Захист прав споживачів в Україні

СОДЕРЖАНИЕ: Теоретичні аспекти захисту прав споживачів в Україні. Критерії якості товарів та послуг. Права, обов’язки споживачів. Аналіз законодавства з питань захисту прав споживачів, відповідальність за його порушення. Практика розгляду цивільних справ за позовами.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КРАСНОАРМІЙСЬКИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

Курсова робота

На тему : Захист прав споживачів в Україні

Виконала:

Лозова І.С.

ст.гр. МП-06

ІІІ курсу денного відділення

Красноармійськ 2008

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти захисту прав споживачів в Україні

1.1 Критерії якості товарів та послуг в Україні та світі

1.2 Права і обов’язки споживачів

1.3 Загальна характеристика гарантійних та інших термінів

Розділ 2. Аналіз законодавства з питань захисту прав споживачів в Україні

2.1 Аналіз законодавства України про захист прав споживачів

2.2 Правові гарантії забезпечення належної якості товарів

2.3 Права споживача у разі придбання ним товару неналежної якості

Розділ 3. Напрямки удосконалення законодавства з питань захисту прав споживачів в Україні

3.1 Шляхи подолання проблем застосування законодавства про захист прав споживачів

3.2 Відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачів

3.3 Практика розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів

Висновки

Література

Вступ

Побудова в Україні соціально-орієнтованої економіки виводить на перший план фігуру людини - громадянина, тому забезпечення його прав стає основоположною цінністю в суспільстві. В звязку з цим підвищеної актуальності набувають питання захисту прав споживачів товарів, робіт, послуг. Захист прав споживачів традиційно вважають цивільно-правовим інститутом, тому проблематику захисту прав споживачів розглядають в рамках цивільного права.

Рівень споживання товарів і послуг - це показник якості життя населення, який включає повну вартість споживаних матеріальних благ та послуг (платних, пільгових і безкоштовних), одержаних населенням за рахунок доходів від праці, від власності, підприємницьких доходів, соціальних трансфертів і т.п.

Якість життя - це узагальнююча соціально-економічна категорія, яка являє собою узагальнення поняття «рівень життя» і включає не тільки рівень споживання матеріальних благ і послуг, але і задоволення духовних потреб, здоровя, тривалість життя, умови середовища, що оточує людину, морально-психологічний клімат, душевний комфорт.

Гарантований рівень споживання з боку держави забезпечується:

- стимулюванням виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг;

- введенням у разі потреби нормованого розподілу товарів, якщо немає гарантій їх вільного придбання кожним споживачем;

- введенням компенсаційних виплат, різних видів допомоги і пільг громадянам.

Захист прав споживачів здійснюють спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи і установи, що здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд, інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування згідно із законодавством, а також суди.

Розділ 1. Теоретичні аспекти захисту прав споживачів в Україні

1.1 Критерії якості товарів та послуг в Україні та світі

Конкурентна боротьба має наслідком те, що з двох однакових товарів купують дешевший, а за однакових цін — якісніший. Зрозуміло, що якість завжди була і залишається важливою ринковою характеристикою товару, а оцінка якості товарів споживачами завжди визначатиме стратегію конкуренції промислових фірм.[19]

Якість – це найбільш об’єктивний, узагальнюючий показник наукового, технічного, економічного, соціального, суспільного прогресу.

Одним з важливіших методів управління якістю є стандартизація.

Стандарт – це зразок, модель, еталон, який приймається за вихідний, для зіставлення з ним інших подібних об’єктів.[15]

Правові та організаційні основи стандартизації встановлені Законом України „Про стандартизацію” від 17.05.01. нормативними документами по стандартизації є: Державні стандарти України; галузеві стандарти; стандарти науково-технічних та інженерних товариств; стандарти підприємств; кодекс практика, яка склалася; технічні умови.[8]

Державні стандарти містять обов’язкові і рекомендовані вимоги. До обов’язкових відносяться: умови, які забезпечують безпеку продукції для життя, здоров’я та майна громадян, забезпечують охорону навколишнього середовища; вимоги техніки безпеки та гігієни праці; вимоги і положення, які забезпечують достовірність та єдність вимірів; вимоги, які стосуються відходів. Державні стандарти України затверджуються Держстандартом України.[23]

У період масштабного розвитку торгово-економічного співробітництва між різними країнами виникла необхідність мати такий інструмент, який би гарантував відповідність продукції, яка виготовляється, вимогам стандартів та технічних умов, незалежно від країни – виробника продукції. Таким інструментом в даний час є сертифікація відповідності.

Згідно визначенню Міжнародної організації по стандартизації сертифікація відповідності – це дії, які засвідчують посередництвом сертифіката відповідності або знаку відповідності, що виріб або послуга відповідала певному стандарту або іншому нормативно-технічному документую.

Метою сертифікації продукції, послуг та робіт є:

запобігання реалізації продукції, яка небезпечна для життя, здоров’я та майна громадян та довкілля;

сприяння споживачам у виборі продукції;

створення умов для участі суб’єктів господарювання в міжнародно-економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

В Україні сертифікація продукції поділяється на обов’язкову і добровільну.[20]

Згідно з п. 4 ст.16 Закону України „Про захист прав споживачів” підлягають обов’язковій сертифікації товари, по яким встановлені обов’язкові вимоги відносно безпеки для життя та здоров’я споживачів, їх майна, довкілля.

Сертифікат відповідності – документ, який підтверджує якість товарів і їх відповідність вимогам стандартів та інших нормативних документів, видається органами Держстандарту України.

Перелік продукції, яка підлягає обов’язковій сертифікації в Україні, затверджений Держстандартом України наказом №95 від 30.06.93 і включає сорок розділів: харчова продукція та продовольча сировина, товари легкої промисловості, електропобутове та аналогічне обладнання та багато іншої продукції.[8]

Реалізація та використання товарів (продукція) яка підлягає обов’язковій сертифікації, без наявності сертифікату відповідності забороняться.

