Характеристика правового статусу особи

СОДЕРЖАНИЕ: Юридична конструкція правового статусу особи. Негативні та позитивні риси гарантій прав, свобод і обов’язків людини і громадянина в демократичній державі. Права особи у структурі правового статусу. Правове становище особи в Україні, її законні інтереси.

Зміст

Вступ

1. Загальнотеоретичні питання правового статусу особи в Україні

1.1 Правовий статус: поняття та структура

1.2 Правовий статус особи та правовий статус громадянина

2.Система гарантій прав, свобод і обовязків людини і громадянина в демократичній державі

2.1 Права людини: поняття та класифікація

2.2 Поняття юридичного обовязку. Гарантії прав і свобод людини та громадянина

3. Правовий захист. Особливості правового захисту людини в Україні, відносно її правового стану

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

В сучасній Україні як державі пострадянській, посттоталітарній наслідком зламу адміністративно-командної системи колишнього СРСР, розбудови ринкових відносин, започаткованих реформ в усіх сферах суспільного і державного життя є не тільки руйнування старих економічних структур, але й втрата звичних, хоч й часто ілюзорних духовних орієнтирів – справедливості, рівності, моральності. Втрата загальновизнаних цінностей, як відомо дезорганізує суспільство, веде до його поляризації, розколу.

Такий “стан речей”, загалом уся низка соціально-економічних, політичних та інших проблем, що притаманні сучасній Україні, потребують теоретичних розробок, котрі можуть сприяти її подальшому прогресивному розвитку.

Будьяке суспільство може успішно розвиватись тільки спираючись на чітко позначені цілі, на науково вивірену модель життєвого устрою. Сьогодення України характеризується відсутністю у повній мірі чіткого уявлення про контури суспільства, котре необхідно побудувати в Україні. Зокрема, зроблені тільки перші кроки, які чітко репрезентують позицію держави щодо соціально-економічного статусу громадянина в умовах ринкових відносин. Хоча останнє – одна з найважливіших проблем, пов’язаних з соціальним захистом людини, принципами взаємовідносин держави і людини в посттоталітарному суспільстві.

Зазначене свідчить про нагальну потребу щодо узагальнення накопиченого теоретичного, емпіричного матеріалу та обґрунтування вирішення проблеми формування нової концепції взаємовідносин держави й людини, якою сьогодні є концепція соціальної демократичної держави.

Актуальність теми курсової роботи.У вітчизняному правознавстві для визначення місця і ролі особи в суспільстві і державі, які регулюються нормами всіх галузей національного права, тра диційно використовується категорія правовий статус особи. Під ним розуміється система взаємоповязаних прав, свобод і обовязків, що закріплені в за конодавстві й визначають правове становище особи у суспільстві. У працях ба гатьох радянських авторів розглядаються поняття і юридична конструкція право вого статусу особи. Серед елементів даної юридичної конструкції вирізняють: 1) принципи, 2) систему основних прав, свобод і обовязків, а також 3) умови їх реалізації (правосубєктність, громадянство і гарантії).

Характеризуючись фундаментальністю, правовий статус особи містить най важливіші положення. Абстрактність правового статусу особи дозволяє називати його загальним правовим статусом. Він містить ряд правових принципів і цілей суспільства і держави. Тим самим він має характер основоположних засад щодо регулювання положення індивіда нормами інших галузей права.

Доречно зазначити, що правовий статус особи є не лише нормативним утворенням. Дана юридична конструкція включає також доктринальні положення і юридичну практику. Доктрина і правові принципи, навіть ті, що не дістали нормативного закріплення, часто здійснюють істотний правовий вплив на законодав ця і правозастосувача. Зокрема, більшість критеріїв допустимості обмеження ос новних прав є загальними принципами права. Як підкреслював Р.Давид, для тих, хто зважає на реальність і має ширший і, з нашої точки зору, правильніший погляд на право, доктрина в наші дні, так само як і в минулому, становить досить важливе і вельми життєве джерело права.

Крім того, метою правового статусу особи є практична реалізація правових норм. Інакше юридична конструкція залишиться лише ідеальною моделлю. Звичайно, не можна ототожнювати конституційний і фактичний статус. їх відповідність залежить від ефективності гарантій реалізації основних прав, часто не тільки від юридичних, а й загальних (економічних, політичних, соціальних і духовних). Одночасно порівняння юридичної конструкції і практики її застосу вання збагачує теоретичний і нормативний зміст правового статусу особи.

Важливе місце в посідають положення, які розробили в своїх працях видатні мислителі й науковці минулого: Аристотель, Г. Гегель, І. Кант, Дж. Кейнс, Б. Констан, С. Котляревський, Дж. Локк, Ж.Ж. Руссо, А. Сміт та інші. При написанні роботи розглядалися наукові праці таких вчених, як С.С. Алексєєв, В.С. Андрєєв, С. Завадський, Т.І. Заславська, М.Г. Кобець, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, С.О. Комаров, В.В. Копєйчиков, О.А. Лукашева, О.В. Малько, Н.І. Матузов, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, І.М. Сирота, О.Ф. Скакун, Б. Сташків, Ю.М. Тодика, М.В. Цвік, І.В. Яковюк та інші.

Мета і завдання полягають у комплексному аналізі проблеми правового статусу особи в Україні, її елементів та принципів.

Сьогодні, у звязку із появою нових прав людини виникає питання не тільки про їх зміст, а й про межі їх здійснення. Це, зокрема, стосується біологічних експериментів щодо можливості клонування людини, заборона якого встановлюється в законодавстві багатьох держав. 4 квітня 2006 р. Президент України В.Ющенко уповноважив Міністра юстиції України С.Головатого на підписання від імені України Додатко вого протоколу до Конвенції про захист прав людини та людської гідності щодо застосування біології та медицини, який стосується заборони клонування людей, прийнятого 12 січня 1998 р. у Парижі.

Практичне розвязання цього та багатьох інших питань ніде і ніколи не є універсальним, одноваріантним та нерухомим. Зміст прав людини осмислюється з метою досягнення соціально змістовних цілей різних субєктів суспільного життя. Отже, під юридичною конструкцією правового статусу особи слід розуміти правовий інститут, що випливає з основоположних ідей її взаємовідносин із суспільством і державою, закріплює систему основних прав, свобод і обовязків, реалізація яких значною мірою зумовлена певним ступенем дієздатності і грома дянством відповідних осіб, а також їх гарантіями.

Для досягнення зазначеної мети були поставленні такі головні завдання:

- розгляд загальнотеоретичних понять правового статусу особи в Україні: співвідношення термінів «людина», «особа», «громадянин»;

- розгляд правового статусу, його поняття, правового статусу особи безпосередньо;

- негативні та позитивні риси систем гарантій прав, свобод і обов’язків людини і громадянина в демократичній державі;

- розгляд шляхів розвитку правового становища особи в Україні.

Методологічною основою курсової є діалектичний метод пізнання державно-правових процесів і явищ, що дозволяє розглянути їх у розвитку та взаємозв’язку, виявити усталені напрямки і закономірності. Проблема правового статусу особи у державі велика і багатогранна, носить міжгалузевий характер і у своєму вивченні передбачає застосування цілого ряду наукових методів: системність, об’єктивність, історизм; системно-структурний і фундаментальний підходи; органічна єдність теорії і практики; поєднання критичного і раціонального, конструктивного, порівняльно-ретроспективного, історичного та логічного підходів.

Історичний підхід передбачає вивчення явищ у їх розвитку, а також виявлення зв’язку минулого і сьогодення.

Системний підхід при дослідженні правового статусу особи передбачає їх комплексний аналіз як систем; у взаємному зв’язку з іншими системами.

