Загальнодидактичні традиції створення навчальної літератури
СОДЕРЖАНИЕ: Погляди на склад навчальної літератури: їх традиції та розвиток. Завдання навчальної літератури. Можливість пристосування книжки для читання до місцевих умов. Вимоги до створення навчальної книги, їх класифікація. Основні типи навчальної літератури.Загальнодидактичні традиції створення навчальної літератури
(реферат)
План
Вступ
1. Погляди на склад навчальної літератури
2. Вимоги до створення навчальної книги
3. Типи навчальної літератури
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Формування сучасних вимог до навчальної книжки, у якій відображається певний зміст освіти, історично безпосередньо повязане із поглядами на призначення і зміст книжки для читання як дидактичне явище другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Cаме такого роду література виникла раніше за всі інші типи навчальних книжок. В ній реалізуються завдання загальноосвітнього характеру і тому зачіпаються проблеми викладання всіх шкільних навчальних предметів.
Це припущення підтверджує і С.І. Миропольський, який пише: “Книжка для читання у народній школі, за справедливим зауваженням Кера, повинна слугувати підгрунтям і центром всього навчання. Якщо справедливо, що мета школи полягає не тільки у тому, щоб повідомити учневі ті або інші відомості, знання або вміння, але й дати йому загальну освіту; якщо далі народна школа повинна спонукати і надавати засоби для самоосвіти учням; якщо, нарешті, свідоме читання повинно бути першим і найголовнішим знаряддям для досягнення цієї мети, то питання про книжку для читання справедливо є найбільш життєвоважливим питанням для народної школи” [6, с.23]. До слова: автор вважає не зовсім вдалим словосполучення “книжка для читання” (антонім – “книжка не для читання”), але користується ним як аналогом німецького “Zesebuch” або французького “Zіvre de lecturе”.
Першопрохідцями у створенні моделі книжки для читання можна вважати німецьких педагогів Кера та Любена, які основним завданням початкової школи вважали вивчення рідної мови. Тому системи вимог до книжки для читання кожного автора мають переважно лінгвістичний характер. Звертаючись до цих особливостей книжки для читання і акцентуючи увагу саме на доборі доступних дитині текстів, написаних зразковою мовою, вищезгадані автори наголошують і на окремих методичних аспектах побудови такої навчальної книжки [1].
1. Погляди на склад навчальної літератури
Німецькі традиції створення навчальної книжки для народних шкіл були покладені в основу вітчизняних книжок для читання. Як відомо, “Рідне слово” К.Д.Ушинського в своїй першооснові теж грунтувалося на методиках і підходах кращих німецьких педагогів Фріза, Шерра. Але для вітчизняної школи цього було замало, оскільки методичні положення стабільної німецької педагогіки не могли повністю задовольнити її потреби. До того ж методологія нової педагогіки, яка у 70-х – 80-х роках ХІХ століття суттєво змінювала і саму німецьку школу з її методикою. Вона вимагала створення нової дидактичної теорії і відповідної концепції навчальної книжки й для вітчизняної народної школи. Узагальнюючи пошуки вітчизняних методистів, слід відзначити, що народжувалася нова концепція книжки для читання на практичній основі, шляхом авторського пошуку. Серед праць, які розкривали зміст і результати таких пошуків, привертають увагу статті Л.Поливанова, Д.Ізвєкова, В.Пекарського. Особливо слід виділити дослідження В.І.Водовозова, С.І. Миропольського. Посилаючись на праці своїх попередників і сучасників, аналізуючи власні спостереження і досвід, вони пропонують таку систему вимог до книжки для читання, яка сформувалася на грунті вітчизняної педагогіки [6].
