комерційним арбітражем є те, що його рішення не підлягають оскарженню[81] . Якщо слідувати за цією позицією, то виходить більшість національних судових систем, які передбачають можливість апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, є хибними. Крім того, ця позиція не враховує можливості перевірки арбітражного рішення, що може здійснюватися судом за місцем його винесення, самою арбітражною установою чи іншим органом. На наш погляд, перевірка арбітражних рішень забезпечує їх виконання та додатковий контроль їх „якості”, тобто відповідності законодавству. Таке положення передбачається арбітражним регламентом Міжнародної торгової палати (надалі МТП) від 1.01.98 року, де йдеться про те, що суд МТП перевіряє винесені рішення і така перевірка є обовязкового.
Крім того, законодавством різних країн світу передбачаються різні підстави для скасування (відміни) арбітражного рішення за місцем його постановлення, які за певними критеріями можна поєднати у чотири групи:
1) відсутність компетенції у складу арбітражу;
2) процесуальні порушення, які допущені при розгляді спору;
3) неправильне застосування норм матеріального права;
4) помилки при встановленні фактів, які мають суттєве значення для вирішення спору[82] .
Якщо порівняти підстави для скасування (відміни) рішень арбітражного суду в Україні, то вони стосуються тільки трьох раніше зазначених підстав. Звідси випливає, що за принципом взаємності для визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів Апеляційному суду м. Києва необхідно мати відповідну інформацію про відношення влади іноземної країни, з якої походить відповідне рішення суду, до визнання і виконання рішень іноземних арбітражів на її території. Наприклад, в Чехії відповідна інформація відносно принципу взаємності надається Міністерством юстиції[83] .
В 2005 року набрав чинності новий ЦПК, між тим зазначений закон не висвітлив всіх питань, які необхідно було попередньо врегулювати. Цей закон має узгоджуватись з умовами розгляду клопотань про виконання рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-Промисловій Палаті України, тому що зазначений третейський суд не є іноземним, знаходиться на території України, але питання щодо виконання таких рішень законодавством України ще й досі не вирішено. Тобто законодавча практика йде зворотнім по відношенню до міжнародних договорів шляхом. Так, в ст. З Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958) говориться, що до визнання і приведення до виконання арбітражних рішень, на які поширюється ця Конвенція, не повинні застосовуватися істотно більш обтяжуючі умови або більш високе мито або збори, ніж ті, які існують для визнання і приведення до виконання внутрішніх арбітражних рішень. Тобто відношення державної влади до рішень іноземних судів має проявлятись через чітку регламентацію визнання і виконання рішень внутрішнього арбітражу, а не навпаки. На нашу думку, необхідно визначитись, чи може самостійна і незалежна держава застосовувати примус до своїх субєктів, коли рішення про це приймається не її установами? Думається, що згідно ст. 3 Конституції України, ні.
У звязку з тим, що нормами ЦПК України не передбачений розгляд таких справ, спочатку скарги на рішення МКАС при ТПП України перевірялись і розглядались у порядку судового нагляду. Але враховуючи особливість компетенції судів загальної юрисдикції, що уповноважені державою визнавати та приводити до виконання рішення Міжнародних арбітражних судів, необхідно, на наш погляд, застосовувати особливу процедуру їх перегляду. При цьому, питання віднесені до меж розгляду справи судом апеляційної інстанції в ст. 301 чинного ЦПК України не повною мірою відповідали підставам для скасування або відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення, що передбачено ст. 34, 36 Закону України Про міжнародний комерційний арбітраж”. Що ж до ст. 305 ЦПК, де передбачені повноваження суду апеляційної інстанції, то її необхідно доповнити положеннями, які б регламентували повноваження суду щодо скасування (відміни) рішень Міжнародного комерційного арбітражу при ТПП України та визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів та арбітражів.
Слід звернути увагу, що у новому ЦПК знайшли відображення положення про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні (розділ УІІІ). Така новела заслуговує на увагу. Виходячи із аналізу ст.6 Закону Про міжнародний комерційний арбітраж, де йдеться про підсудність справ про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, такий дозвіл надавали: апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні обласні, Київський і Севастопольський міські суди за місцем постійного чи тимчасового проживання або перебування (місцезнаходження) боржника, тому доцільно таку процедуру передбачати в ЦПК, а її існування в окремому нормативному акті, на наш погляд , є недоцільним.
Раніше при подачі скарг-клопотань про скасування рішення МКАС при ТПП України судів скаржником сплачувалось державне мито в розмірі 50% від суми арбітражного збору, який сплачували сторони при подачі позовної заяви до МКАС, при цьому була врахована практика розгляду таких клопотань в інших країнах світу. Постановою ж Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року Про практику розгляду судами клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражних судів та про скасування рішень, постановлених в порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України[84] визначене питання стосовно сплати державного мита при подачі скарг-клопотань про скасування рішень МКАС при ТПП України, яке повинно встановлюватись у відповідності до Декрету Кабінету Міністрів України Про державне мито. На нашу думку , Міністерством юстиції України має бути проаналізована міжнародна практика визначення розміру державного мита і, зокрема, в Російській Федерації, можливо вирішити питання щодо відповідних змін до законодавчих актів України. Такий аналіз дозволить застосовувати принцип взаємності до рішень арбітражних судів відповідних країн.