Належні результати дає використання елементів політологічного аналізу.

Надзвичайно важливим є порівняльний метод, який дозволяє ефективно використати все розмаїття правового досвіду при виявленні співвідношення. Об’єктом курсової роботи є правовий статус особи, позитивні та негативні риси в Україні. Предметом є теоретико-правові аспекти правового статусу особи.

Структура курсової роботи складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел – обсяг сторінок становить 43 .

1.Загальнотеоретичні поняття правового статусу особи в Україні

1.1 Правовий статус: поняття та структура

юридичний правовий статус особа

Складні звязки між державою та індивідами, а також між індивідами у державно-організованому суспільстві фіксують ся державою у юридичній формі — у формі прав, свобод та обовязків. У своїй єдності саме вони складають правовий ста тус індивіда, який, у свою чергу, відображає особливості со ціальної структури суспільства, рівень демократії та стан за конності. Правовий статус як юридична категорія не лише визначає стандарти можливої та необхідної поведінки, що за безпечують нормальну життєдіяльність соціального середовища, а й характеризують реальну взаємодію держави та особи.

Природа, структура та зміст правового статусу як ключо вого поняття юридичної науки завжди були предметом ви вчення як науковцями, так і практиками. У юридичній літературі існує декілька підходів до визначення змісту категорії «правовий статус» та його структури.

Деякі вчені самостійними елементами правового статусу особи називають громадянство [ 11, с. 21-26], загальну правоздатність, гарантії [ 6, с. 29 ], законні інтереси та юридичну відповідальність [14, с. 115]. Інші — навпаки, деякі із згаданих вище елементів характе ризують або як передумову (громадянство, правоздатність), або як другорядні елементи статусу (юридична відпові дальність, законні інтереси), або як такі, що виходять за межі правового статусу (гарантії)[ 10, с.29-30]. Серед елементів цієї ка тегорії називають також правові норми, що закріплюють статус особи, правосубєктність, правові принципи та пра вовідносини статусного типу [ 17, с. 237-238].

Найпоширенішим є визначення правового статусу як си стеми законодавчо встановлених та гарантованих державою прав, свобод, законних інтересів і обовязків особи. Правовий статус є засобом нормативного закріплення основних принципів взаємодії особи та держави. Він є системою еталонів, зразків поведінки субєктів, які, з одного боку, захищаються державою, а, з іншого — схвалюються суспільством.

Таким чином, правовий статус характеризує становище особи у взаємовідносинах із суспільством та державою.

Це — самостійна юридична категорія, що характеризується наступними ознаками: має універсальний характер, оскільки поширюється на всіх субєктів. Відображає індивідуальні особливості людини та її реальне ставлення у системі суспільних відносин. Права та свободи, що складають основу статусу, не можуть реалізуватись без інших його компонентів — обо вязків та відповідальності. Ця категорія забезпечує системність прав, свобод та обовязків.

Елементи структури правового статусу є взаємозалежни ми та взаємодіючими.

Права особи у структурі правового статусу — це формально визначені та юридично гарантовані можливості ко ристуватися соціальними благами і реалізовувати субєктивні інтереси. Це — частина обєктивного права, що визначає його належність певній особі. Іншими словами, це ті юри дичні можливості певної людини, що є похідними від за гальних абстрактних правил, закріплених законодавчо.

Свободи особи — нормативно закріплені можливості, що мають певні особливості у порівнянні з правом. Надаючи свободи, держава робить акцент на значенні людини у пев них сферах суспільної діяльності. Це виявляється у само стійному виборі субєктом способу життя, діяльності та по ведінки в умовах, що забезпечуються державою і суспіль ством. Як правило, свободи мають диспозитивний зміст, що надає можливість вибору того варіанту поведінки, котрий найповніше забезпечує реалізацію субєктивних інте ресів. Саме це забезпечує неможливість тиску на волевиявлення людини, обмеження її свободи.[24, с. 14]

Законні інтереси особи — це юридично значимі претензії на соціальні блага, які не охоплюються змістом прав і свобод. Вони захищаються державою та законом у такому ж обсязі, як права та свободи, хоча, на відміну від них, зміст законних інтересів чітко не визначений законодавцем. Це повязується з неможливістю за допомогою правових норм передбачити абсолютно всі життєві обставини та детально регламентувати всі можливі бажання субєктів, що можуть виникати у майбутньому.

Юридичні обовязки особи — це встановлені та гарантовані державою вимоги до поведінки людини, офіційно за кріплена міра необхідної діяльності в інтересах сторони, якій належить субєктивне право.

Права та обовязки обєктивно взаємоповязані між собою через їх взаємообумовленість та рівність. Належне ви конання покладеного обовязку є необхідною умовою та га рантією реалізації прав, свобод і законних інтересів субєктів, забезпечує інтереси держави та суспільства.

Виконання обовязку є юридичною та моральною основою реалізації права людини вимагати від інших субєктів і держави гарантування належних йому прав.

Правовий статус обєктивно відображає як позитивні, так і негативні ознаки реально діючої політико-правової системи. Саме тому його характеристика повязується із сутністю тієї соціальної системи, у межах якої правовий статус виникає та функціонує. Він є частиною, елементом суспільства.

Сучасний статус особи в Україні характеризується невизначеністю, низьким рівнем соціально-правової захищеності субєктів, відсутністю реальних гарантій, неспроможністю владних органів забезпечити та гарантувати інтереси грома дян. Правовий статус значно дестабілізується під впливом соціальної напруги, політичного протистояння, зростання рівня злочинності, екологічних катастроф та шокових ме тодів проведення різноманітних реформ. Соціальні диском-форти, не адаптованість до нових умов, невпевненість у майбутньому складають систему соціально-психологічних факторів, що впливають на правовий стан особи.

Однак в сучасних умовах складаються і позитивні тенденції правового статусу. Серед них — формування нової законо давчої бази правового статусу, що засновується на міжнарод но-правових стандартах; формування нових пріоритетів взає модії інтересів особи та держави, змістом яких є визнання особи вищою соціальною цінністю, а її інтересів - пріоритетними; очищення категорії «правовий статус» від ідеологічно го та класового догматизму; перехід від імперативних методів регулювання правового статусу до диспозитивних.

Практичне значення категорії «правовий статус», відоб раження у ньому взаємодії особи та суспільства, громадяни на і держави, а також індивіда та колективу визначають актуальність дослідження цього феномена як теорією дер жави та права, так і галузевими науками.

З нашої точки зору, найбільш правомірною є класифікація правового статусу за двома критеріями.

І. За характером (змістом) правовий статус класифікують на:

—Загальний, що характеризує статус особи як громадянина держави. Він визначається конститу цією і не залежить від певних поточних факторів, є рівним, єдиним і стабільним для всіх субєктів. Зміна цього статусу залежить від волі законодавця, а не від бажання конкретної особи. Даний статус є базовим, вихідним для решти статусів, тому він не повинен враховувати багатоманітності субєктів права, їх особливостей та специфіки. Він визначає ступінь демократичності та соціальне призначення держави;

—спеціальний статус відображає особливості правового становища певних категорій громадян. Він базуєть ся на загальному, хоча детальніше характеризує доповнюючи права, обовязки та пільги, передбачені законодавством для певної категорії осіб (статус студентів, військовослуж бовців, пенсіонерів, інвалідів тощо);

—галузевийстатус характеризує особливості прав та обо вязків субєктів стосовно певної сфери суспільних відносин. Він конкретизує загальний статус нормами галузевого законодавства. Це надає можливість виділити адміністра тивно-правовий, цивільно-правовий, фінансово-правовий, кримінально-правовий та інші статуси;

—індивідуальнийстатус фіксує можливості та обовяз ки певної конкретної особи. Він є сукупністю персоніфіко ваних прав та обовязків, є динамічним та змінюється відпо відно до змін у житті субєкта.

