Загальне вчення про зобовязання

СОДЕРЖАНИЕ: Міністерство Аграрної політики України Рівненський державний аграрний технікум Тема: Загальне вчення про зобовязання Виконав

Міністерство Аграрної політики України

Рівненський державний аграрний технікум

Тема:

“ Загальне вчення про зобов’язання ”

Виконав
студент ІІІ курсу

Бармак Віктор

науковий керівник

Міщук Михайло Олександрович

Рівне, 2001

ПЛАН

1. Поняття зобовязання та його роль у цивільному обороті

2. Підстави виникнення зобовязань

3. Сторони в зобовязанні

4. Виконання зобовязань

5. Наслідки невиконання зобовязань

6. Забезпечення зобов’язань

7. Припинення зобовязання, крім виконання

Поняття зобовязання та його роль у цивільному обороті

Зобовязальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого) приватного права. Воно регулює майнові відно­сини в сфері виробництва і цивільного обороту. Предмет зобовязального права — це певна поведінка зобовязальної особи, її позитивні чи негативні дії.

У джерелах римського права зобовязання — obligatio — визначається так.

1. Зобовязання є правовими ланцюгами, що примушують нас щось виконати відповідно до законів нашої держави — obligatioestjurisvinculumquonecessitateabstringimuralicujussolvendaereisecundumnostraecivitatisjura (Д. 1.3.13).

2. Значення зобовязання полягає не в тому, щоб зроби­ти нашим який-небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб звязати перед нами іншого в тому відно­шенні, аби він нам що-небудь дав, зробив або надав — oblifationumsubstantianonineoconsistit, utaliquidcorpsnostrumautservitutemnostramfaciat, sedutaliumnobisobstringataddandumaliquidvelfaciendumvelpraestandum (Д.44.7.3).

До виникнення зобовязання боржник абсолютно вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобовязання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обовязки, правові пута. Саме тому у визначеннях зобовязань римські юристи наголошу­ють на ланцюгах, кайданах, путах тощо. За Законами XII таблиць в найдавніші часи до несправного боржника дійсно застосовувались кайдани і пута. Таблиця III Законів містить норму, відповідно до якої кредитор у разі невиконання зо­бовязання боржником має право забрати його в свій дім і накласти на нього колодки або ланцюги вагою не менше, а якщо забажає, то й більше 15 фунтів.

Отже, зобовязання — це правове відношення, через яке одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила (facere), дала (dare) або надала (praestare). Боржник зобов’язаний виконати вимогу кредито­ва.

Зобовязання — це складне юридичне поняття, правовідношення, в якому сторонами є кредитор і боржник, а змістом — права і обовязки сторін. Сторона, що має право вимага­ти, називається кредитором, а сторона, зобовязана викона­ти вимогу кредитора, — боржником. Зміст вимоги кредито­ра є його правом на певну поведінку боржника, яка може проявлятися в якій-небудь позитивній чи негативній дії. Тому предметом зобовязання завжди є дія, що має юридичне зна­чення і має правові наслідки. Якщо дія не має правового характеру, то вона не може мати юридично значимого зобо­вязання. Різноманітність господарсько-економічних дій римляни поділяли на три групи: dare — дати, praestare — надати, facere — зробити. Цією тріадою і визначається зміст зобовязання (порівняйте: зміст права власності також ви­значається тріадою — володіння, користування і розпоряд­ження). Будь-яка дія боржника обумовлена однією з вимог кредитора: дати, надати або зробити.

Проте в чистому вигляді зобовязань, де кредитор має тільки право, а боржник тільки обовязок, виникає порівняно не багато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сто­рона має тільки права, а друга — несе тільки обовязки. На практиці переважають зобовязання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обовязки. Їх називають дво­сторонніми. Прикладом одностороннього може бути договір позики грошей: позикодавець має тільки право вимагати повернення грошей і не несе ніяких обовязків, а боржник (позичальник) несе тільки обовязки — повернути своєчас­но борг. У нього немає ніяких прав відносно кредитора. Прикладами двосторонніх зобовязань можуть бути догово­ри купівлі-продажу. найму, доручення тощо. У договорі купівлі-продажу продавець має право вимагати сплати ціни, але він також зобовязаний передати покупцеві продану річ.

У двосторонніх зобовязаннях права і обовязки між сто­ронами можуть розподілятися рівномірно і нерівномірно. Якщо права і обовязки кредитора відповідають правам і обовязкам боржника, то таке зобовязання називається сіналагматичним, або сіналагма.

Як і всяке правовідношення, зобовязання підлягає захис­ту з боку держави. Проте римське право знало зобовязання, які не підпадали позовному захисту, тобто зобовязання існу­вало, проте примусити боржника до його виконання з боку держави було неможливо. Так було з зобовязанням, за яким сплив строк позовної давності, про що свідчили пакти та ін. Вони дістали назву натуральних.

У сфері майнових відносин зобовязання займають про­відне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Виробництво, будівницт­во, транспортування, цивільний оборот товарів, побутове обслуговування населення, цивільно-правові операції з руху товарів здійснюються в формі цивільно-правового зобовя­зання. Зобовязання пронизують сферу майнових відносин в будь-якому суспільстві й в усі часи. У наш бурхливий час кожний громадянин щодня і багаторазово вступає в зобо­вязально-правові відносини. Звертаючись за задоволенням своїх особистих і побутових потреб до сфери обслуговуван­ня, культури, охорони здоровя тощо, він здійснює багато цивільно-правових дій, що породжують зобовязання. Гро­мадянин, що вчинив злочин або проступок, яким заподіяв майнову шкоду іншим особам, зобовязаний цю шкоду відшкодувати, тобто виконати вимоги кредитора — це та­кож зобовязання. За свої неправомірні дії, якими заподіяна майнова шкода іншим особам, несуть відповідальність й організації — юридичні особи.

