Здійснення релігійного культу в християнстві. Святе Письмо
СОДЕРЖАНИЕ: Сім святих таїнств. Християнська молитва. Християнські богослужіння. Вшанування хреста, реліквій, святих та священних місць. Річне коло богослужань. Біблія — священна книга християн. Структура Біблії. Українські видання християнського Святого Письма.Реферат на тему
Здійснення релігійного культу в християнстві.
Святе Письмо.
ПЛАН
1. Святе таїнство.
2. Молитва.
3. Християнські богослужіння.
4. Біблія — священна книга християн 5. Українські видання християнського Святого Письма.
6. Використана література
1. Святе таїнство.
У системі християнської релігії вельми розвинутою є культова практика як форма зовнішнього вияву релігійності та засіб встановлення і підтримки містичного спілкування віруючого з Богом. У структурі християнського культу виокремлюють таїнства та обряди й систему відправ богослужінь.
Сім святих таїнств. В основу культу християнства покладено сім святих таїнств, які визначають повноту й досконалість благодаті Божої.
Таїнство—обрядовадіявхристиянстві, черезяку, завченнямцеркви, віруючомупередаєтьсяБожаблагодать.
Здійснення таїнства є реальною подією поєднання небесного і земного світів, запорукою прилучення віруючого до божественного. Ортодоксальна християнська традиція (православя, католицизм) визнає сім таїнств, кожне з яких має догматичний смисл, започаткований ще Ісусом Христом:
1)хрещення — символізує прийняття людини в лоно християнства, зняття з неї вродженого гріха і відкриття таким чином їй шляху до спасіння;
2)миропомазання — символізує освячення і зміцнення духовних сил християнина на шляху до спасіння;
3)сповідь (покаяння) — звіт віруючого про порушення заповідей Божих;
4)євхаристія (причастя) — символізує єдність Бога з людьми; полягає в частуванні віруючих хлібом і вином, які, за вченням церкви, при здійсненні обряду таємниче перетворюються на «тіло і кров Господні»;
5)священство — за християнським вченням, це повноваження і сила, які Бог надає чоловікам і які необхідні для виконання спасительних обрядів Євангелія;
6)шлюб — зводиться до того, що майбутнє подружжя, обіцяючи перед вівтарем бути вірним один одному, отримує через священнослужителів благодать однодушності «до благословенного народження і християнського виховання дітей»;
7)оливоосвячення (соборування) — символізує зцілення людини від душевних і тілесних хвороб й одночасно є засобом відпущення нерозкаяних гріхів.
Серед інших культових дій у християнстві поширеними є молитва; іконовшанування; вшанування хреста, реліквій святих та священних місць; богослужіння, пости.
2. Молитва.
Християнська молитва зазвичай звернена до Бога-Отця через Ісуса Христа під керівництвом Святого Духа. Вона троїста за формою. І це не випадковість. Форма молитви випливає з природи Божого одкровення, найвищим виявом якого є життя, смерть і воскресіння Ісуса Христа. В основу християнської молитви покладено розуміння того, що Ісус усунув перешкоди, що відділяли Бога від людей, оскільки своєю смертю на хресті він спокутував і здолав відчуження, породжене їхніми гріхами.
Молитва — не просто спосіб переконати Бога зробити щось для людей. Скоріше це спосіб приєднання до його промислу. Тому в Біблії молились Авраам і Давид, Ілія й Іона. Часто молився Ісус і вчив цьому своїх учнів. Він звертав особливу увагу на довірливість, щирість і лаконічність молитви. Центральною молитвою християнського культу є Господня молитва («Отче наш»), яка читається в християнських церквах регулярно. Вона визнається всіма християнськими течіями.
Іконовшанування.
Починаючи з VIII ст., в християнстві офіційно визнано іконовшанування. Православне та католицьке богословя, обґрунтовуючи цю традицію, зазначають, що ікона допомагає віруючому зосередитися, спрямовує його увагу до предмета молитовного розмірковування, а тому невіддільна від молитовної діяльності.
