Відчуття людини

СОДЕРЖАНИЕ: Поняття і природа відчуттів людини. Значення сенсорних систем для організму людини. Сенсорний розвиток: удосконалення відчуттів, сприймання, наочних уявлень. Види відчуттів, сигнали, що надходять із внутрішніх органів. Рефлекторна теорія відчуттів.

Зміст

Вступ

1. Поняття і природа відчуттів

2. Значення сенсорних систем для організму людини

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Відчуття вважаються найпростішими з усіх психічних явищ. Вони є продуктом переробки центральною нервовою системою значущих подразників, що виникають у внутрішньому або зовнішньому середовищі, який усвідомлюється, субєктивно уявляється в голові людини або не усвідомлюється, але впливає на її поведінку.

Здатність до відчуттів є у всіх живих істот, які мають нервову систему. Що ж до відчуттів, які усвідомлюються, то вони є лише у живих істот, що мають головний мозок і кору головного мозку. Це, зокрема, доводиться тим, що під час гальмування діяльності вищих відділів центральної нервової системи, тимчасового відключення роботи кори головного мозку природним шляхом або за допомогою біохімічних препаратів людина втрачає стан свідомості і разом із ним здатність мати відчуття, тобто відчувати, свідомо сприймати світ. Таке відбувається, наприклад, під наркозом, під час сну та хворобливих розладах свідомості.

Сенсорний розвиток - це удосконалення відчуттів, сприймання, наочних уявлень.

Відчуття - це психічне відображення властивостей реальності, яке виникає і функціонує в процесі життя. Це найпростіша пізнавальна діяльність, через яку і тварина, і людина отримують елементарні відомості про зовнішнє середовище і стани свого організму. Це відчуття світла, кольору, запаху, смаку, дотику, шуму, вібрації, рівності або шорсткості, вологи, тепла чи холоду, болі, положення тіла в просторі тощо. Це елементарний чуттєвий - сенсорний образ.

Отже, відчуття - основа пізнавальної діяльності, умова психічного розвитку, джерело побудови адекватного образу світу.

1. Поняття і природа відчуттів

У сучасній психологічній науці під відчуттям розуміють відображення окремих властивостей предметів та явищ обєктивного світу, що виникає при їх безпосередньому впливові на органи чуття і збудженні нервових центрів кори головного мозку. За своїми фізіологічними механізмами відчуття є цілісним рефлексом, що обєднує прямими і зворотними звязками периферійні і центральні відділи аналізатора [1, с. 20].

В еволюції живих істот відчуття виникли на основі первинної подразливості, яка являє собою властивість живої матерії вибірково реагувати на біологічно значущі впливи середовища зміною свого внутрішнього стану та зовнішньої поведінки. За своїм походженням відчуття із самого початку були повязані з діяльністю організму, із необхідністю задовольнити його біологічні потреби.

Життєва роль відчуттів полягає в тому, щоб своєчасно й швидко доводити до центральної нервової системи як головного органу управління діяльністю відомості про стан зовнішнього та внутрішнього середовища та наявність у ньому біологічно значущих факторів [5, с.74].

Відчуття у своїй якості та розмаїтості відбивають різноманітність значущих для людини властивостей навколишнього середовища. Органи чуття, або аналізатори людини, від народження пристосовані до сприймання та переробки різноманітних видів енергії у формі стимулів-подразників (фізичних, хімічних, механічних та інших впливів).

Види відчуттів відображають своєрідність тих стимулів, які їх спричиняють. Ці стимули, повязані з різними видами енергії, викликають відповідні відчуття різної якості: зорові, слухові, шкірні (відчуття дотику, тиску, болю, тепла, холоду та ін), смакові, нюхові.

Інформацію про стан мязової системи нам надають пропріоцептивні відчуття, які відмічають ступінь скорочення або розслаблення мязів; про положення тіла відносно спрямованості сил гравітації свідчить відчуття рівноваги. Ті та інші, як правило, не усвідомлюються.

Сигнали, що надходять із внутрішніх органів, менш помітні і в більшості випадків, за винятком хворобливих, не усвідомлюються, але також сприймаються та переробляються центральною нервовою системою. Відповідні відчуття називають інтероцептивними.

Інформація з внутрішніх органів безперервним потоком надходить у мозок, повідомляючи йому про стани внутрішнього середовища, такі як наявність у ньому біологічно корисних або шкідливих речовин, температуру тіла, хімічний склад рідин, що є в ньому, тиск та ін.

