Жанри красномовства

СОДЕРЖАНИЕ: Реферат на тему: Жанри красномовства У 1864 році в Російській імперії, до складу якої вхо­дила Україна, було проведено судову реформу, яка запровадила суд присяжних, відділила суд від адміністрації, закрі­пила виборність суддів, змагальність кримінального процесу. Було створено адвокатуру. Між звинуваченням і захистом проходили публічні змагання, які викликали інтерес слухачів.

Реферат на тему:

Жанри красномовства

У 1864 році в Російській імперії, до складу якої вхо­дила Україна, було проведено судову реформу, яка запровадила суд присяжних, відділила суд від адміністрації, закрі­пила виборність суддів, змагальність кримінального процесу. Було створено адвокатуру. Між звинуваченням і захистом проходили публічні змагання, які викликали інтерес слухачів. Судові промови часто висвітлювалися в пресі. Все це сприяло швидкому розвиткові й удосконаленню судової риторики.

Зявляється ціле сузіря талантів, серед яких і зірки з України:

Сергій Андрієвський, Микола Карабчевський, Микола Холева. До цього сузіря можна віднести й Анатолія Коні, мати якого була ук­раїнка з Полтавської губернії, а сам він з 1867 по 1870p. працював товаришем прокурора спочатку Сумського, а потім Харківського ок­ружного суду.

Які ж основні особливості їхнього судового красномовства?

По-перше, це широта гуманістичного підходу до фактів, що розглядалися в суді. На риторів дивилися як на виразників громадсь­кої совісті й моралі;

по-друге, вони були громадськими діячами і в буквальному, і в широкому розумінні цього слова;

по-третє, майстерне володіння усною і письмовою мовою (А.Коні, С. Андрієвський, М. Карабчевський публікували свої ро­мани, збірки віршів).

Характерною рисою діяльності цих особистостей є високий про­фесійний рівень, прекрасна загальна та юридична підготовка, знання кількох іноземних мов. Вони дивилися на суд, як на «школу для народу», в якій, за висловом Анатолія Коні, «повинні виноситися Уроки служіння правди і поваги людської гідності» .

Сергій Аидрієвськнй (1847—1918). Народився в Катеринославі. У 1865 році з золотою медаллю закінчив курс у місцевій гімназії і всту­пив на юридичний факультет Харківського університету. Після його закінчення в 1869 році працює в прокуратурі Харківської судової палати, потім слідчим в м. Карачеві, товаришем прокурора Казанського окружного суду. В 1873 році, за безпосередньої участі А. Коні, з яким був близький по спільній роботі в Харківській судовій палаті, Сергій Андрієвський переводиться товаришем прокурора Петер­бурзького окружного суду. Працюючи в прокуратурі столиці Російсь­кої імперії, він зарекомендував себе першокласним оратором, од­ним з провідних державних звинувачів (обвинувачів).

Коли в 1878 році готувалася до слухання справа Віри Засулич, яка звинувачувалася в замаху на вбивство Петербурзького городоначальника генерала Трепова, Андрієвському запропонували вис­тупати звинувачем у процесі, однак він відмовився брати участь у цьому процесі. Самостійний у своїх міркуваннях, сміливий у погля­дах, молодий правник поставив умову надати йому право в своїй промові визначити громадську оцінку вчинку Трепова І його осо­бистості. Зрозуміло, що адміністрація на таку вимогу не погодилася. Більше того, після розгляду справи В. Засулич Андрієвський був звільнений у відставку. Однак А. Коні підшукав своєму другові місце юрисконсульта в одному з Петербурзьких банків, а потім рекомен­дував до вступу в адвокатуру. Уже перший процес, в якому висту­пав Андрієвський, створив йому репутацію сильного адвоката. Про­мова у справі Бекер принесла репутацію одного із найблискучіших риторів і популярність за межами Російської імперії.

В основу судової промови Андрієвський завжди висував особу підсудного, умови його життя, внутрішні мотиви злочину. Він не відзначався глибоким всебічним аналізом матеріалів справи, недо­статньо надавав уваги висновкам попереднього слідства. «Не будуй­те вашого рішення на доказаності його вчинку, — говорив він в одній справі, захищаючи підсудного, — а загляньте в його душу і в те, що неминуче призвело підсудного до його способу дій».