Продукція, яка отримала сертифікат відповідності, маркується знаком відповідності. При здійсненні торговельної діяльності відповідність продукції, яка підлягає обов’язковій сертифікації, можливо підтверджувати копіями сертифікату відповідності, які завірені господарюючими суб’єктами, що реалізують продукцію.

Продукція, яка за законодавством не підлягає обов’язковій сертифікації, за ініціативою виробника, продавця, споживача, органів виконавчої влади, громадських організацій може сертифікуватися добровільно. Добровільну сертифікацію можуть проводити як органи, які мають акредитацію на проведення сертифікації, так і фізичні або юридичні особи, які добровільно взяли на себе ці функції.[22]

1.2 Права і обов’язки споживачів

Споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на:

1) захист своїх прав державою;

2) належну якість продукції та обслуговування;

3) безпеку продукції;

4) необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця);

5) відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоровя людей продукцією у випадках, передбачених законодавством;

6) звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав;

7) обєднання в громадські організації споживачів (обєднання споживачів).

Споживачі також мають інші права, встановлені законодавством про захист прав споживачів. Споживачі зобовязані:

1) перед початком експлуатації товару уважно ознайомитися з правилами експлуатації, викладеними в наданій виробником (продавцем, виконавцем) документації на товар;

2) в разі необхідності розяснення умов та правил використання товару - до початку використання товару звернутися за розясненнями до продавця (виробника, виконавця) або до іншої вказаної в експлуатаційній документації особи, що виконує їх функції;

3) користуватися товаром згідно з його цільовим призначенням та дотримуватися умов (вимог, норм, правил), встановлених виробником товару (виконавцем) в експлуатаційній документації;

4) з метою запобігання негативним для споживача наслідкам використання товару - застосовувати передбачені виробником в товарі засоби безпеки з дотриманням передбачених експлуатаційною документацією спеціальних правил, а в разі відсутності таких правил в документації - дотримуватися звичайних розумних заходів безпеки, встановлених для товарів такого роду.[4]

1.3 Загальна характеристика гарантійних та інших термінів

Товари, що надходять у роздрібну торгівлю, повинні мати здатність забезпечувати потреби споживачів упродовж певного проміжку часу. Для цього законодавством передбачено відповідні строки (терміни), зокрема, гарантійні терміни, терміни придатності, терміни експлуатації. [12]

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про захист прав споживачів» виготівник забезпечує нормальну роботу (застосування, використання) товару, в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного терміну, встановленого законодавством, а в разі його відсутності — договором. При цьому гарантійні терміни на комплектуючі вироби мають бути не меншими, ніж гарантійний термін на основний виріб, якщо інше не передбачено законодавством чи договором.

У Законі України «Про захист прав споживачів» не визначаються товари, на які мають обовязково встановлюватися гарантійні терміни. Але, як правило, в обовязковому порядку встановлюють¬ся гарантійні терміни на всю побутову електроніку та іншу складну побутову техніку.

Згідно із ч. 4 ст. 13 Закону України «Про захист прав спожи¬вачів» стосовно товарів, на які гарантійні терміни не встановлено, споживач має право предявити продавцю відповідні вимоги, якщо недоліки були виявлені протягом 6 місяців, а стосовно нерухомого майна — не пізніше 3 років від дня передачі їх споживачеві. І, як правило, гарантійні терміни на складну побутову техніку встановлюються в 1 рік і більше. Водночас інколи встановлювалися гарантійні строки менше 6 місяців, наприклад, щодо взуття та щодо інших виробів, які швидко зношуються.[4]

Гарантійний термін зазначається в паспорті на товар або на його етикетці, чи в будь-якому іншому документі, що додається до товару. Гарантійні терміни обчислюються з дня роздрібного продажу. Однак на сезонні товари (одяг, хутряні вироби, взуття тощо) гарантійний термін обчислюється з початку відповідного сезону, що встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. № 172 «Про реалізацію окремих положень Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до цієї постанови затверджено перелік сезонних товарів, гарантійні терміни за якими обчислюються з початку відповідного сезону, а саме: на одяг, хутряні та інші вироби весняно-літнього асортименту — з 1 квітня, осінньо-зимового асортименту — з 1 жовтня; на взуття зимового асортименту — з 15 листопада до 15 березня; весняно-осіннього асортименту— з 15 березня до 15 травня; літнього асортименту — з 15 травня до 15 вересня.[11]

При виконанні гарантійних ремонтів гарантійний термін збільшується на час перебування товару (роботи, послуги) в ремонті. Зазначений час обчислюється від дня, коли споживач звернувся з вимогою про усунення недоліків. При обміні товару його гарантійний термін обчислюється заново від дня обміну.[13]

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України «Про захист прав споживачів» термін придатності встановлюється для медикаментів, харчових продуктів, виробів побутової хімії, парфюмерно-косметичних та інших товарів, споживчі властивості яких можуть із часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоровя, майна і навколишнього середовища, який зазначається на етикетках, упаковці або в інших документах, що додаються до них при продажу, і який вважається гарантійним терміном. [6]

Законом України «Про захист прав споживачів» передбачений ще один термін — термін служби товару. Так, виготівник зобовязаний забезпечити можливість використання товару за призначенням протягом терміну його служби, передбаченого нормативним документом або встановленого ним за домовленістю із споживачем, а в разі відсутності таких термінів — протягом 10 років. Для цього він має забезпечити технічне обслуговування та гарантійний ремонт товару, а також випуск і поставку для підприємств, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт, в необхідних обсягах і асортименті запасних частин протягом усього терміну виробництва товару, а після зняття з виробництва — протягом терміну служби, в разі відсутності такого терміну — протягом 10 років (ст. 12 Закону).[4]

Гарантійне зобовязання припиняється на загальних підставах передбачених Цивільним кодексом України.

