Капітал як економічна категорія товарного виробництва

СОДЕРЖАНИЕ: Капітал як економічна категорія товарного виробництва, його сутність і зміст. Іноземні інвестиції у світовій економіці. Сутність та класифікація інвестицій. Портфель цінних паперів та фондовий ринок. Залучення іноземних інвестицій в економіку України.

Зміст

Вступ

1. Капітал як економічна категорія товарного виробництва

1.1. Сутність капіталу в історії економічної думки

1.2. Сутність і зміст категорії “капітал”

2. Іноземні інвестиції у світовій економіці

2.1. Сутність інвестицій. Класифікація інвестицій

2.2. Розподіл прямих іноземних інвестицій у світовій економіці

2.3. Портфель цінних паперів та фондовий ринок

3. Іноземний капітал в Україні

3.1. Державна політика щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України

3.2. Інвестиції на території України

Висновки

Література

Вступ

В процесі глобалізації міжнародної економіки особливої актуальності набувають дослідження процесів міжкраїнового залучення іноземного каптіалу. Забезпечення потужного притоку інвестицій в основний капітал для економіки будь-якої країни є одним із найактуальніших завдань.

Проблеми, пов’язані з активізацією інвестиційної діяльності, стимулювання інвестиційних надходжень, підвищення ефективності нагромадження основного капіталу тощо мають давню глибоку наукову розробку. Так дані проблеми широко дискутуються в наукових працях провідних учених України та світу. Серед них: Базилевич В., Войцеховська В., Харламова Г., Данилов О., Носова О., Гостюк М., Гайдуцький В., Лісовицький В., Макконелл, Брю, Предборський В., Абрамович І. та інші.

В сучасних умовах швидкий розвиток міжнародних інвестиційних процесів посилив їх вплив на економіку приймаючих країн. Країни, що розвиваються чи переживають трансформаційний період все сильніше вбачають іноземний капітал як джерело економічного розвитку та модернізації економіки, покращення соціальних позицій розвитку країни. Саме тому такі країни намагаються лібералізувати свої інвестиційні режими та застосовувати інші необхідні заходи задля приваблення більших потоків іноземних інвестицій. Міжнародний простір інвестиційних ресурсів оперує за ринковими правилами й в умовах жорсткої конкуренції за основний товар – інвестиції (зокрема, прямі іноземні інвестиції, які є найпривабливішими для економіки країн), а гравцями тут виступають вже окремі країни. Тому в умовах жорсткої кокуренції найбільші і найефективніші інвестиції залучають до себе ті країни, чиї інвестиційні стратегії виявляються найбільш вдалими, що проявляється через сприятливість інвестиційного клімату країн до потреб та запитів інвесторів [8,79]. Проблема залучення й ефективного використання іноземного капіталу постійно привертає до себе увагу. Вітчизняні та зарубіжні вчені стверджують, що на розвиток міжнародної інвестиційної діяльності вцілому впливають фактори політичного, ресурсного, загального і глобального характеру. Важливе значення мають потенційні можливості країн приймати капітал у будь-яких масштабах і формах, умови його використання із забезпеченням достатнього для інвестора прибутку за припустимого рівня розвитку.

Прискорення глобалізації світової економіки призвело також до появи нових напрямів припливу іноземного капіталу, особливо у країни, що розвиваються. Йде мова про грошові перекази міжнародних працевлаштованих мігрантів, венгурний капітал, проникненя капіталу у банківські сектори.

За сучасної економічної ситуації надходження іноземного капіталу до України є досить актуальним для неї. Адже глибокі зміни в господарському механізмі України, зумовлені переходом до ринкової економіки, потребують підвищеної уваги до вирішення питань інвестиційної діяльності. Як один із найважливіших напрямів розширення та відтворення основних фондів і виробничих потужностей господарства на базі науково-технічного прогресу інвестиційна діяльність уможливлює регулювання розвитку економіки, істотне підвищення її ефективності. Розв’язання інвестиційної проблеми є досить важливим та актуальним для України оскільки саме інвестиції вкрай потрібні підприємствам і організаціям для переходу до стабільної господарської діяльності, для преозброєння виробництва, підвищення якості продукції [18, 40].

Досить важливим є також питання фондового ринку і цінних паперів. Оскільки такий ринок дуже серйозно впливає на економіку, регулює приплив капіталів в країни.

Мета: Метою є з’ясування: багатоаспектності категорії “капіталу”, що проявляється в різноманітності його форм, властивостей, категорій, а також порівняти різноманітні історичні економічні думки щодо сутності капіталу; з’ясувати, що таке вивіз капіталу, в яких форамх він здійснюється; сутності іноземного капіталу, яке значення для розвитку світової економіки та економіки України мають прямі іноземні інвестиції та портфельні інвестиції.

1. Капітал як економічна категорія товарного виробництва

1.1. Сутність капіталу в історії економічної думки

Питання теорії капіталу відноситься до числа найбільш складних в економічній науці. Термін “капітал” походить від латинського “capitalis” – головний, основний, дуже важливий і німецького - “kapital” – основне майно. В економічних школах капітал трактується по-різному. Основними науковими концепціями при вивченні теорії капіталу являються: натуралістична, соціально-економічна, монетарська, а також концепція, заснована на взаємовідносинах “людського” і “фізичного” капіталів [1, 142].

Так автори підручника “Історія економічних учень” Базилевич В. Д., Лісовицький В. М. наводять різні теорії капіталу. Зокрема, Франсуа Кене (1694-1774рр.) відомий фізіократ, вперше звернув увагу на категорію капіталу і спробував дати її науковий аналіз. Він під капітаом розумів сукупність засобів (авансів), використовуваних у виробництві для створення чистого прибутку. Кене стверджував, що різні частини капіталу виконують свої функції неоднаково. Одна частина – первісні аванси – функціонують у процесі виробництва тривалий час, не покидаючи його, інша - “щорічні аванси” – вимагає постійного поновлення. Тим самим було покладено початок структурного аналізу капіталу, розподілу його на основний і оборотний [4, 19]. Однак А. Сміт (1723-1790 рр.) один із представників політичної економіки на відміну від фізіократів, визначав капітал як частину запасів, від яких певна особа очікує отримати прибуток; трактував як продуктивний увесь суспільний капітал. Водночас, він вважав, що капітал не існував за умов раннього примітивного суспільства і з’явився у результаті первісного нагромадження, яке вчений пов’язував виключно із працелюбністю та бережливістю окремих індивідів. Сміт продовжив після фізіократів розподіл капіталу на основний та оборотний, але “весь капітал будь-якого підприємця неодмінно поділяється на капітал основний і на капітал оборотний”.

Табл. Відмінності між основним та оборотним капіталом

за А. Смітом

Основний капітал

Оборотний капітал

“Характеризуєтья тим, що приносить дохід або прибуток, не надходячи в обіг або не міняючи власника”. Складається: * “із будь-якого роду корисних машин і знарядь праці, що полегшують і зменшують працю”; * з усіх “дохідних будівель, таких як приміщення під крамниці, склади, майстерні, будинки на фермі з усіма потрібними будівлями: стайнями, коморами та ін.”; * “поліпшення землі – усього того, що з вигодою витрачене на розчищення і приведення її до стану, найсприятливішого для обробітку та окультурення”; * “набутих і корисних здібностей усіх мешканців або членів суспільства”.

“Характеризуєтья тим, що приносить прибуток тільки в процесі обігу, міняючи господарів”. Складається: * “із грошей, за посередництва яких обертаються і розподіляються серед споживачів інші три частини обігового капіталу”; * “запасів продовольства, якими володіють м’ясники, скотопромисловці, фермер, хліботорговець, розраховують отримати прибуток»; * “матеріалів, цілком сирих або більш-менш оброблених, що призначені для виготовлення одягу, предметів обстановки, будинків, але ще остаточно не використані в ділі...”; * “виробів, що вже виготовлені й закінчені, але ще перебувають у руках торговця або фабриканта і не продані чи не розподілені серед вдповідних споживачів”.

Автори підручника зазначають, що великою “заслугою вченого стало розуміння того, що співвідношення між складовими капіталу є неоднаковим у різних галузях виробництва. Крім того, він зрозумів значення капіталізованої цінності, набутих і корисних здібностей усіх жителів або членів суспільства”. Сміт трактував капітал як головну рушійну силу економічного прогресу, стверджував, що будь-яке збільшення або зменшення капіталу природним чином сприяє зростанню або скороченню мінової вартості річного продукту землі та праці країни реального балансу та доходу населення. А. Сміт зазначав, що зростання національного багатства неможливе без нагромадження капіталу [2, 193].

