Юридичні особи в міжнародному приватному праві
СОДЕРЖАНИЕ: Поняття юридичної особи в міжнародному приватному праві. Види обєднань господарських товариств в країнах континентальної Європи і Великобританії. Підстави допуску іноземної особи до здійснення підприємницької діяльності на території іншої країни.Курсова робота
З міжнародного приватного права України
На тему: Юридичні особи в міжнародному приватному праві
Київ 2011 р.
План
Вступ
Розділ І. Поняття та загальна характеристика юридичних осіб у міжнародному приватному праві
1. Поняття юридичної особи в міжнародному приватному праві
2. Види формувань зі статусом юридичної особи
3. Визнання іноземних юридичних осіб
4. Представництва іноземних суб’єктів господарської діяльності
Розділ ІІ. Діяльність суб’єктів господарювання України за кордоном
1. Особливості українських юридичних осіб
2. Об’єднання підприємств як суб’єкти господарювання
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
За українським законодавством, юридичними особами визнаються організації, створені і зареєстровані в установленому порядку (ст. 80 Цивільного кодексу України).
Юридична особа, зазначається далі у цій статті, наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Законодавство іноземних держав або взагалі не дає визначення юридичної особи або обмежується загальними лаконічними формулюваннями. В літературі наводиться як приклад більш-менш розгорнутого визначення юридичної особи, які містяться у Цивільних кодексах країн Латинської Америки. У Чилійському Цивільному кодексі так сформульовано це поняття: юридичної особою є особа фіктивна, здатна здійснювати права, нести цивільні обов’язки і вступати у правові і неправові відносини.
Чи визнавалася ця категорія суб’єктів права в стародавньому Римі?
Різні автори дають різні відповіді, хоча єдині у твердженні, що римські юристи не допрацювались до поняття юридичної особи.
Фактично юридичними особами в римському праві (хоч вони так не називались), були такі категорії:
1). Сполучення фізичних осіб, що створюють у своїй сукупності самостійний правовий суб’єкт. У джерелах ця категорія позначається загальною назвою universitas personarum, hominum;
2). Установи з доброчинною метою, pia corpora, piac causae.
У римлян існувало загальне правило про обов’язкових трьох членах для всякої корпорації. А винятком із цього правила вважався випадок, коли із корпорації вибувають всі члени, крім одного.
У сучасному законодавстві зарубіжних країн, крім наведеного випадку, передбачається можливість існування під назвою юридичної особи не лише колективних утворень, а й так званих компаній однієї особи, одночленних товариств. У США це one men company, la societe unipersonelle у Франції, Einmanngesellhagt у Німеччині.
Причини створення таких юридичних осіб полягають у тому, що вони в сучасних умовах здійснюють функції обмеження підприємницького ризику вартістю вкладеного майна.
Розділ І. Поняття та загальна характеристика юридичних осіб у міжнародному приватному праві.
1. Поняття юридичної особи в міжнародному приватному праві
Щодо розмаїття юридичних осіб у міжнародно-правовій практиці слід зазначити, що за довгі часи у світі сформувалися певні організаційно-правові форми. вони отримали в різних країнах різні назви, але їх правовий статус приблизно однаковий.
Взагалі ж термін юридична особа одержав визначення, як відомо, лише на початку ХІХ століття. До цього розповсюдженими були назви моральних осіб, містичних осіб. Вельми стійким виявилось поняття фіктивної особи, що стало потім підставою для створення однойменної теорії.
За свідоцтвом літературних джерел, перші спроби теоретичного усвідомлення природи корпоративних утворень були зроблені ще у середні віки. Основоположником теорії фікцій вважають папу Інокентія IV, якому належить вислів, що корпорація існує лише у людському уявленні, що це фікція, видумана розумом. Корпорація не має волі, лише її члени, живі люди, мають волю і діють.
