Матеріальна і духовна культура Риму в давній період

СОДЕРЖАНИЕ: Латинська мова як носій культури римської цивілізації. Особливості матеріальної культури Римської імперії в I-II століттях нашої ери. Соціальний устрій суспільства, сімя, освіта, економіка, військова справа, мова, релігія, мистецтво, музика, театр.

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет ім. М.Коцюбинського

інститут іноземних мов

кафедра англійської мови

Матеріальна і духовна культура Риму в давній період

Реферат з латинської мови

студентки групи 1В

Гончар Анастасії Василівни

Вінниця 2009р.

План

1.Матеріальна культура Римської імперії

2.Соціальний устрій

3.Сім’я

4.Освіта

5.Економіка

6.Військова справа

7.Мова

8.Релігія

9.Мистецтво,музика,театр

10.Розваги та відпочинок

11.Наука

Культура римської цивілізації має тисячолітню історію. Її значення для світової цивілізації важко переоцінити. Латинська мова, яка була носієм цієї культури, справила вплив на цілу групу мов, так званих романських. Ще два-три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох європейських народів. Ще й сьогодні більшість наукових, медичних, юридичних термінів – латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, в системі державного і приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя. Вивчення історії античної, і зокрема римської, культури дає змогу зрозуміти закономірності розвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить можливим більш ґрунтовний підхід до вивчення й розуміння сьогоднішніх соціальних і культурних процесів. Події та герої римської культури та історії осмислюються у зв’язку з цим як культурні символи, що допомагають глибше розуміти сучасність.

Низка дослідників вважає, що Рим створив свою оригінальну цивілізацію, яка базувалася на особливій системі цінностей, що склалася у римській громадянській общині у зв’язку з особливостями її історичного розвитку. До таких особливостей належали: встановлення республіканської форми правління внаслідок боротьби патриціїв і плебеїв, та майже безперервні війни Рима, що перетворили його з невеликого італійського містечка на столицю величезної держави. Під впливом цих факторів створювалася ідеологія та система цінностей римських громадян. Її визначав перш за все патріотизм – уявлення про особливу богообраність римського народу і самою долею призначених йому перемогах, про Рим як найвищу цінність, про обов’язок громадянина слугувати йому всіма силами. Для цього громадянин мав відзначатися відвагою, стійкістю, чесністю, відданістю, гідністю, поміркованістю у способі життя, здатністю підкорятися залізній дисципліні на війні, затвердженому законом і встановленому предками звичаю в мирний час, шанувати богів-покровителів своїх сімей, сільських общин та самого Рима.

1)Матеріальна культура Римської імперії

Високий економічний розвиток Римської імперії призвів до того, що місто Рим стало економічним, культурним і політичним центром величезної держави. Це було гігантське багатонаціональне місто, яке у людей, що мешкали в ньому, створювало враження, ніби вони є мешканцями ойкумена - центра цивілізованого світу. І це твердження недалеке від істини, оскільки саме в межах Римської держави склалася древня цивілізація, яку називають античною культурою.

Зупинимося на матеріальній культурі Римської імперії в I - II століттях нашої ери В цей час велика кількість міст у своєму архітектурному стилі намагалися наслідувати приклад столиці - Риму. Їх прикрашали прекрасними храмами місцевих і загальноімперських божеств, палацами, базиліками, портиками для прогулянок, а також громадськими будівлями і будівлями для розваг - театрами, амфітеатрами, цирками. В амфітеатрах проходили вистави - травля звірів, бої гладіаторів, публічні страти. У цирках відбувалися перебіги на запряжених четвірками коней колісницях - квадригах. Амфітеатри ж, окрім відомого римського Колоссея (Колізея), що був споруджений у 80 році та вміщав до 50 тис. глядачів, збереглися у Парижі, Арле, Вороні, Капуї, Помпеях, Пулі, Тобурі, Тунісі

Всі ці споруди і будівлі прикрашалися витворами мистецтва - рельєфами, статуями тощо. В I - II століттях. нашої ери міські вулиці були вимощені каменем, мали підземну каналізацію та гігантські водопроводи - акведуки. Центральні площі всіх міст (ці площі називалися агорами на Сході й форумами на Заході) були прикрашені численними портиками, храмами й базиліками. На інших площах споруджувалися тріумфальні арки і кінні статуї правителів.