Активним опонентом та послідовником вченого був інший представник класичної економічної думки Д. Рікардо (1772-1823 рр.). Він визначав капітал як провідний фактор розвитку продуктивних сил суспільства, “частину багатства країни, яка використовується у виробництві й складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин, всього необхідного для того, щоб привести в рух працю”. Та на відміну від А. Сміта, який пов’язував виникнення капіталу з переходом від примітивного до розвиненого господарства, Д. Рікардо трактував капітал позаісторично, стверджуючи, що знаряддя праці перісної людини, також є капіталом [2, 211]. Ще одним із представників класичної політичної думки, який розвивав теорію капіталу був Дж. С. Мілль (1806-1873 рр.). Услід за Смітом стверджував, що “крім початкових і загальних умов виробництва – праці і продуктивних сил – існує ще одна умова, без якої неможливо здійснити виробничу діяльність... Йдеться про попередньо нагромаджений запас продуктів минулої праці - капітал”. Трактуючи капітал як раніше нагромаджений матеріалізований продукт праці, Дж. С. Мілль зазначав, що останній є продуктом заощадження (продовжуючи вчення Сміта, який вважав, що “ощадливість, а не працьовитість є безпосередньою причиною зростання капіталу”), тобто утримання від теперішнього споживання заради майбутньої корисності. Відтак він дійшов висновку, що “зростання капіталу необхідним чином залежить від двох моментів – величини фонду і від сили схильностей, які спонукають заощаджувати”. У руслі ідей класичної школи Мілль стверджував, що зростання капіталу викликає безмежне розширення виробництва, оскільки межою багатства завжди слугує нестача не споживачів, а виробників і виробничих потужностей. Та водночас вчений визначав, що розвитку капіталів та виробництва притаманні певні обмеження, пов’язані із зменшенням граничної продуктивності капіталу. Мілль, так само як і Сміт, виокремлював у складі капіталу, зайнятого у виробництві: оборотний та основний [2, 261]. Отже, саме в працях Рікардо, Ф. Кене, Дж. С. Мілля та інших економістів, які були проаналізовані вище, визначений зв’язок капіталу з його тривалим використанням, а також речовою (товарною) сутністю. Представник неокласичної школи А. Маршал зазначав, що капітал – це речі, які утворюють передумови виробництва. Він виділяв спожвичий капітал (їжа, одяг, житло), опосередкований капітал (інструменти, машини, сировина) [1,142]. Автори підручника “Економікс“ С. Брю і К. Макконелл визначають “капітал як створені людиною ресурси, використані для виробництва товарів і послуг; товари, які безпосредньо не задовільняють потреби людей” [3,338]. Трактування капіталу Макконеллом та Брю є своєрідним узагальненням усіх вищевикладених визначень капіталу економістів, які є представниками натуралістичної концепції, згідно з якою капітал – це засоби виробництва або товари для продажу.

За статтею “Теорія капіталу: науково-економічний аспект“, автори якої Лисенко та Арлайович, другою концепцією, що трактує капітал є соціально-економічна. Згідно із якою капітал розглядається не як річ, а як відношення, що суперечить натуралістичній концепції. Представники – Клименко Г. А., Нестеренко В. П., відмітили, що капітал – це категорія, яка виражає не стільки технічне або організаційне, скільки соціально-економічне відношення, тобто він може існувати лише за певних соціально-економічних умов.

В основі монетарського підходу трактування капіталу покладений тезис про відсутність зв’язків між капіталом і благами, що є відмінністю її від натуралістичної концепції, для якої капітал – це, насамперед, виготовлені блага, які можна використовувати для подальшого виготовлення майбутніх благ. Монетаристи розглядають капітал в якості фонду цінностей; це “грошовий” капітал, в тому розумінні, що він представляє собою засоби виробництва, які можна виміряти в грошових одиницях. Особливий напрям в даній концепції розвинув Й. Шумпетер. В його розумінні “капітал підприємства – це не сукупність... благ, тому що капітал протистоїть світові благ”. В теорії Шумпетера капітал слугує “фондом”, за рахунок якого підприємець оплачує придбані засоби виробництва. Вчений зазначав, що капітал представляється не просто сумою грошей, але й інших платіжних засобів, які можуть бути використані підприємцем.

На сучасному етапі в розробці теорії капіталу виділяється концепція “людського” та “фізичного капіталу”, з’явилася в 60-ті роки ХХ ст. Дана концепція виникла внаслідок зростання людського фактора в умовах науково-технічної революції. Першими концепцію почали розробляти представники неокласичного напрямку: Г. Беккер, Т. Шульц. Розвиток даної теорії знайшло відображення у роботах: Е. Бородіна, Щетиніна В., Ісаєнко І. Вони зазначали, що у виробництві взаємодіють два фактори - “фізичний” капітал та “людський”. Фізичний капітал – це засоби тривалого використання, використовувані фірмою під час своєї діяльності; засоби виробництва. Саме розуміння фізичного капіталу є спільним між натуралістичною концепцією та концепцією “людського” та “фізичного” капіталів. Та сучасна концепція включає ще й “людський” фактор, який включає вроджені здібності і талант, а також освіта, каліфікація, знання, навички, енергію людини. Саме взаємозв’язок “фізичного” і “людського” капіталів призводить до отримання економічних благ підприємцем.

1.2. Сутність і зміст категорії “капітал”

Капітал – одна із провідних категорій економічної теорії. Автори підручника “Основи економічної теорії” зазначають, що капітал – це категорія історична, вона відбиває конкретний історичний етап розвитку товарного господарства, певні за змістом відносин між товаровиробником, коли просте товариство перетворюється у капіталістичне, тобто таке товарне виробництво, де провідні позиції займає капітал [5, 201].

В сучасній економічній літературі існує велика кількість дефініцій капіталу. Найпоширенішими є:

* капітал – це загальна величина коштів у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, укладених в активи (майно) підприємства, тобто джерела коштів підприємства, що приносить дохід;

* це початкова сума коштів, призначених для здійснення підприємницької діяльності;

* це гроші, велика сума грошей [7,215];

* самозростаюча авансова вартість [16, 256].

На мою думку, найбільш точне визначення терміну “капітал“ дав Мочерний С. В., оскільки він у поясненні сутності капіталу об’єднав всі, вищевикладені дефініції, тобто вчений визначає капітал як сукупність виробничих відносин капіталістичного способу виробництва, при яких засоби праці, певні матеріальні блага, гроші та різні види цінних паперів служать знаряддям експлуатації [6.156].

Багатоаспектність категорії “капітал“ виявляється у різноманітних конкретних формах його існування. У сучасній економічній літературі категорія капіталу аналізується за такими аспектами:

За напрямками інвестування – інтелектуальний, речовий, людський, соціальний За сферами застосування – промисловий, торгівельний, позичковий За способами обороту та перенесення вартості – основний, оборотний За джерелами формування – власний, залучений

Капітал

За значенням у створенні та перерозподілі доходу – реальний, фіктивний

За формою функціонування – індивідуальний, колективний, суспільний

За масштабами функціонування – національний, міжнародний

За роллю у створені додаткової вартості – постійний, змінний

Рис. 1. Багатоефективність форм існування капіталу

Капітал за способом обороту та перенесенням способу вартості поділяється на основний, оборотний. Більшість сучаних вчених до основного капіталу відносять ті засоби виробництва, які використовуються у виробництві тривалий час (промислові будинки, споруди, верстати, транспортні засоби тощо; у сільському господарстві – робоча худоба, багаторічні насадження) і переносять свою вартість на вартість новоствореної продукції в процесі свого значення. Оборотний капітал – це частина продуктивного капіталу, вартість якої входить у створені товари, послуги і повністю повертається підприємцю у грошовій формі після їх реалізації. До складу оборотного капіталу входять: вартості сировини, палива, допоміжних матеріалів, окільки вони повністю споживаються у кожному виробничому циклі і їх вартість повністю переноситься на вартість товарів, послуг [5,201]. Зазначу: те, що А. Сміт у свій час вкладав у поняття “основного“ і “оборотного“ капіталу, і в сучасній економіці залишається актуальним, і істотних корегувань не зазнало. Так за Смітом основний капітал “характеризується тим, що приносить прибуток, не надходячи в обіг або не міняючи власника“, а оборотний - “тим, що приносить прибуток тільки в процесі обігу або міняючи господарів“ [2,193].

За сферами застосування: промисловий, торгівельний, позичковий капітал. В більшості підручників з економіки дані види капіталу тлумачаться так: промисловий каптіал – функціонує у виробничій сфері (незалежно від галузі цієї сфери) одночасно у трьох формах: грошовій, продуктивній, товарній; торгівельний – капітал, що функціонує у сфері товарного обігу, відокремлюється від промислового у тому випадку, коли підприємець спеціалізується виключно на реалізації товарів; позичковий – грошовий капітал, майно, що його надають у позику на умовах повернення і плати у формі процента [5, 2006], [7, 220].

За роллю у створенні додаткової вартості: постійний капітал – частина авансового промислового капіталу, яка вкладається у засоби виробництва і переноситься конкретною працею на новостворений продукт, не збільшуючи його вартості: змінний – частина авансового промислового капіталу, вкладень в найм робочої сили, яка змінює свою вартість у процесі виробництва і є джерелом додаткової вартості. Так трактує постійний і змінний капітал Базилевич [16, 256]. Зазначу, що пояснення К. Маркса постійного і змінного капіталів досить подібні, і до тих, що були зроблені Базилевичем. Тобто розподіл Марксом капіталів на постійний і змінний і пояснення їх є доречним і досі.

За джерелами формування: власний капітал – капітал, вкладений власником фірми, визначений як різниця між сукупними активами фірми та її зобов’язаннями; залучений капітал створюється за рахунок розміщення цінних паперів та отримання банківського кредиту.