У людини є, крім того, кілька специфічних видів відчуттів, що несуть у собі інформацію про час, прискорення, вібрацію, деякі інші порівняно рідкісні явища, які мають певне життєве значення.

За сучасними даними, мозок людини є найскладнішою обчислювальною й одночасно аналоговою машиною, здатною до самоосвіти і яка працює зі згідно зумовленими генотипом та набутими за життя програмами, що безперервно вдосконалюються під впливом інформації, яка надходить. Переробляючи цю інформацію, мозок людини ухвалює рішення, дає команди та контролює їх виконання [3, с.32].

Далеко не всі існуючі види енергії, навіть якщо вони життєво значущі, людина сприймає як відчуття. До деяких із них, наприклад радіаційної, вона взагалі психологічно нечутлива. Сюди ж можна віднести інфрачервоні та ультрафіолетові промені, радіохвилі, які знаходяться за межами діапазону, що викликає відчуття, незначні коливання тиску повітря, які не сприймаються вухом.

Проблема відчуттів здавна є ареною боротьби матеріалізму й ідеалізму в психології. Ідеалістичному підходу від відчуттів до зовнішнього світу протистоїть матеріалістичний: від зовнішнього світу до відчуттів. Відповідно по-різному тлумачать природу відчуттів. Наслідком першого підходу стала рецепторна теорія, представники якої намагаються пояснити виникнення відчуттів, виходячи з аналізу процесів, що відбуваються в органах чуттів людини.

Відомий фізіолог минулого століття Й. Мюллер (1801-1858), підсумовуючи результати досліджень, писав: Одна й та сама зовнішня причина викликає різні відчуття в різних органах чуттів залежно від їх природи... Відчуття, властиві кожному чутливому нерву, можуть бути викликані багатьма і внутрішніми, і зовнішніми впливами... Відчуття передає у свідомість не якості або стани зовнішніх сил, а якості і стани чутливого нерва, які визначаються зовнішньою причиною, і ці якості різні для різних чутливих нервів.

Коли різні рецептори - периферичні елементи органу чуття, подразнювати одним і тим самим стимулом (припустімо, електричним струмом, як це робив Й. Мюллер), то сформульований ним принцип специфічної енергії органів чуттів має підставу, адже кожний орган чуттів відповідає на подразнення притаманною лише йому енергією. Можливий висновок: відчуття - не канал звязку субєкта з обєктом, а властивість нервової системи породжувати стани свідомості [2, с.52].

Рецепторна концепція має поширення і в наші дні. Наприклад, побутує уявлення, що справді наукове пояснення природи відчуттів передбачає вивчення роботи органу чуття (від моменту дії подразника на рецептор і до переробки нервових імпульсів в центрах мозку), а з іншого - фізичних властивостей самого подразника. Зіставлення цих двох уявлень і приведе, начебто, до бажаного результату: дасть можливість зрозуміти, як виникають відчуття.

Можна розібратись, як виникає і передається нервовий імпульс, викликаний дією, наприклад, світла та яких фізичних змін він зазнає в кіркових представництвах органу чуття. Але це ще не пояснюватиме, чому людина відчуває світло. Буде незрозумілим, як виникає сенсорний образ, тобто як здійснюється перехід від фізіологічного до психічного. Відтак, рецепторна концепція відчуттів засвідчує актуальність психофізіологічної проблеми і продовжує лінію фізіологічного редукціонізму.

Навіть найпростіше психічне явище, а саме таким є відчуття, - предмет психології. Тому воно не може розглядатися лише в межах відношення мозок - психіка. Потрібно звернутися до аналізу моментів, що опосередковують це відношення.

Саме такий підхід до проблеми відчуттів демонструє рефлекторна теорія, підвалини якої заклав І.М. Сєченов. З її позицій відчуття, як і інші психічні явища, є ланкою у взаємодії живої істоти з навколишнім світом. Це означає, що їх виникнення повязане з впливами зовнішніх подразників на органи чуття, з процесами, які відбуваються у нервовій системі, та мязовою активністю організму [4, с.51].