Гарантійне зобовязання не припиняється у разі неможливості виконання такого зобовязання з причини відсутності необхідних для його виконання матеріалів, комплектуючих або запасних частин.[3]

Розділ 2. Аналіз законодавства з питань захисту прав споживачів в Україні

2.1 Аналіз законодавства України про захист прав споживачів

Споживання і справедлива торгівля - один із основоположних принципів будь-якого демократичного суспільства, а захист прав людини як споживача є обєктивною, незворотною закономірністю розвитку та однією з найважливіших ознак такого суспільства.[26]

Розвиток ринкових відносин в Україні на початку 90-х років обумовив необхідність розроблення ефективного механізму захисту прав і законних інтересів громадян-споживачів. Здійснення державної споживчої політики неможливе без відповідного правового регулювання. На сьогодні можна з впевненістю сказати, що в Україні створена і постійно удосконалюється законодавча база в сфері захисту прав споживачів. її розвиток умовно можна поділити на три етапи.[24]

Перший етап розвитку законодавства України про захист прав споживачів розпочався з прийняттям Верховною Радою УРСР 16 липня 1990р. Декларації про державний суверенітет України, яка заклала основоположні принципи побудови незалежної Української держави, її соціально-економічної та правової системи. 12 травня 1991 р. Україна першою серед колишніх республік СРСР прийняла Закон України Про захист прав споживачів (нині діє в редакції Закону від 01.12.2005р.).[1,4]

Наступного року постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1992 р. Про створення Державного комітету України у справах захисту прав споживачів Державну інспекцію України по захисту прав споживачів при Кабінеті Міністрів України було перетворено на Державний комітет України у справах захисту прав споживачів.[6]

Другий етап розвитку споживчого законодавства повязаний з прийняттям Основного Закону - Конституції України. З цього моменту право споживача стало одним з основних прав людини, яке гарантоване Конституцією України. Держава бере на себе обовязок встановлювати для виробників певні вимоги щодо якості товарів та зобовязати виробників, продавців надавати громадянам всю інформацію щодо властивостей запропонованого споживачам товару. Це вона робить шляхом прийняття відповідних законів, створення спеціальних органів з контролю за якістю продукції та захисту прав потерпілих тощо. [21]

В останні роки в Україні простежується тенденція посилення захисту прав споживачів, забезпечення ефективного контролю за якістю і безпекою продукції та усіх видів робіт і послуг, вдосконалення чинного законодавства про захист прав споживачів. З початком нового століття в Україні розпочався та діє третій етап розвитку законодавства про захист прав споживачів.

Державою та урядом України розроблені та прийняті законодавчі акти стосовно визначення основних напрямів державної та соціальної політики у сфері прав споживачів та їх подальшого розвитку.[17]

Безперечно, центральне місце в системі споживчого законодавства займає Закон України Про захист прав споживачів, норми якого складають основний зміст інституту споживчого права. Закон України Про захист прав споживачів є спеціальним комплексним законодавчим актом, який містить особливі методи і способи захисту прав споживачів. Необхідно зазначити, що цей Закон, як і інші нормативні акти з питань захисту прав споживачів, поширюється на всі підприємства, які обслуговують населення; торговельні, сфери послуг, побутового обслуговування, громадського харчування. Тобто законодавством урегульовано всі випадки, де громадянин є споживачем (особою, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати або замовити товари (роботи, послуги) для особистих побутових потреб).[30]

Закон України Про захист прав споживачів поширюється на всіх споживачів, які знаходяться на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення власних побутових потреб. Відповідно до його положень споживач має право вимагати від продавця (виробника, виконавця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товари (роботи, послуги), яку надає продавець (виробник, виконавець). Придбаний товар (робота, послуга) повинен бути якісний і безпечний для життя і здоровя кожної людини.

Даючи характеристику Закону України Про захист прав споживачів треба зазначити, що норми, з яких складається цей закон, є неоднорідними і їх умовно можна поділити на:

- організаційно-правові, які визначають повноваження органів державної виконавчої влади, обовязки і відповідальність службових осіб органів у справах захисту прав споживачів та їх правовий захист (ст. ст. 5-7, 9, 10, 10-1);

- правовстановлюючі норми, які визначають права споживачів - переддоговірні, договірні та права у разі порушення умов договору (ст. ст. З, 11-16, 18-20);

- правозобовязуючі норми, які зобовязують продавців, виконавців, виробників забезпечити дотримання певних вимог щодо якості товарів (послуг, робіт), безпеки, гарантійних термінів до вступу в договірні відносини із споживачами (ст. ст. 12, 13);

- праворегулюючі норми, які регулюють відносини, що виникли між продавцями (виконавцями) і покупцями (замовниками) як сторонами договору, та визначають правові наслідки порушення прав споживачів (ст. ст. 14, 15, 17, 20, 23);

- правозахисні норми, які встановлюють організаційно-процесуальні способи захисту порушених прав споживачів (ст. ст. 8, 9, 24).

Такий поділ правових норм сприяє раціональному застосуванню, а також подальшому структурному вдосконаленню законодавства про захист прав споживачів.[13]

Особливе значення в системі споживчого законодавства мають норми ЦК України, які встановлюють правила укладення договорів купівлі-продажу, підряду, перевезення, схову, страхування та інших договорів у сфері торгівлі та побутового обслуговування, юридичну відповідальність за неналежне їх виконання чи невиконання. [3]

Кодекс України про адміністративні правопорушення також містить норми, які встановлюють засоби адміністративного регулювання у сфері захисту прав споживачів, а саме - перелік адміністративних правопорушень в сфері торгівлі, громадського харчування, послуг, та відповідні санкції.[7]

ГК України визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між субєктами господарювання, а також між цими субєктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, тобто і ті відносини, що виникають між субєктами споживчого права. [2]

В Законі України Про захист прав споживачів та інших законодавчих актах у сфері захисту прав споживачів можна виділити певні визначальні принципи, характерні для побудови їх правових норм, зокрема:

- встановлення державних обовязкових вимог до якості товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування населення;

- пріоритету законодавчого регулювання над договірним у відносинах між продавцями (виконавцями) та покупцями (замовниками);

- встановлення додаткових обовязків для продавців (виробників) та привілеєвих прав для споживачів-покупців (замовників) порівняно із загальними засадами цивільного законодавства;

- встановлення спеціальних способів захисту прав споживачів органами у справах захисту прав споживачів та обєднаннями споживачів, а також спрощеного судового захисту.