За значенням у створенні та перерозподілі доходу: реальний капітал обслуговує насамперед рух промислового капіталу, відіграє визначальну роль у створенні доходу, втілючись у матеріально-речові, грошові, духовні цінності; фіктивний капітал не функціонує безпосередньо у виробничому процесі, уречевлюється у цінні ппери та дає їхнім власникам право на отримання прибутку. Зазначу, що сам по собі фіктивний капітал не створює доходу, а лише сприяє його перерозподілу [16, 256].

Саме така кваліфікація найчастіше зустрічається в сучасній економічній літературі.

У традиційному політекономічному визначенні капітал має такі властивості:

1) обмеженість;

2) здатність до нагромадження;

3) ліквідність;

4) здатність до конвертації (постійної зміни форми);

5) самозростання.

Загальновизнано, що капітал є складною динамічною субстанцією, яка постійно змінює свої форми. В сучасній економічній літературі набули поширення такі категорії:

І. Людський капітал як міра втіленої у людині здатності приносити дохід. Освіта, професійна підготовка, здоров’я, природні здібності і творчість індивіда розглядаються як чинники його продуктивної сили, що сприяє збільшенню обсягів виробництва високоякісної інноваційної продукції, виступають найважливішим джерелом зростання доходу окремої людини й суспільства в цілому. Величина людського капіталу оцінюється потенційним доходм, який він може приносити власнику.

ІІ. Інтелектуальний капітал – нагромадження в процесі інтелектуальної діяльності сукупності знань, досвіду, навичок, здібностей, взаємовідносин, що мають економічну цінність і використовуються з метою отримання доходу. В сучасній екнономічній літературі розрізняють інтелектуальний капітал суспільства, інтелектуальний капітал компанії, інтелектуальний капітал окремого індивіда.

ІІІ. Соціальний капітал – капітал втілений в якості соціальних зв’язків та відносин, заснованих на довірі як концентрації очікувань та зобов’язань, що спонукають суб’єктів господарювання до ефективних дій з метою досягнення спільних цілей.

Західні дослідники визначають соціальний капітал як певну суму ресурсів (фактичних чи віртуальних), які накопичуються в індивідів та груп завдяки наявності мережі більш-менш інституціоналізованих відносин взаємного визнання і довіри.

Отже, згідно з сучасними науковими підходами капітал може набувати не лише уречевлених, але й неуречевлених форм. На думку французького дослідника П. Бурдьє, постіндустріальні перетворення сприяють розвитку таких основних етапів капіталу :

1) інкорпорованого (сукупність відносно стійких, відтворюваних диспозицій і здібностей, якими наділений власник тієї чи іншої форми капіталу);

2) об’єктивного (уречевлених форм капіталу, доступних безпосередньому сприйняттю та передачі у фізичній предметній формі);

3) інституціоналізованого (визнання певного виду капіталу як ресурсу, який має бути неформалізованим або формалізованим у вигляді прав власності, сертифікатів).

Людський, інтелектуальний, соціальний капітал не є відокремленими і незалежнми активами. Вони формуються та розвиваються в органічній єдності, взаємодії та взаємозв’язку, взаємопроникаючи та доповнюючи один одного [16, 256].

2. Іноземні інвестиції у світовій економіці

2.1. Сутність інвестицій. Класифікація інвестицій

Однією з головних форм вивозу капіталу є інвестування капіталу – інвестиції.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. № 1560 – ХІІ “інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект” [19, 105]. Такими цінностями можуть бути грошові кошти, цільові банківські вклади, цінні папери; рухоме й нерухоме майно, прояви користування землею, водою, ресурсами, будівлями, обладнанням та інші цінності. Інвестиціями називають те, що “відкладають” на завтрашній, щоб мати можливість більше споживати в майбутньому. Тобто під інвестиціями розуміють економічні ресурси, які спрямовуються на збільшення реального капіталу товариства, тобто на розширення або модернізацію виробничого апарату [15,7]. Зазначим, що в Господарському кодексі України від 16 січня 2003 р. № 436 – IV вказується, що інвестиціями в сфері господарювання є “довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних цінностей та майнових прав в об’єкти господарської діяльності з метою одержання доходу (прибутку) або досягнення іншого соціального ефекту” [19, 105].

На мою думку інвестиції – це спосіб вкладання грошей, капіталу, який має забезпечити зростання вартості каптіалу чи принести прибуток.

Інвестиції в об’єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. В економічні теорії і на практиці з метою ведення обліку, аналізу і планування інвестиції класифікують за окремими ознаками:

1. За об’єктами вкладення: реальні інвестиції – це довготермінові вкладення у реальні активи, як матеріальні (будівліі, обладнання), так і нематеріальні (ліцензії, патенти, ноу-хау тощо). Основними формами реального інвестування є: придбання цілісних майнових комплексів, нове будівництво, інноваційне інвестування в нематеріальні активи тощо [7, 196]. Фінансові інвестиції – вкладення коштів у різні фінансові інструменти (активи), наприклад, фондові цінні папери, спеціальні банківські вкладення, депозити, паї і т. д.

2. За способом участі в інвестиційному процесі виділяють прямі інвестиції, які характеризуються безпосередньою участю інвестора у виборі об’єктів інвестування і вкладення коштів, вони, як правило, здійснюються у формі кредиту без інвестиційних посередників з метою оволодіння контрольним пакетом акцій компанії; та непрямі інвестиції – під ними розуміють інвестування, опосеродковане третіми особами (інвестиційними або фінансовими посередниками).

3. Залежно від форми власності інвесторів розрізняють державні інвестиції – це вкладення, які здійснюють центральні і місцеві органи влади та управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і залучених коштів, а також інвестицій державних підприємств та закладів за рахунок власних і залучених коштів [15, 10]. Якщо мова йде про відношення між державами, що регулюються міжнародними договорами і до яких застосовуються норми міжнародного права, то тоді під державними інвестиціями розуміють позики, кредити, які одна держава або група держав надає іншій державі. Можлиі також і “діагональні відносини”, коли консорціум (група) приватних банків надає інвестиції державі [19, 105]. Приватні інвестиції – вкладення коштів громадянами, а також підприємствами недержавної форми власності, перш за все колективної [15, 10]. Або ж під приватними розуміють інвестиції, які надають приватні фірми, компанії чи громадяни однієї країни відповідним суб’єктам іншої країни – в ситуації міждержавних відносин [19, 105].

Іноземні інвестиції – вкладення, які здійснюються іноземними грмадянами, юридичними особами та державами [15, 10]. Згідно із Законом України “Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР, іноземні інвестиції – це “цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту” [19, 105]. Спільні інвестиції – вкладення, що здійснюються суб’єктами даної країни та іноземних держав, а також інвестиції підприємств за участю іноземних інвесторів.

4. За періодами інвестування розрізняють короткострокові інвестиції – це вкладення капіталу на період, що не перевищує одного року: довгострокові – вкладення каптіалу на період більше одного року.

5. За регіональною ознакою виділяють інвестиції внутрішні – вкладення коштів в об’єкти інвестування, розташовані в територіальних межах даної країни; зовніші інвестиції – вкладення коштів в об’єкти інвестування, розташовані за межами даної країни. До них належать і купівля різних фінансових інструментів інших країн – акції іноземних компаній, облігації інших держав [15, 10].

Як уже зазначалося, інвестиційна ідяльність може здійснюватися не лише між її суб’єктами, які знаходяться в межах однієї країни, але й між інвестиційними суб’єктами різних країн. Отже, визначення категорії “іноземні інвестиції” є ключовим питанням для законодавця, оскільки таким чином він визначає коло правовідносин, які підпорядковані регулятивному процесу чинного законодавства. Визначаючи ту чи іншу особу іноземним інвестором, держава таким чином визнає його право на пільги та гарантії.

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції в таких формах:

- участь іноземних інвесторів у підприємствах країни;

- створення підприємств,які повністю належать іноземним інвесторам;

- придбання діючих підприємств;

- придбання рухомого та нерухомого майна (земельні ділянки, будинки, обладнання, транспорт тощо) [19. 105].

Залежно від ступеня контролю над зарубіжнми компаніями інвестиції поділяються на прямі та портфельні.

Прямі інвестиції – основна форма експорту приватного капіталу, що забезпечує встановлення ефективного контролю і надає право безпосереднього розпорядження закордонною компанією. Як зазначаєтся у вітчизняній економічній літературі ПІІ існують у тому випадку, коли іноземний власник володіє не менше ніж 25% статутного капіталу акціонерного товариства.

Прямі інвестиції поділяютьна дві групи:

1) трансконтинентальні вкладення, зумовлені кращими умовами ринку, тобто тоді, коли існує можливість поставляти товари з нового виробничого комплексу безпосередньо на ринок даної країни;

2) транснаціональні вкладення – прямі вкладення, часто в іншій країні, з метою мінімізації витрат порівняно з материнською компанією [15, 56].

Портфельні інвестиції – кошти, вкладені в цінні папери довготермінового характеру, які не передбачають отримання швидкого доходу. Здебільшого це інвестиції великих промислових програм, зокрема й за участю держави. Залежно від того, де вкладають капітал (у межах країни чи за кордоном), портфельні інвестиції бувають внутрішніми або зовнішніми (чужоземними) [7,196].