Відзначаючи ґрунтовність поглядів В.І. Водовозова на проблему дидактико-методичних засад книжки для читання, С.І. Миропольський аналізує одну з найбільш популярних і розповсюджених на той час – “Наш друг” М.О. Корфа. При цьому він висловлює і систему власних поглядів на зміст, структуру, завдання такої навчальної літератури. Серед них:
1) відповідність характеру книжки умовам і вимогам “нашої народної школи”, самостійність і оригінальність підходів автора;
2) незважаючи на те, що книжка для читання повинна відбивати своїм змістом потреби життя, вона не повинна мати вузькоутилітарний характер;
3) пристосування книжки до непідготовленого вчителя є недоцільним; у звязку з цим поєднання у одній книзі матеріалу для читання учнів і методичних матеріалів для вчителя «…не можна визнати доречним і педагогічно виправданим, а таку багатофункціональність книжки нормальною і такою, що відповідає справі»;
4) не можна вважати за доцільне дрібязкову методичну опіку вчителя, коли обовязково рекомендуються навіть певні незначні прийоми роботи з книжкою, а також подається детальний розрахунок статей за їх кількістю та обсягом, бо це “...сковує вчителя, призводить до механічного одноманіття і суперечить індивідуальним умовам школи”;
5) зміст не повинен містити зайвого матеріалу, але до нього слід включати статті з вітчизняної історії, географії і “особливо освітній поетичний елемент”;
6) розміщення матеріалу у книзі для учнів повинно здійснюватися у відповідності до певного плану, зокрема, за концентричним принципом;
7) слід добирати “зразкові” статті, не позбавлені цікавості, картинності;
8) мова дібраних літературних творів повинна бути чистою, без домішок місцевих слів та виразів;
9) пропоновані у посібнику вправи мають становити систему і за змістом повязуватися із статтями для читання;
10) застосування “метода помилок” у письмових вправах є недоцільним, непедагогічним [5, 439].
Звернемо увагу на те, що С.І. Миропольський зупиняється і на питанні про можливість пристосування книжки для читання до місцевих умов. Це повязано із аналізом книги “Наш друг”. Він позитивно характеризує спробу Корфа запропонувати вчителям розробки бесід із врахуванням місцевих умов, але водночас зауважує, що “...з цією метою неможливо написати методичне керівництво для вчителів”, оскільки “...місцевий елемент тому і є місцевим, що він у кожній місцевості свій; ...можна дати тільки загальні вказівки, надавши можливість кожному вчителеві самостійно вести свою справу. Не можна не висловити щодо цього жаль, бо розробка місцевих елементів освіти в наших школах поки що не існує; для цього потрібні музеї, колекції та інше, про що ми поки що тільки мріємо; але не можна не подякувати тим педагогам, які не обмежуються мріями, прагнуть відповідно до своїх сил і засобів впровадити цю достойну ідею в життя” [5, с.92]. Таким чином, підтримуючи ідею національного підручника, втілену на практиці М.О. Корфом, С.І. Миропольський виступає проти її не зовсім, на його погляд, досконалої реалізації, проти спроби універсалізувати такі матеріали у одному підручнику.
Як бачимо, поєднання книжки для учнів і для вчителів сприймається вже як обєктивна необхідність. Саме тому крім питань її змісту, структури (звязок з життям, без вузької утилітарності, народність, включення у зміст матеріалів з вітчизняної історії та географії, відповідність програмі, системність викладу змісту, літературна мова, наявність системи вправ, повязаних із статтями для читання), С.І.Миропольський велику увагу звертає на книжку для вчителя. Він бачить її такою, яка б забезпечувала не дрібязкову опіку вчителя, а надавала простір у педагогічній діяльності на основі знання основних дидактичних закономірностей як таких та дидактики рідної мови та читання у народній школі.