II. За субєктамирозрізняють правовий статус: фізичних та юридичних осіб; іноземців, осіб без громадянства; статус біженців; статус українських громадян, які перебувають за кордоном; професійний та посадовий статус; статус осіб, що знаходяться у екстремальних умовах.

Отже,правовий статус є засобом нормативного закріплення основних принципів взаємодії особи та держави. Він є системою ета лонів, зразків поведінки субєктів, які, з одного боку, захищаються державою, а, з іншого — схвалюються суспільством.

1.2 Правовий статус особи та правовий статус громадянина

Місце особи в суспільстві, а громадянина у державі визначається реальністю наданих їм прав та обовязків. Характеристика співвідношення правового статусу особи та правового статусу громадянина визначає особливості становища людини у державно-організованому середовищі. Зазначимо, що категорії «правовий статус особи» та «правовий статус громадянина» мають самостійний характер, а їх взаємодія засновується, по-перше, на нерозривності су спільства і держави і, по-друге, на наявності спільних та особливих ознак наведених юридичних понять.[ 30, с.55-57]

Спільні рисипідкреслюють похідний характер цих категорій та їх залежність від рівня організованості систем, що їх гарантують. Як правовий статус особи, так і правовий статус громадянина: характеризують правове положення єдиного субєкта —людини; вони мають єдиний зміст; певним чином встановлюються та закріплюються; засновуються на гуманістичних принципах та загальнолюдських цінностях; відображають рівень розвитку суспільства та держави і визначають його; гарантуються системою засобів; мають спільну мету — упорядкування відносин між людьми та взаємодії індивіда і соціальної системи (нації, народу, суспільства, держави); мають визначену структуру, що характеризується пев ною взаємодією компонентів.

Однак, за наявності значної кількості спільних ознак, ці категорії зберігають відносну самостійність, що і визначається притаманністю їм особливих рис їх можна визначити схематично [див. табл. 1.3.].

Табл. 1.3. Особливі риси правового статусу особи і громадянина

Правовий статус особи	Правовий статус громадянина
1	2
Існує до виникнення держави	Виникає з появою держави та безпосередньо залежить від неї
Закріплюється соціальними нормами у довільному порядку, існує в усній формі	Має письмовий характер. Закріплюється правовими нормами та має характер чітко визначеного документа
Заснований на загальнолюдських цінностях та принципах	Заснований на нормах національного та міжнародного права
Поширюється на все населення	Поширюється на громадян певної держави
Має внутрішній характер	Може мати як національний, так і міжнародний характер
Реалізується в силу авторитетності для кожного із субєктів, тобто і добровільно	Має обовязковий характер і реалізується незалежно від бажання субєктів
Основними елементами змісту є права та обовязки	Окрім прав та обовязків, структурними елементами є свободи та інтереси
Права та обовязки мають єдиний зміст і невідокремлений характер	Права та обовязки розмежовані, їх зміст чітко визначений
Права та обовязки не повязані і реалізація права не залежить від виконання обовязку іншим субєктом	Права та обовязки мають взаємний характер, оскільки юридичний обовязок є гарантією реалізації субєктивного права
Немає чітко визначеного механізму реалізації прав та обовязків	Має законодавчо визначений механізм реалізації прав та обовязків
Існує як загальний статус	Може бути загальним, спеціальним, галузевим, індивідуальним
Не залежить від громадянства	Безпосередньо повязаний з громадянством
Гарантується суспільством	Гарантується державою
Порушення прав та невиконання обовязків тягне застосування заходів громадського впливу	Порушення прав та невиконання обовязків тягне застосування юридичної відповідальності
Відповідальність не має при мусового характеру і може виходити як від суспільства у цілому, так і його структур них підрозділів (партій, організацій, обєднань)	Відповідальність має примусовий характер і покладається від імені держави

Правовий статус особи та правовий статус громадянина можуть існувати окремо (наприклад, у випадку, коли особа є іноземцем чи не має громадянства), а також можуть збіга тися. Це має місце у разі наявності громадянства у особи або коли держава гарантує реалізацію проголошених су спільством цінностей. [ 8, с.84]

Отже,правовий статус особи — це сукупність закріплених у чинному законодавстві прав, свобод та обовязків, а також гарантій їх реалізації.

2. Система гарантій прав, свобод і обов’язків людини і громадянина в демократичній державі

2.1 Права людини: поняття та класифікація

Права людини невідємні від суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є над нормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони ж є також засо бом подолання протиріч і конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що обєктивно необхідні для нормального функціонування суспільства і держави. Права людини встановлюють міру сво боди, що, з одного боку, забезпечує реалізацію субєктив них інтересів, а, з іншого — не порушує можливостей, на даних іншим субєктам суспільних відносин.

Процес суспільної діяльності людини значною мірою зале жить від обсягу прав та свобод, які визначають її соціальні мож ливості, характер життєдіяльності, систему звязків людей у суспільстві. Тому проблема прав людини завжди була предме том політичної боротьби за володіння цими правами, розши рення їх сфери та визначення становища людини у суспільстві.

Необхідно погодитись з думкою вчених про те, що основ ні права індивіда — це конституційні права[ 16, с. 17]. На це також вказує положення ст. 21 Конституції України, яка серед основних властивостей прав людини називає невідчужу ваність та непорушність. Вказане надає можливість визна чити основні права людинияк комплекс можливостей, за кріплених конституцією держави та міжнародно-правовими документами, які складають нормативну основу субєктивних прав. Як правова категорія, права людини мають певні озна ки, що визначають її наукову самостійність.

1.Це можливості людини задовольняти власні інтереси та забезпечити нормальне існування і розвиток шляхом вчи нення певних дій чи утримання від них.

2.Це можливості, що мають природний характер та на лежать людині від народження.

3.Це можливості, які не залежать від території чи на лежності індивіда до громадянства держави.

4.Це можливості, які залежать від соціально-економіч ного рівня розвитку суспільства.

5.Це можливості, що гарантуються державою з моменту їх правового закріплення.[ 28, с.186-188]

При цьому наголосимо, що необхідно розрізняти поняття «права людини» та «права громадянина». Права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують не обхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяль ності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина — сукупністю можливостей, закріплених у нормативно-правових актах, які визначають міру свободи субєкта, що має постійний політико-правовий звязок з певною державою. Відмінності прав людини та громадянина можемо визначити схематично.

Таблица.1.

Права людини	Права громадянина
Можуть існувати незалежно від державного визнання і закріплення	Знаходяться під захистом держави, громадянином якої є особа
Мають морально-соціальний характер	Мають нормативно-правовий характер
Не передбачають обовязкової наявності громадянства чи підданства	Належать лише громадянину певної держави
Належать людині від природи	Надаються і гарантуються державою
Засновуються на загальнолюдських цінностях	Засновуються на системі принципів національного і міжнародного права
Задовольняють природні інтереси	Задовольняють політичні, економічні та соціальні інтереси
Залежать від природи людини	Залежать від політики держави
Залежать від рівня розвитку суспільства та людини	Залежать від розвинутості держави
Покликані задовольняти економічні та соціальні інтереси	Окрім економічних та соці альних інтересів, задо вольняють політичні потреби
Мають моральну основу	Мають правову основу
Гарантуються природою людини та суспільством	Гарантуються державою, у тому числі і примусовими засобами
Не мають документальної форми закріплення	Мають письмову форму за кріплення (нормативно-правовий акт)

Багатоманітність сфер та аспектів прояву субєктивних прав і свобод зумовлює їх різний характер та можливість класифікації за певними критеріями. Зупинимося на основ них з них.