2.2. Розподіл прямих іноземних інвестицій у світовій економіці

Важливими чинниками розвитку світової економіки в умовах глобалізаці стають прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які є складовою міжнародного ринку капіталу. Дане питання є досить актуаьлним у дослідженнях багатьох науковців, економістів, таких як Гайдуцький А. П., Панфілова Т. О., Гостюк М., Носова О.

У своїй статті Гайдуцький зазначив, що особливо швидко прямі іноземні інвестиції зростали у 1980-2000 рр., коли їх темпи в 10 разів перевищували ріст світового виробництва і торгівлі. Так, співвідношення суми залучення ПІІ до світового ВВП зросло з 0,5% до 5%. У 2001-2003 рр. темпи росту ПІІ дещо знизилися, в 2003 р. обсяг залучених ПІІ опустився до рівня 1997 р.; та вже у 2004 р. – збільшився, оскільки, зросли на 2% і досягли рівня 548 млрд. дол. США в порівнянні з 2003 р. [9, 67] .

Зазначимо, що особливість розподілу ПІІ на сучасному етапі полягає в тому, що притік капіталу в розвинені країни Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) і СНД, де спостерігається підвищення темпів залучення ПІІІ, що майже 35 млрд. дол., що на 20% більше, ніж у 2003 р. [10, 52]. Серед основних форм іноземного інвестування в світі переважають інвестиції в акціонерний капітал, інша форма – реінвестиційний (33%) прибуток, третя форма – внутрішньокорпоративні позики (5%).

Для того, щоб привабити іноземного інвестора уряди багатьох країн–реципієнтів вводять в дію нові нормативно-правові документи, в деяких країнах знизилися ставки оподаткування прибутків компанії, підписано значну кількість додаткових двосторонніх інвестиційних договорів та договорів про уникнення подвійного оподаткування, а також інші міжнародні інвестиційні угоди, які сприятимуть підвищенню відкритості економіки країн для іноземних компаній [11, 81].

Як вже зазначалося, найбільш значний притік інвестицій у 2004 р. відбувся в країнах, що розвиваються. Так Гайдуцький у своїй статті пояснює дану ситуацію такими чинниками: загострення конкуренції в більшості галузей змушує країни шукати підвищення їх конкурентноспроможності, активізація трансграничних операцій зі злиття та поглинання; високі ціни на більшість ресурсних товарів слугує додатковим стимулом для розміщення іноземного капіталу в тих країнах, що забезпечені нафтою, газом. Так, такі економісти, як Панфілова, Гостюк, Носов, зазаначають, що в більшості випадків зростання інвестиційних потоків у країни, що розвиваються, пов’язані з фінансуванням нових проектів. На 2004 р. найбільшим реципієнтом капітіалу стали країни Азії та Океанії, даний регіон залучив інвестицій на 148 млрд. дол. США. Такий приріст став найбільшим в історичному вимірі. Регіон Західної Азії отримав найбільший притік ПІІ – 9,9 млрд. дол. США, проти 6,5 млрд. у попередньому році; інвестиції у Південно-Східну Азію зросли на на 48%, на 46% - у Східну азію і на 30% - до Південної Азії. Однак найбільшим реципієнтом залишається Китай - у 2004 р. залучено 61 млрд. дол. США. Необхідно зазначити, що Гайдуцький також підтверджує, що притоку ПІІ сприяють різноманітні зміни: політичні, економічні, на регіональному та національному рівнях. Зокрема, Асоціація держав Південно-Східної Азії і Китай підписали угоду про створення до 2010 р. зони вільної торгівлі, а низка азіатських країн заключили угоди про створення таких зон зі США. В країнах Латинської Америки простежуєтсья тенденція до зростання інвестиційних потоків. У 2004 р. вони досягли 68 млрд. дол., що на 44% більше, ніж у 2003 р., чому сприяло економічне зростання в регіоні, прискорення темпів розвитку світової економіки та підвищення цін на ресурсну продукцію. Найбільшими країнами реципієнтами були Бразилія та Мексика, які отримали ПІІ у розмірі 18 та 17 млрд. дол. США відповідно. Водночас відбулося суттєве зменшення притоку каптіалу в окремих країнах: зокрема в Болівії та Венесуелі, що пов’язано із законодавчою невизначеністю у роботі нафтогазової галузі країн. Також низка країн внесла зміни у власне законодавство і податковий режим для того, щоб збільшити частку держави в прибутках від експлуатації природних ресурсів. Що досить шкодить інвестиційному клімату та привабливості даних країн, що важливо для іноземних інвесторів, як зазначали Панфілова, Носов, Гостюк. Залучення іноземних інвестицій в країни африканського континенту майже не змінилося в порівнянні з 2003 р. і становить 18 млрд. дол. США. Основними реципієнтами іноземного капіталу в Африці є країни, що багаті на природні ресурси – це Ангола, Нігерія, Судан, Екваторіальна Гвінея. В Єгипет надходить майже половина усього капіталу, що інвестується в континент. Найбільша частина вкладів припадає на такі країни-донори як США, Південна Африка, Франція, Нідерланди, Великобританія [9,69]. Гостюк М. зазначав, що обсяг залучення ПІІ в країни Південно-Східної Європи та СНД досягли рівня 35 млрд. дол. США. Автор зазначає, що це був єдиний регіон, якого не торкнулося трирічне зниження (2001-2003 рр.) світових потоків ПІІ і який зберіг високі темпи притоків іноземного капіталу у 2004 р. Але динаміка притоку ПІІ в ці два регіони дещо відрізняється під впливом певних чинників. Залучення інвестицій в ПСЄ почало збільшуватися лише у 2003 р. завдяки, в основному, значним приватизаційним угодам, які дозволили майже потроїти іноземний капітал. Найбільшим реципієнтом ПІІ стали Румунія (5 млрд. дол. США). Болгарія (2,5 мрд. дол. США), Хорватія (1,1 мрд. дол. США) [11,81]. Залучення інвестицій у країни СНД збільшилось з 5 млрд. дол. у 2000 р. до 24 млрд. дол. в 2004 р., причиною цього є високі ціни на нафту та природний газ. Найбільше ПІІ надходить до Російської Федерації (12 млрд. дол. США), Азербайджан (4,8 млрд. дол.), Казахстан (4,3 млрд. дол.) – основні експортери природних ресурсів в цьому регіоні [12, 22]. Як вже зазначалося, залучення іноземного капіталу в розвинені країни світу скоротилися і становлять 380 млрд. дол. США у 2004 р. В порівнянні з 2003 р., як зазначає Панфілова Т. О. у своїй статті, темпи такого зниження були не надто різкими, що свідчить про вирівнювання негативної тенденції і можливе зростання потоків капіталу в майбутньому. Але в США та Великобританію значно зріс притік іноземних інвестицій, в основному, завдяки трансграничним угодам зі злиття та поглинання. Водночас експорт капіталу з розвинених країн збільшився та досяг 637 млрд. дол. проти 577 млрд. дол. США. Залучення іноземних інвестицій в країни ЄС також знизилося до 216 млрд. дол.. США, тобто до найнижчого рівня, який був у 1998 р. Найбільші темпи падіння притоку капіталу відмічено у Німеччині, Данії, Голландії, Швеції. Як зазначає Панфілова, така ситуація пов’язана з “погашенням” значних внутрішньо-корпоративних кредитів та репатріацією прибутку з окремих країн – членів ЄС. Водночас притік капіталу в нові країни - члени ЄС продовжував зростати внаслідок високих темпів їх економічного зростання, наявності кваліфікованої та помірної в оплаті робочої сили, а також більшої визначеності у відношенні нормтивно-правового режиму регулювання ПІІ після вступу до ЄС. Найбільші обсяги ПІІ надійшли в Польщу (6,2 млрд. дол. США), Чеську Республіку (4,5 млрд. дол. США) та Угорщині (4,2 млрд. дол.) [10, 52].

За висновками Гайдучинського зазначимо, що за визначеннями експертів ЮНКТАД, на думку міжнародних експертів і ТНК, тенденція щодо розподілу ПІІ у світовій економіці залишиться, приблизно, на тому ж рівні, хоча можливе незначне зростання. Так, серед країн Азії саме Китай та Індія зможуть залучити найбільшу частку іноземного капіталу в даному регіоні. Щодо країн Латинської Америки, то найбліьш привабливими будуть Бразилія і Мексика. Стосовно країн Південно-Східної Європи та СНД привабливими країнами можуть стати Росія, Польща, Україна.

Не дивлячись на скорочення інвестиційних потоків у 2004 р. в розвинених країнах, перспективи прискорення залучення капіталу в майбутньому залишаються досить позитивними, що підкреслюється прогнозами помірного екномічного зростання та помітного підвищення прибутків корпорацій, як зазначив в своїй статті Гайдуцький А. П. [9,69].

2.3. Портфелі цінних паперів та фондовий ринок

У другій половині ХХ ст. в економіці розвинутих країн відбулися радикальні зміни. Вони були пов’язані з бурхливим нарощуванням інвестицій, зокрема і портфельних. На місці окремих ізольованих регіональних фінансових ринків виникає єдиний міжнародний фондовий ринок. До традиційного набору фінансових інстурментів (іноземна валюта, акції та облігації підприємства, державні облігації) додався постійно зростаючий список нових похідних інструментів – депозитарні розписки, форвардні контракти, ф’югерси на товари, опціони, варакти, сбони, процентні ставки. Як дозволяють реалізувати складніші та тонкіші стратегії управління доходністю й ризиком фінансових угод; як зазначає Довбенко у своїй статті “Сучасна теорія портфельних інвестицій” [14,31].