Отже, сфера застосування і впливу зобовязань у цивіль­но-правовому обороті будь-якого суспільства на будь-якій стадії його розвитку досить велика. Це певною мірою сто­сується і Стародавнього Риму. Римські юристи ретельно розробили процес регулювання зобовязально-правових відносин, договірну і позадоговірну майнові системи. Їхні договірні відносини відзначаються своєю витонченістю, ло­гічністю й гармонійністю.

Разом з тим не слід перебільшувати роль зобовязань, од­нак не забувати й про те, що саме зобовязання були най­досконалішим засобом нещадної експлуатації нижчих кіл населення. Докласичне і класичне римське право ставить боржника в абсолютно безправне становище, в повну за­лежність від кредитора. Ні одне законодавство пізнішого періоду не ставило боржника в таку жорстоку і нещадну залежність від кредитора-лихваря, як законодавство Старо­давніх Афін і Риму.

Римське зобовязальне право застосовувалось в більш пізніх правових системах. Основні його поняття зберігають життє­здатність і в сучасному приватному праві. Отже, зобов’язанням є право кредитора вимагати від боржника здійснювати певні дії або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.

Підстави виникнення зобовязань

Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, вна­слідок яких один (кредитор) мав право, а інший мав обо­вязки, іншими словами, з чого виникали зобовязання Відповісти на це запитання можна коротко — зобовязання виникали з юридичних фактів.

Факт — від лат. factum — зроблене — означає дійсну, не видуману, реальну подію або дію: землетрус, народження людини, укладення договору, вчинення злочину або про­ступку, вступ до шлюбу, прогулянка в лісі тощо. Це дії чи події, що мали місце в дійсності. Проте одні з них мають значення, а інші — ні. Факти, що мають правове значення, які мають певні правові наслідки, називаються юридичними (народження людини, вчинення злочину чи проступку та ін.). Факти, що не мають правових наслідків, не відносяться до юридичних (прогулянка в лісі, відвідування родичів тощо).

Юридичні факти поділяються на події та дії. Ті з них, які настають незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть, народження людини, землетрус та інші стихійні дії сил природи). Такі події, як смерть, народження тощо, завжди мають правове значення, відповідно вони зав­жди є юридичними фактами. Землетрус, урагани, повені та інші стихійні лиха не завжди мають правове значення, а тому не завжди є юридичними фактами. Наприклад, землетрус зруйнував будинок, який був застрахований. Цей факт дає право власнику будинку вимагати відшкодування заподія­них збитків, отже, цей факт юридичний. Якщо ж землетрус не спричинив ніякої шкоди певній особі, то для неї факт землетрусу не має юридичного значення.

Дії — це факти, які настають за волею людей. Вони мо­жуть мати протиправний характер або правомірний. Перші порушують чинний закон, інші відповідають йому.

Дії, які здійснюються відповідно до чинного законодав­ства, називаються правомірними, а ті, що порушують його, — неправомірними.

Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного право­вого результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обовязків), називаються правочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо.

Як правило, встановлення, зміна або припинення прав і обовязків для певних осіб настає за їх згодою, за їх бажан­ням, тобто за їх волею (волевиявленням). Такі правочини називаються двосторонніми, оскільки для виникнення їх не­обхідне волевиявлення двох сторін, наприклад договори, пакти. Без згоди іншої сторони не можна укласти договір, а якщо він все ж буде укладений незважаючи на волю будь-якої із сторін, то такий договір буде недійсним.

Якщо права і обовязки виникають, змінюються або при­пиняються за волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми, наприклад, заповіт, ведення чужої справи без доручення та ін.

Двосторонні правочини — це і є договори. Проте не слід змішувати поняття односторонніх правочинів, односторонніх зобовязань і односторонніх договорів, так само як і двосто­ронніх правочинів, двосторонніх зобовязань і двосторонніх договорів.

Одностороннім називається договір (зобов’язання), в якому одна сторона має тільки право (і ніяких обовязків), а друга несе тільки обовязки (і ніяких прав), наприклад договір пози­ки, а двостороннім — договір (зобов’язання), в якому кожна із сторін має права і обовязки, наприклад договір купівлі-продажу.

Отже, критерієм розмежування дво- і односторонніх дого­ворів (зобовязань) є розподіл прав і обовязків між сторо­нами. Односторонній — це той правочин, що виникає за волевиявленням однієї сторони (заповіт), а двосторонній — той, що виникає за волевиявленням двох сторін (договір).

Критерієм розмежування дво- і односторонніх правочинів є кількість сторін, що висловлюють свою волю на їх виник­нення.

Неправомірні дії поділяють на три вида) приватні пору­шення; б) проступки; в) злочини. Нас цікавлять саме цивільні правопорушення, тобто ті, що порушують цивільний закон або договір. Цивільне правопорушення, яке порушує договір, називається договірним цивільним правопорушенням (наприк­лад, відмова від уплати купівельної ціни, орендної плати, заподіяння шкоди майну, взятому в найм) Цивільне право­порушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах, дістало назву позадоговірного, або деліктного Наприклад, Тіцій підпалив будинок Люція, вбив його раба або заподіяв будь-яку іншу майнову шкоду Тіцій і Люцій ні в яких дого­вірних відносинах між собою не були, але Тіцій порушив права Люція — це і є позадоговірне правопорушення, або делікт

Різноманітність юридичних фактів є підставою виникнен­ня зобовязань. Наприклад, договір як двосторонній право­чин — юридичний факт, з якого виникає зобовязання. На­приклад, сторони домовилися про будівництво будинку Підрядчик зобовязується побудувати будинок і передати його замовнику. Замовник, в свою чергу зобовязується прийня­ти збудований будинок і оплатити всі будівельні роботи. Він має право вимагати від підрядчика виконання будівельних робіт; підрядчик же зобовязаний виконати вимогу замов­ника — це і є зобовязання.