І. За сферами суспільних відносин розрізняють:

а) особисті (громадянські) права — це можливості люди ни, надані для забезпечення її фізичної та морально-психоло гічної індивідуальності. Вони слугують гарантією індивіду альної автономності і свободи, засобом захисту субєктів від свавілля з боку держави та інших людей. Серед них — право на життя; повага до гідності кожного; свобода та особиста недоторканність; недоторканність житла; таємниця листуван ня і телефонних розмов; свобода пересування та вільний вибір місця проживання (статті 29—31, 35, 51—55 Конституції України), їх призначенням є гарантування можливостей фізич ного існування та духовного розвитку людини.

Громадянські права і свободи виникають від народження та існують довічно. Вони є невідчужуваними, тобто не мо жуть бути обмеженими чи скасованими органами влади; не можуть бути передані або подаровані іншим субєктам; особа не може відмовитись від цих прав.

Саме щодо зазначеної групи прав у Конституції України встановлені вимоги, відповідно до яких не повинні прийматися закони, які скасовували чи змінювали б громадянські права. Це є важливою гарантією непорушності гідності та свободи людини [ 1, с. 121-127];

б)політичні права — можливості громадянина на участь у процесі прийняття та реалізації політичних рішень, діяль ності елементів політичної системи, формування представ ницьких органів влади. Саме до цієї групи прав належать права на свободу обєднання в політичні партії та громадські організації, на участь в управлінні державними справами; на збори, мітинги, походи, демонстрації; на звернення доорганів державної влади та самоврядування; право кожногона свободу думки і слова; право на вільний вираз поглядівта переконань (статті 34—40 Конституції України).

в)економічні права — це можливості розпоряджатисяпредметами матеріального характеру та здобувати засоби дляіснування і розвитку. Такими є право приватної власності,право на підприємницьку діяльність, право на користування обєктами права власності українського народу, держав ної та комунальної власності.

г) соціальні права — можливості громадянина бути пов ноцінним субєктом суспільних відносин і забезпечення йому необхідних для розвитку та існування умов. До цієї групи належать права: на працю, на страйк, на відпочинок, со ціальний захист, на житло, достатній життєвий рівень, на охорону здоровя, медичну допомогу і медичне страхуван ня; право на безпечне навколишнє середовище. Саме названі права визначають обовязки держави забезпечити кожному мінімум засобів до існування, соціальної забезпеченості та екологічної безпеки.

д) культурні права — це можливості збереження і розвитку національної самобутності людини, її духовного збагачення. Серед них —право на освіту; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на результати інтелекту альної діяльності; право на свободу думки і слова; право на інформацію; право на свободу світогляду та віросповідань.

ІІ. За змістом: а)фізичні права, що забезпечують збереження та розви ток людини як складової соціальної структури суспільства і держави. Саме такий характер мають право на життя, осо бисту недоторканість, свободу пересування, вибір місця про живання, право на безпечне навколишнє середовище. б)духовні права, які забезпечують реалізацію нематері альних потреб людини, повязаних зі сферою духовно-куль турних відносин. Серед них — право на імя, честь, гідність, на справедливий суд.

ІІІ. За статусом, тобто ступенем поширеності права класифікують на:

а) загальні, що належать у рівній мірі всім громадянам незалежно від їх соціальної, професійної чи іншої належ ності. Саме такими є конституційні права, які реалізуються їж принципами рівності всіх субєктів суспільних відносин.

б) спеціальні права, які відображають специфіку статусу багатоманітних груп населення. Вони доповнюють, розвива ють та конкретизують загальні права і не можуть їм супере чити. Такими, наприклад, є права молоді, пенсіонерів, військовослужбовців, депутатів тощо.

IV.За способом закріплення розрізняють:

а)конституційні (основні) права, що встановлені та гарантовані Основним Законом держави і мають фундамен тальний характер. Вони визначають реальну сутність державний, рівень розвинутості демократичних інститутів і становище особи у державі;

б)галузеві, передбачені поточним законодавством і які єконкретизацією основних прав людини. Вони приймаються наїх основі і детальніше визначають можливості субєктів у певнійСфері відносин. Так, права, передбачені КЗпП України, роз ширюють та конкретизують конституційне право на працю.

V.Відповідно до еволюції розвитку права людини роз поділяють на:

а)права першого покоління, тобто політичні, громадянськіТа особисті права, проголошені першими буржуазними резолюціями у Франції, Англії та США і закріплені відповід ними деклараціями;

б)права другого покоління як комплекс соціально-економічних прав, що стали результатом втілення загально людських цінностей та соціально-демократичних ідей і були закріплені у документах ООН;

в)права третього покоління — це комплекс колективнихправ, висунутих країнами, які звільнилися від колоніаль ної залежності та визначили свою політику як миролюбну, суверенну, незалежну, засновану на принципах самовизна чення і територіальної цілісності.

У сучасній юридичній літературі зявилися ідеї щодо можливості виділення в окрему групу прав четвертого по коління — прав людства. Серед них називають право на мир, екологічні, інформаційні права, право на ядерну безпеку тощо. Основним призначенням названих прав є забезпечення процесу виживання людства як біологічного виду, збере ження цивілізації та подальшої соціалізації людства [27, с. 216—217].

VI. Залежно від вміщених у правах аспектів свободи їх класифікують на: а)негативні права, що визначаються як можливості осо би вимагати захисту від будь-якого впливу, в тому числі і державного. Вони запобігають небажаним втручанням у свободу особи і є основою індивідуальної свободи. Ці права аб солютні і забезпечують можливості незалежності від влади (свобода віросповідання, права на власність, особисту свобо ду та недоторканність, свободу слова тощо), а також мож ливості на участь у владі (виборче право, право звертатися до органів держави та органів місцевого самоврядування, на участь в управлінні державними справами);

б)позитивні права забезпечують можливості субєктів напокращення свого становища та підвищення культурногостатусу. Вони забезпечуються державою та залежать від сту пеня її розвитку і сутності. Як правило, цю групу склада ють економічні, культурні та соціальні права. Реалізація позитивних прав складніша, оскільки повязується з наявністю достатніх ресурсів держави. Наповнення цих прав залежить від національного доходу країни та особливостей політичного режиму [ 28, с. 192-196].

VII.За характером субєктів розрізняють: права громадян держави; права іноземців; права осіб без громадянства; права осіб з подвійним громадянством.

VIII.За соціальним статусом: права людини, що належать субєкту від народження та гарантуються суспільством; права громадянина, які надаються, гарантуються та охороняються державою, до якої належить особа.

Отже,права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують не обхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяль ності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина — сукупністю можливостей, закріплених у нормативно-правових актах, які визначають міру свободи субєкта, що має постійний політико-правовий звязок з певною державою. Цілком зрозуміло, що ефективне забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян може бути належним лише за умов, коли структура, форми діяльності, сам стиль праці, ставлення до людини в апараті державного управління у кожного працівника цього апарату будуть оптимальними у плані відчуття та швидкого реагування на будь-які негативні моменти, які стримують у тому чи іншому випадку практичне здійснення прав і свобод, а також законних інтересів членів суспільства.

2.2 Поняття юридичного обовязку. Гарантії прав і свобод людини та громадянина

Беручи на себе обовязок із забезпечення прав громадян, держава має право вимагати від них правомірної поведінки, яка відповідала б еталонам, закріпленим у правовій нормі. Вимоги з виконання норм знаходять вияв у системі обо вязків, що встановлюють міри відповідальності за невико нання приписів.