В сучасній економічній теорії під портфелем цінних паперів розуміється сукупність різного виду цінних паперів, які відповідають прийнятому для інвестора рівню доходності ризику та ліквідності. Як зазаначає Гриньова В. М. “управління портфелем цінних паперів повинно починатися з: оцінки динаміки цін скупки та продажу наявних у портфелі активів і рівня їх коливань; розрахунку рівня прибутковості цінних паперів, що складають портфель: визначення необхідного рівня прибутковості цінних паперів, що дозволяє врахувати рівень ризику вкладення засобів; розрахунку дійсної вартості акцій, що дозволяє з’ясувати доцільність придбання цінних паперів, з’ясування строку скупності акцій» [13, 251]. Відповідно до сучасного підходу до типізації портфелів та реалізації конкретної економічної стратегії підпрємства можлива їх наступна класифікація: Данілов, Івашина, Чумаченко виділяють лише два типи інвестиційного портфеля (ІП) за його метою формувння: портфель доходу – ПІ, сформований за критерієм максимілізації рівня інвестиційного прибутку в поточному періоді незалежно від темпів росту інвестиційного капіталу на тривалу перспективу; портфель росту – ПІ, сформований за критерієм максимілізації рівня інвестиційного капіталу на тривалу перспективу незалежно від рівня прибутку в поточному періоді [15, 176].

Але Гриньова, на відміну від Данілова та інших, крім двох вищезазначених типів ПІ, виділила ще й: портфель ризикового капіталу – складається пераважно з цінних паперів (ЦП) молодих компаній агресивного типу, що вибрали стратегію швидкого розширення на основі універсалізації нової технологівї, випуску нової продукції; збалансовані портфелі – частково складаються з ЦП, що швидко ростуть у курсовій вартості, а частково з високоприбуткових ЦП; спеціалізовані портфелі – об’єднані не за загальним цільовим, а за найлокальнішим критерієм, наприклад: критерії стабільного капіталу та доходу, портфелем іноземних цінних паперів, портфелем короткострокових фондів, портфелем середньо- і дострокових фондів з фіксованим доходом.

В економічній літературі за ступенем ризику портфелі поділяються на агресивні, помірні, консервативні.

Як зазначають більшість економістів, теорія інвестиційного портфеля побудована на основі статистичного підходу, тобто про прибуток і ризик можна говорити тільки в середньому, за результатами діяльності протягом тривалого часу.

Так, щоб сформуватись, сучасна інвеситційна теорія пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Так Гриньова В. М. в підручнику за її редагуванням зазначає, що перший етап відноситься до 20-30 – х років ХХ сторіччя, збігається із зародженням теорії фінансів як науки і представлений основними роботами І. Фішера з теорії процентної ставки та Вільямса, який запропонував теоретичний підхід до оцінки капітальних вкладень. В цей час усвідомлювалася присутність і важливість визначеності факторів невизначеності і ризику. Однак початок сучасної теорії ймовірності пов’язують з появою у 1952 році статті Г. Марковіца “Вибір портфеля”, у якій вперше була запропонована математична модель формування оптимального портфеля цінних паперів і приведені методи побудови таких портфелів. Його основною заслугою є запропонована ним у цій статті теоретико-імовірнісна формалізація понять “доходність” і “ризик”. У його моделі для вирахування співвідношення між ризиком інвестицій та їх очікуваною дохідністю використовується розподіл імовірностей [13,25] . Як зазначає Довбенко М. у своїй сатті, саме Марковіц “вперше привернув увагу до загальноприйнятої практики диверсифікації портфеля і точно показав, як інвестори можуть зменшити стандартне відхилення його доходності, вибираючи акції, ціни на які змінюються по-різному” [14, 81]. Сьогодні вважається, що його модеь доцільно використовувати на першому етапі формування портфеля активів при розподілі капіталу, який інвестується за різними типами активів. У 1963 р. учнем Марковіца Шарпом В. була запропоновна однофакторна модель ринку капіталу, у якій вперше з’явилися знамениті “альфа“ - і “бета“ характеристики акцій. Шарп запропонував спрощений метод вибору оптимального портфеля. Модель Шарпа використовується “на другому етапі формування портфеля активів, коли капітал, що інвестується у визначений сегмент ринку активів, розподіляється між окремими конкретними активами, які складають обраний сегмент“. Наприкінці 50-х початку 60-х років з’явилися праці Дж. Тобіна. Але на відміну від підходу Марковіца, який лежить в руслі мікроекономічного аналізу й акцентує увагу на поводженні окремого інвестора, що формує оптимальний портфель на основі оцінки прибутковості і ризику активів, що включаються в нього, підхід Тобіна макроекномічний, бо об’єктом вивчення стає розподіл сукупного капіталу в економіці у формі цінних паперів і у формі готівки. З середини 60-х років закінчується перший етап розвитку сучасної теорії інвестицій і починається наступний, пов’язаний з моделлю оцінки капітальних активів (САРМ)“. Розвиток даного етапу пов’язаний із працями Шарпа, Літнера, Моссіна. Значна частина їхніх праць була присвячена одній проблемі: “визначити ціни на ринку акцій, якщо всі інвестори, володіючи однаковою інформацією, однаково оцінять прибутковість і ризик окремих акцій і будуть формувати оптимальні в контексті теорії Марковіца портфелі, виходячи з індивідуальної схильності до ризику“, що вказується Гриньовою [13,251]. Данілов у своїй статті вказує, що “основним результатом САРМ стало встановлення співвідношення між доходністю та ризиком активів для рівноважного ринку. Важливим є той факт, що при виборі оптимального портфеля інвестор повинен враховувати весь ризик, пов’язаний з активами (ризик за Марковіцем), а не тільки його частину, названу “систематичний“, “несистематичний,“ ризик ліквідується вибором відповідного портфеля“ [14, 81].

І Гриньова В. М. і Довбенко М. у своїх працях вказують, що наприкінці 70-х р. ця теорія зазанала критики в роботах Р. Ролла, бо САРМ не допускає емпіричної перевірки. Приблизно в той же час С. Россом було запропонована альтернативна модель оцінки капітальних активів, що одержала назву “арбітражної моделі“ (АРМ). Вона будується на основі того, що співвідношення між очікуваною прибутковістю і ризиком повинно бути таким, що жоден індивідуальний інвестор не міг одержати необмежений дохід від чисто арбітражної угоди. В цілому з 80-х рр. інвестиційна теорія, що синтезує портфельну теорію Марковіца-Торбіна, САРМ, набуває широкого застосування [13, 251; 14, 81].

Незважаючи на тип портфеля цінних паперів ними необхідно управляти, існує два основних підходи: перший - оснований на методах фінансового управління і припускає створення збалансованого портфеля з врахувнням міжгалузевої диверсифікованості, при цьому інвестиції робляться в добре зарекомендовані, успішні компанії; другий підхід – сучасний, припускає успіх інвестицій, в основному залежить від правильного розподілу засобів за типами активів, також ризик інвестицій у визначений тип цінних паперів визначається імовірністю відхилення прибутку від очікуваного значення, також в другому підході враховується, що загальна прибутковість і ризик інвестиційного портфеля можуть мінятися шляхом варіювання його структури, а всі оцінки носять ймовірний характер. Описані підходи управління портфелем цінних паперів інвестора були описані Гриньовою в підручнику за її редагуванням “Інвестування“ [13, 251].

Сьогодні серйозний вплив на економіку країн справляє фінансовий ринок та цінні папери.

На сьогодні загальну структуру світових фінансових ринків майже на 80% формує ринок США, Європи, Великобританії, Японії та Китаю. Упродовж останніх років зростає роль США та Європи, скорочується частка Японії й Південно-Східної Азії і стрімко розвивається, такими можна вважати Індію та країни Центральної та Східної Європи, міжнародні активи яких перевищують один трильйон доларів США.

Основними інструменами міжнародного фінансового ринку сьогодні є акції, облігації, депозити. Протягом останніх років найдинамічніше розвивався ринок акцій та корпоративних облігацій. Так частка корпоративних облігацій зросла з 11,7% у 1993 р. до 26,5% у 2004 р., державних облігацій знизилась з 28,3% до 17,8%, а депозитів скоротилася з 31,1% до 27,9%, тобто відбувається зростання частки боргових і пайових цінних паперів. Депозити і державні цінні папери є досить перспективною складовою майже для всіх сегментів міжнародного фондового ринку, оскільки найчастіше пов’язані з національними фондовими ринками [23,24].

