Грошово-кредитна система Німеччини
СОДЕРЖАНИЕ: Еволюція грошової системи. Валютне регулювання. Банківська система Німеччини. Фінансово-кредитні інститути. Регулювання грошово-кредитної системи. Грошова реформа. Випуск нової грошової одиниці. Показники грошової маси. Повноваження Бундесбанку.
Реферат з теми:
Грошово-кредитна система Німеччини
Виконала:
Студентка БДМЕ 3-1 УАЗТ
Чіковані Манани
Київ – 2007
Зміст
1. Еволюція грошової системи
2. Валютне регулювання
3. Банківська система
4. Спеціальні фінансово-кредитні інститути
5. Регулювання грошово-кредитної системи
Список використаної літератури
1. Еволюція грошової системи
До 70-х років XIX ст. Німеччина не мала єдиної грошової системи. На її території налічувалося понад 20 держав і князівств, які користувалися сімома різними монетними системами (шість ґрунтувалися на срібному й одна на золотому стандарті). В обігу були паперові гроші 21 німецької держави і банкноти 33 емісійних банків.
Внаслідок обєднання Німеччини на початку 70-х років XIX ст. склалася єдина грошова система. Німеччина у 1871 — 1873 pp. перейшла до золотого монометалізму (1 марка = 0,3584 г чистого золота).
На початку Першої світової війни було скасовано золотий стандарт. Внаслідок воєнної, і особливо повоєнної, інфляції купівельна спроможність марки знизилася більш ніж у 1,6 трлн раза. Грошова реформа 1924 р. полягала в обміні нових рейхсмарок на старі за співвідношенням 1 рейхсмарка = 1 трлн марок. У Німеччині було запроваджено золотодевізний стандарт. Центральний банк забезпечував банківську емісію золотом і валютами на 40 %. Німеччина запозичила у США деякі положення з Федерального резервного акта 1913 р. Для стабілізації валюти у 20—30-ті роки використовувались іноземні позики.
Світова економічна криза 1929—1933 pp. зумовила крах золото-девізного стандарту в Німеччині і встановлення системи нерозмінних грошей.
У період підготовки та під час Другої світової війни фашистський уряд ухвалив закон про покриття банкнот не тільки комерційними, а й казначейськими векселями. Безперервне збільшення воєнних
витрат викликало зростання емісії грошей. За роки Другої світової війни готівково-грошова маса в обігу збільшилася з 10,4 млрд до 73 млрд рейхсмарок, а депозитно-чекова емісія — більш ніж у 4 рази. Крім того, на захоплених територіях перебувало в обігу 84 млрд окупаційних марок.
Поразка у Другій світовій війні призвела до повного розпаду економіки та грошово-кредитної системи Німеччини. Грошовий обіг перебував у стані хаосу, процвітав чорний ринок.
У 1948 р. у Німеччині здійснено грошову реформу. Кожний громадянин міг обміняти 60 рейхсмарок на нові марки за номіналом, а решту — у співвідношенні 10:1. Так само переоцінювалися вклади у кредитних установах. Половину суми переоцінених вкладів було перезараховано на заблоковані рахунки, 70 % заблокованих рахунків було анульовано. Таким чином, фактично переоцінку було проведено у співвідношенні 6,5 нових марок за 100 старих.
Внаслідок грошової реформи громадяни втратили 95 % своїх заощаджень. Одночасно з випуском нової грошової одиниці було знято обмеження на підвищення цін на більшість товарів споживання, що посилило інфляцію марки.
У травні 1949 р. з прийняттям конституції, яка узаконила створення ФРН, було встановлено курс 3,33 марки за 1 дол. Однак 28 вересня 1949 р. марка здевальвувала на 20,7 %, курс знизився до 4,2 марки за 1 дол. Це була єдина офіційна девальвація марки.
У 1953 р. ФРН вступила до МВФ. Було зафіксовано золотий вміст марки 0,2116 г (до 1976 p.).
У ФРН з 1955 р. спостерігався вільний перехід грошової маси з одного агрегату в інший. У 1955 р. агрегат ЛЯ становив 31,48 млрд марок, М2 — 42,68 млрд марок, у 1975 р. відповідно 183,3 і 284,22 млрд марок. Тобто грошова маса щодо агрегату ЛЯ збільшилася в 5,8, а щодо М2 — у 6,6 раза. У 1987 р. агрегат ЛЯ сягнув 385,2, а М2 — 645,6 млрд марок.
