Господарське законодавство, Пігач, Труфонова
СОДЕРЖАНИЕ: МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Я.М. Пігач , Л.М. Труфанова ГОСПОДАРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентівМІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Я.М. Пігач , Л.М. Труфанова
ГОСПОДАРСЬКЕ
ЗАКОНОДАВСТВО
Рекомендовано
Міністерством освіти і науки України
як навчальний посібник для студентів
вищих навчальних закладів
Київ 2005
УДК 346 (075.8)
ББК67.404я73
П32
Гриф надано
Міністерством освіти і науки України
(лист № 29-р від 01.02.03)
Рецензенти:
0.І. Остапенко доктор юридичних наук, професор;
І.Д. Фаріон доктор економічних наук, професор;
Ю.Я. Левандовський голова господарського суду Тернопільської області, заслужений юрист України.
Автори:
ЯМ. Пігач — кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри міжнародного та господарського права.
Л.М. Труфанова — доцент кафедри міжнародного та господарського права.
Пігач Я.М Труфанова Л.М.: Господарське законодавство:П 32 Навчальний посібник К.: Центр навчальної літератури,2005. 624 с.
ISBN 966-364-114-2
У посібнику відповідно до програми курсу Господарське законодавство висвітлено основні інститути господарського законодавства України, а також питання правового регулювання окремих сфер господарського життя в Україні з врахуванням змін у законодавстві, пов’язаних з прийняттям Господарського кодексу України.
Для студентів та аспірантів вищих навчальних закладів економічного спрямування, підприємців, а також всіх, хто цікавиться питаннями правового регулювання підприємницької діяльності.
ISBN 966-364-114-2 © Пігач Я.М Труфанова Л.М 2005.
© Центр навчальної літератури, 2005
Зміст
ВСТУП 8
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА. ГОСПОДАРСЬКІ ПРАВОВІДНОСИНИ. ГОСПОДАРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО 9
1.1. Поняття господарського права.
Предмет та методи господарського права Поняття господарського законодавства 10
Господарська діяльність та господарські відносини 12
Учасники відносин у сфері господарювання 13
Участь держави у сфері господарювання 14
Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання.... 17
РОЗДІЛ 2. ЗАКОНОДАВСТВО ПРО СУБЄКТИ
ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 20
Підприємництво як вид здійснення господарської діяльності 20
Правове регулювання ліцензування господарської діяльності.. 25
Правове становище підприємств ЗО
Правовий статус господарських товариств 39
Правове становище некомерційних
субєктів господарського права 59
РОЗДІЛ 3. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ 81
Поняття та зміст права власності 81
Правовий режим майна господарюючих суб’єктів 82
Майно у сфері господарювання 85
Гарантії та захист майнових прав суб’єктів господарювання 87
РОЗДІЛ 4. ГОСПОДАРСЬКО-ДОГОВІРНІ ЗОБОВЯЗАННЯ.
ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ... 88
4.1. Поняття господарського зобов’язання 88
З
Підстави виникнення господарського зобовязання.Класифікація господарських зобовязань 8
Порядок укладання господарського договору.
Зміст та форма господарського договору 91
4.4. Загальна характеристика окремих
; видів господарських договорів 95
Поняття та підстави господарсько-правовоївідповідальності 107
Види господарсько-правової відповідальності 110
РОЗДІЛ 5. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА 119
Поняття банкрутства 119
Субєкти у відносинах банкрутства 119
1 5.3. Організаційно-правові питання запобігання банкрутства.... 120
Провадження у справах про банкрутство 120
Ліквідаційна процедура 126
- 5.6. Мирова угода 132
РОЗДІЛ 6. ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВ І ЗАКОННИХ
ІНТЕРЕСІВ СУБЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ 137
6.1. Конституційні гарантії захисту
прав субєктів господарювання 137
Система господарських судів 137
Вищий господарський суд України,
його склад та повноваження 138
6.4. Підвідомчість справ господарським
судам. Підсудність справ 139
6.5. Захист прав та законних інтересів
субєктів господарювання 141
Досудове врегулювання господарських спорів 145
Порядок розгляду господарських
спорів господарськими судами 148
6.8. Розгляд господарських спорів третейськими судами 154
Зміст
РОЗДІЛ 7. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОБМЕЖЕННЯ
МОНОПОЛІЗМУ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ 158
7.1. Правові засади підтримки та захисту
економічної конкуренції 158
7.2. Зловживання монопольним
становищем на ринку 159
Антимонопольні органи та їх компетенція 160
Відповідальність за порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства 162
РОЗДІЛ 8. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 165
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні 165
Поняття зовнішньоекономічної діяльності.
Субєкти зовнішньоекономічної діяльності 168
Види зовнішньоекономічної діяльності 171
Поняття інвестиційної діяльності. Основні формиздійснення іноземних інвестицій в Україні 173
Державні гарантії захисту іноземних інвестицій,
встановлені законодавством 175
8.6. Поняття спеціальної (вільної) економічної зони. Правовийрежим вільних економічних зон 176
8.7. Зовнішньоекономічний контракт:
поняття, форма, зміст 178
8.8. Правила ШКОТЕРМС 187
РОЗДІЛ 9. ПРАВОВІ ОСНОВИ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ТА КРЕДИТНО-РОЗРАХУНКОВИХ ВІДНОСИН 189
Правове регулювання банківської діяльності в Україні 189
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин... 197
РОЗДІЛ 10. ПРАВОВІ ОСНОВИ БІРЖОВОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ 208
Поняття та види бірж 208
Правове становище товарної біржі 208
Біржові угоди 210
Правила біржової торгівлі 211
Правовий статус фондової біржі 211
РОЗДІЛ 11. ПРАВОВІ ОСНОВИ БЕЗПЕКИ
ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 214
11.1. Правове регулювання відносин у сфері
захисту комерційної таємниці 214
д1 11.2. Державні гарантії права на інформацію 214
11.3. Комерційна таємниця (інформація)
як обєкт правової охорони 215
11.4. Неправомірне збирання інформації, розголошення
та використання комерційної таємниці 217
11.5. Адміністративна та кримінальна відповідальність
за порушення комерційної таємниці (інформації) 218
РОЗДІЛ 12. ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ
ПРОДУКЦІЇ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧШ .... 220
12.1. Законодавство про захист прав споживачів 220
12.2. Права споживачів та їх захист 220
;•: 12.3. Контроль у сфері захисту прав споживачів 222
12.4. Відповідальність за порушення
законодавства про захист прав споживачів 224
Додаток 1. Закон України Про господарські товариства 228
Додаток 2. Закон України Про державну реєстрацію юридичних
осіб та фізичних осіб підприємців (витяг) 258
Додаток 3. Закон України Про ліцензування певних видів
господарської діяльності (витяг) 285
Додаток 4. Закон України Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом (витяг) 302
Додаток 5. Закон України Про оренду державного та
комунального майна (витяг) 341
Додаток 6. Закон України Про внесення змін
до Закону України Про лізинг 354
Додаток 7. Закон України
Про Національний банк України (витяг) 360
Додаток 8. Закон України
Про банки і банківську діяльність (витяг) 377
Додаток 9. Закон України
Про цінні папери і фондову біржу (витяг) 410
Додаток 10. Закон України Про товарну біржу (витяг) 416
Додаток 11. Закон України
Про зовнішньоекономічну діяльність (витяг) 423
Додаток 12. Закон України Про режим іноземного
інвестування (витяг) 471
Додаток 13. Закон України
Про захист іноземних інвестицій на Україні 480
Додаток 14. Закон України Про інвестиційну діяльність 481
Додаток 15. Закон України
Про Антимонопольний комітет України (витяг) ... 491 Додаток 16. Закон України
Про захист економічної конкуренції (витяг) 516
Додаток 17. Закон України
Про захист від недобросовісної конкуренції (витяг)... 537
Додаток 18. Закон України Про судоустрій України (витяг) 546
Додаток 19. Закон України
Про міжнародний комерційний арбітраж 556
Додаток 20. Закон України Про третейські суди (витяг) 574
Додаток 21. Закон України Про порядок здійснення
розрахунків в іноземній валюті (витяг) 589
Додаток 22. Указ Президента України Про утворення
апеляційних господарських судів та затвердження
мережі господарських судів України (витяг) 591
Додаток 23. Постанова Про затвердження переліку
органів ліцензування 593
Додаток 24. Постанова Про затвердження Інструкції
про порядок відкриття, використання і закриття
рахунків у національній та іноземних валютах 598
Додаток 25. Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні
в національній валюті 608
Рекомендовані нормативно-правові акти та література 621
ВСТУП
Створення гармонійної та ефективної системи господарського законодавства України є одним з найважливіших напрямів розвитку української правової системи в умовах становлення соціально орієнтованої ринкової економіки.
Оскільки одним з головних завдань господарського законодавства є координація дій суб’єктів господарювання, та нормам, що регулюють господарську діяльність, має належати чільне місце.
Перехід від планово-розподільчої до ринкової економіки в Україні, трансформація відносин власності, розвиток різноманітних організаційно-правових форм господарювання зумовлюють необхідність нових підходів до нормативно-правового регулювання господарської діяльності.
Слід зазначити, що все більше відчувається необхідність в кадрах, здатних синтезувати економічні й правові знання по всьому циклу необхідних у практичній діяльності дисциплін, підвищується значущість правової підготовки фахівців економічного профілю.
Знання правової основи господарської діяльності необхідні всім студентам вищих навчальних закладів. Фахівець після закінчення навчання стає причетним до господарської діяльності: або він її здійснює безпосередньо сам, або стикається з нею при виконанні своїх службових обов’язків.
З правовою основою господарської діяльності нерозривно пов’язане життя всіх громадян країни. Адже кожен із нас має право, при дотриманні певних прав, в будь який час розпочати свою справу і тим самим стати повним господарем своєї долі.
Крім того, кожен громадянин, часто сам того не усвідомлюючи, постійно вступає в контакти з різними підприємцями при задоволенні своїх повсякденних потреб.
Правові знання допомагають нам краще охороняти свої права споживача, а у випадках їх порушення більш упевнено і дієво їх захищати.
В навчальному посібнику, на основі чинного законодавства, у стислій та доступній для сприйняття формі розкрито зміст основних нормативних актів господарського законодавства, показана їх роль у регулюванні суспільних відносин.
РОЗДІЛ 1
Загальна характеристика господарського права. Господарські
правовідносини. Господарське законодавство
1.1. Поняття господарського права. Предмет та методи господарського права.
Господарське право - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері управління економікою, виробництвом та реалізацією продукції, виконання робіт і надання послуг з метою отримання прибутків.
Господарське право є комплексною галуззю права, що базується на нормах цивільного права щодо правоздатності фізичних і юридичних осіб, цивільно-правових угод і конкретизує їх, а також містить в собі норми адміністративного, фінансового, трудового права, які регулюють господарську діяльність, господарське право і найближче до нього за змістом цивільне право співвідносяться як загальне та спеціальне.
Господарське право регулює господарські відносини, що виникають в процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Предметом вивчення господарського права є відносини, які виникають в процесі господарської діяльності суб’єктів підприємництва, державних, приватних, кооперативних, громадських організацій та установ, наділених відповідно до законодавчих актів певними повноваженнями, правами і обов’язками та відповідальністю за свої дії.
Методи господарського права являють собою сукупність способів регулюючого впливу норм господарського права на поведінку суб’єктів господарських правовідносин.
Основними методами господарського права є метод автономних рішень, метод владних приписів, метод рекомендацій. Зазначені методи засновані на виконанні вимог законів; моделюванні поведінки суб’єктів підприємницької діяльності, їх взаємовідносин між собою та державою.
Метод автономних рішень заснований на тому, що підприємства, підприємці мають право за власною ініціативою приймати рішення, які не суперечать законодавству України.
Згідно з методом владних приписів діяльність (поведінка) суб’єктів підкоряється обов’язковим моделям правовідносин, які визначені законодавством (вимоги законів та інші вказівки компетентних органів).
Метод рекомендацій полягає в тому, що держава регулює поведінку об’єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин.
1.2. Поняття господарського законодавства.
Норми господарського права, як загальні обов’язкові правила господарювання, приймаються і застосовуються у формі нормативних актів.
Відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, Господарським кодексом України, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами. Господарське законодавство України, відповідно до проведеного державою курсу економічної політики, повинне визначати правові основи господарської (підприємницької, комерційної) діяльності в умовах формування змішаної економіки, що спирається на різноманіття конкуруючих між собою суб’єктів господарювання різних форм власності.
Господарське законодавство - це система економічних і правових норм (фінансового, комерційного, трудового, банківського, земельного, адміністративного права і т. д.), що регулюють різні галузі народного господарства. Більша частина нормативних актів включає норми двох і більше галузей права.
Так, у прийнятих Господарському та Цивільному кодексах України 2003 р. передбачено норми фінансового, господарського, цивільного, адміністративного та трудового права.
Господарським кодексом України визначені основні засади господарської діяльності в той час, як господарсько-правові норми можуть також прийматися органами державної влади і управління усіх рівнів, господарськими органами, що функціонують на засадах господарського розрахунку, та промисловими об’єднаннями, міністерствами, фінансовими органами та об’єднаннями, підприємствами, організаціями і громадянами.
Господарсько-правові норми є різновидом загальних правових норм і характеризуються такими ознаками:
встановлюються державою забезпечуються державним примусом;
покладають на суб’єкта господарських правовідносин певні права та обов’язки;
встановлюють певні правила поведінки приписи щодо їх і використання та виконання суб’єктами господарських правовідносин;
мають бути закріплені нормативним актом, законом, указом, постановою, наказом, інструкцією.
Господарська діяльність в Україні регулюється нормативними актами, які є джерелами господарського права.
Нормативний акт - це офіційний письмовий документ компетентного органу держави, який встановлює чи відміняє норму господарського права.
До нормативних актів, що регулюють господарську діяльність в Україні, слід віднести, в першу чергу, Конституцію України. Конституцією регулюються питання господарської діяльності у статтях про власність, підприємництво, визначається компетенція органів державної влади, Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України.
Закони, що регулюють господарські відносини, розподіляються на:
- закони, що регулюють загальні питання господарської діяльності (закони України Про власність, Про систему оподаткування, Про бюджетну систему України, Провідновлення платоспроможності боржника чи визнанняйого банкрутом тощо);
- закони про окремі види господарської діяльності (Про банки і банківську діяльність, Про Національний банк України, Про зовнішньоекономічну діяльність, Про товарну біржу, Про цінні папери і фондову біржу та ін.);
- закони про окремі види і відносини в господарській діяльності. До них належать нормативні акти господарського законодавства, втіленні в господарському, бюджетному, земельному, лісовому та інших кодексах України.
В системі господарського законодавства слід розрізняти законодавчі акти та підзаконні нормативні акти. До законодавчих актів належать нормативні акти Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. До підзаконних нормативних актів укази та розпорядження Президента; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів; господарські нормативні акти міністерств, державних комітетів, відомств з господарської діяльності у вигляді наказів, інструкцій, положень; нормативні акти місцевих рад народних депутатів і місцевих адміністрацій.
1.3. Господарська діяльність та господарські відносини.
Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільною виробництва, спрямовану на ви готовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
У процесі господарської діяльності суб’єкти господарського права вступають між собою в певні господарські відносини. Господарські відносини складаються між державою, яка здійснює управління економікою, органами виконавчої державної влади - міністерствами, відомствами, державними комітетами та між підприємствами і підприємцями.
Господарські правовідносини - це сукупність відносин, які виникають у процесі господарської діяльності між державними органами і підприємцями (підприємствами) стосовно виробництва, розподілу та реалізації продукції, надання послуг і робіт з метою отримання прибутків.
Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.
Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.
До організаційно-господарських відносин належать відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.
1.4. Учасники відносин у сфері господарювання.
Учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Суб’єкти господарського права це учасники господарських правовідносин, які на основі юридично відособленого майна безпосередньо здійснюють передбачену законодавством і статутом господарську чи управлінську діяльність.
До основних суб’єктів господарювання слід віднести:
підприємства всіх форм власності, державні та комунальні. унітарні підприємства, господарські товариства, підприємства колективної власності, приватні та їх структурні підрозділи;
об’єднання підприємств (асоціації, трести, синдикати, концерни, корпорації, конгломерати та ін.);
органи державної влади і управління з управління економікою;
фінансово-кредитні установи (Національний банк, комерційні банки, ощадний банк);
посередницькі організації (біржі, брокерські контори, аудиторські кампанії);
фізичні особи підприємці, які здійснюють господарську діяльність без створення підприємства.
Провідна роль серед суб’єктів господарського права належить підприємству як основній ланці народного господарства України.
1.5. Участь держави у сфері господарювання.
Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім організаційно-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є суб’єктом, наділеним господарською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень.
У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.
Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах.
Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:
структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення;
інвестиційна політика, спрямована на створення суб’єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;
амортизаційна політика, спрямована на створення суб’єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно;П новій техніко-технологічній основі;
політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи
шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб’єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;
цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;
антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;
бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері між бюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;
податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб’єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб’єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;
грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб’єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;
валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;
зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб’єктів господарювання з іноземними суб’єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.
екологічна політика, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.
соціальна політика захисту прав споживачів, політика заробітної плати і доходів населення, політика зайнятості, політика соціального захисту та соціального забезпечення. Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність субєктів господарювання є:
- державне замовлення, державне завдання;
- ліцензування, патентування і квотування;
- сертифікація та стандартизація;
- застосування нормативів та лімітів;
- регулювання цін і тарифів;
- надання інвестиційних, податкових та інших пільг;
- надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
1.6. Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання.
Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання закріплені у ст. 5 Господарського кодексу України.
Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин субєктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
Конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять:
право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України;
право кожного громадянина користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону;
забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству;
право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
визнання усіх суб’єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності;
економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва;
забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом;
забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України;
забезпечення державою належних, безпечних і здоровихумов праці, захист прав споживачів;
взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права
Завдання та запитання:
1. Дайте визначення господарського права.
2. Предмет і метод господарського права.
3. Дайте визначення господарського законодавства.
4. Які види правовідносин складаються в процесі господарювання
5. Розкрийте загальні принципи господарювання.
6. Розмежуйте відносини у сфері господарювання з іншими видами відносин.
7. Назвіть суб’єктів господарювання.
8. Розкрийте поняття господарської діяльності.
9. Назвіть основні напрями економічної політики держави.
10. Перерахуйте основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання.
11. Розкрийте поняття стандартизації та сертифікації у сфері господарювання.
РОЗДІЛ 2
Законодавство про суб’єкти господарської діяльності
Підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом у випадках, передбачених частиною другою статті 64 Конституції України.
2.1. Підприємництво як вид здійснення господарської діяльності.
2.1.1. Поняття та зміст підприємництва.
Підприємництво, відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України, це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами гос подарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
З даного визначення випливають певні необхідні правові вимоги до підприємницької діяльності. В першу чергу це безпосередня самостійна і систематична діяльність Це означає, що підприємець починає і проводить свою діяльність на свій розсуд, без будь-яких застережень. Підприємницька діяльність повинна носити постійний характер. По-друге, підприємницька діяльність здійснюється на власний ризик підприємця. Це означає, що підприємець приймає на себе будь-які наслідки підприємницької діяльності як позитивні так і негативні. По-третє, метою підприємницької діяльності є досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Для цього і починає підприємницьку діяльність підприємець. Тобто, характерною ознакою підприємницької діяльності є її комерційний характер.
Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.
Здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади та органам місцевого самоврядування.
2.1.2. Принципи підприємницької діяльності.
Принципи підприємницької діяльності закріплені в ст. 44 Господарського кодексу України, відповідно до якої підприємництво здійснюється на основі:
вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;
самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;
вільного найму підприємцем працівників;
комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;
вільного розпорядження прибутком, що залишається підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;
самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічНО1 - діяльності використання підприємцем належної йому 4 частки валютної виручки на свій розсуд.
2.1.3. Суб’єкти господарювання.
Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.
Суб’єктами господарювання є:
1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського Кодексу України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;
3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.
Суб’єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління та права оперативно-господарського використання майна.
Суб’єкти господарювання господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним та господарським законодавством.
Суб’єкти господарювання відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій можуть діяти лише на основі права оперативно-господарського використання майна, без статусу юридичної особи.
Суб’єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.
Суб’єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб’єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до анти-монопольно-конкурентного законодавства України.
Створення суб’єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.
2.1.4. Умови здійснення підприємництва.
Правовою передумовою здійснення підприємницької діяльності фізичними та юридичними особами є їх державна реєстрація. Відповідно до ст. 58 Господарського кодексу України державна реєстрація, що є формою легалізації підприємницької діяльності, проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання суб’єкта підприємництва
Відповідно до Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців, який вступив в дію з 1 липня 2004 р. державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб підприємців це внесення запису до Державного реєстру суб’єктів господарської діяльності про реєстрацію юридичної особи або фізичної особи суб’єкта підприємницької діяльності, про їх перереєстрацію, про реєстрацію змін до реєстраційної картки, про реєстрацію змін, доповнень до установчих документів юридичної особи, про реєстрацію зміни місцезнаходження (для юридичної особи) або місця проживання (для фізичної особи суб’єкта підприємницької діяльності), про взяття на облік (зняття з обліку) філії, представництва юридичної особи, про реєстрацію припинення юридичної особи або фізичної особи суб’єкта підприємницької діяльності.
Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи підприємця.
Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:
заповнеігу реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;
копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;
два примірники установчих документів;
документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору запроведення державної реєстрації юридичної особи.
Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи є датою державної реєстрації юридичної особи.
Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.
Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи:
заповнену реєстраційну картку на проведення державноїі, реєстрації фізичної особи підприємця;
копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб платників податків та інших обовязкових платежів;
документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особипідприємця.
Строк державної реєстрації фізичної особи підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особипідприємця.
2.1.5. Державна підтримка підприємництва.
Держава гарантує усім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права та рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.
Забезпечення підприємця матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється з метою виконання підприємцем поставок, робіт чи послуг для державних потреб.
Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист майнових прав підприємця. Вилучення державою або органами місцевого самоврядування у підприємця основних і оборотних фондів, іншого майна допускається відповідно до статті 41 Конституції України на підставах і в порядку, передбачених законом.
Для забезпечення створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва органи влади на умовах і в порядку, передбачених законом:
надають підприємцям земельні ділянки, передають державнемайно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;
сприяють підприємцям в організації матеріально-технічногозабезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів;
здійснюють первісне облаштування неосвоєних територійобєктами виробничої і соціальної інфраструктури з про-дажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;
-; стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;
подають підприємцям інші види допомоги. .
2.2. Правове регулювання ліцензування господарської діяльності.
Правове регулювання ліцензування господарської діяльності
здійснюється :
Законом України Про ліцензування певних видів господарської діяльності від 01.06. 2000 р. №1775 III;
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.11. 2000 р.
. №1658 Про затвердження Порядку формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру;
Постановою Кабінету Міністрів України від 14.11. 2000 р.№1698 Про затвердження переліку органів ліцензування;
Постановою Кабінету Міністрів України від 20.11. 2000 р.№1720 Про запровадження ліцензії єдиного зразка дляпевних видів господарської діяльності;
Постановою Кабінету Міністрів України від 29.11. 2000х(;ї р. №1755 Про термін дії ліцензії на провадження пезних-і, . видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу;
Наказом Державного комітету України з питань регуля- :• торної політики та підприємництва №67 від 04.12.2000 р. Про затвердження Інструкції про порядок заповнення : бланка ліцензії єдиного зразка;
Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва №78 від 18.12.2000 р. ... Про затвердження Інструкції про порядок замовлення, постачання, зберігання, обліку і звітності витрачання бланків г; ліцензії єдиного зразіса;
,-:;,- Ліцензійними умовами провадження певного виду госпо-и дарської діяльності (для більш як 60 видів) та іншими нормативними актами.
Закон Про ліцензування певних видів господарської діяльності визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність субєктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.
Дія Закону поширюється на всі субєкти господарювання.
Ліцензування банківської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.
Стаття 9 вищеназваного закону дає перелік більш як 60 видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.
До них відносяться:
1) пошук (розвідка) корисних копалин;
- 2) виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру по-
йї над 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівля вогнепальною зброєю та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду;
3) виробництво вибухових речовин і матеріалів (за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України);
виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (запереліком, який визначається Кабінетом Міністрів України);
видобування уранових руд;
видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння,дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдо-рогоцінного каміння;
виробництво дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, на-півдорогоцінного каміння;
виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утво-
; . рення, напівдорогоцінного каміння, торгівля виробами з оїп дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцін-і. :,• ного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінно-; го каміння;
9) виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами;
10) виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів,оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментамиі препаратами;
11) виробництво пестицидів та агрохімікатів, оптова, роздрібна торгівля пестицидами та агрохімікатами; та інші.
Реалізацію державної політики у сфері ліцензування здійснює Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений 
орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів України, спеціально уповноважені виконавчі органи рад, уповноважені провадити ліцензування певних видів господарської діяльності.
Постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. №1698 Про затвердження переліку органів ліцензування затверджений перелік органів ліцензування.
До них відносяться :
1) Головне управління Державної пожежної охорони МВС; , 2) Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та
захисту інформації СБУ 3) Держалкогольтютюн; •
Держводгосп;
Держбуд, Рада міністрів АР Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; -
Державний департамент ветеринарної медицини --
Державний департамент з контролю за якістю, безпекоюта виробництвом лікарських засобів і виробів медичногопризначення;
Держкомзем;
Держкомзвязку;
Порядок отримання ліцензії. Субєкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.
Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки.
Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є центральний орган виконавчої влади, здійснюється на всій території України.
Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є місцевий орган виконавчої влади або
спеціально уповноважений виконавчий орган рад, здійснюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.
Завдання та запитання:
Ознайомтесь зі змістом глави 4 Господарського кодексу України.
Дайте визначення підприємництва.
Розкрийте ознаки підприємництва.
Що таке ініціативність і самостійність підприємницької діяльності
Назвіть етапи створення підприємництва.
В яких організаційних формах здійснюється підприємницт во в Україні
Розкрийте питання Загальні гарантії прав підприємців.
Якими нормативними актами регулюється здійснення дер жавної реєстрації підприємців
Які органи здійснюють державну реєстрацію субєктів підприємницької діяльності
10. Які документи слід подати для державної реєстрації юри-
дичної особи
11. Порядок здійснення перереєстрації субєкта підприємниць-
кої діяльності.
Скасування державної реєстрації субєкта підприємниць кої діяльності.
Назвіть підстави припинення підприємницької діяльності.
Ознайомтесь з Законом України Про ліцензування певних видів господарської діяльності.
Експертно-апеляційна рада, її повноваження.
Розкрийте поняття ліцензійних умов.
2.3. Правове становище підприємств.
2.3.1. Законодавство про підприємства. Поняття підприємства. Види підприємств.
Підприємства в Україні здійснюють свою діяльність відповідно до вимог ст. 62-71 Господарського Кодексу України.
Якщо чинним міжнародним договором України, згоду на обовязковість якого надано Верховною Радою України, встановлено правила інші, ніж ті, які передбачені законодавством про підприємства, то застосовуються правила міжнародного договору.
Підприємство самостійний субєкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими субєктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським Кодексом України та іншими законами.
Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.
Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту.
Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.
Види та організаційні форми підприємств. Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи субєкта господарювання (юридичноїособи);
підприємство, що діє на основі колективної власності(підприємство колективної власності);
комунальне підприємство, що діє на основі комунальноївласності територіальної громади;
державне підприємство, що діє на основі державної власності;
підприємство, засноване на змішаній формі власності (набазі обєднання майна різних форм власності).
В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.
У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприє мства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності обєднання громадян, релігійної організації або на приватній влас ності засновника.
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі обєднання майна таабо підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.
Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує пятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної пятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну пяти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Усі інші підприємства визнаються середніми.
Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).
Функції, права та обовязки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами.
Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.
Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.
Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, регулюється господарським Кодексом України та іншими законами.
: 2.3.2. Утворення підприємства.
Установчі документи підприємств.
Суб’єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) субєкта господарювання з додержанням вимог законодавства.