Фікційна теорія, як перша наукова спроба осмислити юридичну природу суспільних утворів, що виступають в майновому обороті як суб’єкти прав і обов’язків, не знайшла подальшого розвитку до XVIII сторіччя. Лише тоді Савіньї, визначаючи правоздатність тільки людини, дійшов висновку, що юридичні особи – це штучні суб’єкти, фікції. Таким чином, існування фіктивних осіб – чисто юридичне. Юридична особа – утворення закону. Подальшим розвитком фікційної теорії стала теорія цільового майна Бринця, який звернув увагу на ціль (мету), для досягнення якої створена та існує юридична особа. Майно може належати, на його думку, не тільки будь-кому, а й будь-чому. Таке майно є цільовим майном. Майно, належне цілі, не може одночасно належати особі. Юридична ж особа – це фікція.
До теорій, що заперечують реальність юридичної особи і визнають суб’єктами прав тільки людей, належать і низка інших (Ієрінга, Планіоля, Гельдера, Біндера, Єллінека), які в кінцевому рахунку визнають юридичну особу фікцією.
Виправдовуючи існування компаній однієї особи, сучасні західні дослідники, по суті, тлумачать це правове явище з позиції теорії цільового майна – різновиду теорії фікції. За радянським правом, юридична особа – це організація з певними ознаками. Одні вчені основною ознакою вважали здатність брати участь у цивільному обороті, як самостійного носія прав і обов’язків (А.В. Венедіктов), інші – її майнова відокремленість (С.Н. Братусь).
А чи виправдано взагалі ототожнення суспільної властивості, якою є статус юридичної особи, з економічною категорією – організацією (підприємством, установою та їх різновидами – корпорацією, господарським товариством тощо)?
Юридична особа – це правовий статус, правосуб’єктність – можливість мати і набувати права і обов’язки, що не має своїм суб’єктом людину, але охороняється як і її права і обов’язки. Статусу юридичної особи набувають будь-які організаційно-правові утворення, якщо вони можуть мати відокремлене майно, інші майнові та особисті немайнові права, нести обов’язки, а отже бути позивачами та відповідачами в судах, арбітражних і третейських судах.
В літературі, з посиланням на К. Маркса, висловлюється теза, що з економічної точки зору нема ніяких принципових підстав для виділу серед учасників суспільних відносин людей в одну категорію, а організацій – в іншу. К.Маркс у цих випадках використовував один правовий термін особа. Але так можна вважати, якщо виходити з того, що правосуб’єктність і людини і господарських товариств, корпорацій та інших організаційно-правових утворень не природжена якість, а суспільна властивість. Однак, якщо ми визнаємо природні права людини, то таких прав немає у юридичних осіб. Їх правосуб’єктність (статус юридичної особи) – це суспільна властивість. І якщо одна фізична особа створює товариство з обмеженою відповідальністю для того, щоб обмежити ризик лише вкладеним майном, то в цьому випадку у суспільних відносинах вона бере участь саме як товариство, правосуб’єктність якого є суспільною властивістю, і яке не має природних прав.
Тому в Цивільному кодексі України мають визначатись порядок створення місце знаходження, найменування, види не юридичної особи, а підприємства, організації, які можуть мати статус юридичної особи. І зовсім не потрібним є формулювання правоздатності юридичної особи, бо визнання підприємства, установи юридичною особою це і є визнання їх правоздатності і дієздатності (правосуб’єктності).
2. Види формувань зі статусом юридичної особи
В міжнародному приватному праві поширеним є поділ формувань, визнаних юридичними особами, в залежності від характеру об’єднання (осіб чи капіталу) та від ступеню відповідальності учасників за зобов’язаннями юридичної особи (всім своїм майном чи в межах внесеного вкладу). Об’єднання осіб засновуються на особистій участі їх членів у веденні справ товариства. Об’єднання капіталів мають на меті їх концентрацію і звільнення учасників від ризику, що виникає в процесі господарської діяльності.
В більшості країн континентальної Європи об’єднання підприємців (господарських товариств) поділяються на такі види: повне, командитне, з обмеженою відповідальністю, акціонерне.
