Життя та творчість Г. Сковороди

СОДЕРЖАНИЕ: Коротка біографія Сковороди. Сковорода як видатний мислитель-філософ. Основний принцип філософського вчення філософа. Теорія трьох світів. Літературна творчість Сковороди. Громадсько-політична лірика поета-філософа. Педагогічна спадщина Сковороди.

Реферат

Коротка біографія Г. Сковороди

Вступ

М. Редько автор книги “Світогляд Г.С.Сковороди” вважає, що Сковороду, як мислителя характеризують постійні творчі пошуки, прагнення знайти самостійні відповіді на питання, які ставило перед ним саме життя. Ось чому припускаються великої помилки ті дослідники, які вважають, що світогляд філософа нібито остаточно сформувався у 60-х роках і не зазнав пізніше ніяких змін.

Вже в ранній період своєї творчої діяльності Сковорода починає створювати свою філософію, яка, на його думку, повинна слугувати теоретичною основою для вирішення поставленої ним проблеми щастя. З точки зору мислителя, філософія повинна бути тісно пов’язана з життям і розв’язанням суспільно-практичних завдань. Для створення філософії Сковорода використав ідейну спадщину минулого і спирався на досягнення сучасної йому науково-філософської думки.У філософії Сковороди є положення співзвучні з матеріалістичною філософією Ломоносова (про вічність матерії, про атомну будову речовин, ідеї множинності світів). Однак у нас немає прямих доказів того, що в даному разі можна говорити про безпосередній вплив матеріалістичної філософії Ломоносова на формування філософських поглядів Сковороди, як це роблять Т.А. Білич та інші автори, схильні мало не цілком виводити філософські погляди Сковороди з матеріалізму Ломоносова.

З впевненістю ми можемо говорити, що український філософ зазнав впливу тих мислителів античного світу, епохи Відродження і Нового часу, які визнавали матерію вічною, нестворюваною і незнищуваною. До них належать Демокріт, Арістотель, Епікур, Джордано Бруно, матеріалісти XVII i XVIII ст.

Народився Григорій Сковорода 3 грудня 1722 року на Полтавщині, в селі Чорнухах Лубенського полку в сім’ї малоземельного козака.

З дитинства Сковорода виявив великий потяг до рідної природи, до життя простого нарду, до його багатих поетичних скарбів. Полтавщина і Харківщина, де він проживав, здавна славилася кобзарями, думами, піснями. і це було важливим фактором у формуванні музичного хисту майбутнього поета. Народна творчість була першим джерелом, з якого Сковорода. черпав все життя.

В 1738 році, 16 річним юнаком Григорій Сковорода став студентом Києво-Могилянської академії, в якій він здобув знання гуманітарних наук, філософії і літератури, оволодів грецькою, латинською, польською, староєврейською, німецькою мовами, що дало йому можливість читати в оригіналі твори античних філософів, поетів, вчених.

Григорій Сковорода був великим любителем співу і музики, славився як виконавець пісень, автор їх текстів та мелодій. Сам грав на багатьох, музичних інструментах. Враховуючи його здібності в 1742 році Сковороду, разом з іншими музично обдарованими студентами, забрали в Петербург до придворної хорової капели цариці Єлизавети, де він близько трьох років був співаком. В Петербурзі Сковорода глибше пізнав російську культуру, дістав ґрунтовну як на той час музичну освіту і звання регента. Капела постійно брала участь не тільки в царських урочистостях, а також у церковних відправах.

В 1744 році цариця Єлизавета приїздила до Києва. В складі її почту прибув і Сковорода. Але він не побажав повернутися назад по Петербурга і почав продовжувати навчання в академії в класі філософії. Навчання тривало недовго, бо в серпні 1745 року непосидючий Сковорода знову вирушив у світ. Цього разу до Угорщини в місто Токай, як півчий православної церкви російської місії. Тут він пробув п’ять років. За час служби в місії Сковорода побував в різних містах Угорщини, Австрії, Німеччини, Італії, Чехословаччини, Польщі де він поглиблював свої знання як вільний слухач університету в м. Галле, знайомився з культурою, побутом і фольклором народів Європи.

Восени 1750 року Сковорода повернувся в Україну. Тоді ж його призначили на посаду викладача поетики в Переяславський колегіум. Тут він розробив курс лекцій, застосував нові методи викладання, що не подобалось місцевому епіскопу, якому підлягав колегіум, і Сковороду звільнено.

Після втрати місця викладача в Переяславі Сковорода восени 175І року повертається до Києва і ще два роки навчається в академії в богословському класі. Постільки духовна карєра його не приваблювала, Сковорода залишає академію і влаштовується у поміщика Степана Томари на посаду домашнього вчителя в селі Ковраї на Переяславщині. В маєтку Томари Сковорода навчав і виховував сина поміщика майже шість років.

У 1759 році Сковорода переїздить до Харкова, де у місцевому колегіумі читає поетику. Тут про нього йшла слава як про талановитого поета, відомого вченого і оратора. І знову через непорозуміння з керівництвом, влітку 1764 року Сковорода змушений був залишити колегіум. Він був непохитним у своїх поглядах, у своїй позиції до тодішніх порядків та їх прибічників світського чи духовного стану.