Так само виникають зобовязання й з односторонніх пра­вочинів, деліктів та інших позадоговірних правопорушень. Ці юридичні факти, які є підставою виникнення зобовя­зань, римляни згрупували в чотири групи: а) з договорів — excontractu; б) ніби з договорів — quasiexcontractu; в) зобо­вязання виникають з деліктів — exdelicto, г) ніби з деліктів — quasiexdelicto. Звідси основний поділ зобовязань ті, що виникають з договорів, — договірні, а ніби з договору, де­лікту і ніби з делікту, — позадоговірні.

Необхідно чітко усвідомлювати зміст наведених категорій з теорії зобовязального права, щоб вільно ними володіти. Договір — це акт, з якого виникає зобовязання, правочин (двосторонній), а зобовязання — це правовідношення. З будь-якого договору виникає зобовязання, проте не всяке зобовязання є договором, оскільки зобовязання може та­кож виникати з деліктів і ніби з деліктів, а також ніби з договорів. На практиці інколи договори і зобовязання вжи­вають як поняття однозначні. Однак це неправильно. Відмінність між правочином і договором полягає в тому, що правочин — поняття ширше, ніж договір, яке включає в себе одно- і двосторонні лравочини. Із двосторонніх правочинів

(договорів) завжди виникають зобовязання, а з односто­ронніх — не завжди, наприклад із заповіту зобовязання не виникає. Правочин — дія правомірна, а делікт — неправо­мірна.

Сторони в зобовязанні

Давньоримське зобовязання мало суворо особистий ха­рактер, стосувалось тільки тих осіб, які його укладали. Це був суворо особистий звязок між кредитором і боржни­ком, а на третіх осіб він не поширювався Особистий ха­рактер зобовязання виявлявся в тому, що правове відно­шення виникало лише між кредитором і боржником Спо­чатку зобовязання було абсолютно не відчужуваним. Кре­дитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обовязки на Інших осіб. У звязку з суворо особистим ха­рактером зобовязання в нього не можна було вступити через представника. Права і обовязки, встановлені зобовязан­ням, не відносилися до третіх осіб, що не приймали участі в зобовязанні.

Із наведеного вище випливає, що в зобовязанні дві сторо­ни — кредитор і боржник. Інколи виникали зобовязання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (на­приклад, договір товариства) Однак переважали двосторонні зобовязання.

Наявність у переважної більшості зобовязань тільки двох сторін (кредитора і боржника) зовсім не означає, що в кож­ному з них бере участь тільки дві особи — по одній на сто­роні кредитора і боржника. Може бути й так, проте можуть бути зобовязання, в яких беруть участь більше число, мно­жинність осіб. У цьому випадку можливі принаймні три ва­ріанти, коли на стороні кредитора:

а) одна особа, а на стороні боржника кілька. Наприклад, за одним договором кредитор дає позику трьом братам, кож­ному певну суму (один кредитор і кілька боржників);

б) кілька осіб, на стороні кредитора, а на стороні боржни­ка одна. Наприклад, Клавдію знадобилась крупна сума гро­шей, яку він взяв за одним договором у трьох братів (боржник один, а кредиторів кілька);

в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб. Наприклад, одне товариство (обєднання фізичних осіб) ук­ладає договір з іншим.

У таких зобовязаннях становище боржників і кредиторів не завжди однакове. Інколи розрізняють головного і додат­кового боржника (наприклад, договір позики, забезпечений порукою). Позичальник — головний боржник, а поручник — додатковий, на випадок невиконання зобовязання го­ловним боржником.

Зобовязання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бути активними і пасивними. Якщо в зобовязанні кілька кредиторів — це активне зобовязання, якщо ж кілька борж­ників — пасивне. Зобовязання можуть бути одночасно і активними, і пасивними.

У частковому зобовязанні за наявності кількох кредиторів кожен з них має право вимагати від боржника виконання лише своєї частки, за наявності кількох боржників кожен з них зобовязаний виконати зобовязання також тільки в своїй частині. Наприклад, Тіцій дав в борг братам Клавдію і Люцію 200 динарій. Це часткове пасивне зобовязання — кож­ний із браті в-боржників відповідає перед кредитором Тіцієм тільки за половину суми боргу, якщо інше не передбачене договором. У свою чергу, кредитор Тіцій має право вимага­ти від кожного із братів-боржників виконання зобовязання лише в половинному розмірі.

У деяких випадках кожен із боржників зобовязаний все ж виконати зобовязання в повному розмірі. Так, з метою по­силення відповідальності за групову крадіжку було встанов­лено, що кожний із злодіїв зобовязаний сплатити кредито­ру штраф в повному розмірі, причому сплата одним із борж-ників-злодіїв не звільняла від цієї відповідальності інших Кредитор отримував суму штрафу стільки разів, скільки було злодіїв.

Часткові зобовязання можливі тільки при подільному пред­меті зобовязання (гроші, зерно, мука тощо).

