Життєвий та творчий шлях Джека Лондона

СОДЕРЖАНИЕ: Основні віхи життєвого шляху Джека Лондона. Оповідання про Північ. Особливості написання північних оповідань. Взаємозв’язок життя людини та природи. Схожість між Джеком Лондоном та Мартіном Іденом. Відображення фактів біографії письменника у творчості.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Основні віхи життєвого шляху Джека Лондона

Розділ 2. «Джек Лондон, деньги, любовь, страсть»

Розділ 3. Поява та новизна Північних оповідань

Розділ 4. «Мартін Іден» як автобіографічний роман Джека Лондона

Розділ 5. У чому ж трагедія Мартіна Ідена?

Висновки

Література

Вступ

Дивно, до жорстокості парадоксально складалась літературна доля Джека Лондона. Коли його ім’я стало всесвітньо відомим, репортери намагались зобразити його життя як наочне підтвердження закону «рівних можливостей», відкритих в американському суспільстві перед кожним: ось хлопець з робочого класу зміг досягти всього, про що людина може лише мріяти. Забували, що оповідання, які зробили його знаменитим, припадали пилюкою в десятках редакцій і, перед тим як побачити світ на сторінках третьосортних журналів, таких як чиказький «Чорний кіт», були відсторонені авторитетними видавцями та рецензентами. Забували про роки невизнання, відчаю, голоду, нелюдської напруги, за які ще потрібно було розплатитися.

Сама історія його піднесення, його неймовірного успіху приваблювала дуже багатьох сучасників та й пізніших біографів Лондона більше, ніж написані ним книги. Легенда про надзвичайний талант, з переможною легкістю від вершини до вершини, подавляла в їхній свідомості гірку істину, про яку письменник нагадав в «Мартіні Ідені» : пробитися вдається лише самим наполегливим, і на цю безкінечну боротьбу витрачається все – слава вінчає не тріумфатора, а ту людину, що затратила всі дані їй сили.

Для Мартіна Ідена колесо фортуни повернулось надто пізно: визнання прийшло до людини, що перебувала в полоні апатії і відчувала огиду до друкарської машинки та паперу. Лондон боровся до кінця. Навіть в самі безплідні для нього як художника роки, з під його пера виходили глибоко виношені, дійсно новаторські сторінки. Але траплялось це дедалі рідше. Накопичений досвід допомагав Лондону триматися, але для письменника, від якого чекали нового слова, це була хитка опора. В результаті, темп божевільної погоні за удачею, що постійно вислизала від нього, виснажив його.

Предметом вивчення даної роботи є творчий шлях Джека Лондона на основі роману «Мартін Іден», перекладеного російською мовою та дослідження подібності між автором і героєм роману.

Об’єктом аналізу став життєвий шлях письменника, відбиток його особистого досвіду в творах, їх глибокий зміст. Відображення широкого спектру відчуттів та переживань Джека Лондона у автобіографічному романі «Мартін Іден».

Мета дослідження в тому, щоб з’ясувати:

- факти біографії і знайти їх відображення у творчості;

- особливості написання північних оповідань;

- вплив кліматичної відмінності на стосунки людей, їхні характери та ритм життя;

- взаємозв’язок життя людини та природи;

- схожість між Джеком Лондоном та Мартіном Іденом.

Наукову новизну вбачаємо в дослідженні фактів біографії письменника та їх відображення у творчості автора, співставленні доль Джека Лондона та Мартіна Ідена.

Обсяг та структура курсової роботи: курсова робота складається зі вступу, основної частини, яка в свою чергу поділяється на п’ять розділів , висновку та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи складає 38 друкованих сторінок, з них основного тексту 34 сторінки.

Розділ 1. Основні віхи життєвого шляху Джека Лондона

Джек Лондон прожив нелегке, сповнене важкої праці, злиднів, але водночас, якщо абстрагуватись від його трагічної смерті, і щасливе життя: він виборсався з жебрацтва і невідомості, щоб досягнути великої слави і багатства, про які можна лише мріяти (3.с.206).

Справжнє ім’я письменника – Джон Гріффін Чейні. Він народився у Сан–Франциско, місті вдалих ділків, збанкрутілих авантюристів, столиці моряків, шукачів золота, гірників, залізничників. Це було романтичне місто, яке ще не підкорилося одноманітному розкладу налагодженого добропорядного побуту, а в повітрі був відчутний аромат п’янкого, незвичного, казкового, захоплюючого світу, котрий так вабив сюди людей з усіх кінців Америки в пошуках багатства та кращої долі ( 5. с. 17 ).

Джек не знав батька, його вихованням займався вітчим, людина, яка пройшла важким життєвим шляхом. Вітчим був теслею, але дуже хотів бути фермером, роками заощаджуючи на усьому, збирав гроші, ставав власником землі, але швидко банкрутів і знов мріяв про землю, відкладаючи цент за центом. А тим часом малий Джек розвозив лід у паби, працював у кегельбані, продавав на вулицях газети (4. с. 8.).

Що таке злидні та важка повсякденна праця, Джек Лондон довідався змалку: ще відвідуючи початкову школу, маючи всього десять років, він став єдиним годувальником сім’ї, оскільки його вітчима тяжко скалічив поїзд. Продаючи газети, він згодом писатиме так: «У десять років я уже продавав на вулицях газети. Кожний цент я віддавав сім’ї і, йдучи до школи, кожного разу соромився своєї шапки, черевиків, одягу. Я вставав о третій ранку, щоб іти по газети, а потім не додому, а до школи. Після школи - вечірні газети…» Потім йому пощастило знайти роботу на консервному заводі, де він вистоював біля машин по шістнадцять – двадцять годин. «Одного разу, - згадуватиме пізніше Лондон, - я вистояв біля машини тридцять шість годин…» Через багато років письменник писатиме про рабську прикутість до машини в оповіданні «Відступник» (3. с. 206).

Дитячі роки запам’яталися Лондону постійно переслідуючим його почуттям голоду та першим знайомством з книгою. Він рано почав читати і читав все, що спадало на очі. Здебільшого це були романи про «бідних добропорядних попелюшок», які у фіналі неодмінно виходили заміж за мільйонерів, та траплялися і твори класиків – і ці яскраві враження від справжньої літератури не згасли в його свідомості протягом усього життя. Після роботи він приходив додому і починав читати: читав жадібно ввечері, зранку, вночі все, що було під рукою. Лондон був природженим романтиком, з дитинства в йому жив дух подорожей та спрага пригод, тому згодом, у шістнадцять років, він став плавати матросом на вітрильнику, через два роки пішки та на товарних потягах перетнув Америку(4.с.8-9).

Перша літературна спроба Джека Лондона датується 12 листопада 1893 року – саме в цей день одна з газет міста Сан – Франциско опублікувала його нарис «Тайфун біля японських берегів», навіяним морським досвідом письменника і сповнений морської романтики. Лондонові пророкують блискуче майбутнє, і він, одержавши 20 доларів премії за нарис, вирішує серйозно зайнятися літературною працею. Він багато пише, але редакції газет та журналів не поспішають друкувати його твори (3. с.207).

А потім був Клондайк. Джек Лондон приїхав туди на початку серпня 1897 року. Недовге полярне літо наближалося до кінця, а до селища Доусон, де були родовища золота, дістатися можна було лише по ріках, які вже починали вкриватися кригою. Та «золота лихоманка» кликала вперед. Зима наздогнала Лондона у злитті рік Юкон та Стюарт. Там він провів з півроку, глибоко й назавжди пройнявшись поезією та романтикою Півночі. Золота він не знайшов ані унції, але знайшов інше – свою письменницьку тему, своїх героїв (4.с.8-9).

Діставшись додому, він сів писати, розсилав рукописи, та вони поверталися з відмовами. Так він прожив довгі два роки. Не було грошей, доводилось голодувати, та напружуючи усі сили, боротися з відчаєм. З несамовитою завзятістю він працював, і зумів добитися визнання, його твори починають виходити у світ, приносячи автору успіх та славу (6. с. 17).