Існування цих принципів обумовлене необхідністю посилення захисту безпосередніх споживачів товарів і послуг в сучасних умовах бурхливого розвитку науково-технічного прогресу та підприємництва, що нерідко супроводжується випуском неякісних товарів, в тому числі небезпечних для життя і здоровя людей. Саме наявність цих принципів в правових нормах дає підстави стверджувати про формування в Україні комплексного правового інституту споживчого права.[25]

2.2 Правові гарантії забезпечення належної якості товарів

Одним із основних конституційних прав громадянина, реалізація якого вимагає встановлення певних гарантій, є право споживачів на придбання товарів належної якості. [18] Так, відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоровя довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення; така інформація ніким не може бути засекречена.[1]

Проголошення Конституцією України права громадян на безпечне для життя і здоровя довкілля та на інформацію про якість харчових продуктів і предметів побуту (товарів) зобовязує державу, органи місцевого самоврядування створити організаційно-правові, соціально-економічні та примусово-владні гарантії забезпечення цього права. Водночас усі громадяни і юридичні особи зобовязані дотримуватися встановлених правил, що забезпечують дотримання означеного права. Таким чином держава встановила певні гарантії, і усі закони та інші нормативно-правові акти мають відповідати наведеній конституційній нормі.[27]

Право громадянина на безпечне для життя довкілля і на інформацію про якість товарів є соціально-економічним правом, оскільки його реалізація можлива, насамперед, завдяки відповідному рівню матеріального виробництва та соціальних відносин у суспільстві. Обєктивна інформація сприяє вибору покупцем якісного товару. Відповідно до ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів» споживач має право на одержання необхідної, доступної та достовірної інформації про товари, що забезпечує можливість їх компетентного вибору. Така інформація про товари має містити: назви нормативних документів, яким повинні відповідати товари; перелік основних споживчих властивостей товарів, а щодо продуктів харчування — склад, калорійність, вміст шкідливих для здоровя речовин, порівняно із обовязковими вимогами нормативних документів, і протипоказання щодо застосування; ціну та умови придбання; дату виготовлення; гарантійні зобовязання виготівника; правила та умови ефективного використання товарів; термін служби (придатності) товарів, відомості про необхідні дії споживача після його закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій; найменування та адресу виготівника; відомості про сертифікацію, якщо вона є обовязковою.[4]

Така інформація доводиться до відома споживачів виготівником (продавцем) у технічній документації, що додається до товарів, на етикетці, а також маркуванням чи іншим способом, прийнятим для окремих видів товарів. Якщо ж надання недостовірної або неповної інформації про товар та про виготівника спричинило придбання товару, який не має потрібних споживачеві властивостей, неможливість використання придбаного товару за призначенням споживач має право в установленому порядку вимагати розірвання договору та відшкодування збитків, а якщо це заподіяло шкоду життю, здоровю або майну споживача, він має право на її відшкодування у повному обсязі на підставі ст. 17 Закону України «Про захист прав споживачів».[4]

Окремо в ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів обумовлено, що продукти харчування, упаковані або розфасовані в Україні, мають забезпечуватись інформацією про місце її походження. Відповідно до п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 9 листопада 1996 р. № 1371 «Про вдосконалення контролю якості і безпеки харчових продуктів» товар, який реалізується в роздрібній торгівлі з 1 січня 1997 р. повинен мати на етикетках (упаковці) інформацію в доступній для сприйняття формі, викла¬дену відповідно до законодавства про мови щодо загальної назви харчового продукту; маси; складу, в тому числі перелік використаних у процесі виготовлення інших продуктів харчування, харчових добавок, барвників тощо; калорійності; дати виготовлення; терміну придатності до споживання та умови зберігання; найменування та адреси виготівника. Законом України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» передбачається в маркуванні зазначати ще більш повну інформацію про харчові продукти, яка має подаватися державною мовою України. Відповідно до ст. 7 цього Закону маркування має містити інформацію про:

• загальну назву харчового продукту;

• номінальну кількість харчового продукту в установлених одиницях виміру;

• склад харчового продукту, якщо він виготовлений з кількох складників;

• енергетичну цінність (для харчових продуктів, що її мають);

• дату виготовлення;

• строк придатності до споживання чи дату закінчення строку придатності до споживання;

• умови зберігання;

• позначення нормативного документа для харчових продуктів вітчизняного виробництва;

• найменування та адресу виробника і місце виготовлення;

• умови використання (якщо такі передбачені);

• відсоток сторонніх синтетичних (штучних) домішок;

• застереження щодо вживання харчового продукту дітьми, якщо він не є дитячим харчуванням, а підстави для такого застереження є;

• іншу інформацію, передбачену чинними в Україні нормативними документами, дія яких поширюється на певний харчовий продукт.

Такі вимоги є виправданими, адже продаж неякісних продовольчих товарів може завдати непоправної шкоди громадянам. [4,22]

2.3 Права споживача у разі придбання ним товару неналежної якості

У відповідності зі ст. 8 Закону, у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати:

1) пропорційного зменшення ціни;

2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством і на підставі обовязкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:

1) розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми;

2) вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар.

Стосовно непродовольчих товарів, що перебували у використанні а були реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, вимоги споживача, зазначені у частині першій ст. 8 Закону, задовольняються за згодою продавця.