Остання має виняткове значення у виникненні відчуттів. Це видно на прикладі рухів руки, ока, язика - органів, що контактують з предметом, властивості якого відображаються. За І.М. Сєченовим, вони беруть безпосередню участь у побудові чуттєвого образу. Цей образ регулює рухи, виконує функцію сигналу, що визначає їх характеристики.

Рефлекторна теорія відчуттів отримала дальший розвиток у ряді психологічних досліджень. Так, О.М. Леонтьєв на прикладі дотикових відчуттів встановив, що властивості предмета відображення Уподібнюються в динаміці рухів руки. Відчуття, відповідно до відомого психофізіологічного парадоксу, локалізуються там, де реально розташований предмет, а не в рецепторі, як слід було б очікувати, виходячи з рецепторної теорії.

Для ілюстрації О.М. Леонтьєв наводить приклад: військовий хірург обстежує кульове поранення за допомогою зонда - медичного інструмента у вигляді металевого стержня. Він вводить його в рану і визначає місцезнаходження кулі, досить чітко відчуваючи й. При цьому куля повинна відчуватись у точці її контакту з нервовими закінченнями, тобто на шкірі руки.

Проте сенсорний образ кулі начебто накладається на предмет, що перебуває в тілі пораненого. Можливе лише таке пояснення: цей образ виникає там, де будується, тобто за прямої участі рухової активності, діяльності.

Механізм уподібнення характерний і для інших органів чуттів, у тому числі й для тих, що нібито не повязані з рухами. Так, виявлено, що необхідною умовою звуковисотного слуху є рухові реакції голосового апарату. При їх вимкненні досліджувані втрачали здатність розрізняти звуки за висотою [5, с.37].

Коли ж спочатку неточно, а потім все точніше вони проспівували потрібну висоту, показники рухів їхніх голосових звязок дедалі більше наближалися до фізичних параметрів звуку. При цьому помітно поліпшувалося розрізнення звуків за висотою, тобто орган слуху користується невласними рухами, які відтворюють звуковий подразник під час слухання. Про це ж свідчать і самоспостереження: відвідавши концерт, глядач нерідко відчуває втому в горлі.

Саме таке розуміння природи відчуттів підтверджує сліпоглухоніма О.І. Скороходова: Я прагну уявити собі життя людей, рух в місті. Але шум і звуки уявляються мені як безперервні вібрації, які я відчуваю, коли перебуваю на вулиці або їду в трамваї, тролейбусі і т. ін... Якщо ж я захочу все-таки уявити людські голоси, то звуки відчуваю на кінчиках моїх пальців, тому що деяких моїх знайомих, а також власний голос я слухаю руками.

Отже, за допомогою руху людина відтворює властивості навколишніх предметів як відповідні характеристики сенсорного образу. Рух начебто усуває фізичні ознаки обєкта й переводить їх у форму образу субєкта. Під час цього у русі перебуває не лише орган чуття, а й часто обєкт, що істотно для виникнення відчуттів.

Підтверджують рефлекторну теорію і дані про фізіологічні механізми відчуттів. Основу механізмів становить робота аналізаторів або органів чуттів, які приймають і переробляють певні подразники з внутрішнього і зовнішнього середовища організму. Будь-який аналізатор є складником нервової системи людини і має периферичний відділ (рецептор), аферентні (доцентрові) і еферентні (відцентрові) нерви та складно організовані мозкові центри (представництва у підкіркових і кіркових відділах головного мозку) [1, с.23].

При подразненні рецептора виникає нервовий імпульс, який по аферентному нерву передається у відповідні центри, які включають групи (ядра) нервових клітин, повязаних з окремими, розсіяними в корі і спеціалізованими, невронами.

Після переробки в мозкових центрах збудження передається еферентному нерву і виявляється в рухових реакціях рецептора (крізь мікроскоп можна бачити, що рухається навіть подразнювана голкою ділянка шкіри). Це вже безпосередній контакт рецептора з обєктом, що викликає аферентні збудження, які надходять у мозкові центри. Тут вони трансформуються і, повертаючись, коригують мязові рухи.

Отже, фізіологічні механізми відчуттів мають вигляд рефлекторного кільця - циркуляції нервового збудження, яке розмикається в місці контакту аналізатора з предметом відчуттів. Завдяки цьому рухи ніби обстежують обєкт, уподібнюючись його властивостям.