Перші оповідання про Північ відкрили читачу нове світосприйняття, новий життєвий простір, де стикалися закони цивілізації та закони дикої природи. Лондон залишав своїх героїв сам – на – сам з собою і давав змогу випробувати себе в боротьбі з обставинами, які не рідко загрожували самому їхньому існуванню. Він повернув високий зміст поняттям мужності, волі, честі, стійкості, справжній чоловічій дружбі. Північ стала найсуворішим випробуванням можливостей, закладених в людині. Письменник раз за разом доводив, що в найтяжчих ситуаціях людина не безпомічна – все вирішують її духовні якості та моральна позиція (4. с. 9).

Лондон працював на фабриці, кочегаром. Втративши врешті – решт роботу, Джек Лондон стає безробітним і волоцюгою. Разом з іншими безробітними він бере участь у поході до Вашингтона, за що був заарештований і відсидів місяць у тюрмі. Там він побачив «жахливі безодні людського приниження». Про свої мандри він розповість згодом у збірці нарисів «Дорога».

Поневіряння безробітного допомогли Лондонові глибше зрозуміти життя, вплинути і на його світоглядні засади. Згадуючи свої мандри письменник писав: «Я опинився на дні, у прірві, у відхідку людства, в задушному льосі, на смітнику нашої цивілізації. Збурений, я почав думати, і наша складна цивілізація постала переді мною в усій своїй голій простоті. Все життя зводилось до питання про їжу та житло. Щоб добути їх, кожен що – небудь продавав. Крамар продавав взуття, політик – своє сумління, представник народу – не без винятків, звісно, - народну довіру; і майже всі торгували своєю честю…Усе було товар, і всі люди – продавці й покупці.» Таке бачення життя згодом приведе до соціалістичних теорій і симпатій до робітничого люду (7. с.16 ).

Звільнившись з тюрми, Лондон наполегливо продовжує писати, але відчуває брак знань. І так само наполегливо починає працювати над своєю освітою: багато читає, за два роки опановує програму середньої школи і вступає до Каліфорнійського університету. Провчившись в університеті один семестр, Лондон змушений кинути навчання і піти працювати в пральню, щоб заробити на життя (3.с.207-208).

Оповідання, що увійшли до циклу «Північних оповідань», Лондон почав друкувати в газетах і журналах з січня 1898 р. і вже наступного року завоював собі авторитет. У ранніх оповіданнях Лондона виявилися його захоплення тодішніми науково–природничими теоріями, зокрема теорією Спенсера, який намагався на основі праць Ч.Дарвіна осмислити та пояснити розвиток суспільства як природну боротьбу за виживання в стилі дарвінської боротьби видів: серед людей, як і серед звірів, виживають ті, хто від природи сильніший фізично і розумово. Теорію Спенсера розвинув далі Фрідріх Ніцше, наблизивши її до умов суспільства і обґрунтувавши власну теорію сильної особистості – «надлюдини». І хоч Лондон відкидав розумом ніцшеанську «надлюдину», однак у своїй творчості він віддавав їй належне. Досвід прожитих років переконував письменника в правильності концепцій і теорій Ч.Дарвіна, Спенсера, Ніцше, адже його власне життя було боротьбою за те, щоб посісти ліпше місце в суспільстві. Тапер він переконується, що подібна боротьба точиться у всьому світі, де сильніший диктує свою волю слабшим (3.с.208.).

Літературний успіх приносить Лондону суттєві грошові прибутки, він має змогу подорожувати до Південної Африки, Англії, на Далекий Схід. Лондон пише численні нариси про свої враження і спостереження, багато говорить про класову боротьбу, схвально відгукується про російську революцію 1905 р., мріє про перемогу робітників (8. с.12 ).

У 1097 р. Джек Лондон здійснив свою заповітну мрію: вирушив у подорож на власній яхті «Снарк». Подорож тривала майже два роки.

Це був час творчого розквіту Лондона. Він написав свій найкращий роман «Мартін Іден», де змалював трагічну долю митця, талановитого вихідця з низів суспільства, а також роман «Залізна п’ята», численні оповідання про життя на островах Тихого океану. Після плавання Лондон стає дуже знаменитим письменником. Перед ним запобігають, до нього підлещуються. Але його вже не приваблює світська суєтність, він мріє про ідилічне сільське життя, будує ранчо в знаменитій Місячній долині в Каліфорнії.

У цей період творчості Джек Лондон змальовує романтичну патріархальну утопію в романах «Місячна долина» та «Маленька пані великого дому»; захоплюється містичними теоріями про подорожі безсмертної людської душі через століття в романі «Міжзоряний мандрівник» (3.с.209).

Лондон пішов з життя у віці 40 років, дуже рано розтративши себе та проживши коротке, але бурхливе життя. Та до створеного його талантом літератури поверталася так часто і черпали з його досвіду так щедро, що більшість його творів є сучасними й сьогодні (4.с.10).

Розділ 2. «Джек Лондон, деньги, любовь, страсть»

За своє недовге життя Джек Лондон відчув і байдужість законодавців літературних мод, і популярність, якою до нього не користувався жоден американський письменник, і біль майстра, що відчував, як слабне рука. Він встиг написати дивовижно багато. «Черепахи Таскана», остання книга, яку автор ще тримав в руках, була сорок третьою за рахунком, і ще сім чекали своєї черги у видавництві «Макмілан». В архіві письменника збереглися тисячі сторінок не виданої ще прози, репортажів, планів (2. с.235).

І все це за якихось вісімнадцять років роботи, методичної – п’ять сторінок щодня – і надзвичайно інтенсивної, ніби якась сила керувала ним, приковувала до робочого столу, змушувала писати ще і ще, щоб бути лідером перегонів, стати найвідомішим.

Такого ритму не міг витримати і самий міцний творчий організм. Самоповторення, штампи, беззмістовні оповідання і цілі книги виявлялись невідворотними. Гірше того – потік, очевидно такий повноводний, ставав мілкішим, а спостерігачі, зачаровані його стрімкістю, висували припущення, що він ніколи і не був глибоким. Склалось шаблонне уявлення про Лондона як письменника поверхневого, розважального, ледве не міщанського, і його з легким серцем викреслили з «серйозних» історій літератури (9. с.4-5 ).

Викреслили в Америці. Лондон як і раніше користувався визнанням за її межами, особливо в Росії. Його прекрасне оповідання «Любов до життя» дуже сподобався Леніну. Про Лондона тепло відгукувалися Горький, Купрін, Леонід Андрєєв. Він і сьогодні залишається у нас самим популярним, самим улюбленим з письменників – американців. І річ тут не лише в привабливості його книг. Лондон близький нам як людина, що любила і пропагандувала російську культуру (1. с.6).

Але нехай не зникне за деревами ліс, за промахами – піднесення. Один з близьких друзів Лондона, дочка емігрантів з Росії Анна Струнська, яка в 1905 році присилала письменнику детальні листи з революційного Петербурга, що стали в нагоді при роботі над «Залізною п’ятою», згадує : « Он заплатил слишком дорогую цену за то, что получил… Его успех оказлся трегедией его жизни». Уточнимо, не скільки власні ілюзії, скільки підкорююча його система буржуазного підприємництва в мистецтві, була причиною творчої драми Лондона, - можливо, самою тяжкою в історії американської літератури. Як не згадати героя того ж оповідання «Любов до життя»: на кораблі, що підібрав його – коли він став шматком живої матерії, що врятувався лише завдяки неймовірним зусиллям волі, він робив запас сухарів та інспектував кладочки з провізією, тому що його мучила невідступна пам’ять про голод. І Лондона до кінця днів переслідували видіння його ранніх років, коли він віддавав під заставу свій єдиний костюм, а поштар кожного ранку приносив йому пакети з рукописами і резолюціями чергового редактора: « Не підходить» (1.с.7).

Лондон був першим американським письменником, який відкрито заявив, що визнає лише один шлях вирішення корінних суспільних питань – революцію та перехід до соціалізму. В юності Лондон прочитав «Комуністичний маніфест», що перевернув усе його уявлення про життя; десятиліттями він був тісно пов’язаний з робочим рухом, як ніхто інший з літераторів Заходу зрозумів грандіозний історичний сенс першої російської революції і створив «Залізну п’яту», від якої поспішили відмежуватися не лише видавці Лондона, але і більшість його товаришів по Соціалістичній партії, які все ще знаходились у владі реформістських ілюзій. І разом з тим пристрасне, багаторічне захоплення «соціалістичним дарвінізмом» Герберта Спенсера, який поширював закони еволюції на суспільне життя; завороженість мальовничими, романтичними пасажами Фрідріха Ніцше, в яких німецький мислитель прославляв «бунтаря від природи», який кидає виклик хиткому, анемічному світу, де «стадный инстинкт толпы» всевладний (10.с.118).