Вшанування хреста, реліквій, святих та священних місць. Ґрунтується на їхній причетності до реальних чи легендарних подій в історії християнства. Згадки про них посилюють релігійні почуття віруючих та слугують запорукою єдності церковної традиції.
3. Християнські богослужіння.
Християнські богослужіння складаються з добового, тижневого та річного богослужбового кіл. Добове коло богослужінь, що вельми розвинуте у східному християнстві, передбачає вечірні, повечірні, опівнічниці, ранкові та години «часів». Це здебільшого колективні молити, що супроводжуються богослужбовими співами та читанням біблійних текстів.
Своєрідним центром добового кола християнських відправ є літургія (меса), що має дві частини — «літургію оголошених» та «літургію вірних». Під час першої частини можуть бути присутніми як хрещені, так і не хрещені, але наближені до християнства й підготовлені до таїнства хрещення. Літургійна відправа у своїй другій частині передбачає вже присутність і участь лише охрещених членів церкви, які сповідалися та приготувалися до участі у таїнстві євхаристії як центральній події літургії.
Літургія (гр. litos— загальний, ergov— справа) — обідня, найголовніше християнське богослужіння, що проводиться у всіх християнських віросповіданнях.
Тижневе коло відправ є сукупністю добових кіл богослужінь протягом тижня. Кульмінацією тижневого кола є недільна літургія.
Річне коло богослужань — це система християнських свят, що склалася протягом І—IV ст. н. е. У першу чергу до них відносяться дванадесяті свята, або дванадцять найвизначніших (після Пасхи) свят. Вісім із них установлено на честь основних подій із життя Ісуса Христа, чотири (так звані Богородичні) — на честь Богородиці.
Ці свята мають ще одну класифікацію: вони поділяються на неперехідні, дати відзначення яких чітко фіксовано, і перехідні, дні проведення яких залежать від дати святкування християнської Пасхи. До неперехідних належать девять свят:
—Різдво Христове — 25 грудня (7 січня за новим стилем);
—Хрещення Господнє (Богоявления, Водохреща) — 6 (19) січня;
—Стрітення Господнє — 2 (15) лютого;
—Благовіщення Пресвятої Богородиці — 25 березня (7 квітня);
—Преображення Господнє — 6 (19) серпня;
—Успіння Пресвятої Богородиці — 15 (28) серпня;
—Різдво Пресвятої Богородиці — 8 (21) вересня;
—Воздвижения хреста Господнього — 14 (27) вересня;
—Введення в храм Пресвятої Богородиці — 21 листопада (4 грудня).
До групи перехідних належать три свята:
—Вхід Господній до Єрасулима (за тиждень до Пасхи);
—Вознесіння Господнє (на 40-й день після Пасхи);
—Пятдесятниця, інша назва — день Святої Трійці (50-й день після Пасхи).
Пасха (Великдень) встановлена на честь воскресіння Ісуса Христа. Це свято свят християн має три етапи:
1) передпасхальний тиждень («страсний» — повязаний із згадкою про останній тиждень земного життя Ісуса);
2) пасхальну неділю (свято світлого Христового Воскресіння);
3) післяпасхальний тиждень («чистий»).
До великих свят річного кола богослужінь належать також:
—Обрізання Господнє — 1 (14) січня;
—Покрова Пресвятої Богородиці — 1 (14) жовтня;
—Різдво Іоана Хрестителя — 24 червня (7 липня). Протягом року відзначаються дні народження та дні памяті святих, а окремі християнські громади святкують так звані престольні (або храмові) свята, тобто дні святих, на честь яких було побудовано їхні храми.
Пости. В особливій пошані у християн і пости: щотижневі (середа і пятниця), на деякі дванадесяті та великі свята і чотири багатоденні пости — Великий, Петрів, Успенський і Різдвяний. Великий піст передує Великодню і розпочинається за 49 днів до Пасхи. Петрів піст (Петрівка) триває від дня Усіх Святих до 29 червня (12 липня); Успенський піст — з 1 до 15 (14 до 28) серпня, а Різдвяний (Пилипівка) — з 15 (27) листопада до 25 грудня (7 січня). Пости передбачають не стільки утримання від певних видів їжі, скільки духовне очищення та самовдосконалення віруючих християн.