Сергій Андрієвський — майстер психологічного захисту, оригі­нальний ритор, самостійний, з яскраво вираженою творчою індиві­дуальністю. Уміло користувався влучними порівняннями, часто вжи­вав гострі зіставлення.

У своїй книзі «Драми життя. Захисні промови» С. Андрієвський пише: «...Взагалі ж для кримінального захисту, не рахуючись з ви­датними обдаруваннями, скоріше за все, корисні освічені, розумні, щирі, добрі люди, а менш за все потрібні казуїсти, або ж порожні фразери, які самовдоволено пропонують публіці пошарпані квіти красномовства».

А ось ще один витяг із цієї книги, який засвідчує житєве і професійне кредо автора: «Якось у Вільні, один з приятелів мого клієнта, після дебатів сказав мені: «Що б про вас не думали, але кожен, хто слухає вас, мимоволі відчуває: ця людина говорить прав­ду. t ні від кого іншого я не чув відгуку більше для мене цінного, більш відповідного тому, чого я завжди прагнув».

Промовиста деталь. У романі «Хождение по мукам» прообра­зом чоловіка Каті адвоката Миколи Івановича для Олексія Толсто­го був саме Сергій Андрієвський.

Досить успішно Андрієвський займався і літературною діяльніс­тю. Він часто друкувався у «Вестнике Европы». У книзі «Литератур­ные чтения» за 1881 рік опубліковано ряд його творів — критичних статей про Некрасова, Тургенева, Достоєвського, Баратинського. Опубліковано дві збірки його віршів. А згадувані вже судові промо­ви Сергія Андрієвського ще за його життя витримали пять видань. У 1997 році відзначено 150-річний ювілей від дня народження цьо­го видатного українця, про якого в Україні нині, окрім фахівців, мало хто й знає. Видання його праць в українському перекладі ста­ло б добрим початком у справі заслуженого повернення в Україну цього доброго імені Анатолій Коні (1844—1927). Народився в Санкт-Петербурзі в інтелігентній сімї; батько — викладач історії в гімназії, доктор філософії, мати — актриса і письменниця. 1865 року Анатолій Коні закінчив юридичний факультет Московського університету. По­чинав помічником секретаря Петербурзької судової палати. Потім — товаришем прокурора окружного суду в Сумах, Харкові, де звернув на себе увагу громадськості як сміливий, обєктивний звинувач.

Двадцятисемирічний Анатолій Коні стає прокурором Петер­бурзького окружного суду, а через шість років призначається голо­вою столичного окружного суду — першого суду Російської імперії. Як голова суду повязав своє імя з одним із найвідоміших полі­тичних процесів того часу — процесом Віри Засулич.

Олександр П, висока судова адміністрація вимагали від голо­ви суду винесення звинувачувального вироку, причому якнайсуво­рішого. Проте А. Коні не лише не пішов на компроміс із власною совістю, але й відстояв незалежність своїх поглядів. Розгляд справи В. Засулич закінчився виправдувальним вердиктом. На непокірного суддю падає гнів начальства. «Вигнати» із суду його не могли, оскільки судді обиралися довічно, і Коні переводять у цивільну ко­легію «воювати з паперами». А його покровителя — міністра юс­тиції графа Палена було звільнено «за недбале ведення справи В. Засулич».

Після семирічного забуття, коли вляглися політичні пристрасті, вже за іншого царя, А. Коні присвоюють генеральський чин дійсно­го статського радника і призначають обер-прокурором Урядового Сенату, сенатором, членом Державної ради . В 1888 році він знову в Україні, в Харкові, керує слідством у справі про аварію царсько­го потягу в районі ст. Борки. Невдовзі вченою радою Харківського університету йому присвоєно вчений ступінь доктора кримінально­го права за сукупністю робіт.