Показники грошової маси збільшилися удвічі за рахунок безготівкових грошей (депозити громадян і підприємств). Отже, грошова маса містила інфляційний потенціал. Інфляція проявлялася в загальному, тривалому і нерівномірному підвищенні цін. У 50-ті роки ціни на продукцію промислових підприємств і показник вартості життя підвищувалися приблизно на 2 % за рік. У 70-х роках інфляція з помірної перейшла в галопуючу і становила 5 % на рік. Причини інфляції — збільшення цін, дефіцит державного бюджету, що збільшувався у середньому на 35 млрд марок за рік, і збільшення депозитно-чекової емісії. Послаблення інфляції відбувалося під час економічного зростання в 1984—1996 pp. (табл. 22).
Таблиця 22
Індекс промислового виробництва Німеччини
| 1980 р. |
1985 р. |
1990 р. |
1991 р. |
1993 р. |
1995 р. |
1996 р. |
| 100 |
101 |
119 |
123 |
114 |
121 |
120 |
Отже, у Німеччини є фундамент для довготривалої стабільності марки — позитивна економічна динаміка, яка забезпечує високу конкурентоспроможність економіки. Про це свідчить збільшення експорту товарів, робіт і послуг з Німеччини з 410,1 млрд дол. у 1990 р. до 521,1 млрд дол. у 1996 р. У 90-х роках підвищення цін на більшість товарів споживання становило 1,5 % на рік (1996 p.), а інфляція була помірною. Тому марка 90-х років — це друга за значенням валюта світу після долара США, її частка (вага) у кошику валют, які визначають вартість СПЗ, становить 21 % (долар США — 40 %).
Грошова одиниця ФРН — німецька марка — перебуває в обігу з 1948 р. Одна марка дорівнює 100 пфенігів. Офіційне скорочене позначення — DM. Виняткове право емісії банкнот ФРН належить Бундесбанку. Німецька марка друкуються на замовлення Бундесбанку в державних друкарнях, розташованих у Берліні і Ной-Узербурзі, та в спеціалізованій фірмі Гізекс і Дервієнт (Мюнхен).
2. Валютне регулювання
Золотовалютні резерви Німецького федерального банку у 1987 р. становили 120,2 млрд марок. Активність платіжного балансу та великі золотовалютні резерви визначили міцні позиції марки на міжнародній арені. ФРН перша із західноєвропейських країн запровадила цілковиту оборотність своєї валюти 29 грудня 1958 р.
З 1949 р. неодноразово здійснювалася ревальвація марки.
У Європейській валютній системі марка має провідні позиції. На її частку припадало 33 % валютного кошика ЕКЮ. За час існування ЄВС понад 10 разів змінювалися паритети валют і курс марки щоразу
збільшувався. З 1979 по 1988 р. курс марки щодо валют учасників ЄВС підвищився в середньому на 42,6 %.
Ревальвація марки посилила її вплив на західноєвропейську інтеграцію та експорт капіталу з ФРН, який за останні 20 років збільшився в 13,6 раза.
Зміцнення позицій Німеччини у світовому господарстві у 90-х роках супроводжувалося збільшенням золотовалютних резервів (табл. 23).
Золотовалютні резерви Німеччини
| Іноземна валюта |
Валюта і золото |
||||
| 1990 р. |
1996 р. |
1997 р. |
1990 р. |
1996 р. |
1997 р. |
| 67,9 |
83,2 |
80,8 |
104,5 |
118,3 |
112,6 |
Збільшення золотовалютних резервів стало матеріальною основою для визначення валютного становища Німеччини у середині 90-х років.
Золотий фонд Німеччини становив 3,7 тис. т на кінець 1997 p., отже, марка була однією з найстабільніших валют у світі до 1998 р. (табл. 24).
1998 р. Німеччина завершила з гіршими, ніж очікувалося, результатами. Так, ВВП збільшився тільки на 2,8 %, промислове виробництво — на 2,3 %, підвищилося безробіття.
Міністр фінансів Німеччини оголосив, що зміст економічної політики країни полягає у зменшенні рівня безробіття. Проте, незважаючи на погіршення макроекономічних показників, багато німецьких компаній працюють досить успішно. Так, обсяг продажів компанії Siemens у грудні 1998 р. збільшився на 16 % і досяг 28,8 млрд марок. Оборот компанії Porshe досяг 28 % і становив 2,5 млрд марок, а прибуток до оподаткування збільшився вдвічі.