Зрозуміло, що особливою розкішшю відрізнявся сам Рим. Тепер він мав декілька форумів. До найдавнішого форуму часів республіки імператори приєднали ще ряд нових. Найбільш величним був форум Траяна. Величними спорудами були і “Вівтар Світу”, який було зведено в часи Августа, мавзолей Августа, величезний купольний храм “всім богам” - Пантеон, побудований сподвижником Октавіана Августа Агріппою і перебудований у часи правління Адріана. Діаметр купола Пантеону становить 43,2 м. Особливою розкішшю відрізняється архітектурний ансамбль імперських палаців на Палатинськом пагорбі.

У цей час у всіх містах імперії поширюється культ терм - громадських бань, у яких були басейни з теплою і холодною водою для плавання, гімнастичні зали, кімнати для відпочинку. Особливими розмірами відрізнялися побудовані в Римі терми Септимія Севера (на 2400 відвідувачів) і терми Каракалли.

Прагнули не відставати від столиці й інші міста Імперії. Значним розмахом і розкішшю відрізнялися будинки і споруди великих торгівельних центрів. Навіть їх розвалини, що дійшли до нашого часу, вражають своєю величчю і розмірами. Можна відмітити колонади портиків сирійського міста Пальміра, храми Сонця в Баальбеці (Сирія) тощо. Також в Імперії велося активне прокладання доріг. В II ст. у державі існувало 372 мощені каменем дороги загальною протяжністю близько 80 тис. км. Ці дороги, на зразок сучасного шосе, будувалися по прямій лінії, по боках їх були викопані канави для стоку води, через ріки і глибокі яри перекидалися мости (деякі з них збереглися і використовуються й у наші часи). Найбільш відомим з них є міст, побудований в часи імператора Траяна через Дунай, цей міст спорудив Аполлодор з Дамаску. Через кожну тисячу кроків (тисячу кроків називали мілею) стояли камяні стовпи із вказівкою відстані до найближчих населених пунктів, до Рима. У самому Римі на форумі стояв стовп з позолоченим верхом, він вважався початком усіх доріг Римської імперії. Звідси і приказка: “Всі дороги ведуть у Рим”.

2)Соціальний устрій

Римське суспільство розглядається як ієрархічне, де раби (лат. servi) були на самому дні, вільновідпущеники (лат. liberti) - над ними, а вільнонароджені громадяни (лат. cives) були верхівкою. Вільні громадяни також були поділені на класи. На початковому етапі розвитку римське суспільство складалося з двох основних верств – патриціїв і плебеїв. Згідно найбільш поширеній версії про походження цих двох класів, патриції – це корінні мешканці Риму, що вели своє походження від 100 патріархів-засновників міста, а плебеї – прийшле населення, яке не мало такого походження, але мало громадянські права. Патриції були об’єднані спочатку в 100, а потім в 300 родів. Спершу плебеям заборонялося одружуватися з патриціями, що забезпечувало замкненість верстви патриціїв.

3)Сім’ я

В ранній період історіі Риму вважалося за мету і головную суть життя громадянина – наявнсть власного дому та дітей, при цьому сімейні відносини не підкорялися закону, а регулювалися традиціями. Основний принцип побудови римського суспільства – це опора на елементарний осередок суспільства - сім’ю (фамілію). Родинні зв’язки базувалися не тільки на кровній спорідненості, але й на усиновленні. Декілька споріднених родин формували рід (лат. gens), найвпливовіші з них грали важливу роль у політичному житті.

До складу римської родини входили не тільки мати і батько, але й незаміжні дочки, сини, їх дружини та діти. Також родина включала в себе слуг, рабів та все домашнє майно.

Голова родини (лат. pater familias) – батько – мав необмежену владу (лат. patria potestas), яка була оформлено законодавчо і розповсюджувалася на всіх членів фамілії. Практично всі рішення щодо членів родини батько приймав самостійно. Влада батька заключалася в тому, що він міг за своїм бажанням ви дати дочку заміж або розлучити, продати дітей у рабство: при народженні дитини він визначав долю новонародженого: він або визнавав дитину, або наказував вбити, або покидав без усякої допомоги.

Patria potestas розповсюджувалася також на дорослих синів та їх сім’ї. Батько одноособово володів усім майном родини. Навіть досягнувши повноліття та одружившись, син залишався безправним у родині. Він не мав права володіти будь-якою нерухомістю за життя батька. Лише після його смерті, згідно із заповітом, син отримував батькове майно у спадок та ставав повноправним громадянином і головою своєї родини.