Юридичний обовязок — міра необхідної поведінки, що є гарантією реалізації субєктами наданих їм прав. Юридичний обовязок є самостійною юридичною катего рією, що характеризується низкою особливих ознак:

Це міра необхідної поведінки, змістом якої є утриман ня від порушення заборон та необхідність виконання зобовя зань.

Це необхідна поведінка, що покладається з метою за доволення інтересів уповноваженої особи.

Це необхідна поведінка, яка має юридичний характер, тобто закріплена правовою нормою.

Це необхідна поведінка, що покладається як на всіх осіб, що проживають на території держави (обовязок пла тити податки та обовязкові платежі, охороняти природу, поважати державні символи, дотримуватись Конституції та законів України), так і лише на громадян (обовязок захи щати Вітчизну, її незалежність і територію, проходження військової служби).

Це необхідна поведінка, яка гарантується державою шляхом встановлення юридичної відповідальності за неви конання обовязків чи створення перешкод до реалізації необхідної поведінки. Зміст юридичного обовязку складають варіанти необхід ної поведінки, що слугують гарантією використання нада них субєктам можливостей.

Структуру юридичного обовязку складають чотири еле менти:

Необхідність зобовязаного субєкта вчиняти певні дії чи утриматися від їх вчинення в інтересах уповноваженої сторони.

Необхідність вимагати створення необхідних умов з боку держави та інших субєктів для ефективного виконан ня обовязку.

Необхідність реагувати на законні вимоги уповнова женої особи.

Необхідність нести юридичну відповідальність у ви падку порушення у процесі виконання обовязку прав інших субєктів чи невиконання покладеного обовязку зобовяза ним субєктом.

Юридичний обовязок — елемент правового статусу, оскільки права субєктів, не підкріплені обовязками інших осіб, не можуть бути реалізовані.

Можливим засобом захисту прав та свобод людини є га рантії. Вони є системою норм, принципів та вимог, які за ночують процес дотримання прав та законних інтересів людини. Призначенням гарантій є забезпечення найсприят ливіших умов для реалізації конституційно закріпленого статусу людини. Таким чином, гарантії є засобом, що забез печує перехід від передбачених конституцією можливостей і реальної дійсності. Ефективність гарантій залежить від рівня розвитку загально-правових принципів, стану еконо міки, рівня розвитку демократичних інститутів, реальності Політичної системи суспільства, наявності системи доскона лих законів у державі, ефективності механізмів реалізації положень, ступеня правової свідомості, правової куль тури населення узгодженості інтересів населення та суспільства в цілому і наявності високоефективного органу конституційного контролю. [ 4, с.1-2]

Гарантії являють собою систему узгоджених факторів, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод людини.

Багатоманітність факторів, які забезпечують реальність прав та свобод, визначає різноманітність їх гарантій. Най поширенішою у юридичній літературі є класифікація га рантій за наступними критеріями:

І. За практичним спрямуванням:

а)загальні, що охоплюють всю сукупність обєктивнихта субєктивних факторів, спрямованих на забезпеченняреалізації прав і свобод людини, їх захист та поновлення уразі порушення. У свою чергу, загальні гарантії класифікують за сферами суспільних відносин на: економічні, які складають спосіб виробництва, існу ючі форми власності, наявність ринкових відносин, економ ічну свободу громадян, вільний вибір форм та видів трудо вої діяльності, наявність різноманітних форм підприємниць кої діяльності тощо; політичні організаційні, що характеризуються як реально діючі повноваження органів держави, посадових осіб та громадсь ких обєднань із створення необхідних для реалізації прав та свобод умов;

б)спеціальні гарантії, які визначаються як система юри дичних засобів, що сприяють процесу реалізації, захисту тапоновлення прав і свобод субєктів права, їх змістом є на дання державно-владної загальнообовязковості як правам особи, так і їх захисту. Юридичні гарантії мають конститу ційну та законодавчу форми закріплення. Так, основними конституційними гарантіями є:

- оскарження у суді рішень органів держави та посадо вих осіб; право на відшкодування збитків, завданих незаконни ми рішеннями осіб чи органів, що діють від імені держави; право на правову допомогу; можливість отримувати інформацію про зміст прав та обов’язків; принцип презумпції невинуватості людини; можливість обмеження конституційних прав та свобод.

ІІ. За характером гарантії класифікують на: норми та принципи матеріального і процесуального права, що у процесі реалізації забезпечують реальність прав і свобод людини; судовий захист порушених прав і свобод та можливість удового поновлення; контроль за дотриманням законодавчими, виконавчи ми та судовими органами положень Конституції про права і свободи людини і громадянина; відповідальність за порушення прав та свобод людини, поширюється на всіх субєктів права без винятку.

ІІІ. За ступенем поширеності гарантії класифікують на: національні (внутрішньодержавні), які закріплюються нормами національного законодавства та гарантуються державою. Вони, у свою чергу, існують як: державний захист прав і свобод людини, проголоше ним ст. З Конституції України та визначений як обовязок Держави здійснювати правове регулювання прав і свобод, а також забезпечувати правовими засобами дотримання, виконання та захист прав і свобод; судовий захист прав людини, який є демократичним, перспективним і справедливим засобом вирішення справ, пов’язаних з правами та свободами людини і громадянина; право людини на самозахист, що надає можливістьсубєктам захищати свої права і свободи від порушень тапротиправних посягань будь-якими, не забороненими законом, засобами; міжнародні, що встановлюються міжнародними актами з прав людини (закріплюють стандарти прав людини) та забезпечують можливість кожному після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій.

IV.За субєктами, що реалізують гаранти, розрізняють: гарантії Верховної Ради України як органу, що ви ключно законами визначає зміст прав і свобод людини та громадянина та гарантії цих прав; гарантії Президента України як гаранта прав і свобод людини та громадянина; гарантії органів виконавчої влади, які забезпечують реалізацію наданих громадянам прав та свобод; судові гарантії, покликані захищати та поновлювати права і свободи; гарантії прокуратури, яка здійснює представництво інтересів громадянина у суді у випадках, визначених за коном; адвокатські гарантії щодо забезпечення права на за хист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні юридичних справ; гарантії міжнародних органів та організацій, членом яких є Україна.

V.За особливостями правового статусу, що гарантуєть ся, визначають: загальні гарантії, які закріплені конституційне та по ширюються на всіх субєктів суспільних відносин у рівніймірі; родові, що сприяють захисту інтересів певних кате горій громадян. Як правило, закріплюються певними нор мативними актами. індивідуальні гарантії як фактори організаційного, процесуального, матеріального та правового характеру, що забезпечують реалізацію прав особи у конкретних життєвих обставинах на основі закону.

VI. За змістом розрізняють: контрольні гарантії, що забезпечують можливість вияви їй порушення прав особи та підвищити ефективність поновлення порушених інтересів; процедурні гарантії, які визначають порядок, способи, умови впровадження норм матеріального характеру, визначення та дотримання процедури їх реалізації; організаційно-технічні гарантії забезпечують реаліза цію правового статусу шляхом використання засобів технічні звязку.

У юридичній літературі останнього часу механізм характеризують як соціально-правовий. Він є системою засобів та факторів, які забезпечують повагу до прав і свобод людини, що є суттєвими для повного та вільного розвитку. Основним призначенням соціально-правового механізму с захист субєктивних прав та їх поновлення, а його фундаментальне призначення визначається у процесі реалізації функцій.

У науковій літературі 70-х рр. були зроблені спроби ви тичити названі функції. Академік М. Матузов обґрунтував можливість існування восьми функцій [ 18, с. 65], професор Р. Лівшиц вивчав одну, провідну функцію соціально-правового механізму субєктивних прав — забезпечення прав людини [ 20, с. 84], відповідаючи решті функцій допоміжного характеру.