Маяковський точно сформулював той погляд на Лондона, який сформувався у масового читача. «Вы говорили: «Джек Лондон, деньги, любовь, страсть» - це рядки з «Хмаринки в штанях», написаного, коли Лондона знали ледве чи не виключно по його північним новелам.

Але, крім «грошей» та «пристрасті», був ще «Мартін Іден», була «Залізна п’ята», були новели північного та полінезійського циклів, багатьом з яких судилось довге життя в мистецтві. Є один безпомилковий критерій створених художником цінностей – час. Якщо витвір мистецтва володіє справжньою значимістю, він повинен не просто сприйматись через багато десятиліть після свого створення. Він повинен сприйматися по-новому, бо з ходом часу в ньому проступають такі грані сенсу, які не могли бути поміченими сучасниками і виявились лише з накопиченням нового, більш складного та ідейного змісту. Кращі книги Лондона витримали цю перевірку.

Щоб підкріпити такий висновок, навіть немає необхідності посилатись на те, що досвід Лондона не пройшов безслідно для найвідоміших американських письменників ХХ століття – ні для Хемінгуея, ні для Фіцджеральда, ні для Стейнбека, ні для Вулфа, свідомо чи несвідомо доторкались до нього в своїх творчих пошуках.

Достатньо просто повернутися до цих книг. Зачитані в дитинстві до дірок, вони нерідко потім роками стоять на книжковій полиці, чекаючи нового покоління підлітків. А якщо, ставши дорослими, ми знову відкриваємо їх, то частіше всього – для того, щоб почерпнути заряд енергії, мужності, наполегливості, ожививши романтичне відношення до життя, яке колись виховував у нас суворою романтикою лондонський художній світ.

Навчати справедливості та стійкості у випробуваннях – одна з благородних цілей мистецтва. Цій меті служили книги Лондона, і в кожному, хто їх читав, залишається відблиск їхнього світла, навіть якщо сьогодні ми цього не усвідомлюємо (11. с.14 ).

Однак до класиків для юнацтва він був віднесений надто рано. Він набагато складніший. В його книгах відкривається сьогодні щось дуже співзвучне нашому часу – епосі науково – технічної революції, космічних польотів, тривог за майбутнє планети. І близьким, співзвучним виявляється не лише коло проблем, що хвилювали Лондона, деякі зовсім не втратили своєї актуальності, але і сам склад образного мислення, саме лондонівське сприйняття людини, природи, світу.

Ф.- Л. Паті писав про Лондона: «Никакой другой американский писатель не жил жизнью, которая вполне выражала бы его время». Це був зовсім не комплімент, на думку Паті, Лондону якраз не вистачало дистанції, погляду з боку, з досягнутої генієм вершини. Паті був водночас правим і неправим. Лондона, дійсно, не можливо було відірвати від його епохи, якою визначені його творчі пошуки – і плідні, і безперспективні. Але точно так само Лондона неможна «замкнути» в рамках його часу, як замкнути в рамках трьох єдностей світ класицистичної трагедії. Лондон виривається з цих кордонів, він передбачає колізії, які в повній мірі виявляються лише через багато десятиліть після його смерті, передчуває напрям художніх пошуків.

Сьогоднішнього читача все більше дивує в Лондоні надзвичайно сильне та стійке відчуття «світу за горизонтом» - величезного, мальовничого, який захоплює можливостями, який лежить десь за буденним горизонтом і манить до себе, змушує знову і знову кидати налагоджений побут і «шляхом пригод» відправлятись на пошуки справжнього життя. Сам Лондон згадував, що цей «простягнутий за горизонтом світ» він відкрив для себе ще хлопчиком на полицях міської бібліотеки Оукленду, де проживала його родина. Але відкриття відбулось, мабуть, все – таки раніше, і Конрад, Мелвілл, Толстой, якими зачитувався в юності Джек, лише допомогли усвідомити ту ранню цікавість до іншого життя, до незнаних людей, країн – як творчу цікавість. А підживлювало цю цікавість саме життя (12.с.9-10).

З дитинства Лондон знав лише бідність, вона була постійним супутником його юності, проведеної на фабриках, на товарних поїздах, яким подорожували тисячі людей, на суворій Півночі, звідки він вибирався кочегаром торгового корабля. «В п’ятнадцять років, - пише він в автобіографії, - я був мужчиною, рівним серед мужчин»(2.с. 235).

З початком письменницької кар’єри, потяг до «світу за горизонтом» став і основним художнім мотивом, і домінантою лондонівської поетики, яка рішуче не зводилась до правдивого зображення оточення Лондона.

Науково – технічна революція в її сучасній формі лише починалась, і все – таки Лондон якимось особливим даром, передбачив тугу за втраченим великим світом, тугу за зруйнованою гармонією та єдністю природи, яка через кілька десятиліть захопить мільйони людей. Він безпомилково передбачив, що планета буде безповоротно «стискатись» і на землі покритій містами, залізними дорогами, телеграфними та телефонними комунікаціями, люди геть інакше відчують єдність всього живого і навчаться по – новому цінувати створений самою природою порядок, який вони безоглядними удосконаленнями поставили на межу катастрофи (13.с.10).

Він раніше інших почув той «голос предків», яки закликає жителів величезних столиць наполегливо вишукувати ще збережені десь н а карті « нецивілізовані» куточки, підніматись на гірські вершини по небезпечним, ще ніким не пройденим шляхам. Прагнути хоча б штучно відновити природну близькість до природи, втрата якої, як виявилось, не компенсується ніякими, навіть самими приголомшливими, досягненнями технічного прогресу.

І ось це відчуття розриву між людиною та природою, а разом з тим – наростаючими потребами людини в щоденному, багатогранному та живильному спілкуванні з природою, з її жителями, з усім зникаючим світом природного життя – на рідкість інтенсивно та повно передано в північних оповіданнях Лондона, його повістях про собак, деяких новелах останніх років, чим і визначається неперевершена художня цінність(1.с.11).

Розділ 3. Поява та новизна Північних оповідань

лондон творчість оповідання

Коли перші північні оповідання стали з’являтися в друці, читачів вразила їх новизна, незвичайність вираженого в них художнього світосприйняття. Їм не знаходилось відповідників в тодішній американській літературі. В ті роки найбільшою популярністю користувались романи про добрих продавців, що в фіналі ставали дружинами мільйонерів, і романи про стовідсоткових американців, що знищують індіанців, щоб в результаті завоювати прихильність ангелоподібної дівчини, якій герой неодмінно рятує життя, перед тим як вести її до аналою. У Лондона теж іноді з’являлись «блакитні» героїні і неправдоподібні пристрасті, але це були лише надлишки творчого росту. Наповнені романтикою «Біле мовчання» чи «Мудрість сніжного натовпу» не були схожими на анемічні квіти запізнілого романтизму, що проросли на ґрунті масової американської белетристики (14. с. 18 ).

Не менш сильно відрізнялись вони по своєму образному устрою і від поетики справжньої літератури того часу – від поетики Твена. Чи Генрі Джеймса, чи натуралістів: Френка Моріса, Хемліна Гарленда. На останньому порівнянні слід затриматися. Натуралізм збагатив літературу соціологією, світ героїв наповнився у Норіса відголосками суспільної боротьби. Це були реальні творчі досягнення. Але естетика натуралізму приваблювала і суттєві надлишки – особистість виявлялась пов’язаною соціальними протиріччями, неволею. Персонажі виглядали психологічно одномірними, а то і геть одноманітними – їх долі від початку до кінця незалежними від особистості умовами життя, соціальними обставинами, перед якими людина була безсильною.

Сприйнявши у натуралістів завойовану ними для літератури чіткість соціального бачення, Лондон розійшовся з натуралізмом в головному – в концепції людини. Він звільнив особистість з лещат визначеності. Він залишив людину наодинці з саму з собою і дав їй можливість випробувати себе в найтяжчій боротьбі з обставинами, які загрожують її існуванню. Він повернув високий сенс поняттям, які для натуралістів були майже пустим звуком, - поняття відповідальності, дружби, волі, честі.

