Вплив козацьких літописів на розвиток українознавства
СОДЕРЖАНИЕ: Огляд літописів козацької доби з куту зору українознавства, розробка їх джерельного значення, їх місце у збагаченні знань про Україну, в подальших українознавчих дослідженнях. Роль літописів у з’ясуванні процесу формування української національної ідеї.Літописи козацької доби належать до найцінніших пам’яток української писемності та найважливіших історичних та українознавчих джерел ХVІІ–ХVІІІ ст. Вони мали величезний вплив на розвиток українознавства, всіх його концентрів, збагатили джерельну базу українознавчих досліджень. Звісно, що й наукових праць, присвячених цим пам’яткам, досить багато. Чимало вчених у різні часи досліджували ці твори, розглядаючи їх здебільшого як історичні, рідше – як літературні та лінгвістичні джерела. Однак автори наявних праць [1] майже не торкаються значення козацьких літописів для розвитку українознавства як комплексної системи знань про Україну та українців, її змістовної, джерельної та історіографічної бази.
Мета пропонованої статті – розглянути літописи козацької доби з погляду українознавства, привернувши особливу увагу як до їх джерельного значення, так і до збагачення знань про Україну, до їх ролі в подальших українознавчих студіях. Актуальність такого підходу зумовлюється тим, що в науці ще недостатньо висвітлений комплексний характер козацьких літописів, їх джерельно-інформаційний потенціал. Українознавча цінність літописів козацької доби полягає в тому, що вони досить повно відбивають особливості епохи і містять унікальні відомості про найважливіші події ХVІІ – початку ХVІІІ ст., виступають як пам’ятки усної та писемної мови і в такий спосіб дотичні до кожного з концентрів українознавства, включаючи етногенез українського народу, формування української нації, створення Козацько-гетьманської держави, розвиток культури, мови, ментальності українців, боротьбу за волю і незалежність. Незамінне значення козацьких літописів і для з’ясування процесу формування української національної ідеї, її конкретизації в умовах Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького та в подальший період.
В арсеналі козацького, тобто українського літописання ХVІ – ХVІІІ ст., найважливіше місце посідають: “Літопис Самовидця”, “Літопис Самійла Величка” та “Літопис Григорія Грабянки. Як справедливо зазначають дослідники [2, 114, 153–154], ці пам’ятки, з одного боку, стали логічним продовженням традицій українського літописання княжої доби, а з іншого – утвердили новий етап його розвитку. До літописних пам’яток козацької доби відносять також літописні записи родини Лизогубів, “Уманський літопис” у складі хроніки Ф. Сафоновича, ”Літописець” Василя Дворецького та ін. Залишки літописної традиції характерні для творів Стефана Лукомського, Петра Симоновського та ін. Поглиблене дослідження козацьких літописів як першоджерел національної суспільно-політичної та історичної думки кінця ХVІІ – XVIII ст. створює додаткові можливості для осмислення витоків та безперервності українознавчих досліджень, а також передумови для інституціоналізації українознавства як науки у 2-ій половині ХІХ ст.
Як відомо, понад сто років на Лівобережній Україні існувала автономна козацька держава Гетьманщина, яка мала окреслену територію, власну управлінську адміністрацію, військо, судочинство, фінанси, проводила відносно незалежну економічну, соціальну і культурну політику, підтримувала міжнародні контакти. Незважаючи на ліквідацію російським царизмом Гетьманщини, її державницькі та культурні традиції значно впливали на українське національно-культурне пробудження кінця XVIII – 1-ої половини XIX ст., сприяли зародженню нового етапу українського літописання як важливого рубежу на шляху становлення наукової національної історіографії, а відтак – і українознавства як системи знань про Україну.