Правомірним є визначення як функцій механізму гарантування прав людини охоронної, регулятив ної, виховної, інформаційної та компенсаційної.[ 7, с. 279 ]

Механізм соціально-правового захисту відображає права та свободи особи як вищу цінність; рівень соціальної спра ведливості у суспільстві, ступінь гарантованості прав та сво бод особи; здійснення суспільного порядку та безпеки. Зга даний вище механізм характеризується певною структурою, яку складають взаємодіючі елементи.

Органи державної влади і місцевого самоврядування, що реалізують законодавчо закріплені гарантії у межах пов новажень. Підприємства, установи та організації гарантують права і свободи своїх працівників. Політичні партії та громадські організації щодо гаран тування прав їх учасників. Спеціалізовані державні органи і громадські органі зації, до повноважень яких входить захист та гарантування прав і свобод. Засоби масової інформації як засіб доведення змісту та можливостей гарантій до адресатів. Система нормативних актів, що закріплюють гарантії та регламентують порядок їх здійснення.

Отже, основними факторами підвищення дієвості роботи механізму соціально-правового захисту прав людини, як й інших засобів гарантування цих прав, є: створення ефективних контрольних процедур поновлення порушених прав; вдо сконалення правової бази з регулювання та захисту прав і свобод людини на національному та міжнародному рівнях, вдосконалення механізму реалізації конституційних прав і свобод; поширення інформації про права та свободи люди ни; надання допомоги професійними юристами, що розроб ляють проблеми прав людини, парламентарям та населен ню; підвищення рівня правової культури і свідомості всіх субєктів права.

2.2 Соціальна і особистісна цінність субєктивних прав

Суттєве значення для глибокого і різнобічного вивчення субєк тивних прав має ціннісний (аксіологічний) підхід. Під соціаль ною цінністю субєктивних прав слід розуміти значущість для суспільства і його розвитку реалізації конкретних субєктивних прав. Далі вбачається доцільним визначити соціальну й особистісну цінність субєктивних прав з урахуванням найголовніших сфер суспільних відносин, в яких ці права реалізуються.

Соціальна цінність субєктивних прав з економічного погляду вбачається в тому, що їх наявність: а) відображає можливості держави матеріально забезпечувати реалізацію певних субєк тивних прав і б) забезпечує субєктам можливість активної участі в економічному житті суспільства і тим самим сприяє зміцненню його матеріального становища.

Під політичним кутом зору соціальна цінність субєктивних прав виявляється в тому, що вони: а) є мірою досягнутого в сус пільстві прогресу стосовно встановлення дійсного демократизму, визнання і забезпечення свободи особи; б) забезпечують громадя нам активну участь в усіх сферах суспільного життя і тим самим активізують соціально-політичне життя суспільства; в) фіксу ють певні повноваження і стимулюють суспільно корисну по ведінку субєктів [ 15, с. 264].

Соціальна цінність субєктивних прав з ідеологічної позиції полягає в тому, що вони: а) є втіленням пануючих у суспільстві поглядів на демократію, гуманізм, права особи; б) виступають дійсним засобом пропаганди досягнень суспільства в гуманітар ній сфері; в) є інструментом викриття перекручень дійсних досягнень суспільства в гуманітарній сфері.

З юридичних позицій соціальна цінність субєктивних прав вбачається в тому, що вони: а) є правовим інструментом розвитку демократії в суспільстві на основі принципів гуманізму і свободи особи; б) визначають систему взаємних юридичних прав і обо вязків держави й особи; в) виступають регулятором поведінки громадянина шляхом фіксації певних еталонів поведінки, що від повідають інтересам суспільства; г) є інструментом поєднання порядку й організованості з активністю і самостійністю пове дінки громадян.

Під особистісною цінністю субєктивних прав слід розуміти те значення, яке має для громадянина, для його розвитку, задово лення інтересів і потреб наявність і реалізація певних повнова жень, що виходять з тих чи інших субєктивних прав.

Цінність субєктивних прав для особистості з економічного погляду вбачається в тому, що вони надають можливість вимагати від держави відповідного матеріального забезпечення в реалізації повноважень, що випливають з того чи іншого субєктивного права.

З політичної позиції цінність субєктивних прав для особис тості виявляється в тому, що вони: а) уможливлюють визначен ня реального положення особи як вищої цінності в державі та суспільстві; б) вказують особистості, в яких сферах і в якому просторі держава розглядає її як вирішальну силу в політичних процесах суспільства.

Цінність субєктивних прав для особистості з ідеологічної точки зору вбачається в тому, що вони дають змогу індивіду уявити, якою мірою в них виражено принципи демократії, гума нізму, справедливості, що мають загальнолюдську цінність.

Отже, з юридичної точки зору особистісна цінність субєктивних прав вбачається у тому, що вони: а) є засобом упорядкування суспільних відносин і дозволяють громадянину планувати свою поведінку і прогнозувати поведінку інших субєктів; б) визначають систему конкретних повноважень громадянина у найважливіших сферах суспільних відносин; в) є юридичним інструментом на буття громадянином тих чи інших соціальних благ; г) слугують основою системи юридичних та інших засобів забезпечення учас ті громадян у найважливіших сферах соціальних відносин.

3. Правовий захист. Особливості правового захисту людини в Україні, відносно її правового стану

Основні права людини закріплені у міжнародно-правових актах, що дістали широке визнання. Утворені і функціонують спеціальні міжнародні органи, які здійснюють захист цих прав та контроль за їх дотриманням. [19, с. 95-127]

Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як найвищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механізмів у їх забезпеченні дають можливість зробити висновок про формування в сучасний період ще одного права людини - права на міжнародний захист.

Однак реальна можливість здійснення та захисту основних прав людини конкретною особою забезпечується насамперед юридичними механізмами тієї або іншої держави. Іншими словами, основними гарантами прав людини є національне законодавство і сама держава, на території якої проживає дана особа. Про це, зокрема свідчать і встановлені процедури міжнародного правозахисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому разі, якщо вона вичерпала всі внутрідержавні засоби правового захисту (до речі, слід вказати й на те, що скористатися таким правом можуть громадяни не кожної держави, а лише такої, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів). Тому саме держава (відповідно до ст. 2. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) зобов’язана забезпечити кожну людину, якщо її права порушені, ефективними засобами правового захисту.

Звідси й випливає необхідність вдатися до короткої характеристики системи правового захисту людини, який утому чи іншому вигляді повинен існувати у будь-якій сучасній державі.

В Конституції України закріплений увесь комплекс основних прав людини, кожне з яких має бути забезпечене відповідним юридичним механізмом.

Що ж являє собою такий механізм, з яких елементів він складається? Правовий механізм забезпечення прав людини - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони і захисту прав людини [29, с. 49-51]. Він складається з наведених нижче елементів.

Національне законодавство, що є основою усього юридичного механізму забезпечення прав людини. Визначаючи зміст позитивних законів, будучи їх соціальним джерелом, права людини, щоб перетворитись з можливості в реальність, повинні бути опосередковані ними, піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набуває визнання і закріплення в національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів. Хоч правова система України і допускає безпосередню дію укладених і належним чином ратифікованих нею договорів поряд і нарівні з внутрідержавним законодавством, відповідно до Закону України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 року, важливість останнього полягає також і в тому, воно передбачає й всі інші юридичні засоби реалізації, охорони і захисту прав людини. Тому національне законодавство є визначальним, головним елементом юридичного механізму забезпечення прав людини.

Кожне право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок реалізації деяких з них визначається тільки самою людиною. Але значна більшість прав, визнаних і зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, тому що без їх допомоги взагалі не може бути реалізована. В таких випадках відсутність належної юридичної процедури перетворює приписи законів про права людини на формальні, декларативні положення.