Своїми книгами він знову й знову доводив, що і в найтяжчих обставинах людина не беззахисна – вирішують її духовні якості, її моральна позиція. Її воля чи безволля. Людяність чи власна користь. Відчуття морального боргу чи бажання розбагатіти будь – якою ціною (1. с.11-12).

Його герої виявлялись в надзвичайно драматичних, крайнє напружених життєвих ситуаціях, коли відступає все неістинне в людині і з безжалісною чіткістю виступає її суть. Гама їх переживань могла здатися збіднілою – ніякої гри відтінків, ніяких півтонів, - але вагомо іншою вона не могла бути в зв’язку з самим художнім завданням. А завдання полягало в тому, щоб показати людину в момент найбільшої напруги всіх її фізичних та духовних сил, в хвилину, коли від кожного рішення чи вчинку залежить життя – іноді і не лише власне. Відмовляючись від інтроспекції, зосереджуючи увагу лише на самому головному переживанні, що відсуває в такі хвилини інші відчуття, Лондон не відставав від епохи, що висунула немало майстрів ускладненої психологічної прози.

Мабуть, навпаки, в чомусь навіть випереджав її. Недаремно від північних оповідань протягуються нитки до Екзюпері, до Хемінгуея. Література 20-х та 30-х років по – новому визначала ціну особистої мужності, зібраності та волі. Лондон протоптав шлях тим письменникам, які загострено, сприйняттям людей ХХ століття, відчули трагізм та поезію відчайдушної боротьби людини за право на життя. Величність цих битв один на один з безводними пісками Сахари, зіткнення зі снігами Кіліманджаро, з акулами у відкритому океані…(15.с.44).

«Жители Севера рано познают тщету слов и незаменимое благо действий». Думка висловлена в «Білому мовчанні», афористично виражає всю творчу програму клондайкського циклу. Для незлічених лондонських «чечако» - зелених новачків, які не мають уявлення, що на них чекає, Північ стає самим суворим у житті випробуванням можливостей, закладених в людині. Вона переформує людей, зводячи їх обличчям до обличчя з суворими реаліями існування, про які вони раніше і не здогадувались. Тільки тут людина починає по – справжньому розуміти сенс таких понять, як «голод», «кров», «спокій», ніби заново відкриваючи для себе першоматерію життя і зцілюючись від всього брехливого та випадкового, що закривало її горизонт, до того доки вона не потрапила на Північ (16. с.13).

«Север есть Север, - писав Лондон, - и человеческие сердца подчиняются здесь странным законам, которых люди, не путешествующие в далеких краях, никогда не поймут». Часто не розуміли їх і самі «мандрівники». Для героїв, яким віддані симпатії Лондона, головним на Півночі було не золото, не збагачення: одних завжди полонила романтика Клондайка – «світу за горизонтом», інші більш за все цінували чистоту людських відносин, знайдених тут. Однак людей гнала на Північ золота лихоманка, і вона не могла не розпалювати незмінних інстинктів. Висока романтика і нездоровий «золотий» ажіотаж перепліталися, залишаючи чудний відбиток у свідомості жителів північної країни (1.с.12-13).

Існували ще закони Півночі, вічні закони людського буття – водночас жорстокі, але виховуючи в людині стійкість, мужність та почуття справедливості. Моральна перевага індіанців над щойно заявленими хазяїнами Клондайку визначалась тим, що ці вічні закони засвоювались корінними жителями північної країни з молоком матері і свято береглись з покоління в покоління (1.с.14).

Сьогодні більшість північних оповідань стали хрестоматійними. Беззаперечно, це свідчення визнання: але є в цьому і своя небезпека. Шар «хрестоматійного глянцю» ще не настільки густий, щоб не можна було пробитися крізь встановлений стереотип сприйняття до суті твору. Однак глянець має здатність застигати, і тоді глибокий зміст явища мистецтва стає, по суті, недоступним – він уже не виявляється з плином часу у все нових та нових гранях. Клондайкський цикл заслуговує кращої долі – саме тому, що при повторному прочитанні, він може без перебільшення сказати багато людині, що живе в раціональному та «технізованому», зовсім не лондонському світі (17.с.360).

Розділ 4. «Мартін Іден» як автобіографічний роман Джека Лондона

Згадуючи у 1914 році свої колишні літературні дебюти, Лондон писав: «Мне странно теперь думать о том, с каким самозабвением я работал, и о том, как я был беден, как отчаянно хотел пробиться, и еще – как я был счастлив. Ведь я молод, и в свое творчество я верил всей душой, и знал, что непременно добьюсь своего».

Голос втомленого і розчарованого; уже почалась дія тієї драми, яка два роки потому приведе до катастрофічного фіналу. Але Лондон дійсно досяг. І не лише успіху у публіки чи видавців. Досяг дуже багато як художник.

Були «Люди безодні», смілива, новаторська книга, від якої бере початок новий жанр – сучасна документальна проза.

Були «Поклик предків» и «Біле ікло» - анімалістична класика, книги, повні поезії і серйозного філософського змісту: адже мова була про те, що людині ніколи не повернути єдності з природою, не розвідати до кінця того щастя само відторгнення, відданості, волі, яке знайоме лондонівському Беку та Вовку.

Була «Залізна п’ята» - сама революційна з книг Лондона, передбачення і разом з тим узагальнена до символіки картина сучасності, пролетарський епос і притча, роман – документ та утопія.

Але вершина, художня вершина Лондона залишалась не досягнутою. Нею став «Мартін Іден», написаний, коли Лондон плавав на яхті «Снарк» по південним морям, і побачив світ у вересні 1909 року.

Творчість Лондона, це по суті, багатотомна художня автобіографія, але до «Мартіні Ідена» в ній не вистачало самого головного розділу, в якому йдеться про мистецтво. Такий розділ потребував справжньої письменницької зрілості; вона прийшла лише на другому, самому плідному етапі творчості Лондона, і «Мартін Іден» засвідчив її (18.с.15).

Сучасниками письменника роман був сприйнятий як типова для американської літератури «історія потрясної кар’єри». Вони не побачили в романі нічого крім сюжету: ціною титанічних зусиль простий матрос стає всесвітньо відомим письменником лише для того, щоб, розчарувавшись в літературі, і в багатстві, закінчити життя самогубством. В чорновому варіанті роман довго носив сатиричний заголовок «Успіх». Однак задум Лондона виявився ширшим. І щоб втілити його, потрібне не скільки перо сатирика, скільки досвід ліричної оповіді, накопичений в північних оповіданнях, психологічна майстерність, відшліфована в «Морському Вовці», і набуте за довгі роки письменницької роботи знання таємниць творчості, які тут поєднались з безкомпромісністю позиції по відношенню до буржуазного світу і його духовного життя.

Ніде більше письменнику не вдавалось так органічно поєднувати план подій та філософський. Зв’язати такими міцними нитками історію однієї людини не лише з суспільним та літературним «контекстом» його епохи, але й з однією з тих «вічних» тем, які в тій чи іншій формі, з’являються в усіх найкращих лондонівських творах. В «Мартіні Ідені»це була тема художника і його тяжкої боротьби з матеріалом, що ніяк не піддавався, зі смаками сучасників, з необхідністю продавати свою творчість, з власними людськими якостями. І тема була так близька Лондону, настільки ним вистраждана, що роман набув в його творчості значення сповіді (19. с. 19).

Завдання полягало не лише в тому, щоб показати самотність і нерозуміння, невідворотність для великого художника, бунтуючого проти вподобань «ярмарку на площі», як назвав в ці ж роки всю систему комерційної творчості Ромен Ролан. Завдання полягало в тому, щоб показати художника в момент його творчості, відкрити двері в його внутрішній світ. І це була єдина творча мета; її не можна розділяти на компоненти, не наносячи непоправної шкоди художньому єству «Мартіна Ідена».

Не раз намагались витлумачити роман, як образ продажності та бездуховності буржуазного суспільства, жертвою якого стає і капітулювавший перед його нормами герой. Таке розуміння повністю сходилось з початковим задумом Лондона, воно багато пояснює і в цій книзі, яка, в результаті, вийшла з-під його пера. Мартін став модним автором, який штампував книгу за книгою, поки видавці беруть все, що він пише. Він пішов з літератури і з життя, зрозумівши, що талант залишив його назавжди (20.с.349).