Згідно з цією частиною задовольняються вимоги споживача щодо товарів, гарантійний строк на які не закінчився.

Вимоги споживача предявляються на його вибір продавцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що задовольняє ці вимоги за місцезнаходженням споживача.

Споживач має право предявити одну з вимог, передбачених частиною першою цієї статті, а в разі її невиконання заявити іншу вимогу, передбачену частиною першою цієї статті.

Зазначені вимоги за місцезнаходженням споживача задовольняють також створені власником продавця торговельні підприємства та філії, що здійснюють продаж аналогічних придбаним споживачем товарів, або підприємства, на які ці функції покладено на підставі договору. Функції представників підприємств-виробників виконують їх представництва та філії, створені виробниками для цієї мети, або підприємства, які задовольняють зазначені вимоги на підставі договору з виробником.[4]

Продавець і виробник під час продажу (реалізації) товару зобовязані інформувати споживача про підприємства, що задовольняють вимоги, встановлені частинами першою і третьою ст. 8 Закону. За ненадання такої інформації встановлюється відповідальність згідно із статтями 15 і 23 Закону.

Продавець, виробник (підприємство, що задовольняє вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті) зобовязані прийняти товар неналежної якості у споживача і задовольнити його вимоги.

Доставка великогабаритних товарів і товарів вагою понад пять кілограмів продавцю, виробнику (підприємству) та їх повернення споживачеві здійснюються за рахунок продавця, виробника (підприємства).

За наявності товару вимога споживача про його заміну підлягає негайному задоволенню, а в разі виникнення потреби в перевірці якості - протягом чотирнадцяти днів або за домовленістю сторін.

У разі відсутності товару вимога споживача про його заміну підлягає задоволенню у двомісячний строк з моменту подання відповідної заяви. Якщо задовольнити вимогу споживача про заміну товару в установлений строк неможливо, споживач вправі на свій вибір предявити продавцю, виробнику (підприємству, що виконує їх функції) інші вимоги, передбачені пунктами 1, 3, 4, 5 частини першої статті 8 Закону.[4]

Під час заміни товару з недоліками на товар аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) належної якості, ціна на який змінилася, перерахунок вартості не провадиться.

Під час заміни товару з недоліками на такий же товар іншої марки (моделі, артикулу, модифікації) належної якості перерахунок вартості товару з недоліками у разі підвищення ціни провадиться виходячи з його вартості на час обміну, а в разі зниження ціни - виходячи з вартості на час купівлі.

При розірванні договору розрахунки із споживачем у разі підвищення ціни на товар провадяться виходячи з його вартості на час предявлення відповідної вимоги, а в разі зниження ціни - виходячи з вартості товару на час купівлі. Гроші, сплачені за товар, повертаються споживачеві у день розірвання договору, а в разі неможливості повернути гроші у день розірвання договору – в інший строк за домовленістю сторін, але не пізніше ніж протягом семи днів.

У разі придбання споживачем продовольчих товарів неналежної якості продавець зобовязаний замінити їх на товари належної якості або повернути споживачеві сплачені ним гроші, якщо недоліки виявлено у межах строку придатності. При цьому розрахунки із споживачем провадяться в порядку, передбаченому абзацом третім частини сьомої ст. 8 Закону.

При предявленні споживачем вимоги про безоплатне усунення недоліків товару вони повинні бути усунуті протягом чотирнадцяти днів з дати його предявлення або за згодою сторін в інший строк.

На письмову вимогу споживача на час ремонту йому надається (з доставкою) товар аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) незалежно від моделі. Для цього продавець, виробник (підприємство, що задовольняє вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті) зобовязані створювати (мати) обмінний фонд товарів. Перелік таких товарів визначається Кабінетом Міністрів України.[11]

За кожний день затримки виконання вимоги про надання товару аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) та за кожний день затримки усунення недоліків понад установлений строк (чотирнадцять днів) споживачеві виплачується неустойка відповідно в розмірі одного відсотка вартості товару.

При усуненні недоліків шляхом заміни комплектуючого виробу або складової частини товару, на які встановлено гарантійні строки, гарантійний строк на новий комплектуючий виріб і складову частину обчислюється починаючи від дня видачі споживачеві товару після ремонту.

Споживач має право предявити виробнику (продавцю) вимогу про безоплатне усунення недоліків товару після закінчення гарантійного строку. Ця вимога може бути предявлена протягом установленого строку служби, а якщо такий не встановлено - протягом десяти років, якщо в товарі було виявлено недоліки (істотні недоліки), допущені з вини виробника. Якщо цю вимогу не задоволено у строки, передбачені частиною девятою ст. 8, споживач має право на свій вибір предявити виробникові (продавцеві) інші вимоги, відповідно до частини першої цієї ж статті.

Вимоги споживача розглядаються після предявлення споживачем розрахункового документа, а щодо товарів, на які встановлено гарантійний строк, - технічного паспорта чи іншого документа, що його замінює, з позначкою про дату продажу.

Під час продажу товару продавець зобовязаний видати споживачеві розрахунковий документ встановленої форми, що засвідчує факт купівлі, з позначкою про дату продажу.

У разі втрати споживачем технічного паспорта чи іншого документа, що його замінює, їх відновлення здійснюється у порядку, визначеному законодавством.

Виробник зобовязаний відшкодувати всі збитки продавця (підприємства), який розглядає претензію споживача до придбаного товару.

Продавець (виробник) товарів зобовязаний у місячний строк відшкодувати підприємству, що виконує його функції, збитки, яких воно зазнало у звязку із задоволенням вимог споживача.

Вимоги, встановлені частиною першою статті 8 Закону щодо товарів, виготовлених за межами України, задовольняються за рахунок продавця (імпортера).

