Взаємини людини і природи в предметі екології
СОДЕРЖАНИЕ: Реферат на тему: Взаємини людини і природи в предметі екології План. 1.Людина як частина природи і її протилежність. 2.Людська діяльність як геологічна сила (концепція В.Вернадського) іРеферат на тему:
Взаємини людини і природи в предметі екології
План.
1.Людина як частина природи і її протилежність.
2.Людська діяльність як геологічна сила (концепція В.Вернадського) і
чинник екологічних проблем.
3.Аксіологічні аспекти в науково-екологічному пізнанні.
1.ЛЮДИНА ЯК ЧАСТИНА ПРИРОДИ І ЇЇ ПРОТИЛЕЖНІСТЬ.
В минулих лекціях ми зясували, що недивлячись на різноманітність визначень предмету екології, яка відображає його багатоаспектність, в її предметі залишається вивчення взаємин організму ( взагалі біологічної системи) і довкілля. Крім того, ми знаємо, що людина в ієрархії живих систем репрезентована певним біологічним видом - людина розумна (Homo sapiens). Цілком логічно виникає питання про місце цього виду в біосфері.
Отже, в предмет екології має бути включено вивчення відношення людина - довкілля. Причому, вивчення взаємин людини з довкіллям потрібно не тільки для знання природних факторів, необхідних для життя людини, суспільства, а й з точки зору вивчення людського впливу на природу.
Крім того, вивчення відношення людина - довкілля в широкому спектрі проблем людського існування виявляє звязок з суттєвим світоглядним питанням : що є людина і яке її місце в світі?
Не дивно, що стосунки людини і природи цікавили ще древніх філософів. Причому, саме в ракурсі осмислення сутності людського буття. Органічний звязок пізнання стосунків людини і природи зі світоглядними питаннями обумовляє включення пласту світоглядних проблем в предмет екології в звязку з дослідженням відносин людини і природи.
Зрозуміло, що оцінюючи взаємини людини і природи, необхідно розуміти сутність обох складових - і людини, і природи. Що ми маємо, виходячи з цього, врахувати? По-перше, людина є людиною не в її природному існуванні, а в її соціальній сутності. Тобто, хоча становлення людини як біологічного виду відбувалося в природному довкіллі, людське буття є буттям соціальним, буттям не в природному, а в штучному світі, створеному людиною - світі культури і цивілізації.
Таким чином, з одного боку, ми маємо підстави включити відношення людина - природа в предмет екології. З іншого - вивчення цього відношення виходить далеко за межі екології і є предметом гуманітарних наук і філософії. Тим більше, що в історико-пізнавальному смислі відношення людина - природа вже досить довгий час є предметом філософії. І лише в ХХ ст. воно стало і предметом екології.
В історії пізнання людини і її сутності виявилося, що вона є складна і неоднозначна. Епіцентром складності можна вважати двоїстий характер людської природи. Так, ще в античності софісти підкреслювали єдність безумовного (природного) і обумовленого(людського) в людині. Платон розглядав людину як єдність тіла (матеріального) і душі (ідеального). З точки зору християнства, існує тимчасове тіло і безсмертна душа.
В філософії Нового часу суперечлива людська сутность осмислювалася в творчості багатьох філософів. Наприклад, Декарт говорить про існування духовної субстанції з атрибутом мислення і тілесної субстанції з атрибутом протяжності, що складним чином проявляється в людині.
І.Кант розглядав людину антиномічним чином. Людина водночас належить і світу природи (світ природньої необхідності) і світу суспільства, культури (світ свободи, морального самовизначення).
Отже в історії пізнання сутності людини представлена традиція, за якою людина розглядається як суперечлива єдність духовного і тілесного.
Інша традиція, що представлена творчістю Демокріта, Епікура, Арістотеля в античності, французьких філософів ХУ111 ст. Гельвеція, Гольбаха, Ламетрі. Вони розглядали людину як природну істоту, в єдності її духовних і тілесних якостей.
З точки зору класичних німецьких ідеалістів - Шелінга, Гегеля - сутність людини є ідеальною. Тобто, саме ідеальне, духовне - першопричина людського існування. Гегель доводив, що людина є історична соціокультурна сутність.