Юридична процедура реалізації прав людини - це встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистісних і соціальних цінностей послідовність і узгодженість дій уповноваженого і зобов’язального суб’єктів, а також обсяг, зміст, форми, способи, методи та строки їх вчинення.

Слід зазначити, що головним критерієм необхідності юридичної процедури для реалізації прав людини є тип юридичного обов’язку, яким забезпечується це право. Інакше кажучи, таким критерієм виступає активність або пасивність дій зобов’язальної особи (тобто активний чи пасивний юридичний обов’язок). Отже, встановлення юридичних процедур потрібно там, де реалізація того чи іншого права (наприклад, права на освіту) залежить від виконання позитивних зобов’язань - обов’язку вчиняти активні дії - іншими суб’єктами.І навпаки, там, де реалізація права залежить від власної активної поведінки особи, її волі і бажання (наприклад, права на честь, гідність та ділову репутацію), а інші суб’єкти зобов’язані лише не вчинювати певних дій, утриматись від них (в наведеному прикладі - не посягати на честь гідність та ділову репутацію особи), у встановленні саме юридичної процедури нема потреби.[ 29, с. 50]

Існують, як відомо, два основні види юридичних процедур реалізації прав: процедури пов’язані з правозастосуванням (наприклад, порядок реалізації права на громадянство, соціальний захист), і процедури, не пов’язані з ними (наприклад, порядок укладання угод які не потребують нотаріального посвідчення). Проте слід зауважити, що в межах кожного з зазначених видів процедур може існувати стільки їх різновидів, скільки існує прав. Вони відрізнятимуться один від одного лише конкретному змістом, Якщо при встановленні першого виду юридичних процедур законодавець повинен в кожному конкретному випадку точно і детально їх визначити (зокрема тому, що зобов’язальною стороною тут виступає відповідний орган держави), то при встановленні другого він має прагнути до створення такої процедури, яка надавала б особі можливість обирати найбільш доцільний для неї у даній життєвій ситуації варіант використання свого права. Але так чи інакше юридична процедура повинна являти собою оптимальний засіб реалізації прав людини, здатний забезпечити максимальне задоволення її потреб.[ 29, с. 50]

Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які могли б “відгородити” людину від можливих посягань на них. Тому в правовій системі кожної держави існують різноманітні засоби охорони прав людини. До них належать всі юридичні засоби, що виконують привентивну функцію, спрямовані на запобігання порушення прав людини.

За наявності різноманітних правоохоронних засобів їх можна за певними критеріями поділити на відповідні групи, види.

За місцем існування у правовій системі юридичні засоби охорони прав людини поділяються на такі види. По-перше, це норми права, які встановлюють: 1) заборони (вказівки про недопустимість певної поведінки, що порушує права людини); 2) завдання і компетенцію відповідних органів по охороні прав людини; 3) конкретні заходи запобігання порушення прав людини; 4) заходи юридичної відповідальності; 5) певний процесуальний порядок застосування запобіжних заходів.

По-друге, компетентних органів по застосуванню зазначених вище юридичних норм, яка має на меті запобігання можливим порушенням прав людини. Наприклад, таку діяльність в Україні здійснює Конституційний Суд України, оскільки в його повноваження входить розгляд справ про конституційність прийнятих, але не введених в дію законів (п. 1 ст. 14 Закону України “Про Конституційний Суд України”). Така його діяльність є заходом привентивного впливу і спрямована на запобігання неконституційності законів, в тому числі й тих, що безпосередньо торкаються прав людини. По-третє, це правозастосовчі акти, які приймаються для запобігання правопорушенням (наприклад, окремі ухвали суду, подання, приписи прокурора).

Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб’єкта розрізняють: 1) засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкоджання здійснення таких вчинків, які можуть призвести до порушення прав людини; 2) засоби психічного впливу, тобто такі, що такої безпосередньої мети не переслідують (наприклад, правове виховання).

В разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху до їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави і суспільства, З цією метою існує система відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перепони для їх реалізації, відновлюються порушені права.

Існують різні юридичні засоби захисту. За формами захисту це судові, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські засоби. Залежно від заходів захисту слід розрізняти засоби: 1) припинення порушень прав людини (заборона експлуатації механізмів, припинення робіт тощо); 2) усунення перепон для їх здійснення (наприклад, судове рішення про задоволення негаторського позову); 3) визначення або підтвердження права; 4) відновлення порушених прав. За галузевою належністю можна виділити цивільно-правові, адміністративно-правові, сімейно-правові, цивільно- і кримінально-процесуальні та інші юридичні засоби захисту прав людини. Слід підкреслити, що вказані засоби використовуються, як правило, у процедурно-процесуальній формі.

Теоретичний аналіз правового захисту людини дозволить, на думку автора, більш чітко передбачити у законодавстві механізми їх реалізації. Адже визнання і закріплення в законах кожного права людини (або групи однойменних прав) повинно одночасно супроводжуватись встановленням усіх елементів юридичного механізму їх забезпечення: юридичних процедур реалізації, юридичних засобів охорони і захисту.

Однією з характерних особливостей розвитку співробітництва держав в області прав людини на сучасному етапі є створення системи міжнародного контролю за втіленням у життя взятих ними на себе юридичних зобов’язань. Його заснування і функціонування як на універсальному, так і на регіональному рівні є одним з найбільших досягнень в міжнародному регулюванні прав людини в другій половині XX століття.

Роль контрольних органів в сучасних умовах постійно зростає. Все більше уваги приділяється їх функціям і повноваженням в діяльності ООН і в різноманітних універсальних і регіональних угодах. Як відомо, в міжнародних відносинах немає наддержавної влади, яка б могла контролювати здійснення принципів і норм міжнародного права, в необхідних випадках застосовуючи санкції за порушення завзятих на себе зобов’язань. Тому держави і передбачили створення міжнародного контрольного механізму, який виник в результаті міжнародної правотворчості, ускладнення міждержавних зв’язків, появи глобальних проблем, що визначають долю всього людства.

Мета контрольного механізму полягає не в примушенні чи застосуванні санкцій до держав за невиконання взятих ними на себе зобов’язаннями, а тільки в контролі за втіленням у життя міжнародних угод.

Отже, інститут контролю за останні роки отримав широке розповсюдження в різноманітних сферах міжнародних відносин і особливо в сфері прав людини. Держави, погоджуючись на міжнародно-правове регулювання основних прав і свобод людини, беруть на себе відповідні обов’язки. Об’єкти таких обов’язків - права людини - втілюються в життя самими державами. Однак їх здіснення підлягає контролю з боку міжнародного співтовариства. В цьому полягає одна з принципових рис міжнародно-правового регулювання прав людини.

В сучасних міждержавних відносинах імплементація прав людини здійснюється законодавчими, адміністративними, та іншими засобами, що є в розпорядженні кожної держави, а міжнародні органи тільки контролюють цей процес. В даний час ряд контрольних органів створено у відповідності з Статутом ООН, інші створені на основі міжнародних угод по правам людини як універсального так і регіонального характеру.

Висновки

У висновках викладено узагальнення до усіх розділів курсової роботи. Правовий статус особи утворюється сукупністю всіх прав, свобод і обов’язків людини і громадянина та є основою її правового становища. Правове становище особи – це складне поняття, що включає правовий стан особи, загальну правоздатність, політико-правові принципи, права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії реалізації і захисту прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Правовий статус особи – це сукупність або система суб’єктивних прав, свобод і обов’язків, які належать конкретній особі і закріплені в чинній системі права. Суб’єктивне право в загальній теорії права розуміють як сукупність прав, свобод і обов’язків особи, які можуть бути реалізовані у правовідносинах. Об’єктивне право – це система законодавства та інших форм права, у яких закріплюються суб’єктивні права і обов’язки всіх суб’єктів суспільних відносин.