Лондон в ході роботи над романом змінив його назву теж не випадково. Зображення визнаних «ярмарком на площі» законів «успіху» відсунулось на другий план, коли Лондон в повній мірі відчув масштаб та значення того образу художника, якого він створював. З Мартіном ввійшла в роман тема, яка стала в ньому головною, і сформулював її сам Лондон: «трагедия одиночки, пытающегося внушить истину миру». Лише одне варто було б сказати точніше – істину, добуту мистецтвом.

З самого початку в Мартіні незвичайно загострений творчий, художній інстинкт. «Каждое ощущение принимало у него форму и окраску и претворялось в образы каким – то чудесным и таинственным путем». Не маючий ніякої освіти, він здатен назвати відомого поета Суинберна Свайнберном, викликавши насмішки високо просвітлених Морзів, але Мартін стоїть значно вище всіх їх, тому що в ньому розвинутий дивовижний дар художнього бачення, якого не замінити і самою рафінованою культурою.

Він розповідає як бився з мексиканцем, і в його уяві миттєво виникає картина, створена по законам мистецтва: білий берег, зірки, вогні вантажних пароплавів, темний натовп, що оточив тих, хто б’ється, поблискуюча сталь ножа. З багатьох подробиць він обирає «самі яскраві та вражаючі». Він несвідомо творить художній світ, в якому змінюються всі враження його короткого, але багатого подіями життя.

Його драма починається зовсім не в той момент, коли він вперше побачив Руф Морз, «убогу дівчину», як назве її зрештою друг Мартіна, поет Брісенден. Невідповідність духовних горизонтів надто очевидна, щоб Руф могла впливати на Мартіна, привчаючи його до класично пошлих ідеалів «чесної праці», скопідомства та конформізму. Як все в світі, Руф він сприймає перш за все естетично, для Мартіна вона «золота квітка», при погляді на яку у нього перед очима починають «роїтися таємничі, романтичні образи». В його відношеннях з Руф розігрується той же конфлікт естетичної краси і грубої життєвої реальності, яка в результаті виявиться не вирішуваним конфліктом всього його життя.

Драма починається, коли Мартін, розгледівши в собі художній дар, вирішує зробити мистецтво своєю професією. З цього приводу Брісенден говорить Мартіну: «Вы ранены Красотой. Это незаживающая рана, неизлечимая болезнь, раскаленный нож в сердце… Пусть вашей целью будет только одна Красота. Зачем вы стараетесь чеканить из нее монету?» Брісенден був набагато старшим за Мартіна, і герою роману доводиться на власному досвіді переконатися, що його друг був правий, говорячи: «Любите Красоту ради самой Красоты, а о журналах бросьте думать».

Справа в тому, що правота Бріседена – абстрактна. Безумовно, найголовніший обов’язок художника – це обов’язок перед своїм мистецтвом, служіння Красі. Але також правильно, та сотні разів перевірено, що творчість неможлива без сприймаючого, без тої ж «публіки», яку так ненавидить Брісенден, а згодом і Мартін. Трагедія в тому, що «публіка» - це Морзи та їм подібні. З початку творчості – великий споглядальний порив, а на завершення творчого акту – це дріб’язкова та недостойна боротьба з видавцями, блошині укуси критиків та плювання на шедевр самодостатньою аудиторією. І Мартін не може знайти виходу з цього грішного кола (21. с.17-18).

Значення роману визначалось тим, що Лондон надав «вічній» проблемі гостро сучасного змісту. Мартін Іден – художник, що вийшов із народних мас, а це явище, що стало характерним лише у ХХ столітті. І драма, зображена Лондоном, дійсно була тогочасною. Суть її не вичерпується тим, що на Мартіна чекає страшна бідність і, що він використає весь відпущений йому запас творчих сил, до того, як до нього прийде визнання. Без сумніву, він міг би зробити більше та не розплачуватися за кожен свій крок у мистецтві безкрайньою напругою та голодом, як би він жив в інших умовах. Але хіба тоді б він став революціонером у мистецтві, якби не приніс в нього цілком новий життєвий досвід і виховане саме його суворим, пролетарським досвідом нове світосприйняття? І він зміг створити речі, до яких будуть ще не раз повертатися; зрештою уже не так важливо, визнаним чи невизнаним він їх написав.

Португалка Марія Сільва, забираючи хліб у своїх семи обідраних діточок, підтримувала Мартіна в самі тяжкі місяці (1.с. 16.).

«… Он совсем ослаб от голода. Он не ел уже тридцать шесть часов и даже ни разу не вспомнил о пище. Он лежал на спине, закрыв глаза, и какой – то туман постепенно заволакивал его сознание. В полусне он бормотал какое – то стихотворение, какое часто читал Бриссенден. Мария, стоя за дверью, с тревогой прислушивалась к монотонному бормотанию своего жильца…

Лира, прочь!

Я песню спел!

Тихо песни отзвучали,

Словно призраки печали,

Утонули в светлой дали.

Лира, прочь!

Я песню спел!

Я когда – то пел под кленом,

Пел в лесу темно – зеленом,

Я был счастлив, юн и смел,

А теперь я петь бессилен,

Слезы горло мне сдавили,

Молча я бреду к могиле,

Лира, прочь!

Я песню спел!

Мария не выдержала; она кинулась к печке, налила полную миску супа, щедро зачерпнув со дна кастрюли крошечного мяса и овощей, и побежала к Мартину…»(1. с. 251-252)

Працівниця фабрики, Лізі Конолі, готова віддати за Мартіна життя, стає чужою для героя, як би він їй не симпатизував. Цього не можна уникнути, тому що між автором філософського памфлету про Метерлінка і дівчиною з народу, за все життя кілька разів відвідавши дешеві театри, лежить духовне провалля.

Але Мартін і сам з народу. І відчуження відбувається не через те, що він засвоїв буржуазні погляди. Тисячі прочитаних книг, які були необхідними для того щоб стати письменником, приблизили його до інтелектуальної еліти, але він знає і істинну її ціну. Духовно збагатити Мартіна вона не змогла, він залишився таким же незалежним, як і в ті дні, коли приглушуючи голод, писав свої оповідання. Але для кого він їх писав? Ось ще одна не з’ясована проблема. Художник з пролетаріату, він чужий пролетаріату, він не здатен його зрозуміти. Він чужий «хорошому товариству», яке він ненавидить і яке на нього самого дивиться як на чергову сенсацію. Він опиняється між двох світів, в пустоті, ізоляції, і його індивідуалізм, яким Мартін вихваляється на соціалістичному мітингу, - це не вироблена ним для себе життєва програма, а лише наслідок відчуженості, яку він переживає як художник – бунтар, художник з народу. Трагедія одинака (22. с.49-50).

В якій же «істині» він хотів переконати світ, яке мистецтво створити? Коли Брісенден прочитав йому свою «Ефемериду», Мартін був вражений: в поемі йому відкрилась «істина провидця, викувана з заліза космосу міцним ритмом вірша, перетворена на диво краси та величності». Брісенден втілив той художній ідеал, до якого інстинктивно, а потім свідомо йшов у своїх творах сам Мартін Іден. Тому що він «знал жизнь, знал в ней все низкое и все великое, знал, что она прекрасна, несмотря на всю грязь, ее покрывающую… Святые среди грязи – вот чудо! И ради этого чуда стоит жить! Видеть высокий нравственный идеал, вырастающий из клоаки несправедливости; расти самому и глазами, еще залепленными грязью, ловить первые проблески красоты; видеть, как из слабости, порочности, ничтожества, скотской грубости рождается сила а правда и благородство духа».