В 1768 році Сковороду знову запросили викладати катехізис для дітей дворян у початкових класах того ж Харківського колегіуму. Він погодився, написав для нього власний курс лекцій, в яких торкається таких понять як щастя, світ, природа, вічність, бог, викладає свої етико-гуманістичні погляди. Та, оскільки просвітительська концепція моралі у Сковороди розходилась з офіційною, його звільнили з посади, хоч до педагогічної роботи у нього були і хист, і відповідні знання. В 1769 році Сковорода остаточно залишає колегіум і вже більше не займай жодної офіційної посади.

З цього часу і до самої смерті Сковорода - мандрівний філософ, народний учитель-просвітитель. У сірій селянській свитині, з торбиною за плечима, з палицею і книгою в руці він пішки ходив від села до села. І так впродовж двадцяти п’яти років провів у мандрах, поширюючи своє філософське вчення серед народу. Крім Києва, Києво-Печерської лаври, багатьох міст і сіл України, Сковорода подорожував по різних містах Воронезької, Курської, Орловської областей Росії. В 1754 році відвідав Москву і Сергієву Лавру /Загорськ/. Навіть близькі до Сковороди люди не завжди знали якими шляхами він ходить. Сковороду всюди радо зустрічали прості люди, для яких він був своєю людиною, щирим порадником і другом. Він любив зупинятися там, де знаходив людей з розумом і серцем.

Матеріальне становище у Сковороди було дуже важким. Він не мав власної домівки, не мав сім’ї. Все його майно - торба з власними творами, кількома найпотрібнішими книгами й речами. Та й фізичні сили його вичерпувались. Він часто хворів, скаржився на старечу неміч. У листі до свого друга Я. Правицького від 5 січня 1792 року, Сковорода з сумом говорить про свій важкий стан здоров’я, про неможливість вирушати в мандри, працювати.

Переборюючи втому і хвороби, навесні 1794 року Сковорода оселяється у селі Іванівці /нині с. Сковородинівка/, що недалеко від Харкова, у приятеля А.І. Ковалевського. Тут він 9 листопада 1794 року і скінчив свій життєвий шлях.

Подібно до того, як це пізніше зробив Т. Шевченко, Сковорода заповів поховати його не на кладовищі, а серед вільної природи, на відкритому місці. На могилі він заповів зробити напис: Світ ловив мене, але не спіймав. В цих словах узагальнено все життя філософа і основну суть його подвигу. Який світ ловив Сковороду і не спіймав? Сковорода у своїх творах пояснював, що він ухилявся не від світу, як такого, а тільки від поганого його серця.

Світ, який ловив, але не впіймав Сковороду, це був світ гнобителів народу, світ несправедливості, пітьми.

За своїм обдаруванням і здібностями Сковорода міг би зробити блискучу карєру, але вона його зовсім не приваблювала. Сковороду не раз намагалися схилити до чернецтва, обіцяли йому високий духовний сан і щасливе життя. Але спроби спіймати Сковороду в свої тенета, ізолювати його від народу не увінчались успіхом. Він високоосвічена людина, залишився а народом, до якого належав від народження, відмовившись від привілеїв, пропонованих йому вищим світом. Навіть у побуті Сковорода залишався бідняком, одягався як простий селянин. Його особисту бідність, своєрідну хвалу бідності в його творах дехто тлумачить як проповідь аскетизму. Але це зовсім неправильно. Сковорода проти аскетизму, його принцип - Нічого надміру. Сковорода часто повторяв: Живу не для того, щоб їсти і одягатись, їм і одягаюсь, щоб жити. Отже це не проповідь аскетизму, а своєрідне розуміння бідності. Бідність, за Сковородою, - це не бідування, не голодування, це свобода від влади речей, багатства. У нього викликають огиду й осуд панська й поміщицька ненажерливість, їх знущання над простим людом. І цього огидного світу Сковорода не тільки не бажав прийняти, але і шукав засобів боротьби з ним. Вся його творчість була своєрідною протидією проти тодішнього суспільного ладу.

Сковорода виступав не тільки проти панів, поміщиків, глитаїв та здирників. Не менш негативним є його ставлення до царизму. Я не поважаю, - писав він, - не тільки тих царів, яким був Ірод, але навіть і хороших царів. Він вважав царизм опорою, на яку опирається світ зла. І цей світ зла його не спіймав. Сковорода залишився вірним своїм принципам і переконанням. Він жив так, як учив, і учив так, як жив, залишаючись незламним борцем за свою справедливість.

Сковорода увійшов в історію української культури передусім як видатний мислитель-філософ. Все його життя й діяльність були спрямовані на поліпшення життя народу, удосконалення існуючого суспільного ладу.

Сковорода постійно жив серед простих людей, знав їх думи й прагнення, співчував бідним і знедоленим, сам розділяв їхню гірку долю. Тому не випадково він поставив перед собою філософську проблему - пояснити смисл життя людини, знайти для неї шлях до щастя і дати відповідь яким повинно бути нове суспільство.

Основним принципом свого філософського вчення Сковорода проголосив систему самопізнання, самовиховання людини. Це, на думку філософа, повинно було створювати передумови для перетворення людей з кріпаків у вільних, щасливих працівників, отже торувати шлях до нових соціальних відносин, до щастя. А право на щастя мають усі люди. Воно належить усім як повітря, сонце, вода.