Проте серйозні економічні проблеми як у самій Німеччині, так і в Європейському Союзі у 1998—1999 pp. послабили позицію марки щодо долара. Це позитивно вплинуло на експортний потенціал Німеччини і сприяло експорту товарів німецької промисловості.
Надзвичайний і Повноважний Посол ФРН в Україні доктор Е. Гай-кен так прокоментував зміни в динаміці курсу німецької марки стосовно долара США: Наша економіка нині функціонує так само добре, як і раніше. Але певні ускладнення виникли через її глобалізацію. Німцям необхідно, враховуючи нюанси сучасного світу, навчитися успішніше конкурувати з іншими країнами.
3. Банківська система
У XV ст. виникли жиробанки — державні заклади для розрахунків без використання готівки. Вкладникові в обмін на благородні метали виписували папір, за яким можна було обслуговуватися в інших банках.
Банківську систему Німеччини наведено на рис. 12.
Рис. 12. Банківська система Німеччини
Центральний банк країни заснований у 1765 р. Спочатку він мав назву Королівський, з 1846 р. — Прусський, з 1871 р. — Імперський. Імперський банк був акціонерним товариством з капіталом 180 млн марок. У його прибутку брала участь держава. Акціонери отримували з прибутку 3,5 %.
Керівництво Центрального банку до 1924 р. здійснювалося рейхсканцлером, президентом банку та правлінням. У 1924 р. цей банк став незалежним від німецького уряду.
Після розгрому фашистської Німеччини в радянській зоні було закрито всі відділення Центрального банку, а в кожній землі ФРН створено центральні банки (всього 11). У 1948 р. створено державний банк німецьких земель. Він працював тільки з центральними банками земель, урядом та іноземними центральними банками. За законом ФРН у 1957 р. центральні банки злилися в єдиний Німецький федеральний банк (Дойче Бундесбанк). Кожна земля мала головне управління — Центральний банк землі.
Бундесбанк є державною юридичною особою, що безпосередньо залежить від федерації. Проте Бундесбанк не належить до органу влади федерації. Він не підпорядковується ні уряду, ні парламенту, а тільки закону про Бундесбанк.
Повноваження Бундесбанку та уряду чітко розмежовані: Бундесбанк відповідає за монетарну політику, а уряд — за фіскальну. Річний звіт Бундесбанку публікується, але не подається ні уряду, ні парламенту. В його управлінні беруть участь 9 земельних банків (Landeszen-tral banken) (для спрощення прийняття рішень, хоча з 1990 р. налічується 16 земель). Представники земельних банків однозначно й монопольно керують функціями Бундесбанку. У Німеччині поширене прислівя: Не всі німці вірять у Бога, але всі німці вірять своєму Бундесбанку.
Бундесбанк має дворівневу систему управління. Його керівними органами є Рада центральних банків та правління (Рада директорів).
Рада центральних банків є найвищим органом, який визначає валютно-кредитну політику, загальні напрямки операцій і діяльності правління банку. До складу Ради входять правління (виконавчий орган) та президенти земельних банків, яких призначають уряди земель.
Правління (Рада директорів) відповідає за реалізацію грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти, організацію управління діяльністю банку, інші повноваження, які випливають з функцій банку. Членами правління є президент, віце-президент та вісім членів правління, яких призначає на цю посаду президент ФРН терміном на вісім років за поданням федерального уряду.
Німецька модель центрального банку є базовою у країнах Центральної Європи. Колишній президент Бундесбанку Г. Шлезінгер ще у 1991 р. закликав зробити незалежними всі європейські центральні банки, надати їм цілковиту автономію у здійсненні грошово-кредитної політики, щоб вони змогли забезпечити стабільність цін незалежно від інструкцій своїх урядів.
Найважливіші функції Бундесбанку:
• емісія банкнот;
• операції із золотом та девізами;
• касове виконання бюджету;
• кредитування держави та міжнародних організацій;
• облікова політика;
• регулювання банківських резервів і грошової маси тощо. У 1999 р. у Бундесбанку працювало 16 тис. службовців.
На основі аналізу розвитку правового статусу Бундесбанку можна стверджувати, що він на практиці підтвердив свою роль у визначенні жорстких меж грошової маси та їх дотримання. У його діяльності не було випадків, щоб він фінансував потреби німецького бюджету на пільгових умовах без оформлення боргових зобовязань уряду. Закони ФРН визначають таку грошову систему, яка рішуче обмежує доступ держави до кредитів емісійного банку.
Не випадково реформатор німецької економіки К. Аденауер у 1990 р. з позицій уряду визнавав: Незалежність центрального банку не завжди прийнятна, але це дуже заспокоює.