Це і була видобута Мартіном «істина», і вона береглась на самому міцному фундаменті – на знанні дійсності, не допускаю чому ні найменших ілюзій. Книга, що принесла Мартіну славу, - «Ганьба сонця», полеміка з Метерлінком. Бельгійський поет та драматург користувався величезним впливом, і суперечка з ним була для Мартіна принциповою. Естетичному кредо Мартіна відповідала не втеча від «тяжкого тягаря матерії» в чисту духовність, містичний, незрозумілий світ, де розігрується вічна гра кохання та смерті, а картина, що вміщує «шматок великого, живого життя»,яка повна щастя та горя, великої боротьби, страждань, героїки. В його творах «мысли о прекрасном, которые долгие годы безгласно жили в нем, хлынули наружу неудержимым, мощным, звенящим потоком»

І в суперечках з Руф, і в своїх книгах Мартін захищає принципи «поетичного» реалізму, що поєднує точну аналітичність та життєву реальність з розумінням безкрайньої величі, різноманіття та непередбачуваності життя, з його постійними загадками та проблемами. Він не може творити, прагнучи лише до правдоподібності, його не задовольняє плаский, одномірний реалізм. В тканину його оповідань входять видіння, відголоски колись пережитого, і в його творчій свідомості все це наповнюється новим змістом, неочікуваними порівняннями та зв’язками. Більше всього він пишається своїми «Сонетами про кохання», і цей успіх не випадковий: саме в поезії мало повною мірою відкритись його художнє світосприйняття. Своєю прозою Мартін задоволений лише тоді, коли йому вдається передати відчуття великої таємниці життя (1.с.19.).

Однією з таких ідей була та, яку виразив в «Мартіні Ідені» сам Лондон. Мартін йде з життя, тому що зникла головна його складова – творчість (1.с. 20).

Іден був розчавлений під гнітом тогочасного суспільства, коли він отримав визнання, його душа кричала, обливалась слізьми, тому що не розуміла ницості тих людей які вмить змінили свою думку про нього. Йому було страшенно огидно бачити їхнє плазування перед ним, а в його голові роїлися тисячі думок, але одна постійно домінувала. Він не змінився з того часу як був бідний ні зовнішньо, ні морально, ні духовно, але зараз він уже був бажаним гостем в кожному домі, всі хотіли пригостити його вишуканим обідом, але в цьому вже не було потреби.

«Приглашения к обеду сыпались со всех сторон, и чем больше их было, тем больше недоумевал Мартин. Он был почетным гостем на банкете одного старейшего клуба, сідел в окружении людей, о которых слыхал и читал почти всю жизнь. Эти люди говорили ему, что, прочитав в «Трансконтинентальном ежемесячнике» «Колокольный звон», а в «Шершне» «Пери и жемчуг», они сразу поняли, что появился великий писатель. «Боже мой, - думал Мартин, - а я голодал и ходил обірванцем! Почему они меня в то время не пригласили ни разу обедать? Тога это пришлось бы кстати. Ведь Обе вещи написаны давнім – давно. Если вы тепер кормите меня обедами за то, что я сделал прежде, то почему вы не кормили меня тога, корда я действительно в этом нуждался? Ведь ни в «Колокольном звоне», ни в «Пери и жемчуг» я не изменил ни одного слова. Нет, вы угощаете меня вовче не за мою работу, а потому, что меня угощают все, и потому, что угощать меня тепер почитается за честь. Вы меня угощаете потому, что вы животные, стадне животные! Потому, что вы повинуетесь слепому и тупому стадному чувству,а это чувство подсказывает сейчас одно: надо угостить обедом Мартина Идена. Но никому из вас нет дела ни до самого Мартина Идена, ни до его работы», - печально говорил он себе…»(1.с.276)

«Прися к себе в комнату, он лег в постель и заснул мгновенно, как ребенок. События вечера не оставили в нем никакого следа. Мозг его уже не воспринимал впечатлений. Даже порыв радости, вызванный встречей с Джо, оказался мимолетным. Он продолжался один миг, а в следующий миг Мартин уже сожалел, что встретил свого бувшого товарища, так как ему не хотілось даже разговаривать. То, что через п’ять дней он уплывает в свій милый океан, тоже не радувало его. Он с наслаждением замкнул глаза и спокійно спал восемь часов. Он не метался, не видел снов. Сон помагал забыться, и, просыпаясь, Мартин неизменно испытывал сожаление. Жизнь томила и угнетала его, а время стало настоящей пыткой.»(1.с.288.)

«Ярмарок на площі» не зміг отримати його, навіть в свої останні дні він знущався над її смаками та законами, змушуючи шукати глибину в тих його творах, які самому Мартіну здавались смішними своєю наївністю та неумілістю.

Він іде тому що ніколи не зможе бути поважним гостем на літературному ранку, ловлячи на собі захоплені погляди меценатів, і уже не здатний, скинути навантажений багаж культури, повернутися до свого світу, до відрізаних назавжди витоків, без яких не могло врешті решт не пересохнути і прокладене ним широке літературне джерело. Конфлікт, що привів його до загибелі, не можна вирішити, так як по словах Уїтмена, «великий поет не знайде собі і великої аудиторії». Це не капітуляція. Це справжня мужність справжнього художника.

«Ему нужен был покой, а покой был здесь, рядом. Мартин взглянул на иллюминатор. Да, он достаточно широк. В первый раз за много – много дней его сердце радостно забилось. Наконец – то он нашел средство от своего недуга. Он поднял книжку и медленно прочитал вслух:

Устав от вечных упований,

Устав от радостных пиров,

Не зная страхов и желаний,

Благословляем мы богов

За то, что сердце в человеке

Не вечно будет трепетать,

За то, что все вольются реки

Когда–нибудь в морскую гладь.

Мартин снова поглядел на иллюминатор. Суинберн указал ему выход. Жизнь томительна, вернее, она стала невыносимо томительна и скучна.

За то, что сердце в человеке

Не вечно будет трепетать!..

Да, стоит только поблагодарить богов. Это их единственное благодеяние в мире. Когда жизнь стала мучительной и невыносимой, как просто избавиться от нее, забывшись в вечном сне (1.с. 294-295).

Дописуючи фінальну сцену, Лондон ніби передбачав, що скоро йому доведеться шукати рішення цього конфлікту, але по відношенню не до літературного персонажу, а самого себе.

Мартін Іден поклав перо, коли зрозумів, що відпущені йому сили закінчились, що творчість для нього в кращому випадку стане самоповторенням. Лондон продовжував писати ще сім років. Це були самі сумні роки його творчої біографії.

Працював він ще напруженіше, ніж раніше, і в кількісному відношенні останній етап виявився найбільш продуктивним. Але все рідше в написаному спалахували іскри великого таланту. Щось зламалось. Персонажі виходили безжиттєвими. Художні ідеї виглядали дрібними. І сам «поетичний» реалізм залишався без головного – філософської думки, справедливої «для всіх часів та народів». Тепер її тіснили то чиста розважливість, то проповідь (1.с.20.).

Розділ 5. У чому ж трагедія Мартіна Ідена?

Мартін болісно міркував про зміст людського життя та свою роль у ньому, у цьому житті. Ходіння по ресторанах і захоплення єгипетськими сигаретами заспокоєння не принесли. Гроші, яких у нього тепер було так багато, не втішали. Він щедро обдарив своїх сестер, свого друга по роботі у пральні Джо, свою квартирну господарку. І навіть Руф, яка готова тепер стати його дружиною, не цікавить його – кохання до неї давно вже померло у серці юнака. Іноді йому здається, що найкращий вихід із того становища,яке над ним тяжіє, - повернутися до своїх колишніх занять. Але занадто глибока прірва пролягла між створеним власноруч відомим письменником і простими звичайними матросами. Ні, назад дороги йому більше не було, його старий рай вже загублений назавжди.

З листів Джека Лондона ми спостерігаємо такий самий відчай і розчарування. «Навіщо розвивати розум? – Це не потрібно для щастя»(23.с.1), - стверджує він. Але на відміну від Ідена, Лондон не збирається припиняти свою боротьбу.«Загину я чи ні, але мушу боротись до останнього – сам... Мені байдуже, якщо я втрачу все, що маю, - я створю собі нове; якщо я завтра буду голий і голодний – що ж, я йтиму далі голий і голодний, поки не впаду; якби я був жінкою, я продавав би себе всім чоловікам аби досягти свого. Одне слово, я не здамся»(23.с.4).