Сковорода вчив: пізнати себе - значить пізнати свій духовний світ, виробили такі морально-етичні за-сапи як доброта, правдивість, чесність, справедливість. Пізнати себе - значить знайти в собі природну схильність до тієї чи іншої праці, яка потрібна і корисна не тільки для окремої людини, а й суспільства. Праця, вважав Сковорода, - це смисл життя кожної людини.

Отже, тільки пізнавши себе, свою внутрішню натуру, людина може знати свої можливості, мати впевненість у своїх здібностях, визначити своє місце в суспільстві і принести Йому найбільшу користь.

Сковорода наївно вірив у те, що шляхом самопізнання можна досягти загального щастя для всіх, перетворити хижацький світ у рай на землі. Це звичайно, було утопією. Такі утопії були характерні для всіх просвітителів. Поставивши питання про щастя для всіх, для всього народу, Сковорода вирішував тільки внутрішню, морально-психологічну проблему, не помічаючи її безпосередньої залежності від зовнішніх, соціально-політичних факторів.

Філософ був сином своєї епохи, суперечливість розвитку якої своєрідно позначилися на його творчості і поглядах. З одного боку Сковорода вчив про вічність і первісність матерії, з другого - писав про співіснування двох світів; духовного і матеріального.

З одного боку Сковороді близькою була матеріалістична старогрецька філософія Епікура, а з другого боку - він цікавився ідеалістичною філософією Сократа і Платона. Сковорода не був атеїстом, але він бачив бога не у традиційному образі, а у вигляді світового розуму, вищої закономірності, яка властива всій природі.

Роки мандрівного життя були періодом розквіту філософської діяльності Сковороди, 3 під його пера один за одним виходили діалоги, трактати, байки, притчі тощо. Сковорода розробляє свою концепцію двох натур і трьох світів як філософську основу свого вчення про людину про смисл її буття та справжнє щастя. Одна натура -видима /предмети і явища матеріального світу/, друга натура - невидима /бог, дух, розум, істина/. Перший світ - це макрокосм /всесвіт/, другий світ - це мікрокосм /людина/ і третій світ - світ символів - біблія, тобто символічне трактування її текстів.

Обґрунтовуючи матеріальність великого світу Сковорода все-таки вважав рушійною силою невидиму натуру /бога/, а матерію розглядав лише як тінь божу, як інертну, пасивну масу, що не має власного джерела руху. Через це у розвязанні основного питання філософії він стояв на позиціях обєктивного ідеалізму.

Однак у теорії трьох світів основну увагу Сковорода зосереджує не на поясненні макрокосму, всесвіту, а на вченні про мікрокосм, про людину, її сутність та шляхи досягнення щастя. Ось чому проблема людської особистості стає головною проблемою філософських поглядів мислителя. В цьому питанні Сковорода продовжує і розвиває ідеї своїх попередників, зокрема професорів Києво-Могилянської академії Ф. Прокоповича та І. Кониського, які не відокремлювали людину від світу, а розглядали їх як одне ціле: людина - частина природи. У філософській концепції Сковороди людина - це не просто частка природи, а особливий малий світ - мікрокосм. Разом з тим філософ проводить думку про єдність мікро і макросвіту.

Сковорода уже в перших своїх філософських творах Наркісс і Книга Асхань... розробляє тему пізнання людиною світу та самопізнання. Протягом 70-80-х років філософ створив такі діалоги-роздуми про щастя людини та її ставлення до релігії, до праці, до багатства: Діалог, или разглагол о древнем мире, Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни, Кольцо, Алфавит, или Букварь мира, Брань архистратига Михаила со сатаною о сем: легко быть благим, Благодарный Еродій, Убогій жайворонок, Потоп зміин, Икона Алківіатдская, Жена.Лотова та багато інших.

Поезія Сковороди - одна з визначних сторінок в історії української літератури. Поет виховувався на кращих літературних традиціях своїх попередників Київської академії, її теоретиків і практиків вітчизняного віршування. Сковорода високо цінив кращі зразки античної поезії. Про глибоку обізнаність поета з римською літературою свідчать його численні вірші, написані латинською мовою, а також переклади з Горація і Вергілія.

Літературна творчість Сковороди багато в чому була новаторською, що виявилось як у змісті прогресивних просвітительських ідей, так і в поетичній культурі художнього слова.

Активну поетичну творчість Сковорода розпочав 1753 року після повернення з-за кордону в Переяслав. Кількісно поетична спадщина поета невелика: збірка Сад Божественних песней, що містить тридцять оригінальних поетичних творів та близько двох десятків поезій і поетичних перекладів, які не ввійшли до збірки. Частина яких написана латинською мовою.

Значний інтерес становить громадсько-політична й інтимна лірика поета-філософа. Вірші цієї тематики відображають різні роздуми і настрої поета, незадоволення житейською суєтою. Є в поета зразки високої громадянсько-патріотичної лірики: /Про свободу/, де поет передає свої роздуми над долею покріпаченого народу, пов’язує волю з боротьбою за національне і соціальне визволення.

Сковорода писав і сатиричні твори, в яких викривав і заперечував феодально-кріпосницький лад як антилюдяний і аморальний. Славу поета-сатирика утвердила за ним пісня Всякому городу нрав і права, яка була підхоплена народом, вона постійно поповнювалась і перероблялась. Її популяризації сприяло й те, що у переробці Котляревського вона увійшла до Наталки-Полтавки. Характерним в цьому відношенні твором був Сон, в якому Сковорода переносить читача то в царський палац, то в хороми вельмож, то до знедоленого простого люду. Форма Сну була зручна для критики пануючого ладу. Її з успіхом використав також Т.Г. Шевченко.