Вимоги споживача, передбачені цією ж статтею, не підлягають задоволенню, якщо продавець, виробник (підприємство) доведуть, що недоліки товару виникли внаслідок порушення споживачем правил користування товаром або його зберігання. Споживач має право брати участь у перевірці якості товару особисто або через свого представника.[4]

Розділ 3. Напрямки удосконалення законодавства з питань захисту прав споживачів в Україні

3.1 Шляхи подолання проблем застосування законодавства про захист прав споживачів

У даний час у відносинах з клієнтами актуальним є дотримання вимог, що пред’являються законодавчими актами про захист прав споживачів. У США, Європі та інших країнах набув обертів консумерізм — організований рух за розширення прав споживачів і їх вплив на виробників (продавців) товарів, робіт та послуг. Консумерізм, поштовх якому дала відповідна промова Президента США Д. Кеннеді у 1962 р., став у сучасний період глобальною концепцією захисту прав споживачів, який розуміється як рух споживачів за свої права. У 1960 р. було засновано Міжнародну Організацію Споживчих товариств, до якої входить більше 200 національних державних, громадських, регіональних та інших консумерських організацій. В 1973 р. ХХV сесією Консультативної Асамблеї Євросоюзу затверджено «Хартію захисту споживачів», а в 1985 р. Генеральна Асамблея ООН затвердила «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів». Як бачимо, права споживачів отримали міжнародну підтримку і визнання, а відтоді впливають на здійснення підприємницької діяльності у всіх галузях. [10;28]

В Україні визнання прав споживачів відбулося на конституційному рівні. Найближчим часом пропонується розробити і затвердити постановою Уряду України Державну програму захисту прав споживачів на період до 2011р., активізувати роботу з адаптації національного законодавства до вимог директиви Ради ЄС про деякі особливості продажу споживчих товарів і пов’язані з цим гарантії, про що йдеться у розпорядженні Кабінету Міністрів України від 8 серпня 2007 р. № 618-р «Про затвердження плану окремих заходів щодо забезпечення захисту прав споживачів». [20]

Базовим законодавчим актом у вказаній сфері суспільних відносин як вже зазначалося вище є Закон України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів». З часу його прийняття до Закону вносилися численні зміни, а Законом від 1 грудня 2005 р. № 3161-IV його викладено в новій редакції. У зв’язку з набранням чинності нової редакції Закону, відповідно до Прикінцевих положень були вжиті заходи щодо приведення у відповідність із цим Законом інших нормативно-правових актів. Зокрема, Наказом від 25 жовтня 2006 р. № 311 затверджено та введено в дію Порядок проведення перевірок у суб’єктів господарювання сфери торгівлі і послуг, в тому числі ресторанного господарства, якості продукції, додержання обов’язкових вимог щодо безпеки продукції, а також додержання правил торгівлі та надання послуг. [4]

Органами виконавчої влади, що здійснюють державну політику у сфері захисту прав споживачів, є Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики та підпорядковані йому територіальні підрозділи — управління у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. Відповідно до Положення про територіальні органи Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики, затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 12 вересня 2007 р. № 217, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 жовтня 2007 р. за № 1219 / 14486, територіальні органи Держспоживстандарту відповідно до покладених на них завдань: перевіряють у суб’єктів господарювання сфери торгівлі і послуг, у тому числі ресторанного господарства, якість продукції, додержання обов’язкових вимог щодо безпеки продукції; здійснюють контроль за дотриманням рекламодавцями, виробниками і розповсюджувачами реклами норм законодавства про рекламу; перевіряють додержання вимог технічних регламентів та обов’язкових вимог нормативних документів на продукцію (сировину), що виробляється та реалізується суб’єктами господарювання; ведуть облік виявлених порушень технології виробництва, поставки і продажу товарів неналежної якості; розглядають скарги, заяви і пропозиції громадян з питань, що належать до компетенції територіальних органів, консультують споживачів з питань законодавства про захист прав споживачів та про рекламу; здійснюють інші функції відповідно до законодавства України. [8]

3.2 Відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачів

До одного з фундаментальних прав споживачів, проголошених Генеральною Асамблеєю ООН, належить право на безпеку товарів (робіт, послуг), що купуються. Суть його полягає в тому, що спо¬живач має право на те, щоб товари (роботи, послуги) в звичайних умовах їх використання, зберігання і транспортування були безпеч¬ними для його життя, здоровя, навколишнього природного середо¬вища, а також не завдавали шкоди його майну. Це право гаран¬тується державою шляхом встановлення в стандартах обовязкових вимог до товарів (робіт, послуг).[10]

Але не всі товари, які реалізуються торгівельними підприємства¬ми, мають сертифікати, що підтверджують їх безпечність для життя і здоровя споживачів; велика кількість фальсифікованих товарів, товарів із простроченими термінами придатності, без відповідних інструкцій реалізуються через торгівельну мережу.

Придбання споживачем товару неналежної якості призводить до небажаних негативних наслідків. Для цього законодавством передбачаються відповідні санкції щодо продавців (виготівників) та певний порядок задоволення вимог споживачів.Законодавство України передбачає:

• цивільно-правову відповідальність (Цивільний кодек¬с , ст. 14, 17 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів»);[3]

• адміністративно-правову відповідальність (ст. ст. 156-1, 167-172, 188-2, 244-4 та інші норми Кодексу України про адміністра¬тивні правопорушення);

• фінансово-економічну відповідальність (ст. 23 Закону України «Про захист прав споживачів»);[7]

• кримінальну відповідальність (ст. ст. 225, 227 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. № 2341-ІІІ) та інші примусові заходи, спрямовані на захист прав споживачів-пoкупців.