Мозкові центри аналізаторів мають досить чітку просторову локалізацію. Так, представництво зорових відчуттів зосереджено переважно в потиличних ділянках кори головного мозку, слухових - у середній частині верхньої скроневої звивини, дотикових - у задній центральній звивині і т. ін.

Тут здійснюється аналіз імпульсів, що надходять, причому ядра виконують функцію вторинного - тонкого аналізу і синтезу, а розсіяні неврони - первинного, грубого. Наприклад, в ядрі музичні звуки розрізняються за висотою, а в окремих невронах вони відділяються від шумів. Нейрофізіологічні дослідження показують, що аферентні імпульси вибірково збуджують невронні поля. Є поля, які збуджуються тільки у відповідь на дію суворо визначеного подразника: лінію, кут, край тощо [3, с.34].

Цікаво, що у новонароджених кошенят неврони в мозкових центрах зорових відчуттів функціонують, як і в дорослих кішок. І це незважаючи на те, що їхні очі відкриваються лише на восьмий день. Проте якщо кошенят у період від чотирьох до шести тижнів після народження тримати в темряві, їхній зір буде на тривалий час порушено. Навіть якщо в цей час хоча б на кілька днів закрити тільки одне око, то і його чутливість помітно знизиться.

Це свідчить, що функціональна система організму, яка відповідає за зір, на момент народження живої істоти вже сформована і готова реагувати на певні подразники. Проте вона має свій сенситивний період - час, потрібний для переходу до активного стану. В цей період на органи чуттів (тут - на органи зору) повинні впливати відповідні подразники (світлові): вони змушуватимуть невронну структуру реагувати, тобто приходити у стан збудження. Коли ж цього не відбувається, рівень її активності знижується.

Свої сенситивні періоди має і розвиток відчуттів дитини, що залежить від стимуляції зовнішнього середовища.

Отже, фізіологічні механізми відчуттів - це генетично і онтогенетично зумовлені периферичні і центральні процеси виникнення, передачі і трансформації енергії, зумовленої дією подразників на відповідні аналізатори живої істоти. Однак вони не спричиняють відчуття, а лише “обслуговують їх виникнення. Відчуття - продукт діяльності організму, яка, ґрунтуючись на цих механізмах, відтворює властивості предметів реальності у вигляді сенсорного образу.

Уже в ранньому віці дитина відчуває і розрізняє фонеми - одиниці звукової будови слів мови, основні тони кольорового спектру, різноманітні властивості навколишніх предметів: обриси, колір, смак, запахи, звуки тощо. Це предмети не лише природи, а й культури. Виробляючи ці предмети й наділяючи їх новими властивостями та відповідними значеннями, людина вдосконалює свої відчуття і дедалі повніше відображає довколишнє [4, с.54].

Тому розвиток відчуттів дитини відбувається у межах освоєння (під час спільної з дорослим діяльності) предметів культури. Отже, відчуття є продуктом історичного й онтогенетичного розвитку людини.

Подальший онтогенез відчуттів відбувається в процесі ускладнення стосунків індивіда зі світом, зокрема в звязку з оволодінням ним професійною діяльністю. Добре відомі випадки високого розвитку слухових відчуттів у музикантів, смакових - у дегустаторів, дотикових - у робітників-шліфувальників, зорових - у текстильників, металургів. Це означає, що саме у діяльності закладена можливість удосконалення відчуттів, збагачення змісту сенсорного образу.

Отже, людина у вигляді відчуттів отримує невелику, найбільш значущу частину тієї інформації та енергії, яка впливає на її організм.

2 . Значення сенсорних систем для організму людини

Система, яка забезпечує сприймання, передачу і перероблення інформації про явища навколишнього середовища, називають аналізатором, або сенсорною системою (від лат. sensus - відчуття, сприйняття). Вчення про аналізатори розроблене І.П. Павловим. Аналізатор, за вченням І.П. Павлова, складається з трьох нерозривно звязаних відділів:

1) рецептора - периферичного сприймального апарату, який сприймає подразнення і перетворює його в нервовий процес збудження;

провідника збудження - доцентрового нервового волокна, яке передає збудження в головний мозок;

нервового центру - ділянки кори головного мозку, в якій відбувається тонкий аналіз збудження і виникають відчуття.

Таким чином, кожен аналізатор складається з периферичного, провідникового і центрального відділів (рис.1.1).