Форма акціонерного товариства найбільш розповсюджена в зарубіжних країнах. Вона вважається найзручнішою для підприємців. Акціонерне товариство надає можливість концентрувати капітал, кошти дрібних власників, передавати їх у розпорядження товариства і одночасно звільняє підприємця від ризику, пов’язаному з господарською діяльністю, оскільки акціонер не відповідає за зобов’язаннями товариства.
У Великобританії розрізнюють товариства – об’єднання осіб і компанії – об’єднання капіталів.
Товариства можуть бути: а) з необмеженою відповідальністю (по статусу приблизно відповідає повному товариству), однак така форма не визнається юридичною особою; б) з обмеженою відповідальністю (відповідає командитному).
Компанії поділяються за такою ознакою: а) компанії з необмеженою відповідальністю – відрізняються від аналогічного товариства тим, що визнаються юридичними особами; б) компанії з обмеженою відповідальністю – за статусом схожі на акціонерні товариства, але відрізняються тим, що в компанії створюється не акціонерний, а пайовий капітал.
В Європейському союзі застосовується поняття підприємства в широкому тлумаченні, що охоплює всіх фізичних і юридичних осіб, які здійснюють економічну діяльність – державні підприємства, компанії з обмеженою відповідальністю, товариства, торговельні асоціації, кооперативи, дрібних торговців, корпорації, некомерційні організації та ін.
В міжнародному приватному праві суб’єктами є: а) національні підприємства, організації – юридичні особи, що поділяються на вітчизняні та іноземні; б) міжнародні підприємства, тобто організації, які виникають на підставі міжнародного договору (Міжнародний Банк реконструкції і розвитку – МБРР), або на підставі внутрішнього закону однієї чи кількох держав, прийнятого у відповідності з міжнародним договором. Вважається, що такі організації мають міжнародний характер, і тому не мають національності.
У процесі здійснення суб’єктами господарювання своєї діяльності нерідко виникає необхідність з’ясування того, чи наділене дане утворення статусом юридичної особи, чи це спілка фізичних осіб (скажімо, товариство з необмеженою відповідальністю у Великобританії), якщо так, чи є воно вітчизняним або іноземним суб’єктом права, тобто яка його національність.
Під національністю юридичної особи розуміється її належність до певної держави. В міжнародному приватному праві застосовується низка критеріїв для визначення національності (державної належності) юридичної особи: а) місця заснування – юридична особа має національність тієї країни, за правом якої вона була створена (зареєстрована, інкорпорована); б) місцезнаходження – національність визначається по країні, в якій розташований її виконавчий орган; в) місця діяльності – національністю вважається національність тієї країни, в якій юридична особа здійснює свою основну діяльність; г) контролю – за цим критерієм визначається національність юридичної особи за державною належністю її засновників (учасників). За вітчизняним законодавством в Україні теж використовуються різні критерії для поділу юридичних осіб на своїх і іноземних. Так, Закон від 16 квітня 1991 року Про зовнішньоекономічну діяльність у ст.1 визначає іноземних суб’єктів господарської діяльності як суб’єктів, що мають постійне місцезнаходження чи постійне місце проживання за межами нашої держави. Постійним місцезнаходженням при цьому вважається те місце, де знаходиться офіційно зареєстрований головний орган управління суб’єкта господарювання.
Закон України від 22 травня 1997 року Про внесення змін до Закону України Про оподаткування прибутку підприємств визначає нерезидентами юридичні особи та суб’єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місцезнаходження за межами України, які створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства іншої держави. Таким чином, тут застосовуються два критерії – місця знаходження та місця заснування.
В міжнародних договорах за участю України використовуються і інші критерії.
3. Визнання іноземних юридичних осіб
Тривалий час формування, що одержали правовий статус юридичної особи в одній країні, не визнавалися суб’єктом права в іншій, і тому не мали можливості здійснювати господарську та іншу діяльність за кордоном. Це можна пояснити сутністю юридичної особи як фіктивного, штучного суб’єкта права певної держави, її національного правопорядку.