Стаття 23 цілком присвячена відповідальності за порушення законодавства про захист прав споживача. Вона докладно описує скільки стягується за кожне правопорушення. Я вважаю, що більш наглядно і зрозуміло буде оформити це у вигляді таблиці. Всі вище наведені штрафи стягуються з суб’єктів підприємницької діяльності до державного бюджету.[9]

№

Зміст порушення

Майнова відповідальність

Розмір мінімальної відповідальності

Відповідальності у разі, коли відповідно до закону суб’єкт господарської діяльності не веде обов’язковий облік доходів і витрат

1

Відмова споживачеві в реалізації його прав при виконанні робіт (наданні послуг), та права на належну якість продукції

Десятикратний розмір вартості продукції, виходячи з цін, що діяли на час придбання цієї продукції

2 неоподатковані мінімуми доходів громадян

2

Виготовлення або реалізація продукції, що не відповідає вимогам нормативних документів

50% вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги

10 неоподаткованих мінімумів доходів громадян

10 неоподаткованих мінімумів доходів громадян

3

Реалізація продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації в Україні, але у документах, згідно з якими її передано на реалізацію, відсутні реєстраційні номери сертифіката відповідності або свідоцтва про визнання відповідності та/або декларації про відповідність, якщо це не встановлено технічним регламентом з підтвердження відповідності на відповідний вид продукції

50% вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги

10 неоподаткованих мінімумів доходів громадян

10 неоподаткованих мінімумів доходів громадян

4

Виготовлення або реалізація продукції, що не відповідає вимогам нормативно-правових актів стосовно безпеки для життя, здоров’я та майна споживачів та навколишнього природного середовища

300% вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги

25 неоподаткованих мінімумів доходів громадян

50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян

5

Реалізація продукції, забороненої відповідним державним органом для виготовлення та реалізації (виконання, надання)

500% вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги

100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян

100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян

6

Реалізація небезпечного товару (отрути, пестицидів, вибухо- і вогненебезпечних речовин тощо) без належного попереджувального маркування, а також без інформації про правила та умови безпечного його використання

100% вартості одержаної для реалізації партії товару

20 неоподаткованих мінімумів доходів громадян

20 неоподаткованих мінімумів доходів громадян

7

Відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію

30% вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги

5 неоподаткованих мінімумів доходів громадян

5 неоподаткованих мінімумів доходів громадян

8

Реалізація товару, строк придатності якого минув

200% вартості залишку одержаної для реалізації партії товару

5 неоподаткованих мінімумів доходів громадян

9

Порушення умов договору між споживачем і виконавцем про виконання роботи, надання послуги

100% вартості виконаної роботи (наданої послуги) за попередній календарний місяць

5 неоподаткованих мінімумів доходів громадян

За порушення законодавства України про захист прав споживачів Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за такі правопорушення, як: порушення правил торгівлі, виконання робіт і надання послуг (ст. 155), порушення працівником підприємства торгівлі чи громадського харчування правил торгівлі алкогольними напоями і тютюновими виробами (ст. 156), випуск чи реалізацію продукції, яка не відповідає вимогам стандартів, сертифікатів відповідності, норм, правил і зразків якості (ст. 167) та ін.[7]

У теорії кримінального права недоброякісною визнається продукція, що не відповідає вимогам, які характеризують її властивості, тобто продукція, виготовлена з порушенням затверджених для неї стандартів, норм і правил, в результаті чого така продукція або взагалі не може бути використана за її цільовим призначенням, або вимагає істотної переробки

Кримінальна відповідальність полягає у застосуванні заходу кримінального покарання щодо фізичних осіб, винних у скоєнні злочину. Така відповідальність передбачається нормами Кримінального кодексу України, зокрема, ст. ст. 225, 227 — за обман покупців та замовників, випуск або реалізацію недоброякісної продукції тощо.

При порушенні своїх прав споживачі можуть звертатися і до суду, який здійснює захист їхніх прав, передбачених законодавством. При задоволенні вимог споживача він одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Слід пам’ятати: споживачі звільняються від сплати державного мита за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав.[5]

3.3 Практика розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів

Важливою гарантією здійснення прав споживачів є їх судовий захист.

Вивчення практики розгляду судами справ даної категорії показало, що вони вирішуються в основному правильно. Поряд з цим є випадки неоднакового застосування чинного законодавства, деякі суди допускаються помилок при визначенні підвідомчості та підсудності справ, неповно з’ясовують їх дійсні обставини, не реагують окремими ухвалами на причини правопорушень, вирішують справи невиправдано тривалий час. [14]

Враховуючи, що у судах виникли питання щодо застосування Закону України “Про захист прав споживачів”, які потребують роз’яснень, та з метою забезпечення ефективності цього захисту Пленум Верховного Суду України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Звернути увагу судів на необхідність розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів у точній відповідності із законом та в установлені для цього строки.

Оскільки Закон не визначає певних меж своєї дії, судам слід мати на увазі, що до відносин, які ним регулюються, належать, зокрема, ті, що виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму (в тому числі найму (оренди) жилого приміщення — в частині відносин між наймачем (орендарем) і наймодавцем (орендодавцем), який одночасно є виконавцем комунальних послуг і послуг по ремонту житлового фонду та інженерного обладнання), побутового прокату, безоплатного користування майном, підряду (в тому числі побутового замовлення чи абонементного обслуговування), доручення, перевезення громадян та їх вантажу, комісії, схову, страхування, із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття й ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання і зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг). Відносини, щодо захисту прав споживачів можуть виникати також з актів законодавства або з інших угод, які не суперечать Закону.

Вирішуючи питання про характер правовідносин між споживачем та продавцем (виготівником, виконавцем), про наявність підстав і умов їх виникнення, про права і обов’язки сторін, суд має виходити як із норм Закону і прийнятих згідно з ним актів законодавства, так і з відповідних норм Цивільного кодексу України та іншого законодавства, що регулюють ті ж питання і не суперечать Закону.

Якщо положення нормативних документів суперечать чинному законодавству, суд застосовує норми цього законодавства.