Сковорода відіграв значну роль в розвитку жанру байки в українській літературі. Його байки підготували появу П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського та інших письменників нової української літератури.

Першу байку Сковорода написав віршем у 1760 році під назвою Басня Єзопова. В 1774 році закінчив збірку байок Басни Харьковскіє, до якої увійшло 30 байок. Деяка частина байок має автобіографічний характер /Пчела и Шершень, Алмаз и Смарагд, Оселка и нож/. Байки Сковороди передусім філософські й суспільно-політичні. Їх джерело - сучасна йому діяльність кріпацько-панської України ХУІІІ ст.

Сила і оригінальність байок полягають у сатиричному їх спрямуванні, в умілому застосуванні алегорій, в порушенні злободенних питань і в класовій позиції самого автора.

Сковорода звертався і до поширеної різновидності байки - притчі. У 1787 році він написав два цікаві художньо-філософські твори:: Благодарный Еродій /про виховання молоді/ і Убогій жайворонок /про бідних і багатих/.

Байки Сковороди написані прозою. Він не захоплювався віршованою формою байки, а відновив у ній суворий античний, езопівський стиль.

Сковорода писав староукраїнською літературною мовою останнього періоду її функціонування і тому вона включає в себе елементи старослов’янської, російської та живої української мови. Помітне також вживання великої кількості церковнословянської лексики. Але автор зазнавав певної еволюції і в лексиці, і в фонетиці. В його творах 60-х років помітна орієнтація на живу мову. Тут зустрічаються і українізми, і русизми, які надають своєрідного колориту його стилеві. Недарма кращими піснями Сковороди є ті, в яких він ближчий до народних пісень.

Так своєю творчістю Сковорода готував грунт, на якому згодом сформувалася нова українська літературна мова.

Виключно цікава постать Сковороди як педагога, практика і теоретика виховання молоді. Він багато років присвятив педагогічній діяльності в Харківському колегіумі і Переяславській семінарії. Педагогічна праця була не тільки улюбленим заняттям, а й справжньою професією Сковороди. Правда, він не раз залишав педагогічну роботу, але завжди не з власної волі. Педагогічний інтерес базувався на його вченні про самопізнання, про перевиховання всього суспільства.

Сковорода був переконаний в тому, що природа кожної людини від народження добра, в ній закладені великі творчі сили і можливості. Завдання педагога - їх розпізнати і плекати. Але не ламати природу учня, не силувати її, а тільки сприяти розвиткові закладених у ній від природи задатків.

У вихованні Сковорода підкреслював роль батьків, як природних учителів. Метою виховання він вважав насамперед - прищепити такі почуття, як любов, дружба, вдячність. В педагогічній діяльності треба дбати не тільки про виховання доброго серця дитини, а сприяти фізичному здоров’ю вихованців. Вперше в Україні Сковорода ставив питання про виховання вільної, гармонійно-розвиненої людини.

Педагогічна спадщина Сковороди міцно ввійшла в наукову скарбницю нашої педагогіки. Заслуги Сковороди як Філософа, письменника і педагога в тому, що він порушував важливі соціальні проблеми, прокладав шлях прогресивним ідейним течіям свого часу.

Незважаючи на суперечність поглядів Сковороди, його прогресивні ідеї, демократизм, гуманізм, а також його безмежна любов до людини, віра в могутність людського розуму, здобули йому загальне визнання і всенародну шану.

Український народ глибоко шанує і береже пам’ять пре видатного мислителя. Шанувальники його таланту щорічно у Переяславі збираються на Сковородинські читання. У райцентрі Чорнухи, де народився Сковорода, діє літературно-меморіальний музей, місцевій школі присвоєно ім’я Г.С.Сковороди. У Києві на Контрактовій-площі встановлено пам’ятник. Погруддя прикрашає також одну із станцій київського метро. Його ім’ям названі Харківський педагогічний інститут, вулиці у Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах.

Відзначаючи 270-річчя від дня народження Григорія Савича Сковороди в бібліотеках потрібно оформити книжкові виставки, провести масові заходи.

Рекомендуємо книжкову виставку Г.С.Сковорода - український філософ і письменник /1722-1794/.

Колись існував науковий штамп, який, сказати правду, вживали до місця й не до місця - вислів “складний і суперечливий”, - коли йшлося про життєвий і творчий шлях, метод, мистецький спадок. Можна ганятися за оригінальністю, але простіше вжити цей вираз цілком виправдано і вичерпно стосовно Григорія Сковороди. Це - науковець і жебрак, мудрець і “юрод”( хоч православна людина з цього поєднання й не дивується). Він - один з найосвіченіших діячів України всіх епох. Це був незвичайний чоловік. Відшукати йому аналогії серед подвижників освіти, науки та культури фактично неможливо. Його завжди тягло в гущу простих людей, він був філософом якогось древнього античного зразка, таким собі “вітчизняним Сократом”. Але сутність його морально-етичного вчення глибоко християнська, православна. Він був завершуючою ланкою доби українського бароко, яка продовжувала, як і попередня епоха ренесансу, бути під впливом західноєвропейської культури. Тоді дещо химерним чином намагалися сполучити теоцентризм із антропоцентризмом, тобто подати Бога як головну буттєву цінність і водночас людину - як цінність подібного рангу. Це суперечність могла зніматися певними тлумаченнями, наприклад: христянський ідеал - краса духовна, античний ідеал - краса тілесна, вони поєднуються в образі Божому, в людині. З чітко православної точки зору, звичайно, така “рівновага” між духовним та тілесним, між божественним та людським не може лишатися рівновагою, як то кажуть, “за визначенням”: ми живемо на землі, що стала після гріхопадіння землею вигнання, середовищем тяжкого рабства у плоті та диявола, а тому слабка людина( без Христа) неодмінно знижується до підкорення плотському, матеріальному началу.