Однак в наш час – час глобалізації господарських зв’язків питання про визнання іноземних юридичних осіб вирішується як за внутрішнім законодавством, так і в міжнародних договорах. За загальним принципом міжнародного приватного права іноземні юридичні особи визнаються безумовно і автоматично. Підприємство, організація чи інша сукупність фізичних осіб, що одержали статус юридичної особи в одній державі, визнаються суб’єктами права і в інших. Вони підтверджують свій статус витягом з торгового, банківського чи судового реєстру тієї держави, яка надала їм цей статус, а також засновницькими документами, засвідченими в установленому порядку.
Торговельні реєстри, скажімо, в ФРН, Австрії ведуть суди, у Швейцарії – суди та адміністративні органи. Витяги з них повинні містити необхідні відомості щодо назви фірми, виду товариства чи компанії, змісту діяльності, інформацію про основний капітал, зазначення осіб, які відповідають за цю діяльність, та осіб, які мають право підпису договорів, інших документів. Витяг з реєстру, який подається в організації України, має бути засвідченим відповідно до законодавства країни його видачі, викладений українською мовою та легалізований у консульській установі України. Він може бути засвідченим в посольстві відповідної держави в Україні та легалізований в нашому Міністерстві закордонних справ.
Законодавство, що застосовується до іноземних юридичних осіб, визначається: 1) їх особистим законом (статутом) – законом країни державної належності або 2) законом держави, на території якої здійснюється їхня діяльність.
Особистий закон визначає: а) чи наділене дане утворення правами юридичної особи; б) порядок його створення і припинення; в) органи управління; г) режим майна; д) обсяг правоздатності, тобто є вона загальною чи спеціальною та ін. Загальна правоздатність – це можливість набувати будь-які права та обов’язки, сумісні з сутністю суб’єкта. Законодавство іноземних держав свідчить про те, що в більшості з них такі суб’єкти володіють загальною правоздатністю. Така правоздатність передбачена і Цивільним кодексом України (ст. 91).
Спеціальна правоздатність означає можливість набуття суб’єктом прав та обов’язків у відповідності з цілями, визначеними в законі, договорі чи статуті. Такою правоздатністю наділяються, як правило, організації – юридичні особи, які не здійснюють господарської діяльності як основної. В такому випадку вона має відповідати цілі цієї організації.
Допуск іноземної юридичної особи до здійснення господарської чи іншої діяльності на території іншої країни і порядок такої діяльності регламентується законодавством цієї країни, тобто застосовується закон місця здійснення діяльності. Разом з тим юридична особа не може мати за кордоном більше прав, чим вона мала б за особистим статутом.
В Україні види господарської діяльності, які можуть здійснюватися іноземними суб’єктами господарювання визначені в Законі Про зовнішньоекономічну діяльність. До них ст.4 Закону відносить, зокрема: експорт та імпорт товарів, капіталів; надання іноземними суб’єктами господарювання суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, маркетингових, експортних, посередницьких та інших послуг, які прямо і виключно не заборонені законодавством України, та спільну підприємницьку діяльність з ними, що включає проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами; наукову, науково-технічну, науково-виробничу та іншу кооперацію; підприємницьку діяльність на території України, пов’язану з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності.
Іноземні суб’єкти господарювання можуть здійснювати діяльність посередників та самі займатися посередницькою діяльністю.
Законодавством України передбачаються і інші види господарської діяльності за участю іноземного елемента. Так, Закон України від 16 липня 1999 року Про концесії передбачає можливість іноземних суб’єктів господарювання – інвесторів брати участь в здійсненні діяльності по створенню (будівництву) та (або) управлінню (експлуатації) певних об’єктів державного та комунального майна на умовах договору концесії з органом виконавчої влади або відповідного органу місцевого самоврядування. Відповідно до Закону України від 14 вересня 1999 року Про угоди про розподіл продукції зазначені суб’єкти можуть проводити пошуки, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр за договором з Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування за власний рахунок і на власний ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини виробленої продукції.
4. Представництва іноземних суб’єктів господарської діяльності
Закон України Про зовнішньоекономічну діяльність (ст. 5), інші нормативно-правові акти України та міжнародні угоди передбачають можливість відкриття представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності (фірм, компаній), через які повністю або частково здійснюється їх господарська діяльність. Ці представництва підлягають державній реєстрації згідно з Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні, затвердженої наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі від 18 січня 1996 року.