Незважаючи на те що резервні вимоги є інструментом впливу на експансію банківського кредитування, протягом останнього десятиліття в індустріально розвинених країнах обовязкові резерви постійно зменшувалися (табл. 25).
Таблиця 25
Норми обовязкового резервування в Німеччині
| Депозити |
1989 р. |
1992 р. |
1996 р. |
| Трансакційні,% |
12,1 |
12,1 |
2,0 |
| Строкові, % |
4,95 |
4,95 |
2,0 |
Обовязкові резерви забезпечуються кореспондентськими рахунками у центральних банках і частково грошима у сейфах комерційних банків.
У Німеччині (як і в світі) існує тенденція до зменшення обсягів на кореспондентських рахунках і використання грошей у касах комерційних банків.
Зменшення обовязкового резервування, у свою чергу, впливає на співвідношення монетарної політики і платіжних систем. Тобто попит на кореспондентські рахунки в умовах зменшення обовязкового резервування залежить від необхідності кредитних установ здійснювати платежі. Тому монетарна політика і платіжні системи тісно взаємоповязані: зміни у платіжній системі потребують відповідних змін у монетарній політиці.
В умовах поступової відмови від обовязкового резервування основною проблемою для Бундесбанку є управління за допомогою операцій на відкритому ринку величиною процентних ставок.
Розглянуті питання досить важливі для країн з перехідною економікою. У країнах СНД норму обовязкового резервування використовують як інструмент впливу на обсяги банківського кредитування та контролю над пропозицією грошей. За певних умов тимчасове збільшення норми обовязкового резервування не тільки знижує інфляційний тиск, а й утримує курс внутрішньої валюти. Прикладом вдалого використання цього важливого інструменту є саме Україна.
Наступна ланка у кредитній системі ФРН — комерційні банки. Найбільші з них — Deutshe Bank (Дойче банк) AG , Commerz bank (Комерцбанк) AG , Dresdner bank (Дрезднер банк) AG (гроссбанки), філії іноземних банків, приватні банкіри, регіональні банки.
До 70-х років XIX ст. у кредитній системі Німеччини панівне становище посідали приватні банки. З другої половини XIX ст. інтенсифікувався процес створення акціонерних банків, у тому числі найбільших комерційних банків. У 1870 р. в Берліні був заснований Дойче банк, у Гамбурзі — Комерцбанк, у 1872 р. у Дрездені — Дрезднер банк. Згодом ці банки перевели свої правління до Берліна, створивши філії по всій країні. Розширення філій відбувалося здебільшого через поглинання самостійних банків. Після Другої світової війни гроссбанки було реорганізовано у три банки-наступники. У 1956 р. їх відновлено. В 1987 р. три гроссбанки (менш ніж 1 % загальної кількості банків) сконцентрували близько 40 % активів комерційних банків.
У 90-ті роки гроссбанки досить зміцніли. У 1997 р. Дойче банк за розміром капіталу 17371 млн дол. посідав шосте місце у світі. Зростає рівень співпраці німецьких банків з українськими. Найбільші німецькі банківські установи обслуговують німецьких інвесторів у галузях сільського господарства, будівництва, легкої та харчової промисловості, скловиробництва та двосторонню торгівлю (на 1997 р. її обсяг становив 3 млрд марок).
Іноземні комерційні банки розташовані здебільшого у Франкфурті-на-Майні. У 1987 р. налічувалося 58 відділень цих банків. У 1998 р. серед 397 банків міста більшість становили іноземні банки.
До комерційних банків Бундесбанк зараховує також приватних банкірів. Це приватні комерційні банки, які не мають правового статусу акціонерного товариства, але є впливовими. Найбільші з них
Опленхайм унд К° Кельн з балансовою сумою 3,1 млрд марок і Мерк, Фінк унд К° в Мюнхені з балансовою сумою 2,2 млрд марок.
Регіональні банки — це переважно середні за масштабами операцій банки, діяльність яких перебуває під контролем гроссбанків.
4. Спеціальні фінансово-кредитні інститути
Кредитна система ФРН складається з ФКІ, які мають чітку спеціалізацію. Це ощадні каси, іпотечні банки, державні кредитні установи, банки споживчого кредиту, кредитні товариства, страхові товариства, інвестиційні компанії.