Жінка знаходилася у волі чоловіка, тому що вона, за словами Теодора Моммзена, «належала тільки родині і не існувала для общини». В римських родинах жінка мала великі права, адже вона займалася управлінням господарством. Вона була повновладною хазяйкою в домі. Вважалося хорошим тоном, коли жінка добре упорядковувала сімейних побут, звільняючи чоловіка для більш важливих державних справ. Залежність жінки від чоловіка обмежувалася, по суті, майновими відносинами; володіти та розпоряджатися майном без дозволу чоловіка жінка не могла.

На відміну від грецьких жінок, римлянки могли вільно з’являтися поміж люди, іздити в гості, бувати на урочистих прийомах, причому, незважаючи на те, що вищу владу в родині мав батько, вони були захищені від його свавілля. Але заняття політикою не було жіночою справою, жінці не дозволялося бути присутньою на народних зборах.

Батьки родин ще, як правило, одружували своїх дітей, керуючись тогочасними моральними нормами і власними міркуваннями. Видати заміж дівчину батько міг з 12-річного віку, а юнака – з 14-річного.

Давньоримський шлюб, особливо у вищих верствах населення, заключався часто з фінансових і політичних міркувань.

Народження дитини також було пов‘язане з багатьма традиціями. Святкування на честь появи нового члена родини починалися на восьмий день після родів і продовжувалися три дні. Батько підіймав дитину з землі і давав йому ім’я, цим проголошуючи своє рішення прийняти його в сім’ю. Після цього запрошені гості дарували немовляті подарунки, як правило, амулети, призначення яких було оберігати дитину від злих духів.

Реєструвати дитину довгий час було необов’язково. Лише коли римлянин досягав повноліття та надівав білу тогу, він ставав громадянином римської держави. Його представляли перед посадовими особами та вносили в список громадян.

Уперше реєстрацію новонароджених ввів на початку нової ери Октавіан Август, зобов’язуючи громадян протягом 30 днів з моменту народження реєструвати немовля. Рєстрація дітей проводилася в храмі Сатурна, де знаходилася канцелярія намісника та архів. При цьому підтверджувалося ім’я дитини, дата її народження, вільне походження та право громадянства

Потрібно підкреслити особливу роль сімейного виховання у римлян. Діти виховувалися в дусі поваги до вірувань і звичаїв предків, беззаперечного підкорення батьківській владі. Хороший громадянин у римлян — це слухняний син і дисциплінований воїн. Давньоримське законодавство передбачало суворі покарання за порушення батьківської волі, в цьому ж напрямі діяла державна релігія з її обожнюванням цивільної і військової доброчесності.

3)Освіта

За часів ранньої Республіки не існувало публічних шкіл, тому хлопців навчали читати і писати їх батьки, або письменні раби, яких називали paedagogi, зазвичай грецького походження. Найпершою метою навчання в той час було дати молодим людям знання з сільського господарства, військової справи, римських традицій та суспільних відносин. Юнаки багато чому навчалися, допомагаючи батькам виконувати їх релігійні чи політичні функції. У віці 16 років сини аристократів йшли в помічники до видатних політичних діячів, а з 17 років брали участь у воєнних діях.

Освітня практика змінилися із завоюванням елліністичних держав у III ст. до н. е. і відповідному грецькому впливу, але треба зазначити, що римські освітні традиції сильно відрізнялися від грецьких. Голови родин, піклуючись про отримання дітьми освіти, намагалися найняти своїм дітям вчителів греків, або дістати раба-грека. Часто заможні родини відправляли свої дітей до Греції задля отримання ними вищої освіти.

У V ст. до н. е. зявилися елементарні («елементарний» в перекладі з латині — основний) школи, де навчалися головним чином діти вільних. Заможні батьки надавали перевагу домашньому навчанню. У II ст. до н. е. виникли граматичні та риторські школи. Тоді ж і зародився прообраз сучасної освіти: діти проходили три стадії освіти – початкову, середню і вищу. Риторські школи були своєрідними вищими учбовими закладами (ораторське мистецтво, правознавство, філософія, поезія).

Навчання починалося з 7 років. Хлопчики і дівчата йшли до школи, яка називалася ludus, де вчитель (що звався litterator чи magister ludi, часто грецького походження) вчив їх читанню, письму, арифметиці та іноді грецької, аж до 11-річного віку. З 12 років студенти йшли у середні школи, де вчитель (який там називався grammaticus) вчив їх грецької та римської літератури, давав відомості по історії та праву. У віці 16 років, деякі студенти йшли до школи риторики, де вчитель, майже завжди грек, називався rhetor. Навчання на цьому рівні готувало студентів до кар’єри правників і вимагало від них заучування римських законів. На практичних заняттях учні виконували вправи на складення промов на задану тему з історії, міфології, літератури чи суспільного життя. Поступово юристи-вчителя утворили досить стійкі групи, які отримали назву «кафедр». За таким же принципом оформляються кафедри риторики і філософії, медицини і архітектури. Учні ходили до школи кожен день, окрім релігійних свят і базарних днів. Також були літні канікули. У віці 17-18 років юнаки мали залишити навчання та пройти військову службу.