Рис.1.1 Схема аналізаторів: А - слуховий аналізатор; 5 - зоровий аналізатор; В - аналізатори руху, больового відчуття, холоду, тепла, дотику; Г - аналізатор нюху; 1 - рецепторний апарат; 2 - провідниковий відділ; З - ділянка кори півкуль головного мозку.

До периферичного відділу входить рецепторний апарат, до провідникового - аферентні нейрони і провідні шляхи, до центрального - ділянки кори півкуль великого мозку.

Периферичний відділ аналізатора представляють органи чуття із закладеними в wax рецепторами, за допомогою яких людина пізнає навколишній світ, одержує інформацію про нього. Вони називаються органами зовнішнього чуття, або екстерорецепторами.

Екстерорецептори (від лат. Exter - зовнішній, receptor - той, що сприймає) - чутливі утворення, що здійснюють сприйняття подразнень від довкілля. До них належать сприймаючі клітини сітківки ока, вуха, рецептори шкіри (дотику і тиску), органів нюху, Інтерорецептори (від лат. interior - внутрішній, receptor - той, що сприймає) - чутливі утворення, що сприймають зміни внутрішнього середовища організму [2, с.55].

Інтерорецептори розташовані в тканинах різних внутрішніх органів (серця, печінки, нирок, кровоносних судин та ін) і сприймають зміни внутрішнього середовища організму і стан внутрішніх органів. У результаті надходження імпульсів від рецепторів внутрішніх органів відбувається саморегуляція дихання, артеріального тиску, діяльності серця.

Пропріорецептори (від лат. proprius - власний, особливий, receptor - той, що сприймає) - чутливі утворення, що сигналізують про положення і рух тіла; містяться в мязах, суглобах і сприймають скорочення і розтягнення мускулатури.

Таким чином, у людини є такі органи чуття: зору, слуху, відчуття положення тіла в просторі, смаку, нюху, шкірної чутливості, мязово-суглобове чуття.

За характером взаємодії з подразником рецептори поділяються на контактні і дистантні; за видом енергії, що трансформується в рецепторах - механорецептори, хеморецептори, фоторецептори та інші.

Контактні рецептори можуть одержати інформацію про властивості предмета, явища, дістати подразнення тільки при контакті, безпосередньому стиканні з агентом середовища. Це - хеморецептори язика, дотикові рецептори шкіри.

Завдяки дистантним рецепторам можна дістати інформацію на відстані: агент середовища поширює хвильову енергію - світлову, звукову. Саме її і вловлюють дистантні органи чуття, наприклад, око, вухо.

Механорецептори трансформують механічну енергію в енергію нервового збудження (наприклад, рецептори дотику), хеморецептори - хімічну (рецептори нюху, смаку), фоторецептори - світлову (рецептори органа зору), терморецептори - теплову (холодові і теплові рецептори шкіри).

Рецептори відрізняються дуже високою збудливістю щодо адекватних подразнень. Специфічні для певного рецептора подразники, до яких він спеціально пристосований у процесі філогенезу і онтогенезу, називаються адекватними. При дії адекватних подразників виникають відчуття характерні для певного органа чуття (око сприймає тільки світлові хвилі, але не сприймає запахи, звук).

Крім адекватних, існують неадекватні подразники, які зумовлюють тільки примітивні відчуття, властиві певному аналізатору. Наприклад, від удару у вухо виникає дзвін у вухах.

Збудливість рецепторів залежить як від стану всього аналізатора, так і від загального стану організму. Найменша різниця в силі двох подразників одного виду, яка може сприйматись органами чуття, називається порогом розрізнення. Проте більшість імпульсів від рецепторів внутрішніх органів, досягаючи кори великого мозку, не спричиняє психічних явищ. Такі імпульси називаються субсенсорними: вони нижче порога відчуттів і тому не зумовлюють відчуттів [3, с.35].

Рецептори здатні звикати до сили подразника. Цю властивість називають адаптацією (від лат. adaptatio - пристосування), при якій зменшується або збільшується чутливість рецепторів. Найбільша швидкість адаптації для рецепторів, які сприймають дотик до шкіри, найменша - для рецепторів мязів. Найповільніше адаптуються рецептори кровоносних судин і легенів, що забезпечує постійну саморегуляцію артеріального тиску і дихання. Зумовлена адаптація, насамперед, змінами в кіркових відділах аналізаторів, а також процесами, які здійснюються у самих рецепторах.