Іншим проблемним питанням стосовно рішень МКАС при ТПП є їх виконання, коли сума стягнення визначається в іноземній валюті. Як правило своїм рішенням МКАС при ТПП України зобовязує підприємство - організацію сплатити суму боргу в грошовій одиниці країн Європи чи США. Постановляючи ухвалу про дозвіл виконання такого рішення Апеляційний суд м. Києва не мав єдиної практики до 2003року. Такі дозволи надавались на стягнення суми боргу в валюті інших держав чи в державній валюті України. Між тим, органи державної виконавчої влади - державна виконавча служба не має валютних рахунків і не в змозі виконати рішення або ухвалу суду про стягнення сум в валюті інших держав, тому з 2003 року практика розгляду таких справ є однозначною, стягуються кошти в національній валюті України за курсом НБУ на день розгляду справи.
Враховуючи те, що сьогодні вже прийнятий Закон України „Про третейські суди” і, на нашу думку, деякі підняті авторами проблемні питання, знайшли своє вирішення і законодавче закріплення у цьому Закону з урахуванням єдиної правової системи України. Уявляється, що ця пропозиція сприятиме удосконаленню не тільки положень міжнародного права, а й його зв’язків з цивільним і виконавчим процесами, що вважається перспективним напрямком для подальших досліджень. Високий професіоналізм арбітрів, їх незалежність і безсторонність, міцна законодавча база і відданість основоположним принципам арбітрування — справедливості й обєктивності, є гарантією успішного, подальшого розвитку міжнародного комерційного арбітражу в Україні – вважає Т. В. Сліпачук [85] .
Таким чином доведено необхідність на науковому рівні встановити і обґрунтувати всі особливості розгляду справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, а потім регламентувати їх у ЦПК як окремий порядок розгляду специфічних справ у цивільному процесі.
Вважається, що правовий зміст процедури визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів за міжнародними договорами та конвенціями зумовлює необхідність застосування спрощеної процедури розгляду таких справ, а тому формальну суперечність та ст.97 ЦПК(2005 року) доцільно ліквідувати шляхом внесення доповнення до розділу 2 нового ЦПК, а саме положення про можливість вирішення у порядку наказного провадження таких справ.
До того ж істотною проблемою сучасного судочинства у справах з іноземним елементом є відсутність у судах офіційно отриманої нормативної літератури про законодавство зарубіжних, а також про практику його застосування у іноземних країнах.
Новий порядок розгляду цивільних справ судом, передбачений главою 2,3 нового ЦПК щодо заочного рішення, за своїм характером свідчить про можливість його застосування при вирішенні питання про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.
ВИСНОВКИ
У даній роботі наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляється у новітньому підході до вирішення справ про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів та конкретизації процедури розгляду таких справ у відповідності до положень нового ЦПК України. Доведено, що багато проблем при вирішенні таких справ були пов’язані з відсутністю теоретичних досліджень цієї теми. Тому дослідження спрямоване не тільки на теоретичну розробку правових основ визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів, а й на вдосконалення законодавства, практики діяльності суддів по розгляду таких справ та забезпечення прав осіб, що особисто заінтересовані у результатах розгляду справи, а також на гарантування громадських інтересів. Наукове значення отриманих результатів також полягає у тому, що це перше магістерське дослідження, після прийняття нового ЦПК України, яке спрямоване на узагальнення сучасних проблем розгляду таких справ та адаптацію процедури розгляду таких справ до положень нового ЦПК.
При цьому, автором проаналізовані проблеми визнання і приведення до виконання не тільки рішень судів загальної юрисдикції, а й арбітражних рішень, проаналізована процедура розгляду клопотань про скасування рішень Міжнародного комерційного арбітражу при ТПП та запропоновано віднесення цієї категорії справ до компетенції господарських судів, крім того, запропоновано закріпити процедуру розгляду таких справ в новому ЦПК, оскільки у ст. 34 Закону “ Про міжнародний комерційний арбітраж “ має місце лише посилання про віднесення цієї категорії справ до компетенції суду загальної юрисдикції.
У роботі узагальнені результати магістерського дослідження і по цих результатах обґрунтовані наступні висновки, котрі характеризуються теоретичною новизною та практичним значенням. Положення про застосування апеляційними судами процедури розгляду справ по першій інстанції вважається деякою мірою суперечним статусу апеляційного суду, а тому повинна існувати чітка „вказівка” у ЦПК з приводу процедури, яку має застосовувати суд апеляційної інстанції при розгляді справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, а Постанова ПВСУ представляється невідповідним за своїм статусом правовим актом для врегулювання такого важливого міжнародного питання.
1. Рішення міжнародних арбітражних судів завжди передбачають участь у справі позивача та відповідача, тобто вирішення спору про право, тому такі справи мають, однозначно, розглядатися за правилами позовного провадження.
2. Представляється, що необхідно на науковому рівні встановити і обґрунтувати всі особливості розгляду справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, а потім регламентувати їх у ЦПК як окремий порядок розгляду специфічних справ у цивільному процесі.
3. Вважається, що правовий зміст процедури визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів за міжнародними договорами та конвенціями зумовлює необхідність застосування спрощеної процедури розгляду таких справ, а тому формальну суперечність та ст.97 ЦПК(2005 року) доцільно ліквідувати шляхом внесення доповнення до розділу 2 нового ЦПК, а саме положення про можливість вирішення у порядку наказного провадження таких справ.