За кордоном освіту отримували переважно в Афінах чи на острові Родос, де також удосконалювалися в ораторському мистецтві, отримували уявлення про різні філософські школи. Студенти, які приїжджали отримувати освіту з різних частин Римської держави, обєднувалися в земляцтва — «хори».

У період Республіки навчання було приватним, і держава в нього не втручалася. Однак у часи Імперії держава поставила навчання під свій контроль. Вчителя стали оплачуваними державними службовцями. Було встановлене число риторів і граматиків для кожного міста, в залежності від кількості жителів. Вчителя користувалися рядом привілеїв, а в IV ст. всі кандидатури викладачів підлягали затвердженню імператором.

Римляни піклувалися і про те, щоб освіту отримали жінки згідно їх ролі, яку вони відігравали в сім’ї: організатор сімейного побуту та вихователька дітей в ранньому віці. Були школи, де дівчата навчалися разом з хлопцями, і вважалося почесним, якщо про дівчинку казали, що вона освічена дівчина.

В римській державі вже в I ст. почали навчати рабів, бо раби та вільновідпущеники почали відігравати більш помітну роль в економіці держави. Раби ставали управителями маєтків і займалися торгівлею, призначалися наглядачами над іншими рабами. Письменних рабів залучали у бюрократичний апарат держави, багато рабів були педагогами і навіть архітекторами. Такі раби коштували дорожче неписьменних, адже їх можна було використовувати для кваліфікованої праці.

Колишні раби, вільновідпущеники, з часом почали складати значну верству населення Риму. Не маючи нічого, окрім жадоби влади та зиску, вони прагнули зайняти місце службовця, управлінці в державному апараті, займатися комерційною діяльністю, лихварством. Стала виявлятися їхня перевага у порівнянні з римлянами, яка заключалась в тому, що вони не цуралися ніякої праці, вважали себе обмеженими та виявляли наполегливість у боротьбі за свої місце під сонцем. Зрештою вони змогли домогтися юридичної рівноправності, відтіснити римлян від управління державою.

4)Економіка

Стародавній Рим володів безкраїми просторами землі з величезними природничими та людськими ресурсами. По суті, давньоримська економіка залишалася сфокусованою на землеробстві та торгівлі. Вільна торгівля сільськогосподарською продукцію змінила італійський ландшафт, і до I ст. до н. е. широкі виноградні та оливкові плантації витіснили дрібних землевласників, які вже не могли конкурувати з дешевим імпортним зерном. Анексія Єгипту, Сицилії та Тунісу у Північній Африці забезпечила постійне постачання зерна. У свою чергу, основними статтями експорту Італії стали оливкова олія та вино. Практикувався збір врожаю двічі на рік, але продуктивність ферм в цілому була низька, приблизно 1 тонна з гектара.

Промислова та мануфактурна діяльності були меншими. Найзначнішим було видобування каменю, що забезпечувало головних будівельний матеріал для тогочасних будівель. У мануфактурі виробництво було на досить низькому рівні і загалом складалося з майстерень та невеликих факторій, де працювало щонайбільше кілька десятків робочих. Проте, деякі цегляні фабрики наймали сотні працівників.

Економіка ранньої Республіки базувалася на невеликих господарствах і оплачуваній праці. Однак, іноземні війни та завоювання робили рабів все дешевше, і вже за часів пізньої Республіки економіка сильно залежала від рабської праці, як на кваліфікованих роботах, так і на звичайних. Раби складали біля 20% населення Римської імперії та 40% населення Риму. Тільки за часів Римської імперії, коли завоювання завершилися і ціна на рабів зросла, наймана праця знову стала більш економічно вигідною, ніж рабовласництво.

Хоча у Стародавньому Римі широко вживалися бартерні відносини, навіть у зборі податків, Рим мав дуже розвинуту монетну систему, монети з міді, бронзи та дорогоцінних металів були в обігу по всій Імперії та за її межами - деякі з них навіть було знайдено в Індії. До III ст. до н. е. мідь оцінювалася на вагу, у брусках без позначок. Оригінальна мідна монета (асс) мала номінальну вартість одного римського фунту міді, але важила менше. Таким чином, цінність римської монети як міри обміну значно перебільшила її власну цінність як металу. Після того, як Нерон знижувати цінність срібного денарія, його номінальна вартість була на третину вище власної.