У 1917 році указом Тимчасового уряду А. Коні призначено го­ловою касаційних департаментів Сенату. А через рік його обирають професором кафедри кримінального судочинства Першого Петрог­радського університету, професором Інституту живого слова — уні­кального навчального закладу, де готували судових ораторів, спеці­алістів з мистецтва мовлення, письменників, акторів. На той час лише в Оксфордському університеті існувала кафедра поезії.

До цього слід додати, що в 1910 році Академією наук Російсь­кої імперії А. Коні (разом з Л. Толстим, А. Чеховим і В. Короленком) був обраний академіком словесності. Нагороджений шістьма золотими медалями Академії наук, вісьмома орденами царського уря­ду, причому перший орден Святого Станіслава II ступеня з імпера­торською короною отримав у 24 роки в Харкові, останній орден — Олександра Невського — у віці 71 рік. За архівними даними, майже 150 разів обирався почесним членом юридичних, медичних, філо­логічних та інших товариств.

У 1927 році, читаючи лекцію в холодному приміщенні, отримав запалення легенів, що призвело до смерті. Похований у Санкт-Петер­бурзі поряд з могилами І. Тургенева, Ї. Гончарова, М. Салтикова-Щедріна. На могилі зберігся надпис: «Мыслил, чувствовал, трудился».

Про Анатолія Коні написано багато, всі відзначають його пре­красне ораторське мистецтво, оригінальність промов, відсутність шаблону. Він по праву вважається першим серед судових ораторів «чародієм слова», як його називали сучасники,t така оцінка безза­перечна.

Протягом 1966—1969pp. у Москві видавництвом «Юридичес­кая литература» було випущено зібрання творів А. Коні у восьми томах. Його праця «Судові промови», що вперше вийшла 1888 року і де зібрані звинувачувальні промови, напутні слова при­сяжним засідателям, касаційні висновки, витримала кілька ви­дань. А. Коні залишив багато корисних порад і рекомендацій су­довим риторам. Він вимагав від прокурора й адвоката логічності, глибокої аргументації, обєктивного і обгрунтованого розбору доказів.

Сучасники відзначали, що навряд чи існував тоді звинувач більш небезпечний, стійкий і сильний внаслідок такту і почуття міри, відсутності натяжок і односторонності, ніж А. Коні. Він завж­ди глибоко вивчав і добре знав матеріали справи, хоча виписки ро­бив рідко. Сила ораторського мистецтва А. Коні проявлялась і в тому, що він умів показати не лише саму подію, але й ті умови, які до неї призвели. У Коні дар психологічного аналізу поєднувався з да­ром художника слова. Його промова була багата образами, порівнян­нями, узагальненнями, влучними зауваженнями. Це все надавало їй життєвої правдивості, захоплювало слухачів.

Микола Карабчевський (1851—1925). Народився в Херсонській губернії. Після закінчення (із срібною медаллю) Миколаївської ре­альної гімназії вступив на юридичний факультет Петербурзького уні­верситету, який у 1874 році успішно закінчив із отупінню кандида­та права.

Не отримавши посвідчення про благонадійність, яке вимага­лося для роботи в установах міністерства юстиції, Микола Караб­чевський вступає до адвокатури Петербурзької судової палати. До­сить швидко завоював популярність як один з найкращих захисників. З успіхом виступав у багатьох «гучних» процесах: про інтендантські зловживання під час російсько-турецької війни (кримінальна спра­ва розглядалася особливим присутствієм Петербурзького Військо­во-окружного суду); на захист Ольги Палем, яка звинувачувалася в убивстві студента Довнар; братів Скитських; мултанських вотяків, у вирішенні долі яких активну участь брав його земляк, письмен­ник В. Короленко; широку популярність набула його промова у справі про катастрофу пароплава «Володимир», захисні промови з полі­тичних справ.

Захисні промови Миколи Карабчевського переконливі, впев­нені, пристрасні. Він завжди детально вивчав матеріали попереднього розслідування, досить активним був на судовому слідстві. Умів по­казати помилки і вади протилежної сторони.

У 1894 році М. Карабчевський проголосив знамениту промову у справі Сазонова, який звинувачувався в убивстві міністра внутрішніх справ Плеве. Надзвичайно збуджений, оратор проголо­сив: «Панове судді! Мабуть бомба, яку кинув Сазонов, була напов­нена не динамітом, а гнівом народу!». Тут його перебиває головую­чий: «Це крамола». Але М. Карабчевський швидко зорієнтувався і відповів: «Так думав Сазонов».