Але слово Сковороди не є словом святоотецьким; водночас ніяких заперечень церковного вчення ніхто не чув ніколи з його вуст. Він був глибоким знавцем Біблії, причому читав її в оригіналі, знав, за свідченням його улюбленого учня та біографа Михайла Ковалинського, “языки российский, латинский, еллинский”, хоча “любил всегда природный язык свой и редко принуждал себя изъясняться на иностранном”. Глибоке знання біблійних традицій виявлялося навіть в тому, що в деяких творах іменував себе Варсавою (“син Сави” - за давньоєврейським зразком).

Як би там не було, Сковорода належав до того типу українських митців, в яких, кажучи просто, художнє слово не розходилося із життєвим ділом. Проповідуючи “нестяжання”, він справді не мав нічого з майна, крім торбини із Біблією, паляницею та пастушою сопілкою, не завів сім’ї, жив, власне, як “чернець в миру”, якщо можна так сказати. Такий тип рідкісний навіть у нашому святому і, скажемо метафорично, золотому за своїми моральними рисами богоносному народі.

Пізніше цю лінію злиття ідейних переконань з життям провадили Тарас Шевченко, Василь Стус (останній зі зворушливою інтимністю писав: “Один із кращих друзів - Сковорода” - як про живого шанованого сучасника). Зараз із “ідейності” великих можуть сміятися, іронізувати. Та навіть всесвітньо відомий вчений, психолог К.Г.Юнг, на якого модно посилатися в сучасній науці, запевняв: життя без переконань - прямий шлях до захворювання шизофренією.. Але повертаємося до проблеми контраверсійності Григорія Савича Сковороди, тобто до тих же нібито банальних “складності й неоднозначності”, які характеризували його діяльність. Таким знаковим фігурам не завжди щастить у різні моменти посмертної долі: маємо на увазі бажання нащадків привести до зрозумілого “спільного знаменника” величини, незбагненні у своїй винятковості, творчому пошуку, дивовижній багатогранності. Радянська наука намагалася зробити зі Сковороди - випускника Києво-Могилянської духовної академії, людини, якій київській архієрей пропонував прийняти сан, - такого собі “майже атеїста”, який, “на жаль, не досягнув рівня революційної свідомості”... Він був загадкою і для сучасників. Любив простолюд, хоча сторонився бунтів (за його життя вибухнув пугачовський бунт, запалила вогнем Україну відома Коліївщина). В нього траплялися конфлікти із церковними діячами. Наприклад, не було схвалене його “рассуждение о поэзии,” себто підручник поетики - його не схвалив Переяславський єпископ. Можливо, суворому єпископові здались неприпустимими апеляції все до тих же характерно барокових алегорій і символів античної естетики. Сковорода на цю подію відгукнувся латинським прислів’ям, що в перекладі значило: “Одна справа - пастирський жезл, інша - пастуша сопілка”. Оскільки він саме повернувся із чужих країв (Німеччина, Австрія, Угорщина), “наполнен ученостию”, єпископ Переяславський розцінив суперечку про розмежування церковних канонів та світських поетичних прикрас як свідчення гордості та зарозумілості, пишання вченістю, а тому відреагував цитатою із псалма: “не живяше посреди дому моего творяй гордыню”.

Після цього Сковорода був змушений покинути Переяславське училище. На жаль, виник певний конфлікт і після пропозиції Сковороді прийняти чернецтво. У відповідь філософ, що продовжував традицію середньовічних мандрівних дяків, отут-таки справді, мабуть, не вельми смиренно закинув тогочасним ченцям провину лицемірного монашествування, себто ситого і безтурботного життя під зовнішнім виглядом благочестя. Не нам судити покійного Сковороду і розцінювати, чим це є: також осудженням чи констатацією, чи болем, чи насмішкою?.. Звичайно, кінець ХУІІ та ХУІІІ століття дали великих і святих подвижників благочестя, таких, як світ. Феодосій Чернігівський та Іоасаф Білогородський, не зникла ця традиція виняткової особистої святості і в ХІХ, і в ХХ столітті. Церковним людям відразу спливають у пам’яті імена прп.Серафима Саровського, Оптинських отців і майже наших сучасників - прпп. Лаврентія Чернігівського та Амфілохія Почаївського. Але це був час, коли після петровських реформ, після поширення революційного європейського “вільнодумства”, що на ділі стало павутиною для тисяч умів, - Церкві стало доволі сутжно жити в суспільстві, яке набувало все швидших обертів світського (європеїзованого, додамо) розвитку. Хоч воно ще не дійшло до страшної межі революцій та атеїзму, але вже поколихнулася віра багатьох.