Коні були дуже дорогі, а інші вючні тварини дуже повільними, для масової торгівлі на римських шляхах, які частіше сполучали військові пости, ніж ринки, і дуже рідко були пристосовані для коліс. Як результат, обєми транспортування товарів між римськими провінціями були дуже низькими аж до підйому морської торгівлі у II ст. до н. е. Протягом цього періоду торгові кораблі менше ніж за місяць долали відстань між Гадесом до Александрії через Остію, тобто відстань, рівну довжині Середземного моря. Морські перевезення були приблизно в 60 разів дешевші за наземні, тому їх обєми були значно більшими.

5)Військова справа

Римське військо майже за весь час свого існування було, як довела практика, найбільш передовим серед інших держав Давнього світу, пройшовши шлях від народного ополчення до професійної регулярної піхоти та кінноти з численними допоміжними підрозділами та союзницькими формуваннями. При цьому головною бойовою силою завжди була піхота (в епоху Пунічних воєн фактично зявилася морська піхота). Основними перевагами римської армії були мобільність, гнучкість та тактичні навички, що дозволяло їй діяти в умовах різного рельєфу місцевості та в суворих погодних умовах.

У випадку стратегічної погрози Риму чи Італії, або достатньо серйозної воєнної загрози (лат. tumultus), зупинялися всі роботи, зупинялося виробництво і в армію набиралися усі, хто міг просто нести озброєння – громадяни такої категорії називалися tumultuarii (subitarii), а військо - tumultuarius (subitarius) exercitus. Через те, що звичайна процедура набору займала більше часу, командуючий цим військом магістрат виносив з Капітолію спеціальні прапори: червоне, що позначало набір у пехоту, та зелене – у кінноту, після чого традиційно оголошував: : «Qui rempublicam salvam vult, me sequatur» («Кто хоче врятувати республіку, нехай слідує за мною»). Воєнна присяга також промовлялася не індивідуально, а разом.

Первісна римська армія (приблизно 500 р. до н. е.) являла собою громадянське ополчення, яке практикувало тактику гоплітів. Вона була невеликою (серед населення вільних громадян призовного віку було тоді приблизно 9 000) та організованою на п’ять груп – три групи гоплітів, та дві – легкої кінноти. Така армія була обмежена у тактиці та її призначенням в той період була оборона. У III ст. до н. е. римляни відмовляються від гоплітів на користь більш гнучкої системи, в якій менші групи з 120 (в деяких випадках – 60) осіб, що називалися маніпулами, могли більш незалежно маневрувати на болі бою. Тридцять маніпул, обєднані в три лінії, разом з допоміжними військами формували легіон, чисельністю від 4000 до 5000 осіб. Легіони часів ранньої Республіки складалися з п’яти секцій, кожна з яких була озброєна по-різному та мала різні місця у військовому формуванні: три лінії маніпулярної важкої піхоти (гастати, принципи та тріарії), легка піхота – веліти та важка кавалерія – еквіти.

Де-юре легіон часів ранньої Республіки включав 3600-4800 важкоозброєних піхотинців, кілька сотень легкоозброєних піхотинців та кілька сотень вершників, загалом складаючи від 4000 до 5000 чол. Але часто легіони були недоукомлектовані через невдачі набору чи під час наступного періоду активної служби через нещасні випадки, бойові втрати, хвороби та дезертирство. Під час Громадянської війни, легіони Помпея на сході були у повному складі через недавній набір, в той час як легіони Цезаря були неповними через довгі бойові дії у Галлії. Така проблема була актуальною і для допоміжних військ.

Справами, належними римлянину, особливо вельможному, визнавалися політика, війна, землеробство, розробка права (цивільного та сакрального) та історіографія. На цій основі створювалася рання культура Риму. Іноземний вплив, перш за все грецький, що проникав крізь грецькі міста на півдні сучасної Італії, а потім безпосередньо з Греції та Малої Азії, сприймався лише остільки, оскільки він не суперечив римській системі цінностей або перероблявся у відповідності до неї. У свою чергу, римська культура за часів свого розквіту значно вплинула на сусідні народи та на наступних розвиток Європи.

Для ранньоримського світогляду було характерне відчування себе як вільного громадянина з почуттям належності до суспільної общини та пріоритета державних інтересів над особистими, у поєднанні з консерватизмом, який полягав у наслідуванні звичаїв і традицій предків. У II – I ст. до н. е. стався відхід від цих настанов та посилився індивідуалізм, особистість почала протиставлятися державі, переосмислювалися навіть деякі традиційні ідеали.