Зобовязання, за яким кредитор має право вимагати від будь-кого із боржників його виконання в повному обсязі, нази­вається солідарним Воно також може бути активним і пасивним. Якщо кожний із кількох кредиторів має право вимагати від боржника (боржників) виконання зобовязання в повно­му обсязі, то це солідарне активне зобовязання. При цьому витребування одним із кількох кредиторів повного виконан­ня зобовязання на свою користь позбавляє права інших кре­диторів вимагати виконання того самого зобовязання ще раз. Так само виконання зобовязання в повному обсязі одним із кількох боржників звільняє інших від обовязку виконувати його. Боржник, що виконав зобовязання в повному обсязі, має право вимагати від інших боржників відшкодування в тих частках, в яких він виконав зобовязання за них (право регресу). Кредитор, який одержав задоволення за зобовязан­ням в повному обсязі, зобовязаний передати частки викона­ного іншим кредиторам. Часткове зобовязання було вигід­ним для боржників, оскільки кожний з них відповідав тільки у своїй частці, а солідарні, навпаки. — для кредиторів, бо вони мали право вимагати повного виконання зобовязання від будь-кого із кількох боржників. Свою вимогу кредитор міг задовольнити повністю за рахунок майна найзаможнішого боржника, аби той сам розрахувався б з іншими. У разі виникнення спору кредитор стверджував, що зобовязання було солідарним, а боржник — частковим. Для усунення по­дібних конфліктів виробили чітке правило: солідарне зобо­вязання, а отже, солідарна відповідальність наставала тоді, коли це було передбачено договором або законом; в усіх інших випадках — часткова відповідальність.

Заміна сторін в зобовязанні спочатку не допускалась. Як уже відзначалося, римське зобовязання на ранніх стадіях було суворо особистим взаємовідношенням кредитора і борж­ника, що за умов обмеженого цивільного обороту не викли­кало істотних незручностей. Пізніше був потрібний більш гнучкий підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів римське право допускало перехід більшості зобовязань в спадщину Виняток становили тільки зобовязання, тісно повязані з особою кредитора або боржника (аліментні зобовязання, обовязок художника написати портрет тощо). Останні не могли бути предметом спадкування. І все ж заміна осіб у зобовязанні за життя кредитора і боржника тривалий час не допускалась, що було дуже незручно.

Основою заміни осіб в зобовязанні стала новація (оновлен­ня зобов’язання), на підставі якої кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. З цією метою зі згоди боржника кредитор укладав з третьою особою, якій хотів передати своє право вимоги до боржника, новий договір того ж самого змісту, який був в першому зобовязанні. Новий договір відміняв старий, встановлюючи зобовязально-правове відно­шення між тим же боржником і новим кредитором. Така форма заміни кредитора в зобовязанні була досить громізд­кою, складною і не могла задовольнити потребу цивільного обороту По-перше, для новації вимагалась згода боржника, якої він міг і не дати з яких-небудь своїх міркувань. По-друге, укладення нового договору не лише відміняло ста­рий, а й припиняло різні форми забезпечення, встановлені для нього, що також ускладнювало становище нового кре­дитора.

На зміну новації прийшла досконаліша форма заміни кре­дитора, а потім і боржника. З утвердженням формулярного процесу, коли можна було вести справу через представни­ка, почали застосовувати особливу форму передачі зобов­язання, яка дістала назву цесії — cessio. Суть ЇЇ полягала в тому, що кредитор, який бажав передати своє право вимо­ги іншій особі, призначав його своїм представником по стягненню боргу з боржника і передавав йому своє право В більш пізньому римському праві цесія стала самостійною формою переносу права від попереднього кредитора до другої особи. Вона усувала недоліки новації. Для цесії не треба було згоди боржника, його лише належало повідо­мити про заміну кредитора. Крім того, цесія не відміняла раніше існуючих форм забезпечення зобовязання: з пра­вом вимоги до нового кредитора переходило і забезпечен­ня зобовязання.

Для захисту інтересів цесіонарія йому надавався спеціаль­ний позов Цесія укладалася за волею кредитора, за судо­вим рішенням, а також на вимогу закону. Не допускалась цесія, якщо вимога мала сугубо особистий характер (на­приклад, аліменти), при спірних вимогах, а також заборо­нялась передача вимоги впливовішим особам, від підопіч­ного до опікуна.

Разом з поступкою вимоги допускалося переведення бор­гу на іншу особу. При передачі права вимоги особистість боржника ніякої ролі не відігравала, а при переведенні бор­гу на іншу особу його особистість набувала істотного зна­чення: чи платоспроможний він, чи заслуговує на довіру Вступаючи в нове фактично зобовязання, кредитор мав бути впевненим в його виконанні, вірити новому боржнику. Тому перенесення боргу мало місце лише за згодою кредитора. Здійснювалося воно у формі новації, тобто укладенням но­вого договору між кредитором і новим боржником, який припиняв дію старого договору, що існував між кредитором і старим боржником.

Для переведення боргу слід було дотримуватися таких умов: а) прийняття чужого боргу — добровільне; б) особа, що приймає чужий борг, повинна бути сторонньою; в) пе­реведення має здійснюватися у формі певного правочину, тобто бути належно оформленим. Переведення боргу — своєрідна форма забезпечення виконання зобовязання, тому інколи вона виражалася у формі надання застави чи поруки.

Виконання зобовязань

Головна мета будь-якого зобовязання — задовольнити певні вимоги кредиторів — певні потреби або відшкодуван­ня заподіяних збитків. Тому будь-яке зобовязання зумовле­но передусім його реалізацією. Виконання зобовязань по­лягає в здійсненні зобовязаною особою (боржником) дій, що становлять його зміст (передача речі, надання речі в тим­часове користування, виконання якої-небудь роботи). Пред­метом виконання зобовязання за загальним правилом є обєкт зобовязання, який без згоди кредитора не може бути замінений іншим предметом. Само по собі виконання має багато різних нюансів, елементів, вимог тощо. Тому в прак­тиці нерідко виникають спори про характер виконання, його повноту, відповідність умовам договору. Те, що на думку боржника вважається виконанням, на погляд кредитора не відповідає умовам договору і не може бути визнаним як ви­конання. З метою уникнення подібних спорів римські юристи розробили чіткі критерії, яким відповідало виконання зобовязання. Невідповідність хоча б одному з них мала певні негативні наслідки, аж до визнання зобовязання невикона­ним

Від дисципліни виконання зобовязань залежить усталеність цивільного обороту. Тому римські юристи надавали велике значення оцінці виконання зобовязань. Вони розробили загальні правила виконання, встановили сувору відпові­дальність за порушення принципів виконання.