Провідниковий відділ сенсорних систем складається з доцентрових (аферентних) нервових волокон у складі чутливих нервів та деяких підкіркових утворень (ядер гіпоталамуса, таламуса та ретикулярної формації). У цьому відділі імпульс від рецепторів не тільки проводиться, але й кодується та перетворюється.

У центральному відділі аналізатора нервові імпульси набувають нових якостей та відображаються у свідомості, у вигляді відчуття. На основі відчуття виникають складніші субєктивні образи: сприймання, уявлення.

У дітей органи чуття ще недосконалі і перебувають в процесі розвитку. Найпершими розвиваються органи смаку і нюху, а потім органи дотику. Для удосконалення різних органів чуття у дітей велике значення має правильно поставлене тренування їх в процесі розвитку.

Висновки

Отже, під відчуттям розуміють відображення окремих властивостей предметів та явищ обєктивного світу, що виникає при їх безпосередньому впливові на органи чуття і збудженні нервових центрів кори головного мозку. За своїми фізіологічними механізмами відчуття є цілісним рефлексом, що обєднує прямими і зворотними звязками периферійні і центральні відділи аналізатора.

Аналізатор має три відділи: периферійний (рецепторний), передавальний (провідниковий) і центральний (мозковий).

Периферійний (рецепторний) відділ аналізаторів складають органи чуття - око, вухо, ніс, шкіра, а також спеціальні рецепторні апарати, розміщені в органах травлення, дихання, серцево-судинній системі тощо. Цей відділ аналізатора спеціалізований, реагує на дію конкретного специфічного виду подразника і переробляє його у певне збудження. Для всіх аналізаторів спільними є больові відчуття, завдяки яким організм одержує інформацію про руйнівні для нього властивості подразника.

Аналізатор є також системою із зворотним звязком, який полягає у зміні функціонального стану рецепторів під впливом сигналів з відповідних відділів мозку. Після дії подразника на рецептор виникає рефлекторна перебудова всього аналізатора і наступне сприйняття подразника змінюється внаслідок зміни діяльності аналізатора.

Якість відчуттів - відмітна ознака сенсорного образу, яка дозволяє відрізняти його від такого ж образу іншої модальності. Так, залежно від природи подразника і відповідної спеціалізації аналізатора зорові відчуття будуть принципово іншими, ніж слухові, нюхові та ін. Якість відчуттів може змінюватись і в межах одного виду.

Просторова локалізація відчуттів - відтворення у відчуттях місцезнаходження діючого подразника. Це вже неодноразово згадуваний психофізіологічний парадокс: властивість, дана у відчуттях, належить до предмета, а не до рецептора. Відбувається це завдяки рухам, які відтворюють просторово-часові характеристики подразників.

Залежно від місця подразника розрізняють відчуття: екстероцептивні (подразник міститься поза людиною); інтерцептивні (подразнення йде від внутрішніх органів); пропріоцептивні (подразнення йде від мязів тіла).

Однією з необхідних умов нормальної психічної діяльності людини є відомий мінімум подразників, що надходять у мозок від органів чуття. Це потім підтвердилося клінічно: якщо людина не одержує необхідної кількості подразників у звязку з патологією органів чуття, то вона засипає або поринає в забуття і нічого з того, що відбувається з нею в цей проміжок часу, не памятає.

Вплив обмеження кількості подразників (сенсорна ізоляція) на психічний стан людини вивчався експериментально на тваринах і на людях.

Слід зазначити, що вони виникають не в кожної людини. За умови значного збільшення терміну ізоляції ці функціональні зміни переходять у патологічні - виникають нервово-психічні захворювання (неврози і психози).

Список використаних джерел

1. Бондар В.І. Психологія. - К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2006. - 199с.

2. Дуткевич Т.В., Скорич Л.П. Загальна психологія (Практикум). - Кам`янець-Подільський: ФОП Сисин О.В., 2007. - 160c.

3. Заброцький М.М., Савиченко О.М., Тичина І.М. Психологія особистості. - Житомир: Видавництво ЖДУ ім. І. Франка, 2006. - 205с.

4. Копець Л.В. Психологія особистості. - К.: Видавничий дім Києво-Могилянська академія, 2007. - 460с.

5. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. Загальна психологія. - К.: МАУП, 2007. - 256c.

Скачать архив с текстом документа