Ощадні каси. Майже всі ощадні каси у ФРН є державними. За їх зобовязання відповідає влада общин та міста. За кількістю і величиною активів вони набагато перевищують комерційні банки. їх пасиви становлять заощадження населення. Основні активні операції ощадних кас зводяться до довгострокових іпотечних та житлових кредитів. Надлишки прибутку ощадних кас надходять у бюджети общин та міста. Сьогодні налічується близько 650 ощадних кас. Вони поступово розвиваються в малі універсальні банки.
Центральним органом муніципальних ощадних кас є 12 жиро-центрів. Вони створюють корпорацію, яка, перебуваючи під контролем держави, опосередковує рух грошей між ощадними касами, що належать до неї, і підтримує платіжний оборот за допомогою взаємозалі-ку. Очолює систему ощадних кас та жироцентрів Німецький комунальний банк.
Будівельні ощадні каси повязані з фінансуванням будівництва. У 90-х роках у Німеччині діяло 18 приватних і 13 державних будівельних ощадних кас. Це спеціальні ощадні каси. Акумулюючи надходження вкладників до загального фонду, вони надають вкладникам за планом розподілу коштів кредити на будівництво житлових обєктів і квартир. Вкладник повинен у визначений термін вносити певні суми до загального фонду. Тільки після цього він отримує право на позику. В цих інститутах беруть участь і гроссбанки.
Іпотечні банки. Німеччина — батьківщина іпотечного кредиту. Після Другої світової війни у Західній Німеччині діяли 33 іпотечні банки. Нині налічується 26 приватних і 12 державних банків. Контрольний пакет акцій більшості приватних іпотечних банків належить гросс-банкам. Основною активною операцією іпотечних банків є надання
довгострокових позик під нерухомість переважно на промислове та житлове будівництво. Кошти для позик вони залучають через продаж цінних паперів.
Державні кредитні установи. До таких установ належить насамперед створений у 1949 р. Банк відновлення, який спочатку видавав кредити для відновлення підприємств. Починаючи з 60-х років банк видає також кредити підприємствам провідних галузей промисловості та експортує капітал у країни, що розвиваються.
Середньострокове кредитування експорту здійснює Експортний банк, створений у 1952 р. 32 банками.
У 1949 р. відновив діяльність Сільськогосподарський рентний банк для довгострокового кредитування сільського господарства. У 1967 р. створено спеціальний інститут для фінансування операцій з торгівлі між ФРН та НДР. До групи спеціальних кредитних установ входять Промисловий кредитний банк, Німецький комунальний банк та ін. Вони надають допомогу приватному сектору, посилюючи вплив держави на процес відтворення. Кошти до спеціальних банків надходять здебільшого з держбюджету відповідно до цільових призначень.
У 1992 р. створено Саксонський будівельний банк для забезпечення доступу підприємств до дешевих кредитів та створення опікунського підприємства ATLAS землі Саксонія, призначеного для здійснення санацій (у 1994 р. було врятовано 145 підприємств і збережено 40 тис. робочих місць у галузях, що постраждали від структурної кризи).
Банки споживчого кредиту. Перший банк споживчого кредиту зявився у Німеччині в 1926 р. Зараз їх налічується 72. До збільшення їх кількості призвели труднощі з реалізацією продукції, зміни структури споживання та недостатній платоспроможний попит населення. З 1987 р. банки споживчого кредиту в самостійну групу не виокремлюються: 42 з них віднесено до регіональних банків, 22 — до приватних банкірських домів і 8 — до кредитних товариств.
Кредитні товариства виникли у XIX ст. Процес індустріалізації країни викликав великий попит на кредити. їх гостро потребували малі та середні підприємства через обмежений доступ до ринку позичкових капіталів. Тому в містах і на селі створювалися кредитні товариства. Основний вид їх операцій — короткострокове кредитування торговців, дрібних промисловців, ремісників. Центральним закладом є Німецький банк кредитних товариств.
Страхові товариства. Страхові компанії ФРН мають великі активи, значну частину яких надають у кредит. У ФРН діє близько 10 тис. страхових закладів, з них понад 9 тис. невеликі. У квітні 1987 р. на 614 компаній, які подали дані Бундесбанку, припадало понад 90 % активів усіх страхових компаній: налічувалося 105 товариств зі страхування життя з активами 329,0 млрд марок, 317 — зі страхування майна з активами 77,8 млрд марок, ЗО компаній займалися перестрахуванням з активами 39,1 млрд марок. Крім того, діє 114 пенсійних кас, 48 товариств зі страхування на випадок захворювання. Наприклад, прибуток страхової компанії Deutsche Kran Kenversicherung AG у 1996/97 фінансовому році становив 281 млн марок.