4. Біблія — священна книга християн
Священною книгою християн (Святим Письмом) є Біблія (гр. bibliv— книги). Християни її ще називають Словом Божим, Книгою спасіння, Книгою книг тощо. Назва «Біблія» утвердилася із IV ст. Так уперше назвав цю книгу Константинопольський патріарх і богослов Іоан Златоуст (приблизно 350 — 407). Біблія формувалася протягом І тис. до н. є. — IIст. н. є. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейська, а згодом і християнська традиції вважали богонатхненними.
Структура Біблії. Біблія складається з двох частин: Старого Завіту і Нового Завіту. Слово «Завіт» (дав. євр. berit, гр. diatheke— угода, договір, союз, заповіт) походить від біблійної ідеї про угоду (завіт) Бога з обраним народом та з усім людством. Старим Завітом називається та частина Біблії, де йде мова про угоду Бога з давньоєврейським народом. Цю частину Біблії іудеї вважають священною. Друга частина — Новий Завіт — розповідає про угоду Бога вже з усім людством через місію Ісуса Христа. Для християн обидві частини є священними.
Кожна частина Біблії, у свою чергу, поділяється на окремі книги. Так, Старий Завіт включає в себе 50 книг, Новий Завіт — відповідно 27. Водночас сучасні православні видання мають 77 книг (тобто повний перелік),католицькі — 72, а протестантські — лише 66. Такий різнобій пояснюється тим, що, на відміну від 27 книг Нового Завіту, які визнавали й визнають усі християни, щодо 50 книг старозавітної частини такої одностайності не спостерігається.
Старий Завіт. Причиною суперечок є наявність двох основних версій канону Старого Завіту, що складалися із середини І тис. до н. є. до кінця І ст. н. е., — Александрій-ської та Палестинської. Александрійська версія була сформована серед євреїв діаспори (тобто за межами Палестини), зазнала впливу грецької культури і була вельми популярною. Вона й стала основою християнського Старого Завіту. Поділений на 50 книг Старий Завіт став надбанням православних, а у 45-книжному варіанті — католиків.
Палестинська ж версія була сформована й відредагована іудейськими книжниками. У ній залишено поза увагою 11 книг з Александрійського канону. У XVIст. ця версія привернула увагу європейських реформаторів на чолі з М. Лютером. Тому протестантська Біблія у Старому Завіті містить 39 книг. Католицька церква як відповідь протестантам канонізувала на Тридентському соборі Старий Завіт із 45 книг, 39 з яких дістали назву прото-канонічних, решта — девтероканонічних. Православні включають до своїх видань Біблії усі 50 книг Старого Завіту, умовно поділяючи їх на 39 канонічних й 11 дуже корисних.
Християни усіх напрямів розрізняють у Старому Завіті такі групи книг:
—Пятикнижжя Мойсееве — книги Буття, Вихід, Левит, Числа та Повторення Закону (Второзакония);
—книги історичні — книги Ісуса Навина (Єгошуа), Суддів, Рут, чотири книги Царів та дві книги Хронік, Езд-ри, Неемії, Естер (серед неканонічних книг до цієї групи належать три книги Маккавеїв, Товіт, Юдит, книга Ісуса сина Сарахова, друга й третя книги Ездри);
—. книги пророцькі — книги «великих» пророків: Ісаї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїль, неканонічне Послання Єре-мії — та книги «малих» пророків: Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії, пять неканонічних додатків до книги Даніїла;
— книги учительські (поетичні): Йова, Екклезіаста,Приповісті Соломонові, Пісня над Піснями, Книга Псалмів (Псалтир), неканонічні Премудрості Соломонові.
У Старому Завіті розповідається про створення світу і людини, про рай, потоп і складні перипетії життя Богомобраного єврейського народу. Є також різні молитви (псалми), філософсько-моралістичні твори, релігійна публіцистика, лірична поезія тощо.