6)Мова

Латинська мова, появу якої відносять до середини ІІ тисячоліття до н. е., належала до італійських мов індоєвропейської мовної родини. У процесі історичного розвитку давньої Італії латинська мова витіснила інші італійські мови і з часом зайняла пануюче положення у західному Середземномор’ї. На початку І тис. до н. е. латинською розмовляло населення невеликого регіону Лацій (лат. Latium) на заході середньої частини Апеннинського п-ва, у нижній течії Тибра. Плем’я, що мешкало у Лації, називалося латинами (лат. Latini), його мова – латинською. Центром цього регіону стало місто Рим, за ім’ям якого італійські племена, що об’єдналися навколо нього, стали називати себе римлянами (лат. Romani).

Виділяють кілька етапів розвитку латинської мови:

Архаїчна латина

Класична латина

Посткласична латина

Пізня латина

Особливістю латинської мови є те, що порядок слів у реченні має дуже невелике значення; передача інформації йде через систему афіксів, що приєднуються до кор.еНП слова. Латинська абетка базувалася на етруській абетці, яка, в свою чергу, походила від грецької. Хоча пам’ятки латинської літератури, що збереглися, майже повністю написані класичною латиною, штучною і стилізованою літературною мовою, побутовою мовою Римської імперії була народна латина, яка істотно відрізнялася від класичної латини граматикою, словниковим складом і навіть вимовою.

7)Релігія

Архаїчна римська релігія, по крайній мірі по відношенню до богів, була створена не з записаних оповідань, а скоріше на основі комплексних взаємовідносин між людьми та богами. У багатьох аспектах вона була близька до грецької, аж до прямого запозичення окремих міфів. На відміну від грецької міфології, боги не були персоніфіковані, але існували нечітко визначені священні духи, які називалися numina. Римляни вірили, що кожна людина, місце або річ має свого «генія» або божествену суть. До священних духів римлян відносилися генії (добрі духи, що охороняли людину протягом його життя), пенати (охоронці і заступники рідного будинку, а потім — усього римського народу, звідси бере свій початок відомий вислів — «повернутися до рідних пенатів», тобто повернутися на батьківщину, додому), лари (духи домівки та родинного щастя), лемури (духи померлих) і мани (духи предків). Вірили також у божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові та безстатеві, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді (Янус і Яна, Фавн і Фавна). Їм приносили жертви, присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення надавалося різного роду ворожінням (по польоту птахів, по внутрішностях тваринних т.д.) Під впливом італійських племен у римському пантеоні зявилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, богині Юнона і Мінерва. У плебеїв була своя трійця божеств: Церера (богиня злаків), Лібер (бог виноградників) і Лібера. Загальноіталійськими богами стали Марс (бог війни), Діана (богиня полювання), Фортуна (богиня щастя, успіху), Венера (богиня весни і садів, потім — любові та краси). Деякі боги шанувалися головним чином представниками одного стану або професії (торговці шанували Меркурія, ремісники — Мінерву).Із зростанням контактів з греками, старі римські боги почали ототожнюватися з грецькими. Так, Юпітер вважався тим самим божеством, що і Зевс, Марса почали асоціювати з Аресом, а Нептуна – з Посейдоном. Римські боги також набули атрибутів та міфології цих грецьких богів. За імперської доби римляни увібрали міфологію завойованих народів, що призвело до того, що храми римських божеств стояли поруч із храмами іноземних богів. Таким чином, проникли до Риму і східні культи — Ісіди, Осіріса, Кібели, вмираючого і воскресаючого бога Мітри. Не без східного впливу на етапі імперії оформився культ імператора як живого бога.

Відмінною рисою світогляду древніх римлян була міфологізація своєї історії. Якщо про богів практично не було сюжетних розповідей, то про заснування Риму розповідав міф про братів Ромула і Рема, що чудом залишилися живими після змови проти їх батька і вигодуваних вовчицею. Починаючи з древніших часів, передавалися розповіді про військову доблесть і патріотизм римлян. Пізніше військові перемоги Риму відзначали грандіозними тріумфами, а прославлені полководці ставали обєктом культу. Римський народ вважав себе обраним, а свою державу — як одну з вищих цінностей.

Хоча релігія грала значну роль у традиційному римському суспільстві, до II ст. до н. е. значна частина римської верхівки вже байдуже ставилась до релігії. В I ст. до н.е римські філософи (у першу чергу Тіт Лукрецій Кар та Марк Туллій Цицерон) у значній мірі переглядають чи піддають сумніву багато з традиційних релігійних положень. На межі нашої ери Октавіан Август вжив заходів по встановленню офіційного культу Імперії.