Суб’єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого субєкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до анти-монопольно-конкурентного законодавства України.
Створення субєктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.
Установчими документами підприємства є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) субєкта господарювання.
В установчих документах повинні бути зазначені найменування та місцезнаходження субєкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.
У засновницькому договорі засновники зобовязуються утворити субєкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю субєкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності субєкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.
Статут підприємства повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації субєкта господарювання, а також інші відомості, повязані з особливостями організаційної форми субєкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.
Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших субєктів у випадках, визначених законом.
Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) субєкта господарювання чи його представниками, органами або іншими субєктами відповідно до закону.
2.3.3. Державна реєстрація підприємств. Органи державної реєстрації.
Підприємство підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація субєктів господарювання проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного субєкта, якщо інше не передбачено законом.
Для державної реєстрації підприємства подаються такі документи:
рішення власника (власників) майна або уповноваженогоним (ними) органу у випадках, передбачених законом;
установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;
рішення Антимонопольного комітету України про згоду настворення, реорганізацію (злиття, приєднання) субєктівгосподарювання у випадках, передбачених законом;
документ (документи), що засвідчує сплату засновником(засновниками) внеску до статутного фонду субєкта господарювання в розмірі, встановленому законом;
реєстраційна картка встановленого зразка; ,•: документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.
Власник (засновник) або уповноважені ним органи несуть відповідальність за невідповідність вимогам законодавства та недостовірність документів, що подаються для реєстрації.
Законом України Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб підприємців передбачено, що строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.
Свідоцтво про державну реєстрацію підприємства та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків в установах банків.
Відомості щодо державної реєстрації підприємства включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.
Відомості щодо державної реєстрації субєкта господарювання, внесення змін до них підлягають опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети Урядовий курєр або в офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням субєкта господарювання протягом десяти днів з моменту проведення державної реєстрації субєкта господарювання (внесення змін до відомостей державної реєстрації) в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Порушення встановленого законом порядку створення субєкта господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, що подаються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації субєкта господарювання. Відмова у реєстрації субєкта господарювання з інших мотивів не допускається.
Відмову в державній реєстрації підприємства може бути оскаржено в судовому порядку.
Діяльність незареєстрованого підприємства, яке підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким субєктом, стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку.
Перереєстрація підприємства проводиться у разі зміни форми власності, на якій засновано даний субєкт, або організаційної форми господарювання, або найменування субєкта господарювання і здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.
Скасування (припинення) державної реєстрації підприємства здійснюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших випадках, передбачених законом.
Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації субєкта господарювання.
Законодавством України можуть бути встановлені спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм господарювання.
Підприємства, відповідно до пункту 1 частини другої ст.. 55 Господарського Кодексу України мають право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєстрації. Підприємство лише повідомляє про їх відкриття реєструючий орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку.
2.3.4. Юридичні підстави припинення діяльності підприємства
Припинення діяльності підприємства здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб засновників субєкта
господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених цим Кодексом, за рішенням суду.
У разі злиття субєктів господарювання усі майнові права та обовязки кожного з них переходять до субєкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.
У разі приєднання одного або кількох субєктів господарювання до іншого субєкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обовязки приєднаних субєктів господарювання.
У разі поділу підприємства усі його майнові права і обовязки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових субєктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових субєктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обовязки реорганізованого субєкта.
У разі перетворення одного субєкта господарювання в інший до новоутвореного субєкта господарювання переходять усі майнові права і обовязки попереднього субєкта господарювання.
Підприємство ліквідується:
за ініціативою власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб засновників субєкта
господарювання чи їх правонаступників;
у звязку із закінченням строку, на який воно створювалося,чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;
у разі визнання його в установленому порядку банкрутом,крім випадків, передбачених законом;
і , у разі скасування його державної реєстрації у випадках,
передбачених законом.
Скасування державної реєстрації позбавляє субєкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Субєкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію підприємства підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети Урядовий
курєр або в офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням субєкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності субєкта господарювання.
Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна субєкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений Господарським Кодексом України. Ліквідацію субєкта господарювання може бути також покладено на орган управління субєкта, що ліквідується.
Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію підприємства, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.
Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості субєкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію субєкта господарювання.
Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, яке ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.
Претензії кредиторів до субєкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього субєкта, якщо інше не передбачено Господарським Кодексом України та іншими законами.
Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.
Претензії, що не задоволені через відсутність майна підприємства, претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про
повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними. Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.
Завдання та запитання:
Ознайомтесь із змістом глави 7 Господарського кодексу Ук раїни.
Розкрийте поняття підприємства.
3. Назвіть основні ознаки підприємства.
Які види та організаційні форми підприємств закріплені в ГКУ
Які підприємства віднесені до великих, середніх і малих
Які види державних підприємств Ви знаєте
Розкрийте порядок створення підприємства.
Які документи відносяться до установчих документів підприємства
і 9. Розкрийте зміст статуту підприємства.
і 10. Порядок здійснення державної реєстрації підприємства.
Підстави припинення діяльності підприємства.
Який порядок ліквідації підприємства
13. Підготуйте проект статуту державного підприємства. , 14. У яких випадках ліквідовується підприємство
2.4. Правовий статус господарських товариств. 2.4.1. Поняття господарського товариства.
Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші субєкти господарювання, створені юридичними особами таабо громадянами шляхом обєднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.
Господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником.
Засновниками і учасниками товариства можуть бути субєкти господарювання, інші учасники господарських відносин, зазначені у ст. 2 Господарського кодексу України, а також громадяни, які не є субєктами господарювання. Господарські товариства є юридичними особами. Субєкти господарювання юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.
Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом.
Господарське товариство є власником:
майна, переданого йому учасниками товариства у власністьяк вклад до статутного фонду;
продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності;
одержаних доходів;
іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.
Вкладом до статутного фонду господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.
Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.
Учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом:
брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;
брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди);
вийти у встановленому порядку з товариства;
здійснити відчуження часток у статутному фонді товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, упорядку, встановленому законом;
5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом. Учасники господарського товариства зобовязані:
додержуватися установчого документа товариства та виконувати рішення загальних зборів;
виконувати свої зобовязання перед товариством, у томучислі ті, що повязані з майновою участю, а також робитивклади (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом;
не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційнуінформацію про діяльність товариства.
Учасники господарського товариства можуть також мати інші обовязки, встановлені установчим документом товариства та законом.
Установчим документом повного товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут.
Установчі документи господарського товариства повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, інші відомості.
Державна реєстрація господарського товариства здійснюється в порядку, передбаченому Законом „Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб підприємців .
Особливості реєстрації господарських товариств, які здійснюють банківську і страхову діяльність, а також професійну діяльність на ринку цінних паперів, визначаються Господарським кодексом України та відповідними законами.
Господарське товариство, набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації.
2.4.2. Види господарських товариств та їх характеристика відповідно до закону.
У відповідності до Господарського кодексу України та закону Про господарські товариства до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобовязаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, повязаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.
Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобовязаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, повязаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобовязаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.
Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобовязаннями товариства усім своїм майном.
Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобовязаннями
додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники). Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як субєкти підприємництва.
2.4.3. Поняття, види та правовий статус акціонерних товариств (АТ).
Акціонерним є товариство, статутний фонд якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості.
Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобовязаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за зобовязаннями товариства і несуть ризик збитків, повязаних з діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать. Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобовязаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.
Найменування акціонерного товариства має містити його найменування і зазначення того, що товариство є акціонерним.
Особливості правового статусу акціонерних товариств, створених у процесі приватизації державних підприємств, встановлюються законом.
Акціонерне товариство, яке проводить відкриту підписку на акції, зобовязане щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.
Акціонерне товариство може бути створене юридичними та (або) фізичними особами. Якщо акціонерне товариство створюється кількома особами, вони укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства. Цей договір не є установчим документом товариства. Договір про створення акціонерного товариства укладається в письмовій формі, а якщо товариство створюється фізичними особами, договір підлягає нотаріальному посвідченню.
Особи, що пворюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобовязаннями, що виникли до державної реєстрації товариства.
Акціонерне товариство відповідає за зобовязаннями учасників, повязаними з його створенням, лише у разі наступного схвалення їх дій загальними зборами акціонерів.
Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома. Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.
Порядок і строки вчинення дій щодо створення акціонерного товариства, у тому числі порядок проведення установчих зборів та їхня компетенція, встановлюються законом.
Установчим документом акціонерного товариства є його статут. Статут акціонерного товариства має містити відомості про:
найменування юридичної особи;
її місцезнаходження; адресу, органи управління товариством, їх компетенцію, порядок прийняття ними рішень,порядок вступу до товариства та виходу з нього, розмірстатутного капіталу;
умови про категорії акцій, що випускаються товариством,та їхню номінальну вартість і кількість;
права акціонерів;
склад і компетенцію органів управління товариством та пропорядок ухвалення ними рішень.
У статуті акціонерного товариства мають також міститися інші відомості, передбачені законом.
Статутний капітал акціонерного товариства утворюється з вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок придбання ними акцій. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Він не може бути меншим розміру, встановленого законом. За діючим законом розмір статутного капіталу (фонду) не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним
платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства.
Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими.
Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.
Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товаристваАкціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів збільшити статутний капітал шляхом збільшення номінальної вартості акцій або додаткового випуску акцій. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після його повної сплати. Збільшення статутного капіталу товариства для покриття збитків не допускається. У випадках, встановлених статутом товариства і законом, може бути встановлене переважне право акціонерів на придбання акцій, що додатково випускаються товариством.
Акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів зменшити статутний капітал шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом купівлі товариством частини випущених акцій з метою зменшення їх загальної кількості. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після повідомлення про це всіх його кредиторів у порядку, встановленому законом. При цьому кредитори товариства мають право вимагати дострокового припинення або виконання товариством відповідних зобовязань та відшкодування збитків. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства шляхом купівлі та погашення частини акцій допускається, якщо така можливість передбачена у статуті товариства.
Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.
Акціонери (їхні представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має кожний акціонер, який бере участь у зборах.
До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить: і.і 1) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна;: розміру його статутного капіталу;
2) обрання членів наглядової ради, а також утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства; . 3) затвердження річної фінансової звітності, розподіл прибутні ку і збитків товариства; сП 4) рішення про ліквідацію товариства. кі! До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства ї законом може бути також віднесене вирішення інших питань.
Питання, віднесені законом до виключної компетенції загальних зборів акціонерів, не можуть бути передані ними для вирішення іншим органам товариства.
Порядок голосування на загальних зборах акціонерів встановлюється законом.
Акціонер має право призначити свого представника для участі у зборах. Представник може бути постійним чи призначеним на певний строк. Акціонер має право у будь-який момент замінити свого представника у вищому органі товариства, повідомивши про це виконавчий орган акціонерного товариства.
Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік.
Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплатоспроможності товариства, а також за наявності обставин, визначених у статуті товариства, та в будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.
Порядок скликання і проведення загальних зборів, а також умови скликання і проведення позачергових зборів та повідомлення акціонерів встановлюються статутом товариства і законом.
Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені
до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).
2.4.4. Правове регулювання створення та діяльності товариства з обмеженою .•. відповідальністю (ТзОВ).
Товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом.
Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за його зобовязаннями і несуть ризик збитків, повязаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів. Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобовязаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.
Найменування товариства з обмеженою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова товариство з обмеженою відповідальністю.
Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі. Товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа. Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника.
Якщо товариство з обмеженою відповідальністю засновується кількома особами, ці особи у разі необхідності визначити взає-
мовідносини між собою щодо створення товариства укладають договір у письмовій формі, який встановлює порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного фонду, частку у статутному фонді кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом. Подання цього договору при державній реєстрації товариства не є обовязковим.
Установчим документом товариства з обмеженою відповідальністю є статут.
Статут товариства з обмеженою відповідальністю крім відомостей, передбачених ст. 88 ЦКУ, має містити відомості про:
розмір статутного капіталу з визначенням частки кожногоучасника;
склад та компетенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень;
розмір і порядок формування резервного фонду;
порядок передання (переходу) часток у статутному фонді.Статут товариства з обмеженою відповідальністю зі всіма
наступними змінами зберігається в органі, що здійснив державну реєстрацію товариства, і є відкритим для ознайомлення.
Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається з вартості вкладів його учасників. Відповідно до статутного капіталу визначається мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Розмір статутного капіталу товариства не може бути меншим розміру, встановленого законом. На сьогоднішній день розмір статутного капіталу (фонду) повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю.
Не допускається звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обовязку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства.
До моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж пятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства. Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинно оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства.
Зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після повідомлення в порядку, встановленому законом, усіх його кредиторів. У цьому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобовязань товариства та відшкодування їм збитків.
Збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі. Порядок внесення додаткових вкладів встановлюється законом і статутом товариства.
Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і підзвітний загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.
Компетенція виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю, порядок ухвалення ним рішень і порядок вчинення дій від імені товариства встановлюються ЦКУ, іншим законом і статутом товариства.
До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:
1) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання;
внесення змін до статуту товариства, зміна розміру йогостатутного капіталу;
створення та відкликання виконавчого органу товариства;
4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчогооргану, створення та визначення повноважень відповіднихконтрольних органів;
5) затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів,розподіл прибутку та збитків товариства;
. 6) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;
. 7) виключення учасника із товариства;
8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення
ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу. Статутом товариства і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань. Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, не можуть бути передані ними для вирішення виконавчому органу товариства.
Для здійснення контролю за фінансовою діяльністю товариства з обмеженою відповідальністю згідно з рішенням його загальних зборів, а також в інших випадках, встановлених статутом і законом товариства, може призначатися аудиторська перевірка.
Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства. Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права. Купівля здійснюється за ціною та на інших умовах, на яких частка (її частина) пропонувалася для продажу третім особам. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом
протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого строку, встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі.
Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом. Учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства. За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі. Якщо вклад до статутного фонду був здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди. Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному фонді, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.
Товариство з обмеженою відповідальністю може бути ліквідоване за рішенням загальних зборів його учасників, у тому числі у звязку із закінченням строку, на який товариство було створене, а також за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
Товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство чи у виробничий кооператив.
2.4.5. Порядок створення товариства з додатковою відповідальністю (ТзДВ).
Товариством з додатковою відповідальністю є товариство, засноване однією або кількома особами, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом.
Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобовязаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання
банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобовязаннями товариства розподіляється між іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства.
Найменування товариства з додатковою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова товариство з додатковою відповідальністю.
До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення Цивільного та Господарського кодексів України про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законодавством.
2.4.6. Командитне товариство.
Командитним товариством є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобовязаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, повязаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.
Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова командитне товариство або містити імя (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів і компанія, а також слова командитне товариство. Якщо у найменування командитного товариства включене імя вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства.
До командитного товариства застосовуються положення про повне товариство, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншим законом.
Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма повними учасниками.
Засновницький договір командитного товариства крім відомостей, передбачених ст. 88 Цивільного Кодексу України, має
містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників.
Особа може бути повним учасником тільки в одному коман-дитному товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства. Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.
Сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати пятдесяти відсотків складеного капіталу повного товариства.
На момент державної реєстрації командитного товариства кожний із вкладників повинен зробити вклад у розмірі, встановленому законом.
Управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку, встановленому законодавством для повного товариства. Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій повних учасників щодо управління діяльністю товариства. Вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю. Вкладник командитного товариства зобовязаний зробити вклад до складеного капіталу. Внесення вкладів посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві.
Вкладник командитного товариства має право:
одержувати частину прибутку товариства відповідно дойого частки у складеному капіталі товариства в порядку,встановленому засновницьким договором (меморандумом);
діяти від імені товариства у разі видачі йому довіреностіта відповідно до неї;
переважно перед третіми особами набувати відчужуванучастку (її частину) в складеному капіталі товариства відповідно до положень ст.. 147 ЦКУ. Якщо бажання викупити
частку (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства;
4) вимагати першочергового повернення вкладу у разіліквідації товариства;
5) ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства; 6) після закінчення фінансового року вийти з товариства та
V одержати свій вклад у порядку, встановленому засновниць: ким договором (меморандумом);
7) передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі, повідомивши про це товариство.
Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у командитному товаристві.
Командитне товариство ліквідовується при вибутті усіх вкладників. Повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство. Командитне товариство ліквідовується також на підставах, встановлених ст. 132 ЦКУ.
У разі ліквідації командитного товариства, після розрахунків з кредиторами, вкладники мають переважне право перед повними учасниками на одержання вкладів у порядку та на умовах, встановлених цим Кодексом, іншим законом і засновницьким договором (меморандумом). За недостатності коштів товариства Для повного повернення вкладникам їхніх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі товариства.
2.4.7. Повне товариство.
Повним є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобовязаннями усім майном, що їм належить. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.
Учасник повного товариства не має права без згоди інших учасників вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності товариства.
Найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова повне товариство або містити імя (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів і компанія, а також слова повне товариство.
Повне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується всіма його учасниками.
Засновницький договір повного товариства має містити відомості про: найменування юридичної особи. її місцезнаходження, адресу, органи управління товариством, їх компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені Цивільним Кодексом України або іншим законом. У засновницькому договорі товариства визначаються зобовязання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів.
Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників.
Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок виз-• начення кількості голосів. Учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства. Відмова від цього права чи його обмеження, зокрема за домовленістю учасників товариства, є нікчемною.
Кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам.
У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину є необхідною згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства.
Прибуток та збитки повного товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників.
У разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повного товариства солідарно відповідають за зобовязаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення. Учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство.
Учасник повного товариства, який вибув із товариства, відповідає за зобовязаннями товариства, що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув із товариства.
Учасник повного товариства, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.
Зміни у складі учасників повного товариства можуть бути у звязку з:
виходом учасника повного товариства з його складу з влас ної ініціативи;
виключенням із складу учасників;
3) вибуттям із складу учасників з причин, що не залежать відучасника.
56
Учасник повного товариства, яке було створене на невизна-чений строк, може у будь-який момент вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу із товариства.
Достроковий вихід учасника з повного товариства, що засноване на певний строк, допускається лише з поважних причин.
Учасник повного товариства має право за згодою інших його учасників передати свою частку у складеному капіталі чи її частину іншому учасникові товариства або третій особі.
Учасник повного товариства, який систематично не виконує чи виконує неналежним чином обовязки, покладені на нього товариством, або який перешкоджає своїми діями (бездіяльністю) досягненню цілей товариства, може бути виключений із товариства у порядку, встановленому засновницьким договором. Рішення про виключення зі складу учасників повного товариства може бути оскаржене до суду.
Повне товариство може прийняти рішення про визнання учасника повного товариства таким, що вибув із його складу, у разі:
смерті учасника або оголошення його померлим за відсутності спадкоємців;
ліквідації юридичної особи учасника товариства, в томучислі у звязку з визнанням її банкрутом;
визнання учасника недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім;
- 4) призначення за рішенням суду примусової реорганізації юридичної особи учасника товариства, зокрема у звязку з її неплатоспроможністю;
5) звернення стягнення на частину майна повного товариства, що відповідає частці учасника у складеному капіталі товариства Учасникові, що вийшов, якого виключено або який вибув з повного товариства з підстав, встановлених у ст. ст. 126, 128 і 129 Цивільного Кодексу України, виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна частці цього учасника у складеному капіталі товариства, якщо інше не встановлено засновницьким договором.
Завдання та запитання:
1. Ознайомтесь з главою 8 Цивільного кодексу України, главою9 Господарського кодексу України, та Законом України Прогосподарські товариства.
Що таке господарське товариство
Назвіть види господарських товариств за законодавствомУкраїни.
На підставі яких установчих документів діють господарські товариства
Дайте визначення акціонерного товариства.
Які є види акціонерних товариств ,
Назвіть основні стадії створення акціонерного товариства.
Назвіть основні майнові права акціонера.
9. Які повноваження і функції загальних зборів акціонерного • товариства
Розкрийте правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю.
Яка різниця між підприємством, господарським товари ством і господарським обєднанням
В якому порядку відбувається відступлення частки в статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю
Назвіть характерні риси товариства з додатковою відпо-
відальністю.
14. Дайте визначення повного товариства.
15. Дайте загальну характеристику командитного товари- Ї! ства: ознаки, правове регулювання діяльності, учасники,
управління.
В якому порядку здійснюється ліквідація (реорганізація) господарського товариства.
Підготуйте проект статуту товариства з обмеженою відповідальністю.
Дайте загальну характеристику господарського товари ства за схемою: види ГТ, якими нормативними актамирегулюється діяльність,\правовий статус, фонди, учасники: їх права та обовязки, реорганізація: поняття і підстави, ліквідація: поняття і підстави
2.5. Правове становище некомерційних субєктів господарського права.
2.5.1. Некомерційне господарювання.
Некомерційне господарювання це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється субєктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.
Некомерційна господарська діяльність здійснюється субєктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст. 12 Господарського кодексу України забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими субєктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом.
Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.
Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися субєктами господарювання на основі права власності або права оперативного управління в організаційних формах, які визначаються власником або відповідним органом управління чи органом місцевого самоврядування з урахуванням вимог, передбачених законодавством.
Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації субєктів господарювання окремих організаційних форм некомерційної господарської діяльності визначається Господарським кодексом України та іншими законами.
На субєктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність, поширюються загальні вимоги щодо регулювання господарської діяльності з урахуванням особливостей її здійснення різними субєктами господарювання, які визначаються законодавством.
2.5.2. Поняття громадської організації: порядок створення та діяльності.
Відповідно до Закону України Про обєднання громадян (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, №34, ст. 504 ) громадсь кою організацією є обєднання громадян для задоволення та за хисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, на ціонально-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих обєднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є:
зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якійпротизаконній формі територіальної цілісності держави;
підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав;
пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму танеофашизму;
розпалювання національної та релігійної ворожнечі;
створення незаконних воєнізованих формувань;
обмеження загальновизнаних прав людини.
Обєднання громадян України утворюються і діють з всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом. До всеукраїнських обєднань громадян належать обєднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей. До місцевих обєднань належать обєднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається обєднанням громадян. Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.
Обєднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співробітництво і взаємодопомогу. Створення і легалізація спілок обєднань громадян, порядок їх діяльності та ліквідації здійснюються відповідно до вищеназваного Закону.
Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій 15-річного віку. Рішення про заснування обєднань громадян приймаються установчим зїздом (конференцією) або загальними зборами. Засновниками спілок обєднань громадян є обєднання громадян.
Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які досягли 18-річного віку. Членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих громадських організацій визначається їх статутами в межах, встановлених законами України.
Назва обєднання громадян визначається рішенням установчого зїзду (конференції) або загальними зборами обєднання громадян. Назва обєднання громадян повинна складатися з двох частин загальної та індивідуальної. Загальна назва (партія, рух, конгрес, союз, спілка, обєднання, фонд, фундація, асоціація, товариство тощо) може бути однаковою у різних обєднань громадян. Індивідуальна назва обєднання громадян є обовязковою і повинна суттєво відрізнятися від індивідуальних назв зареєстрованих в установленому порядку обєднань громадян з такою ж загальною назвою. Обєднання громадян, зареєстроване у встановленому порядку, має виключне право на використання своєї назви. Використання назви обєднання громадян фізичними та юридичними особами, які не належать до обєднання громадян, для цілей, не повязаних з діяльністю цього обєднання, забороняється.
Обєднання громадян діє на основі статуту або положення. Статутний документ обєднання громадян повинен містити:
назву обєднання громадян, його статус та юридичну адресу;
мету та завдання обєднання громадян;
умови і порядок прийому в члени обєднання громадян,вибуття з нього;
права і обовязки членів (учасників) обєднання;
порядок утворення і діяльності статутних органів обєднання, місцевих осередків та їх повноваження;
6) джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна обєднання, порядок звітності, контролю, здійснення господарської та іншої комерційної діяльності, необхідної для виконання статутних завдань; , 7) порядок внесення змін і доповнень до статутного документа обєднання;
8) порядок припинення діяльності обєднання і вирішення г майнових питань, повязаних з його ліквідацією.
У статутному документі можуть бути передбачені інші положення, що стосуються особливостей створення і діяльності обєднання громадян.
Легалізація (офіційне визнання) обєднань громадян є обовязковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Діяльність обєднань громадян, які нелегалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною.
У разі реєстрації обєднання громадян набуває статус юридичної особи.
Політичні партії та міжнародні громадські організації підлягають обовязковій реєстрації Міністерством юстиції України. Легалізація громадської організації здійснюється відповідно Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад. Про легалізацію (офіційне визнання) обєднання громадян легалізуючий орган повідомляє у засобах масової інформації.
Для реєстрації обєднання громадян його засновники подають заяву. До заяви додаються статут (положення), протокол установчого зїзду (конференції) або загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору, крім випадків, коли громадська організація звільняється від сплати реєстраційного збору відповідно до законів України. Заява про реєстрацію розглядається в двомісячний строк з дня надходження документів. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявнику повідомляється письмово в 10-денний строк. При розгляді пи-62
тання про реєстрацію можуть бути присутніми представники обєднання громадян.
Органи, що здійснюють реєстрацію обєднань громадян, ведуть реєстр цих обєднань.
Розмір реєстраційного збору встановлюється Кабінетом Міністрів України. Обєднання громадян України утворюються і діють з всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.
До всеукраїнських обєднань громадян належать обєднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей.
До місцевих обєднань належать обєднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається обєднанням громадян.
2.5.3. Релігійні організації та їх
] правове регулювання.
Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).
Відповідно до Закону України Про свободу совісті та релігійні організації релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також обєднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні обєднання представляються своїми центрами (управліннями). На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється.
Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно обєдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Ук-
раїні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обовязковим.
Релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у встановленому порядку.
Релігійні організації, керівні центри яких знаходяться за межами України, можуть керуватись у своїй діяльності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушується законодавство України.
Релігійні управління і центри мають право відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), які діють на підставі своїх статутів (положень). Монастирі та релігійні братства можуть бути утворені також у порядку, передбаченому цим Законом для утворення релігійних громад, з реєстрацією їх статутів (положень). Релігійні управління і центри відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) мають право створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей. Духовні навчальні заклади діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому ст. 14 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації.
Громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочення проходження військової служби, оподаткування, включення часу навчання до трудового стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів та учнів державних навчальних закладів.
Статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних зїздах, конференціях.
Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про:
1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження;
місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного обєднання;
майновий стан релігійної організації;
права релігійної організації на заснування підприємств,засобів масової інформації, інших релігійних організацій,
створення навчальних закладів;
порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації;
порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.
Статут (положення) може містити й інші відомості, повязані з особливостями діяльності даної релігійної організації. Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству. Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах.
Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обовязки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).
Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим до Уряду Республіки Крим. Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій.
Орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.
Перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних орган-
ізацій може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.
Зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень).У разі необхідності в розгляді питання про реєстрацію статуту (положення) можуть брати участь з дорадчим голосом представники релігійної організації.
У реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.
Рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.
Діяльність релігійної організації може бути припинено у звязку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.
Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов.
У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у випадках:
вчинення релігійною організацією дій, недопустимість якихпередбачена ст. З, 5 і 17 Закону України Про свободусовісті та релігійні організації;
поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоровя, свободу і гідність особи;
систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічнихрелігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);
спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обовязків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на праваі майно державних, громадських або релігійних організацій.
2.5.4. Політичні партії.
Право громадян на свободу обєднання у політичні партії для здійснення й захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається та гарантується Конституцією України. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Конституції України в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоровя населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією України.
Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з політичної партії.
Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг та переваг.
Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією та законами України.
За ст. 2 Закону України Про політичні партії в Україні політична партія це зареєстроване згідно з законом добро вільне обєднання громадян прихильників певної загальнонаціо нальної програми аспільного розвитку, що має своєю метою спри яння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Політичні партії провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, вищеназваного Закону, а також інших законів України та згідно із партійним статутом, прийнятим у визначеному цим Законом порядку. Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом. Політичні партії є рівними перед законом.
Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності. Втручання з боку органів державної
влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених цим Законом.
Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на:
ліквідацію незалежності України;
зміну конституційного ладу насильницьким шляхом;
порушення суверенітету і територіальної цілісності України; 4) підрив безпеки держави;
незаконне захоплення державної влади; ;
пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної,расової чи релігійної ворожнечі;
посягання на права і свободи людини;
посягання на здоровя населення.
Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду.
Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах.
Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії.
Членами політичних партій не можуть бути:
судді;
працівники прокуратури;
працівники органів внутрішніх справ;
співробітники Служби безпеки України;
військовослужбовці.
На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії.
Порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній визначаються статутом політичної партії.
Членство в політичній партії є фіксованим. Обовязковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заяви громадянина України, поданої до статутного органу політичної
партії, про бажання стати членом цієї партії. Форма фіксації членства в політичній партії визначається статутом політичної партії. Не допускається створення і діяльність структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.
Політичні партії повинні мати програму. Програма політичної партії є викладом цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення.
Політичні партії повинні мати статут. Статут політичної партії має містити такі відомості:
назву політичної партії;
перелік статутних органів політичної партії, порядок їхутворення, їхні повноваження і термін цих повноважень;
порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній;
4) права та обовязки членів політичної партії, підстави при-ї • пинення чи зупинення членства в політичній партії;
5) порядок створення, загальну структуру та повноваження обласних, міських, районних організацій політичної партії ї та її первинних осередків;
6) порядок внесення змін та доповнень до статуту і програмиі; політичної партії;
7) порядок скликання та проведення партійних зїздів, конференцій, зборів та інших представницьких органів політич-
- ної партії;
д; 8) джерела матеріальних, у тому числі фінансових, надход- жень та порядок здійснення витрат політичної партії;
9) порядок ліквідації (саморозпуску), реорганізації політич.. ної партії, використання її коштів та іншого майна, що за лишилися після її ліквідації (саморозпуску).
Назва політичної партії, її символіка не повинні збігатися з назвою чи символікою іншої (зареєстрованої) політичної партії. Політична партія може мати партійну символіку, до якої належать партійний гімн, прапор, розпізнавальний знак, девіз. Сим-
воліка політичної партії підлягає державній реєстрації Міністерством юстиції України у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Обласні, міські, районні організації, первинні осередки політичної партії та інші структурні утворення, передбачені статутом партії, використовують назву політичної партії з доповненнями, які визначають їх місце в організаційній структурі політичної партії.
Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому зїзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим.
На установчому зїзді (конференції, зборах) політичної партії затверджуються статут і програма політичної партії, обираються її керівні і контрольно-ревізійні органи.
Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації. Не допускається діяльність незареєстрованих політичних партій.
Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України.
Для реєстрації політичної партії до Міністерства юстиції України разом з заявою подаються:
статут і програма політичної партії;
протокол установчого зїзду (конференції, зборів) політич- ної партії із зазначенням дати і місця його проведення,
кількості учасників, які проголосували за створення пол-( ітичної партії;
підписи громадян України, зібрані відповідно до вимогцього Закону на підтримку рішення про створення політичної партії та засвідчені особами, які збирали підписи;
відомості про склад керівних органів політичної партії;
платіжний документ, що посвідчує внесення реєстраційного збору;
6) назва та адреса банківської установи, в якій політична партія відкриватиме рахунки.
Міністерство юстиції України здійснює реєстрацію політичної партії після перевірки поданих матеріалів. Після реєстрації політична партія набуває статусу юридичної особи. Розмір реєстраційного збору встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує утворення та реєстрацію в порядку, встановленому цим Законом, своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим.
Реєстрація обласних, міських і районних організацій або інших структурних утворень, передбачених статутом партії, здійснюється відповідними органами юстиції Міністерства юстиції України, якщо інший порядок не передбачений законом, лише після реєстрації політичної партії Міністерством юстиції України. Після реєстрації обласних, міських та районних організацій політичних партій вони можуть набувати статусу юридичної особи, якщо це передбачено статутом партії.
Органи, що здійснюють реєстрацію політичних партій та їх обласних, міських, районних організацій або інших структурних утворень, передбачених статутом партії, ведуть відповідні реєстри. Форму реєстрів затверджує Міністерство юстиції України.
Міністерство юстиції України, його відповідні органи після реєстрації видають політичній партії, обласній, міській, районній організації партії або іншим структурним утворенням, передбаченим статутом партії, реєстраційне свідоцтво встановленого Кабінетом Міністрів України зразка.
Політична партія щорічно інформує Міністерство юстиції України про обласні, міські, районні організації партії або інші структурні утворення, передбачені статутом партії. Політична партія також інформує Міністерство юстиції України про зміни назви, програми, статуту, керівних органів партії, їх адреси та місцезнаходження у тижневий строк після прийняття рішень з цих питань.
Міністерство юстиції України оприлюднює щорічно список зареєстрованих політичних партій, їх юридичні адреси.
Протягом ЗО днів з моменту надходження документів Міністерство юстиції України приймає рішення про реєстрацію або відмову у реєстрації політичної партії. Цей строк може бути продовжений Міністерством юстиції України у разі потреби, але не більше ніж на 15 днів.
У реєстрації політичної партії може бути відмовлено, якщо документи, подані для реєстрації політичної партії, не відповідають Конституції, цьому та іншим законам України.
Політичні партії мають право:
вільно провадити свою діяльність у межах, передбаченихКонституцією України, цим Законом та іншими законами України;
брати участь у виборах Президента України, до ВерховноїРади України, до інших органів державної влади, органівмісцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку,встановленому відповідними законами України;
використовувати державні засоби масової інформації, атакож засновувати власні засоби масової інформації, якпередбачено відповідними законами України;
підтримувати міжнародні звязки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у)
: міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону; ( 5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші обєднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.
Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі:
можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя;
брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом;
вносити до органів державної влади України та органівмісцевого самоврядування пропозиції, які обовязкові длярозгляду відповідними органами в установленому порядку.
2.5.5. Благодійні організації та інші фонди.
Закон України Про благодійництво та благодійні організації визначає благодійну організацію як недержавна організацію, го ловною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб.
Відповідно до законодавства в Україні благодійництво, благодійна діяльність здійснюються у таких основних напрямах:
сприяння практичному здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих та міжнародних програм, що спрямовані на поліпшення соціально-економічного становища;
поліпшення матеріального становища набувачів благодійноїдопомоги, сприяння соціальній реабілітації малозабезпечених, безробітних, інвалідів, інших осіб, які потребуютьпіклування, а також подання допомоги особам, які черезсвої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх праві законних інтересів;
подання допомоги громадянам, які постраждали внаслідокстихійного лиха, екологічних, техногенних та інших катастроф, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам репресій, біженцям;
сприяння розвитку науки і освіти, реалізації науково-освітніх програм, подання допомоги вчителям, вченим, студентам, учням;
і сприяння розвитку культури, в тому числі реалізації програм національно-культурного розвитку, доступові всіх верств населення, особливо малозабезпечених, до культурних цінностей та художньої творчості;
подання допомоги талановитій творчій молоді;
сприяння охороні і збереженню культурної спадщини, істо-рико-культурного середовища, памяток історії та культури, місць поховання;
подання допомоги у розвитку видавничої справи, засобівмасової інформації, інформаційної інфраструктури;
сприяння розвитку природно-заповідного фонду та природоохоронної справи;
сприяння розвитку охорони здоровя, масової фізичноїкультури, спорту і туризму, пропагування здорового спо-
,-.. собу життя, участь у поданні медичної допомоги населенню та здійснення соціального догляду за хворими, інвалідами, одинокими, людьми похилого віку та іншими особами, які через свої фізичні, матеріальні чи інші особ-
ливості потребують соціальної підтримки та піклування; ; сприяння захисту материнства та дитинства, подання до1, помоги багатодітним та малозабезпеченим сімям. Засновниками (засновником) благодійної організації можуть бути і;з громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які досягли 18 років, а також юридичні особи незалежно від форм власності.
Не можуть бути засновниками (засновником) благодійної організації органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства, установи, організації України, що фінансуються з бюджету.
При створенні благодійної організації засновник приймає рішення про її заснування, затверджує статут (положення), формує орган управління організацією, заслуховує звіти наглядової ради щодо контролю за цільовим використанням коштів і майна благодійної організації, вирішує інші питання, віднесені цим Законом та статутом (положенням) благодійної організації до його компетенції. Якщо засновниками благодійної організації є дві чи більше особи, то питання, передбачені у частині третій цієї статті, вирішуються на загальних зборах (зїзді, конференції) засновників благодійної організації.
Благодійні організації можуть утворюватися в таких організаційно-правових формах:
членська благодійна організація;
благодійний фонд;
благодійна установа;
інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо).
Конкретна організаційно-правова форма благодійних організацій визначається засновниками (засновником).
Благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом й поділяються за своїм статусом на всеукраїнські, місцеві та міжнародні.
До всеукраїнських благодійних організацій належать благодійні організації, діяльність яких поширюється на територію всієї України та які мають свої відділення (філії, представництва) в більшості областей України.
До місцевих належать благодійні організації, діяльність яких поширюється на територію відповідного регіону або адміністративно-територіальної одиниці.
До міжнародних належать благодійні організації, діяльність яких поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.
Всеукраїнські та міжнародні благодійні організації мають право створювати відділення, філії, а також представництва в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Територія діяльності благодійної організації визначається відповідно до її статуту (положення).
Благодійна організація набуває права юридичної особи з моменту її державної реєстрації.
Державна реєстрація всеукраїнських та міжнародних благодійних організацій здійснюється Міністерством юстиції України, а місцевих благодійних організацій, а також відділень (філій, представництв) всеукраїнських, міжнародних благодійних організацій відповідними місцевими органами виконавчої влади.
За державну реєстрацію благодійної організації вноситься плата, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України, але не може бути більшим 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Для державної реєстрації благодійної організації подаються такі документи: заява засновників (засновника) чи їх уповноважених, статут (положення), протокол установчих зборів (зїзду, конференції), відомості про засновників (засновника) та органи
управління благодійної організації, відомості про місцеві відділення (філії, представництва) благодійної організації, документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.
Заява про державну реєстрацію благодійної організації розглядається в двомісячний термін з дня подання всіх необхідних документів. Про результати розгляду у 10-денний термін повідомляється заявнику. Орган, який здійснює державну реєстрацію, може проводити перевірку відомостей, що містяться в поданих документах. За результатами розгляду заяви приймається рішення про державну реєстрацію або відмову в державній реєстрації. Після державної реєстрації благодійної організації засновникам (засновнику) видається свідоцтво про реєстрацію за зразком, встановленим Кабінетом Міністрів України.
Зареєстрована благодійна організація вноситься до реєстру благодійних організацій, що ведеться органом, який здійснює державну реєстрацію, з присвоєнням відповідного номера. Порядок ведення реєстру встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Дані реєстру щодо благодійних організацій, які зареєстровані Міністерством юстиції України, оприлюднюються в офіційних виданнях.
Благодійна організація зобовязана після отримання свідоцтва про державну реєстрацію у місячний термін стати на облік у податкових органах за її місцезнаходженням.
Рішення про державну реєстрацію благодійної організації може бути анульоване в судовому порядку у разі встановлення реєструючим органом факту фальсифікації установчих документів. Реєстрація декількох благодійних організацій під однією і тією ж назвою не допускається.
У випадку, коли з заявою про державну реєстрацію звертаються благодійні організації, що мають одну і ту ж назву, перевага надається благодійній організації, яка першою подала заяву про реєстрацію.
Ліквідація благодійної організації здійснюється в установленому законодавством порядку.
Благодійна організація діє на підставі статуту (положення). У статуті (положенні) зазначаються:
назва, місцезнаходження, статус та організаційно-правоваформа благодійної організації;
предмет, цілі, завдання та основні форми благодійної діяль-( ності;
порядок утворення і діяльності органів управління благо-! дійної організації;
джерела фінансування та порядок використання майна ікоштів благодійної організації;
порядок внесення змін до статуту (положення) благодійноїорганізації;
порядок реорганізації або ліквідації благодійної організації,використання її майна і коштів у разі припинення діяльності;
умови і порядок прийняття в члени благодійної організаціїта вибуття з неї;
права і обовязки членів благодійної організації.
До статуту (положення) можуть включатися інші положення, повязані з особливостями діяльності благодійної організації. Статут (положення) благодійної організації не повинен суперечити законодавству України.
З метою здійснення благодійної діяльності благодійні організації мають право:
самостійно вирішувати питання про подання благодійноїдопомоги її набувачам, використовувати цільові пожертвування, що подаються благодійниками на реалізацію благодійної програми згідно з умовами цього пожертвування;
утворювати відповідно до законодавства України своївідділення, філії, представництва;
обєднуватися у спілки, асоціації та інші обєднання, щостворюються на добровільній основі і сприяють виконанню статутних завдань;
обмінюватися інформацією та спеціалістами з відповідними організаціями зарубіжних країн;
організовувати збір благодійних пожертвувань та внесківвід фізичних та юридичних осіб, іноземних держав таміжнародних організацій;
постійно визначати форми, обєкти, субєкти і обсяги благодійної допомоги;
відкривати рахунки (у національній та іноземній валютах)в установах банків;
засновувати засоби масової інформації, підприємства іорганізації, займатися видавничою діяльністю;
бути членом інших благодійних організацій;
їо мати власну символіку, яка підлягає державній реєстрації у порядку, визначеному Законом України Про обєднання громадян для реєстрації символіки обєднань громадян;
-.. популяризувати своє імя (назву), символіку;
мати інші права згідно з законодавством України.Благодійна організація зобовязана забезпечити виконання
статутних завдань, вільний доступ до своїх звітів, документів про господарську та фінансову діяльність. Засновники та працівники благодійної організації не мають права отримувати матеріальних переваг і додаткових коштів у звязку із своїм становищем в цій організації, крім тих, що передбачені даним Законом.
Благодійна програма приймається благодійною організацією і є комплексом благодійних заходів, спрямованих на вирішення завдань, що відповідають статутним цілям організації.
Благодійна допомога може подаватися набувачам у вигляді:
одноразової фінансової, матеріальної та іншої допомоги;
систематичної фінансової, матеріальної та іншої допомоги;
фінансування конкретних цільових програм;
допомоги на основі договорів (контрактів) про благодійнудіяльність;
..-. дарування або дозволу на безоплатне (пільгове) використання обєктів власності;
дозволу на використання своєї назви, емблеми, символів;
подання безпосередньо допомоги особистою працею, послугами чи передачі результатів особистої творчої діяльності;
прийняття на себе витрат по безоплатному, повному абочастковому утриманню обєктів благодійництва;
інших заходів, не заборонених законом.
Здійснення благодійними організаціями благодійної діяльності у вигляді надання конкретних послуг (виконання робіт), що підлягають обовязковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законодавством України порядку.
Вищим органом управління благодійної організації є колегіальний орган (загальні збори, зїзд, конференція), який здійснює свої повноваження згідно із статутом (положенням) благодійної організації. До компетенції вищого органу управління благодійної організації належать затвердження статуту (положення) благодійної організації, внесення змін до нього, обрання виконавчого та контрольного органів благодійної організації, затвердження благодійних програм, визначення основних напрямів діяльності благодійної організації, прийняття рішень про реорганізацію та ліквідацію благодійної організації і вирішення інших питань, що передбачені статутом (положенням) про благодійну організацію.
Виконавчим органом благодійної організації є правління (комітет). Повноваження правління (комітету) визначаються статутом (положенням) благодійної організації. Для забезпечення поточної діяльності благодійної організації призначається адміністративно-виконавчий орган на чолі з президентом (директором), повноваження якого визначаються статутом (положенням).
Розпорядчі та контролюючі функції в благодійній організації здійснює наглядова рада, персональний склад якої визначається засновниками (засновником).
Члени виконавчого органу благодійної організації, крім президента (директора), не одержують заробітну плату за свою роботу в цьому органі. Витрати, обумовлені виконанням статутних обовязків у цих органах, можуть бути відшкодовані за рахунок коштів благодійної організації за рішенням правління (комітету).
На працівників апарату благодійної організації поширюється законодавство України про працю, соціальне забезпечення і соціальне страхування.
Завдання та запитання:
Дайте визначення громадської організації.
Якими нормативними актами регулюється діяльність гро мадських організацій
Хто може бути засновником громадської організації
Розкрийте зміст статуту обєднання громадян.
Який законодавчий акт регулює порядок створення і діяльності релігійних організацій
Розкрийте зміст статуту релігійної організації.
Дайте визначення політичної партії:
8. В яких випадках забороняється утворення і діяльність гіол- ітичних партій
9. Розкрийте зміст закону України Про благодійництво та благодійні організації.
10. Який орган здійснює державну реєстрацію благодійнихорганізацій
РОЗДІЛ З
Правове регулювання відносин власності в Україні
3.1. Поняття та зміст права власності.
Правом власності, за ст. 316 ЦК України, є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю во лею, незалежно від волі інших осіб.
Зміст права власності полягає в тому, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обовязків власник зобовязаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності.
Цивільний кодекс України зазначає, що субєктами права приватної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, яким може належати будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.
Відповідно до Закону України Про власність всі види власності недержавних юридичних осіб віднесені до колективної власності, однак в ЦК України дана форма власності не відображена. Більшість юристів-спеціалістів з цивільного права (ОАПушкін, Я.М.Шевченко, В.І.Семчик та ін.) категорично за-
перечують таку форму власності і вважають, що в даному випадку мова йде про право приватної власності юридичних осіб
3.2. Правовий режим майна господарюючих субєктів
Правовий режим майна господарюючих субєктів регулюють Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, закон Про власність, та інші нормативно-правові акти.
Основу правового режиму майна субєктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права право господарського відання, право оперативного управління, а також право оперативного використання майна. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним та Господарським кодексами України .
Суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими субєктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим субєктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених чинним законодавством.
Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників.
Правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері господарювання визначаються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України і іншими законодавчими актами.
Відповідно до ст. 6 Закону України Про власність :
власник має право використовувати належне йому майнодля підприємницької діяльності;
результати господарського використання майна (виготовлена продукція, одержані доходи) належать власникові
цього майна, якщо інше не встановлено законом або дого- вором;
к власник засобів виробництва та іншого майна має право у. створити у встановленому законом порядку підприємство,
організацію, що є юридичною особою; юридична особа здійснює право володіння, користування і і розпорядження закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту (положення).
Відповідно до ст. 135 Господарського кодексу України власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним субєкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю субєкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним субєктів господарювання відповідно до законодавства.
Власник вправі особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до законодавства України.
Право господарського відання визнається речовим правом субєкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених Господарським кодексом України та іншими законами.
Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за субєктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.
Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Субєкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.
Право оперативного управління є речовим правом субєкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених Господарсьим кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).
Власник майна, закріпленого на праві оперативного упралін-ня за субєктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у субєкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.
Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.
Право оперативного використання майна належить субєкту господарювання відокремленому підрозділу, який використовує надане йому майно для здійснення господарської діяльності, обсяг майнових правомочностей якого визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб’єкт.
3.3. Майно у сфері господарювання.
Майном, за Господарським кодексом України, визнається сукупність речей та інших цінностей(включаючи нематеріаіьні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності субєктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих субєктів.
Майно підприємства становлять основні фонди та оборотні засоби, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.
Майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, праві господарського відання або праві оперативного управління.
До державного майна у сфері господарювання належать належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні субєктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності.
Управління обєктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші субєкти.
Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передача обєктів господарського призначення з державної у комунальну власність здійснюється в порядку, встановленому законом.
Не можуть бути обєктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку доз-
воляється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.
Види майна, що може перебувати виключно у державній власності, відчуження якого недержавним субєктам господарювання не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій, визначаються законом.
Джерелами формування майна субєктів господарювання є:
грошові та матеріальні внески засновників;
доходи, одержані від реалізації продукції, а також від іншихвидів господарської діяльності;
доходи від цінних паперів;
кредити банків та інших кредиторів;
капітальні вкладення і дотації з бюджетів;
надходження від роздержавлення і приватизації власності;
придбання майна іншого підприємства, організації;
безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;
інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.Субєкт господарювання, якщо інше не передбачено чинним
законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу.
Підприємству надається право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів України не можуть бути в їх власності. Безоплатна передача і надання підприємствами матеріальних цінностей громадянам здійснюються з дозволу власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених законодавством України.
86
Володіння і користування природними ресурсами підприємство здійснює у встановленому порядку за плату, а у випадках, передбачених законодавчими актами України, на пільгових умовах. Власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати.
Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України.
Здійснюючи право господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.
3.4. Гарантії та захист майнових прав субєктів господарювання.
Майнові права субєктів господарювання захищаються законом. Вилучення державою у субєкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом. Збитки, завдані субєкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону.
Завдання та запитання: .;
Що таке право власності
Розкрийте поняття володіння, користування та розпоряд ження майном.
Розкрийте права державного підприємства на належне йому майно.
З чого складається майно субєкта господарювання
Яка різниця між правом господарського відання і правом оперативного управління майном
Розкрийте поняття володіння, користування та розпоряд ження майном.
РОЗДІЛ 4
Господарсько-договірні зобовязання. Господарсько-правова відповідальність
4.1. Поняття господарського зобовязання.
За ст. 173 ГКУ господарським визнається зобовязання, що виникає між субєктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один субєкт (зобовязана сторона, у тому числі боржник) зобовязаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого субєкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший субєкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.
.д 4.2. Підстави виникнення господарськогоV і зобовязання. Класифікація
господарських зобовязань. г
Господарські зобовязання можуть виникати:
безпосередньо із закону або іншого нормативно-правовогоакта, що регулює господарську діяльність; ,;
з акту управління господарською діяльністю; ,
з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;
внаслідок заподіяння шкоди субєкту або субєктом господарювання, придбання або збереження майна субєкта абосубєктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;
у результаті створення обєктів інтелектуальної власностіта інших дій субєктів, а також внаслідок подій, з якими
закон повязує настання правових наслідків у сфері господарювання. Основними видами господарських зобовязань є:
майново-господарські зобовязання;
організаційно-господарські зобовязання. ;
Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобовязання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобовязана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.
Майнові зобовязання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Субєктами майново-господарських зобовязань можуть бути субєкти господарювання, зазначені в ст. 55 ГКУ, негосподарю-ючі субєкти юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Якщо майново-господарське зобовязання виникає між субєктами господарювання або між субєктами господарювання і негосподарюючими субєктами юридичними особами, зобовязаною та управненою сторонами зобовязання є відповідно боржник і кредитор.
Субєкти господарювання у випадках, передбачених Господарським кодексом України та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобовязання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобовязання не є підставою для вимог щодо їх обовязкового виконання.
Організаційно-господарськими визнаються господарські зобовязання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між субєктом господарювання та субєктом організа-
ційно-господарських повноважень, в силу яких зобовязана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.
Організаційно-господарські зобовязання можуть виникати:
між субєктом господарювання та власником, який є зас(. новником даного субєкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарсь-
кою компетенцією щодо цього субєкта;
між субєктами господарювання, які разом організовують об’єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих обєднань чи товариств;
між суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них єщодо іншого дочірнім підприємством;
в інших випадках, передбачених ГКУ, іншими законодавчими актами або установчими документами субєкта господарювання.
Організаційно-господарські зобовязання субєктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.
Субєкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного субєкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обовязок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.
Субєкти господарювання зобовязані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.
Субєкти господарювання відповідно до частини четвертої ст. 175 ГКУ можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобовязання про господарську допомогу у 90
Розділ 4
вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних обєктів та обєктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розвязання місцевих проблем. Субєкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.
Субєкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобовязаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. Субєкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобовязання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.
4.3. Порядок укладання господарського договору. Зміст та форма господарського договору.
Укладення господарського договору є обовязковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обовязком для субєкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обовязковості укладення договору для певних категорій субєктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.
При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:
вільного волевиявлення, коли сторони мають право погод-:-•: жувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
примірного договору, рекомендованого органом управлін-.: ня субєктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаєм-• ною згодою змінювати окремі умови, передбачені
примірним договором, або доповнювати його зміст; ні типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів •; України, чи у випадках, передбачених законом, іншим ор-!: ганом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
к договору приєднання, запропонованого однією стороною ; для інших можливих субєктів, коли ці субєкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Субєкти господарювання, які забезпечують споживачів електроенергією, звязком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші субєкти зобовязані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обовязкові умови таких договорів.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобовязань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обовязкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода При укладенні господарського договору сторони зобовязані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенкла-92
туру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обовязкових для сторін нормативних документів, зазначених у ст. 15 ГКУ, а у разі їх відсутності в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.
Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограма-ми, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.
За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобовязана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо). Якщо сторона, яка одержала протокол
розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обовязковим для сторін на підставі закону, або сторона виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.
У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.
Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом субєктами господарювання виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобовязання сторін та регулюються відносини замовника. Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену ГКУ та іншими законами. Спори, повязані з укладенням договору за державним замовленням, в тому числі при ухиленні від укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку. Виконавець державного замовлення звільняється від обовязку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.
При укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими сторонами. Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого ст. 181 Господарського кодексу України.
Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
4.4. Загальна характеристика окремих видів1 господарських договорів.
Договір купівлі-продажу. За договором купівлі-продажу (ст.ст.655-692 ЦКУ) одна сторона (продавець) передає або зобовязується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобовязується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру.
Договір купівлі-продажу повинен укладатися у письмовій формі, а для договорів на продаж земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна передбачена письмова форма, нотаріальне посвідчення та державна реєстрація.
Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.
Продавець зобовязаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.
Кількість товару, що продається, встановлюється у договорі купівлі-продажу у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні.
Якщо за договором купівлі-продажу переданню підлягає товар у певному співвідношенні за видами, моделями, розмірами, кольорами або іншими ознаками (асортимент), продавець зобовязаний передати покупцеві товар в асортименті, погодженому сторонами.
У випадку, коли асортимент товару не встановлений договором купівлі-продажу, але із суті зобовязання випливає, що товар підлягає переданню покупцеві в асортименті, продавець має право передати покупцеві товар в асортименті, виходячи з потреб покупця, які були відомі продавцеві на момент укладення договору, або відмовитися від договору.
Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу. У разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобовязаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Товар, який продавець передає або зобовязаний передати покупцеві, має відповідати вимогам щодо його якості в момент його передання покупцеві, якщо інший момент визначення відповідності товару цим вимогам не встановлено договором купівлі-продажу.
Продавець зобовязаний передати покупцеві товар, що відповідає умові договору купівлі-продажу щодо комплектності. Якщо договором купівлі-продажу не встановлено умов щодо комплектності товару, продавець зобовязаний передати покупцеві товар, комплектність якого визначається звичаями ділового обороту або іншими вимогами, що ставляться.
За невиконання чи неналежне виконання сторони несуть відповідальність відповідно до вимог, встановлених Цивільним кодексом України та іншими законодавчими актами.
До вимог у звязку з недоліками проданого товару застосовується позовна давність в один рік, яка обчислюється від дня виявлення недоліків у межах строків, встановлених ст. 680 ЦКУ, а якщо на товар встановлено гарантійний строк, від дня виявлення недоліків у межах гарантійного строку.
Договір поставки. За договором поставки (ст. ст. 265-270 ГКУ) одна сторона постачальник зобовязується передати (по ставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні покупцеві товар (товари), а покупець зобовязується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до держав ного замовлення.
Умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів Інкотермс.
Реалізація субєктами господарювання товарів негосподарю-ючим субєктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу. До відносин поставки, не врегульованих Господарським кодексом України, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.
Предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.
Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк більше одного року (довгостроковий договір) або на інший строк, визначений угодою сторін. Якщо в договорі строк його дії не
визначений, він вважається укладеним на один рік. Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством.
У договорі поставки за згодою сторін може бути передбачений порядок відвантаження товарів будь-яким видом транспорту, а також вибірка товарів покупцем. Договором може бути передбачено відвантаження товарів вантажовідправником (виготовлювачем), що не є постачальником, та одержання товарів вантажоодержувачем, що не є покупцем, а також оплата товарів платником, що не є покупцем.
Якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі бшьш високі вимоги до якості товарів. У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості.
Договір контрактації. Державна закупка сільськогосподарської продукції здійснюється за договорами контрактації, які укладаються на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції.
За договором контрактації (ст. ст. 272-274 ГКУ) вироб ник сільськогосподарської продукції (далі виробник) зобовязуєть ся передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (далі контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені до говором, а контрактант зобовязується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її.
У договорах контрактації повинні передбачатися:
види продукції (асортимент), номер державного стандартуабо технічних умов, гранично допустимий вміст у продукціїшкідливих речовин;
кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника;
ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови
доставки, строки здавання-приймання продукції;
обовязки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства;
взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору;
інші умови, передбачені Типовим договором контрактації ., сільськогосподарської продукції, затвердженим у порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України. У договорі контрактації можуть передбачатися обсяги сільськогосподарської продукції, приймання якої контрактант здійснює безпосередньо у виробника, та продукції, яка доставляється безпосередньо виробником торговельним підприємствам. Решта продукції приймається контрактантом на визначених договором приймальних пунктах, розташованих у межах адміністративного району за місцезнаходженням виробника.
За нездачу сільськогосподарської продукції у строки, передбачені договором контрактації, виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому договором, якщо інший розмір не передбачений законом.
За невиконання зобовязання щодо приймання сільськогосподарської продукції безпосередньо у виробника, а також у разі відмови від приймання продукції, предявленої виробником у строки і в порядку, що погоджені сторонами, контрактант сплачує виробнику штраф у розмірі пяти відсотків вартості неприй-нятої продукції, враховуючи надбавки і знижки, а також відшкодовує завдані виробникові збитки, а щодо продукції, яка швидко псується, повну її вартість.
У договорі контрактації можуть бути передбачені також інші санкції за невиконання або неналежне виконання зобовязань відповідно до вимог Господарського кодексу України.
Договір оренди майна та лізинг. За договором оренди (ст. ст. 283-291 ГКУ) одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
Обєктом оренди можуть бути:
державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські обєкти із завершеним циклом виробництва продукції(робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, наякій розміщений обєкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;
нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);
інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить субєктам господарювання.
Оренда структурних підрозділів державних та комунальних підприємств не повинна порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність даного підприємства.
Законом може бути встановлено перелік державних та комунальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не можуть бути обєктом оренди.
До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Істотними умовами договору оренди є:
обєкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням їїіндексації);
строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.
Оцінка обєкта оренди здійснюється за відновною вартістю. Умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору, а також у разі, якщо після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря.
Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов або розірвання договору оренди.
Строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Орендар має переважне право перед іншими субєктами господарювання на продовження строку дії договору оренди.
Орендар може бути зобовязаний використовувати обєкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду.
Орендар зобовязаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, та своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату.
Орендар відшкодовує орендодавцю вартість орендованого майна у разі відчуження цього майна або його знищення чи псування з вини орендаря.
Орендна плата це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно погіршився стан обєкта оренди. Орендна плата встановлюється у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря орендна плата за згодою сторін може встановлюватися в натуральній або грошово-натуральній формі.
Орендодавцями щодо державного та комунального майна є:
1) Фонд державного майна України, його регіональні відділення щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх
• -. структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а також іншого майна у випадках, пе-
, редбачених законом;
органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим або місцевими радами управляти майном,відповідно щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності;
державні (комунальні) підприємства щодо окремого індивідуально визначеного майна, а з дозволу орендодавців, зазначених у пункті 2, також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна
Орендар має право передати окремі обєкти оренди в суборенду, якщо інше не передбачено законом або договором оренди. Передача в суборенду цілісних майнових комплексів не допускається.
Одностороння відмова від договору оренди не допускається.
Договір оренди припиняється у разі:
закінчення строку, на який його було укладено;
викупу (приватизації) обєкта оренди;
ліквідації субєкта господарювання-орендаря;
загибелі (знищення) обєкта оренди.
Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму.
Згідно з Господарським кодексом України (ст. 292 ГКУ) лізинг це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.
Обєктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.
Договір міни (бартер). За договором міни (ст. 293 ГКУ) кожна із сторін зобовязується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний то вар в обмін на інший товар.
Сторона договору вважається продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, який вона одержує взамін. За погодженням сторін можлива грошова доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості, якщо це не суперечить законодавству.
Обєктом міни (бартеру) не може бути майно, віднесене законодавством до основних фондів, яке належить до державної або комунальної власності, у разі якщо друга сторона договору міни (бартеру) не є відповідно державним чи комунальним підприємством. Законодавством можуть бути встановлені також інші особливості здійснення бартерних (товарообмінних) операцій, повязаних з придбанням і використанням окремих видів майна, а також здійснення таких операцій в окремих галузях господарювання.
До договору міни (бартеру) застосовуються правила, що регулюють договори купівлі-продажу, поставки, контрактації, елементи яких містяться в договорі міни (бартеру), якщо це не суперечить законодавству і відповідає суті відносин сторін.
Договір підряду. За договором підряду (ст.ст. 837-864 ЦКУ) одна сторона (підрядник) зобовязується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобовязується прийняти та оплатити виконану роботу.
Підрядник зобовязаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором. Підрядник відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалу і устаткування, а також за надання матеріалу або устаткування, обтяженого правами третіх осіб.
Якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, підрядник відповідає за неправильне використання цього матеріалу. Підрядник зобовязаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок.
Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у договорі підряду мають бути встановлені норми витрат матеріалу, строки повернення його залишку та основних відходів, а також відповідальність підрядника за невиконання або неналежне виконання своїх обовязків.
Підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу.
Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження (псування) матеріалу до настання строку здачі підрядником визначеної договором підряду роботи несе сторона, яка надала матеріал, а після настання цього строку сторона, яка пропустила строк, якщо інше не встановлено договором або законом.
У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Якщо у договорі підряду не встановлено ціну роботи або способи її визначення, ціна встановлюється за рішенням суду на основі цін, що зазвичай застосовуються за аналогічні роботи з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами. Ціна роботи у договорі підряду включає відшкодування витрат підрядника та плату за виконану ним роботу. Ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі. Якщо робота виконується відповідно до кошторису, складеного підрядником, кошторис набирає чинності та стає частиною договору підряду з моменту підтвердження його замовником.
Підрядник зобовязаний своєчасно попередити замовника:
про недоброякісність або непридатність матеріалу, одержаного від замовника;
про те, що додержання вказівок замовника загрожує якостіабо придатності результату роботи;
про наявність інших обставин, що не залежать від підрядника, які загрожують якості або придатності результату роботи.
Замовник має право у будь-який час перевірити хід і якість роботи, не втручаючись у діяльність підрядника.
Замовник зобовязаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі.
Якщо робота виконана підрядником з відступами від умов договору підряду, які погіршили роботу, або з іншими недоліками, які роблять її непридатною для використання відповідно до договору або для звичайного використання роботи такого характеру, замовник має право, якщо інше не встановлено договором або законом, за своїм вибором вимагати від підрядника:
безоплатного усунення недоліків у роботі в розумний строк;
пропорційного зменшення ціни роботи;
відшкодування своїх витрат на усунення недоліків, якщот право замовника усувати їх встановлено договором.
До вимог щодо неналежної якості роботи, виконаної за договором підряду, застосовується позовна давність в один рік, а щодо будівель і споруд три роки від дня прийняття роботи замовником.
Договір перевезення. Загальні положення про перевезення закріплені в Цивільному кодексі України, транспортних кодексах (статутах), інших нормативно-правових актах та правилах, що видаються відповідно до них..
За договором перевезення здійснюється перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено ЦКУ, іншими законами, транспортними кодексами (статутами) та ін.
За договором перевезення вантажу одна сторона (пере візник) зобовязується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а
відправник зобовязується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).
За договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрах тівник) зобовязується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транс портних засобах на один або кілька рейсів для перевезення ван тажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам.
Порядок укладення договору чартеру (фрахтування), а також форма цього договору встановлюються транспортними кодексами (статутами).
Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти може здійснюватися кількома видами транспорту за єдиним транспортним документом (пряме змішане сполучення).
Перевізник і власник (володілець) вантажу в разі необхідності здійснення систематичних перевезень можуть укласти довгостроковий договір. За довгостроковим договором перевізник зобовязується у встановлені строки приймати, а власник (володілець) вантажу передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. У довгостроковому договорі перевезення вантажу встановлюються обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків, а також інші умови перевезення.
За перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата.
Перевізник зобовязаний доставити вантаж, пасажира, багаж, пошту до пункту призначення у строк, встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правила-
ми, що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків у розумний строк.
У разі порушення зобовязань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено Цивільним кодексом України, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).
Позовна давність, порядок предявлення позовів у спорах, повязаних з перевезеннями у закордонному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами).
4.5. Поняття та підстави господарсько-правової відповідальності.
Субєкти господарювання несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором.
Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:
потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
сплата штрафних санкцій за порушення зобовязання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобовязань у натурі;
, у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.
Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на пра вопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні таабо пра вові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій:
відшкодування збитків; штрафні санкції;
оперативно-господарські санкції.
До субєктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності можуть також застосовуватися адміністративно-господарські санкції.
Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобовязання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, субєкт господарювання за порушення господарського зобовязання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобовязання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобовязань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобовязання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Стаття 219 ГКУ визначає межі господарсько-правової відповідальності. Так, за невиконання або неналежне виконання господарських зобовязань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено Господарським кодексом України та іншими законами.
Сторони зобовязання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобовязання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.
Боржник, який прострочив виконання господарського зобовязання, відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.
Кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського зобовязання, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не виконав дій, що передбачені законом, іншими правовими актами, або випливають із змісту зобовязання, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобовязання перед кредитором. Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах.
Учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших субєктів, зобовязані поновити їх, не чекаючи предявлення їм претензії чи звернення до суду. У разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій субєкт господарювання чи інша юридична особа учас-
ник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом.
4.6. Види господарсько-правової відповідальності.
Відшкодування збитків. Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобовязання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки субєкту, права або законні інтереси якого порушено.
Під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження їі майна, а також не одер жані нею доходи, які управлена сторона одержала б у разі на лежного виконання зобовязання або додержання правил здійснен ня господарської діяльності другою стороною.
До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:
вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна,визначена відповідно до вимог законодавства;
додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим субєктам, вартість додаткових робіт, додатково витраченихматеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитківвнаслідок порушення зобовязання другою стороною;
неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разіналежного виконання зобовязання другою стороною;
матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Щодо окремих видів господарських зобовязань законом може бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобовязань.
При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобовязання на день задоволення боржником у доб-
ровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків. Сторони господарського зобовязання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобовязання чи строків порушення зобовязання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобовязання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобовязань визначений законом.
Склад збитків, що підлягають відшкодуванню у внутрішньогосподарських відносинах, визначається відповідними субєктами господарювання господарськими організаціями з урахуванням специфіки їх діяльності.
Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобовязаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим субєктам, зобовязаний відшкодувати на вимогу цих субєктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі. Сторона, яка порушила своє зобовязання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків. Сторона господарського зобовязання позбавляється права на відшкодування збитків у разі якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобовязання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше. Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані правомірною відмовою зобовязаної сторони від подальшого виконання зобовязання. У разі
невиконання зобовязання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобовязаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків. У разі невиконання зобовязання виконати певну роботу (надати послугу) управнена сторона має право виконати цю роботу самостійно або доручити її виконання (надання послуги) третім особам, якщо інше не передбачено законом або зобовязанням, та вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням зобовязання. Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобовязання, не звільняє зобовязану сторону від виконання зобовязання в натурі, крім випадків, зазначених у частині третій ст.. 193 ГКУ.
Учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобовязання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобовязаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобовязання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених ГКУ та іншими законами. Обчислення розміру збитків здійснюється у валюті, в якій провадилися або повинні бути проведені розрахунки між сторонами, якщо інше не встановлено законом.
Штрафні санкції. Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобовязаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяль ності, невиконання або неналежного виконання господарського зо бовязання.
У разі, якщо порушено господарське зобовязання, в якому хоча б одна сторона є субєктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення повязане з виконанням державного контракту, або виконання зобовязання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні .санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
за порушення умов зобовязання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі
двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
за порушення строків виконання зобовязання стягуєтьсяпеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг),з яких допущено прострочення виконання за кожний деньпрострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобовязання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобовязання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). При недосягненні згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобовязання спір може бути вирішений в судовому порядку.
Штрафні санкції за порушення грошових зобовязань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Якщо за невиконання або неналежне виконання зобовязання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями.
Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:
допускається стягнення тільки штрафних санкцій;
збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафнісанкції;
за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, абоштрафні санкції.
У разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги:
ступінь виконання зобовязання боржником;
майновий стан сторін, які беруть участь у зобовязанні;
не лише майнові, а й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Оперативно-господарські санкції. За порушення господарських зобовязань до субєктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оператив но-господарські санкції заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобовязання, що використовуються самими сторонами зобовязання в односторонньому порядку.
До субєкта, який порушив господарське зобовязання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором. Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини субєкта, який порушив господарське зобовязання.
У господарських договорах сторони можуть передбачати використання таких видів оперативно-господарських санкцій:
1) одностороння відмова від виконання свого зобовязанняуправненою стороною, із звільненням її від відповідальностіза це у разі порушення зобовязання другою стороною;
відмова від оплати за зобовязанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони; відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення •• і: акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;
2) відмова управненої сторони зобовязання від прийняттяподальшого виконання зобовязання, порушеного другою
стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобовязанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
•-. ІЗ) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобовязань стороною, яка порушила зобовязання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попе-
редню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;
4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобовязання. Даний перелік оперативно-господарських санкцій не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.
Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобовязання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього предявлення претензії порушнику зобовязання. Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням. Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.
Адміністративно-господарські санкції. За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до субєктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення субєкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до субєктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції:
вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф;
стягнення зборів (обовязкових платежів);
зупинення операцій за рахунками субєктів господарювання;
застосування антидемпінгових заходів;
припинення експортно-імпортних операцій;
застосування індивідуального режиму ліцензування;
зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення субєктомгосподарювання певних видів господарської діяльності;
анулювання ліцензії (патенту) на здійснення субєктомгосподарювання окремих видів господарської діяльності;
обмеження або зупинення діяльності субєкта господарювання; скасування державної реєстрації та ліквідація субєктагосподарювання;
і ниті адміністративно-господарські санкції, встановлені законом.Адміністративно-господарський штраф це грошова сума,
що сплачується субєктом господарювання до відповідного бюд жету у разі порушення ним встановлених правил здійснення гос подарської діяльності.
У разі порушення субєктом господарювання встановлених правил обліку або звітності щодо сплати зборів (обовязкових платежів) або їх несплати чи неповної сплати сума, яку належить сплатити, стягується до відповідного бюджету. Крім того, з субєкта господарювання у визначених законом випадках може бути стягнуто штраф у розмірі до пятдесяти відсотків належної до сплати суми збору (обовязкового платежу).
У разі відмови органів управління або посадових осіб субєкта господарювання у проведенні документальної перевірки чи у допуску працівників податкових органів для обстеження приміщень, що використовуються для здійснення господарської діяльності, ненадання податковим та іншим органам чи їх посадовим особам встановленої законом звітності, розрахунків, декларацій чи інших документів, повязаних з обчисленням та сплатою податків, зборів (обовязкових платежів), операції цього субєкта за його рахунками в установах банку зупиняються.
У разі здійснення окремими учасниками господарських відносин зовнішньоекономічної діяльності, повязаної з одержанням незаконної переваги на ринку України (здійснення демпінгового імпорту, субсидованого імпорту, а також інших дій, які визначаються законом як недобросовісна конкуренція, що завдало
шкоди економіці України або спричинило загрозу виникнення такої шкоди, до цих учасників відносин можуть бути застосовані антидемпінгові, компенсаційні або спеціальні заходи відповідно до закону. Порядок визначення розміру шкоди (загрози шкоди) економіці України та застосування заходів, зазначених у цій статті, встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.
У випадках недобросовісної конкуренції, розміщення валютних цінностей з порушенням встановленого законодавством порядку на рахунках та вкладах за межами України, а також в інших випадках, якщо дії учасників зовнішньоекономічної діяльності завдають шкоди економіці України, експортно-імпортні операції таких субєктів господарювання припиняються на умовах і в порядку, передбачених законом. За порушення субєктами господарювання правил здійснення зовнішньоекономічної діяльності щодо антимонопольних заходів, заборони недобросовісної конкуренції та інших правил, зазначених у частині першій цієї статті, якими встановлюються певні обмеження чи заборони у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, до таких субєктів може застосовуватися індивідуальний режим ліцензування. Порядок і строки застосування індивідуального режиму ліцензування встановлюються законом. Здійснення будь-якої господарської діяльності, що загрожує життю і здоровю людей або становить підвищену небезпеку для довкілля, забороняється. У разі здійснення господарської діяльності з порушенням екологічних вимог діяльність субєкта господарювання може бути обмежена або зупинена Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, а також іншими уповноваженими органами в порядку, встановленому законом. До підприємств торгівлі, громадського харчування і сфери послуг, що неодноразово допустили реалізацію недоброякісних товарів або систематично порушують встановлені законодавством правила торгівлі та надання послуг або умови зберігання і транспортування товарів, крім господарських та адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, можуть застосовуватися також спеціально передбачені законом про захист прав спожи-
вачів адміністративно-господарські санкції, включаючи вилучення недоброякісних товарів та зупинення діяльності зазначених субєктів у встановленому законом порядку. Адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до субєкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим субєктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
Завдання та запитання:
Що таке господарське зобов’язання
Розкрийте порядок укладення господарських договорів.
Назвіть основні принципи виконання господарських договорів.
Розкрийте порядок внесення змін у договори, їх розірвання.
Розкрийте поняття договору купівлі-продажу.
Хто може бути субєктом договору купівлі-продажу
В якій формі може укладатися договір купівлі-продажу
Охарактеризуйте способи укладення договору поставки.
Зміна та розірвання договору поставки.
Яка передбачена відповідальність за невиконання, за нена лежне виконання договору поставки
Розкрийте зміст договору перевезення вантажів.
Розкрийте поняття договору підряду.
Яка особливість характерна для виконання договору підряду
Розкрийте поняття і зміст договору підряду на капіталь-
не будівництво. л 15. Яка майнова відповідальність передбачена за порушення
умов договору підряду на капітальне будівництво 16. Перерахуйте істотні умови договору оренди. • 17. Назвіть права та обовязки орендодавця та орендаря.
18. Порядок укладення договору оренди.
: 19. В яких випадках наймодавець може порушити питання про розірвання договору оренди
Назвіть основні види лізингових операцій.
Розкрийте питання Види господарсько-правової відповідальності.
РОЗДІЛ 5
Правове регулювання банкрутства
5.1. Поняття банкрутства.
За Законом України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом банкрутство це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою пла тоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Питання визнання субєкта підприємництва банкрутом розкриває глава 23 Господарського кодексу України. За ст. 209 ГКУ банкрутством вважається нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквіда ційної процедури.
5.2. Суб’єкти у відносинах банкрутства, и
До суб’єктів банкрутства за законодавством можуть бути віднесені як юридичні, так і фізичні особи. Субєкт банкрутства це боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов’язання встановлена господарським судом.
За Законом України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом боржником визнається субєкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобовязання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обовязкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати. Господарський кодекс України зазначає, що субєктом банкрутства може бути лише суб’єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути визнані банкрутами казенні підприємства.
Субєктами банкрутства не можуть бути відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо).
5.3. Організаційно-правові питання запобігання банкрутства.
Відповідно до ст. 211 ГКУ і ст. 2 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом засновники (учасники) боржника юридичної особи, власник майна, центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень зобовязані вживати своєчасних заходів до запобігання банкрутству підприємства-боржника.
Власником майна боржника державного чи приватного підприємства, засновниками (учасниками) боржника юридичної особи, кредиторами боржника, іншими особами в межах заходів щодо запобігання банкрутству боржника може бути надана фінансова допомога в розмірі, достатньому для погашення зобовязань боржника перед кредиторами, у тому числі зобовязань щодо сплати податків і зборів (обовязкових платежів) та відновлення платоспроможності боржника (досудова санація).
Надання фінансової допомога боржнику зобовязує його взяти на себе відповідні зобовязання перед особами, які надали таку допомогу в порядку, встановленому законом.
Досудова санація державних підприємств провадиться за рахунок коштів державних підприємств та інших джерел фінансування. Обсяг коштів для проведення досудової санації державних підприємств за рахунок коштів Державного бюджету України щорічно встановлюється законом про Державний бюджет України.
Умови проведення досудової санації державних підприємств за рахунок інших джерел фінансування погоджуються з органом, уповноваженим управляти майном боржника, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Досудова санація державних підприємств провадиться відповідно до законодавства.
5.4. Провадження у справах про банкрутство.
Провадження у справах про банкрутство регулюється законом Про відновлення платоспроможності боржника або визнан-
ня його банкрутом, Господарським процесуальним кодексом України та іншими законодавчими актами України.
Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника.
Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник, кредитор.
Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено Законом.
Заява про порушення справи про банкрутство подається боржником або кредитором у письмовій формі, підписується керівником боржника чи кредитора (іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або установчими документами), громадянином субєктом підприємницької діяльності (його представником) і повинна містити:
найменування господарського суду, до якого подається заява;
найменування (прізвище, імя та по батькові) боржника,його поштову адресу;
и найменування кредитора, його поштову адресу, якщо кре- дитором є юридична особа, якщо кредитор фізична особа, в заяві зазначаються прізвище, імя та по батькові, а також місце його проживання;
номер (код), що ідентифікує кредитора як платника по-х датків і зборів (обовязкових платежів);
виклад обставин, які підтверджують неплатоспроможністьборжника, з зазначенням суми боргових вимог кредиторів,а також строку їх виконання, розміру неустойки (штрафів,
, пені), реквізитів розрахункового документа про списання коштів з банківського або кореспондентського рахунку боржника та дату його прийняття банківською установою боржника до виконання;
: перелік документів, що додаються до заяви.
Заява боржника повинна також містити відомості про:
суму вимог кредиторів за грошовими зобовязаннями урозмірі, який не оспорюється боржником;
розмір заборгованості по податках і зборах (обовязковихплатежах);
розмір заборгованості по відшкодуванню шкоди, заподіяної життю та здоровю, виплаті заробітної плати та вихідної допомоги працівникам боржника, виплаті авторської і г винагороди;
. ; відомості про наявність у боржника майна, у тому числі і грошових сум і дебіторської заборгованості;
найменування банків, що здійснюють розрахунково-касове і кредитне обслуговування боржника.
До заяви боржника додаються:
: рішення власника майна (органу, уповноваженого управляти майном) боржника про звернення боржника до госпо-; . дарського суду з заявою, крім випадків, передбачених ст. 7 Закону Про відновлення платоспроможності боржника : або визначення його банкрутом;
бухгалтерський баланс на останню звітну дату, підписанийкерівником і бухгалтером підприємства-боржника;
перелік і повний опис заставленого майна із зазначеннямйого місцезнаходження та вартості на момент виникнення
і права застави;
протокол загальних зборів працівників боржника, на яко-: му обрано представника працівників боржника для участі
в господарському процесі під час провадження у справі про і банкрутство;
інші документи, які підтверджують неплатоспроможністьборжника.
Боржник подає заяву в господарський суд за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат, якщо інше не передбачено законодавством.
Боржник зобовязаний звернутися в місячний строк до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство у разі виникнення таких обставин: задоволення вимог одного або кількох кредиторів приведедо неможливості виконання грошових зобовязань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами;
орган боржника, уповноважений відповідно до установчихдокументів або законодавства прийняти рішення проліквідацію боржника, прийняв рішення про звернення в
; господарський суд з заявою боржника про порушення справи про банкрутство;
при ліквідації боржника не у звязку з процедурою банкрутства встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі;
в інших випадках, передбачених законом Про відновлення і платоспроможності боржника або визнання його банкрутом.
Якщо справа про банкрутство порушується за заявою боржника, боржник зобовязаний одночасно подати план санації відповідно до вимог даного Закону.
Заява кредитора повинна містити крім відомостей, передбачених частиною першою ст. 7 зазначеного Закону, такі відомості:
розмір вимог кредитора до боржника з зазначенням розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає сплаті;
виклад обставин, що підтверджують наявність зобовязання боржника перед кредитором, з якого виникла вимога, атакож строк його виконання;
докази того, що сума підтверджених вимог перевищує сумув триста мінімальних розмірів заробітної плати, якщо іншене передбачено вищеназваним Законом;
докази обгрунтованості вимог кредитора; інші обставини, на яких грунтується заява кредитора.Заява кредитора може грунтуватися на обєднаній заборгованості боржника щодо різних зобовязань перед цим кредитором.
Кредитори мають право обєднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою. Така заява підписується всіма кредиторами, які обєднали свої вимоги.
При проведенні процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, створений відповідно до цього Закону.
До заяви кредитора органу державної податкової служби чи інших державних органів, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обовязкових платежів), додаються докази вжиття заходів до отримання заборгованості по обовязкових платежах у встановленому законодавством порядку.
Суд відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство, якщо:
: боржник не включений до Єдиного державного реєстру і підприємств та організацій України або до Реєстру субєктів підприємницької діяльності;
подано заяву про порушення справи про банкрутстволіквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у форміперетворення) юридичної особи;
стосовно боржника юридичної чи фізичної особи субєктапідприємницької діяльності вже порушено справу про банкрутство;
якщо вимоги кредиторів, які подали заяву про порушеннясправи про банкрутство, в сумі складають менше трьохсотмінімальних розмірів заробітної плати;
! вимоги кредиторів повністю забезпечені заставою.
У разі відмови у прийнятті заяви виноситься ухвала, яка направляється заявнику не пізніше пяти днів з дня надходження заяви разом з заявою та доданими до неї документами.
Відповідно до ст. 9 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом суддя протягом пяти днів з дня надходження повертає заяву про порушення справи про банкрутство і додані до неї документи без розгляду, про що виносить ухвалу, якщо:
заяву підписано особою, яка не має права її підписувати,або особою, посадове становище якої не вказано;
у заяві не вказано повне найменування сторін, їх поштовуадресу та інші відомості, зазначені в законодавстві;
не подано доказів щодо сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі;
заявник не дотримав встановленого законом строку;
з інших підстав, передбачених ст. 63 Господарського процесуального кодексу України .
Суддя, прийнявши заяву про порушення справи про банкрутство, не пізніше ніж на пятий день з дня її надходження виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутства ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, в якій вказується про прийняття заяви до розгляду, про введення процедури розпорядження майном боржника, призначення розпорядника майна, дату проведення підготовчого засідання суду, яке має відбутися не пізніше ніж на тридцятий день з дня прийняття заяви про порушення справи про банкрутство, якщо інше не передбачено законодавством, введення мораторію на задоволення вимог кредиторів.
Якщо при прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство призначити розпорядника майна неможливо, розпорядник майна призначається на підготовчому засіданні.
До дати проведення підготовчого засідання боржник зобовязаний подати в господарський суд та заявнику відзив на заяву про порушення справи про банкрутство.
У підготовчому засіданні суддя оцінює подані документи, заслуховує пояснення сторін, розглядає обгрунтованість заперечень боржника.
З метою виявлення всіх кредиторів та осіб, які виявили бажання взяти участь у санації боржника, суддя у підготовчому засіданні виносить ухвалу, якою зобовязує заявника подати до офіційних друкованих органів у десятиденний строк за його рахунок оголошення про порушення справи про банкрутство.
Якщо боржником є державне підприємство, щодо якого прийнято рішення про приватизацію, суддя виносить ухвалу про зупинення процесу приватизації до припинення провадження у справі про банкрутство цього підприємства. Ухвала направляється органу, що здійснює управління майном боржника, державному органу з питань банкрутства та відповідному державному органу приватизації.