Продовжуючи линію Гегеля в визнанні соціальної сутності людини, марксизм формує діяльнісну концепцію сутності людини. На її ідейних засадах людина розглядається як соціальна істота. Причому соціальна сутність людини становиться в процессі діяльності. В цій діяльності людина створює штучні знаряддя праці. Використовуючи ці знаряддя, людина перетворює природний світ, створюючи світ культури і цивілізації і розвиваючи власну сутність. Саме завдяки марксизму природне в людині розглядається як абсолютно підкорене соціальному.
В сучасній літературі, що трактує сутність людини, теж присутні
2 протилежні точки зору.
Відповідно до 1-ої , людину розглядають як природно-біологічну істоту, продукт еволюціоного розвитку органічного світу.
Прихильники 2-ої точки зору, так званих, інтрасоціологічних уявлень, вважають людину виключно соціальною істотою, яка є результатом економічного і соціального розвитку.
В наведених точках зору біологічне і соціальне в людині розглядаються як незалежне одне від одного. Під впливом таких трактувань в процесі дискусії про предмет екології навіть висловлювалась думка, що необхідно розрізняти екологію людини як біологічної істоти і екології людини як соціальної істоти. Отже, в таких підходах соціальне і біологічне розглядаються як дві незалежні системи.
Треба зау
важити, що свого часу, коли людина була приєднана до тваринного царства Ч.Дарвіном (середина Х1Х ст.), це мало величезні наслідки в світоглядному плані. Втім, зявились і концепції, які в методологічному плані кваліфікують як соціальний дарвінізм, соціал-біологізм, і які намагалися пояснити соціальне (людину, суспільство) біологічними законами. Тобто, методологічна сутність цих концепцій - зведення соціального до біологічного і повне ігнорування специфіки соціального. Такою є методологія біологічного редукціонізму і, зрозуміло, вона є обмеженою в пізнанні людини як соціальної істоти.
Діалектичний підхід до проблеми співвідношення біологічного і соціального в людині - це спроби подолати таке біологізаторство. Діалектичне розвязання проблеми полягає в розумінні соціального в людині як такого, яке знімає біологічне. Тобто, соціальне включає в себе біологічне, але в перетворенному вигляді. При цьому має враховуватися і специфіка біологічного.
Втім, залишається проблема відношення біологічного і соціального, а також проблема осмислення специфіки людського біологічного.
Для відповіді на ці питання треба подивитися на історію становлення людини. Дійсно, дослідники відмічають, що важко, стосовно антропосоціогенезу, визначити ту, умовно кажучи, точку, де людина стає людиною. Очевидно, що суттєвою ознакою людини є розсудочна діяльність. Але коли ж у людини вона зявляється? В той момент, коли людина бере в руки якесь знаряддя або навпаки - для того, щоб взяти знаряддя праці, людина має вже розвинутися до розсудочної діяльності?
За оцінкою відомого українського філософа В.Іванова, пізнавальна ситуація, що повязана з антропогенезом, характеризується наявністю 2-х концептуальних підходів: еволюційно-біологічного і соціально-трудового. Такі підходи відповідають 2-м сміжним рівням організації людини - біологічному і соціальному.
Причому, перша концепція повинна в термінах природничонаукової теорії довести факт появи людини як соціальної істоти. А друга - реконструюючи все більш архаїчні форми труда і соціальності має дійти до виявлення біологічних прототипів праці і соціальності.
Отже, для зясування природи і сутності людини кожна з двох концепцій має вийти за свої межі, аналогічно тому, як в дійсній історії людини біологічне перейшло в соціальне.
Ми зясували, що людина є людиною завдяки її соціальності. Подальший розвиток людини - і історичний, і індивідуальний - це розвиток соціальний. Виникає питання: а як же пласт біологічного в людині? Тобто, чи еволюціонує людина як біологічний вид, біологічна система? Ця проблема є цікавою, а її розвязання - принципово важливим і для природничих наук, і для філософії, бо суттєвим чином впливає на світогляд.
Втім, ми маємо дуже різні, навіть протилежні відповіді на поставлені питання. Серед принципових варіацій зазначимо такі.
- людський розвиток є суто культурносоціальним і інтелектуальним. Тому він не потребує біологічної еволюції.
- людина як біологічний вид еволюціонує. Але ця еволюція йде дуже повільно, в той час як соціальна еволюція розгортається дуже швидко.