Ефективність зобовязально-правових норм визначається результативністю виконання. Нема виконання — нема зо­бовязання. Будь-які правові операції, що передували вико­нанню, втрачають сенс, якщо не досягнуто бажаного резуль­тату.

За грошовими зобовязаннями виконання називалось плагежом. Будь-яке зобовязання — це тимчасове правове відно­шення. Нормальний спосіб його припинення — виконання (платіж). До виконання боржник певним чином повязаний зобовязанням, тобто він певною мірою обмежений у своїй правовій свободі. Обмеженість, звязаність боржника при­пиняються виконанням зобовязання, що звільняє його від зобовязання. Для цього необхідне виконання таких умов.

1 Зобовязання повинно бути виконано в інтересах кредито­ра Воно визнається виконаним за умови, що виконання прийняв сам кредитор Для цього він має бути здатним до прийняття виконання, тобто бути дієздатним. Виконання зобовязання на користь інших осіб без згоди на те кредито­ра не допускалось і не визнавалось виконаним з усіма на­слідками, що з цього випливали. Із загального правила було встановлено ряд винятків. Кредитор міг уступити своє пра­во вимоги іншим особам за цесією. Якщо він був недієздат­ним або став таким, то виконання приймав його законний представник (опікун, повірений). Проте й при доброму здо­ровї кредитор міг доручити третій особі прийняти вико­нання зобовязання. Нарешті, після смерті кредитора вико­нання зобовязання мали право прийняти його спадкоємці.

2 Зобов’язання виконує боржник. Для кредитора не завжди мала значення особистість боржника. Не так вже й важли­во, хто поверне борг за позикою, чи сам боржник, чи його син, важливо, щоб було виконано зобовязання. Проте в зо­бовязаннях, що тісно повязані з особистістю боржника, кре­дитор вправі був вимагати виконання саме боржником (на­приклад, художник зобовязався написати портрет кредито­ра, а доручив це зробити своєму сину). Якщо ж особистість боржника не мала для кредитора особливого значення, то зобовязання могло бути виконано будь-якою третьою осо­бою за дорученням боржника. В цьому разі належало дотри­муватися правила — боржник повинен бути здатним до ви­конання, розпоряджатися своїм майном, тобто бути дієздат­ним. При його недієздатності виконання зобовязання по­винен здійснити його законний представник.

3. Місце виконання зобовязання має важливе практичне зна­чення (для визначення ціни, суми боргу, розміру шкоди тощо). За умов розвинутого обороту широко застосовували догово­ри, контрагенти яких знаходились в різних місцях (наприк­лад, продавець в Африці, а покупець у Римі). Якщо місцем виконання був визначений склад покупця в Римі, то обовя­зок доставити туди товар покладали на продавця, який в свою чергу встановлював ціну, здатну відшкодувати витрати на транспортування. Місце виконання зобовязання також зумовлювало момент переходу права власності на куплений товар, несення ризику випадкової загибелі під час його транс­портування. У звязку з цим місце виконання зобовязання зумовлювалось у договорі, в інших випадках діяли за загаль­ними правилами. Якщо предметом зобовязання була неру­хомість, то місцем його виконання було місце знаходження майна. Якщо місце виконання визначалося альтернативне, то право вибору належало боржнику. В інших випадках місце виконання визначалося місцем можливого закладання по­зову з певного зобовязання. Таким місцем за загальним правилом вважалося місце проживання боржника або Рим за принципом: «Рим наша спільна батьківщина» — Romacommunisnostrapatriaest (Д.50.1.33).

4. Правильне встановлення строків виконання зобовязань Серед вимог до виконання, мабуть, найбільше значення має строк платежу, який зумовлює усталеність цивільного обо­роту. В господарському житті строк як правову категорію важко переоцінити. Саме строки визначають нормальний ритм господарського життя. Тому правовому значенню строків виконання зобовязань римські юристи приділяли належну увагу

Строк виконання зобовязань, як правило, встановлював­ся сторонами в договорі. У позадоговірних зобовязаннях він здебільшого визначався законом. Важче було, коли строк платежу (виконання) не зазначався ні в договорі, ні в за­коні Тоді діяло правило: «В усіх зобовязаннях, в яких строк не передбачений, борг виникає негайно» (Д.50.17.14), а та­кож: «Якщо договір укладено без строку і умови, то момент виникнення зобовязання і строк виконання співпадають» — ubipurequisstipulatusfuerit, etcessitetvenitdies (Д.50.І6.213).

При настанні строку платежу (виконання), зазначеного договором або визначеного іншим шляхом, боржник пови­нен виконати зобовязання. В іншому випадку він порушує строк платежу, прострочує його, тобто виявляється в про-строчці (in тога).

Для визнання боржника в прострочці вимагалися такі умови: а) наявність зобовязання, що захищається позовом; б) настання строку платежу (виконання), «спілість» зобо­вязання: в) наявність вини боржника в порушенні строку; г) нагадування кредитора про настання строку платежу. В більш розвиненому римському праві допускалися випадки, коли прострочка наставала незалежно від нагадування кре­дитора Законодавством Юстініана було встановлено, якщо зобовязання має точний строк виконання, то він ніби нага­дує боржнику про необхідність платежу (виконання), тобто строк нагадує замість людини. При цьому злодій завжди вва­жається в прострочці.