Але Мартін нового раю так і не знайшов , незважаючи на багатство і славу, нащо звалилися на нього. Ззовні все виглядало цілком нормально: його безперервно запрошували на обіди та вечері, з ним жадали знайомства, на нього заглядалися красиві жінки. Але душа його не знаходила задоволення у всій цій мішурі життя. Він ніяк не міг зрозуміти, що власне змінилося в ньому, людині на ім’я Мартін Іден, настільки що його тепер всі намагаються запросити до себе на обіди. Адже всі його праці були написані ще два роки тому, сам він з того часу зовсім не змінився, але тоді його не запрошу вали на обіди навіть його родичі і близькими знайомі, адже ж він цілими днями не мав у роті ні шматка хліба. А тепер навіть суддя Блаунт вважає за честь запросити його до обіду. Той самий Блаунт, якого він колись ненавмисно образив у Морзів і через якого, власне кажучи і відбувся його розрив з Рут.

Мартін зрештою розуміє, що зміна у відношенні до нього викликана єдиним — «Увесь свій доробок він кинув публіці одним величним жестом, і цим, очевидно, пояснювалася його неймовірна слава»(14.с.322).

Мартіну здається, що він зуміє знайти своє щастя, утікши на острови у південних морях, живучи в очеретяній хатині, займаючись ловом акул і полюванням на диких кіз, торгуючи перлами і копрой. Він замовляє квиток на проплав «Маріпоза», що відправляється на острів Таїті, і готується до відїзду. І от він — на пароплаві. Але і тут усі дивляться на нього, як на знаменитість, яка тільки-но народилася. Він розуміє обмеженість буржуа, які є духовно вгобими. Йому здавалось, що світ буржуа – рай і він над усе прагнув його досягти, а коли досяг – оглядається назад і шукає там свого втраченого раю. Він не розуміє грубих і тупих істот - матросів. Але так само важко йому і з тупими джентельменами і галасливою молоддю первого класу. І Мартін замикається в собі. «Життя було для нього мукою, як яскраве світло для людини з хворими очима. Воно вигравало довкола нього і над ним різким сліпучим блиском, і йому було боляче, нестерпно боляче».(12.с.327)

... Життя – це лихо, чи радше воно стало лихом, нестерпим тягарем...Коли життя стає до болю важким, смерть готова заколисати вічним сном».(12.с.329). Десь на такому улюбленому ним океанському просторі Мартін викидається з ілюмінатора каюти до океанської безодні і зводить рахунки з життям.

Роман закінчується трагічно.

Які ж мотиви рухали особистістю Мартіна Ідена, що ховалося за його завзятим прагненням стати письменником? У романі показано, що Мартін був «природженим борцем, сміливим і витривалим», однак боротися йому було призначено «у мороці, без світла, без заохочення». Єдиним дороговказом в цій нелегкій боротьбі довгий час була любов до Рут, прагнення стати на один рівень з нею і зєднати свою долю з долею своєї обраниці. Отже, Мартіном рухало почуття любові до жінки.

Мартіну здавалося, що Рут відповідає на його почуття взаємністю. У дійсності ж відношення Рут до Мартіна ніколи не було однозначним. Розуміючи його незвичайність, почуваючи від нього якусь магічну силу, захоплюючись його наполегливістю і працьовитістю, Рут у той же час ніяк не розділяла його прагнень, не розуміла його внутрішньої потреби стати письменником.

Вона заохочувала його до діяльності тільки заради того, щоб він зайняв гідне місце в буржуазному світі, тобто став чиновником або дрібним бізнесменом. Його захоплення літературою не тільки не зрозуміле їй, але і викликає в неї роздратування й опір. Вона також не розуміє змісту творів Мартіна, не бачить у них ніякої цінності. Суспільні ідеали робочого хлопця Мартіна Ідена, що живляться глибоким розумінням життя, не знаходять відгуку у вихованої на традиціях буржуазної моралі Рут Морз, що разом зі своїм класом сповідає обмежений погляд на життя.

Цю принципову різницю у поглядах на навколишнє життя Мартін зрозумів занадто пізно. І він прямо говорить їй про це під час останнього побачення:

«... Ти трохи не занапастила моєї творчості, мого майбутнього! Я вдачею реаліст, а буржуазна культура не зносить реалізму. Буржуазія боягузлива. Вона боїться життя. Отож ти хотіла й мене примусити боятися життя. Ти прагнула замкнути мене в тісну клітку, навґязати мені обмеженість, хибний вульгарний погляд на життя...І ти хотіла зробити мене одним з ваших, втовкти в мене ваші класові ідеали, класову мораль, класові забобони...

»(14.с.316)

У цьому зізнанні Мартіна — ключ до розуміння джерел його особистої трагедії. Моряк Мартін Іден був людиною свого класу. І його життя, і його думки — такі ж самі що й життя і думки тисяч його побратимів по праці. Але от моряк перетворився на письменника, навіть на письменника модного, процвітаючого, що заробляє великі гроші. Причому його популярність, його заробітки мали свою основу на його реалістичному баченні світу, на висловлюванні ним ідей, яких буржуазне суспільство не приймало, але які лоскотали його нерви, і обізнаність з якими дозволяла вважати себе лібералом. Тому книги Ідена розкуповувалися заможною публікою, ставали модними, приносили їх авторові неочікуваний прибуток.

У результаті Мартін Іден, сам того не бажаючи, потрапив у становище людини, що сидить на двох стільцях. За своїми ідеями, за своїм мисленням він залишився реалістом, йому були далекі мораль і забобони буржуазії. Але за своїми прибутками, за своїм новим способом життя він тепер належав до класу буржуазії. І це протиріччя вимагало вирішення. Мартін Іден був письменником, але він міг бути, наприклад, талановитим музикантом або скульптором, художником або медиком. Трагізм долі і життєвий шлях письменника Мартіна Ідена типовий для тогочасної дійсності.

Відомий американський критик назвав роман Лондона «трагічною національною історією успіху». Ван Вік Брукс із гіркотою відзначав , що творчі розуми у США « лишают питательной почвы, им противопоставляют страсть к стяжательству и ореол богатства. Буквально все тенденции общественной жизни Америки вступили в заговор с целью связать по рукам и ногам таланты страны...»(15.с.297). Як діє це у житті, Д. Лондон показує на прикладі Мартіна Ідена. Його ніхто не розуміє: ні родичі, ні друзі, ні люди, у яких він бачить представників інтелігенції — Рут, її батьки, їхнє оточення. Так зване суспільство не поспішає простягнути руку допомоги шукаючому свій шлях художникові. Навпаки, воно намагається збити його з обраного шляху, зіштовхнути на так добре знайому і зрозумілу дорогу чиновничого служіння або бізнесу і комерції. Потрібно мати чималу мужність, твердість характеру і впевненість у своїх силах, щоб протистояти цьому натискові, витримати його і пройти свій шлях до кінця. Вдається це далеко не всім.

Мартін Іден на своєму тернистому шляху досягає успіху всупереч усім.

Справжній трагізм цього успіху полягає в тому, що Мартін домагається його поодинці, без найменшої допомоги, у боротьбі з тим суспільством, у якому він живе і трудиться. У цій боротьбі він втрачає кохану, від нього відмовляються родичі, він поступово зневірюється у своїй правоті й зрештою вирішує ніколи більше не брати до рук перо. Заслужений успіх не приносить йому ніякого задоволення.

У романі фатальний стрибок Мартіна описаний як зовсім природний, простий і навіть повсякденний крок. Але ж на цей крок йде зовні здорова, у розквіті свого таланту людина, що домоглася слави й успіху. І та щоденність, з яким ідуть з життя Брісенден і Іден, - це теж невідємна частина «трагічної національної історії успіху» талановитих художників у США.

Висновки

Значення роману «Мартін Іден» визначалось тим, що Лондон надав «вічній» проблемі гостро сучасного змісту. Мартін Іден – художник, що вийшов із народних мас, а це явище, що стало характерним лише у ХХ столітті. І драма, зображена Лондоном, дійсно була тогочасною. Суть її не вичерпується тим, що на Мартіна чекає страшна бідність і, що він використає весь відпущений йому запас творчих сил, до того, як до нього прийде визнання. Без сумніву, він міг би зробити більше та не розплачуватися за кожен свій крок у мистецтві безкрайньою напругою та голодом, як би він жив в інших умовах. Але хіба тоді б він став революціонером у мистецтві, якби не приніс в нього цілком новий життєвий досвід і виховане саме його суворим, пролетарським досвідом нове світосприйняття? І він зміг створити речі, до яких будуть ще не раз повертатися; зрештою уже не так важливо, визнаним чи невизнаним він їх написав.