Крайнім виразом визнання такого росходження біологічної і соціальної еволюції є теорія соціальної дезадаптації. Її відстоюють французькі дослідники Р.Дюбо, В.Гюан, А.Дюссер, П.Делор. У відповідності з цією теорією вважається, що виникає дисгармонія між консервативними біологічними перспективами розвитку особистості і соціальними перспективами. На підставі таких особливостей розвитку людини робиться висновок, що через недосконалість людської природи людству загрожує загибель.
З точки зору цієї теорії оцінюється і сучасна екологічна ситуація. Так, з одного боку, сучасна екологічна ситуація є наслідком соціально-економічної діяльності. З іншого - людина не здатна до неї адаптуватися, оскільки еволюціонує дуже повільно.
- біологічна еволюція людини відбувається. Але відбувається на мікрорівні, тобто - на генетичному рівні, через певні мутації. На цій підставі у людини формуються, так звані, екологічні форми адаптації, завдяки яким людські популяції пристосовуються до життя в різних умовах (клімат, географічні фактори, мінеральний склад води, грунту, рівень радіаційного фону). Одним з суттєвих факторів, що лежать в основі розвитку екологічних форм адаптації, є біологічна мінливість.
Отже, хоча людина досягла висот культури і цивілізації, вона залишається специфічною природнобіологічною системою. Людина саме тому включена в екологічне відношення, що є природною істотою. Втім, вона проявляє себе в екологічному відношенні не лише як біологічна, а і як соціальна істота.
Зважаючи на обидва названі суттєві прояви людини, в сучасній науковій і філософській літературі визнається біосоціальна організація людини . Біосоціальній організації людини притаманна така цілісність, що не можна відокремити свідомість від мозку, а психіку, емоції - від функціонування нервової системи. Інакше цілісність людини втрачається.
Розуміння людини як біосоціальної істоти дозволяє акцентувати на таких важливих в екологічному смислі висновках :
1. Сучасна екологічна ситуація не є результатом протистояння людини, що вийшла з природи, і самої природи.
2. Навпаки, сучасна екологічна ситуація є яскравим свідоцтвом того, що людина не може вийти з природи
3. Соціокультурне середовище - друга природа - не має суперечити природі першій. Тобто, штучне середовище, що є результатом соціокультурного і цивілізаційного розвитку людини, який мав зробити її незалежною від природи, ще більш посилює цю залежність і робить її все більш різноманітною.
2.ЛЮДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ГЕОЛОГІЧНА СИЛА І ЧИННИК ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ.
Отже, як не парадоксально, але саме людська діяльність є причиною збільшення залежності людини від природи. Хоча й вплив людини на природу є таким, що породжує нову якість біосфери.
Як ми вже зясували в минулих темах, біосфера - цілісна, самоорганізована система. Але як ціле біосфера входить в ще більш обємне утворення - геокосмічне довкілля. В межах геокосмічного довкілля біосфера виконує функцію зниження ентропії, а також - перетворення енергії. В.Вернадський зазначав:По суті біосфера може розглядатися як частина земної кори, котра зайнята трансформаторами, які переводять космічні випромінювання в дієву земну енергію - електричну, хімічну, механічну, теплову і т. ін. .
Втім, з появою людини біосфера починає ставати чимось іншим. За міркуваннями В.Вернадського, виникнення людини знаменую собою нову геологічну добу в історії Землі. ЇЇ визначають як психозойську еру (Д. Ле Конт), антропогенну еру (О.Павлов). Ці назви фіксують новий стан людства, коли воно стає геологічною силою. Силою, що змінює вигляд нашої планети. За допомогою людської діяльності біосфера, на думку В.Вернадського, геологічно швидко переходить у новий стан - ноосферу. Тобто, в такий стан, в якому повинні проявлятися розум і спрямовувана ним робота людиним як нова, небувала на планеті геологічна сила (стаття В.Вернадського Декілька слів про ноосферу, 1944).
Отже, людська діяльність проявляє себе як найпотужніша геологічна сила, що формує нову якість планети. Яким же чином проявився вплив людини на природу, на біосферу протягом тривалої історії людства?
За поглядами дослідників (наприклад, Г.Бачинського), можна говорити принаймні про 3 стадії історії взаємодії суспільства і природи.