4. Істотною проблемою сучасного судочинства у справах з іноземним елементом є відсутність у судах офіційно отриманої нормативної літератури про законодавство зарубіжних, а також про практику його застосування у іноземних країнах.
5. Новий порядок розгляду цивільних справ судом, передбачений главою 2,3 нового ЦПК щодо заочного рішення, за своїм характером свідчить про можливість його застосування при вирішенні питання про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.
6. Клопотання про визнання і виконання рішення іноземного суду може бути прийняте судом України безпосередньо від стягувача лише в тому випадку, коли це допускається або прямо передбачене у міжнародному договорі, а не як альтернативний варіант подання такого клопотання за ініціативою стягувача, коли це не передбачено міжнародним договором.
7. Отже, при наявності у клопотанні недоліків, які можуть бути усунені вважає можливим за ст. нового 121 ЦПК (2005 року) надавати строк для усунення його недоліків, до якого має враховуватися час, необхідний для пересилання ухвали суду про залишення заяви без руху. Якщо ж стягувачем не будуть усунені недоліки клопотання, представляється можливим застосовувати ч. 2 ст. 121 ЦПК(2005 року), і тоді клопотання буде вважатися неподаним і повертатиметься стягувачеві.
8. Вважається, що колегіальність при прийнятті рішень по справах про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів є доцільною, особливо стосовно несуперечності рішення арбітражного суду публічному порядку, оскільки колегіальний суд може надати рішенню більшої виваженості та ґрунтовності.
9. При вирішенні питання про допуск до виконання рішення іноземного суду чи арбітражу уповноважений суд України вправі звертатись до іноземного суду чи арбітражу, який прийняв рішення, що підлягає виконанню. Більше того, якщо у державного виконавця виникнуть питання стосовно роз’яснення відповідного рішення він має звертатись за роз’ясненнями в зворотному порядку - до суду України, який допустив виконання, а той в свою чергу до іноземного суду чи арбітражу. Але суд України має бути наділений й повноваженнями відносно відповідей на питання, які виникатимуть під час виконання рішення. Зокрема, постане питання: в якій мірі він вправі впливати на порядок виконання рішення, яке законодавство має застосовуватися під час виконання тощо?
10. При розгляді справ про визнання і приведення до виконання рішення, за яким передбачається звернення стягнення на майно іноземного громадянина, уповноважений суд має повідомляти консульство держави, про розгляд справи відносно прав та обов’язків громадянина, який знаходиться під юрисдикцією цієї держави.
11. Має окремо регламентуватись строк звернення до суду за визнанням рішення, а також має конкретизуватись поняття „законна сила рішення”, оскільки державний виконавець може рахувати строк набрання рішенням законної сили з того моменту, коли уповноважений суд України визнає його і останнє рішення не буде оскарженим.
12. Представляється, що при формуванні змісту нового ЦПК допущена механічна помилка і положення статті 127 ЦПК (2005 року) щодо надіслання копії ухвали про відкриття провадження у справі має бути виключена з глави 3 нового ЦПК та перенесена у гл. 2 нового ЦПК де мова йде саме про відкриття провадження у справі.
13. Вважається позитивною новела, за якою попереднє судове засідання є обов’язковим для кожної справи, у тому числі й при розгляді справ про визнання і виконання рішення іноземного суду.
14. Деякі положення міжнародних договорів мають більш широкі межі застосування, що зумовлює необхідність перегляду положень ст. 396 нового ЦПК, тому пропонується доповнити ч. 2 ст. 396 ЦПК (2005 року) наступними положеннями: п. 1 - реченням “за винятком випадків, коли рішення підлягає виконанню до набрання законної сили”; п. 2 - повідомленням уповноваженої відповідачем особи .
Наведені та багато інших висновків, зокрема, присвячені вдосконаленню процедури розгляду справ про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів, мають стати передумовою для подальшого дослідження цієї теми та удосконалення законодавства.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Міжнародно – правові акти
1. Луганська конвенція про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень у відношенні цивільних і комерційних питань.
2. Європейська конвенція про зовнішньоторгівельний арбітраж 1961 // http://zakon.rada.gov.ua.
3. Нью-Йоркська Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
4. Брюссельська конвенція 1968// http://zakon.rada.gov.ua
5. Київська угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності 1992// http://zakon.rada.gov.ua
6. Конвенція ООН по морському праву 1982 р. / http://murs.narod.ru/pages/page5_4ukr.htm.
7. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 року ( далі – Мінська Конвенція).
8. Гаазька конвенція 1961 року, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів // webmaster@rada.gov.ua.9. Договір між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 450/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // webmaster@rada.gov.ua.10. Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 2996-XII від 5 лютого 1993 р. // webmaster@rada.gov.ua11. Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 452/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // webmaster@rada.gov.ua.12. Договір між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 3737-XII від 17 грудня 1993 р. // webmaster@rada.gov.ua.13. Договір між Україною та Монголією про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 471/96-ВР від 1 листопада 1997 р. // webmaster@rada.gov.ua.14. Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 451/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // webmaster@rada.gov.ua.15. Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 238/ 94-ВР від 10 листопада 1994 р. // webmaster@rada.gov.ua.
16. Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 3941-XII від 4 лютого 1994 р. // webmaster@rada.gov.ua.17. Договір між Україною та Республікою Узбекистан про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних справах. Договір ратифіковано Законом № 238-XIV від 05.11.98 р. // webmaster@rada.gov.ua.