Для реєстрації представництва іноземний суб’єкт господарювання має подати до Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України такі документи: а) заяву з проханням про реєстрацію представництва із зазначенням назви та адреси фірми, її місцезнаходження, міста, в якому буде відкрито представництво, сфери діяльності фірми, мети відкриття і сфери діяльності представництва; б) витяг із торговельного (банківського) реєстру країни місцезнаходження офіційно зареєстрованого головного органу управління (контори) іноземного суб’єкта господарювання; в) довідку від банківської установи, в якій офіційно відкрито рахунок цього суб’єкта; г) доручення на здійснення представницьких функцій в Україні, оформлене за законом країни, де офіційно зареєстровано контору іноземного суб’єкта господарської діяльності.
Ці документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі, легалізовані належним чином у консульських установах, які представляють інтереси України, в перекладі українською мовою, завіреним печаткою офіційного перекладача.
За результатами розгляду заяви виноситься рішення про реєстрацію представництва іноземного суб’єкта господарювання або про відмову в його реєстрації. Відмова в реєстрації або неприйняття рішення у встановлений строк може бути оскаржено в суді України.
Зареєстрованому представництву іноземного суб’єкта господарювання видається свідоцтво про реєстрацію встановленого зразка Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України, яке є підставою для відкриття поточних рахунків в банках України, безмитного провезення устаткування та іншого майна, яке тимчасово ввозиться на територію України.
Представництво іноземного суб’єкта господарювання не має статусу юридичної особи і не здійснює самостійно господарську діяльність. Воно діє від імені та за дорученням суб’єкта господарювання, представником якого є.
Діяльність представництв іноземних суб’єктів господарювання оподатковується відповідно до Закону України Про оподаткування прибутку підприємств. Постійні представництва нерезидентів, як випливає із ст. 2 цього Закону, які отримують доходи з джерел їх походження з України або виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів чи їх засновників, є платниками податку.
Реєстрація представництв некомерційних організацій – юридичних осіб в Україні проводиться у відповідності з Положенням про порядок реєстрації філій, відділень, представництв та інших структурних підрозділів громадських (неурядових) організацій в Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року, Міністерством юстиції.
Розділ ІІ. Діяльність суб’єктів господарювання України за кордоном
1. Особливості українських юридичних осіб
За вітчизняним законодавством зовнішньоекономічна діяльність суб’єктів господарювання України може здійснюватися на договірній основі з іноземними партнерами як на території України, так і за її межами. Суб’єктами господарювання в Україні визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно, несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Суб’єктами господарювання є:
господарські організації – державні, комунальні, колективні, приватні та інші підприємства, створені відповідно до законодавства, а також інші організації – юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.
Загальними умовами створення суб’єктів господарювання є такі: 1) суб’єкт господарювання створюється за рішенням власника чи власників майна або уповноваженого ним органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, перетворення) діючого (діючих) суб’єктів господарювання з додержанням вимог законодавства; 2) створення суб’єктів може бути також наслідком примусового поділу (виділення) діючого суб’єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.
Суб’єкти господарювання можуть створюватись для здійснення будь-якої діяльності, якщо вона не суперечить чинному законодавству. Обмеження є для приватних підприємств стосовно діяльності у виготовленні і реалізації деяких видів продукції. Таку діяльність можуть здійснювати лише державні підприємства.
На здійснення окремих видів господарської діяльності, як уже згадувалось, треба мати спеціальний дозвіл – ліцензію. Перелік таких видів діяльності визначений у законодавстві.
Суб’єкти господарювання підлягають державній реєстрації, крім випадків, передбачених законодавством України. Державна реєстрація здійснюється в органах державної влади за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб’єкта, якщо інше не передбачено законом.
Поняття державної реєстрації розкривається в Законі України від 15 травня 2003 року Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Під нею розуміється засвідчення факту набуття або позбавлення статусу юридичної особи організацією та статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного реєстру.