1 -ша стадія. Тривала приблизно 2-3 млн років. Це період від появи на Землі перших людей примітивного виду Homo habilis до виникнення близько 40 тис. років тому сучасного людського виду Homo sapiens (людина розумна) напочатку пізньопалеолетичної доби.
Щодо екологічного смислу людського буття, то в цей час взаємодія людини з природою обмежувалась біологічним обміном речовин. В людині як істоті біосоціальній, ще переважало біологічне. Нечисельні первісні стада людей були озброєні недосконалими камяними знаряддями. Первісні люди органічно вписувались у природні екосистеми як складові елементи. Своєю діяльністю люди ще не порушували рівноваги природних екосистем. На цій стадії слабкі антропогенні впливи не могли викликати помітних змін у навколишньому середовищі.
2-га стадія. Вона тривала близько 40 тис. років. Від початку пізнього палеоліту до другої світової війни (сер. ХХ ст.). На цій стадії людство вже відчутно впливало на навколишнє середовище. Відповідно до цивілізаційного прогресу, антропогенний тиск на природу неухильно зростав. Людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин і рослин.
Але на цій стадії природний кругообіг речовиш та енергетичних потоків на планеті ще не були порушені внаслідок антропогенного впливу. Втім, на цій стадії негативні дії людини почали викликати зворотню реакцію природи.
В межах цієї стадії виділяють 3 етапи :
1. Примітивний - людина впливала на природне середовище полюванням та рибальством.
2. Агрокультурний - коли основними засобами антропогенного впливу на природу були скотарство та землеробство.
3. Машинно-індустріальний - основним фактором руйнування довкілля стало промислове виробництво.
На 1-му етапі взаємодії людини і природи - примітивному - природа вже зазнала значних втрат. Мисливство було провідною галуззю господарства. Мамонти, волохаті носороги, велетенські олені - основними продуктами харчування. В той час для полювання використовували гонний спосіб. Тобто, стада оточували і загоняли на високі кручі. Тварини падали і масово гинули. Поступово це привело до різкого скорочення чисельності цих унікальних тварин. А згодом - до їх повного вимирання. Знахідки кісток мамонтів засвідчують величезні масштаби винищення цих гигантських тварин.
Про великий вплив людей камяної доби на природу свідчать крім палеонтологічних і історичні дані. Наприклад, аборігени Тасманії (пізній палеоліт у них зафіксований навіть в Х1Х ст.) систематично випалювали рослинність на величезних просторах острова. Це робили для того, щоб умови життя і мисливства були кращими.
Екологічний ефект цих пожеж був дуже відчутним. Змінювався мікроклімат. Зникали певні різновиди рослин і тварин. Вологі ліси поступалися чагарникам і саванам. Негативні процеси зачипали грунти, в яких посилювалася ерозія.
На 2-му етапі - агрокультурному - вплив на природу був спричений розвитком скотарства і землеробства. А ці види діяльності були обумовлені перш за все таким суттєво важливим фактором, як ріст чисельності населення Землі. Крім того, саме за таких обставин виявилась недостатня ефективність мисливства для харчування людей і взагалі для їх життєдіяльності.
Розвиток скотарства і землеробства, виникнення давніх цивілізацій спричинили нові протиріччя між людиною і природою. Тривали і розширювались масові вирубки лісів, їх випалювання. Випас худоби носив нерегулюваний характер. Все зазначене призвело до опустелювання величезних територій у Південій Африці, на Аравійському півострові, у Малій та Средній Азії, в Європейському Середземноморї. Наприклад, знамениті ліванські кедри, що мали цінну деревину, яку використовували для будування фінікійських кораблів, храмів Єрусалиму, залишились лише на прапорах Лівану.
Антропогенний вплив на природу значно посилився з використанням металів. З них найдавнішими є мідь, золото, срібло. Так, в Анатолії (Туреччина) знайдено багато мідних речей, що відносяться десь до У11 тисяч. до н.е. В У - 1У тисяч. до н.е. в таких древніх цивілізаціях, як Шумер, Єгипет, Індія, Китай розпочався видобуток золота і срібла.
До речі, спочатку срібло цінувалося більше за золото. Так, срібло видобували в Стародавній Греції - на південь від Афін (зараз це територія сучасних Іспанії, Швеції). В середні віки було відкрито багато родовищ срібла в центральній Європі. З цього часу срібло почали називати німецьким металом. І до Х1У ст. Німеччина була головним постачальником срібла в Європі.