18. Договору між СРСР та Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги від 23.02.1982р. webmaster@rada.gov.ua.
19. Договору між СРСР та Народною Республікою Болгарія про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 19.02.1975р. webmaster@rada.gov.ua.
20. Договору між СРСР та Соціалістичною Республікою В’єтнам про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 10.12.1981р.;
21. Договору СРСР та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від21.05.1981р.;
22. Договору про взаємне надання правової допомоги між СРСР та Іракською Республікою від 22.06.1973р. webmaster@rada.gov.ua.;
23. Договору між СРСР та Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах від 19.01.1984р. webmaster@rada.gov.ua.;
24. Договору між СРСР та Туніською Республікою про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах від 26.06.1984р. webmaster@rada.gov.ua.;
25. Конвенція між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 25.01.1979р. webmaster@rada.gov.ua.;
Нормативні акти України
26. Цивільний кодекс України (від 16 січня 2003 р.) – К.: Атіка, 2003. – 416 с.
27. Цивільний кодекс України (від 18 липня 1963 р.) // Право України. - 1994. - № 11-12. – С.1-66.
28. Цивільний процесуальний кодекс України. - К.: АТІКА, 2001. – 127 с.
29. Про право власності на окремі види майна. Постанова Верховної Ради України від 17.06.92 р. // ВВР. – 1992 р. – № 35. – ст.517.
30. Про виконавче провадження. Закон України від 21 квітня 1999 р. // zakon.rada.gov.ua.
31. Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів. Закон України від 29 листопада 2001 р. // zakon.rada.gov.ua.
32. Про захист суспільної моралі. Закону України вiд 20 листопада 2003 р. // zakon.rada.gov.ua.
33. Про міжнародний комерційний арбітраж. Закон України від 24 лютого 1994 р. // zakon.rada.gov.ua.
34. Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів. Закон України від 10 січня 2002 року // ВВР. – 2002. – № 23. – ст.153.
35. Про міжнародне приватне право. Закон України від 23 червня 2005 р. // http://zakon.rada.gov.ua.
36. Про Закон України Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини. Постанова Верховної Ради України від 4 липня 2002 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
37. Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівливої дії, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 1993 р. № 706 // ЗП. – 1994. – № 1. –С. 23.
38. Про надання повноважень на проставлення апостилю, передбаченого Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів. Постанова Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 61 webmaster@rada.gov.ua.
39. Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 // webmaster@rada.gov.ua.
40. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 січня 1996 р. Юридичний вісник України. - 1996. – № 48 (74). – С.10-12.
41. Про судову практику в справах про визнання угод недійсними. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. //Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. –К.: Українська Правнича Фундація, 1995. – С. 49-57.
42. Ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 1998 р. // webmaster@rada.gov.ua.
43. Ухвала Судової Колегії в Цивільних Справах Верховного Суду України від 20 грудня 2000 р. та від 27 грудня 2000 р. webmaster@rada.gov.ua.
44. Высший Хозяйственный Суд Республики Беларусь. Об исполнении решений иностранных судов, а также международных арбитражных судов. Письмо № 03–25/771 от 16 апреля 2002 г. // www.court.by.
45. Постановление Пленума Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации№ 8 от 11 июня 1999г.
46. Гражданский кодекс Квебека: Современное зарубежное и международное частное право /Исследовательский центр частного права. // Пер. Г.Е. Авилов, М.В. Боряк, Д.А. Гришин и др. –М.: Статут. – 1999. -472 с.
Монографії
47. Аболонин Г.О. Групповые иски. –М.: НОРМА, 2001. – 256 с.
48. Арбитражный процесс / Аргунов В.Н., Андреева Т.К., Борисова Е.А., Иванова С.А. и др. –М.:Городец, 2000. – 476 с.
49. Баранов Н.А., Баранова М.Н. Процессуальные нормы в российских и международно-правовых актах. – Саратов,2000. - 354 с.
50. Бейкер и Макензи»: Международный коммерческий арбитраж Государства Центральной и Восточной Европы и СНГ:Учебно-практическое пособие / Асадов А., Булекбаев Н., Джавелидзе Р. и др.- М.: БЕК, 2001.-516 с.
51. Бержаль Ж.Л. Общая теория права / Под. общ. ред. В.И. Даниленко. Пер. с фр. – М.: Изд. дом NOTABENE, 2000. – C. 157- 193.
52. Bishop R. Enforcement of Awards under the New York Convention. 1990. - P.19.
53. BGH. 1990-III ZR 174/89. NJW 1990. – P.32IO.
54. Боботов С.В. Наполеон Бонапарт - реформатор и законодатель. - М.: НОРМА, 1998. –132 с.
55. Васильев С. История становления арбитражных судов в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999. – № 3. – С.40.
56. Van den Berg A. The New York Arbitration Convention of 1958. – 1981. - P.301.
57. Гамбаров Ю.С. Курс гражданского права. – Т.1. – СПб., 1911. – 314 с.
58. Гражданский процесс. Учебник // А.Т. Боннер, Р.Е. Гукасян, Н.И. Марышева и др. –М.: Брид. Лит., 1993. - 560 с.
59. Гражданский процесс. Учебник // А.П. Вершинин, Л.А. Кривоносов, В.А. Митина и др.– М.: Проспект., 1998. - 480 с.
60. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 375 с.
61. Кисіль В. І. Міжнаpодне пpиватне пpаво: Питання кодифікації. – К.: Укpаїна, 2000. – 429 с.