Реєстрацію проводить державний реєстратор, який призначається на посаду міським головою міста обласного підпорядкування або головою районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації. Він оформляє та видає свідоцтва про державну реєстрацію, а також їх заміну; формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ; проводить державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб та змін або місця проживання фізичних осіб – підприємців; передає органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду та фондів соціального страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про ведення реєстраційних дій, у тому числі щодо створення відокремлених підрозділів юридичних осіб (ст. 6 зазначеного Закону).
Свідоцтво про державну реєстрацію – це документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру – автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців – запису про їх державну реєстрацію.
Діяльність незареєстрованого суб’єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб’єктом, стягуються до Державного бюджету.
Скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання проводиться за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними, чи такими, що суперечать законодавству установчих документів, або здійснення незаконної діяльності. Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для ліквідації суб’єкта господарювання.
Суб’єкти господарювання – господарські організації мають право відкривати свої філії (відділення), представництва. Відкриття таких підрозділів не потребує їх реєстрації. Суб’єкт господарювання лише повідомляє про їх відкриття реєструючий орган, вносячи додаткову інформацію в свою реєстраційну картку.
Організації, наділені статусом юридичної особи, вправі здійснювати діяльність, що виходить за межі України відповідно до вітчизняного законодавства, законодавства іноземної держави, міжнародних угод.
Вітчизняне законодавство визначає зміст особистого статуту організацій – юридичних осіб, виду їх діяльності у міжнародному господарському обігу, які є майже аналогічним видом діяльності іноземних суб’єктів господарювання в Україні.
При порушенні законодавства України до зазначених суб’єктів можуть застосовуватися спеціальні санкції, скажімо, передбачені ст. 37 Закону України Про зовнішньоекономічну діяльність та Положенням про порядок застосування до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності спеціальних санкцій, передбачених ст. 37 Закону України Про зовнішньоекономічну діяльність, затвердженим наказом Міністерства економіки від 17 квітня 2000 року. Ними, зокрема, є індивідуальний режим ліцензування або тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності, які застосовуються Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України за рішенням судів або за поданням органів державної податкової та контрольно-ревізійної служб, митних, правоохоронних органів та Національного банку України. юридичний особа міжнародний приватний право
Законодавство іноземних держав регламентує питання допуску українських суб’єктів господарювання на власну територію, визначає сфери та умови їх діяльності.
Межі здійснення діяльності суб’єктів господарювання за кордоном залежить від поширення на них певного виду правового режиму (національного, недискримінаційного, найбільшого сприяння чи спеціального). В більшості випадків іноземне законодавство передбачає для організацій – юридичних осіб національний режим, тобто вони можуть здійснювати господарську діяльність на тих самих умовах і в тому самому обсязі, що й вітчизняні суб’єкти господарювання.
Міжнародні угоди, їх норми можуть регламентувати питання правового режиму, який надається суб’єктам господарювання України за кордоном, сфери їх діяльності, оподаткування, транзиту та ін.
2. Об’єднання підприємств як суб’єкти господарювання
Підприємства, за законодавством України, вправі об’єднувати свою господарську діяльність, створюючи для цього об’єднання у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.
Об’єднання підприємств утворюються на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до законодавства мають таке право. До їх складу можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об’єднання підприємств, утворені на території інших держав. Вони утворюються на визначений строк чи як тимчасові об’єднання.
Об’єднання наділяються статусом юридичної особи, а підприємства, що входять до складу об’єднання, зберігають цей статус.
Залежно від порядку заснування об’єднання функціонують як господарські об’єднання, що утворюються на добровільних засадах за ініціативою самих підприємств, незалежно від їх виду, або як державні чи комунальні господарські об’єднання. Перші діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками, а другі – на основі рішення про їх утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про їх утворення.
Державне чи комунальне господарське об’єднання утворюється за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законодавством випадках, рішенням міністерств чи інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання, або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.