У 111-му тисяч. до н.е. почався бронзовий вік. А у 11-му тисяч. до н.е. - залізний. Саме залізо стало самим потужним стимулом розвитку виробництва.
На цьому єтапі взаємодії людини і природи сільськогосподарська діяльність спиралась на екстенсивні методи. Перш за все, це розширення територій на основі підсічно-вогневої системи (вирубка лісів, випалювання рослинності). Такі дії мали драматичні екологічні наслідки. Так, в цей час лісова зона в Західній Європі практично зникає, різко скорочується площа лісів у центральній Європі.
На 3-му етапі - машинно-індустріальному - антропогенний вплив призводить вже до суттєвих проблем у взаєминах людини і природи. Почався цей етап з винаходу парової машини і інтенсивного розвитку промисловості. Це стало основою нового суспільства - капіталістичного.
Величезні технічні успіхи людини стали підставою для світоглядних змін. Так, в умовах прогресуючого капіталізму швидко долалося попереднє обожнювання природи. Розвиток індустрії підкорював використання природних ресурсів вузькому практицизму.
Отже, за умов капіталізму (особливо з часу промислових революцій ХУ111-Х1Хст.) промислове виробництво стає основним фактором впливу на природу. Більшість регіонів світу у 2-й половині ХУ111 - напочатку Х1Х ст. стають сировинними колоніями промислово розвинутих країн, таких як Іспанія, Португалія. Англія. Ця історія дає яскраві приклади грабіжницького використання природи. Особливо це стосується території Північної Америки в ХУ111 - Х1Х ст. Так, жахливе полювання на бізонів, коли, стріляючи прямо з поїздів, люди винищували цілі стада цих унікальних тварин, є прикладом трагічних наслідків людського впливу на природу. З кінця Х1Х ст. ці терирорії зазнали явища пилових чорних бурь, що стали наслідком розорювання прерій і знищення родючих земель.
Особливо посилюється негативний антропогенний вплив на природу після застосування паравої машини на морському і залізничному транспорті ві винаходу двигуна внутрішнього згоряння.
Але на цій - 2-й стадії взаємодії людини і природи динамічна рівновага біосфери ще не порушилась.
111 стадія взаємодії природи і людини. Вона почалась в середини ХХ ст. після закінчення 2-ої світової війни. Саме війна стимулювана стрибок у розвитку техніки. З цього часу людина, більш ніж коли раніше, проявляє себе як найбільш могутня геологічна сила на планеті. Можна сказати, що людська діяльність за потужністю і масштабами перевищує найпотужніші стихійні явища.
Втім, наслідки такої діяльності і для природи, і для людини є негативними. Через зростающий антропогенний тиск на природу руйнування біосфери загрожує стати незворотним. Процес може досягти такого ступеню, що природне середовище стане непридатним для подальшого існування людей.
На даній стадії взаємодії людини і природи їх звязок є настільки органічним, складнодиференційованим, що дослідники говорять про існування єдиної соціоекосистеми (Голубець М., Бачинський Г.). Соціоекосистему визначають як складну, динамічну систему, що є функціонально замкненою. Вона втратила здатність до природної саморегуляції. А її головним регулятором стала людина (суспільство). Тобто, саме від людини залежить майбутнє і природи, і суспільства. За даними аналізу, здійсненого Міжнародними комісіями при Генеральній Асамблеї ООН, стан соціоекосистеми є кризовим.
Головними факторами, що призвели до кризового стану, є демографічний вибух, урбанізаці, індустріалізація та хімізація господарства. Так, населення Землі за останні десятиліття зросло більше, ніж в 2 рази. Воно вже досягло 6 млрд. і продовжує зростати.
Через потужний техногенний вплив посилилася загроза парнікового ефекту. Так, зараз на Землі щороку спалюють приблизно 2 млрд. вугілля. Через це в атмосферу викидаються мільярди тон вуглекислого газу. Наземні рослини не встигають переробляти таку величезну кількість вуглекислого газу. Тому він швидко накопичується. При таких темпах спалювання органічного палива очикується, що в 2010 р. викиди вуглекислого газу досягнуть 10 млрд. тон. В таких умовах проявиться парніковий ефект, при якому атмосфера буде безперервно нагріватися. Водночас, вміст кисню в атмосфері буде неухильно падати.