Подібні слова ми говоримо і про самого Лондона. Як і Мартін він надзвичайно тяжко та довго писав у повному невизнанні, голоді, бідності. Згодом він стає відомим але довго це не приносить йому радості. Лондон поволі втрачає свій талант, він надто багато писав, надто багато розповів, єдиний шлях продовження кар’єри – самоповторення, але він не міг цього собі дозволити.

Безумовно, внесок Лондона в літературу величезний, тому до його творів за пошуком натхнення зверталось безліч відомих та талановитих письменників.

Можна легко знайти багато відгуків про творчість письменника, наприклад, О.Звєрєв пише: «В творах Джека Лондона поєднувалася бездоганна точність кожної подробиці з поетичною фантазією та ліричними відступами, які перебивали стрімке розгортання інтриги, надаючи оповіді глибину і епічний розмах».

Т.Денисова: « Герой Джека Лондона – завжди особистість, активна та життєдіяльна, яка не вписується у звичне середовище. Людина не протиставляється природі, а є її органічною складовою, продовженням і розвитком всього живого».

«Мужність, сила, сміливість, почуття обов’язку, визнання законів товариства, непримиренність до зла, доброта – основні риси героя Лондона. Письменник стверджує їх як першооснову людської особистості, бо примушує домінувати в граничних для людського характеру умовах».

Мартін Іден був індивідуалістом, не маючи ні найменшого уявлення про нестатки інших, він жив тільки для себе, боровся лише заради себе і вмер – теж через самого себе. Він пробився в буржуазні кола і був прикро вражений відразливою посередністю тих кіл.

Такою була трагедія митця тогочасного світу. І якщо Д.Лондон створив Мартіна Ідена за своїм образом і подобою, то Мартін Іден передрік долю свого творця. Крах. Смерть.

Джек Лондон наполегливо заперечував проти того, що його самого уособлювали з його героєм. Письменник недвозначно викривав подібні твердження. « Позвольте указать мне на главную слабость такой параллели,— писав Д. Лондон у звґязку з цим,— Мартин Иден покончил с собой, а я все еще жив»(13. с.299). Такою була трагедія митця тогочасного світу. І якщо Д.Лондон створив Мартіна Ідена за своїм образом і подобою, то Мартін Іден передрік долю свого творця.

Хоча Джек Лондон тояв набагато вище за Мартіна Ідена, його ідеали і мрії не дуже відрізнялися від ідеалів та мрій Ідена. Лондон мріяв про свій затишний куточок, коло близьких друзів та двоє дітей... Він і насправді став власником величезної садиби, досягши успіху як письменник. В одному інтервю за два роки до смерті він сказав: «Я пишу тепер тільки для того, щоб додати триста-чотириста акрів до своєї чудової садиби. Я пишу оповідання тільки для того, щоб купити жеребця. Моя череда значно больше цікавить мене, ніж моя професія. Мої друзі не вірять, коли я так говорю, але це – правда».(12.с.16)

Всі критики судили Джека Лондона не з «відстані серця, а з відстані розуму»(6.с.17). Адже слід пам’ятати насамперед про творче кредо письменника, у якому він стверджував: « Не розповідайте читачеві. Ні в якому разі. Нізащо...Читачеві не потрібні ваші дисертації.., ваші спостереження, ваші знання як такі, ваші думки і ваші ідеї – ні, вкладіть все своє в розповіді героїв, в історії, а самі станьте збоку »(6.с.17)

Але Джек Лондон, розбагатівши і ставши відомим, намагається догодити смакам того самого суспільства, з яким він боровся. На смак буржуа він додоає до своїх творів штучний «хепі-енд», бо всі люблять щасливий кінець. Письменник витримав вогонь і воду, але не витримав мідяних сурм популярності та слави. Він зрадив самому собі, престав бути собою. Джек Лондон втратив бажання до літературної творчості. Деградація особистості призвела до смерті восени 1916 року.

Вивчивши біографію Джека Лондона та порівнявши її з життям Мартіна Ідена приходимо до висновку, що життевий шлях Джека Лондона покладено майже увесь в основу роману.

Простеживши спільне та відмінне у життєтворчості автора та його героя стає очевидним, що Джек Лондон і Мартін Іден – не одні й ті ж самі особистості, але Іден неначе відбиток самого Лондона, його юнацького кохання, переживань, розчарувань на шляху до слави.

Поклавши в основу роману свій життєвий шлях, Джек Лондон збагатив образ Мартіна рисами, взятими у інших людей. Письмен ник надав йому думок і поглядів, яких сам не дотримувався. Але не наділив героя тими поглядами і переконаннями, тим розумінням життя, його сутності та мети існування, які мав сам.

Хоча ці особистості – Джек Лондон та Мартін Іден – різні, але вони мають дуже багато спільного, і прослідкувавши за їх історіями ми безумовно можемо назвати роман «Мартін Іден» автобіографічним.

Навіть сам автор стверджує:«Мартін Іден – це я. Я надав Мартіну Ідену

весь свій письменницький досвід»(12.с.11).

Список використаних джерел

1. Джек Лондон. Избранное. К: «Лумина»,1980 - 718с.

2.Зарубіжна література. 6 кл. Посібник – хрестоматія / Упор. Щавурський Б.Б..За ред. Ковбасенка Ю.І. - Т: Навчальна книга – Богдан, 2000 – 400с.

3.Зарубіжна література ХХ ст. / за ред. М.І.Борецького: Підручн. для 11 класу. – Львів: Світ, 2000. – 452с.

4.Зарубіжна література: Підручн. для 8 кл. – К.: Бліц, 2004. – 302с.

5. Антропова І. Джек Лондон // Сільська школа України. – 2002.-№ 6.-С.17.

6. Бурбан В. Життя і пророцтва “Моряка в сідлі” // Дзеркало тижня. – 2001.-№ 2.-С.17.

7. Быков В. Вопрос имени. Джек Лондон // Книжное обозрение. – 1995.- № 28.- С.16.

8. Быков В. По следам волка: Возрождение мечты Джека Лондона //Литературная газета. – 1998.-№ 6.-С.12.

9. . Денисова Т. Одіссея Джека Лондона // Зарубіжна література.– 1997.- № 22.-С.4-5.

10. Кингман Р. Иллюстрированная жизнь Джека Лондона. – М.: Изд-во МГУ, 1998.- 368с.

11. Лондон Д. Белый клык. Зов предков.– М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. – 480с

12. Лондон Д. Мартін Іден / Пер. М.Рябової.– К.: Молодь, 1973.-336с.

13. Лондон Дж. Мартин Иден: Пер. с англ./ Послесл. С.С.Иванько.–М.: Просвещение, 1986.-303с.

14. Лондон Д. Мартин Иден. Зов предков / Пер.с англ. Колесниковой Е.– Екатеринбург: Средне-Уральское изд-во, 1993.- 956с.

15. Лондон Д. Мартин Иден. Люди бездны. Очерки / Пер.Оболонской Р., Лимановской В.–М.: АСТ,2001.- 528с.

16. Лондон Д. Повести и рассказы.– Минск: Народная асвета, 1988. – 686с.

17. Лондон Д. Повести и рассказы / Ред. Семенюк Н.П.– Днепропетровск: Проминь, 1988.-382с.

18. Лондон Д. Собрание сочинений / Пер. с англ. Ставеник В., Бродской Л. – М.: Терра, 1999.- 382с.

19. Лондон Д. Собрание сочинений. Избранное в 3 т. Т.1 / Пер. с англ. Сологуб Ф.– М.: Скифы, 1993.- 384с.

20. Лондон Д. Собрание сочинений. Избранное в 3 т. Т.2 / Пер. с англ. Андреев Л.– М.: Скифы, 1993.- 364с.

21. Лондон Д. Собрание сочинений. Избранное в 3 т. Т.3 / Пер. с англ. Куприн А.– М.: Скифы, 1993.- 511с.

22. . Лондон Д. Сочинения.– М.: Книжная палата, 1999.- 1231с.

23. Тріщик Л. У змаганні за щастя: Джек Лондон та його “Біла тиша” //Зарубіжна література. – 2000.-№ 7.- С.3-4.

Скачать архив с текстом документа