Новий Завіт. Новий Завіт складається з чотирьох Євангелій — від святих Матвія, Марка, Луки та Іоана. Перші три Євангелія, що споріднені спільністю сюжетів та манерою викладу, називаються синоптичними (дослівно — «з однієї точки зору»).
Найдавнішим вважається Євангеліє від Марка, хоча в Біблії воно розміщене після Євангелія від Матвія. Існує версія, що воно було написане приблизно через тридцять років після смерті Ісуса Христа. Ісус у Марка представлений як той, хто має владу над хворобами, гріхами і силами мороку. Чотири з шістнадцяти глав Євангелія від Марка присвячено смерті Ісуса. Автор також описує страту Іоана Хрестителя, чия праця з підготовки до явлення Ісуса згадується у всіх чотирьох Євангеліях.
Євангеліє від Матвія більше за обсягом, ніж Євангеліє від Марка. Воно написане з чітко визначеної іудейської позиції. Автор поміщає вчення Христа у пять розділів, повторюючи цим самим Пятикнижжя — пять книг Закону Мойсея на початку Біблії. Ісус постає тут як новий, величніший Мойсей. Однак попри своє іудейське походження й ортодоксальні погляди Матвій описує прихід волхвів зі сходу до малого Христа, даючи цим самим зрозуміти, що Ісус є Спасителем усього світу, а не лише окремого народу.
Лука, мабуть язичницький (не іудейський) теолог, акцентує увагу на вселенському значенні Христа. Він підкреслює співчуття Ісуса до бідних, знедолених, жінок. Говорить про важливість молитви та про діяльність Святого Духа.
Так само вдумливо розповідає про вплив і значення Ісуса четверте Євенгеліє — від Іоана. У ньому найбільша увага зосереджується навколо кількох чудес Христа, які Іоан називає знаменнями. Вони повязані з висловлюваннями Ісуса, що здебільшого починаються зі слів «я є...» Так, зцілення сліпого ілюструє слова «я є Світло Світу», воскресіння Лазаря — «я є Життя і Воскресіння». Сам Ісус характеризується як «двері», «шлях до істини і життя», «вино і хліб життя» тощо. У чертвертому Євангелії Святий Іоан дає зрозуміти, що Ісус ламає усталені категорії й пропонує інші — вищі. Навіть такі великі слова, як «вчитель», «пророк» і «Месія» недостатньо значимі для нього. Він є Господь, Бог і Слово, яке стало плоттю.
До Нового Завіту входять також історична книга Діянь (абоДщ» Діяння) Святих Апостолів; 21 Послання Святих Апостолів, 14 із яких повязано з іменем апостола Павла, решта — з апостолами Яковом, Петром, Іоаном, Юдою; і нарешті, пророцька книга Обявлення Святого Іо-ана Богослова (Апокаліпсис).
Формування канону Нового Завіту було тривалим процесом. Протягом І—IVст. н. є. відбиралися загальновживані тексти шляхом їх співставлення та визначення на церковних соборах ступеня святості. У цій складній і відповідальній справі активну участь на різних її етапах брали такі християнські богослови-апологети, як Юстин Філософ (Мученик), Татіан, Іриней Ліонський, Тертулліан, Орі-ген, Климент Александрійський тощо. Офіційний список із 26 книг, крім Апокаліпсису, було затверджено Лаоди-кійським собором у 365 р. Згодом новозавітний канон обговорювався на Гіппонському (393) та Карфагенському (397) соборах. А остаточну редакцію затвердив Трульсь-кий собор у 692 p., хоча канонічність Апокаліпсису аж до IXст. бралася час від часу під сумнів.
Апокрифи. У процесі канонізації книг Біблії значна частина християнських творів до Святого Письма не ввійшла. Та вони продовжували функціонувати у християнському середовищі. Ці книги одержали назву апокрифів.