Слід зазаначити, що країни СНД мають також фондовий ринок та ринок облігацій як його складової. Приблизно на одній стадії розвитку перебувають ринки облігацій Азербайджану, Вірменії, Грузії, Таджикистану, Білорусії. У цих країнах ринок облігацій малорозвинений. Його обсяг становить 17,2 млн. дол. і представлений ринком державних (15 млн. дол.) і корпоративних облігацій (2,2 млн. дол.). У Молдовії основну частку в структурі ринку облігацій посідає внутрішінй ринок державних облігацій, який є досить розвиненим. Його обсяг – 98 млн. дол. США. У Казахстані один із найрозвиненіших ринків облігацій серед країн СНД. Його загальний обсяг становить 5,969,9 млн. дол. Він представлений як внутрішнім (3,724,9 млн. дол.), так і зовнішнім (2,245 млн. дол.) ринками, які порівняно з Росією і Україною збалансовані: 60% - внутрішній і на 40% зовнішіній ринки. На внутрішньому ринку перебувають в обігу державні (2 604,4 млн. дол.), муніципальні (73 млн. дол.), корпоративні (1047,9 млн. дол.) облігації. Ринок облігацій Росії – найрозвиненіший серед країн СНД. Його обсяг – 74,912,4 млн. дол. Більшчу частку становить зовнішній ринок – 75% (55,983 млн. дол.) і внутрішній обсяг – 18,929,4 млн. дол. Ринок облігацій відсутній лише в Туркменістані, де економіка не є ринковою, серед країн СНД. Україна входить до трійки держав, серед країн СНФ з найрозвиненішим фондовим ринком та ринком облігацій зокрема.

3. Іноземний капітал в Україні

3.1. Державна політика щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України

Пожвавлення економічних процесів в Україні в значній мірі залежить від ефективності державної інвестиційної політики, наявності сприятливого інвестиційного клімату. Для України іноземні інвестиції мають велике значення, тому пожвавлення інвестиційної діяльності в країні передбачає залучення фінансових ресурсів, нових технологій і передового досвіду розвинених країн, які пропонують для перебудови економіки залучення на взаємовигідних умовах ПІІ з метою розв’язання завдань структурної трансформації, розвитку імпортозамінних виробництв і послідовного нарощування експортного потенціалу. Розвиток інвестиційної політики, проблеми привабливості України на міжнародній арені та напрямів залучення іноземних інвестицій висвітлені в роботах вітчизняних та закордонних учених, як Федоренко В. Г., Проценко П. О., Солдатенко В. В., Степанов Д. В., Мойсюк О. М., Корецького М. та інші.

Сьогодні від ефективності інвестиційної політики держави залежить стан виробництва, становище та рівень технічого оснащення основних фондів підприємств народного господарства, можливості структурної перебудови економіки, рішення соціальних та економічних проблем. Інвестиції являються основою для розвитку підприємств, окремих галузей та економіки в цілому [17,25]. Інвестиції потрібні підприємствам і організаціям для переходу до нормальної господарської діяльності, для переозброєння виробництва, підвищення якості продукції. Особливої значущості ці процеси набувають на макроекономічному рівні, де держава повинна регулювати створення в країні сприятливого інвестиційного клімату – це сукупність політичних, правових, економічних, соціальних умов, що забезпечують та сприяють інвестиційній діяльності вітчизняних та закордонних інвесторів, сприятливий інвестиційний клімат в Україні має забезпечити захист інвестора від інвестиційних ризиків; формування і розвиток фондового ринку, сприяти спрямуванню інвестицій у пріоритетні виробництва. Глибокі зміни в господарському механізмі України, зумовлені переходом до ринкової економіки, потребують підвищеної уваги до вирішення питань інвестиційної діяльності [18, 40].

Абрамович Г. В. у своїй статті зазначає, що до чинників, які реально можуть вплинути на активізацію залучення іноземних інвестицій в економіку України, відносяться:

- підвищення рівня розвитку продуктивних сил та поліпшення стану ринку інвестицій;

- стабілізація законодавчої бази;

- інтеграція політичної волі усіх гілок влади;

- нормалізація стану фінансово-кредитної системи;

- підвищення пріоритетності статусу іноземного інвестора;

- підвищення інвестиційної активності населення.

Іноземний капітал, який органічно з’єднується з національними зусиллями та ресурсами, генерує за принципом ланцюгової реакції високий інтегральний ефект на основі застосування більш прогресивних засобів праці, збільшення кваліфікації робітників та покращення використання наявних виробничих ресурсів.

Сучасні умови економічного розвитку вимгають проведення активної політики по залученню ПІІ. В Україні створена законодавча база в сфері регулювання інвестиціної діяльності, яка поступово вдосконалюється з метою досягнення більшого притоку іноземних інвестицій та підвищення ефективності їх використання. Прийнятим 19 березня 1996 р. Законом України “Про режим іноземного інвестування” для іноземного інвестора в Україні встановлені рівні умови діяльності з вітчизняним інвестором. Вказаним законом іноземним інвесторам даються державні гарантії захисту їх капіталовкладень. Позитивно впливає на залучення іноземних інвестицій співробітництво та допомога України з боку Міжнародного валютного фонду та інших міжнародних організацій. Для пошуку фінансових ресурсів та реалізації інвестиційних проектів створена Українська державна кредитно-інвестиційна компанія. Значну роль у процесі іноземного інвестування в Україні відіграють іноземні банки, які кредитують в основному імпортні операції клієнтів і виробничу діяльність деяких підприємств з іноземними інвестиціями. Важливими правовими документами, які регулюють взаємовідносини між суб’єктами інвестиційної діяльності, являються міждержавні угоди “Про сприяння та взаємний захист інвестицій” [17, 25]. В умовах економічної та політичної криз, які переживає Україна, внутрішні інвестиційні можливості значно зменшились. У зв’язку з цим великі надії покладаються на надходження зовнішніх інвестицій, але цей процес поки що гальмується рядом проблем, подолати які можливо шляхом покращення інвестиційного клімату нашої держави.

3.2. Інвестиції на території України

Економічний розвиток будь-якої країни значною мірою обумовлений рівнем інвестиційної діяльності. Тому залучення прямого іноземного капіталу в народногосподарський комплекс України й акумулювання його з вітчизняним дало б змогу вирішити низку інвестиційних проблем та, відповідно, вийти з економічної кризи.

Слід зазначити, що проблема іноземного інвестування широко дискутується в наукових працях провідних учених України та світу. Серед вітчизняних заслуговують на увагу дослідження Гаврилюка О. В., Герасимчука М. С., Макогона Ю. В., Пересади А. А. Проблемам функціонування ПІІ присвячені праці зарубіжних учених У. Чарпа, Р. Хотла, Д. Бейлі, Л. Гітмана, М. Джанка та ніших дослідників, як зазначила у своїй статті Войцеховська В. В.

Тому іноземні інвестиції виступають важливою умовою здійснення стурктурної перебудови національної економіки, забезпечення технічного прогресу, збільшення показників господарської діяльності підприємства. ПІІ мають велке значення для економіки країни, тому що вони забезпечують ефективну інтеграцію національної економіки в світову завдяки виробничій і науково-технічній кооперацій., є джерелом капіталовкладень у формі сучасних засобів виробництва, збільшують продуктивність праці, залучення вітчизняних підприємств до використання передового досвіду, сприяють розширенню інновацій, підвищують добробут населення країни [20, 61].

Безперечним є те, що інвестиційний простір України на сьогодні є конкурентним середовищем як з позиції конкуренції інвесторів за кращі інвест-проекти галузі на території для потенційного прямого інвестування, так і з позицій конкуренції певних підприємств, галузей та регіонів за потоки ПІІ. На противагу до конкуренції інвесторів за території, конкуренція території (галузей, підприємств, проектів) за потоки ПІІ в Україні є набагато сильнішою. Оскільки на сьогодні інвестиційний простір країни - так би мовити, ринок перебуває ще на стадії розвитку, то очевидною є поява певного роду “монополістів”, які у створеному інвестиційному кліматі змогли залучити до себе більші шматки “інвест-пирога” [21,28].

У процесі надходження ПІІ в Україну виділяють 3 етапи. Перший з них охоплює період з 1992 р. по 1994 р. і характеризується низьким значенням іноземних інвестицій. У 1994 р. інвестування не перевищуваол 10 дол. США на одну особу населення. Другий етап тривав до початку ХХІ ст. і відрізнявся динамічним зростанням зацікавленості іноземних інвесторів. За 1994-2000 рр. Обсяг ПІІ зріс у 6,8 разів й досягнув 78 дол. США на одного мешканця України. За 2001-2004 рр. Обсяг ПІІ зріс на 5,1 млрд. дол. США порівняно з 1994-2000 рр., або у 25 разів. Станом на 1 січня 2005 р. на одну особу населення вже припадало 177 дол. США, що в 19,5 разів перевищило рівень 1994 [19, 105].