Інвестиційні компанії. Початок діяльності інвестиційних компаній у ФРН припадає на середину 50-х років. Специфіка операцій інвестиційних товариств полягає в тому, що вони реалізують свої сертифікати (або акції) і на залучений капітал купують акції промислових та інших підприємств. Крім того, інвестиційні компанії за законом 1957 р. зобовязані мати не менш як 0,5 млн марок основного капіталу. У ФРН налічується 35 інвестиційних компаній, що мають понад 700 різних фондів. Більшість фондів у ФРН працюють за принципом відкритої системи.
5. Регулювання грошово-кредитної системи
Безпосереднім провідником грошово-кредитної політики є Німецький федеральний банк. Він здійснює її за такими напрямками:
• облікова політика;
• операції на відкритому ринку;
• регулювання норм обовязкових резервів кредитних закладів;
• регулювання величини грошової маси.
Операції з переобліку спочатку не відігравали у ФРН помітної ролі. Закон про кредитну систему у 1962 р. посилив дію облікової політики за допомогою привязування рівня процентних ставок комерційних банків до процента центрального банку.
Операції на відкритому ринку повязані з короткостроковими казначейськими векселями, імпортно-складськими свідоцтвами, а з травня 1979 р. — також з іншими цінними паперами. Німецький федеральний банк, купуючи чи продаючи державні боргові зобовязання, впливає на ліквідність кредитних інститутів відповідно до напрямку грошово-кредитної політики.
Регулювання норм обовязкових резервів для кредитних закладів впливає безпосередньо на кредитну діяльність комерційних банків, погіршуючи чи поліпшуючи їх ліквідність. Сума мінімальних резервів становила на 1987 р. 61,2 млрд марок, або 5 % усіх вкладів кредитних інститутів (1996 р. — 2 %).
На перший план з 1974 р. виходить регулювання грошової маси згідно з монетаристською концепцією. У 1975—1978 pp. Німецький федеральний банк дотримувався зобовязання не допустити зростання грошової маси більш ніж на 8 % за рік. Так він намагався досягти стабільності економічного зростання та помірної інфляції. Але поставлених цілей банк не досяг і з 1979 р. він встановлює на кожний рік межі відхилення для змін грошової маси (на 1980 р. — 6—9 %, на 1987 р. — 3—6 %). У такий спосіб створювалася можливість маневрувати в разі зміни конюнктури.
Основні форми грошово-кредитної політики Німецького федерального банку, як правило, застосовуються одночасно і в одному напрямку. Наприклад, під час рестрикційної політики облікова ставка зростає, державні боргові зобовязання продаються за меншими ставками, норми обовязкових резервів збільшуються. Синхронна дія всіх форм грошово-кредитного регулювання впливає на економічний розвиток, проте не може усунути його циклічності.
Список використаної та рекомендованої літератури
1. Антонов Н. Г., Пессель М. А. Денежное обращение, кредит и банки. — М.: Финстатинформ, 1995.
2. Анулова Г. Н. Денежно-кредитное регулирование: опыт развивающихся стран. — М.: Финансы и статистика, 1992.
3. Банковское дело: Справ, пособие / Под ред. Ю. А. Бабичева. — М.: Экономика, 1992.
4. Банковское дело: Учеб. пособие / Под ред. В. И. Колесникова, Л. П. Кролевецкой. — СПб.: Изд-во УЭФ, 1992. — Ч. 1, 2.
5. Буката В. Финансово-кредитный механизм и банковские операции. — М.: Финансы, 1991.
6. Бухвальд Б. Техника банковского дела. — М.: Финансы, 1993.
7. Валовая Т. Европейская валютная система. — М.: Финансы и статистика, 1986.
8. Гальчинський А. С, Єщенко П. С, Палкін Ю. І. Основи економічної теорії. — К.: Вища шк., 1995.
9. Гальчинський А. С. Сучасна валютна система. — К.: ОНБИ Либра, 1993.
10. Гальчинський А. С. Теорії грошей. — К.: Основи, 1996.
11. Лагутін В. А. Гроші та грошовий обіг: Навч. посіб. — К.: Знання, 1997.
12. Лебедев Е. Денежно-кредитная система в период перехода к рыночной экономике. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1991.
13. Максимова Л. Механизм денежно-кредитного регулирования в ФРГ. — М.: Финансы и статистика, 1984.
14. Мотук Ж. Финансовые системы Франции и других стран. — М.: Финстат-информ, 1994.