За результатами розгляду заяви кредитора та відзиву боржника у підготовчому засіданні виноситься ухвала, в якій визначаються:
розмір вимог кредиторів, які подали заяву про порушенняі справи про банкрутство;
о дата складення розпорядником майна реєстру вимог кредиторів, який має бути складений та поданий до господарського суду на затвердження не пізніше двох місяців та десяти днів після дати проведення підготовчого засідання суду;
дата попереднього засідання суду, яке має відбутися не, пізніше трьох місяців після дати проведення підготовчого
_, засідання суду;
дата скликання перших загальних зборів кредиторів, якімають відбутися не пізніше трьох місяців і десяти днів післядати проведення підготовчого засідання суду;
дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу просанацію боржника, чи про визнання боржника банкрутом івідкриття ліквідаційної процедури, чи припинення провадження у справі про банкрутство, яке має відбутися непізніше шести місяців після дати проведення підготовчогозасідання суду.
Суд виносить ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство за наявності підстав, передбачених ст. 40 вищеназваного Закону.
Ухвала може бути оскаржена у встановленому порядку. Якщо заявник не виконує вимоги ухвали господарського суду щодо публікації оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство у визначений строк, господарський суд має право залишити заяву про порушення справи про банкрутство без розгляду.
5.5. Ліквідаційна процедура.
У випадках, передбачених Законом Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.
Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців. Господарський суд може продовжити цей строк на шість місяців, якщо інше не передбачено законодавством.
До наслідків, які наступають після прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закон відносить:
завершення підприємницької діяльністі банкрута закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разіможливості її продажу;
і строк виконання всіх грошових зобовязань банкрута та зобовязання щодо сплати податків і зборів (обовязкових платежів) вважається таким, що настав;
: припинення нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута;
відомості про фінансове становище банкрута перестаютьа бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;
укладення угод, повязаних з відчуженням майна банкрутаі чи передачею його майна третім особам, допускається в
порядку, передбаченому Законом;
с скасування арешту, накладеного на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або
( інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;
вимоги за зобовязаннями боржника, визнаного банкрутом, щовиникли під час проведення процедур банкрутства, можутьпредявлятися тільки в межах ліквідаційної процедури;
виконання зобовязань боржника, визнаного банкрутом,здійснюється у випадках і порядку, передбаченому Законом.
З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, керівник банкрута звільняється з роботи у звязку з банкрутством підприємства, про що робить-
ся запис у його трудовій книжці, а також припиняються повноваження власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше.
Опублікування відомостей про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури здійснюються ліквідатором у офіційних друкованих органах за рахунок банкрута у пятиденний строк з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом.
Ліквідатор (ліквідаційна комісія), призначені господарським судом, виконують свої повноваження до завершення ліквідаційної процедури в порядку, встановленому законодавством.
У ліквідаційній процедурі господарський суд:
розглядає скарги на дії учасників ліквідаційної процедури;
здійснює інші повноваження, передбачені Законом.
Ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження:
приймає до свого відання майно боржника, вживає заходівпо забезпеченню його збереження;
виконує функції з управління та розпорядження майномбанкрута;
здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута згідноз законодавством;
аналізує фінансове становище банкрута;
виконує повноваження керівника (органів управління)банкрута;
очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу;
предявляє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банкруту;
має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідаціїбанкрута;
з дня визнання боржника банкрутом та відкриттяліквідаційної процедури повідомляє працівників банкрутапро звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю. Виплата вихідної допомогизвільненим працівникам банкрута провадиться ліквідато-
ром у першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута або отриманого для цієї мети кредиту;
заявляє в установленому порядку заперечення по заявлених до боржника вимогах поточних кредиторів за зобовязаннями, які виникли під час провадження у справі пробанкрутство, і є неоплаченими;
з підстав, передбачених частиною десятою ст. 17 Закону Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, подає до господарського суду заяви про визнання недійсними угод боржника;
вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб;
передає у встановленому порядку на зберігання докумен-д ти банкрута, які відповідно до нормативно-правових документів підлягають обовязковому зберіганню;
реалізує майно банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому Законом;
повідомляє про своє призначення державний орган з питань банкрутства в десятиденний строк з дня прийняттярішення господарським судом та надає державному органуз питань банкрутства інформацію для ведення єдиної базиданих щодо підприємств-банкрутів;
здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.Протягом пятнадцяти днів з дня призначення ліквідатора
відповідні посадові особи банкрута зобовязані передати бухгалтерську та іншу документацію банкрута, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності банкрута ліквідатору. У разі ухилення від виконання зазначених обовязків відповідні посадові особи банкрута несуть відповідальність відповідно до законів України. З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) юридичної особи банкрута.
До складу ліквідаційної комісії включаються представники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного
органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнано державне підприємство, та представник органів місцевого самоврядування.
Дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені до господарського суду власником майна (органом, уповноваженим управляти майном) банкрута; особою, яка відповідає за зобовязаннями банкрута; кожним кредитором окремо або комітетом кредиторів; особою, яка, посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових активів або коштів до ліквідаційної маси.
При здійсненні своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобовязаннями боржника у звязку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається, виходячи з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.
Стягнені суми включаються в ліквідаційну масу і можуть бути використані тільки для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, встановленої ст. 31 Закону Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом.
Майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній процедурі, оцінюється арбітражним керуючим у порядку, встановленому законодавством України. Для майна, яке продається на аукціоні, оціночна вартість є початковою.
Для здійснення оцінки майна арбітражний керуючий має право залучати на підставі договору спеціалістів з оплатою їх послуг за рахунок коштів, одержаних від виробничої діяльності боржника, визнаного банкрутом, або реалізації його майна, якщо інше не встановлено комітетом кредиторів.
Після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута ліквідатор розпочинає продаж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута.
Ліквідатор забезпечує через засоби масової інформації оповіщення про порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна. Порядок продажу майна банкрута,
склад, умови та строки придбання майна погоджуються з комітетом кредиторів. При цьому продаж майна підприємств-банкрутів, заснованих на державній власності, здійснюється з урахуванням вимог Закону України Про приватизацію державного майна та інших нормативно-правових актів з питань приватизації.
У разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна банкрута ліквідатор проводить конкурс (аукціон). Порядок проведення конкурсу (аукціону) визначається згідно із Законом України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію).
Майно банкрута, щодо обігу якого встановлено обмеження, продається на закритих торгах. У закритих торгах беруть участь особи, які відповідно до законодавства можуть мати зазначене майно у власності чи на підставі іншого речового права.
Продаж цінних паперів, що належать банкруту на праві власності, здійснюється відповідно до законодавства.
Продаж майна банкрута оформляється договорами купівлі-продажу, які укладаються між ліквідатором і покупцем відповідно до законів України.
Ліквідатор не рідше одного разу на місяць надає комітету кредиторів звіт про свою діяльність, інформацію про фінансове становище і майно боржника на день відкриття ліквідаційної процедури та при проведенні ліквідаційної процедури, використання коштів боржника, а також іншу інформацію на вимогу комітету кредиторів.
Ліквідатор зобовязаний на вимогу господарського суду або державного органу з питань банкрутства надавати необхідні відомості щодо проведення ліквідаційної процедури.
Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс, до якого додаються:
показники виявленої ліквідаційної маси (дані її інвентаризації);
відомості про реалізацію обєктів ліквідаційної маси з посиланням на укладені договори купівлі-продажу;
копії договорів купівлі-продажу та акти приймання-пере-дачі майна;
реєстр вимог кредиторів з даними про розміри погашенихвимог кредиторів;
документи, які підтверджують погашення вимог кредиторів.Господарський суд після заслуховування звіту ліквідатора та
думки членів комітету кредиторів або окремих кредиторів виносить ухвалу про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу.
Ліквідатор повідомляє державний орган з питань банкрутства про завершення ліквідаційної процедури.
Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, господарський суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи банкрута. Копія цієї ухвали направляється органу, який здійснив державну реєстрацію юридичної особи банкрута, та органам державної статистики для виключення юридичної особи з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, а також власнику (органу, уповноваженому управляти майном), органам державної податкової служби за місцезнаходженням банкрута.
Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, він вважається таким, що не має боргів, і може продовжувати свою підприємницьку діяльність. Господарський суд може винести ухвалу про ліквідацію юридичної особи, що звільнилася від боргів, лише у разі, якщо в неї залишилося майнових активів менше, ніж вимагається для її функціонування згідно із законодавством.
5.6. Мирова угода.
Під мировою угодою у справі про банкрутство, відповідно до ст.35 Закону Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом розуміється домовленість між бор жником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстроч ки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.
Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.
Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів членів комітету та вважається прийнятим за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди.
Рішення про укладення мирової угоди приймається від імені боржника керівником боржника чи арбітражним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), які виконують повноваження органів управління та керівника боржника і підписують її.
Від імені кредиторів мирову угоду підписує голова комітету кредиторів.
Умови укладення мирової угоди. Мирова угода може бути укладена тільки щодо вимог, забезпечених заставою, вимог другої та наступних черг, визначених ст. 31 Закону Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом.
У разі, коли умови мирової угоди, укладеної згідно з правилами ст. 35 даного Закону, передбачають розстрочку чи відстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини, орган стягнення зобовязаний погодитися на задоволення частини вимог з податків, зборів (обовязкових платежів) на умовах такої мирової угоди з метою забезпечення відновлення платоспроможності підприємства. При цьому податковий борг, який виник у строк, що передував трьом повним календарним рокам до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство до господарського суду, визнається безнадійним та списується, а податкові зобовязання чи податковий борг, які виникли у строк протягом трьох останніх перед днем подання заяви про порушення справи про банкрутство до господарського суду календарних років, розстрочується (відстрочується) або списується на умовах мирової угоди. Зазначену мирову угоду підписує керівник відповідного податкового органу за місцезнаходженням боржника.
Для кредиторів, які не брали участі в голосуванні або проголосували проти укладення мирової угоди, не можуть бути вста-
новлені умови гірші, ніж для кредиторів, які висловили згоду на укладення мирової угоди, вимоги яких віднесені до однієї черги.
Мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство.
Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обовязковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг.
Одностороння відмова від мирової угоди не допускається.
Мирова угода має містити положення про:
розміри, порядок і строки виконання зобовязань боржника;
відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргівчи їх частини.
Крім цього, мирова угода може містити умови про: ; :
виконання зобовязань боржника третіми особами;
обмін вимог кредиторів на акції боржника;
задоволення вимог кредиторів іншими способами, що несуперечать закону.
Арбітражний керуючий протягом пяти днів з дня укладення мирової угоди повинен подати до господарського суду заяву про затвердження мирової угоди.
До заяви про затвердження мирової угоди додаються:
текст мирової угоди;
протокол засідання комітету кредиторів, на якому булоприйнято рішення про укладення мирової угоди;
список кредиторів із зазначенням поштової адреси, номера(коду), що ідентифікує платника податків, та суми заборгованості;
зобовязання боржника щодо відшкодування усіх витрат,відшкодування яких передбачено у першу чергу згідно зіст. 31 названого вище Закону, крім вимог кредиторів, забезпечених заставою;
д письмові заперечення кредиторів, які не брали участі в : голосуванні про укладення мирової угоди чи проголосували проти укладення мирової угоди, за їх наявності. Господарський суд має право відмовити в затвердженні мирової угоди у разі:
порушення порядку укладення мирової угоди, встановленого цим Законом;
якщо умови мирової угоди суперечать законодавству.Про відмову у затвердженні мирової угоди господарський суд
виносить ухвалу, яка може бути оскаржена у встановленому порядку.
У разі винесення господарським судом ухвали про відмову в затвердженні мирової угоди мирова угода вважається неукладеною.
З дня затвердження мирової угоди боржник приступає до погашення вимог кредиторів згідно з умовами мирової угоди.
Затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство.
З дня затвердження господарським судом мирової угоди припиняються повноваження арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).
Керуючий санацією або ліквідатор виконують обовязки керівника (органів управління) боржника до призначення, в установленому порядку, керівника боржника (органів управління).
Винесення господарським судом ухвали про відмову у затвердженні мирової угоди не перешкоджає укладенню нової мирової угоди з іншими умовами.
За заявою будь-кого із кредиторів мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною, якщо:
боржником подані недостовірні відомості про своє майно вбухгалтерському балансі або в інших документах, щосвідчать про фінансове та майнове становище боржника(банкрута);
виконання мирової угоди призведе боржника до банкрутства;
існують інші підстави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним законодавством України.
Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство, про що господарським судом виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку.
Вимоги кредиторів, по яких зроблені розрахунки згідно з умовами мирової угоди, вважаються погашеними. Кредитори, чиї вимоги при їх задоволенні обмежували права та законні інтереси інших осіб, зобовязані повернути все отримане в порядку виконання мирової угоди.
Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі:
невиконання боржником умов мирової угоди щодо не меншяк третини вимог кредиторів;
провадження боржником дій, які завдають збитків правамта законним інтересам кредиторів.
Завдання та запитання:
Ознайомтесь зі змістом глави 23 Господарського кодексу України та законом України Про відновлення платоспро можності боржника або визнання його банкрутом-.
Дайте визначення банкрутства.
Розкрийте поняття боржник.
За яких підстав порушуються справи про банкрутство
, 5. В яких випадках господарський суд відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство
Який строк ліквідаційної процедури . „.
Що таке мирова угода
РОЗДІЛ 6
Правовий захист прав і законних інтересів субєктів господарювання
6.1. Конституційні гарантії захисту прав субєктів господарювання.
Відповідно до Конституції України (ст. 13) держава забезпечує захист прав усіх субєктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі субєкти права власності рівні перед законом.
Усім субєктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.
Субєкти господарювання вправі звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охороню-ваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених Законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Організація і діяльність господарського суду визначаються Конституцією України, Законом України Про судоустрій України, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України, а також міжнародними договорами.
6.2. Система господарських судів.
Господарські суди відповідно до Закону України Про судоустрій України відносяться до спеціалізованих судів. Систему спеціалізованих господарських судів складають:
місцеві господарські суди;
апеляційні господарські суди;
Вищий господарський суд України.
До місцевих господарських судів відносяться господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Сева-
стополя. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.
Відповідно до Указу Президента України від 11 липня 2001 р. №511 Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України в Україні створені 11 апеляційних господарських судів і зазначені території, на які поширюються повноваження даних апеляційних судів.
Вищим судовим органом господарських судів є Верховний суд України.
6.3. Вищий господарський суд України, його склад та повноваження.
Вищі господарські суди, до яких належить Вищий господарський суд України, складаються з суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступників.
У вищому господарському суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.
Склад судових палат вищого господарського суду формується за поданням голови суду в визначеному законом порядку.
У вищому господарському суді для вирішення організаційних питань діє президія суду у складі голови суду, його заступників, заступників голів палат, а також суддів даного суду, обраних до складу президії відповідно закону України Про судоустрій України.
Для вирішення загальних питань діяльності відповідних господарських судів у вищому спеціалізованому суді діє Пленум вищого спеціалізованого суду.
Вищі господарські суди можуть мати друковані органи.
При вищих спеціалізованих судах можуть утворюватися науково-консультативні структури.
Вищий господарський суд:
1) розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом;
-. 2) веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює
судову практику;
і 3) надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та за-„ конів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні розяснення з питань . застосування законодавства щодо вирішення справ відпов ідної судової юрисдикції; 4) здійснює інші повноваження, передбачені законом.
6.4. Підвідомчість справ господарським судам. Підсудність справ.
Господарським судам підвідомчі:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших; підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з і, підстав, зазначених у законодавстві, крім: спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а
також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці
ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть
бути встановлені за угодою сторін;
інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;
справи про банкрутство;
справи за заявами органів Антимонопольного комітетуУкраїни, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.
Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що вини-
Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (ст. 16 ЦК України).
Реалізація права на захист. Захист субєктивних цивільних прав та охоронюваних законом інтересів здійснюється у передбаченому законом порядку із застосуванням певних форм, засобів та способів захисту. Розрізняють дві основні форми захисту юрисдикційну та неюрисдикційну. До юрисдикційної форми захисту відносять діяльність уповноважених державою органів щодо захисту порушених або оспорюваних прав. До таких органів ЦК України відносить суд, органи державної влади України, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування та нотаріусів. Неюрисдищійна форма захисту охоплює дії громадян та організацій у захисті прав, які здійснюються ними самостійно без звернення до компетентних державних органів. У ЦК України вказані дії, обєднані в поняття самозахисту цивільних прав, який розглядається як один із способів захисту цивільних прав. До них слід віднести:
Визнання права. Необхідність цього способу захисту виникає у тих випадках, коли існування у певної особи права викликає сумнів, не підтверджується даними (документами) встановленої форми, а також субєктивне право оспорюється. Цей спосіб захисту може бути реалізований лише в юрисдикційному порядку, причому вимога позивача звернена не до відповідача, а до суду, який на підставі наданих позивачем доказів офіційно встановлює наявність або відсутність у нього спірного права.
Визнання правочину недійсним. Цей спосіб можна визнати одним з різновидів такого способу, як відновлення положення, що існувало до порушення права. В обох випадках сторони, що виконали недійсну угоду, мають повернутися до первинного стану за правовими наслідками.
Припинення дій, що порушують право. Цей спосіб захисту прав може застосовуватися разом з іншими способами такими як стягнення збитків, або існувати як самостійний. Так, наприклад, особа може вимагати припинення поширення про неї певної інформації без компенсації збитків, нанесених таким поширенням.
Відновлення становища, яке існувало до порушення пра ва. Цей спосіб має місце тоді, коли порушене право не припинило своєї дії і може бути відновлене шляхом як припинення самого правопорушення, так і усунення його наслідків.
Примусове виконання обовязку особи в натурі. Такий спосіб захисту прав інколи називають реальним виконанням. Він полягає в тому, що кредитор зобовязує боржника реально виконати обовязки, взяті ним на себе у силу договору.
Зміна або припинення правовідношення реалізується, як правило, в юрисдикційному порядку, хоча можливий і неюрис-дикційний спосіб. Так, особа може припинити дію договору (розірвати його достроково) у випадку, коли зрозуміло, що договір не буде виконаний належним чином і в передбачені терміни. Так, при придбанні за договором купівлі-продажу неякісної речі покупець має право за законом (ст. 678 ЦК України) вимагати безоплатного усунення недоліків товару, або відшкодування витрат на його виправлення, або заміни недоброякісного товару на аналогічний товар належної якості, або пропорційного зменшення купівельної ціни, або відмовитися від виконання договору і вимагати повернення сплаченої за товар суми (припинення правовідносин).
Визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування. Кожна особа, як фізична, так і юридична, може звернутися до суду з позовом про визнання недійсним акта органу державної влади (або органу влади Автономної Республіки Крим, або органу місцевого самоврядування), яким порушено його права або законні інтереси. Це може бути акт, що суперечить чинному законодавству, прийнятий неправомочним органом тощо, і при цьому він має порушувати права і законні інтереси громадян чи юридичних осіб.
Самозахист цивільних прав. Неюрисдикційна форма захисту цивільних прав полягає в особливих діях громадян і організацій, що здійснюються ними самостійно, без звернення до державних та інших компетентних органів. У новому ЦК України введено поняття самозахисту цивільних прав. Під самозахистом
розуміють застосування особою, право якої порушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам громадянського суспільства (ст. 19 ЦК України). До них, наприклад, належать дії власника або іншого законного володільця, що спрямовані на захист майна, а також дії, здійснені у стані крайньої необхідності або необхідної оборони.
Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК України). Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.
Захист прав нотаріусами це нова форма способу захисту, введена до ЦК України, значення якої важко переоцінити в сучасних умовах. Згідно зі ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі.
Здійснення права захисту. Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Відмова (нездійснення) особи від здійснення права на захист не є підставою для припинення порушеного права, крім випадків, передбачених законом (ст. 12 ЦК України).
Відшкодування збитків найбільш поширений спосіб захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Він застосовується як у договірних, так і в позадоговірних відносинах. Цей спосіб полягає в тому, що боржник відшкодовує кредиторові понесені ним майнові збитки. На відміну від компенсації в натурі, у даному випадку йдеться про грошову компенсацію на користь потерпілої особи.
Під збитками законодавець визначає:
втрати, яких особа зазнала у звязку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або
мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
доходи, які особа могла б реально одержати, якби її право
не було порушене (упущена вигода) (ст. 22 ЦК України).
За загальним правилом збитки відшкодовуються у повному
обсязі, але якщо законом або договором передбачено інший
розмір, то відшкодування може здійснюватися у більшому або
меншому розмірі.
Відшкодування моральної шкоди. Цей спосіб захисту полягає у покладенні на порушника обовязку сплатити потерпілому грошову компенсацію за фізичні або моральні страждання, які той переніс внаслідок скоєного правопорушення.
Моральна шкода полягає у приниженні ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст. 23 ЦК України). Моральна шкода компенсується як грошовими коштами, так і іншим майном. Моральна шкода, завдана юридичній особі неправомірними діями, відшкодовується завдавачем на загальних підставах, тобто за наявності вини. Розмір компенсації моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності та справедливості.
6.6. Досудове врегулювання господарських спорів.
Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю Торговий Дім Кампус Коттон клаб щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. (Справа №1-22002) своїм рішенням визнав, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або до-
говором досудового врегулювання спору за волевиявленням субєктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Право на судовий захист не позбавляє субєктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли субєкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досу-дове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.
Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обовязком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обовязкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.
Субєкти господарювання, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів вправі звернутися я до нього з письмовою претензією.
У претензії зазначаються:
а) повне найменування і поштові реквізити заявника претензіїта підприємства, організації, яким претензія предявляється; дата предявлення і номер претензії;
б) обставини, на підставі яких предявлено претензію; докази,що підтверджують ці обставини; посилання на відповіднінормативні акти;
в) вимоги заявника;
г) сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягаєгрошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;
д) перелік документів, що додаються до претензії, а такожінших доказів.
Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватись до претензії із зазначенням про це у претензії.
Претензія підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку. Претензія підлягає розгляду в місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії. У випадках, коли обовязковими для обох сторін правилами або договором передбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, повязані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.
Підприємства та організації, що одержали претензію, зобовязані задовольнити обгрунтовані вимоги заявника. Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій формі. У відповіді на претензію зазначаються:
а) повне найменування і поштові реквізити підприємства,організації, що дають відповідь, та підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді;дата і номер претензії, на яку дається відповідь;
б) коли претензію визнано повністю або частково, визнанасума, номер і дата платіжного доручення на перерахуванняцієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вонане підлягає грошовій оцінці;
в) коли претензію відхилено повністю або частково, мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні актиі документи, що обґрунтовують відхилення претензії;
г) перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові
повинно бути повернуто оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслано документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії. Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку. Якщо у відповіді про визнання претензії не повідомляється про перерахування визнаної суми, то через 20 днів після її отримання така відповідь є підставою для примусового стягнення заборгованості державною виконавчою службою в порядку, встановленому За-
коном України Про виконавче провадження. До заяви про порушення виконавчого провадження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначено розмір визнаної суми, то додається також копія претензії.
6.7. Порядок розгляду господарських спорів господарськими судами.
Господарський суд порушує справи за позовними заявами:
підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних закономінтересів;
державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актамиУкраїни;
прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави;
рахункової палати, яка звертається до господарського судув інтересах держави в межах повноважень, що передбаченіКонституцією та законами України.
Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Господарський суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника. Господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому Господарським процесуальним Кодексом України.
Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом. Позовна заява подається до господарського суду в
письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином субєктом підприємницької діяльності або його представником.
Позовна заява повинна містити:
найменування господарського суду, до якого подаєтьсязаява;
найменування (для юридичних осіб) або імя (прізвище,імя та по батькові за його наявності для фізичних осіб)сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місцепроживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні кодисубєкта господарської діяльності за їх наявності (для юридичних осіб) або індивідуальні ідентифікаційні номери заїх наявності (для фізичних осіб платників податків);
2-1) документи, що підтверджують за громадянином статус субєкта підприємницької діяльності;
зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовійоцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів);
зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів, зміст позовних вимог щодо кожного з них;
виклад обставин, на яких грунтуються позовні вимоги;зазначення доказів, що підтверджують позов; обгрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов;
відомості про вжиття заходів досудового врегулюванняспору у випадках, передбачених законодавством;
7) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви.У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, якщо
вони необхідні для правильного вирішення спору.
Позивач, прокурор чи його заступник зобовязані при поданні позову надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає.
Такий самий обовязок покладається на позивача у разі залучення господарським судом до участі у справі іншого відповідача, заміни господарським судом неналежного відповідача.
Суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше пяти днів з дня її надходження виносить і надсилає сторонам, прокурору, якщо він є заявником, ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні.
Ухвала надсилається також іншим підприємствам, установам, організаціям, державним та іншим органам у випадках, коли від них витребуються документи, відомості та висновки або їх посадові особи викликаються до господарського суду.
З метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя вчиняє в необхідних випадках такі дії по підготовці справи до розгляду:
вирішує питання про залучення до участі у справі іншоговідповідача та про виключення чи заміну неналежноговідповідача;
виключає з числа відповідачів підприємства та організації,яким не було надіслано пропозицію про досудове врегулювання спору у випадках, передбачених ГПК України;
викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться у тому ж населеному пункті, що й господарський суд)для уточнення обставин справи і зясовує, які матеріалиможе бути подано додатково;
4) зобовязує сторони, інші підприємства, установи, органі-; ... зації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати
певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витребує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці , їх знаходження;
5) вирішує питання про призначення судової експертизи;
провадить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження;
вирішує питання про визнання явки представників сторіну засідання господарського суду обовязковою;
вирішує питання про виклик посадових та інших осіб длядачі пояснень по суті справи;
вирішує питання про розгляд справи безпосередньо напідприємстві, в організації;
вирішує питання про вжиття заходів до забезпеченняпозову;
вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильногоі своєчасного розгляду справи.
Спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.
Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання позовної заяви.
У виняткових випадках голова господарського суду чи заступник голови господарського суду має право продовжити строк вирішення спору, але не більш як на один місяць.
Про продовження строку вирішення спору виноситься ухвала
Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями суддею, головуючим у засіданні.
Суддя оголошує склад господарського суду, розяснює учасникам судового процесу їх права та обовязки і сприяє у здійсненні належних їм прав.
У засіданні заслуховуються представники позивача і відповідача та інші особи, які беруть участь у засіданні.
Якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.
У судовому засіданні, а також про огляд і дослідження письмових або речових доказів у місці їх знаходження складаєтьсяпротокол. ;
У протоколі судового засідання зазначаються:
рік, місяць, число і місце судового засідання;
найменування суду, що розглядає справу, та склад суду;
номер справи і найменування сторін;
відомості про явку в судове засідання представників сторін,інших учасників судового процесу або про причини їх неявки;
5) відомості про розяснення господарським судом сторонам таіншим особам, які беруть участь у справі, їх процесуальнихправ і обовязків, зокрема права заявляти відводи, та попередження перекладача про відповідальність за завідомо не-
5 правильний переклад, судового експерта за дачу завідомо неправильного висновку або відмову від дачі висновку;
усні заяви і клопотання сторін та інших осіб, які берутьучасть у справі;
усні розяснення судовими експертами своїх висновків івідповіді на поставлені їм додаткові запитання.
; Протокол веде секретар судового засідання.
Протокол у триденний строк підписують суддя (суддя головуючий у колегії суддів) і секретар судового засідання.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з протоколами і протягом пяти днів після їх підписання подавати письмові зауваження з приводу допущених у протоколах неправильностей або неповноти протоколу. Зауваження на протоколи у всіх випадках долучаються до матеріалів справи.
Господарський суд розглядає зауваження на протокол протягом пяти днів з дня подання зауваження і за результатами розгляду виносить ухвалу, якою приймає зауваження або мотивовано відхиляє їх.
Господарський суд може здійснювати стенографічний, а також аудіо- чи відеозапис судового засідання.
При вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення.
Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. У разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобовязаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, що приєднується до справи.