Статуя Юнони Суспіти, Ватикан

Пізніше військові перемоги Риму відзначали грандіозними тріумфами, а прославлені полководці ставали обєктом культу. Римський народ вважав себе обраним, а свою державу — як одну з вищих цінностей.

За часів Римської республіки, римська релігія була організована у чітку систему жрецьких колегій. Найвищим органом цієї ієрархії була Колегія понтифіків, а її верховний жрець, Великий понтифік (лат. Pontifex Maximus), був головою державної релігії. Фламіни обслуговували культи численних богів, а авгурам було доручено проводити ауспіції; жрецький цар виконував релігійні обов’язки вигнаних царів. В Римській імперії обожнювали імператорів, а сформований культ Імперії швидко став провідним.

Починаючи з імператора Нерона, римська офіційна політика по відношенню до християнства була негативною, часто навіть належність до християн могла призвести до страти. За імператора Діоклетіана гоніння на християн досягли своєї найвищої точки. Однак, за імператора Константина І християнство стало офіційною і провідною релігією Римської держави. У 391 р. імператор Феодосій І заборонив у державі всі релігії, окрім християнської.

8)Мистецтво,музика,театр.

Стиль давньоримського живопису відображає грецький вплив, і зразками, що збереглися, є переважно фрески, які використовувалися для прикрашання стін та стелі заміських вілл, хоча у римській літературі є згадки про малюнки на дереві, слоновій кістці та інших матеріалах

Давньоримська фреска з Боскореале, 43-30 рр. до н. е.

Декілька зразків римського живопису було знайдено в Помпеях, і на основі цих зразків історики поділяють розвиток давньоримського живопису на 4 періоди. Первісний стиль практикувався з початку II ст. до н. е. до початку чи середини I ст. до н. е. Переважно то були імітації мармуру чи кам’яної кладки, хоча іноді зустрічалися зображення міфологічних персонажів. Другий стиль живопису почав розвиватися з початку I ст. до н. е., коли художники намагалися відобразити реалістичні тривимірні архітектурні деталі та ландшафти. Третій стиль розвинувся за правління Октавіана Августа і відмовився від реалізму попереднього стилю на користь звичайного орнаменту. Невеликі архітектурні види, пейзажі чи абстрактні візерунки розміщувалися по центру, з монохромним заднім планом. Четвертий стиль, який виник у 1 ст., зображував сцени з міфології, хоча малюнки архітектурних деталей чи абстрактні візерунки ще залишалися. Портретна скульптура у Давньому Римі використовувала як класичні, так і енергійні пропорції, з часом перетворившися на суміш реалізму та ідеалізму. За правління династій Антонінів та Северів, у скульптурах почали переважати більш пишні волосся та бороди, що створювалося глибшим різьбленням і висверлюванням. Вдалими були також рельєфні скульптури, які зображували перемоги римлян.