Отже, на жаль, людина проявила себе як руйнівна геологічна сила. Ідея В.Вернадського і Т. де Шардена про ноосферу як етап розумного впливу людини на природу, про можливість злиття науки, суспільного розвитку і державної політики, про світ без війн і екологічних проблем проявляє себе як важливий світоглядний орієнтир в сьогоденному прагненні людства розвязати екологічні проблеми.
3.АКСІОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ В НАУКО-ЕКОЛОГІЧНОМУ ПІЗНАННІ.
Рух екології до постнекласичного етапу пов”язаний з включенням аксіологічних аспектів в наукове пізнання. Відповідно - з усвідомленням природи як морально-світоглядної цінності, введення її в сферу морального відношення. Видатний німецький філософ О.Розеншток-Хюссі в 30-ті роки обговорював проблему становлення нової наукової раціональності як такої, що долає обмеженість декартівського раціоналізму. Новий тип наукової раціональності є необхідним тому, що захоплення класичної науки абстракціями привело до недооцінки “біологічного елементу” в природі і суспільстві і тому не відповідає дійсній людині як творцю, “прискорювачу” оточуючого світу. Оскільки засади класичного раціоналізму призвели до глобальної кризовості людського існування, сучасна людина не вірить в надійність існування, заснованого на абстрактному мисленні. Вихід з кризового стану потребує як пошуку нових засад науки і технології, так і переосмислення самої людини - як водночас траекту і проекту.
Продуктивною для розвязання екологічних проблем така настанова може бути, якщо мати на увазі не просто “історичну складову” людського існування, а глобальну націленість людського буття на рух від осмислення минулого до намагань і спроб передбачити майбутнє, що вочевидь пов”язано з відповідальністю людини за пройдений щлях, отже - і за екологічні наслідки свого існування. Тому логічним є рух думки від кваліфікування нового типу наукової раціональності в екології до постановки проблеми етичної відповідальності людини за сучасний стан довкілля.
Проблеми подолання кризи в стосунках природи і культури осмислюються в концепціях етико-екологічного напрямку Дж.Пасмора, Р.Рутлі, П.Міллера, що наголошують на відповідальності людини за природу, подолання людського шовінізму в ставленні до неї..
Дійсно, людина відповідає за те, що зробила з природою і власне з собою. І вона мусить змінитися, щоб врятуватися самій і врятувати природу.
Це означає і зміни традиційної системи цінностей, коли етичні засади розумного ставлення до природи мають враховувати екологічну складову. Е.Агацці вважає необхідним для вчених усвідомити важливість універсальних людських цінностей. Водночас, “філософи моралі” мають бути компетентними в реальних питаннях, що виникають в практиці наукового дослідження. Однією з центральних етичних проблем сучасної науки є проблема відповідальності за наслідки втілення результатів науки. Е.Агацці переконаний, що якби наукове співтовариство відмовилось від шкідливих застосувань результатів науки, то таке використання стало б неможливим. На жаль, такі вподобання, мабуть, є нейздійсненими. Навіть якщо наукове співтовариство прикладає значні зусилля, щоб прийняти мораторій на певні небезпечні для людства наукові дослідження (класичним прикладом може були конгрес в Асиломарі в 1975 р., на якому представники світової науки намагалися обявити мораторій на генно-інженерні дослідження), соціотехнологічні і прагматичні потреби в нових наукових досягненнях все рівно перемагають. Отже, вирішують долю людства зовсім не вчені, а політики і бізнесмени. І тому зрозуміло, що потрібно взяти до уваги соціотехнологічні і політичні фактори, що зумовлюють використання наукових надбань в певному руслі. Крім того, світоглядні та етичні засади певної системи культури спрацьовують як суттєві орієнтири самоусвідомлення наукою результатів досліджень як добра чи зла.
Втім, більш широкий погляд не заперечує етичного аспекту проблеми. К.-О.Апель, оцінюючи екологічну кризу як наслідок технічної цивілізації, констатує, що результати науки постають сьогодні для людства моральним викликом. Оскільки екологічна криза впливає на людство глобальним чином, то люди опинилися перед завданням прийняття солідарної відповідальності за наслідки їхніх дій у планетарному масштабі. Дійсно, відповідальність має бути солідарною, тобто спільною, взаємною. Але вона також має бути структурованою. І не лише відповідно до інтелектуально-пізнавальних можливостей (наука), але й до владних можливостей щодо практичного впливу на суспільство і його змін.