У тих випадках, коли в чинному законодавстві немає спеціальної норми щодо укладеної сторонами угоди про обслуговування, суд застосовує загальні положення про зобов’язання, передбачені главами 14-19 ЦК. [3]

Відповідно до ст. 24 Закону споживачі за власним вибором звертаються до суду за місцем свого проживання, або за місцем знаходження відповідача, або за місцем заподіяння шкоди, або за місцем виконання договору. Жоден із цих судів не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви або переслати її до іншого суду з мотивів непідсудності.

Заява про захист прав споживача має повністю відповідати вимогам ст. 137 ЦК щодо форми й змісту позовної заяви, зокрема, містити відомості: про те, яке право споживача порушено; коли і в чому це виявилося; про способи захисту, які належить вжити суду; про розмір сум, щодо яких заявлено вимоги, з відповідними розрахунками і обґрунтуванням; про докази, що підтверджують позов. До заяви повинні бути додані необхідні документи — залежно від заявлених вимог (наприклад, договір, квитанція-замовлення, квитанція-зобов’язання, транспортна чи інша накладна, чек). [13]

Вирішуючи справи про захист прав споживачів, суди мають виходити з того, що відповідно до ст. 4 Закону держава: забезпечує громадянам захист їх інтересів як споживачів; надає можливість вільного вибору товарів (робіт, послуг) та набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час вибору й використання товарів (робіт, послуг) відповідно до їх потреб; гарантує придбання або одержання іншими законними способами товарів (робіт, послуг) в обсягах, що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримання здоров’я та життєдіяльності. [2]

Вирішуючи справи про захист прав споживачів у зв’язку з придбанням товарів неналежної якості, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 12, 14 Закону :

1) такі вимоги можуть заявляти споживачі, котрі мають на товари квитанції, товарні чи касові чеки або інші письмові документи, а щодо товарів, на які встановлено гарантійні строки, — технічні паспорти чи документи, що їх замінюють.

2) товаром неналежної якості слід вважати такий, що не відповідає вимогам нормативних документів, умовам договору або вимогам, які до нього пред’являються, наданій щодо нього виготівником чи продавцем інформації, а також проданий після закінчення строку його придатності чи фальсифікований.

При поверненні речі неналежної якості її амортизація в період гарантійного строку до уваги не береться;

3) вирішуючи питання про заміну товару (в тому числі виготовленого за межами України), суд за відсутності аналогічного товару на час розгляду справи може (залежно від вимог споживача) зобов’язати продавця надати такий же товар після його надходження або — за згодою споживача — інший товар з наявного асортименту з відповідним перерахунком вартості. При неможливості виконати рішення, яким продавця зобов’язано замінити товар на інший, суд може змінити спосіб виконання

4) зазначені у п.1 ст. 14 Закону вимоги споживача про застосування заходів захисту не можуть бути задоволені, коли продавець, виготівник (підприємство, яке виконує їх функції) доведуть, що недоліки товару виникли внаслідок порушення споживачем правил користування ним або його зберігання. [4]

Відповідно до ст. 18 Закону продавець, виготівник, виконавець зобов’язані своєчасно надавати споживачеві необхідну достовірну інформацію про товар (роботи, послуги) у доступній наочній формі, яка б забезпечувала можливість компетентного вибору. Надання інформації у технічній документації, на етикетці, тощо іноземною мовою без перекладу в зазначеному вище обсязі слід розцінювати як відсутність необхідної інформації.

Розглядаючи позови, пред’явлені у зв’язку з відмовою підприємства, установи, організації чи громадянина-підприємця укласти договір купівлі-продажу чи договір про виконання робіт або надання послуг, суду належить враховувати як передбачене ст. 19 Закону право громадян на задоволення їх потреб у сфері торговельного та інших видів обслуговування, так і наявність у підприємця реальної можливості задовольнити вимоги споживача. Зокрема, суд не може визнати безпідставною відмову в укладенні договору, якщо відповідач доведе, що виконання роботи (надання послуги) виходить за межі його статутної діяльності або перевищує його виробничі (технологічні) можливості. При цьому такими, що виходять за межі статутної діяльності підприємця, можна вважати роботи (послуги), виконання яких не передбачене установчими документами і не оголошене ним (у тому числі не зазначене у правилах побутового чи інших видів обслуговування, правилах виконання окремих видів робіт або надання окремих видів послуг). Проте відсутність у статутних документах положень про виконання певних робіт (послуг) ще не свідчить про правомірність відмови укласти договір, якщо така діяльність відповідає загальним завданням, передбаченим цими документами. [2]

При постановленні рішення, яким суд зобов’язує продавця, виготівника, виконавця вчинити певні дії на захист прав споживачів (наприклад, провести ремонт, здійснити обмін, заміну, купівлю-продаж), у резолютивній частині необхідно вказувати строк, протягом якого після набрання рішенням законної сили відповідач зобов’язаний це зробити.

Рішення суду, яке набрало законної сили, про протиправність дій продавця, виготівника виконавця щодо невизначеного кола споживачів і про припинення цих дій є обов’язковим для суду, що розглядає позов конкретного споживача про цивільно-правові наслідки зазначених дій, у питаннях, чи мали місце ці дії та чи вчинено їх даними особами. [14]

Висновки

Права споживачів дуже багатогранна тема, дискусію на яку можна проводити вічно. Тому відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» можемо визначити головні права споживачів які допоможуть захиститись. Споживач має право на: 1) державний захист своїх прав; 2) гарантований рівень споживання; 3) належну якість товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування; 4) безпеку товарів (робіт, послуг); 5) необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про товари (роботи, послуги): їх кількість, якість, асортимент, а також про їх виробника (виконавця, продавця); 6) відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоровя людей товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених законодавством; 7) звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав; 8) обєднання в громадські організації споживачів (обєднання споживачів).

Але навіть знаючи всі свої права споживач кожен день залишається незахищеним від недоброякісної продукції, робіт чи послуг.

Скачать архив с текстом документа