Оскільки інвестиційний простір України є неоднорідним, то є доцільним зазначити частку надходжень ПІІ у регіони України. Так Харламова Г. О. у своїй статті на основі даних Держкомстату з надходжень ПІІ провела розрахунки частки регіону у надходженні в Україну (таб. 2)

Таблиця 2. Частки надходжень ПІІ у регіони України у 1995-2005 рр., %

Область	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005
АР Крим	1,74	1,76	6,44	6,46	4,58	4,04	3,77	3,58	3,56	3,37	3,96
Вінницька	0,08	0,60	0,46	0,61	0,44	0,39	0,57	0,60	0,87	0,97	0,79
Волинська	0,46	0,36	0,73	1,10	1,50	1,30	1,26	1,07	0,98	1,30	1,17
Дніпропет- ровська	8,98	7,14	8,23	7,45	6,15	5,42	5,68	6,47	7,83	8,99	9,32
Донецька	12,55	8,85	6,02	5,42	5,91	7,90	7,92	7,35	7,11	6,52	5,91
Житомирська	0,66	0,45	2,23	1,84	1,14	0,85	0,72	0,84	1,06	1,16	0,99
Закарпатська	2,90	2,01	2,31	2,26	2,31	2,25	2,38	2,37	2,33	2,73	2,92
Запорізька	1,74	1,59	1,08	2,42	8,15	6,54	5,94	6,74	6,70	6,64	5,86
Івано-Франківська	2,54	2,01	1,30	1,20	1,23	1,12	1,03	1,02	1,28	1,44	1,45
Київська	2,96	3,61	8,40	9,87	9,25	8,15	8,84	9,08	7,73	7,12	6,12
Кіровоградська	0,95	0,76	0,61	0,62	0,55	0,51	0,50	0,79	0,69	0,88	1,28
Луганська	3,95	2,53	1,72	1,35	1,00	0,86	0,81	0,86	0,94	0,87	1,78
Львівська	5,56	4,86	3,80	3,53	2,94	3,45	3,87	3,51	4,02	4,58	4,19
Миколаївська	0,48	0,70	1,79	1,49	1,12	1,11	1,17	1,33	1,18	1,13	0,91
Одеська	12,23	8,62	7,54	6,12	6,50	5,59	5,24	5,17	5,32	5,43	6,07
Полтавська	2,17	1,52	1,47	1,79	3,05	6,34	4,67	3,28	2,79	2,65	2,46
Рівненська	0,50	0,38	1,31	1,54	1,81	1,41	1,18	1,05	0,93	0,81	0,86
Сумська	0,91	1,88	0,92	0,63	0,71	0,95	1,14	2,78	2,34	2,12	1,58
Тернопільська	1,80	1,01	0,74	1,00	0,65	0,53	0,55	0,50	0,49	0,43	0,45
Харківська	0,56	0,91	1,35	2,01	1,83	2,28	3,12	3,30	3,01	4,02	4,61
Херсонська	0,08	0,23	0,46	0,59	0,57	0,79	0,91	0,99	1,01	0,97	0,87
Хмельницька	0,95	0,78	0,60	0,55	0,44	0,42	0,40	0,47	0,52	0,70	0,80
Черкаська	4,65	3,14	7,13	6,49	4,30	3,16	2,70	1,20	1,52	1,46	1,47
Чернівецька	0,70	0,47	0,40	0,45	0,37	0,25	0,23	0,28	0,30	0,31	0,29
Чернігівська	1,70	1,35	1,55	1,55	1,51	1,43	1,33	1,18	1,12	1,14	1,13
м. Київ	24,96	40,80	30,38	29,95	30,74	31,79	33,24	33,84	34,05	31,98	32,13

Результати аналізу неоднорідності розподілу ПІІ по регіонах України дозволяють зробити висновок про достатньо високу та монотонно зростаючу концентрацію їх в м. Києві, Дніпропетровській, Київській, Одеській, Донецькій та Запорізькій областях.

Стрибок у диспропорціях інвестиційного простору припав на період 1995-1996 рр., коли економіка України перебувла на початку ринкового реформування та трансформації. Це пояснюється тим, що у дореформенний період регіональні розбіжності певною мірою згладжувались централізованою політикою вирівнювання індустріального розвитку регіонів і відсутністю реального інвестиціного процесу в країні. З 1997 р. відзначається відносна стабільність у тенденціях неоднорідної концентрації прямих інвестиційних надходжень у регіони України [21,28]. Незважаючи на зростання інвестиційних надходжень до країни у світовому потоці ПІІ на українську економіку припадає близько 1%. Незначний потік ПІІ можна пояснити тим, що серед європейських постсоціалістичних країн Україна сприймається як країна з найбільшим ризиком. За оцінкою Європейського центру досліджень підприємницький ризик інвестицій вУкраїну склав 80%.

За обсягом ПІІ на одну особу населення Україна суттєво відстає від країн Центральної Європи, Прибалтики, де цей показник перевищує позначку 1,5-2,5 тис. дол. США. Серед 25 держав Центральної Європи та СНД Україна за середнім обсягом на душу населення таких інвестицій посідає одне з останніх місць (22 місце). Навіть найбільший реципієнт ПІІ – м. Київ, де надходження перевищують 1000 дол. США на одного мешканця, не досягає рівня середніх показників західних сусідів України [19, 105].

Неоднорідність інвестиціного простору України не лише спостергіається за територіальною ознакою, а й за галузями економіки країни. Харламова Г. О. також у своїй статті за даними Держкомстату про надходження ПІІ за галузями економіки визначила частки надходжень у галузі економіки України (таб. 3)

Таблиця 3. Частка надходжень ПІІ у галузі економіки України, %

Область	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005
Промисловість	52,57	42,35	50,53	49,81	52,78	52,55	53,24	53,64	51,56	49,79	44,24
С/г	1,76	2,06	2,37	2,71	2,10	1,97	1,83	1,84	1,98	2,69	2,55
Лісове господарство	0,04	0,04	0,09	0,12	0,17	0,17	0,07	0,07	0,08	0,09	0,09
Транспорт та зв’язок	4,84	3,90	5,39	4,69	5,64	5,25	6,33	6,78	7,24	7,88	7,54
Будівництво	3,99	2,87	4,12	3,94	3,97	3,66	2,57	2,56	3,14	2,94	2,96
Операції з нерухомим майном	0,60	0,37	0,31	0,37	0,32	0,34	3,93	3,90	4,38	5,23	7,05
Охорона здоров’я, фізична культура та соціальне забезпечення	0,70	0,85	6,04	5,55	3,96	3,54	3,00	2,57	2,20	1,94	1,86
Освіта	0,19	0,12	0,08	0,07	0,05	0,04	0,06	0,07	0,06	0,05	0,04
Фінансова діяльність	2,59	7,38	8,04	8,43	7,00	6,56	8,08	7,80	7,69	7,37	8,23
Інші	32,72	40,06	23,03	24,32	24,00	25,92	20,90	20,77	21,65	22,02	25,45

Як видно з таблиці 2 наявна чітка “монополія” на надходження ПІІ у промисловість України на противагу іншим шалузям економіки, і ця тенденція прослідковується на всьому часовому проміжку. Це пояснюється такими причинами:

* промисловість України має сильну позицію на інвестиційному ринку галузей економіки України і високу результативність для інвесторів у порівнянні з іншими галузями;

* тенденція до концентрації у промивлості ПІІ визначається джерелом цих надходжень (ПІІ йдуть з промислово розвинених країн) [21, 28].

Основна частина зарубіжних інвестицій до цього часу спрямовується в ті сфери, які не є визначальними для вітчизняного господартсва. За даними на 1 січня 2005 р. найбільшим іноземним інвестором для України є США, проте американські корпорації вклали в машинобудівну галузь всього 2,7% від загальної суми своїх інвестицій, тоді як в оптову торгівлю та посередництво в торгівлі – 15,9%, в харчову промисловість – 14,1%. Вкладення британських фірм у ці галузі дорівнюють 29,4% і 11,4%. Один із основних іноземних інвесторів (Нідерланди) майже весь ввезений капітал спрямував до оптової торгівлі та харчової промисловості України. Російські інвестиції у металургію та машинобудування становлять усього 4,4% і 2,1% від загальної суми надходжень капіталу з Російської Федерації.

В Україні сировинні та паливно-енергетичні галузі промисловості концентрують майже половину обсягу інвестицій в основний капітал, інша половтна припадає на обробні галузі. Найбільш адекватна галузева форма відтворення інвестиційного потенціалу економіки – машинобудування. Необхідність його вибору як бази економічного зростання зумовлено проблемою зношеності основних засобів, а також потребою перебудови індустріального комплексу України. Відтепер на зміну паливній, металургійній промисловості, важкому машинобудуванню приходить електроніка, інформатика, біотехнологія. Вони не тільки розвиваються самі, але дають імпульс для розвитку своїм суміжникам [19,105].

Порівнюючи результати таблиць 1 і 2 видно, що неоднорідність галузевого інвестування більша, ніж регіонального, і має чітку монотонно-спадаючу тенденцію.

Поступове повільне зростання рівномірності у розподілі ПІІ в галузях економіки України частково пояснюється, з одного боку, нарощенням потенціалу та, відповідно, інвестиційної привабливості інших галузей економіки, з іншого – приходом на інвестиційний ринок України все більшого числа інвесторів, які шукають “прогалини” в інвестиційному просторі країни, і не хочуть чи не мають можливості йти у промисловість або через велику конкуренцію в цій галузі, або через мізерні розміри потенцінйих інвест-проектів [21, 28].

Отже, як свідчать вищенаведені дані, зарубіжні капіталовкладення в Україні спрямовані не на підтримку національного виробника, а на захоплення внутрішнього ринку товарів і послуг.