62. Лебедев С.Н. Международный торговый арбитраж. – М.: Юридическая литература, 1965. – 271 с.
63. Лунц Л. А. Курс международного частного права. Общая часть. – М.: Юридическая литература, 1970. – 272 с.
64. Міжнаpодне пpиватне пpаво / Ін-т міжнаp. відносин КНУ ім. Т. Шевченка; Ред. А. Довгеpт, В. Кpохмаль. – Т.2: Двостоpонні міжнаpодні економічні договоpи Укpаїни / [Упоpяд. А. Довгеpт, В. Кpохмаль]. – - К.: Вид-во Port-Royal, 2000. – 1307 c.
65. Miller. Public Policy in International Commercial Arbitration in Australia. 1993. – P. 167.
66. Муранов А.И. Исполнение иностранных судебных решений: Компетенция российских судов. –М.: Юридический Дом «Юстицинформ», 2002. -136 с.
67. Муранов А.И. Международный договор и взаимность как основания приведения в исполнение в России иностранных судебных решений. –М.: Статут, 2003. – 192 с.
68. Нешатаева Т. Н. Международный гражданский процесс.– М., 2001.– 265 с.
69. Попов А.А. Международное частное право. – Х.: Каравела, 2000. – 243
70. Розенберг М.Г. Принципы международных коммерческих договоров(принципы УНИДРУА (UNIDROIT): Контрактмеждународнойкупли-продажи. Современная практиказаключения. Разрешение споров.- М.: Международный центр финансово-экономическогоразвития, 1996. - 563 с.
71. Рубанов А. А. Теоретические основы международного взаимодействия национально-правовых систем.- М.: Юридическая литература,1984.- 193 с.
72. Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право. — К.: Атіка, 2000. — 335 с.
73. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 414 с.
74. Федоров А.Г. Международный коммерческий арбитраж. – М.: НОРМА, 2000. – 132 с.
75. Цивільне процесуальне право України: Підручник. // В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, Є.Г. Пушкар та ін. – Х.: Право, 1999. – 590 с.
76. Cheshire and North. Private International Law. 1999. – P.123.
77. Шах Х. Международное гражданское процессуальное право: Учебник. /Пер. с нем. –М.: БЕК, 2001. – 371 с.
78. Шемякін О Міжнаpодне пpиватне моpське пpаво / Одес. деpж. моp. акад. – Одеса: Латстаp, 2000. – 271 с.
79. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підруч. для юрид. спеціальностей вищих закладів освіти – К.: Ін Юре, 1997. – 608 с.
Статті та інші матеріали
80. Афанасьев С.Ф. Особенности третейского судопроизводства в Англии Актуальные проблемы процессуальной цивилистической науки. Материалы научно-практической конференции. – Саратов,2003. –С. 79.
81. Балдинюк В. В. О квалификации в международном частном праве // Митна справа. - 2001.–№ 4. – С.87-94.
82. Бойко В. Проблеми правосуддя в Україні і шляхи їх вирішення // Право України. – 2002. – № 3. -С.5.
83. Бородин С. В., Кудрявцев И. Н. О судебной власти в России // Государство и право. 2001. – № 10. – С. 21-27.
84. Гордейчук А.В. «Новый закон о третейских судах» / Экономический лабиринт.– 2002.– № 8 (49). – С.3.
85. Гуцалова К. Підстави для відмови у задоволенні клопотання про визнання і виконання рішень іноземних судів: аналіз міжнародних і національних правових норм. / Збірка коментованого законодавства. / Виконання судових рішень. – К.: Юстиніан, 2002. – С. 479–483.
86. Евтеева Е. Решения третейских судов обязательны к исполнению // Юридическая практика. – 2004. – № 9(323). – С. 6.
87. Ерпылев Н.Ю. Актуальные проблемы теории и практики международного гражданского процесса // Арбитражный и гражданский процесс. – 2003. – №11. –С.35-39.
88. Євтушенко О. Процедура визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів в Україні // Український часопис міжнародного права. – 2004. – №1. – С. 68-73.
89. Євтушенко О. Провадження у справах про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів // Право України. – 2004. – №8. – С. 75-
90. Жильцов А. Проблема применения императивных норм третьих стран в европейском международном частном праве // Адвокат. – 1997. - № 12. – С. 75-87.
91. Казаков А. Проблемы систематизации российского законодательства о международном частном праве // Моск. журн. междунар. права. – 1999. – № 12. – С. 79-89.
92. Кай Хобер. Манхаймер Свартлинг. Окончательность и приведение в исполнение арбитражных решений, // Материалы совместного украинско-шведского семинара «Международный коммерческий арбитраж». – К., 1997.
93. Карабельников Б.Р. Проблема публичного порядка при приведениив исполнение решений международных коммерческих арбитражей // Журнал российского права. –2001.– № 8. – С. 8.
94. Кисіль В. І. Міжнаpодне пpиватне пpаво: Питання кодифікації. – К.: Укpаїна, 2000. – 429 с.
95. Кисіль В.І. Зворотнє відсилання в міжнародному приватному праві // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — К., 1999. — Вип. 13, ч. 1. — С. 91-99.
96. Колісник Т.В. Законодавство міжнародного приватного права та гарантії реалізації прав та свобод громадян // Державна служба і громадянин: реалізація конституційних прав, свобод та обов’язків. — Х., 2000. — С. 120121
97. Коссак В. Проблеми взаємного визнання і виконання рішень юрисдикційних органів України і ФРН // Право України. – 2000. – № 10. – С.118-119.