Прострочка виконання мала для боржника важливі нега­тивні наслідки: а) кредитор мав право вимагати відшкоду­вання всіх заподіяних прострочкою збитків; б) ризик випад­кової загибелі предмета зобовязання переходив на винну в прострочці сторону. Наприклад, раб був переданий в найм на 5 днів. За спливом зазначеного строку боржник раба не повернув, а на шостий день раб помер без вини боржника. За загальним правилом боржник не повинен був би нести відповідальність за смерть раба, але оскільки він знаходився в прострочці, то збитки від випадкової загибелі предмета зобовязання (смерть раба) повинен був нести боржник; в) кредитор міг відмовитися від прийняття виконання, якщо воно втратило для нього інтерес.

Порушити строк виконання зобовязання міг і кредитор (наприклад, відмовився прийняти виконання без поважної причини). У такому разі для кредитора також були нега­тивні наслідки. Він зобовязаний відшкодувати заподіяні неприйняттям збитки. Після прострочки кредитора борж­ник відповідає тільки за навмисне заподіяні збитки, а не за просту вину (Д. 18.6.18). Ризик випадкової загибелі речі та­кож переходить на кредитора, що знаходиться в прострочці.

5. Виконання повинно суворо відповідати змісту зобовязан­ня. Зобовязання слід виконувати відповідно до умов дого­вору. Без згоди кредитора воно не може виконуватися час­тинами (якщо це не передбачено договором), достроково, не допускається заміна предмета зобовязання. Будь-які відхилення від змісту зобовязання допускалися лише зі зго­ди кредитора.

Наслідки невиконання зобовязань

У звязку із зростанням ролі зобовязань у цивільному обо­роті і господарському житті приділяється більше уваги до фактів порушення їх. Будь-яке порушення умов договору чи іншого зобовязання зумовлювало певне порушення ритму господарського життя, дезорганізовувало цивільний оборот Тому наслідки невиконання зобовязань ретельно регламен­тувалися римським правом.

Невиконанням або неналежним виконанням зобовязан­ня визнавалося порушення умов договору або однієї з наве­дених вище вимог до виконання. Наприклад, якщо договір не виконаний в зумовлений строк — це невиконання, якщо ж виконаний з прострочкою — неналежне виконання. На­слідки в обох випадках наступали однакові, їх могло бути два — або відповідальність боржника, або звільнення його від відповідальності.

Відповідальність боржника за невиконання або неналеж­не виконання зобовязання наставала лише за наявності спеціальних умов — вини і наявності збитків. При відсут­ності хоча б однієї з цих двох умов відповідальність не на­ставала.

Відповідальність у римському праві ґрунтувалась на прин­ципі вини: є вина — є відповідальність, немає вини — немає відповідальності. Отже, відповідальність боржника за неви­конання або неналежне виконання зобовязання наступала лише за наявності вини з його боку. Якщо зобовязання не було виконано або виконано неналежне, проте в цьому не було вини боржника, він відповідальності не ніс.

Римські юристи розуміли вину як недотримання поведін­ки, що вимагається правом. Юрист Павло писав: «Якщо особа дотримувалась всього, що треба..., то вина відсутня» (Д.9.2 30.3). Іншими словами, вина трактувалась як проти­правна поведінка. Сучасна теорія розрізняє власне вину і протиправну поведінку.

Римське право знало дві форми вини: а) умисел — dolus, коли боржник передбачав настання результатів своєї пове­дінки і бажав їх настання; б) необережність, необачність — culpa, коли боржник не передбачав результатів своєї пове­дінки, проте мав би передбачити їх. За словами Павла: «Вина наявна тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено уважною людиною» (Д.9.2.31).

Необережність буває різного ступеня — груба і легка.

Груба необережність — culpalata — це невияв тієї міри піклування, уваги, дбайливості, обережності, яку звичайно виявляють нормальні люди. Ульпіан писав: «Груба вина — це надзвичайна недбайливість, тобто нерозуміння того, що всі розуміють» (Д.50.16.213.2). За своїм значенням груба вина прирівнювалася до умислу. Юрист Нерва стверджував, що «надміру груба вина є умислом» (Д.16.3.32).

Легка необережність — culpalevis — визначалася порівнян­ням поведінки будь-якого «хорошого», дбайливого, доброго господаря з поведінкою боржника. Якщо поведінка борж­ника поступалася дбайливості господаря, вона була виною, але легкою виною. Римські юристи розробили модель тако­го доброго, турботливого, дбайливого господаря, поведінка якого була еталоном для визначення вини боржника. Таку вину називали ще culpalevisinabstracto — виною за абстрактним критерієм, тобто мірою для порівняння слугувала якась абстракція, невизначеність.

Крім того, римське право знало ще один ступінь — culpainconcrete — конкретну вину, її визначали порівнянням ставлення особи до власних і чужих справ (речей) Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гірше, ніж до своїх, то наявна була конкретна вина. Як приклад конкретної вини в джерелах наводяться відносини товаришів між собою. Якщо товариш відносився до справ товариства як до власних, його поведінка була бездоганною, якщо гірше — винною (Д. 17.2.72).

За умисел і грубу вину (необережність), відповідальність наступала без будь-яких винятків, а за легку необережність (недбайливість) — не завжди. Остання залежала від того, в чиїх інтересах було укладено договір. Якщо в інтересах борж­ника, то він зобовязаний був виявляти максимум дбайли­вості, уваги і тому відповідав і за легку вину. Наприклад, одержавши за договором позички в тимчасове і безоплатне користування чужу річ, боржник зобовязаний був виявити підвищену увагу до її схоронності. Якщо ж річ зіпсувалася або загинула, то він відповідав за найменшу необачність, найлегшу недбайливість і необережлість.