Інтереси Миколи Карабчевського були надзвичайно багато­гранними: активно займався наукою, публіцистикою, критикою, ху­дожньою прозою і віршами. Його літературні твори опубліковані у збірнику «Піднята завіса». Окремими виданнями вийшли дві фун­даментальні праці — «Около правосудия» (СПб., 1902) і «Промо­ви» (М., 1916). Редагував журнал «Юрист».

Помер Микола Платонович за кордоном в еміграції.

Микола Холева (1858—1899). Народився в м. Керчі Таврійської губернії. Після закінчення курсу місцевої класичної гімназії вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. З 1881p. працює в адвокатурі при Петербурзькій судовій палаті.

Характерною особливістю для Холеви як адвоката є рідкісна сумлінність і виняткова працьовитість. Він завжди багато уваги при­діляв детальному вивченню справи, всіх її обставин. Його промо­ви — це результат великої попередньої праці і ґрунтовної підготов­ки до процесу. Для адвоката не існувало дрібниць в обставинах спра­ви. Будь-який факт — суттєвий чи другорядний — не проходив повз його уваги. Промови чіткі, послідовні. Доти, поки не закінчував все­бічного розгляду одного питання, він не переключав своєї уваги на щось інше.

Промова в справі Максименка дуже добре відбиває особли­вості ораторського обдарування Миколи Холеви. В ній плавно і по­слідовно висвітлюються всі події справи. Аналіз доказів вичерпний і всебічний. Дуже ґрунтовний розбір висновків експертів. У захисній промові відсутні відступи з питань, що не стосуються справи. В інших промовах, наприклад у справі про катастрофу пароплава «Володи­мир», вдало використано літературно-художній опис окремих подій, образні порівняння.

Микола Йосипович займався літературною роботою. Брав участь у виданні журналів і газет, працював секретарем комісії із збиран­ня юридичних звичаїв при етнографічному відділенні Географічно­го товариства.

Микола Криленко (1885—1938). Народився в селі Бехгеєво Смо­ленської обяасті (Росія) в сімї політичного вигнанця з України. 1914 року закінчив юридичний факультет Харківського університе­ту. В 1917 році — Верховний головнокомандуючий і нарком у військо-вих справах. З 1918 року працює в органах юстиції, організовує су­дові і прокурорські органи. Згодом — Голова Верховного трибуналу при ВЦВК, прокурор Російської Федерації. Народний комісар юс­тиції СРСР, державний звинувач з найбільших політичних процесів, завідувач кафедрою кримінального права Московського інституту радянського права.

Микола Криленко був прикладом умілого і глибокого сполу­чення юридичного і психологічного аналізу обставин справи. Май­стерно володів усіма прийомами полеміки, звертав особливу увагу на суспільне і політичне значення справи. Письменник Л. Шейнін писав про Криленка, що він був «оратором незабутнім».

Роман Руденко (1907—1981). Народився у місті Носівка Черні­гівської губернії. Закінчив Московську юридичну школу і Вищі юри­дичні курси при Всесоюзній правовій академії в 1941 році. У 1944— 1953pp. — прокурор УРСР, а з 1953p. -- Генеральний прокурор СРСР. Почесний доктор юридичних наук університету ім. Гумбольд­та (1960), Празького університету (1966).

Виступав із звинувачувальними промовами на відомих міжна­родних процесах: у справі по звинуваченню головних німецьких військових злочинців у Нюрнберзі; справі американського льотчи­ка-шпигуна Ф. Пауерса.

Роман Руденко проголошував свої промови яскраво, сильно, глибоко аналізував міжнародну обстановку і політичне значення справ, які розглядалися. Був обєктивним не тільки в дослідженні обставин справи, але й особи підсудного. Його заключна промова як головного звннувача на Нюрнберзькому процесі була подією ве­ликої політичної значущості. У другій частині книги подається текст цієї промови.

Скачать архив с текстом документа