Сковорода, до речі, і в своїх трактатах місцями критикував саме фарисейство, тобто підкреслене виконання зовнішнього обряду при абсолютному занедбанні внутрішнього душевного “ділання”. До слова згадаємо, що через якихось півстоліття світоч православного слова, святитель Ігнатій (Брянчанинов) з печаллю констатував руйнування молитвенних, покаянних, справді духовних, святоотецьких устоїв монашества за умов ретельного збереження монастирсько-господарчої зовнішньої оболонки. І при тому свт. Ігнатій знав про святість окремих сучасників - як того ж прп.Серафима, тоді ще офіційно не прославленого. І водночас про загальний стан речей писав: “восстановления монашества не предвижу... Монахи-актеры вытесняют истинных монахов”.Отже, лишається загадкою, на яку невдячно витрачати сьогодні час, - якщо хочемо взяти від попередників тільки найкраще: чи було це непослушання і “своєволіє” Сковороди, чи інтуїтивне прагнення знайти собі індивідуально-прийнятний шлях спасіння душі. Вже згаданий Михайло Ковалинський у роботі “Жизнь Григория Сковороды” (1794) пише: “Некто из ученых спросил его тут же “что есть философия?” - Главная цель жизни человеческой, - отвечал Сковорода. - Глава дел человеческих есть дух его, мысли, сердце... Философия, или любомудрие, устремляет весь круг дел своих на тот конец, чтоб дать жизнь духу нашему, благородство сердцу, светлость мыслям, яко главе всего. Когда дух в человеке весел, мысли спокойны, сердце мирно, то все светло, счастливо, блаженно. Сие есть философия”. Звичайно, на перший погляд видається, що це якийсь “еллінський” підхід, який зводить спасіння душі до самостійного пошуку, за якого не йдеться про Церкву, обов’язкову для спасіння. Але, коментуючи слова, що звучать у храмі - “Премудрость, прости”, Сковорода казав: “Что бо есть простое, аще не дух... Что бо есть воскресение, аще не простота?..” Таким чином його розуміння премудрості Божої як простої й неподільної істини, що розуміється серцем, перегукується із відповідними висловлюваннями отця Іоанна Кронштадського про те, що справжня мудрість проста, і з православними засадами культури Древньої Русі.

Там, як відомо, існувало поняття “лепота” на означення цілісної, неподільної, “простої” Божої краси і “пестрота” на ознаку того, що Сковорода називає “множественностью”, а ми тепер - постмодерним хаосом, себто безформним огромом хибних думок, уявлень, наплоджених заблуклими і гріховними людськими умами.Звичайно, ми не можемо назвати Григорія Сковороду православним філософом - у такому розумінні, як називаємо, наприклад, Костянтина Леонтьєва чи Володимира Соловйова (останній, до речі, пишався своїми родовими зв’язками із лінією Григорія Сковороди).

Але не помилимося, якщо повторимо усталене визначення: це представник так званої української “філософії серця”, мислитель, що мріяв про щастя в самій людині. І це - основний момент з’єднання мирського, загалом, вчення Сковороди та церковної сотеріології (науки про спасіння). До сковородинського вчення про людину дотичні слова святителя Іоанна Златоуста: “Ніщо не погубить людину, якщо вона сама себе не погубить”. Ніякі зовнішні обставини не можуть зробити людину нещасною при правильному сердечному настрої та вірному ході думок, - за Сковородою. Виправлення помислу - це, власне, діяння вищої аскетичної “математики”, афонське “делание” очищення ума. Звичайно, до висот боговидіння Сковорода в умовах хоч і аскетичного, але таки мирського життя, очевидно, не дійшов. Але він почив, як добрий послідовник Христа: в мирі із власною совістю, в любові до світу та людей, із цілком “афонським” поглядом на життя: з радістю жив, з радістю помер. Відомо, що він сам викопав собі могилу, передбачаючи близку смерть, підготував усе необхідне і, як зізнавався сам у бесідах з учнями, ще заздалегідь протягом життя привчав себе до того душевного настрою, що в отецьких писаннях іменується “пам’яттю смертною”. Знову процитуємо Ковалинського, який знав його більше, ніж будь-хто інший: “И добрая, и худая слава распространилась о нем во всей Украине... Многие хулили его, некоторые хвалили, все хотели видеть его, может быть, за одну странность и необыкновенный образ жизни его, не многие знали его таковым, каков он в самой точности был внутренно...” Чи не дивовижа, що такими ж словами можна сказати і про Миколу Гоголя: для його “незрозумілих” вчинків, втеч, відречень, самоутисків шукали безліч корисливих мотивів, багато хто недоброзичливо говорив про нього, але одиниці розуміли безкорисливість його душі, що тяглася до релігійного просвітлення і досконалості. Всяка людина - загадковий світ. Гоголь зізнавався Оптинським старцям старшого покоління: “Как много потерял я, отцы, что не встретил вас в молодости и не принял монашества...” А Сковорода, навпаки, тікає від “монашеского общежития”, стає самітником і мандрівником (в російській традиції його б назвали, мабуть, “странником”).

Роками жив у друзів, знайомих, мандрував по Україні, проповідував на майданах, ярмарках, у маєтках. Мирська проповідь - не чужий православ’ю жанр. І - “невмирущий”, зважаючи на постійну всіювану ворогом спасіння настороженість невоцерковленої людини до всяких храмових атрибутів - їй усе треба пояснити, адаптувати...