Правове положення особи як сукупності встановлених державою прав, обов’язків і свобод не є чимось постійним, незмінним, вічним. Не тільки кожна суспільно-економічна формація характеризується відомою своєрідністю в юридичному закріпленні свободи особи, але, як правило, і кожна окрема держава намагається по-своєму вирішити дане питання, закріплюючи правовий статус особи. При цьому в кожній окремій державі правовий статус іноземців і осіб без громадянства є різний. Закон України «Про правовий статус іноземних громадян» як за змістом, так і зі своєю назвою не відповідає Конституції. Більш того, він не пов’язаний з іншими актами цивільного законодавства (Законом України «Про громадянство» від 18 січня 2001р., Законом України «Про біженців» від 24 грудня 1993р. Не узгоджений він і з проектом Закону України «Про міжнародне приватне право»). Вказаний закон слід називати Законом України «Про правове положення іноземних громадян і осіб без громадянства». Своїм змістом Закон має відображувати всю сукупність прав та обов’язків іноземних громадян в Україні, як учасників цивільно-правових відносин. Новий закон, який визначатиме правовий статус іноземних громадян, має використовувати юридичну категорію «іноземні громадяни». У цивільному законодавстві України слід відмовитися від використання терміна «іноземці».

Це стосується і тексту Конституції України. В актах цивільного законодавства слід замість поняття «громадянин» (громадяни) використовувати поняття «фізична особа» (фізичні особи)». 7. Поняття «іноземні громадяни» і «особи без громадянства» не співпадають, вони мають власний зміст і смислове навантаження. Відстоюється позиція про неможливість обмеження правоздатності іноземних громадян, тому що фізичні особи у своїй правоздатності обмежені бути не можуть, ця юридична категорія за своїми властивостями невід’ємна від особи. Мова може йти в окремих випадках лише про позбавлення суб’єктивного права.

Поняття “людина” і “особа” відрізняються один від одного не за обсягом, а за змістом, в тому сенсі, що суттєве значення має соціальна природа людини, яку відображає поняття “особа”, що вказує на зв’язок людини з соціальними законами її буття.

Не дивлячись на спори деяких авторів (Вітрук Н.В) про співвідношення термінів “правовий статус людини” і “правове положення людини”, ці поняття етимологічно співпадають, це слова-синоніми.

Також рівнозначними і взаємозамінними можна вважати терміни “конституційні права і обов’язки” і “основні права і обов’язки”. Однакові за змістом права можуть бути конституційними (за формою закріплення) і одночасно основними (за характером, роллю тощо).

На думку багатьох авторів (Фарбер І.Є. та інш.) розмежування прав людини і прав громадянина всередині держави “позбавлене практичного значення”. Проте Конституція України розрізняє права людини і права громадянина, пов’язуючи останні з інститутом громадянства (ст. 4 Конституції України).

Конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина можна визначити як закріплені у Конституції (Основному Законі) невід’ємні, як природжені, так і виникаючі лише за умов наявності громадянства, найбільш важливі права і свободи особи, що складають ядро її правового статусу, гарантованого державою.

Існує багато класифікацій основних прав і свобод людини, але більшість авторів схиляється до традиційної класифікації, яка властива Загальній Декларації прав людини: 1) особисті; 2) політичні; 3) соціально-економічні.

Не дивлячись на те, що деякі автори розглядають соціальні та економічні права окремо, вони, звичайно, не співпадають, але настільки близькі один до одного, що логічно було б об’єднати їх загальним поняттям – “соціально-економічні права”.

Соціально-економічні права людини і громадянина можна визначити як передбачені правовими нормами і гарантовані державою можливості поведінки конкретних субєктів у сфері виробництва і розподілу матеріальних благ, покликані забезпечити задоволення економічних і тісно повязаних з ними духовних потреб і інтересів людини.

Право громадян на соціальний захист гарантується державним соціальним страхуванням, яке можна визначити як основне джерело і одна з форм матеріального забезпечення громадян у разі хвороби, нещасного випадку, а також в старості, шляхом перерозподілу коштів від працездатних – непрацездатним, побудоване на принципі солідарності поколінь і нерозривно пов’язане з трудовою діяльністю людини в народногосподарському комплексі держави.

Всю систему гарантій забезпечення соціально-економічних прав можна умовно поділити на державно-правові гарантії, до яких треба віднести соціальну політику держави, судовий захист тощо, і міжнародно-правові.

Отже, в курсовій роботі розглянуто правовий статус особи в негативній та позитивній характеристиці, проблеми встановлення та розпоряджання.

Список використаних джерел

1. Конституція незалежної України. — К. Юрінком Інтер, 2000

2. Коментар до Конституції України. - К., 1998

3. Даниленко В. Декларація прав і реальність: До 200-річчя Декларації прав людини і громадянина. - М.: Міжн. відносини, 1989.

4. Бойко В. Права людини під захист суду //Юридичний вісник України. - 1997. - № 24

5. Великий тлумачний словник сучасної української мови. — К.: Перун, 2001.

6. Вітрук Н. В. Основи теорії правового положення особи в соціалістичному суспільстві. — М.: Юрид. літ., 1979.

7. Загальна теорія держави і права: Академ. курс. — Т. 1. — М.: Зерцало, 1998

8. Зайчук О. В., Оніщенко Н. М. Теорія держави і права. Академічний курс. – К.: Юрінком Інтер, 2006

9. Князєв В. Питання та елементи конституційного статусу людини і громадянина в Україні // Право України - 1998. - № 12

10. Конституційне право України - К.: Наук. думка, 1999

11. Конституційний статус особи в СССР. — М.: Юрид. літ., 1980

12. Котюк В.О. Теорія права: курс лекцій - К.: Вентурі, 1996.

13. Кравченко В.В. Конституційне право України - К.: ЮрІнком, 1998

14. Кучинский В. О. Особа, воля, право. — М.: Юрид. літ., 1978

15. Лисенков С.Л.. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник. — К.: Юрисконсульт, 2006

16. Лукашева Є. О. Загальна теорія прав людини. — М.: Норма, 1996

17. Матузов М. І., Малько О. В. Теорія держави і права. — М.: Юрист, 1997

18. Матузов Н. І. Особа. Право. Демократія. — Саратов: Вид-во Саратов, ун-та, 1972

19. Мюлерсон Р.О. Права людини: ідеї, норми, реальність

20. Обговорення підручника по теорії права // Держ. і право. — 1994. — М 6

21. Основи конституційного права України /за редакцією академіка АПН України, професора Копейчикова В.В. - К.: ЮрІнком, 1997

22. Порівняльне конституційне право. - М.: Манускріпт, 1966.

23. Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського бюро захисту прав людини. Випуск 21. - Київ, 1998

24. Правовий статус особи і громадянина // Закон і бізнес. - 1999. - 27 січня.

25. Правознавство / за редакцією Копейчикова В.В. - К., ЮрІнком Інтер, 1998

26. Рабінович П. Рішення Європейського Суду з прав людини: спроба концептуально-методологичного аналізу //Право України. - 1997. - № 12

27. Рассолова М. М. Теорія держави і права М.: ЮНІТІ, 2000

28. Скакун О. Ф. Теорія держави і права. — Харків: Консум, 2001

29. Шмельова Г. Юридичні механізми забезпечення прав людини // Право України. - 1994. - № 10

30. Шумок І. Ознаки громадянських прав і свобод людини в Україні // Нова політика. - 1999. - № 5

Скачать архив с текстом документа