Твори козацької старшини належать до унікальних памяток української історичної і політичної думки і проливають світло на найважливіші події української історії від найдавніших часів до початку XVIII ст. Проблематика козацького літописання тісно повязана з темою національно-визвольного руху, боротьби за відновлення козацьких вольностей та української державності. Червоною ниткою через усі літописи проходить ідея захисту автономних прав козацтва та всього українського народу. Їх автори мали за мету не тільки зафіксувати для потомків героїчні сторінки української минувшини, але й закласти в суспільній свідомості національну ідентичність, розуміння необхідності відродження української державності, розвитку національної культури і мови. Вони сприяли утвердженню в суспільному вжитку таких ключових понять, як “Україна”, “український народ”, “українська земля”, “нація”, “Вітчизна” та ін., їх цілісного розуміння стосовно всієї етнічної території України та її народу.
Літописи Г.Грабянки, С.Величка та ін. пройняті мазепинським духом автономізму, відстоювання демократичного полково-сотенного устрою Гетьманщини. Вони возвеличили справедливість Визвольної війни українського народу, патріотизм, військовий талант і мудрість її провідників, насамперед Б.Хмельницького. Козацькі літописці зробили важливий крок на шляху поступового переходу від систематизації фактів і описування подій до їх осмислення і пояснення. Звертаючи увагу на цю сторону їх спадщини, видатний фахівець у галузі генеалогії В. Модзалевський, котрий плідно досліджував біографії провідних представників української шляхти та козацької старшини, рекомендував історикам звернутися до свідомісної сфери історичного процесу середини XVII – XVIII ст.: „В українській історичній літературі є велика прогалина: майже зовсім не вивчена історія Гетьманщини з боку її ідеології... Переглядаючи галерею українських мучеників, стає ясним тільки одне, що їх карали „за зраду, за те, що вони мали сміливість йти проти централістичних змагань влади і були переконані в тім, що Україна й після договору 1654 року лишалася незалежною і автономною державою [3, 10]. Подібну думку щодо взаємозв’язку між історичними подіями та їх сприйняттям у суспільній свідомості висловлював і М. Грушевський. „Я даю досить місця сьому матеріалові, – писав він у передмові до IX тому „Історії України-Руси, – бо історикові кінець кінцем не менше, а часом навіть і більше важно знати не тільки те, як саме проходили події (в деталях здебільшого їх і не можна відтворити), – а як вони були прийняті й відчуті сучасниками, як переломилися в їх свідомості і які враження й настрої серед них викликали” [4, 6].
Приклад всебічного і ґрунтовного аналізу літописних пам’яток показав видатний український історик-джерелознавець І.Крипякевич, підкреслюючи, що не слід „обмежуватися розслідом зверхніх форм життя; не можна захоплюватися тільки деякими подіями, що знаходять відзвук в нашім серці; не вільно хвалити, ні критикувати, любити ні ненавидіти; треба зрозуміти минувшину. Беремо факт за фактом, подію за подією, розглядаємо їх з усіх сторін, відчищаємо з пороху неправди і тенденції, якими вкрив їх час; освітлюємо ряди людей, що йдуть з незвісних сторін і прямують до незвісних мет; входимо в вир страждань і утіх, стремлінь і бажань, антагонізмів і симпатій, якими жили люди перед віками; аналізуємо чужі душі, досліджуємо краї і культури, переживаємо цілі епохи [5, 48].