Господарський суд, приймаючи рішення, має право:
1) визнати недійсним повністю чи у певній частині повязаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству;
2) виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно длязахисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осібз самостійними вимогами на предмет спору і про це є кло-
потання заінтересованої сторони;
зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки(штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобовязання;
стягувати у доход Державного бюджету України із сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф урозмірі, встановленому законодавством або у відповідностідо законів, що регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних правовідносинах;
стягувати в доход Державного бюджету України з винноїсторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних
; мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону;
6) відстрочити або розстрочити виконання рішення.
Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин.
Прийняте рішення оголошується суддею у судовому засіданні після закінчення розгляду справи.
За згодою сторін суддя може оголосити тільки вступну та резолютивну частини рішення, про що зазначається у протоколі судового засідання.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ст. 84 Господарського процесуального кодексу України.
У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.
6.8. Розгляд господарських спорів третейськими судами.
Відповідно до Закону України Про третейські суди від 11 травня 2004 р до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Дія цього Закону не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж.
Третейський суд це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересова них фізичних таабо юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивічьних та господарських правовідносин.
Юридичні таабо фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.
Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.
Третейські суди в порядку, передбаченому зазначеним Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:
1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;
. 2) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, повязаних із задоволенням державних потреб;
справ, повязаних з державною таємницею;
справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин,і. крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів
(договорів);
5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи
визнання його банкрутом; • .
, 6) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство;
інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;
справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентомУкраїни.
Рішення третейського суду приймається після дослідження усіх обставин справи третейським суддею, що одноособово розглядав справу, або більшістю голосів третейських суддів, які входять до складу третейського суду. Рішення оголошується у засіданні третейського суду.
Третейський суд вправі оголосити лише резолютивну частину рішення. У цьому випадку, якщо сторони не погодили строк направлення їм рішення, мотивоване рішення має бути направлене сторонам у строк, який не перевищує пяти днів з дня оголошення резолютивної частини рішення.
Сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобовязані добровільно виконати рішення третейського суду без будь-яких зволікань чи застережень.
В Україні діє Міжнародний комерційний арбітражний суд, який є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом України Про міжнародний комерційний арбітраж від 24 лютого 1994 р.
До Міжнародного комерційного арбітражного суду можуть за угодою сторін передаватись на вирішення:
- спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних звязків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін спору знахо-їіі диться за кордоном, а також:
- спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних обєднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими субєктами права України.
Зовнішньоекономічні відносини, спори з яких можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду, стосуються, зокрема, відносин купівлі-продажу (поставки) товарів, виконання робіт, надання послуг, обміну товарами тачи послугами, перевезення вантажів і пасажирів, торгового представництва і посередництва, оренди (лізингу), науково-технічного обміну, обміну іншими наслідками творчої діяльності, спорудження промислових та інших обєктів, ліцензійних операцій, інвестицій, кредитно-розрахункових операцій, страхування, спільного підприємництва та інших форм промислової і підприємницької кооперації.
Міжнародний комерційний арбітражний суд приймає до свого розгляду також спори, віднесені до його юрисдикції в силу міжнародних договорів України.
Третейський суд вирішує спір згідно з такими нормами права, які сторони обрали як такі, що застосовуються до суті спору. Якщо в ньому не висловлено іншого наміру, будь-яке положення права або системи права будь-якої держави повинно тлумачитись як таке, що безпосередньо відсилає до матеріального права цієї держави, а не до її колізійних норм.
Рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду виконуються сторонами добровільно у встановлені ним строки. Якщо строк виконання в рішенні не зазначено, воно підлягає негайному виконанню. Не виконані в строк рішення виконуються відповідно до Закону і міжнародних договорів.
Завдання та запитання:
Поняття та способи захисту прав та законних інтересів субєктів господарювання.
Строки у господарських відносинах.
3. Визнання господарських угод недійсними та правові наслідкицього.
Досудове врегулювання господарського спору.
Порядок розгляду спорів господарськими судами.
Позовна заява: зміст, порядок предявлення.
Вирішення спорів господарським судом.
Розкрийте поняття господарського спору.
Який порядок визнання господарських договорів недійсними
Які справи підсудні господарському суду
Які основні завдання господарського суду
Порядок розгляду господарських спорів МКАС.
РОЗДІЛ 7
Правові засади обмеження монополізму в економіці України
7. 1. Правові засади підтримки та „. захисту економічної конкуренції.
Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення для субєктів господарювання рівних можливостей, їх змагальність, тобто здорову конкуренцію, яка належним чином впливає на стимулювання виробництва саме тих товарів, яких потребує споживач.
Закон України Про захист економічної конкуренції ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, №12, ст.64) визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин.
Законодавство про захист економічної конкуренції грунтується на нормах, установлених Конституцією України і складається із Господарського кодексу України, Закону Про захист економічної конкуренції, законів України Про Антимонопольний комітет України, Про захист від недобросовісної конкуренції, інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.
Якщо міжнародним договором, згода на обовязковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі Про захист економічної конкуренції, то застосовуються правила міжнародного договору.
Особливості застосування законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема щодо певних галузей промисловості, можуть бути встановлені виключно шляхом внесення змін до даного Закону.
Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснен-
ня заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки субєктів господарювання, які сприяють розвитку конкуренції, здійснюється уповноваженими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміні-стративно-господарського управління та контролю.
Субєкти господарювання, органи влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю зобовязані сприяти розвитку конкуренції та не вчиняти будь-яких неправомірних дій, які можуть мати негативний вплив на конкуренцію.
Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів субєктів господарювання та споживачів від його порушень здійснюються органами Антимонопольного комітету України.
Органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю зобовязані сприяти Антимонопольному комітету України у здійсненні його повноважень у сфері підтримки й захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму та контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції.
З метою однакового застосування норм законодавства про захист економічної конкуренції, в тому числі законодавства про захист від недобросовісної конкуренції, Антимонопольний комітет України дає рекомендаційні розяснення з питань застосування цього законодавства.
7.2. Зловживання монопольним ; становищем на ринку.
Відповідно до Господарського Кодексу України (ст.29) зловживанням монопольним становищем вважаються:
навязування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи навязування товару, не потрібного контрагенту;
обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з обороту з метою створення або підтримкидефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;
інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу наринок (виходу з ринку) субєктів господарювання;
встановлення монопольно високих або дискримінаційнихцін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушенняправ споживачів або обмежує права окремих споживачів;
• встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції.
7.3. Антимонопольні органи та їх компетенція.
Правове регулювання діяльності Антимонопольного комітету здійснює Закон України Про Антимонопольний комітет України і ряд інших нормативних актів. За даним Законом Антимонопольний комітет України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Антимонопольний комітет України підконтрольний Президенту України та підзвітний Верховній Раді України. , Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:
здійснення державного контролю за дотриманням антимо-і нопольного законодавства;
запобігання, виявлення і припинення порушень антимонопольного законодавства;
контроль за економічною концентрацією;
сприяння розвитку добросовісної конкуренції.Антимонопольний комітет України здійснює свою діяльність
відповідно до Конституції України, законів України: Про захист економічної конкуренції, Про захист від недобросовісної конкуренції, Про Антимонопольний комітет України, та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів. Повноваження Антимонопольного комітету України закріплені в ст. 8 Закону України Про Антимонопольний комітет України. Антимонопольний комітет України вправі:
визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище субєктів господарювання на ньому;
видавати субєктам господарювання обовязкові для ви-о конання рішення про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового становища, про примусовий поділ монопольних утворень;
вносити до органів влади обовязкові для розгляду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності субєктів господарювання уразі порушення ними антимонопольного законодавства;
приймати нормативно-правові акти відповідно до йогокомпетенції, зокрема, з питань антиконкурентнихузгоджених дій, зловживань монопольним (домінуючим)становищем на ринку, дискримінації органами влади,органами місцевого самоврядування, органамиадміністративно-господарського управління та контролю,провадження у заявах про надання дозволу на економічнуконцентрацію субєктів господарювання, контролю заекономічною концентрацією субєктів господарювання,провадження у справах про порушення антимонопольногозаконодавства, порядку виконання, перевірки, перегляду таоскарження рішень органів Антимонопольного комітетуУкраїни, а також недобросовісної конкуренції, обовязковідля виконання органами влади, органами місцевогосамоврядування, органами адміністративно-господарськогоуправління та контролю, субєктами господарювання,контролювати їх виконання, надавати розяснення щодо їхзастосування;
здійснювати інші дії, передбачені законодавством про Антимонопольний комітет України.
Для реалізації завдань, покладених на Антимонопольний комітет України, в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі утворюються територіальні відділення Антимонопольного комітету України, повноваження яких визначаються Комітетом у межах його компетенції.
7.4. Відповідальність за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.
Антимонопольний комітет України накладає штрафи на субєктів господарювання юридичних осіб за:
вчинення дій, передбачених ст. 29, ЗО і 32 ГосподарськогоКодексу України, ухилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень Антимонопольного комітету України чи його територіальних відділень про припинення порушень антимонопольно-конкурентного законодавства,відновлення первинного стану або зміну угод, що суперечать антимонопольно-конкурентному законодавству;
створення, реорганізацію (злиття, приєднання), ліквідаціюсубєктів господарювання, вступ одного або декількохсубєктів господарювання в обєднання, придбання чи набуття будь-яким іншим способом у власність, одержання в
: управління (користування) часток (акцій, паїв) та активів (майна) у вигляді цілісних майнових комплексів т підприємств чи їх структурних підрозділів, а також в орен-ду цілісних майнових комплексів підприємств чи їх структурних підрозділів без згоди на це Антимонопольного ко-• мітету України чи його органів у випадках, якщо законом передбачено необхідність одержання такої згоди;
неподання чи несвоєчасне подання передбаченої закономінформації або подання завідомо недостовірної інформаціїАнтимонопольному комітету України, його територіальним
відділенням.
Вчинення дій, визначених ГКУ як недобросовісна конкуренція, юридичними особами, що не є субєктами господарювання, тягне за собою накладення на них Антимонопольним комітетом України або його територіальними відділеннями штрафу в розмірі, передбаченому законом.
Посадові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, а також громадяни, зареєстровані як підприємці, несуть адміністративну відповідальність згідно із законом за:
дії, передбачені ст. 29-32 ГКУ;
неподання чи несвоєчасне подання передбаченої закономінформації або подання завідомо недостовірної інформаціїАнтимонопольному комітету України, його територіальнимвідділенням;
ухилення від виконання чи несвоєчасне виконання рішеньАнтимонопольного комітету України, його територіальнихвідділень.
Вчинення дій, визначених Господарським Кодексом України як недобросовісна конкуренція, громадянами-підприємцями, а також вчинення в інтересах третіх осіб зазначених дій громадянами, які не є підприємцями, тягне за собою адміністративну відповідальність, передбачену законом. Штрафи за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства стягуються в судовому порядку.
Прибуток (доход), незаконно одержаний субєктами підприємницької діяльності в результаті порушення ст. ст. 29, ЗО і 32 ГКУ, стягується за рішенням суду до Державного бюджету України.
У разі встановлення факту неправомірного використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки або факту копіювання виробів заінтересовані особи можуть звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із заявою про вилучення в судовому порядку товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого субєкта господарювання як у виробника, так і у продавця. Вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого субєкта господарювання застосовується у разі, якщо можливість змішування з діяльністю іншого субєкта господарювання не може бути усунена іншим шляхом.
Збитки, заподіяні зловживанням монопольним становищем, антиконкурентними узгодженими діями, дискримінацією субєктів господарювання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, а також збитки, заподіяні внаслідок вчинення дій, визначених ГКУ як недобросовісна конкуренція, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, встановленому законом.
Завдання та запитання:
Назвіть основні акти антимонопольного законодавства.
Дайте визначення поняття монопольне становище.
Назвіть основні функції Антимонопольного комітету.
4. Які міри майнової відповідальності можуть застосовува тись за порушення антимонопольного законодавства
Які органи розглядають справи про порушення антимоно польного законодавства
В якому порядку оскаржуються рішення про порушення антимонопольного законодавства
і
І РОЗДІЛ 8
Правове регулювання с зовнішньоекономічної діяльності
.. 8.1. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні.
Зовнішньоекономічна діяльність одна з сфер господарської діяльності, повязана з міжнародною виробничою і науково-технічною кооперацією, експортом та імпортом товарів і послуг, виходом підприємств і організацій на зовнішній ринок.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється згідно з принципами, визначеними Законом України Про зовнішньоекономічну діяльність, з метою:
забезпечення збалансованості економіки та рівновагивнутрішнього ринку Україні;
стимулювання прогресивних структурних змін в економіці,
в тому числі зовнішньоекономічних звязків субєктів зовнішньоекономічної діяльності України;
- створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні
здійснюється:
Україною як державою в особі її органів в межах їх компетенції;
недержавними органами управління економікою (товарними, фондовими, валютними біржами, торговельними палатами, асоціаціями, спілками та іншими організаціями координаційного типу), що діють на підставі їх статутнихдокументів;
самими субєктами зовнішньоекономічної діяльності напідставі відповідних координаційних угод, що укладаються між ними.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється за допомогою:
законів України;
передбачених в законах України актів тарифного і нетариф-ного регулювання, які видаються державними органамиУкраїни в межах їх компетенції;
економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного та іншого) в межах законів України;
рішень недержавних органів управління економікою, якіприймаються за їх статутними документами в межах законів України;
угод, що укладаються між субєктами зовнішньоекономіч ної діяльності і які не суперечать законам України.
Забороняється регулювання зовнішньоекономічної діяльності прямо не передбаченими у цій частині актами і діями державних і недержавних органів.
На території України згідно з Законом України Про зовнішньоекономічну діяльність запроваджуються такі правові режими для іноземних субєктів господарської діяльності:
національний режим, який означає, що іноземні субєктигосподарської діяльності мають обсяг прав та обовязків неменший ніж субєкти господарської діяльності України.Національний режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних субєктів цієї діяльності,повязаної з їх інвестиціями на території України, а такожщодо експортно-імпортних операцій іноземних субєктівгосподарської діяльності тих країн, які входять разом зУкраїною до економічних союзів;
режим найбільшого сприяння, який означає, що іноземнісубєкти господарської діяльності мають обсяг прав, преференцій та пільг щодо мит, податків та зборів, якими користується таабо буде користуватися іноземний субєктгосподарської діяльності будь-якої іншої держави, якійнадано згаданий режим, за винятком випадків, коли зазначені мита, податки, збори та пільги по них встановлюють-
: ся в рамках спеціального режиму, визначеного нижче. Режим найбільшого сприяння надається на основі взаємної угоди субєктам господарської діяльності інших держав зї згідно з відповідними договорами України та застосовуєть-гя ся у сфері зовнішньої торгівлі;
.; спеціальний режим, який застосовується до територій спец-г. і іальних економічних зон, а також до територій митних союзів, до яких входить Україна, і в разі встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України.
Україна самостійно формує систему та структуру державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на її території. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності забезпечують:
Цивільний кодекс України;
Господарський кодекс України;
Закон України Про зовнішньоекономічну діяльність;
Закон України Про інвестиційну діяльність;
Закон України Про захист іноземних інвестицій наУкраїні;
Закон України Про міжнародний комерційний арбітражний суд;
Закон України Про режим іноземного інвестування;
Закон України Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон;
Закон України Про операції з давальницькою сировиноюу зовнішньоекономічних відносинах;
Закон України Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності;
Закон України Про порядок здійснення розрахунків віноземній валюті;
Наказ Міністерства економіки та з питань європейськоїінтеграції України від 06.09.01 №201 Про затвердженняПоложення про форму зовнішньоекономічних контрактів
та ряд інших нормативних актів
8.2. Поняття зовнішньоекономічної діяльності. Субєкти зовнішньоекономічної діяльності.
Відповідно до Закону Про зовнішньоекономічну діяльність зовнішньоекономічна діяльність це діяльність субєктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.
Субєктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:
- фізичні особи громадяни України, іноземні громадяни таособи без громадянства, які мають цивільну правоздатність
,; . і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;
- юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які маютьпостійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та обєднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації,спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні обєднання, організації таінші), в тому числі юридичні особи, майно таабо капітал
. яких є повністю у власності іноземних субєктів господарської діяльності;
- обєднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичнихосіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами Украї-
, ни не заборонено здійснювати господарську діяльність;
- структурні одиниці іноземних субєктів господарської діяль-
ності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;
- спільні підприємства за участю субєктів господарськоїдіяльності України та іноземних субєктів господарськоїдіяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;
- інші субєкти господарської діяльності, передбачені законами України.
Всі субєкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законами України, незалежно від форм власності та інших ознак.
Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно з законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з Цивільним і Господарськими кодексами України. Фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони є субєктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутних документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи.
До субєктів зовнішньоекономічної діяльності може бути застосовано санкцію у вигляді тимчасового зупинення права здійснення такої діяльності у випадках порушення чинних законів України, що стосуються цієї діяльності, згідно із ст. 37 Закону Про зовнішньоекономічну діяльність.
Субєкт зовнішньоекономічної діяльності, який одержав від цієї діяльності у власність кошти, майно, майнові і немайнові права та інші результати, має право володіти, користуватися і розпоряджатися ними за своїм розсудом.
Вилучення результатів зовнішньоекономічної діяльності у власника у будь-якій оплатній або неоплатній формі без його згоди забороняється, за винятком випадків, передбачених законами України.
Всі субєкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав згідно з законами цих держав.
Всі субєкти зовнішньоекономічної діяльності мають право на участь у міжнародних неурядових економічних організаціях.
Іноземні субєкти господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, мають право на відкриття своїх представництв на території України. Реєстрацію зазначених представництв здійснює центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики протягом шістдесяти робочих днів з дня подання іноземним субєктом господарської діяльності документів на реєстрацію. Для реєстрації представництва іноземного субєкта господарської діяльності на території України необхідно подати:
- заяву з проханням про реєстрацію представництва, яка скла-
дається у довільній формі;
виписку з торговельного (банківського) реєстру країни, деіноземний субєкт господарської діяльності має офіційнозареєстровану контору;
довідку від банківської установи, в якій офіційно відкриторахунок подавця;
довіреність на здійснення представницьких функцій, оформлену згідно з законом країни, де офіційно зареєстрованоконтору іноземного субєкта господарської діяльності.
Документи, зазначені вище, мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі і легалізовані належним чином в консульських установах, які представляють Україну, якщо міжнародними договорами України не передбачено інше. За реєстрацію представництв іноземних субєктів господарської діяльності з них стягується плата у розмірі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України і який не повинен перевищувати фактичних витрат держави, повязаних з цією реєстрацією.
У разі відмови центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики зареєструвати представництво іноземного субєкта господарської діяльності або неприйняття рішення з цього питання у встановлений шістдесятиденний строк іноземний субєкт господарської діяльності може оскаржити таку відмову в судових органах України.
Господарська, в тому числі зовнішньоекономічна, діяльність іноземних субєктів господарської діяльності на території України регулюється законами України щодо порядку здійснення іно-
земними особами господарської діяльності на території України. У разі, якщо зазначена діяльність повязана з іноземними інвестиціями, вона регулюється відповідними законами України.
8.3. Види зовнішньоекономічної діяльності.
До видів зовнішньоекономічної діяльності належать: експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
надання субєктами зовнішньоекономічної діяльності Ук-. . раїни послуг іноземним субєктам господарської діяльності,
ч в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних,
; посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що не заборонені законами України;
у надання вищезазначених послуг іноземними субєктами господарської діяльності субєктам зовнішньоекономічної діяльності України;
: . наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними субєктами господарської діяльності;
навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;
кредитні та розрахункові операції між субєктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними субєктами господарської діяльності;
створення субєктами зовнішньоекономічної діяльностібанківських, кредитних та страхових установ за межамиУкраїни;
створення іноземними субєктами господарської діяльностізазначених установ на території України у випадках, пе-
редбачених законами України;
спільна підприємницька діяльність субєктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних субєктів господарськоїдіяльності, що включає створення спільних підприємств
різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
підприємницька діяльність на території України, повязана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельнихмарок та інших нематеріальних обєктів власності з бокуіноземних субєктів господарської діяльності;
аналогічна діяльність субєктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;
організація та здійснення діяльності в галузі проведеннявиставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю субєктів зовнішньоекономічної діяльності;
організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту упередбачених законами України випадках;
товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між субєктамизовнішньоекономічної діяльності та іноземними субєктами господарської діяльності;
орендні, в тому числі лізингові, операції між субєктамизовнішньоекономічної діяльності та іноземними субєктами господарської діяльності;
операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківсько-му валютному ринку;
роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними субєктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами;
роботи іноземних фізичних осіб на контрактній сплатнійоснові з субєктами зовнішньоекономічної діяльності як натериторії України, так і за її межами;
інші види зовнішньоекономічної діяльності, не забороненіпрямо і у виключній формі законами України.
В Україні забороняється:
експорт з території України предметів, які становлять національне, історичне або культурне надбання українськогонароду, у відповідності із законами України;
імпорт або транзит будь-яких товарів, про які заздалегідьвідомо, що вони можуть завдати шкоди здоровю або становити загрозу життю населення та тваринного світу, або
.. призвести до руйнування навколишнього середовища;
- імпорт продукції та послуг, що містять пропаганду ідейвійни, расизму та расової дискримінації, геноциду тощо, якісуперечать відповідним нормам Конституції (Основного
..1:; Закону) України;
- експорт та імпорт товарів, які здійснюються з порушеннямправ інтелектуальної власності.
Конкретний перелік товарів, які забороняються експортувати, імпортувати, затверджується Верховною Радою України заподанням Кабінету Міністрів України. і
8.4. Поняття інвестиційної діяльності. Основні форми здійснення іноземних інвестицій в Україні.
Інвестиційною діяльністю, за Законом України Про інвестиційну діяльність, є сукупність практичних дій громадян, юри дичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.
Особливості режиму іноземного інвестування на території України визначає Закон України Про режим іноземного інвестування. За цим законом іноземні інвестори це субєкти, які провадять інвестиційну діяльність на території України, а саме:
юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство України;
фізичні особи іноземці, які не мають постійного місцяпроживання на території України і не обмежені удієздатності;
іноземні держави, міжнародні урядові та неурядовіорганізації;
інші іноземні субєкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України;
Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:
іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;
! валюти України при реінвестиціях в обєкт первинного 1 інвестування чи в будь-які інші обєкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);
будь-якого рухомого і нерухомого майна та повязаних з ним майнових прав;
акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутномуфонді юридичної особи, створеної відповідно до законодав-
г ства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;
грошових вимог та права на вимоги виконання договірнихзобовязань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідноз законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких уконвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкоюв Україні, включаючи легалізовані на території України
авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;
прав на здійснення господарської діяльності, включаючиправа на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора абоміжнародними торговельними звичаями;
інших цінностей відповідно до законодавства України.
Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах:
часткової участі у підприємствах, що створюються спільноз українськими юридичними і фізичними особами, абопридбання частки діючих підприємств;
створення підприємств, що повністю належать іноземнимінвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючихпідприємств повністю;
придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири,
.•; приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші : обєкти власності, шляхом прямого одержання майна та ..- майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та о, інших цінних паперів;
придбання самостійно чи за участю українських юридич- них або фізичних осіб прав на користування землею та, використання природних ресурсів на території України;
придбання інших майнових прав;
господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції;
в інших формах, які не заборонені законами України, і:
8.5. Державні гарантії захисту іноземних
інвестицій, встановлені законодавством.
.
Для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України. Для окремих субєктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.
Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними
інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.
Якщо в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції будуть змінюватися гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в розділі II Закону „Про режим іноземного інвестування, то протягом десяти років з дня набрання чинності таким законодавством на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в цьому Законі.
До прав і обовязків сторін, визначених угодою про розподіл продукції, протягом строку її дії застосовується законодавство України, чинне на момент її укладення. Зазначені гарантії не поширюються на зміни законодавства, що стосуються питань оборони, національної безпеки, забезпечення громадського порядку, охорони довкілля.
Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Дана реквізиція може бути проведена на підставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України.
Іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їх посадовими особами передбачених законодавством обовязків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями, відповідно до законодавства України.
8.6. Поняття спеціальної (вільної) економічної зони. Правовий режим вільних економічних зон.
Відповідно до Закону України Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, №50, ст. 676) спеціаль на (вільна) економічна зона являє собою частину території Ук-
раїни, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий ре жим економічної діяльності та порядок застосування і дії зако нодавства України. На території спеціальної (вільної) економіч ної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.
Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.
Статус і територія спеціальної (вільної) економічної зони, а також строк, на який вона створюється, визначаються Верховною Радою України шляхом прийняття окремого закону для кожної спеціальної (вільної) економічної зони.
На території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон. На території спеціальної (вільної) економічної зони діє законодавство України з урахуванням особливостей, передбачених законодавством.
Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих рад та місцевої державної адміністрації.
На всі обєкти та субєкти економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони поширюється система державних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством України про інвестиційну діяльність та іноземні інвестиції. Держава га-
рантує субєктам господарської діяльності спеціальної (вільної) економічної зони право на вивезення прибутків і капіталу, інвестованого в спеціальну (вільну) економічну зону, за межі спеціальної (вільної) економічної зони і України.
Спеціальна (вільна) економічна зона вважається ліквідованою з моменту закінчення строку, на який її було створено, якщо його не буде продовжено Верховною Радою України.
Спеціальна (вільна) економічна зона може бути ліквідована Верховною Радою України до закінчення строку, на який її було створено, за поданням Президента України або Кабінету Міністрів України.
ї 8.7. Зовнішньоекономічний контракт: нї- мпоняття, форма, зміст. і
Зовнішньоекономічний договір (контракт) це матеріаль но оформлена угода двох або більше субєктів зовнішньоекономіч ної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на вста новлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обовязків у зовнішньоекономічній діяльності.
Субєкти зовнішньоекономічної діяльності при складанні тексту зовнішньоекономічного договору (контракту) мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі цим та іншими законами України.
Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається субєктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому Закону. Дії, які здійснюються від імені іноземного субєкта зовнішньоекономічної діяльності субєктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного субєкта зовнішньоекономічної діяльності.
Для підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) субєкту зовнішньоекономічної діяльності не потрібен дозвіл будь-якого органу державної влади, управління або вищестоящої організації за винятком випадків, передбачених законами України.
Субєкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.
Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України.
Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недодержання форми, якщо додержано вимог законів України.
Форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України.
Права та обовязки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше. Місце укладення угоди визначається законами України.
Права та обовязки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження.
При відсутності погодження між сторонами відносно права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є:
продавцем у договорі купівлі-продажу;
наймодавцем у договорі майнового найму;
ліцензіаром у ліцензійному договорі про використаннявиключних або аналогічних прав;
охоронцем у договорі зберігання;
комітентом (консигнантом) у договорі комісії (консигнації);
довірителем у договорі доручення;
перевізником у договорі перевезення;
експедитором у договорі транспортно-експеяиторсмюгообслуговування;
страхувачем у договорі страхування;
кредитором у договорі кредитування;
дарувальником у договорі дарування • поручителем у договорі поруки;
заставником у договорі застави.
До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така діяльність або де створюються передбачені договором (контрактом) результати, якщо сторони не погодили інше.
До зовнішньоекономічного договору (контракту) про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприємство створюється і офіційно реєструється.
До зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі, застосовується право країни, на території якої проводиться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.
До прав і обовязків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), не зазначеними в цій статті, застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту.
Наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції №201 від 06.09.2001 р. затверджене Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів). До умов, які повинні бути передбачені в договорі (контракті), якщо сторони такого договору (контракту) не погодилися про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, обєкта, мети та інших істотних умов, відносяться:
Назва, номер договору (контракту), дата та місце йогоукладення.
Преамбула.
У преамбулі зазначається повне найменування сторін учасників зовнішньоекономічної операції, під якими вони офіційно зареєстровані, із зазначенням країни, скорочене визначення сторін як контрагентів (Продавець, Покупець, Замовник, Постачальник тощо), особа, від імені якої укладається зовнішньоекономічний договір (контракт), та найменування документів, якими керуються контрагенти при укладенні договору (контракту) (установчі документи тощо).
1.3. Предмет договору (контракту).