У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, ї яких боржник ніякої вигоди не мав, відповідальність насту­пала лише за грубу вину. Наприклад, у договорі схову той, хто зберігав річ, ніякої вигоди не мав, оскільки цей договір у римському праві був безоплатним. Отже, якщо псування або загибель речі, переданої на схов боржнику, наставали не в результаті його умислу або грубої вини, він відповідаль­ності не ніс.

При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересі відпо­відальність боржника наступала за будь-яку вину

Із загального правила про відповідальність за вину в рим­ському праві були винятки. Власники заїжджих дворів, го­телів і кораблів несли підвищену відповідальність за пропа­жу, загибель речей, переданих їм на схов. Вони відповідали без вини, тобто за випадкову загибель — безвинна відпові­дальність. Претор поклав на цих осіб підвищену відпові­дальність у звязку з грабіжництвом, розбоєм і піратськими нападами, що почастішали, оскільки в деяких випадках співу­часниками, організаторами могли бути зазначені особи.

У розвиненому римському праві відповідальність боржни­ка за невиконання або неналежне виконання зобовязання наступала в разі неодмінної умови, коли неправомірна по­ведінка боржника заподіяла майну кредитора збитки, тобто внаслідок невиконання або неналежного виконання зобо­вязання майнові інтереси кредитора порушені і він мав певні збитки

Спочатку відповідальність боржника мала особистий ха­рактер його карали фізично (били різками, садо­вили в боргову яму, башту або навіть тюрму). Закони XII таблиць доносять до нас картину жахливих покарань, що застосовувались до несправних боржників. У таблиці III розповідається, що кредитор мав право посадити боржника в тюрму на 60 днів. Протягом цього строку його двічі виво­дили в базарні дні до претора на комісії, оголошуючи при цьому суму боргу, яку він заборгував. Якщо ніхто не вияв­ляв бажання сплатити за нього борг і викупити його на сво­боду, на третій базарний день боржника страчували або про­давали за Тібр, тобто в рабство. Ця ж таблиця проголошува­ла «У третій базарний день хай розрубають боржника на частини. Якщо відсічуть більше або менше, то хай це буде їм виною»

З розвитком товарообігу римляни дійшли висновку, що покарання боржника навіть смертю не відшкодовує заподі­яних кредитору майнових збитків. Набагато краще і вигід­ніше замість фізичної розправи примусити боржника до відшкодування заподіяних збитків, відповідати власним май­ном. Так, особиста відповідальність замінюється майновою, за якою боржник відповідає своїм майном. У приватному праві вона посіла усталене місце.

Майнова шкода (збитки) є обчислене в грошах будь-яке змен­шення наявного майна та інше ущемлення майнового інтересу однієї особи, заподіяне протиправними діями іншої особи. По­няття шкоди в римському праві складалося з двох елементів: a) damnumemergens — позитивна втрата; б) lucrumcessans — втрачена вигода. Ульпіан вважав, що слід ураховувати не тільки позитивну втрату, а й втрачену вигоду (Д-13.4.2.8).

Позитивна втрата — будь-яке зменшення наявного май­на; втрачена вигода — неодержання передбачуваного доходу (наприклад, вбитий раб-співак, раб-художник). Зменшення майна рабовласника на вартість одного раба — позитивна втрата, проте раб приносив його власнику певну вигоду своїм талантом, якого рабовласник позбавився — це втрачена вигода.

Розмір шкоди визначався в грошах з урахуванням конк­ретних обставин, часу і ринкової конюнктури. Боржник ніс „відповідальність в обсязі заподіяної шкоди

У приватному праві на визначення обсягу відповідальності боржника не впливає ступінь його вини. Вона має значення лише для встановлення відповідальності боржника або звільнення його від відповідальності. Наявність легкої вини дає підстави притягти до відповідальності позичальника за договором позички, але звільняє від відповідальності того, хто зберігав її. Обсяг встановленої відповідальності боржни­ка не залежить від ступеня вини. Він несе однакову відпо­відальність за умисел, грубу і легку вину.

Крім того, важливо враховувати ще один момент. Відпо­відальність однакова за будь-яку вину. А якщо немає вини, але є відповідальність? У якому випадку вона буде більш суворою — за грубу вину чи за умисел, легку вину чи без вини? Обсяг її завжди буде однаковим (за будь-яку вину і без вини) — в розмірі заподіяної шкоди. Однак підвищена, більш сувора відповідальність буде у випадках, коли вона настає без вини. Відповідальність за вину природна, зако­номірна. Коли ж вона настає без вини — це важко усвідом­люється, здається несправедливою, а тому більш суворою.

Теорія відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобовязання та інше протиправне заподіяння шкоди чужому майну, розроблена римськими юристами, виявилась настільки життєздатною, що збереглася в своїй основі і в сучасному праві.

Римське приватне право знало дві підстави звільнення боржника від відповідальності за невиконання або неналеж­не виконання зобовязання: випадок і нездоланна сила.

Випадок — casus — це спеціальний правовий термін для позначення загибелі речі або іншої неможливості виконати зобовязання без вини боржника. Іншими словами, це збіг обставин, за яких немає вини боржника, проте виконати зобовязання неможливо.

За загальним правилом за випадок боржник відповідаль­ності не несе (за винятком капітанів кораблів, господарів заїжджих дворів і готелів). Джерела стверджують: casusanullopraestatur — за випадок ніхто не відповідає.

Нездоланна сила (непереборна сила) — vismajor — дії сти­хійних сил природи, які неможливо ні передбачити, ні усу­нути. Загибель речі або інша неможливість виконання зобо­вязання, що настала внаслідок дії нездоланної сили, звільняє боржника від відповідальності.