Д.Д. Семенов, учень і співавтор К.Д. Ушинського, поглиблює теорію навчальної книжки, узагальнюючи і розвиваючи погляди своїх попередників С.І.Миропольського, М. Весселя, Л. Поливанова, Д.Ізвєкова, В.І. Водовозова. Він грунтовно проаналізував діючі книжки-комплекси “Книжка для читання” – “керівництво для вчителя”, виділив в них найбільш цінні для дидактики в цілому і для методики мови й читання положення. У Семенова книжка для читання має загальноосвітній характер, тобто набуває статусу значно вищого, ніж просто підручник з певного навчального предмета, оскільки “...елементарна школа є перш за все загальноосвітньою школою, і, відповідно, повинна переслідувати загальноосвітню мету;… вона повинна бути вільною від будь-якої тенденційності і проведення через неї односторонньої пропаганди яких би то не було партій; … найголовніше завдання школи – зробити людину людиною, бути майстернею гуманності …, книжка для читання повинна стати, так би мовити … центром і основою навчального курсу елементарної школи, у якій немає місця вивченню окремих галузей людських знань” [9, с.201]. Таким чином, всі положення, висловлені автором, можна розглядати як універсальні.
2. Вимоги до створення навчальної книги
Д.Д. Семенов поділяє книжки для читання на такі групи за характером змісту і напрямком: релігійні (мета – релігійна пропаганда); політичні (мета – розвинути громадянські почуття, любов до царя та Батьківщини); формальні (мета – елементарне навчання); реальні (мета – дати практичні відомості, які допоможуть пристосуватися до життя і досягнути матеріального добробуту); загальноосвітнього характеру та спеціального призначення (для певного типу шкіл, для дівчат) [9]. Практика розвитку вітчизняної народної школи довела і продовжувала доводити неспроможність забезпечити достатній рівень освіти через реакційно налаштовані релігійні книжки для читання. Не відповідали потребам часу книги для читання формального і реального типу, оскільки вони швидко застарівали і не задовольняли зростаючі потреби суспільства, хоч і були актуальними і корисними у певний час і у певних умовах. Найбільш корисним типом книжки для читання в народній школі, на думку В.В. Семенова, слід вважати елементарні та загальноосвітні книжки, а з огляду на позицію більшості педагогів, які розробляли цю проблему теоретично і були авторами книжок для читання, найбільш доцільний тип – загальноосвітній.
Таку думку, зокрема, обстоює наш співвітчизник М.Олесницький, екстраординарний професор Київської Духовної Академії, автор підручників з педагогіки. Він стверджує, що через добре складені книжки для читання забезпечується для учнів у народній школі загальна освіта, “…яка може бути повідомлена на цій найнижчій ланці навчання, і яку даремно окремі педагоги прагнуть впровадити через збільшення кількості навчальних предметів. У “Книжці для читання” повинно бути рівномірно звернено увагу на формування всіх душевних сил дитини” [7, с.221]. Автор виступає проти однобічності у доборі і створенні книги зорієнтованої на розвиток памяті та мислення, а потім – на формування фантазії та почуттів. У зв’язку з цим Олесницький висловлюється і щодо спрямованості змісту книги для читання: “Як усі навчальні предмети поділяються на історичні і природничі, так і зміст “Книги для читання” повинен бути рівномірним поєднанням історичного та природничого елементів: він має знайомити дітей як з предметами і явищами природи, так і із стосунками між людьми, ставленням до природи і до Бога. Від всієї “Книги для читання” повинно віяти духом справжнього християнства, народної і класичної освіти, … вміщені в ній статті повинні бути зразковими – і за змістом, і за напрямком, і за формою. Хоч вони і мають бути пристосовані до віку й здібностей учнів, але в силу людського характеру свого вони повинні бути достойні для читання і дорослою людиною”[7, с.223]. Щоб досягнути належного ефекту, тобто забезпечити загальноосвітній характер впливу на учня, книга для читання, на думку М.Олесницького, повинна відповідати таким вимогам:
1) не вміщувати тексти, які є штучною підробкою щодо дитячої мови, тону;
2) включати в зміст “побутовий елемент”;
3) ґрунтуватися на “національному (читай “народний”, “російський” – В.В.) елемент”; (ознайомлення з Вітчизною, країною, добір статей і поезій з вітчизняної літератури);
4) обовязково реалізовувати “релігійно-моральний елемент” (але не стільки у вигляді настанов та моральних правил, скільки через характер і спрямованість статей).