Апокрифи(гр. apokriphos—таємний, секретний) —релігійнітвори, якіофіційноневизнанісвящениками, авідтакнеєканонічними.
Біблійні апокрифи поділяють на старозавітні і новозавітні. До старозавітніх належать, наприклад, Завіти 12 патріархів, книга Єноха, варіанти книги Буття та Второзакония. До апокрифічних творів новозавітної пори відносяться у першу чергу різного ґатунку Євангелія (іудео-християн-ські, гностичні) — Євангеліє евіонітів, Євангеліє євреїв, Про-тоєвангеліє Якова, Євангеліє досконалості, Євангеліє Істини, Євангеліє Фоми. Відомі також Євангелія, які були поширеними серед деяких етнічних груп (Євангеліє до єгиптян, арабське Євангеліє) чи серед послідовників окремих релігійних лідерів (Євангелія Валентина, Василіда, Керинфа, Левнія, Лукіана, Маркіона, Фалдея) тощо.
Із прийняттям відповідних канонічних текстів більшість апокрифів церква заборонила. Водночас ті, що явно не суперечили прийнятим догматам, мали дозвіл на існування. Деякі, наприклад «Пастир» Герма, Дидахе (Повчання дванадцяти апостолів), Євангеліє народження Марії, Євангеліє дитинства Спасителя, Протоєвангеліє від Якова, навіть служили джерелом християнської церковної практики.
Мови Біблії — давньоєврейська та арамейська (або халдейська — державна мова колишнього Вавилону) у Старому Завіті та грецька (діалект койне) у Новому.
Найдавніші переклади Старого Завіту — Таргуми — зявились у другій половині Г тис. до н. є. Серед них — Таргум Цонафана (V ст. до н. е.), Таргум Онкелос (IIIст. до н. е.), Таргум Самарян (І ст. н. е.). Найвідомішим перекладом Старого Завіту грецькою мовою є Септуагінта, або переклад Сімдесяти (близько III ст. н. е.). Він був створений на основі Александрійського канону і став основою старозавітної частини християнської Біблії. Ним послуговувалося східне грекомовне (пізніше — православне) християнство. А західне християнство користувалося латинськими перекладами, зокрема тим, що був здійснений протягом 383—405 pp. під керівництвом Ієроніма Блаженного (347—420). Цей переклад у XVст. отримав назву Вулгата (загальноприйнята). Латинська Біблія за цією назвою була канонізована Тридентським собором 1546 р. і донині є офіційною в католицькій церкві.
5. Українські видання християнського Святого Письма.
Історія поширення Біблії в Україні розпочинається з часів появи тут перших християнських місіонерів. Поширюючи християнське вчення, вони принесли із собою і книги Святого Письма, які з часом почали перекладатися давньою літературною українською мовою. Першою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056— 1057). Найціннішим із перекладів народною мовою є Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинь). У ньому чи не найповніше та найяскравіше зміст Біблії передано українською — «для лєпшого виразумління люду християнського». Дуже популярним в Україні був Псалтир, який використовувався і як посібник для домашнього читання. Поширеними були й книги Нового Завіту — Четвероєвангеліє і Апостол, найдавніші з яких зявляються в 1195—1220 pp.
У 1581 р. побачила світ знаменита Острозька Біблія, що була надрукована першодрукарем Іваном Федоровим у м. Острог.
Перший переклад Біблії живою народною літературною мовою здійснили в 1903 р. Пантелеймон Куліш, Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький за ініціативи Всесвітнього біблійного товариства. До нього ввійшли лише канонічні книги — 39 із Старого Завіту і 27 — із Нового. Протягом XXст. повністю переклали Біблію українською Іван Огієнко (1962), Іван Хоменко (1963).
Використана література
1. Саган О. Національні прояви православя: український аспект. — К., 2001.
2. Фаррар Ф. В. Жизнь Иисуса Христа: В 2-х т. — М., 1999.
3. Християнство і проблеми сучасності. — К., 2000.
4. Християнство: контекст світової історії і культури. — К., 2000.
5. Янг Дж. Христианство. — М., 1998.