Забезпечення зобов’язань

Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобовязан­ня було виконане реально і в установлений строк. У випад­ку його невиконання боржником кредитор має право по­вернути стягнення на його майно. Проте кредитор воліє бути

впевненим як в реальному і своєчасному виконанні самого зобовязання, так і в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних невиконанням зобовязання. Крім того, він хоче мати правові засоби, які б примушували боржника до добровільного і своєчасного виконання зобовязання на­станням негативних для нього наслідків.

Римляни розробили досить широку систему правових за­собів забезпечення зобовязань, основними з яких є: завда­ток, неустойка, застава, порука.

Завдаток — агга — грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона — боржник (найчастіше покупець) дає другій стороні — кредитору (продавцю) в момент укладення дого­вору. Спочатку завдаток відігравав роль доказу факту укла­дення договору. Без нього договір не втрачав свого юридич­ного значення, проте завдаток підтверджував вірогідність договору. Штрафну функцію він набував уже в епоху Юстініана, який встановив її указом від 528 р. Ця функція поля­гала в примусі боржника до виконання зобовязання — агга poenalis. При забезпеченні зобовязання завдатком боржник втрачав його, коли відмовлявся від виконання. Кредитор, який відмовився від договору, зобовязаний був повернути завдаток у подвійному розмірі. При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався як частка платежу за зобо­вязанням.

Неустойка — stipulatiopoena — визначена в договорі гро­шова сума, яку боржник зобовязаний був виплатити креди­тору в разі невиконання або неналежного виконання зобо­вязання. Вона укладалась у формі стипуляції і мала харак­тер акцесорного (додаткового) договору. Тому, якщо основ­ний договір за яких-небудь причин виявлявся недійсним, визнавалась недійсною і неустойка.

У разі невиконання зобовязання кредитор мав право ви­магати або виконання зобовязання, або виплати неустой­ки. Витребування виконання зобовязання і виплати неус­тойки допускалось лише як виняток (так звана кумулятивна неустойка).

Застава — pignus, hypotheca — право на чужу річ. Викла­дається у відповідному розділі

Припинення зобовязання, крім виконання

Нормальним способом припинення зобовязань є його виконання. Проте в діловому житті зустрічалися випадки, коли зобовязання могло припинитися, крім вико­нання: новація, залік, смерть однієї із сторін в особистих зобовязаннях, які були тісно повязані з особою кредитора або боржника, випадкова неможливість виконання зобовя­зання.

Новація — novatio — це договір, який відміняв дію раніше укладеного договору і породжував нове зобовязання. Нова­ція погашала дію раніше існуючого зобовязання за умови, що: а) новація укладалась саме з цією метою — погасити попереднє зобовязання; б) у ньому був новий елемент по­рівняно з попереднім зобовязанням. Цей новий елемент міг виразитися в зміні підстав (наприклад, борг із позики пере­творювався в борг купівлі-продажу), змісту (замість переда­вання речі в найм вона вважалась переданою в позичку) тощо. Якщо ж змінювалися сторони в зобовязанні, то це вже була поступка вимогою або переведення боргу.

Залік — compensatio. У господарському житті інколи скла­далось так, що між одними і тими самими субєктами вини­кало кілька зобовязань і при цьому деякі з них були зуст­річними. Наприклад, Тіцій продав Люцію земельну ділянку з відстрочкою платежу на рік за дві тисячі динарій. Протя­гом цього року у Тіція виникла гостра потреба в грошах. Вимагати від Люція сплати боргу він не міг, оскільки строк платежу ще не настав. Тіцій попрохав у Люція одну тисячу динарій в борг на півроку. Договір було укладено. Отже, між субєктами виникло два зобовязання, обидва грошові, обидва «спілі» — строк платежу за обома зобовязаннями наставав приблизно одночасно. Обидва зобовязання зустрічні, бо права вимоги, що випливають з них, взаємні — кредитор за першим зобовязанням має право вимоги до боржника, а за другим — боржник має право вимоги до кредитора.

При остаточному розрахунку за такими зобовязаннями застосовувався взаємний залік. Люцій заборгував Тіцію дві тисячі динарій, проте Тіцій також заборгував Люцію одну тисячу динарій. Тому немає потреби здійснювати повні роз­рахунки за обома зобовязаннями, можна скористатися за­ліком. Люцій сплачував Тіцію тільки одну тисячу динарій, оскільки мав право вимагати сплати не двох тисяч, а з ура­хуванням і свого боргу. Таким чином, обидва зобовязання погашалися одночасно і припинялися невиконанням.

Для застосування заліку необхідно було дотримуватися вста­новлених правил: а) вимоги зустрічні; б) дійсні; в) однорідні (гроші на гроші, зерно на зерно тощо); г) «спілі», тобто за обома зобовязаннями наставав строк платежу; д) безспірні. За загальним правилом смерть однієї із сторін не припи­няє зобовязання, оскільки на спадкоємців переходять як права, так і борги. Проте у випадках, де особистість борж­ника має особливе значення (наприклад, аліментні зобовя­зання), смерть аліментозобовязальної особи (аліментоправомочної) припиняє зобовязання. Крім того, тут слід заува­жити, що борги, які випливали з деліктів, також не перехо­дили в спадщину. Проте, якщо внаслідок делікту спадкоємці збагатилися, збагачення підлягає вилученню, до складу спад­щини воно не повинно було входити. Хоча за сам делікт спадкоємці відповідальності не несли (Д.3.6.5).

Зобовязання також припиняється, крім виконання, якщо наставала випадкова неможливість виконання — іmpossibilium. Вона могла бути фізичною і юридичною. Фізич­на наставала тоді, коли предмет зобовязання випадково гинув, а юридична —коли предмет зобовязання вилучався з обігу. Наприклад, укладено договір про продаж раба, проте після його укладення раба викупили на свободу. Наставала юридична неможливість виконання, оскільки проданий раб став вільним, а вільна людина не може бути предметом обігу.

Скачать архив с текстом документа