Варто згадати, що ієромонах Серафим (Роуз) американський православний подвижник ХХ століття, не тільки оживив, а й зробив популярним в Америці цей жанр - іще до прийняття сану. Скажемо кілька слів про творчий і філософський спадок Сковороди.

Нагадаємо: це - філософ, поет, прозаїк, байкар, здібний музикант (він був співаком придворної капели імпрератриці Єлизавети, яка, мовби спокутуючи гріхи свого надміру “рвучкого” в мирських цілях батька, Петра І, повернула увагу держави до духовних цінностей); це викладач катехізису і, кажучи по сучасному, теорії літератури, а також етики та грецької мови в Харківському колегіумі (1759-1769 рік, з деякими перервами). Йому належить посібник з етики під назвою “Начальная дверь к христианскому добронравию”, написаний для молодого дворянства Слобожанщини, В курсі поетики, себто основ віршоскладання, він ішов шляхом Михайла Ломоносова, який на зміну архаїчній системі силабіки вводив силабо-тонічну (таку, як сьогоднішні вірші).

Філософська спадщина Сковороди - це 17 трактатів і діалогів. Форми діалогів він запозичив від античних філософів. Він лишив збірку “Сад божественніх песней, прозябший из зерн Священного Писания”, збірку прозових байок “Басни харьковския”, низку оригінальних та перекладних поезій. Збереглися його листи й переклади з латини та грецької. Твори Сковороди за життя не друкувалися, а поширювалися в списках. Власне, всю його спадщину можна розглядати як тлумачення християнської доктрини із посиленою увагою до морально-етичного аспекту. На вченні позначились впливи античної філософії та сучасного йому просвітницького раціоналізму. Незалежно від свого німецького сучасника, філософа І. Канта, Сковорода створює власний аналог до кантівської моделі: “світ для нас” - “світ у собі”, тобто світ матеріально- видимий і незримо-духовний.

Базисне твердження вчення Сковороди - це положення про дві натури (природи) - видиму і невидиму, що ними пронизано весь світ. А в світі, об’єктивно єдиному, він виділяє три світи: макрокосм ( світ великий, Всесвіт), мікрокосм(світ малий, людина) та Біблію як “світ символів”, богонатхненне пояснення світоустрою. В плані етичному головне правило Сковороди - “пізнай себе самого”. Воно перегукується із святооотецьким твердженням: той, хто пізнав (“побачив”) себе самого, стоїть вище того, хто бачить ангелів. Адже йдеться про об’єктивне бачення, що зрідні божественому розуму, незаплямованому ніякими викривленнями і хибами. Сковорода висуває вчення про так звану “сродну працю” - природні схильності людини. Нещастя суспільства філософ виводив із “несродності” - кажучи коротко, із того, що індивід, не знайшовши свого покликання, займається “не своїм”, займається бездарно й непродуктивно.

Цікавим є вчення Сковороди про так зване “неравное всем равенство”. Він супроводив рукопис трактату промовистою ілюстрацією: із фонтану щедро наливається вода у сосуди різної конфігурації. Це - люди, різні за своєю індивідуальною неповторністю,але рівні в наповненості Божим духом. В ліричних віршах Сковорода постає залюбленим у природу рідного краю, у свій народ, виказує симпатію до найбільш скривджених і знедолених (“А мой жребий з голяками”). Деякі вірші ще за життя Григорія Савича стали настільки популярними, що виконувалися лірниками та кобзарями як народні (“Всякому городу нрав і права”).

Цю пісню, власне вже як народну, використав Іван Котляревський у знаменитій “Наталці Полтавці”. Будучи робітником словесного “вертограду Христового”, Сковорода збирав щедрий художній врожай на сюжетах, основоположних для християнства - таких, як, наприклад, боротьба Архангела Михаїла із ангелами тьми. Його твір “Брань Архистритига Михаила со Сатаною” є, власне, натхненною поемою, в якій обстоюється правило: “претрудно быть злым, легко быть благим”. Герої Сковороди постійно возносять подяку Богові, зокрема і за те, що “потрібне зробив легким, а важке - непотрібним”. Але для істинного розуміння “потрібності й непотрібності” вимагається все те ж очищення “ока сердечного”.Може здатися, а переважній більшості дослідників радянського часу так і здавалося, що спадок Сковороди дуже суперечливий, сповнений заперечень самому собі, одне судження ніби противиться іншому.

Але таке нерозуміння базувалося тільки на обмеженості матеріалістичних засад, “завдяки” яким і самі істини Священного Писання доводилися до абсурду. Та є звичайне, логічне поняття парадоксу, поєднання в одному предметі речей нібито суперечних одне одному, але насправді таких, що перебувають у взаємодії. Ось тому, наприклад, людина у Сковороди - це одночасна й вінець творіння, і “гной человеческий”, “грязь”. Насправді тут все дуже просто й розуміння залежить від того, на що орієнтуватиметься людина (як на головне) при проходженні свого земного шляху.Син простого малоземельного козака Сави із села Чорнухи на Полтавщині пройшов далекі європейські світи, пройшов Україну, знайшов свій спочинок на землі Харківщини. Образ цього дивовижного старчика, в якому існував певний “натяк” на елементи юродства, продовжує лишатися загадкою для багатьох дослідників і предметом художнього зацікавлення. Згадаймо Шевченкове: “Та й списую Сковороду...” До образу Сковороди зверталися Максим Рильський, Юрій Клен, Борис Олійник... Не одне десятиліття писав Павло Тичина своє гігантське полотно, поему, яку він назвав симфонією - “Сковорода”.