Серед загальних вимог до такого типу літератури Олесницький називає такі: розміщення змісту книги за певним планом та у певній системі; його відповідність природі дитячої душі (зміна матеріалу і забезпечення прогресу від простого до складного); групування змісту не за розділами, а концентрично: “спочатку говорять про більш близьке і відоме (про школу, товаришів, сімю, будівлі тощо), а потім виводять дітей в поле, на луки, у ліс, надалі знайомлять дитину з Батьківщиною тощо” [7, с.223]; поступове ускладнення форми літературних творів – від коротких оповідань і віршів, коротких описів, байок, казочок, загадок, прислівїв до більш складних та докладніших описів, оповідань, серйозних віршів, серйозних прозових і поетичних творів; таким же чином ускладнюється і стиль книги.
Слід також звернути увагу на ще одну проблему, яка стосується змісту освіти в цілому та змісту навчальної книги зокрема. Виникла вона у звязку із обговоренням типової вже для середньої школи проблеми – перевантаження учнів. У 80-х роках ХІХ століття піднімається питання невиправданого перенасичення змісту освіти, що особливо яскраво проявляється у навчальних програмах та підручниках. Цей недолік був притаманний і окремим книжкам для читання та іншим навчальним книгам народних шкіл. Аналізуючи діючі у жіночих початкових школах книги для читання, Г.Когутовський відзначає, що основним їх недоліком є відсутність таких текстів для читання, які б “ … були здатні, якщо не відразу, то хоча б через певний час розбудити самосвідомість читача і пробудити в ньому думки про його призначення й майбутнє становище у суспільстві”, натомість “… більша частина з них складена з метою повідомити учням відомості про оточуючу природу і життя людини; вони мають характерний відбиток свого часу: більшість проникнута духом утилітаризму, за винятком небагатьох” [2, с.220-221]. Автор визнає можливість надання утилітарного характеру певній кількості статей книги для читання за умови, якщо будуть окремо створені підручники для дівчат і хлопчиків.
3. Типи навчальної літератури
Поступове розширення досвіду створення книжок для читання, випробовування їх практикою спричинило і подальший розвиток теорії навчальної книжки. Не заперечуючи викладених вище доцільних дидактичних положень щодо її змісту, організації, спрямованості, принципів побудови, вітчизняні педагоги Т. Лубенець, С. Русова пропонують свої власні міркування, які доповнюють теорію навчальної книжки. Так, Т. Лубенець виділяє такі типи книжок для читання, поклавши в основу характер групування статей в них:
1) “… ті книжки, у яких статті розміщено не за тематикою, а за формою” (спочатку легкі, короткі, з більш простим і зрозумілим викладом, а потім – складніші за кожним з цих показників);
2) ті книжки для первинного читання, матеріал яких розміщено за порами року у чотирьох великих самостійних розділах;
3) “… книжки, в яких навчальний матеріал розподілено на різні розділи залежно від поглядів та переконань авторів книги”;
4) книжки, у яких “… матеріал розміщено із врахуванням поступового розширення кругозору дітей, які вперше почали навчання” [4, с.197].