За висновком А.Маслоу, ціннісно нейтральна класична філософія науки є не лише помилковою, а й дуже небезпечною.“Вона не лише позаморальна, вона може бути антиморальною… Тому я знов підкреслюю, що наука створюється людьми; виходить з людських пристрастей і інтересів, як це блискуче пояснив М.Полані в книзі “Особистісне знаня”. Наука і сама має бути деяким етичним кодом…Дійсно, якщо визнається імманентна цінність істини, то всі результати отримуються тому, що ми віддаємо себе на служіння цій імманентній цінності… Наука може шукати цінності, і я можу відкривати їх в самій природі людини”. Таким чином, сучасна наука можлива за умови врахування природи людини, цінності пізнання і моральних орієнтирів.
З думками А.Маслоу перекликаються дослідження М. Рьюза і Ед. Уілсона, які вважають, що людині притаманна вроджена схильність розглядати певний спосіб дій як справедлливий, а інший - як несправедливий. Ці якості задані людям біологічно. Але мова не йде про повну детермінованість морально гуманістичної поведінки генетичними структурами, а, скоріш, про біологічні засади добра і зла. Якщо людський рід має вижити і скористатися тими великими досягненнями, які є в його распорядженні,то він може це зробити тільки при повному усвідомленні нашого еволюціного минулого і співвіднести свої дії з ним - але не шляхом бездумного або фаталістичного сприймання . Шлях до майбутнього лежить в розумінні нашої біологічної природи, в визнанні її обмеженості, її потенціальних можливостей і в використанні цієї природи для повернення до неї - для створення кращого світу - морально кращого для всіх людей
Зрозуміло, що морально кращий світ - це світ незабрудненої природи, де немає екологічних криз і катастроф. Інакше кажучи, чи може людина вважатися моральною, бути спокійною, впевненою, якщо вона існує як руйнівник, як завойовник, тобто всупереч мудрості живого? Очевидно, що таке ставлення до природи примушує піддати сумніву моральність людини. Отже, в умовах техногенної цивілізації моральний закон в нас, на якому наголошував І.Кант, має бути узгоджений з моральним ставленням до природи, до біосфери, бо це і є умовою морального ставлення людини до самої себе. Така, більш широко зрозуміла моральність, є умовою виходу з екологічної кризи і, взагалі, розв”язання глобальних проблем людства.
Постає питання про нову систему моральних цінностей сучасного людства. Втім, можливо, для виходу з екологічної кризи не потрібно шукати абсолютно мової моралі, нових моральних цінностей. В книзі Глобальні проблеми та загальнолюдські цінності обгрунтовується доцільність відродження таких вічних цінностей як благорозумність, справедливість, стійкість і помірність. В поєднанні з раціональним страхом як біологічною функцією, необхідною для виживання, людина проявляє свою цілісність як єдність усвідомленого і безсвідомого.
На думку Р.Хіггінса, до кризових екологічних наслідків призвело ігнорування цілісності людини, але вже в іншому смислі - як єдності чоловічого і жіночого в людському індивіді. В цьому відношенні причиною сучасного екологічного стану є “холодний” і “розсудливий” стиль патріархального суспільства. Гіперчоловічий етос примушує чоловіків приховувати свої тревоги і опасіння. А постійне пригнічення значно редукує почуття. Р.Хіггінс впевнений, що необхідно відродити, відновити жіночність в мисленні, яке оцінює сьогоденний стан і формує політику.Переоцінка жіночних аспектів людської природи проливає несподіване світло на умови людського існування. Воно може звільнити жінку як жінку, а не як суррогат чоловіка, тільки посилюючий маскулінізовану технократію. Це допоможе чоловіку подолати навязливий неспокій (за яким криється бездомність Фауста і Дон Жуана), відновити його здатність до почуття прихильності. Головним позитивним результатом може бути відмова від заперечення границь як своїх власних, так і границь нашої планети .
Пошук етичних засад ставлення людини до природи репрезентований розробкою екологічної етики. Напочатку 70-х років ХХ ст. розділи з екологічної етики з”явились в курсах філософії в вищих навчальних закладах на Заході, а з середини 70-х екологічна етика виокремилась як самостійна філософська дисципліна.