У цьому розділі визначається, який товар (роботи, послуги) один з контрагентів зобовязаний поставити (здійснити) іншому із зазначенням точного найменування, марки, сорту або кінцевого результату роботи, що виконується.
У разі бартерного (товарообмінного) договору (контракту) або контракту на переробку давальницької сировини визначається також точне найменування (марка, сорт) зустрічних поставок (або назва товару, що є кінцевою метою переробки давальницької сировини).
Якщо товар (робота, послуга) потребує більш детальної характеристики або номенклатура товарів (робіт, послуг) досить велика, то все це зазначається у додатку (специфікації), який має бути невідємною частиною договору (контракту), про що робиться відповідна відмітка в тексті договору (контракту).
Для бартерного (товарообмінного) договору (контракту) згаданий додаток (специфікація) крім того балансується ще за загальною вартістю експорту та імпорту товарів (робіт, послуг).
У додатку до договору (контракту) про переробку давальницької сировини зазначається відповідна технологічна схема такої переробки.
Технологічна схема переробки давальницької сировини повинна відображати:
усі основні етапи переробки сировини та процес перетворення сировини в готову продукцію;
кількісні показники сировини на кожному етапі переробки з обгрунтуванням технологічних втрат сировини;
втрати виконавця переробки на кожному етапі переробки.
1.4. Кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг).
У цьому розділі визначається, залежно від номенклатури, одиниця виміру товару, прийнята для товарів такого виду (у тоннах, кілограмах, штуках тощо), його загальна кількість та якісні характеристики.
У тексті договору (контракту) про виконання робіт (надання послуг) визначаються конкретні обсяги робіт (послуг) та термін їх виконання.
1.5. Базисні умови поставки товарів (приймання-здаваннявиконаних робіт або послуг).
У цьому розділі зазначається вид транспорту та базисні умови поставки (у відповідності до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів чинної редакції ( 56794 ), які визначають обовязки контрагентів щодо поставки товару і встановлюють момент переходу ризиків від однієї сторони до іншої, а також конкретний строк поставки товару (окремих партій товару).
У випадку укладення договору (контракту) про виконання робіт (надання послуг) у цьому розділі визначаються умови та строки виконаних робіт (послуг).
1.6. Ціна та загальна вартість договору (контракту).
У цьому розділі визначається ціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів або вартість виконаних робіт (наданих послуг), що поставляються згідно з договором (контрактом), крім випадків, коли ціна товару розраховується за формулою, та валюта контракту. Якщо згідно з договором (контрактом) поставляються товари різної якості та асортименту, ціна встановлюється окремо за одиницю товару кожного сорту, марки, а окремим пунктом договору (контракту) зазначається його загальна вартість. У цьому разі цінові показники можуть бути зазначені в додатках (специфікаціях), на які робиться посилання в тексті договору (контракту).
При розрахунках ціни договору (контракту) за формулою зазначається орієнтовна вартість договору (контракту) на дату його укладення.
У договорі (контракті) про переробку давальницької сировини крім того зазначається її заставна вартість, ціна та загальна вартість готової продукції, загальна вартість переробки.
У бартерному (товарообмінному) договорі (контракті) зазначається загальна вартість товарів (робіт, послуг), що експортуються, та загальна вартість товарів (робіт, послуг), що імпортуються за цим договором (контрактом), з обовязковим вираженням в іноземній валюті, віднесеній Національним банком України до першої групи Класифікатора іноземних валют .
1.7. Умови платежів.
Цей розділ визначає валюту платежу, спосіб, порядок та строки фінансових розрахунків та гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобовязань. Залежно від обраних сторонами умов платежу в тексті договору (контракту) зазначаються:
умови банківського переказу до (авансового платежу) таабо після відвантаження товару або умови документарно-
• го акредитива, або інкасо (з гарантією), визначені відпові- дно до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. №444 Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті;
умови за гарантією, якщо вона є або коли вона необхідна(вид гарантії: на вимогу, умовна), умови та термін дії гарантії, можливість зміни умов договору (контракту) беззміни гарантій.
1.8. Умови приймання-здавання товару (робіт, послуг).
У цьому розділі визначаються строки та місце фактичної передачі товару, перелік товаросупровідних документів.
Приймання-здавання проводиться за кількістю згідно з товаросупровідними документами, за якістю згідно з документами, що засвідчують якість товару.
1.9. Упаковка та маркування.
Цей розділ містить відомості про упаковку товару (ящики, мішки, контейнери тощо), нанесене на неї відповідне маркування (найменування продавця та покупця, номер договору (контракту), місце призначення, габарити, спеціальні умови складування і транспортування та інше), а за необхідності також умови її повернення.
1.10. Форс-мажорні обставини.
Цей розділ містить відомості про те, за яких випадків умови договору (контракту) можуть бути не виконані сторонами (стихійні лиха, воєнні дії, ембарго, втручання з боку влади та інше). При цьому сторони звільняються від виконання зобовязань на строк дії цих обставин або можуть відмовитися від виконання договору (контракту) частково або в цілому без додаткової фінансової відповідальності. Строк дії форс-мажорних обставин підтверджується торгово-промисловою палатою відповідної країни.
1.11. Санкції та рекламації.
Цей розділ встановлює порядок застосування штрафних санкцій, відшкодування збитків та предявлення рекламацій у звязку з невиконанням або неналежним виконанням одним із контрагентів своїх зобовязань.
При цьому мають бути чітко визначені розміри штрафних санкцій (у відсотках від вартості недопоставленого товару (робіт, послуг) або суми неоплачених коштів, строки виплати штрафіввід якого терміну вони встановлюються та протягом якого часу діють, або їх граничний розмір), строки, протягом яких рекламації можуть бути заявлені, права та обовязки сторін договору (контракту) при цьому, способи врегулювання рекламацій.
1.12. Урегулювання спорів у судовому порядку.
У цьому розділі визначаються умови та порядок вирішення спорів у судовому порядку щодо тлумачення, невиконання та або неналежного виконання договору (контракту) з визначенням назви суду або чітких критеріїв визначення суду будь-якою зі сторін залежно від предмета та характеру спору, а також погоджений сторонами вибір матеріального і процесуального права,
яке буде застосовуватися цим судом, та правил процедури судового урегулювання
1.13. Місцезнаходження (місце проживання), поштові та платіжні реквізити сторін.
При цьому зазначаються місцезнаходження (місце проживання), повні поштові та платіжні реквізити (№рахунку, назва та місцезнаходження банку) контрагентів договору (контракту).
За домовленістю сторін у договорі (контракті) можуть визначатися додаткові умови:
страхування, гарантії якості, умови залучення субвиконавців договору (контракту), агентів, перевізників, визначення норм навантаження (розвантаження), умови передачі технічної документації на товар, збереження торгових марок, порядок сплати податків, митних зборів, різного роду захисні застереження, з якого моменту договір (контракт) починає діяти, кількість підписаних примірників договору (контракту), можливість та порядок унесення змін до договору (контракту) та ін.
При укладенні договорів у зовнішньоторговельній практиці широко використовуються типові контракти. Типовий контрактце примірний договір або ряд уніфікованих правил, викладених у письмовій формі, сформульованих раніше з врахуванням торгової практики і звичаїв та прийняті сторонами, що домовляються, після узгодження відповідно до вимог конкретної угоди.
Найпростіший контракт купівлі-продажу містить такі основні умови, як предмет та обсяг поставки (найменування та кількість товару), строк та місце поставки, базисні умови поставки, ціна та загальна вартість поставки, умови платежу, порядок здачі-приймання товару, умови про гарантії та санкції, про арбітраж, форс-мажор, транспортні умови, юридичні адреси сторін, підписи продавця та покупця. Сторони договору купівлі-продажу продавець та покупець беруть на себе конкретні обовязки, які містяться у всіх умовах договору. Основними для продавця є: поставити товар, передати належні до нього документи і передати право власності на товар; для покупця оплатити вартість товару і прийняти поставку. В контракт, як правило, вносяться також поло-
ження, спільні для обовязків продавця та покупця, зокрема з таких важливих питань, як:
- поняття та порядок розрахунку збитків, відшкодуванняяких може вимагатися внаслідок порушення обовязків
однією із сторін;
. право на отримання процентів при прострочці платежу;
- принцип звільнення від відповідальності, наслідки розірвання договору;
- право на призупинення виконання договору;
• обовязок по зберіганню товару, що належить іншій сто- роні, та інші.
Перед тим, як укладати зовнішньоекономічний договір, необхідно вибрати спосіб встановлення контакту з потенційними партнерами.
Експортер може використовувати такі способи встановлення контактів з контрагентами:
направити пропозицію (оферту) безпосередньо одному абокільком іноземним покупцям (замовникам);
прийняти та підтвердити замовлення покупця;
направити пропозицію у відповідь на запит із зазначеннямконкретних умов майбутнього контракту або з проформоюконтракту;
взяти участь у торгах, подавши тендер організаторам торгів;
взяти участь у торгово-промислових виставках та ярмарках.; ; Імпортер може скористатися одним з таких способів:
направити потенційному або вже відомому продавцю (постачальнику) замовлення;
направити запит виробнику товарів, що цікавлять імпортера;
1 оголосити торги з запрошенням до участі підприємств, які : можуть прийняти і виконати умови організаторів торгів;
направити можливому виробнику комерційний лист про наміри вступити у переговори у відповідь на його пропозицію;
направити експортеру безумовний акцепт його пропозиції.
: Ініціативу встановлення контакту може виявити як покупець (замовник), так і продавець (виконавець). 186
8.8. Правила ІНКОТЕРМС.
Правила ІНКОТЕРМС відомі в усьому світі і дуже широко застосовуються в практиці міжнародної торгівлі. ІНКОТЕРМСскорочене від англійського Іпїегпаіїопаі Соттегсіаі Тегтз (Міжнародні торгові терміни), повна їх назва Міжнародні правила тлумачення торгових термінів (часто їх називають ще базисні умови постачання). Видаються вони Міжнародною торговельною палатою і вперше були опубліковані в 1936 р. Надалі в них вносилися зміни і доповнення в 1953, 1967, 1976, 1980, 1990, 2000 р. За своєю суттю Правила ІНКОТЕРМС є систематизованим зводом ряду міжнародних торговельних порядків.
Застосування термінів ІНКОТЕРМС дозволяє субєктам господарювання (продавцю і покупцю) із різних країн, що можуть мати різне внутрішнє законодавство, різну практику здійснення торгових операцій і т.д досягти однакового розуміння своїх зобовязань по постачанню товару, уникнути непотрібної витрати часу на узгодження і детальний опис у договорі купівлі-продажу умов постачання товару, звести до мінімуму можливі суперечки в звязку з неправильним розумінням, тлумаченням умов постачання товару і запобігти в звязку з цим збоям у постачанні.
Застосування термінів ІНКОТЕРМС українськими господарюючими субєктами у взаємовідносинах із їх іноземними контрагентами спрощує укладання й узгодження торгових договорів, сприяє однаковому розумінню і тлумаченню умов постачання товарів, незважаючи на можливі різниці між законодавством України і законодавством країни контрагента українського субєкта господарювання.
В Україні застосування ІНКОТЕРМС є обовязковим згідно з Указом Президента України Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів від 4 жовтня 1994 р. із змінами, внесеними згідно з Указом Президента від 1 липня 1995 р.
Чим же відрізняються ІНКОТЕРМС-2000 від ІНКОТЕРМС-1990 Чому виникнула необхідність видання нової редакції
Як вказує у своїх офіційних коментарях до ІНКОТЕРМС-2000 Міжнародна торговельна палата, вони пропонують більш просте і ясне уявлення 13 термінів (визначень), кожний із яких був переглянутий, а також враховують широке поширення зон вільної (безмитної) торгівлі, збільшення використання електронних засобів звязку при вчиненні торгових угод і зміни в практиці транспортування товарів.
Правила ІНКОТЕРМС за своєю суттю є систематизованим зводом торговельних порядків, які носять рекомендаційний характер. Прийняття нової редакції Правил 2000 р. не означає, що сторони договору купівлі-продажу не можуть с цього моменту робити посилання в договорі на попередню редакцію Правил 1990 р.
Завдання та запитання:
Ознайомтесь з законами України Про зовнішньоекономічну діяльність, Про режим іноземного інвестування:
Розкрийте поняття зовнішньоекономічна діяльність.
Назвіть основні принципи зовнішньоекономічної діяльності.
4. Назвіть субєкти зовнішньоекономічної діяльності. - 5. Назвіть види зовнішньоекономічної діяльності.
6. В яких формах здійснюється державне регулювання зовніш ньоекономічної діяльності 7. Що таке інвестиційна діяльність
В якому вигляді можуть здійснюватись іноземні інвестиціїв Україні
Які державні гарантії захисту іноземних інвестицій встановлені в законодавстві України
Назвіть основні типи БЕЗ залежно від господарської спря мованості та економіко правових умов діяльності.
Яким чином здійснюється управління БЕЗ
Розкрийте зміст зовнішньоекономічного контракту.
Для чого використовуються міжнародні Правила ІНКО ТЕРМС
РОЗДІЛ 9.
Правові основи банківської діяльності та кредитно-розрахункових відносин
9.1. Правове регулювання банківської
діяльності в Україні:
9.1.1. Банківська система України.
Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень Закону України Про банки і банківську діяльність ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, №5-6, ст.30).
Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).
Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.
Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо більше 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.
Банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності.
Держава не відповідає за зобовязаннями банків, а банки не відповідають за зобовязаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором.
Національний банк України не відповідає за зобовязаннями банків, а банки не відповідають за зобовязаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором.
Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обовязків або втручатись у діяльність банку за винятком випадків, передбачених законом.
Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом.
Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.
Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечить закону Про банки і банківську діяльність.
Державний банк це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі.
Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України. При цьому в законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України зобовязаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснування державного банку. Отримання висновку Національного банку України є обовязковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності.
Статут та діяльність державного банку мають відповідати вимогам Закону Про банки і банківську діяльність, інших законів України та нормативно-правових актів Національного банку України.
Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України.
Національний банк України здійснює державну реєстрацію державних банків відповідно до вимог вищеназваного закону та нормативно-правових актів Національного банку України.
Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку.
Органами управління державного банку є наглядова рада та правління банку.
Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку.
Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам та захисту інтересів держави як акціонера державного банку та інші функції, визначені законом.
До складу наглядової ради державного банку входять члени наглядової ради банку, призначені Верховною Радою України та Президентом України. З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити народні депутати України, представники органів виконавчої влади та інші особи, що відповідають вимогам, зазначеним у законі. Строк повноважень членів наглядової ради державного банку пять років.
Президент України призначає сім членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідного Указу.
Верховна Рада України призначає сім членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідної Постанови.
Рішення про зміну розміру статутного капіталу державного банку та припинення його діяльності приймається Кабінетом Міністрів України. При цьому Кабінет Міністрів України зобовязаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру зміни розміру статутного фонду державного банку.
Повноваження виконавчого органу державного банку визначаються його статутом. Кандидатури голови та членів виконавчого органу узгоджуються з Національним банком України відповідно до вимог закону.
Кооперативний банк створюється в порядку, передбаченому Законом України Про банки і банківську діяльність. Законодавство про кооперацію поширюється на кооперативні банки в частині, що не суперечить названому Закону.
Кооперативні банки створюються за принципом територіаль-ності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки.
Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімально необхідної кількості діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації.
Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки.
До функцій центрального кооперативного банку, крім передбачених Законом, належать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.
Органами управління кооперативних банків є загальні збори учасників (пайовиків), спостережна рада банку та правління банку. Органом контролю є ревізійна комісія банку.
Статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї. Рівень мінімального розміру статутного капіталу кооперативного банку встановлюється Національним банком України.
Кожний учасник кооперативного банку незалежно від розміру своєї участі у капіталі банку (паю) має право одного голосу.
Прибутки або збитки кооперативного банку за результатами фінансового року розподіляються між учасниками пропорційно розміру їх паю.
Банки мають право створювати банківські обєднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України.
Банківське обєднання створюється за попередньою згодою Національного банку України та підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків.
9.1.2. Порядок створення банків.
Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів.
Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.
Вимоги щодо ділової репутації та задовільності фінансового стану засновників та акціонерів (пайовиків), які набувають істотної участі у банку, встановлюються Законом Про банки і банківську діяльність та нормативно-правовими актами Національного банку України.
Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, обєднання громадян, релігійні та благодійні організації.
Банк має повне і скорочене офіційні найменування українською та іноземними мовами. Найменування банку має містити слово банк, а також вказівку на організаційно-правову форму банку.
Банк має печатку зі своїм повним офіційним найменуванням.
Слово банк та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані Національним банком України як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства України.
Не дозволяється використовувати для найменування банку назву, яка повторює вже існуючу назву іншого банку або вводить в оману щодо видів діяльності, які здійснює банк. Вживання у найменуванні банку слів Україна, державний, центральний, національний та похідних від них можливе лише за згодою Національного банку України.
Статут банку складається з урахуванням положень Законів України Про банки і банківську діяльність, Про господарські товариства та інших законів України.
Статут банку обовязково має містити інформацію про:
найменування банку;
його місцезнаходження;
організаційно-правову форму;
види діяльності, які має намір здійснювати банк;
розмір та порядок формування статутного капіталу банку,види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випускуакцій (документарна або бездокументарна), кількість акцій,що купуються акціонерами;
структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень;
порядок реорганізації та ліквідації банку відповідно доглав 5 та 16 Закону Про банки і банківську діяльність;
порядок внесення змін та доповнень до статуту банку;
розмір та порядок утворення резервів та інших загальнихфондів банку;
: 10) порядок розподілу прибутків та покриття збитків;
положення про аудиторську перевірку банку;
положення про органи внутрішнього аудиту банку. !
Державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України відповідно до вимог Закону та нормативно-правових актів Національного банку України.
Уповноважені засновниками банку особи подають Національному банку України для державної реєстрації такі документи:
заяву про реєстрацію банку;
установчий договір (крім державного банку);
статут банку;
рішення про створення банку (протокол установчих зборів)або Постанову Кабінету Міністрів України про створеннядержавного банку;
бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк плануєздійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльностібанку на найближчі три роки згідно із встановленимиНаціональним банком України вимогами;
інформацію про фінансовий стан учасників, які матимутьістотну участь у банку. У разі коли засновником банку є
юридична особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юри-и дичній особі;
7) бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири•; звітних періоди (квартали) для учасників юридичних
осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) для учасників фізичних осіб, які матимуть істотну участь у банку;
відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;
копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банкомУкраїни;
нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та матимуть істотнуучасть у банку;
копії звіту про проведення відкритої підписки на акціїдля банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;
відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку.
Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку.
Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається Національним банком України не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів, зазначених у цій статті.
Національний банк України може вимагати від заявника виправлення недоліків у поданих документах.
Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.
Національний банк України видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.
Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії.
Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно із законами України.
Банківська ліцензія надається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:
наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється даним Законом;
забезпеченість банку належним банківським обладнанням, компютерною технікою, програмним забезпеченням,приміщеннями відповідно до вимог Національного банку України;
наявність як мінімум трьох осіб, призначених членамиправління (ради директорів) банку, які мають відповіднуосвіту та досвід, необхідний для управління банком.
9.1.3. Правова основа діяльності Національного банку України.
Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України Про Національний банк України від 20 травня 1999 року (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, №29, ст.238), Законом України Про банки і банківську діяльність .
(Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, №5-6, ст.ЗО) та іншими нормативними актами.
9.2. Правове регулювання кредитно-4г розрахункових відносин.
9.2.1. Кредитування субєктів господарювання.
Господарський кодекс України (ст. 346) регулює порядок кредитування субєктів господарювання.
Для одержання банківського кредиту позичальник надає банкові такі документи:
клопотання (заяву), в якому зазначаються характер кредитної угоди, мета використання кредиту, сума позички і строккористування нею;
техніко-економічне обгрунтування кредитного заходу тарозрахунок економічного ефекту від його реалізації;
інші необхідні документи.
Для зниження ступеня ризику банк надає кредит позичальникові за наявності гарантії платоспроможного субєкта господарювання чи поручительства іншого банку, під заставу належного позичальникові майна, під інші гарантії, прийняті у банківській практиці. З цією метою банк має право попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.
Кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом.
У сфері господарювання можуть використовуватися банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний та інші форми кредиту.
Кредити, які надаються банками, розрізняються за:
строками користування (короткострокові до одного року,середньострокові до трьох років, довгострокові понадтри роки);
способом забезпечення;
ступенем ризику;
методами надання;
строками погашення;
іншими умовами надання, користування або погашення.
Контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням, своєчасним і повним погашенням позички в порядку, встановленому законодавством, здійснює банк.
У разі, якщо позичальник не виконує своїх зобовязань, передбачених кредитним договором, банк має право зупинити подальшу видачу кредиту відповідно до договору.
Банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони утворюють у процесі своєї діяльності. Вони можуть позичати один в одного на договірних засадах ресурси, залучати та розміщувати кошти у формі депозитів, вкладів і здійснювати взаємні операції, передбачені їх статутами.
У разі недостатності коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобовязань банки можуть одержувати позички у Національного банку України. Кредитні ресурси Національного банку України становлять кошти статутного та інших фондів, інші кошти, що використовуються як кредитні ресурси відповідно до закону.
Загальні умови використання кредитних ресурсів визначаються Господарським кодексом України та іншими законами.
9.2.2. Порядок відкриття рахунків в банках.
Відповідно до Інструкції, затвердженої Постановою Національного банку України від 12.11.2003 N 492 Про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валютах, банки відкривають рахунки субєктам господарювання, нерезидентам-інвесторам, іноземним представництвам і фізичним особам у будь-яких банках України відповідно до їх власного вибору, крім випадків, коли банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова допускається законом або банківськими правилами.
Банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунку поточні рахунки, за договором банківського вкладувкладні (депозитні) рахунки.
Якщо юридична особа не має рахунку в цьому банку, то для відкриття їй поточного рахунку потрібно подати такі документи:
заяву про відкриття поточного рахунку. Заяву підписуютькерівник і головний бухгалтер юридичної особи. Якщо вштатному розписі немає посади головного бухгалтера абоіншої особи, на яку покладено функцію ведення бухгалтерського обліку та звітності, то заяву підписує лише керівник;
копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної осо-і; би в органі виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально або органом, який видав свідоцтво про державну . реєстрацію. У разі відкриття поточних рахунків юридич-.. ним особам, які утримуються за рахунок бюджетів, цей
. документ не вимагається;
. копію належним чином зареєстрованого установчого доку-я мента (статуту засновницького договору установчого акта положення), засвідчену органом, який здійснив реєстрацію, або нотаріально. Положення юридичних осіб пуб-. лічного права, які затверджуються розпорядчими актами Президента України, органу державної влади, органу вла-ди Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, засвідчення не потребують. Юридичні особи публічного права, які діють на підставі законів, установчий документ не подають;
копію довідки про внесення юридичної особи до Єдиного• державного реєстру підприємств та організацій України,
засвідчену органом, що видав довідку, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
копію документа, що підтверджує взяття юридичної особи...... на облік в органі державної податкової служби, засвідчену
органом, що видав документ, або нотаріально чи підписом : уповноваженого працівника банку;
картку із зразками підписів і відбитка печатки (додаток 2) засвідчену нотаріально або організацією, якій клієнт адмі-
, ністративно підпорядкований, в установленому порядку. До
картки включаються зразки підписів осіб, яким відповідно до законодавства України або установчих документів юридичної особи надано право розпорядження рахунком та підписання розрахункових документів. Юридичні особи, які використовують найману працю і відповідно до законодавства України є платниками страхових внесків, додатково до вищезазначеного переліку документів мають подати такі документи:
копію документа, що підтверджує реєстрацію юридичноїособи у відповідному органі Пенсійного фонду України,засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чипідписом уповноваженого працівника банку;
копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстраціююридичної особи у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України як платника страхових внесків, засвідченуорганом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку.
Якщо фізична особа підприємець не має рахунків у цьому банку, то для відкриття поточного рахунку їй потрібно подати до банку такі документи:
заяву про відкриття поточного рахунку, що підписанафізичною особою підприємцем;
копію свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця уповноваженим органом державної влади України, засвідчену нотаріально або органом, що його видав;
копію документа, що підтверджує взяття фізичної особи-підприємця на облік в органі державної податкової служби, засвідчену органом, що видав документ, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
копію документа, що підтверджує реєстрацію фізичної осо- би-підприємця у відповідному органі Пенсійного фонду
України, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
картку із зразками підписів. Зразки підписів засвідчуються підписом уповноваженого працівника банку або нотаріально.
Якщо фізична особа підприємець використовує найману працю, то ця особа під час відкриття поточного рахунку додатково має подати копію документа, що підтверджує реєстрацію фізичної особи підприємця у відповідному органі Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку.
9.2.3. Порядок та форми розрахунків у господарському обігу.
Порядок проведення розрахункових операцій за безготівковими розрахунками регулюється Інструкцією Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою Постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 №22.
Банк здійснює розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів на підставі відповідних договорів і своїх внутрішніх правил здійснення безготівкових розрахунків, якщо ці правила відповідають вимогам цієї Інструкції, інших нормативно-правових актів.
Банк не має права визначати та контролювати напрями використання коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися коштами на власний розсуд.
У випадках, передбачених законодавством України, клієнт може здійснювати платежі в інтересах третіх осіб.
Під час здійснення розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форми розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді.
Дана Інструкція встановлює правила використання при здійсненні розрахункових операцій платіжних інструментів у формі:
меморіального ордера;
платіжного доручення;
платіжної вимоги-доручення;
платіжної вимоги;
розрахункового чека;
акредитива. г
Використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів регулюється законодавством України, у тому числі окремими нормативно-правовими актами Національного банку.
Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товарними і нетоварними платежами:
за фактично відвантаженупродану продукцію (виконаніроботи, надані послуги тощо);
у порядку попередньої оплати якщо такий порядок розрахунків установлено законодавством України таабо обумовлено в договорі;
для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств, які складені не пізніше строку,установленого законодавством України;
, для перерахування підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії тощо), на їх рахунки, що відкриті в банках;
для сплати податків і зборівстрахових внесків (обовязковихплатежів) до бюджетів таабо державних цільових фондів;
в інших випадках відповідно до укладених договорів таабо законодавства України.
Платіжні вимоги-доручення можуть застосовуватися в розрахунках усіма учасниками безготівкових розрахунків.
Верхня частина вимоги-доручення оформляється отримувачем коштів. У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню частину і подає до банку, що його обслуговує.
Сума, яку платник погоджується сплатити отримувачу та зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може перевищувати суму, яку вимагає до сплати отримувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення.
Примусове списання коштів банки виконують з рахунків, які відкриті клієнтами в банках відповідно до нормативно-правових
актів Національного банку, що регулюють порядок відкриття та використання рахунків.
Примусове списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або бюджетних установ, здійснюється органами Державного казначейства України в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України.
Договірне списання. Фізичні та юридичні особи, укладаючи договори між собою, передбачають у них право отримувача на договірне списання коштів з рахунку платника за його дорученням. Це право отримувач може використати в разі настання строку платежу, обумовленого в договорі з платником, або прострочення платником цього строку. Банк обумовлює своє право на здійснення договірного списання за дорученням платника з його рахунку в договорі про розрахунково-касове обслуговування або іншому договорі про надання банківських послуг.
Договір має містити інформацію, яка потрібна для належного виконання банком доручення платника, зокрема:
умови, за якими банк повинен здійснити (здійснювати)договірне списання;
номер рахунку платника, з якого має здійснюватися дого- вірне списання; назву отримувача;
номер і дату договору з отримувачем, яким передбаченеправо отримувача на договірне списання коштів з рахункуплатника;
перелік документів, які отримувач має надати банку, щообслуговує платника (якщо вони передбачені в договорі).
Отримувач для здійснення договірного списання оформляє платіжну вимогу, яку подає до банку, що обслуговує платника, відповідно до вимог даної Інструкції.
Розрахунки із застосуванням розрахункових чеків. Розрахункові чеки використовуються в безготівкових розрахунках підприємств та фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари (виконані роботи, надані послуги).