Щодо змісту, Т.Лубенець вважає: “…у книжки для читання повинні увійти статті найрізноманітнішого характеру; сприяючи збагаченню учнів знаннями, вони повинні ще впливати і на духовний їх розвиток” [4, с.193]. У книжці для читання обовязково повинні бути присутні казки, пісні, прислівя, загадки. Важливого значення надає Т.Лубенець і методу, що лежить в основі навчальної книжки, і відповідності дидактичним вимогам, віковим особливостям учнів, науковому характеру викладу матеріалу, цікавому змістові та іншим стимулам, які б могли “…зацікавити учнів навчанням, збудити в них допитливість, інтерес і бажання до навчання” [4, с.126]. Одним із таких засобів, які слід впровадити стосовно діючих підручників, Т. Лубенець вважав скорочення часу на вивчення нецікавого, але потрібного матеріалу. Це, на його думку, дозволить підтримати інтерес, не допускаючи нудьги. Він писав:“Тільки елементарна грамотність, само собою, без розвинутої свідомості і спеціальних, із врахуванням місцевості, знань і умінь, за своєю суттю є мертвим капіталом” [4, с.554]. За “Граматикою” цього автора період навчання грамоти тривав тільки 1,5 – 2 місяці, а всі букви вивчалися за 3-4 тижні (крім перших пяти уроків вивчали по 2 букви, а на 16-му уроці – три), що дозволило швидше перейти до більш цікавої і привабливої для дітей діяльності – читання.
Як і К.Д. Ушинський, Т. Лубенець пропонував включати у зміст навчання посильний теоретичний матеріал вже з І класу. На його думку, такий підхід сприятиме не тільки свідомому опануванню конкретними поняттями, але й розвиватиме активність мислення. Продовжуючи таку практику, у свою книгу “Зернятко” (ІІІ клас) він вмістив розділ “Основні закони мислення”, у якому на конкретному матеріалі формував уявлення про подібність, відмінність, судження, означення, умовисновки.
Особливого значення Т. Лубенець надавав ілюстрації: “… зміст художнього малюнка повинен бути доступним розумінню дітей… щоб сприяти впливові художнього твору, пробудити у дітей здатність спостерігати, порівнювати і сприймати, тобто навчити їх читати картину так, як і художньо написану статтю” [4, с.409]. В той же час, як і художній текст, картина та малюнок повинні відповідати певним вимогам. Потрібні такі зображення, “...де дидактизм, надмірне нагромадження деталей і надмірна підкресленість, якщо не відсутні зовсім, то знаходяться у навчальній книзі на задньому плані” [4, с.423]. Глибоко розуміючи психологічний механізм впливу наочності на особистість, Т. Лубенець стверджує, що “...необхідно надати перевагу тим букварям і книжкам для читання, у яких малюнки є художньо правдивими зображеннями, повязаними із розповіддю або статтею, і містяться у порівняно невеликій кількості, так би мовити, пропорційно розмірам сторінки і обсягу книги. Великі малюнки на маленьких сторінках пригнічують сприймання дитини, а маленькі малюнки у незліченно великій кількості в порівнянні із текстом перевантажують і розсіюють увагу. Необхідним є певний проміжок між сторінками, щоб художній твір встиг глибоко вплинути на почуття дитини. Враховуючи все це можна беззастережно рекомендувати тільки ті навчальні книги, у яких картини і малюнки не є суцільним набором, який заміняє фрази і статті” [3, с.5]. Недоцільним є використання таких зображень, які містять “сумнівні” сцени, тобто такі, які зображують життя у приторному світлі, життєво неправдиві, штучні морально-повчальні сюжети, оскільки вони формують у дитини переконання, що у житті завжди перемагає добро, що пізніше може призвести до розчарувань і зневіри. Вчитель повинен памятати, що самостійного розгляду картини чи малюнка у книзі ще недостатньо для того, щоб дитина зробила правильний і глибокий висновок – для цього необхідне керівництво з боку вчителя.
Малюнок або картина, вважає Т. Лубенець, – це такий же засіб для розвитку спостережливості, вміння бачити і порівнювати, як і художній текст, тому вчитель повинен вчити читати його, як і оповідання або казку. Тільки за умови цілеспрямованого сприймання наочності діти навчаться аналізувати художні деталі, сюжет картини, відчувати і розуміти її красу.