Відбувається також “захоплення” вітчизняного ринку банківських послуг іноземним капіталом. Питома вага сплаченого статутного капіталу банків з іноземним капіталом у сукупному капіталі чинних банків виросла з 13,2% до 22,4%. Найбільші частки в загальній сумі іноземного банківського капіталу, що працює в Україні, належать інвесторам з Австрії (21,2%), Росії (18,4%) Польщі (8,8%), Нідерландів (8,3%). В умовах існування в Україні заборони на відкиття філій іноземних банків основним методом проникнення іноземного капіталу у вітчизняний банківський сектор є купівля акцій (10, 20%). Ціновий тендер на акції українських банків дещо завищений, що пояснюється тією обставиною, що практично всі перспективні ринки банківських послуг у країнах Центральної та Східної Європи поділені, найпривабливішими для інвесторів залишилися банки України. Однак іноземні інвестори, що приходять в Українській банківський ринок, не зацікавлені підвищувати його капіталізацію, а нарощують активні операції на наявній капітальні базі [22, 79].

Отож, на мою думку, використання іноземних інвестицій сприяє забезпеченню потреб національної економіки в необхідній сировині й продукції, а головне – стимулює розвиток еономічно ефективних і конкурентноспроможних експортерів, що надає можливість Україні потрапити в всистему міжнародного розподілу праці і капіталу.

Висновки

Важливою формою міжнародних економічних відносин є переміщення капіталу між країнами, тобто його вивіз. Це процес вилучення частини капіталу з національного обороту даної країни і застосування його у економічній діяльності інших країн. Як форма світогосподарських зв’язків вивіз капіталу сформувався на початку ХХ століття. У світовій практиці найпоширенішою формою міжнародного руху капіталів є іноземін інівестиції – переміщення капіталу за межі країни, що має на меті встановити контроль і взяти участь в управлінні об’єктом у країні, що приймає капітал.

В умовах глобальної світововї інтеграції економічний розвиток будь-якої країни значною мірою обумовлений рівнем інвестиційної діяльності, особливе місце займає процес прямого іноземного інвестування. За умови ефективного використання ПІІ уряди багатьох країн змогли стабілізувати свої макроекономічні та мікроекономічні показники, забезпечити вітчизняних підприємців новітніми технологіями та сучасними методами управління, підвищити конкурентноспроможність вітчизняних товарів на внутрішньому та зовнішньому ринках., вирішити соціально-політичні питання [20, 61].

Так, з вищевикладеного матеріалу можна зробити висновок, що в структурі розподілу ПІІ між основними групами країн спостерігаються суттєві зміни. По-перше, загальні темпи іноземного капіталу знову прискорюються. По-друге, новим потужним регіоном залучення іноземного капіталу стоять країни Азії, а саме Китай та Індія. Основними мотивами руху капіталів в ці країни є низька собівртість виготовленої продукції та масштабний ринок збуту товарів і послуг. Водночас в більшість розвинених країн інвестиційний капітал надходить в заначно меншій кількості, а в окремих країнах вже сьогодні спостерігаєтсья чистий відтік інвестицій (Данія, Швеція, Німеччина). При цьому інвестиційнна привабливість колишніх країн ЦЕЄ – нових членів ЄС залишається на високому рівні завдяки значній ємності ринку, помірній вартості робочої сили та територіальній близькості до ЄС-15. Окремий інтерес становлять країни СНД, економічні умови яких дозволяють оптимістично оцінювати темпи розвитку інвестиційних процесів у регіоні [9, 70].

Для України також іноземні інвестиції мають велике значення. Адже проблема інвеситціного забезпечення є однією з найбільш складних для України і тому її вирішення в умовах дефіциту власних фінансових ресурсів неможливе без їх залучення. У світовому потоці ПІІ на українську економіку припадає лише близько 1%. Навіть цей незначний потік інвестицій розподіляється нерівномірно як між регіонами, так і між галузями економіки України. Так, позитивні інвестиційні ефекти та вплив проявляються більшою мірою лише у тих регіонах та галузях економіки, які є безперечними лідерами по розвитку та економічному потенціалу й на внутрішньому ринку. А регіони й галузі, які найбьлше потерпають від недостачі ПІІ, залишаються на інвестиційній перифирії у структурі розподілу інвестицій на терені країни, що призводить до посилення диспропорцій у економічному розвитку регоінів та галузей країни. У зв’язку з наявною ситуацією, урядові заходи із посилення інвестиційних надходжень в економіку України повинні активно орієнтуватись на найактивніше приваблення інвесторів у периферійні регіони та галузі економіки задля підвищення середнього рівня розвитку економіки та рівня життя населення країни [21, 33].

В сучасних умовах фондовий ринок і цінні папери досить активно розпочали впливати на економіку країн. Основими інструментами міжнародного фондового ринку сьогодні є акції, облігації, депозити. Протягом останніх років найдинамічніше розвивався ринок акцій та копоративних облігацій. За даних умову у світовій економіці відбувається тенденція зростання частки боргових і пайових цінних паперів. Та в структурі використання міжнародного капіталу більше ніж у тричі зросла частка портфельних інвестицій – з 12% у 1983 р. до 41% у 2005 р. На сьогодні загальну структуру світових фінансових ринків майже на 80% формує ринок США, Великобританії, Європи, Японії, Китаю. За даної економічної ситуації фондовий ринок існує у всіх країнах СНД, ринок облігацій відсутній лише в Туркменістані, де економіка не є ринковою. Ринки облігацій Росії, України, Казахстану – найрозвинутіші серед країн СНД [23, 22].

Залучення і використання іноземного капіталу в економіку країн стає найважливішим чинником реконстуркції, відновлення та створення нових виробництв і підриємств. Приплив іноземних інвестицій є одним із головних чинників прискорення розвитку не лише економіки якоїсь однієї взятої країни, але й прискорення розвитку світової економуки вцілому.

Література

1. Теорія капітала: науково-економічний аспект / Лисенко А. І., Арлачтов Д. В. // Актуальні проблеми економіки. – 2006. - № 7.

2. Історія економічних учень: Підручник: У 2ч. – ч. 1 / За ред. Базилевич В. Д. – 2-ге вид., випр. – К.: Знання, 2003.

3. Економіка: Принципи, проблеми та політика / Макконнелл К. Р., Брю С. Л. – В 2 т.: Пер. з англ. 11-го вид. Т.2 – М.: Республіка, 1992.

4. Історія економічних вчень: Навч. посібник / Лісовицький В. М. – Київ: «Центр навчальної літератури».

5. Основи економічниї теорії / За ред. Предборського В. А. – Київ. – Кондор, 2002.

6. Економічний словник-довідник / За ред. док. економ. наук., проф. С. В. Мочерного. – Київ: Феміна, 1995 р.

7. Інвестиційний словник: Навч. посібник. / Загородній А. Г., Вознюк Г. Л., Партин Г. О. – Львів: Видавництво «Бескид Біт», 2005.

8. Модернізація основниго капіталу / Чинипко А. С. // Економіка і прогнозування. – Київ. – 2006 - №1.

9. Сучасні особливості міжкраїновго розподілу прямих іноземних інвестицій у світовій економіці / Гайдукевич А. П. // Економіка та держава. – 2006. – №2.

10. Сучасні тенденції розвитку світової економіки та рух капіталу / Понорілова Т. О. // Актуальні проблеми економіки. – 2003.-№2.

11. Зарубіжні інвестиції та економічні інтереси іноземних інвесторів / Гостюк М. // Економіка України: політико-економічний.-Київ.-2005-№8.

12. Іноземний капітал у перехідній економіці країн СНД / Носова О. // Економіка України: політико-економічний.-Київ.-2005-№10.

13. Інвестування: навчальний посібник / Гриньова В. М., Коюда В. О., Лепейко Т. І., Коюда О. П. – 2-е вид., допрац. і доп. – Х.: ВД «ІНЖЕК».

14. Сучасна теорія порторельних інвестицій / Довбенко М. // Економіка України: політико-економічний. – 2006.-№6.

15. Інвестування: Навч. посібник / Данілов О. Д., Івашина Г. М., Чумаченко О. Г. – К.: «Видавничий дім «Комп’ютерпрес»».

16. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В. Д. Базилевич. – 6-те вид., непероб. І доп. – К.: Знання – Прес, 2007.

17. Напрями активізації державної політики щодо застосування іноземних інвестицій в економіку України / Абрамович І. В. // Економіка та держава.-2006.-№9.

18. Основи інвестиційно-іноваційної діяльності / Федоренко В. Г. // Економіка та держава. – 2004.-№9.

19. Роль іноземних інвестицій в інтенсифікації розвитку вітчизнаного виробництва / Товстиженко О. В. // Актуальні проблеми економіки. – 2007.-№1.

20. Іноземне інвестування в умовах інтеграції України у світову економіку / Вайцехович В. В. // Актуальні проблеми економіки.-2006.-№8.

21. Неоднорідність інвестиційного простору України / Харламова Г. О. // Актуальні проблеми економіки. – 2006.-№2.

22. Іноземний капітал у банківському секторі України: проблеми і наслідки / Шолудько Н. М. // Фінанси України. – 2006. - №7.

23. Проблеми розвитку сучасного міжнародного фінансового ринку / Лютий Ю., Міщенко В. І. // Фінанси України.-2006.-№3.

Скачать архив с текстом документа