Підприємства, що входять до складу об’єднань, вправі добровільно вийти з об’єднання за умов, зазначених в законі чи договорі про створення об’єднання або в його статуті, делегувати частину своїх повноважень та повертати ці повноваження в порядку, визначеному установчими документами об’єднання; одержувати частину прибутку від спільної діяльності; мати інші права, обумовлені установчими документами об’єднання.
Підприємства можуть об’єднуватись в галузеві, міжгалузеві, регіональні та міжрегіональні господарські асоціації, концерни, корпорації, консорціуми та інші об’єднання.
Асоціація – це договірне об’єднання підприємств, яке створюється з метою постійної координації господарської діяльності, поглиблення спеціалізації і розвитку кооперації виробництва, організації спільних виробництв на засадах об’єднання своїх фінансових і матеріальних ресурсів для задоволення власних потреб або виробництва продукції, робіт, послуг для реалізації третім особам. При створенні господарської асоціації централізується одна або декілька виробничо-господарських і управлінських функцій. Господарська асоціація, за рішенням учасників, може представляти їх інтереси у відносинах з третіми особами.
Корпорація є теж договірним об’єднанням, створеним на засадах поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам правління корпорації.
Концерн – це таке об’єднання підприємств, яке здійснює спільну діяльність на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників з централізацією функцій науково-технічного та виробничого розвитку, а також інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Підприємства – учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень і функцій, у тому числі як представників їх інтересів у відносинах з третіми особами.
Консорціум відрізняється від інших видів об’єднань тимчасовим характером об’єднання коштів підприємств для досягнення спільної мети (вирішення конкретних завдань, реалізації цільових програм та проектів (науково-технічних, будівельних і т.п.)). Після виконання поставленого завдання консорціум припиняє свою діяльність.
Господарські об’єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) та утворюють виконавчі органи, передбачені їх статутом.
Вищий орган затверджує статут об’єднання; вирішує питання про прийняття нових учасників та виключення учасників з його складу; вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчих документів. Виконавчий орган, колегіальний чи одноособовий, що утворюється загальними зборами, вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції.
Управління державним чи комунальним об’єднанням здійснюють правління об’єднання і генеральний директор, який призначається на посаду та звільняється органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання.
Здійснення управління поточною діяльністю об’єднання може бути доручено адміністрації одного з підприємств (головного підприємства) на умовах, передбачених установчими документами відповідного об’єднання.
Учасники об’єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо).
Господарське об’єднання може утворювати за рішенням його вищого органу унітарні підприємства, філії, представництва.
Певні особливості, які відрізняють їх від інших об’єднань, мають промислово-фінансові або транснаціональні промислово-фінансові групи. До них можуть входити промислові, сільськогосподарські та інші підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші організації, в тому числі і іноземні, що мають на меті отримання прибутку. Вони створюються за рішенням уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.
Відповідно до Закону України від 21 листопада 1995 року Про промислово-фінансові групи в Україні промислово-фінансова група складається з головного підприємства цієї групи, яке виготовляє кінцеву продукцію, здійснює її збут, сплачує податки і офіційно представляє інтереси групи в Україні та за її межами, та інших учасників групи.
Інші учасники промислово-фінансової групи – це підприємства, банки, наукові і проектні установи, організації чи іноземні підприємства, що входять до складу цього об’єднання, виробляють проміжну продукцію або надають банківські послуги учасникам і головному підприємству і мають на меті одержання прибутку.
Входячи до складу промислово-фінансової групи, головне підприємство, інші її учасники зберігають статус юридичної особи, а промислово-фінансова група в цілому цим статусом не наділяється. Право діяти від її імені має виключно головне підприємство.
Головне підприємство та інші учасники промислово-фінансової групи укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність по виробництву кінцевої продукції, за якою всі учасники зберігають незалежність у здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяльності. Генеральна угода підлягає затвердженню постановою Кабінету Міністрів України.
Головним підприємством промислово-фінансової групи не може бути торговельне підприємство, транспортне, підприємство у сфері громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, банк, фінансово-кредитна установа.