Аналізуючи зміст, спрямованість і побудову дитячої книги, С.Русова особливу увагу звертала на її духовні можливості. Вона стверджувала, що: 1) “…кожна книга для дитини повинна бути повною постатей, життя, руху; 2) вона мусить викликати у дитини почуття симпатії до іншої людини, чи до іншого створіння…; усі ці завдання найкраще виконує художня література, справжній художній твір. Не треба жодної сентиментальності, не варто підсолоджувати ані словами, ані змістом, але не треба також і грубіянства вносити як словами, так і змістом;… треба зміцнити її душу величними зразками, треба показувати перед її уявою ті боки життя, які вона може зрозуміти, але не бруднити її голівоньку…; 3) Науково-популярні книжки мусять якнайближче додержуватися наукової правди, найновіших висновків науки, мусять відповідати тим вимогам, які висловлені взагалі до кожної дитячої книжки, і крім того автори їх мусять вживати найпростішу мову, ясну, виразну, без чужомовної термінології” [8, с.45 – 46].
Всі вищезгадані вимоги до книги для читання не можна сприймати як обмежені тільки певним типом підручника. Тип навчальної літератури книжка для читання як дидактичне явище історично виник першим, а оскільки його загальноосвітнє значення обумовило зосередження в ньому відомостей з різних галузей знань, система педагогічних вимог, розроблених стосовно книжок для читання, поступово ставали чинними і для навчальних книжок з інших навчальних курсів і предметів.
навчальний література книга читання
Висновки
Таким чином, в другій половині ХІХ - -на початку ХХ століття в процесі розробки вітчизняними педагогами-автодидактами теорії навчальної книжки були закладені основи таких загальнодидактичних питань, як завдання і спрямованість, структура, вимоги до основних структурних компонентів навчальної книжки, дидактико-методичні вимоги до підручника у початковій школі. Це суттєво вплинуло на подальший розвиток теорії шкільної навчальної книжки в цілому.Разом з тим вивчення тенденцій формування навчальної книжки як дидактичного феномену у різні періоди вітчизняної дидактики дозволяють правильно визначити стратегію сучасного підручникотворення і використати досвід минулих років в сучасних умовах реформування початкової школи.
Список використаної літератури
1. Вихрущ В.О. Дидактична думка в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ століття): проблеми розвитку теорії/ За ред. Л.П.Вовк. – Тернопіль: Підручники посібники, 2000. – 433 с.
2. Журнал Министерства Народного Просвещения. – 1912. – Сер.ХХХVШШ. - №2. – Отд.3. – С.206-224.
3. Лубенец Т.Ф. Обучение русскому чтению по Букварю // Церковно-приходская школа. – 1857. – Кн.4. – С.25-27.
4. Лубенец Т. О наглядном преподавании (Оттиск из Циркуляра по Киевскому учебному округу. – 1911. - №3-4). – К.: тип. тов-ва Кушнарева и Ко , 1911. – С.27-43.
5. Миропольский С.И. К вопросу о книге для чтения в нашей народной школе (по поводу книги для чтения барона Н.А. Корфа Наш друг. СПб, 1871) // Журнал Министерства Народного Просвещения. – 1871. – Ч.CLIX. – Отд.3. – С.46-94
6. Миропольский С.И. Книга для чтения в народной школе // Журнал Министерства Народного Просвещения. – 1872. – Ч.CLIX. – Отд.3. – С.22-94.
7. Олесницкий М. Полный курс педагогики (руководство для женских институтов и гимназий, для высших курсов и для всех занимающихся воспитанием и обучением детей). - Вып.ІІ. Теория обучения. – К.: тип. Г.Т. Корчак-Новицкого, 1887. – 280с.
8. Русова С. Українські дитячі книжки // Світло. – 1913. - №4. – С.43-47.
9. Семенов Д.Д. Избранные педагогические сочинения / Под ред. Н.А. Константинова. – М.: изд. АПН РСФСР, 1953. – 399с.