На думку Р.Атфілда екологічна етика, як етика екологічної відповідальності, має розроблятися на засадах розуміння єдності біологічної еволюції і соціального прогресу. Х.Ролсон вважає, що як етично значиму цінність слід розглядати збереження природного гомеостазису, бо вона включена в більш загальну моральну цінність - сприяння життю людини. Цікавим є не лише цей висновок, а й сам хід міркувань дослідника. Він розглядає спроби вивести етичні цінності з екологічних, зауважуючи в той же час, що прагнення створити екологічну етику як натуралістичну систему перетворює природу в ідола, що подавляє людину. Водночас це одначає метафізичний розрив з загальнолюдськими цінностями. А тому коректніше розглядати екологічну етику як етику, що звернена до екологічних проблем. Порушувати екологічний закон означає ігнорувати зв”язок з моральними вимогами. Отже, передумовою для поєднання екологічного змісту з вихідними засадами етики є класичний етичний принцип - діяти на благо людині.
Втім, можливий і більш органічний звязок екологічного і морального. Етика стає екологічною за сутністю, якщо моральність повязується зі збереженням цілісності екосистеми. Слідування екологічній сутності речей при такому підході до екологічної етики стає фундаментальною ціллю. Сама єдність людини з її оточенням визначає основу для людських цінносте. Зрозуміло, що створюючи свої цінності людина виходить за межі екологічних настанов. Але вона має узгоджувати наміри своєї діяльності з екологічними законами, оскільки не впливати на природу деструктивним чином в умовах екологічної кризи є моральним обовязком людини.
Б.Каллікот вважає, що екологічна етика має відповести на 3 питання: якою є природа природи, якою є природа людини і яким чином людина повинна ставитися до природи? Вона є науковим пошуком реальних альтернатив і навіть метафізичних принипів, що відповідають сучасній екологічній ситуації. Філософська проблематика екологічної етики полягає в конструюванні системи нормативних настанов, що визначають ставлення, поведінку, дії людини, які націлені на довкілля
Отже, недивячись на певні розбіжності в поглядах на шлях побудови екологічної етики, всі дослідники єдині у впевненості, що потрібно переосмислити самі метафізичні засади нашого мислення і усвідомити екологічну складову етичних принципів. Тобто, визнати новий смисл людської моральності, який розкривається в неруйнівному ставленні людини до всіх живих істот, загалом до природи.
Прямою відповіддю на питання - як людина повиння ставитися до природи, є концепція благоговіння перед життям, запропонована А.Швейцером. Етична концепція А.Швейцера може бути яскравим прикладом того, як питання екологічної етики органічно переростають в більш широкі - філософсько-світоглядні. Принцип самоцінності життя ( життя взагалі і життя окремої людини) розглядається як засада нового світогляду - оптимістичного, який розвивається в умовах гуманної культури.
Література.
Вернадский В.И. Несколько слов о ноосфере. - Биосфера. М.: 1967.
Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера. М.:1989.
Дювиньо П., Танг М. Биосфера и место в ней человека. М.: 1973.
Философия и культура. М.:1987.
Моисеев Н.Н.Экология. нравственность, политика// Вопр.филос.-1989.- №5.
Атфилд Р. Этика экологической ответственности// Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М.: 1990.
Фоули Р. Еще один неповторимый вид. Экологические аспекты эволюции человека. М.:1990.
Киселев Н. Мировоззрение и экология. К.: 1990.
Основи соціоекології / За ред.Бачинського Г. К.:1995.
Буровский А.М. Человек из биосферы. Постнекласическое знание versus классическая экология // Общественные науки и современность. - 1999. - № 3
Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. М.: 1999.
Розеншток-Хюсси О. Прощание с Декартом// Вопр. филос.- 1997.- №8.
Агацци Э. Моральное измерение науки и техники. - М.:1998.
Апель К.-О.Апріорі спільноти комунікації та основи етики. До проблеми раціонального обгрунтування етики за доби науки// Сучасна зарубіжна філософія. - К.:1996.
Глобальные проблемы и общечеловечесмкие ценности. М.:1990.
Швейцер А. Культура и этика. М.:1973.
Сидоренко Л.І. Філософія сучасної екології: єдність наукових, етичних і філософських ракурсів//Практична філософія.-2000.- №1.