Порядок створення, реорганізації та ліквідації промислово-фінансової групи визначається законодавством.
Господарським кодексом України та іншими законодавчими актами регламентується і діяльність асоційованих підприємств та холдінгових компаній.
Асоційовані підприємства – це група суб’єктів господарювання, пов’язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою чи вирішальною.
Проста залежність виникає у разі, якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів. А вирішальна залежність виникає тоді, коли між підприємствами встановлюються відносини контролю – підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема, володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.
Суб’єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства, визначається холдінговою компанією. Якщо з вини останнього дочірнім підприємством було укладено і здійснено невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати завдані йому збитки. З вини контролюючого підприємства дочірнє підприємство може опинитися і в стані банкрута. У цьому випадку субсидіарну відповідальність перед його кредиторами нестиме контролююче підприємство.
Висновки
Таким чином на підставі всього викладеного вище можна зробити висновки, що юридичні особи, як в українському законодавстві, так і в законодавствах зарубіжних країн - це, перш за все різного роду підприємницькі обєднання, які відіграють вирішальну роль в економіці будь-якого розвиненого або держави, що розвивається. Юридичні особи у своїй діяльності не обмежуються рамками однієї держави, вони мають право укладати договори і з іноземними партнерами, тобто здійснювати зовнішньоекономічну діяльність. Тому важливо визначити національність юридичної особи, її особистий закон, який встановлює обсяг правоздатності юридичної особи, порядок його створення і ліквідації, а також розглянути правове становище юридичних осіб в інших країнах. Перераховані вище питання і розглядаються в основній частині даної роботи, причому в першу чергу я вважав за потрібне розглянути питання, що стосується національності юридичної особи, так як він є вирішальним для визначення статуту юридичної особи. Самим великим зявився питання правового положення іноземних юридичних осіб за кордоном. Це пояснюється тим, що Україна в даний момент є країною, що розвивається і їй необхідне залучення іноземних інвестицій розвинутих зарубіжних країн, які сприяють залученню не тільки капіталу, але й нових технологій, способів виробництва, організації менеджменту та ін. У порівнянні з правовим положенням іноземних юридичних осіб в нашій країні, їх правове становище в значно меншій мірі відображено в законодавстві України і регулюється в основному підзаконними актами, двосторонніми угодами між країнами та зовнішньоекономічними договорами (контрактами), які полягають самими учасниками зовнішньоекономічної діяльності.
Список використаної літератури
1. Алан Татам. Право Європейського Союзу. К. 1998. С. 200.
2. Федосеева Г.Ю. Международное частное право: Учебник.- М.: Острожье, 1999.- С. 173 – 175.
3. М.И. Кулагин. Предпринимательство и право: опыт Запада. М. 1992. С. 38.
4. Д.И. Азаревич. Из лекций по римскому праву. Вып. І. Одесса. 1885. С. 118; С.Н. Братусь. Зазн.твір. С. 40.
5. Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3-х т. Особенная часть: Учебник. — М.: Изд-во БЕК.
6. Дахно І.І. Міжнародне економічне право. — К.: Центр учбової літератури.
7. Дахно І.І. Міжнародне приватне право. — К.: МАУП.
8. Додонов В.Н., Каминская Е.В., Румянцев О.Г. Словарь гражданского права / Под ред. В.В.Залесского. — М.: ИНФРА-М.
9. Звеков В.П. Международное частное право. — М.: НОРМА.
10. Кибенко Е.Р. Международное частное право. — Х. Михеев С.А. Международное экономическое право. — Х.
11. Опришко В.Ф. Міжнародне економічне право. — К.: КНЕУ.
12. Попов А.А. Международное частное право. — Х.: РА.
13. Фединяк Г.О., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. — К.
14. Чубарєв В.Л. Міжнародне економічне право. — К.: Юрінком Інтер.
15. Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право. — К.: Ін Юре.
16. Міжнародне приватне право: Навч. посібник / За ред. В. М. Гайворонського, В. П. Жушмана - К.: Юрінком Інтер, 2007. — 368 с.