98. Криволапов Б. Деякі питання представництва в міжнародному приватному праві // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — К., 1999. Вип. 13, ч. 3 — С. 33-39.
99. Кpиволапов Б. М. Позовна давність у міжнаpодному пpиватному пpаві: Автоpеф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юpид. наук. 12.00.03 /КНУ ім. Таpаса Шевченка. – К., 1997. - 24с.
100. Кротенко А. Апостиль как альтернатива легализации // Юридическая практика. –2004. – № 5 (318).
101. Кузь О., Обідіна І. Визнання і виконання рішень іноземних судів та арбітражів // Право України. – 2001. – №9. – С. 72-75.
102. Кычкина Н. О содержании соглашения во внешнеэкономических контрактах // Предпринимательство, хозяйство и право. –2000.–№4. –С. 40-44.
103. Лебедев С.Н. Регламент международного арбитража: английская модель // Сов. государство и право. –1991. –№ 5.–С. 12.
104. Lew. Applicable Law in International Commercial Arbitration. 1978. – P.3
105. Лехтинен Л. Гражданские процессы России и Финляндии и международное исполнение решений по гражданским делам. Хельсинки: Министерство юстиции. 2003. – 144 с.
106. Мальцев А.С. Вопросы защиты прав, нарушенных иностранным арбитражным решением / theistic@mail.ru.
107. Морозова Ю.Г. Многосторонние и двусторонние конвенции о правовой помощи» / Гражданин и предприниматель в российском и зарубежном суде: правовая помощь. –М.: Юристъ, 2002. –С.6.
108. Нешатаева Т., Павлова Н. Иностранные предприниматели и международное частное право // Закон. – 1998. – № 7. – С. 34–35.
109. Паламарчук В. Приватне право людини у світовому вимірі // Юрид. Вісн. України.– 1999. – 20-26 трав. – (Інформ. Прав. Банк. – С. 24-25).
110. Панов В.П. Международное частное право: Схемы. Документы. — М.: Право и Закон, 1996. –213с.
111. Притика Ю.Д. Правові засади формування і функціонування міжнародного комерційного арбітражу в Україні. Автореф. канд.дис. – К., 1997.
112. Развитие альтернативных форм разрешения правовых конфликтов / Под. ред. В.М. Немытиной. –Саратов, 1989.–С. 95.
113. Развитие арбитражного законодательства, правил и практики. Кристер Содерлунд, юридическая фирма Винге. Стокгольм. Доклад на международной конференции 8-13 февраля 2003 г. Стокгольм, Швеция.
114. Садиков О. Н. Коллизионные нормы в международном частном праве Советский ежегодник международного частного права. –М., 1983.
115. Сатановська О.В. Законодавство України про підприємництво та міжнародне приватне право: проблеми гармонізації // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. — К., 1998. — С. 424-426.
116. Сильченко Н.В., Толочко О.Н. Теоретические проблемы учения о нормах международного частного права // Государство и право. – 2000. - № 1. С. 53-39.
117. Сліпачук Т. В.До питання про визнання й приведення у виконання рішень МКАС при ТПП України на території іноземних держав за місцем перебування відповідача. / Збірка коментованого законодавства. / Виконання судових рішень. –К.: Юстиніан. – 2002. – С. 460–478.
118. Траспов Р.А.Международный коммерческий арбитраж: оговорка о публичном порядке как основание отказа в признании или приведении в исполнение иностранных арбитражных (третейских) решений // Арбитражный и гражданский процесс. – 2003. –№6. – С. 40-44.
119. Фединяк Л. С. Підсудність цивільних спpав з іноземним елементом: доктpина, законодавство та пpавозастосовча пpактика /Львів. деpж. ун-т ім. І. Фpанка. - Львів: Світ, 1998. – 47 с.
120. Фединяк Г. Порівняльний метод і порівняльне правознавство у сфері міжнародного приватного права // Право України. – 2002. – № 7. – С.107–117.
121. Фединяк Л.Норми Арбітражного процесуального кодексу України та інших актів про міжнародну договірну підсудність // Право України. –1998.№ 12. – С.108-109.
122. Филиппов А. Исковая давность в международном частном праве: купля – продажа // Юрид. практика. – 1997. – № 11(июнь). – С. 1.
123. Фурса С. Я., Євтушенко О. Особливості приведення до виконання рішень іноземних судів і арбітражів // Підприємництво, господарство і право. 2003. – № 9. – С. 43–46.
124. Фурса С.Я., Щербак С.В. Законодавство України про виконавче провадження: Науково-практичний коментар. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. – 976 с.
125. Храбсков В.Г. О концепции «гражданско-правового характера отношений» в международном частном праве и неконторых дискусионных вопросах хозяйственного права // Государство и право. – 1997. – № 12. – С.88-95.
126. Цірат Г.А. Виконання іноземних арбітражних рішень. Автореф. канд. юрид. наук, Інститут міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка. - К, 2000. С. 5.
127. Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 – С.Х.
128. Шимон С. І. Уніфікація цивільного і цивільно - процесуального законодавства України та міжнародне приватне право // Законодавство України та міжнародне право: (Проблеми гармонізації): Зб. наук. пр. – К., 1998. – Вип.4. – С.30–240.