Цей твір лишився незакінченим. Мабуть, найбільшою перешкодою стало те, що Тичина під тиском ідеології хотів зробити із самозаглибленого мислителя Сковороди якогось соціально активного типа, мало не симпатика гайдамацького руху. Хоча принагідно скажемо, що Сковорода не був і таким собі відлюдьком, далеким від народу, не-громадянином. В його листах весь час згадується Україна, Малоросія, свою віршову мініатюру “De libertate” (“Про свободу”) він виписав як апологію своєму ідеалові державотворця, громадського діяча - Богданові Хмельницькому: Будь славен во век, о муже избранне,Вольности отче, герою Богдане.

Але Тичині, “безкровно репресованому” системою, не вдалося зберегти об’єктивність у висвітленні Сковороди як громадянина, і місцями він заполітизував рідну йому фігуру українського мислителя. Та лишилося багато прекрасних, поетичних сторінок симфонії “Сковорода”, особливо ранніх, 20-х років, з яких постає потужний багатогранний образ неспокійного мислителя, людини, яка бажає щастя й добра своєму народові, всьому людству... Коли в 1920 році Павло Тичина видав геніальну і трагічну збірку “Замість сонетів і октав”, у якій засудив жахи пореволюційної братовбивчої різанини, він супроводив її присвятою: “Григорію Савичу Сковороді присвячую”. Поетове серце шукало опори в тих постатях, які любили людину як найвищу цінність.Григорій Сковорода закриває своєю творчістю завісу старої української літератури, з її середньовічними бароковими прикрасами, пишною книжною мовою, “кучеряво”-патетичною тональністю. Вже після нього приходить енергійний Котляревський з використанням стихії народної мови, полум’яний Шевченко, українська література міцно стає на ноги, набуває виразніших рис національної специфіки. Але Сковрода був і лишається вершинним прикладом слова-синтезу, творчості, в якій поєдналися релігійне, філософське та наукове начала. Себто він на практиці здійснив те, що пізніше його далекий родич Володимир Соловйов висунув як ідеал для духовного розвитку суспільства: все те ж практичне поєднання релігії, філософії та наукового пізнання.

“Світ ловив мене, але не спіймав”, - заповів написати на своїй могилі Григорій Савич Сковорода. І мабуть, це головне, - скаже людина, яка замислюється над істинним, духовним сенсом людського життя. Дай Боже й нам “упіймати” незайву на сьогодні ниточку своєрідного вчення цього великого українського мислителя, який, не стяжавши нічого з тих примарних благ, які цінує сліпий світ, мав дерзновенне писати у тихому щасті своєї незаплямованої душі: Прощай, о печаль! Прощай, зла утроба!Я на ноги встал, воскрес от гроба...

Висновок

На мою думку Т.А. Білич та інші автори, які схильні мало не цілком виводити філософські погляди Сковороди з матеріалізму Ломоносова, ігнорують особливості ідейного розвитку філософів, не враховують їх наукових інтересів, а також того рівня науково-філософського розвитку, якого вони досягли.

Я не можу погодитися з тими авторами (Д.І. Багалій, В. Білий та інші), які твердять, що філософська спадщина Сковороди має лише історичний інтерес і що для нашого часу вона нібито повністю втратила своє значення.

З прочитаних мною авторів книг про філософію Сковороди, я схиляюсь до думки М.Редька, який вважав, що Сковорода належав до тих видатних прогресивних мислителів, які століттями шукали шляхи до щасливого життя у моральній сфері. Г.С. Сковорода вірив, що шляхом морального вдосконалення та освіти людей можуть бути перебудовані суспільні відносини на основі “сродної” праці. Це була ідеалістична утопія. Лише марксизм (як вважає М. Редько), відкривши закони суспільного розвитку, вказав шляхи перебудови суспільних відносин і морального вдосконалення людей і, таким чином, поставив розв’язання проблеми щастя, проблеми морального вдосконалення на реальний грунт.

Філософська позиція Г.С. Сковороди, органічно пов’язана із його життєвим шляхом, що ґрунтувався на розроблених ним філософських засадах, спричинилась до істотного внеску, здійсненного видатним мислителем в історію філософської думки України. Значення Г.С. Сковороди – вельми широке. Воно охоплює усі сфери духовного життя українського народу, визначає істотний внесок його в розвиток української культури загалом.З огляду на це є підстави говорити про започаткований Г.С.Сковородою особливий тип українського інтелігента, чим, зрештою, й визначається місце його в історії культури українського народу.

Список використаної літератури

1. Багалій Д. 1.”Український мандрівний філософ Г. Сковорода”. К., 1992.

2. Таранов П. „120 философов”, - С., 2002.

3. Філософська думка в Україні. Бібліографічний словник. – К.,2002.

4. Григорій Сковорода: дослідження, розвідки, матеріали., - К., 1992.

5. Сковорода Г.С. Український мислитель. - К., 1992.

6. Тисяченко Г. ”Народний філософ-учитель Г.Сковороди.” К., 1922.

Скачать архив с текстом документа