Сучасне українознавство ще не осмислило методологічного значення козацьких літописів з точки зору суспільно-політичних і культурно-духовних поглядів їх авторів. Г. Грабянка, наприклад, наголошував на значенні знань в освітньому розвитку людей, застерігав від забуття героїчних сторінок історії України козацької доби, яка, на його думку, за своїм значенням аж ніяк не поступається історії Єгипту, розгрому монголо-татарських орд, минувшини інших народів. Поставити український народ у рівень з іншими народами намагався і С.Величко, доводячи Богом дане йому право бути вільним і щасливим на своїй землі. Осягнення світоглядних орієнтирів літописців, мотивів їх історико-літературної творчості дозволяє повніше оцінити джерельну вартість їх спадщини як для історії та філології, так і для всього українознавства, для дослідження національно-визвольного руху та суспільно-політичного життя. Відомо, що козацькі літописи призначалися не стільки для нащадків, скільки для сучасників і служили моральною підтримкою у визвольній боротьбі українського народу проти польського і російського поневолення, важливою психологічною підмогою для захисту козацьких прав та вольностей. Оцінка подій і фактів у літописах залежала від індивідуальних поглядів авторів, конкретного призначення твору та загальної суспільно-політичної ситуації на час їх написання. Як слушно зазначив відомий історик В. Степанков, вкрай важливою проблемою є дослідження національної свідомості українців, оскільки до сьогоднішнього дня у польській історіографії та в працях окремих українських науковців продовжує спостерігатися виразна тенденція до її заниження [6, 9]. Відомо, що козацькі літописи є саме тими творами, в яких тогочасна національна свідомість яскраво проявляється не тільки у виборі окремих тем, а й у стилі та характері їх висвітлення.
Лейтмотивом козацьких літописів є ідея визволення України, досягнення нею автономії та соборності українських етнічних земель і українського народу, яку їх автори черпали з досвіду минулого, з тогочасної усної народної творчості, фольклору, образотворчого мистецтва. Літописці, більшість яких вийшли з кола військових канцеляристів, послідовно розвивали думку про необхідність єдності всіх українських земель, а деякі з них навіть відстоювали їх політичне обєднання у єдиній козацькій державі. Як відомо, ідея соборності була потужною зброєю в руках гетьмана І.Мазепи у боротьбі за поширення своєї влади на Правобережжя.
Твори Самовидця, Г. Грабянки, С.Величка відіграли важливу роль для створення інших козацьких літописів та літературно-історичних творів українознавчого характеру, послужили для них не тільки джерелом, але й методологічним дороговказом. Ідеться про праці В.Рубана, В.Полетики, О.Рігельмана, Я.Марковича, Ф.Туманського і, нарешті, про “Історію Русів”, які за своєю ідейно-політичною спрямованістю та максимально наближеним до науки змістом заклали, у свою чергу, фундамент просвітницької та романтичної історіографії 1-ої половини XIX ст., сприяли протистоянню російській імперській історіографії. Основними елементами останньої, за визначенням В. Кравченка, «було заперечення окремого від загальноросійського етногенезу українців, тенденцію до зниження соціального статусу козацтва, заперечення договірно-правової основи перебування Гетьманщини у складі Росії та історичної легітимності прав і свобод козацької держави, засудження самостійницької політики українських гетьманів, виправдання централізаторської політики російського уряду на Україні [7, 86–88].
Цінні для українознавства відомості козацьких літописів забезпечили тяглість української історіографії, своїм змістом заповнили серйозну прогалину в знаннях про Україну й українців, на що свого часу звертав увагу О. Оглоблин, зазначаючи, що в історичній літературі утворилася якась прогалина, майже прірва між українською історіографією першої половини XVIII ст... й епохою Котляревського... Все багатство української історіографії і цілої громадсько-політичної думки другої половини XVIII століття... залишилося поза увагою української історичної науки і приречене було на майже цілковиту архівну загибель [8, 62].
Українознавче дослідження літописного матеріалу козацької доби відкриває широкий горизонт і для філологічного осмислення його форми і змісту, з’ясування особливостей мови, її народного колориту, специфіки тогочасних літературних стилів. З цією метою важливо застосовувати методи лінгвістичного та літературознавчого аналізу, який передбачає необхідність всебічного дослідження не лише змісту текстів, але і їх форми, ідейного та естетичного аспектів.
Аналізуючи значення козацьких літописів для розвитку українознавства, доцільно звернути увагу на їх досить багату і різноманітну джерельну базу. Використовуючи праці попередників, документи канцелярій, гетьманські універсали, міжнародні договори, щоденники, спогади, польські та інші хроніки, народну творчість, власні спостереження, автори намагалися документалізувати виклад матеріалу, надати йому більшої достовірності, переконливості та доказовості. Це особливо стосується тих сюжетів, де йдеться про українсько-польські та українсько-османські взаємини.