129. Узагальнення Апеляційного суду м. Києва щодо скарг-клопотань про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України за 2001 р. // Архів Апеляційного суду м. Києва за 2001 р.
Інтернет ресурси.
[1] Муранов А.И. Исполнение иностранных судебных решений: Компетенция российских судов. – М.: Юридический Дом «Юстицинформ», 2002. -136 с
[2] Кычкина Н. О содержании соглашения во внешнеэкономических контрактах // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 4. – С. 40-44
[3] Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 375 с
[4] Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 350 с.
[5] Нешатаева Т., Павлова Н. Иностранные предприниматели и международное частное право // Закон. – 1998. – № 7. – С. 34–35
[6] Ерпылев Н.Ю. Актуальные проблемы теории и практики международного гражданского процесса // Арбитражный и гражданский процесс. – 2003. – №11. – С.35-39
[7] Морозова Ю.Г. Многосторонние и двусторонние конвенции о правовой помощи» / Гражданин и предприниматель в российском и зарубежном суде: правовая помощь. –М.: Юристъ, 2002. –С.6
[8] Брюссельська конвенція 1968// http://zakon.rada.gov.ua
[9] Луганська конвенція про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень у відношенні цивільних і комерційних питань.
[10] Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 року ( далі – Мінська Конвенція).
[11] Київська угода про порядок вирішення спорів, повязаних зі здійсненням господарської діяльності 1992// http://zakon.rada.gov.ua
[12] Нью-Йоркська Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
[13] Європейська конвенціяпро зовнішньоторгівельний арбітраж 1961 // http://zakon.rada.gov.ua
[14] Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 451/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // webmaster@rada.gov.ua
[15] Договір між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 450/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // webmaster@rada.gov.ua
[16] Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 238/94-ВР від 10 листопада 1994 р. // webmaster@rada.gov.ua
[17] Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 3941-XII від 4 лютого 1994 р. // webmaster@rada.gov.ua
[18] Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 2996-XII від 5 лютого 1993 р. // webmaster@rada.gov.ua
[19] Договір між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 3737-XII від 17 грудня 1993 р. // webmaster@rada.gov.ua
[20] Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 452/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // webmaster@rada.gov.ua
[21] Договір між Україною та Монголією про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 471/96-ВР від 1 листопада 1997 р. // webmaster@rada.gov.ua
[22] Договір між Україною та Республікою Узбекистан про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних справах. Договір ратифіковано Законом № 238-XIV від 05.11.98 р. // webmaster@rada.gov.ua
[23] Договору між СРСР та Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги від 23.02.1982р. webmaster@rada.gov.ua
[24] Договору між СРСР та Народною Республікою Болгарія про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 19.02.1975р. webmaster@rada.gov.ua
[25] Договору між СРСР та Соціалістичною Республікою В’єтнам про праовоу допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 10.12.1981р.webmaster@rada.gov.ua
[26] Договору СРСР та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від21.05.1981р. webmaster@rada.gov.ua
[27] Договору про взаємне надання правової допомоги між СРСР та Іракською Республікою від 22.06.1973р. webmaster@rada.gov.ua
[28] Договору між СРСР та Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах від 19.01.1984р. webmaster@rada.gov.ua.
[29] Договору між СРСР та Туніською Республікою про праовоу допомогу в цивільних та кримінальних справах від 26.06.1984р. webmaster@rada.gov.ua
[30] Конвенція між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 25.01.1979р. webmaster@rada.gov.ua
[31] Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 – С.Х с. 321
[32] Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 – С.Х с.425-426
[33] Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 – С.Х с.387
[34] Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 – С.Х,с 433
[35] Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 – С.Х с.428
[36] Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 – С.Х с.423
[37] Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 – С.Х с.11
[38] Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 – С.Х с.12
[39] Шак Х. Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.с нем.-М.:БЕК,2001 – С.Х с.284
[40] Шах Х. Международное гражданское процессуальное право: Учебник. /Пер. с нем. –М.: БЕК, 2001. – с. 100
[41] Лехтинен Л. Гражданские процессы России и Финляндии и международное исполнение решений по гражданским делам. Хельсинки: Министерство юстиции. 2003. –47-52 с.