Чеки використовуються лише для безготівкових перерахувань з рахунку чекодавця на рахунок отримувача коштів і не підлягають сплаті готівкою .
Чекову книжку на імя чекодавця (фізичної особи) банк-ем-ітент видає на суму, що не перевищує залишок коштів на рахунку чекодавця.
Один або кілька чеків на імя чекодавця (фізичної особи) банк-емітент може видати на суму, що не перевищує залишок коштів на рахунку чекодавця, або на суму, що внесена ним готівкою. Строк дії чекової книжки один рік, чека, який видається фізичній особі для одноразового розрахунку, три місяці з дати їх видачі. День оформлення чекової книжки або чека не враховується. Чеки, виписані після зазначеного строку, вважаються недійсними і до оплати не приймаються.
Чекова книжка може видаватися для розрахунків з будь-яким конкретним постачальником або з різними постачальниками.
Чек приймається чекодержателем до оплати безпосередньо від чекодавця, на імя якого оформлені документи, що підтверджують отримання ним товарів (виконання робіт, надання послуг). Забороняється передавання чекачекової книжки йогоїї власником будь-якій іншій юридичній або фізичній особі, а також підписання незаповнених бланків чека і проставляння на них відбитка печатки юридичними особами. За бажанням фізичної особи чек може виписуватися на імя іншої особи, яка стає його власником. Видача чеків на предявника не проводиться.
Підприємствам не дозволяється здійснювати обмін чека на готівку та отримувати готівкою здачу із суми чека.
Чекодавець виписує чек із чекової книжки під час здійснення платежу і видає за отримані ним товари (виконані роботи, надані послуги). Виписуючи чек, чекодавець переписує на його корінець залишок ліміту з корінця попереднього чека і зазначає новий залишок ліміту. Чек підписує службова особа чекодавця, яка має право підписувати розрахункові документи, та скріплює відбитком печатки чекодавця (за винятком чеків, що видаються фізичними особами).
Розрахунки за акредитивами. Умови та порядок проведення розрахунків за акредитивами передбачаються в договорі між бенефіціаром і заявником акредитива і не повинні суперечити законодавству України, у тому числі нормативно-правовим актам Національного банку.
Акредитив це окремий договір від договору купівлі-про-дажу або іншого контракту, навіть якщо в акредитиві є посилання на них.
За операціями за акредитивами всі зацікавлені сторони мають справу лише з документами, а не з товарами, послугами або іншими видами виконання зобовязань, з якими можуть бути повязані ці документи.
Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів: покритий акредитив, для здійснення платежів за яким завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку. Кошти заявника акредитива бронюються на аналітичному рахунку Розрахунки за акредитивами відповідних балансових рахунків (далі в цій главі аналітичний г рахунок Розрахунки за акредитивами); •; непокритий акредитив, оплата за яким (якщо тимчасово немає коштів на рахунку платника) гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту. Акредитив може бути відкличним або безвідкличним. Це зазначається на кожному акредитиві. Якщо немає такої позначки, то акредитив є безвідкличним.
Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара (наприклад, у разі недотримання умов, передбачених договором, дострокової відмови банком-емітентом від гарантування платежів за акредитивом). Відкликання акредитива не створює зобовязань банку-емітента перед бенефіціаром.
Безвідкличний акредитив це акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені лише за згодою на це бенефіціара, на користь якого він був відкритий. Безвідкличний акредитив, що підтверджений виконуючим банком,
РОЗДІЛ 10
Правові основи біржової діяльності в Україні
10.1. Поняття та види бірж.
Важливими учасниками ринку є біржі організації, створювані для організації торгівлі. Існують два види бірж товарні біржі, призначені для регулювання угод з товаром і фондові біржі, які створюються для організації торгівлі цінними паперами.
10.2. Правове становище товарної біржі.
Товарна біржа, відповідно до ст.1 Закону України Про товарну біржу, є організацією, що обєднує юридичних і фізич них осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і повязаних з ним торговельних операцій.
Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської самостійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, власні поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатку із своїм найменуванням. Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. Діяльність товарної біржі здійснюється відповідно до Закону Про товарну біржу та чинного законодавства України, статуту біржі, правил біржової торгівлі та біржового арбітражу.
Товарна біржа має право:
встановлювати власні правила біржової торгівлі та біржового арбітражу, які є обовязковими для всіх учасниківторгів;
створювати підрозділи біржі та затверджувати положенняпро них;
розробляти з урахуванням державних стандартів власністандарти і типові контракти; зупиняти на деякий часбіржову торгівлю, якщо ціни біржових угод протягом днявідхиляються більше ніж на визначений біржовим комітетом (радою біржі) розмір;
встановлювати вступні та періодичні внески для членівбіржі, плату за послуги, що надаються біржею;
встановлювати інші грошові збори; встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за реєстрацію угодна біржі, штрафи та інші санкції за порушення статуту біржіта біржових правил;
засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у торговельних угодах; укладати міжбіржові угоди з іншимибіржами, мати своїх представників на них, у тому числі набіржах, розташованих за межами України;
вносити в державні органи пропозиції з питань, що стосу- ються біржової діяльності; видавати біржові бюлетені, довідники та інші інформаційні і рекламні видання; здійснювати інші функції, передбачені статутом біржі.
Товарна біржа забезпечує:
створення умов для проведення біржової торгівлі;•с регулювання біржових операцій;
регулювання цін на підставі співвідношення попиту та
пропозиції на товари, що допускаються до обігу на біржі;
надання членам і відвідувачам біржі організаційних таінших послуг;
збір, обробку і поширення інформації, повязаної з конюн-
ктурою ринку.
Товарна біржа створюється на засадах добровільного обєднання заінтересованих юридичних і фізичних осіб, яким це не заборонено чинним законодавством. Засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та управління, а також державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті. Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди, яка визначає порядок та
принципи її створення, склад засновників, їх обовязки, розмір і строки сплати пайових, вступних та періодичних внесків. Кожний із засновників сплачує пайовий внесок. Товарна біржа діє на підставі статуту, який затверджується засновниками біржі. У статуті товарної біржі визначається:
найменування та місцезнаходження біржі;
склад засновників; предмет і цілі діяльності біржі;
види фондів, що утворюються біржею, та їх розміри;
органи управління біржею, порядок їх утворення та компетенція, організаційна структура біржі;
порядок прийняття у члени біржі та припинення членства;права та обовязки членів біржі та біржі перед третіми особами, а також членів біржі перед біржею та біржі перед їїчленами; порядок і умови застосування санкцій;
майнова відповідальність членів біржі;
порядок припинення біржі.
Державна реєстрація товарної біржі здійснюється в порядку, встановленому для підприємств.
10.3. Біржові угоди.
Біржовою операцією визнається угода, що відповідає сукупності зазначених нижче умов:
а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмінтоварів, допущених до обігу на товарній біржі;
б) якщо її учасниками є члени біржі;
в) якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржіне пізніше наступного за здійсненням угоди дня.
Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.
Зміст біржової угоди (за винятком найменування товару, кількості, ціни, місця і строку виконання) не підлягає розголошенню. Цю інформацію може бути надано тільки на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ та аудиторським організаціям у випадках, передбачених законодавством України.
Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі. Біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерам.
10.4. Правила біржової торгівлі.
• Правила біржової торгівлі розробляються відповідно до чинного законодавства і є основним документом, що регламентує порядок здійснення біржових операцій, ведення біржової торгівлі та розвязання спорів з цих питань. Правила біржової торгівлі затверджуються загальними зборами членів товарної біржі або органом, ними уповноваженим. У правилах біржової торгівлі визначається:
ід строк та місце проведення біржових операцій; , склад учасників біржових торгів і сукупність вимог, що ставляться до них;
порядок здійснення та реєстрації біржових операцій; поу. рядок визначення та розмір плати за користування послугами біржі;
відповідальність учасників та працівників біржі за невиконання або неналежне виконання правил біржової торгівлі;
, інші положення, встановлені органами управління біржі. На товарній біржі забороняються: купівля-продаж товарів (контрактів) однією особою безпосередньо або через підставних осіб з метою впливу на динаміку цін; будь-які погоджені дії учасників біржової торгівлі, які мають своєю метою або можуть призвести до зміни чи фіксації поточних біржових цін; поширення неправдивих відомостей, що можуть призвести до штучної зміни конюнктури.
н 10.5. Правовий статус фондової біржі.
Фондова біржа організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.
Фондова біржа акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржо-
вого курсу та здійснює свою діяльність відповідно до Закону України Про цінні папери і фондову біржу (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, №38, ст. 508) та інших актів законодавства України, статуту і правил фондової біржі.
Фондову біржу може бути створено не менш як 20 засновниками торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності по цінних паперах за умови внесення ними до статутного фонду не менш як 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Дана біржа набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Фон дова біржа це організація, яка створюється без мети от римання прибутку та займається виключно організацією ук ладання угод купівлі та продажу цінних паперів та їх похідних. Вона не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.
Статут та правила фондової біржі затверджуються її вищим органом.
У статуті фондової біржі визначаються:
а) найменування і місцезнаходження фондової біржі;
б) найменування і місцезнаходження засновників;
в) розмір статутного фонду;
г) умови і порядок прийняття в члени і виключення з членів фондової біржі;
д) права і обовязки членів фондової біржі; =.є) організаційна структура фондової біржі;
є) компетенція і порядок створення керівних органів фондом
ВОЇ біржі;
ж) порядок і умови відвідування фондової біржі;
з) порядок і умови застосування санкцій, встановлених фондовою біржою;
и) порядок припинення діяльності фондової біржі. У статуті можуть передбачатися інші положення, що Стосуються створення і діяльності фондової біржі.
Правила фондової біржі повинні передбачати:
види угод, що укладаються на фондовій біржі;
порядок торгівлі на фондовій біржі;
умови допуску цінних паперів на фондову біржу;
умови і порядок передплати на цінні папери, що котируються на фондовій біржі;
порядок формування цін, біржового курсу та їх публікації;
перелік цінних паперів, що котируються на фондовій біржі;
обовязки членів фондової біржі щодо ведення обліку таінформації, внутрішній розпорядок роботи комісій фондової біржі, порядок їх діяльності;
систему інформаційного забезпечення фондової біржі;
види послуг, що надаються фондовою біржою, і розмір
плати за них;
правила ведення розрахунків на фондовій біржі;
інші положення, що стосуються діяльності фондової біржі. Діяльність фондової біржі припиняється у тому разі, коли число її членів стало менше 10. Якщо у фондовій біржі залишилося 10 членів, її діяльність припиняється у разі неприйняття нових членів протягом шести місяців. Діяльність фондової біржі припиняється відповідно до законодавства України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств.
Завдання та запитання:
Ознайомтесь з законами України Про товарну біржу і Про цінні папери і фондову біржу.
Дайте визначення товарної біржі.
Перерахуйте права товарної біржі.
Який орган здійснює реєстрацію товарної біржі
Розкрийте поняття біржова операція.
Розкрийте зміст Правил біржової торгівлі.
Розкрийте правовий статус фондової біржі.
Які умови створення фондової біржі
Розкрийте зміст статуту фондової біржі.
Що повинні передбачати Правила фондової біржі
Розділ 11
Правові основи безпеки господарської діяльності
1.1. Правове регулювання відносин у сфері захисту комерційної таємниці.
Правове регулювання відносин у сфері захисту комерційної таємниці здійснюється Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України та іншими нормативними актами.
11.2. Державні гарантії права на інформацію.
Громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Право на інформацію забезпечується:
обовязком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про своюдіяльність та прийняті рішення;
створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;
вільним доступом суб’єктів інформаційних відносин достатистичних даних, архівних, бібліотечних і музейнихфондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності,що визначаються законодавством;
створенням механізму здійснення права на інформацію;
здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;
встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.
Порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.
Відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень, як:
надання інформації, що не відповідає дійсності;
примушення до поширення або перешкоджання поширенню певної інформації, а також цензура;
безпідставна відмова від поширення певної інформації;
використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов’язків;
розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка повинна охороняти цю таємницю;
порушення порядку зберігання інформації;
навмисне знищення інформації;
необґрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом;
порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденте і ційну інформацію, що є власністю держави та інших.
11.3. Комерційна таємниця (інформація) як обєкт правової охорони.
Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю закріплене в главі 46 Цивільного кодексу України. Відповідно до ст. 505 кодексу комерційною таємницею є інформація, яка є секрет ною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукуп-
пості її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у звязку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контро лює цю інформацію.
Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.
Майновими правами інтелектуальної власності на комерцій ну таємницю є:
право на використання комерційної таємниці;
виключне право дозволяти використання комерційної таємниці;
виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці;
інші майнові права інтелектуальної власності, встановленізаконом.
Майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю належать особі, яка правомірно визначила інформацію комерційною таємницею, якщо інше не встановлено договором.
Охорона комерційної таємниці органами державної вла ди. Органи державної влади зобовязані охороняти від недобросовісного комерційного використання інформацію, яка є комерційною таємницею та створення якої потребує значних зусиль і яка надана їм з метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, повязану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Ця інформація охороняється органами державної влади також від розголошення, крім випадків, коли розголошення необхідне для забезпечення захисту населення або не вжито заходів щодо її охорони від недобросовісного комерційного використання.
Строк чинності права інтелектуальної власності на комерційну таємницю обмежується строком існування сукупності
ознак комерційної таємниці, встановлених частиною першою ст. 505 Цивільного кодексу України.
За Господарським кодексом України (ст.36) комерційною таємницею визнаються відомості, повязані з виробництвом, тех нологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб’єктом господарювання відповідно до закону.
1.4. Неправомірне збирання інформації,
розголошення та використання
комерційної таємниці.
Відповідно до Господарського Кодексу України (ст. 36) та глави 4 Закону України Про захист від недобросовісної конкуренці:
Неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб’єкту (підприємцю).
Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у звязку з виконанням службових обовязків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб’єкту (підприємцю).
Схиленням до розголошення комерційної таємниці є спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків відомості, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому субєкту (підприємцю).
Неправомірним використанням комерційної таємниці є
впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до законодавства України комерційну таємницю.
За неправомірне збирання, розголошення або використання відомостей, що є комерційною таємницею, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом.
11.5. Адміністративна та кримінальна
відповідальність за порушення комерційної
таємниці (інформації).
Кодексом України про адміністративні правопорушення (ст. 164-3) передбачено, що отримання, використання, роз голошення комерційної таємниці, а також конфіденціаль-ної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця тягне за собою накладення штрафу від девяти до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Незаконне збирання з метою використання або викорис тання відомостей, що становлять комерційну таємницю (підприємницьке шпигунство), якщо цим завдано великої матеріальної шкоди субєкту підприємницької діяльності, відповідно до ст. 148-6 Кримінального кодексу України карається позбавленням волі на строк до трьох років або штрафом від трьохсот до пятисот мінімальних розмірів заробітної плати.
Відповідно до ст. 148-7 ККУ умисне розголошення комер ційної таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у звязку з професійною чи службовою діяльністю, якщо воно вчинено з корисливих або інших особистих мотивів і завдало великої матеріальної шкоди субєкту підприємницької діяльності, карається позбавленням волі на строк до двох років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням
права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або штрафом до пятдесяти мінімальних розмірів заробітної плати.
Завдання та запитання:
Дайте визначення комерційної таємниці.
Що вважається неправомірним збиранням комерційної таємниці
3. Які види відповідальності передбачені за порушення комер ційної таємниці
РОЗДІЛ 12
Правові основи забезпечення якості продукції та захисту прав споживачів
12.1. Законодавство про захист прав споживачів.
Закон України Про захист прав споживачів (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, №30, ст.379) регулює відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками, виконавцями, продавцями в умовах різних форм власності, встановлює права споживачів та визначає механізм реалізації державного захисту їх прав.
Законодавство України про захист прав споживачів складається з вищеназваного Закону та інших актів законодавства, що видаються відповідно до нього.
Якщо міжнародним договором України, згода на обовязковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що є в законодавстві України про захист прав споживачів, то на її території застосовуються правила міжнародного договору.
12.2. Права споживачів та їх захист.
Споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх побутових потреб мають право на:
державний захист своїх прав;
гарантований рівень споживання;
належну якість товарів (робіт, послуг), торговельного таінших видів обслуговування;
безпеку товарів (робіт, послуг);
необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформаціюпро товари (роботи, послуги), їх кількість, якість, асортимент, а також про їх виробника (виконавця, продавця);
відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоровя людей товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених законодавством;
звернення до суду та інших уповноважених державних
органів за захистом порушених прав;
об’єднання в громадські організації споживачів (об’єднання споживачів).
Держава забезпечує громадянам як споживачам захист їх прав, надає можливість вільного вибору товарів (робіт, послуг), набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання товарів (робіт, послуг) відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання іншими законними способами товарів (робіт, послуг) в обсягах, що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримання здоровя і життєдіяльності.
Законодавець закріплює права споживача, до основних з них слід віднести:
Право споживача на належну якість товарів (робіт, по слуг). Споживач має право вимагати від продавця (виробника, виконавця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативно-правових актів та нормативних документів, умовам договорів, а також інформації про товар (роботу, послугу), яку надає продавець (виробник, виконавець).
Право споживача в разі придбання ним товару неналеж ної якості. Споживач при виявленні недоліків чи фальсифікації товару протягом гарантійного терміну в порядку та строки, встановлені законодавством, і на підставі обовязкових для сторін правил чи договору має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:
а) безоплатного усунення недоліків товару або відшкоду- вання витрат на їх виправлення споживачем чи третьою 1 • особою;
б) заміни на товар аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) належної якості;
в) відповідного зменшення його купівельної ціни;
г) заміни на такий же товар іншої марки (моделі, артикулу,модифікації) з відповідним перерахуванням купівельної ціни;
д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких вінзазнав.
Право споживача на безпеку товарів (робіт, послуг). Споживач має право на те, щоб товари (роботи, послуги) за звичайних умов їх використання, зберігання і транспортування були безпечними для його життя, здоровя, навколишнього природного середовища, а також не завдавали шкоди його майну. У разі відсутності нормативних документів, що містять обовязкові вимоги до товару (роботи, послуги), використання якого може завдати шкоди життю, здоровю споживача, навколишньому природному середовищу, а також майну споживача, відповідні органи виконавчої влади, що здійснюють державний захист прав споживачів, зобовязані негайно заборонити випуск і реалізацію таких товарів (виконання робіт, надання послуг).
Право споживача на інформацію про товари (роботи, по слуги). Споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги).
12.3. Контроль у сфері захисту прав споживачів.
Державний захист прав громадян як споживачів здійснюють спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи і установи державного санітарно-епідеміологічного нагляду України, інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства, а також судові органи.
Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства України про захист прав споживачів у центральних і місцевих органах виконавчої влади та субєктами господарської діяльності, забезпечують реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів і мають право: іо 1) давати субєктам господарської діяльності обовязкові для виконання приписи про припинення порушень прав спол живачів;
-з 2) перевіряти у субєктів господарської діяльності сфери -$•; торгівлі, громадського харчування і послуг якість товарів мі (робіт, послуг), додержання обовязкових вимог щодо без-о; пеки товарів (робіт, послуг), а також додержання правил ю торгівлі та надання послуг. Входити безперешкодно та обстежувати, відповідно до законодавства, будь-які виробничі, : складські, торговельні та інші приміщення цих субєктів;• 3) відбирати у субєктів господарської діяльності сфери ;і торгівлі, громадського харчування і послуг зразки товарів, і сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючихV виробів для перевірки їх якості на місці або проведення незалежної експертизи у відповідних лабораторіях та інших ,г установах з оплатою вартості зразків і проведених дослід жень (експертиз) за рахунок субєктів господарської діяль- ності, що перевіряються. • Порядок відбору таких зразків визначається Кабінетом
Міністрів України;
4) проводити контрольні перевірки правильності розрахунків ° із споживачами за надані послуги та реалізовані товари. В разі неможливості повернення зроблених затрат їх відшко-Х;Ч дування відноситься на результати діяльності субєктів Ті! господарської діяльності та здійснювати інші дії, зазначені ггоо о у ст 5 Закону Про захист прав споживачів.
12.4. Відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачів.
Майнова відповідальність за шкоду, заподіяну товара ми (роботами, послугами) неналежної якості. Шкода, заподіяна життю, здоровю або майну споживача товарами (роботами, послугами), що містять конструктивні, виробничі, рецептурні або інші недоліки, підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законодавством не передбачено більш високої міри відповідальності.
Право вимагати відшкодування заподіяної шкоди визнається за кожним потерпілим споживачем незалежно від того, перебував він чи не перебував у договірних відносинах з виробником (виконавцем.продавцем). Таке право зберігається протягом встановленого терміну служби (терміну придатності), а якщо такий не встановлено протягом 10 років з часу виготовлення товару (прийняття роботи, послуги).
Виробник (виконавець) несе відповідальність за шкоду, заподіяну життю, здоровю або майну споживача у звязку з використанням матеріалів, обладнання, приладів, інструментів та інших засобів, необхідних для виробництва товарів (виконання робіт, надання послуг), незалежно від рівня його наукових і технічних знань.
Виконавець (продавець) звільняється від відповідальності, якщо доведе, що шкоду заподіяно з вини самого споживача внаслідок порушення ним встановлених правил використання, зберігання чи транспортування товару (роботи, послуги) або дії непереборної сили.
У разі порушення законодавства про захист прав споживачів субєкти господарської діяльності сфери торгівлі, громадського харчування і послуг несуть відповідальність за:
відмову споживачу в реалізації його прав, установлених пунктом 1 ст. 14 і пунктом 3 ст. 15 Закону Про захист прав споживачів, у десятикратному розмірі вартості товару, виконаної роботи (наданої послуги), виходячи з цін, що діяли на час придбання товару, замовлення роботи (надання послуги), але не менше двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
виготовлення або реалізацію товару, виконання роботи, надання послуги, що не відповідає вимогам нормативнихдокументів, у розмірі 50 відсотків вартості виготовленоїабо одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, якщо законодавством субєкт господарської діяльності звільнений відведення обовязкового обліку доходів і витрат, у розмірідесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
реалізацію товару, виконання роботи, надання послуги, щопідлягає обовязковій сертифікації, але не має сертифіката відповідності (свідоцтва про визнання іноземного сертифіката), у розмірі 50 відсотків вартості одержаної дляреалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумівдоходів громадян, а у разі якщо законодавством субєктгосподарської діяльності звільнений від ведення обовязкового обліку доходів і витрат, у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; виготовлення,реалізацію товару, виконання роботи, надання послуги, щоне відповідає вимогам нормативних документів стосовнобезпеки для життя, здоровя та майна споживачів і навколишнього природного середовища, у розмірі 300відсотків вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумівдоходів громадян, а у разі, якщо законодавством субєктгосподарської діяльності звільнений від ведення обовязкового обліку доходів і витрат, у розмірі пятдесятинеоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
реалізацію товару, виконання роботи, надання послуги,заборонених для виготовлення та реалізації (виконання,надання) відповідним державним органом, у розмірі500 відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі якщо законодавством субєкт господарської діяльності • звільнений від ведення обовязкового обліку доходів і витрат, у розмірі ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; реалізацію небезпечного товару (отрути, отрутохімікату, вибухо- і вогненебезпечної речовини тощо) без : належного попереджувального маркування, а також без інформації про правила і умови безпечного його використання у розмірі 100 відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, але не менше двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, якщо законодавством суб’єкт господарської діяльності звільнений від ведення обов’язкового обліку доходів і витрат, у розмірі 1 двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товар, роботу, послугу у розмірі ЗО відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше п’яти; неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, • якщо законодавством суб’єкт господарської діяльності звільнений від ведення обов’язкового обліку доходів і вит-.. рат, у розмірі пяти неоподатковуваних мінімумів до-! ходів громадян; створення перешкод службовій особі спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у . сфері захисту прав споживачів у проведенні перевірки якості товарів, виконуваних (виконаних) робіт, надаваних (наданих) послуг, а також правил торговельного та інших У видів обслуговування у розмірі від 1 до 10 відсотків вартості реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг за минулий календарний місяць, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, якщо законодавством суб’єкт господарської діяльності звільнений від ведення обов’язкового обліку доходів і витрат, у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; реалізацію товару, термін придатності якого минув, у розмірі 200 відсотків вартості залишку одержаної для реалізації партії товару, але не менше пяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; порушення умов договору між споживачем і виконавцем про виконання роботи, надання послуги у розмірі 100 відсотків вартості роботи, послуги. Суми штрафів зараховуються до державного бюджету. Порядок стягнення штрафів визначається Кабінетом Міністрів України. У разі невиконання в добровільному порядку субєктами господарської діяльності сфери торгівлі, громадського харчування та послуг визначених у статті 5 цього Закону рішень (постанов) спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади України у сфері захисту прав споживачів, його територіальних органів та їх посадових осіб про накладення стягнення примусове виконання таких рішень (постанов) здійснюється державною виконавчою службою в порядку, встановленому Законом України Про виконавче провадження .
Судовий захист прав споживачів. Захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Споживачі за своїм вибором подають позови до суду за місцем свого проживання або за місцезнаходженням відповідача, за місцем заподіяння шкоди або за місцем виконання договору. Споживачі звільняються від сплати державного мита за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав.
Завдання та запитання:
Ознайомтесь зі змістом Закону України Про захист прав споживачів.
Розкрийте право споживача на належну якість товарів.
Які органи здійснюють контроль у сфері захисту прав спо живачів
Яке право має споживач в разі придбання ним товару нена лежної якості
Яка відповідальність встановлена за порушення законодав ства про захист прав споживачів
товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі якщо законодавством субєкт господарської діяльності звільнений від ведення обовязкового обліку доходів і витрат, у розмірі ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; реалізацію небезпечного товару (отрути, отрутохімікату, вибухо- і вогненебезпечної речовини тощо) без • належного попереджувального маркування, а також без інформації про правила і умови безпечного його використання у розмірі 100 відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, але не менше двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, якщо законодавством субєкт господарської діяльності звільнений від ведення обовязкового обліку доходів і витрат, у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товар, роботу, послугу у розмірі ЗО відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше пяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, якщо законодавством субєкт господарської діяльності звільнений від ведення обовязкового обліку доходів і витрат, у розмірі пяти неоподатковуваних мінімумів до-і. ходів громадян; створення перешкод службовій особі спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у ..-. сфері захисту прав споживачів у проведенні перевірки якості товарів, виконуваних (виконаних) робіт, надаваних; (наданих) послуг, а також правил торговельного та інших ; видів обслуговування у розмірі від 1 до 10 відсотків вартості реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг за минулий календарний місяць, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, якщо законодавством субєкт господарської діяльності звільнений від ведення обовязкового обліку доходів і витрат, у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; реалізацію товару, термін придатності
якого минув, у розмірі 200 відсотків вартості залишку одержаної для реалізації партії товару, але не менше пяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; порушення умов договору між споживачем і виконавцем про виконання роботи, надання послуги у розмірі 100 відсотків вартості роботи, послуги. Суми штрафів зараховуються до державного бюджету. Порядок стягнення штрафів визначається Кабінетом Міністрів України. У разі невиконання в добровільному порядку суб’єктами господарської діяльності сфери торгівлі, громадського харчування та послуг визначених у статті 5 цього Закону рішень (постанов) спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади України у сфері захисту прав споживачів, його територіальних органів та їх посадових осіб про накладення стягнення примусове виконання таких рішень (постанов) здійснюється державною виконавчою службою в порядку, встановленому Законом України Про виконавче провадження .
Судовий захист прав споживачів. Захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Споживачі за своїм вибором подають позови до суду за місцем свого проживання або за місцезнаходженням відповідача, за місцем заподіяння шкоди або за місцем виконання договору. Споживачі звільняються від сплати державного мита за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав.
Завдання та запитання:
Ознайомтесь зі змістом Закону України Про захист прав споживачів.
Розкрийте право споживача на належну якість товарів.
Які органи здійснюють контроль у сфері захисту прав спо живачів
Яке право має споживач в разі придбання ним товару нена лежної якості
5- Яка відповідальність встановлена за порушення законодав ства про захист прав споживачів