Подальше вивчення літописів козацької доби потребує об’єднання зусиль представників різних галузей наук: істориків, філологів, правників, філософів, культурологів, етнологів та ін., тобто воно повинно проводитись системно і комплексно, з позицій українознавства. Але й надалі пріоритет залишається за джерелознавцями та історіографами. Можна приєднатися до думки сучасних фахівців, зокрема І. Дзири, про те, що літописи виступають як історико-літературне джерело осмислення всього буття українського народу від давньоруської епохи до скасування Гетьманщини. “Тісний зв’язок між подіями ХІ–ХІV і ХV –ХVІІ століть безумовно сприяв утвердженню в українському середовищі усвідомлення тяглості національної історії за відсутності правлячої династії”[9, 512]. Ось чому поставлена проблема залишається актуальною і потребує, з одного боку, подальших дискурсів, об’єднання зусиль представників різних наук, а з іншого – ширшого включення їх змісту до навчальних програм з українознавства в усіх ланках загальної та професійної освіти.
Отже, козацькі літописи відіграли винятково важливу роль у розвитку українознавства. По-перше, вони збагатили знання про формування української нації в козацько-гетьманську добу, про її боротьбу за волю, незалежність і власну державність. По-друге, літописи стали цінним джерелом для подальших українознавчих досліджень, оскільки проливають світло на всі проблеми буття українського народу в добу модерної історії. По-третє, поява козацьких літописів засвідчила потужний поступ інтелектуального і духовного розвитку українського народу, його природне тяжіння до самопізнання, до засвоєння надбань освіти і культури, сконцентрованих в українознавстві. По-четверте, козацькі літописи послужили надійним містком, який поєднав літописну традицію княжої доби зі становленням наукового українознавства середини і 2-ої половини ХІХ ст. Власне, вони вже не були літописами у буквальному значенні слова, а виступали як історико-літературні твори з елементами наукового осмислення подій, явищ і фактів. За своїм інформаційним потенціалом вони не вичерпали свого джерельного значення і в сучасних умовах.
Література
1. Дзира Я.І. Українська історіографія другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. та перекази про Богдана Хмельницького // Історіографічні дослідження в Українській РСР. – К.,1968; Мыцык Ю.А. Украинские летописи ХVІІ века.– Днепропетровск, 1978; Апанович Е.М. Рукописная светская книга ХVІІІ века на Украине.– М., 1983; Корпанюк М.П. Крайове та козацьке компілятивне літописання як історико-літературне явище.– К., 1997; Дзира І.Я. Козацьке літописання 30–80-х рр. ХVІІІ ст.: джерелознавчий та історіографічний аспекти.– К., 2006.
2. Калакура Я.С. Українська історіографія. Курс лекцій.– К., 2004.– 495 с.
3.Модзалевський В. Галерея українських політичних смертників, емігрантів, засланців та вязнів // Памятки України. – 1991. – №5.
4. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В ХІ т., XII кн. – К., 1996. – Т. IX. – Кн. 1.
5. Дашкевич Я. Іван Крипякевич – історик консервативно-державницької школи // Воля і Батьківщина. – 2000. – Число 1 (15/31).
6. Степанков В. Українська революція XVII століття: актуальні проблеми дослідження // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. – К., 2000.
7. Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного відродження (друга половина ХVІІІ – середина ХІХ ст.). – Х., 1996.
8. Оглоблин О. Григорій Покас та його ”Описание о Малой России” (1751)// Наук. зб.– Нью-Йорк, 1952.
9. Дзира І.Я. Козацьке літописання 30–80-х рр. ХVІІІ ст.: джерелознавчий та історіографічний аспекти. – К., 2006. – 566 с.