[42] Васильев С. История становления арбитражных судов в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999. – № 3. – С.40
[43] Лебедев С.Н. Регламент международного арбитража: английская модель // Сов. государство и право. – 1991. – № 5.– С. 12
[44] Афанасьев С.Ф. Особенности третейского судопроизводства в Англии // Актуальные проблемы процессуальной цивилистической науки. Материалы научно-практической конференции. – Саратов, 2003. – С. 79
[45] Афанасьев С.Ф. Особенности третейского судопроизводства в Англии // Актуальные проблемы процессуальной цивилистической науки. Материалы научно-практической конференции. – Саратов, 2003. – С. 79
[46] Развитие арбитражного законодательства, правил и практики. Кристер Содерлунд, юридическая фирма Винге. Стокгольм. Доклад на международной конференции 8-13 февраля 2003 г. Стокгольм, Швеция
[47] Гражданский кодекс Квебека: Современное зарубежное и международное частное право /Исследовательский центр частного права. // Пер. Г.Е. Авилов, М.В. Боряк, Д.А. Гришин и др. – М.: Статут. – 1999. - 472 с
[48] Коссак В. Проблеми взаємного визнання і виконання рішень юрисдикційних органів України і ФРН // Право України. – 2000. – № 10. – С.118-119
[49] Київська угода про порядок вирішення спорів, повязаних зі здійсненням господарської діяльності 1992// http://zakon.rada.gov.ua
[50] Фединяк Л. Норми Арбітражного процесуального кодексу України та інших актів про міжнародну договірну підсудність // Право України. –1998. – № 12. – С.108-109
[51] Высший Хозяйственный Суд Республики Беларусь. Об исполнении решений иностранных судов, а также международных арбитражных судов. Письмо №03–25/771 от 16 апреля 2002г. // www.court.by
[52] Нью-Йоркська Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
[53] Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 238/94-ВР від 10 листопада 1994 р. // webmaster@rada.gov.ua
[54] Договір між Україною та Республікою Узбекистан про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних справах. Договір ратифіковано Законом № 238-XIV від 05.11.98 р. // webmaster@rada.gov.ua
[55] Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 3941-XII від 4 лютого 1994 р. // webmaster@rada.gov.ua
[56] Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 451/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // webmaster@rada.gov.ua
[57] Договір між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 3737-XII від 17 грудня 1993 р. // webmaster@rada.gov.ua
[58] Договір між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 450/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // webmaster@rada.gov.ua
[59] Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 452/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // webmaster@rada.gov.ua
[60] Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 2996-XII від 5 лютого 1993 р. // webmaster@rada.gov.ua
[61] Договір між Україною та Монголією про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 471/96-ВР від 1 листопада 1997 р. // webmaster@rada.gov.ua
[62] Высший Хозяйственный Суд Республики Беларусь. Об исполнении решений иностранных судов, а также международных арбитражных судов. Письмо №03–25/771 от 16 апреля 2002г. // www.court.by
[63] Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 // webmaster@rada.gov.ua
[64] Коссак В. Проблеми взаємного визнання і виконання рішень юрисдикційних органів України і ФРН // Право України. – 2000. – № 10. – С.116
[65] Траспов Р.А. Международный коммерческий арбитраж: оговорка о публичном порядке как основание отказа в признании или приведении в исполнение иностранных арбитражных (третейских) решений // Арбитражный и гражданский процесс. – 2003. –№6. – С. 40
[66] Траспов Р.А. Международный коммерческий арбитраж: оговорка о публичном порядке как основание отказа в признании или приведении в исполнение иностранных арбитражных (третейских) решений // Арбитражный и гражданский процесс. – 2003. –№6. – С. 40
[67] Розенберг М.Г. Принципы международных коммерческих договоров (принципы УНИДРУА (UNIDROIT): Контракт международной купли-продажи. Современная практика заключения. Разрешение споров.- М.: Международный центр финансово-экономического развития, 1996. – 431-463
[68] Штефан М.Й. Цивільний процес: Підруч. для юрид. спеціальностей вищих закладів освіти – К.: Ін Юре, 1997. – 608 с
[69] Фурса С.Я., Щербак С.В. Законодавство України про виконавче провадження: Науково-практичний коментар. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. – 611
[70] Ухвала Судової Колегії в Цивільних Справах Верховного Суду України від 20 грудня 2000 р. та від 27 грудня 2000 р. //webmaster@rada.gov.ua
[71] Фурса С. Я., Євтушенко О. Особливості приведення до виконання рішень іноземних судів і арбітражів // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 9. – С. 43–46
[72] Бойко В. Проблеми правосуддя в Україні і шляхи їх вирішення // Право України. – 2002. – № 3. - С.5
[73] Бородин С. В., Кудрявцев И. Н. О судебной власти в России // Государство и право. 2001. – № 10. – С. 21-27
[74] Бойко В. Проблеми правосуддя в Україні і шляхи їх вирішення // Право України. – 2002. – № 3. - С.5
[75] Бойко В. Проблеми правосуддя в Україні і шляхи їх вирішення // Право України. – 2002. – № 3. - С.5
[76] Цірат Г.А. Виконання іноземних арбітражних рішень. Автореф. канд. юрид. наук, Інститут міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка. - К, 2000. - С. 5
[77] Бейкер и Макензи»: Международный коммерческий арбитраж Государства Центральной и Восточной Европы и СНГ: Учебно-практическое пособие / Асадов А., Булекбаев Н., Джавелидзе Р. и др. - М.: БЕК, 2001 c. 411, 396, 382
[78] www.mfa.gov.ua
[79] Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 // webmaster@rada.gov.ua
[80] Узагальнення Апеляційного суду м. Києва щодо скарг-клопотань про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України за 2001 р. // Архів Апеляційного суду м. Києва за 2001 р
[81] Кай Хобер. Манхаймер Свартлинг. Окончательность и приведение в исполнение арбитражных решений, // Материалы совместного украинско-шведского семинара «Международный коммерческий арбитраж». – К., 1997
[82] Аболонин Г.О. Групповые иски. – М.: НОРМА, 2001. – 256 с
[83] Бейкер и Макензи»: Международный коммерческий арбитраж Государства Центральной и Восточной Европы и СНГ: Учебно-практическое пособие / Асадов А., Булекбаев Н., Джавелидзе Р. и др. - М.: БЕК, 2001. -516 с
[84] Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 // webmaster@rada.gov.ua
[85] Сліпачук Т. В.До питання про визнання й приведення у виконання рішень МКАС при ТПП України на території іноземних держав за місцем перебування відповідача. / Збірка коментованого законодавства. / Виконання судових рішень. –К.: Юстиніан. – 2002. – С.19-20