Латинська література із самого початку знаходилася під впливом грецької. Деякі з найдавніших існуючих творів являють собою історичні епоси, що розповідають про ранню римську воєнну історію. Із розвитком Республіки, автори почали створювати поезію, комедії, трагедії та історичні твори. Хоча кажуть, що римлянам далеко до греків у царині літератури, але все одно римська культура подарувала світові не одного відомого літератора, не один літературний шедевр. В I - II століттях широкого поширення в Імперії набула римська поезія і проза. Серед заможних людей багато було таких, в тому числі й імператорів, які пробували свої сили в літературі. Однак до нашого часу дійшло мало творів римських поетів і прозаїків цих століть.Під час правління імператора Нерона одним з найвідоміших поетів був Марк Анней Лукан (39 - 65 р.р.). Він був прихильником помірного режиму, негативно ставився до деспотичних дій імператорів, особливо до дій імператора Нерона. Він написав поему “Фарсалія, або поема про громадянську війну”, у якій оспівував Помпея і засуджував Гая Юлія Цезаря. Згодом Лукан узяв участь у змові проти Нерона і був страчений.У критичному тоні писав і Марк Валерій Марціал (42 - 102 р.р.). Він народився в Іспанії. На початку 60-их р.р. приїхав до Рима, де йому спочатку довелося вести принизливе життя клієнта у багатих патронів. Положення клієнта певною мірою позначилося і на деяких сторонах його творчості. У 99 р. Марціал повернувся до Іспанії, де прожив до кінця своїх днів. Літературну діяльність Марціал почав досить пізно. Він прославився дотепними короткими віршами-епіграмами. Завдяки йому цей жанр набув визнання у світовій літературі. Перший збірник його епіграм – “Книга видовищ” - був присвячений відкриттю Колізею у 80р. Марціалу належить і збірка “написів до дарунків” (“Ксенії”), услід за якою він випустив 12 книг епіграм.Але творчість Марціала була суперечливою. У кращих епіграмах він висміював пануючі у Римі аморальність, розпусту, розбещеність, а в той же час він вимушений був лестити внаслідок свого залежного становища.Найбільш славнозвісним прозаїком II століття був Луцій Апулей (бл. 125 – бл. 180 р.р.). Луцій Апулей народився в Африці в місті Мадавре, вчився спочатку в Карфагені, а потім в Афінах. Після подорожі Східною імперією він приїхав до Рима, де став адвокатом і займався літературною і науковою діяльністю: Апулей був людиною дуже освіченою. Однаково вільно він володів грецькою і латинською мовами, мав обширні й різносторонні знання з природних наук, філософії і релігії. Сучасники називали його магом. Він був одним з найвидатніших письменників пізньої античності. Апулей втілив у своїй особі і в своїй творчості характерні риси нової епохи з усіма її суперечностями. Літературна спадщина Апулея велика: збереглися численні риторичні декламації, уривки з яких зібрано в збірці “Флоріди”, філософські трактати, поетичні твори. “Апологія” – промова на власний захист у суді на процесі, де його звинувачували в практикуванні магії. Але справжня слава прийшла до Апулея після видання роману “Метаморфози”, який отримав згодом назву “Золотий осел”. Цей роман - авантюрно-побутовий за своїм реальним змістом і містико-алегоричний, релігійно-моралістичний за авторським задумом (герой, перетворений в осла за потяг до насолод, отримує знову людський вигляд, пройшовши через страждання і залучившись у кінці до містичного культу богині Ісіди).

Римська музика значною мірою базувалася на грецькій і грала важливу роль у багатьох аспектах життя давніх римлян. У римських збройних силах музичні інструменти, такі, як tuba (довга труба) чи cornu (інструмент, подібний до валторни), використовувалися для подачі різноманітних команд, в той час як bucina (можливо, сурма чи ріжок) та lituus (можливо, видовжений інструмент у формі букви J) вживалися для церемоніальних потреб. Музика гралася у амфітеатрах між боями та в odea (театрах), і для цього, як відомо, використовувалися cornu та hydraulis (водяний орган). Більшість релігійних ритуалів супроводжувалася музичними виставами, із використанням tibiae (подвоєних труб) під час жертвоприношень, цимбалів та тамбуринів – в оргіях, і майже завжди - тріскачки та гімни. Деякі музичні історики вважають, що музика використовувалася майже в усіх публічних церемоніях. Але досі не можна однозначно стверджувати, що давні римляни зробили значний внесок до теорії чи практики музики.

Виникнення театрального мистецтва в Римі повязане з святами збору урожаю. Самобутнім римським театральним жанром були сатури — побутові комічні сценки, що включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний прообраз сучасної оперети). Пізніше почали ставитися комедії та трагедії за грецьким зразком. Акторами у римським театрах були вільновідпущеники чи раби; вони займали, як правило, низьке суспільне положення. У Римі уперше виникають професійні акторські трупи та камерні (для невеликого числа глядачів) театральні вистави.

9)Побут

Життя у римській державі вирувало навколо міста Риму, розташованого на семи пагорбах. У місті була велика кількість монументальних споруд, таких як Колізей, Форум Траяна та Пантеон; існували фонтани із свіжою питною водою, яка постачалася за допомогою акведуків, також були театри, гімназії, банні комплекси із бібліотеками та магазинами, ринкові площі та функціонуюча каналізація. По всій території держави, житлова архітектура коливалася від скромних будинків до заміських вілл. У столиці на Палатинському пагорбі розташовувалася резиденція імператора; доречі, слово палац (як і англійське palace) походить від назви пагорба - Палатин. Класи плебеїв та вершників жили в міському центрі у тісних помешканнях (інсулах), які були схожі на сучасні гетто. Ці райони, часто збудовані заможними землевласниками задля отримання прибутку від здачі в оренду, групувалися переважно навколо колегії або ринку.

Соціальна еволюція римського суспільства була вперше досліджена німецьким вченим Г.Б. Нібуром. Давньоримський побут та життя базувалися на розвиненому сімейному законодавстві та релігійних обрядах.

Для найкращого використання денного світла римляни зазвичай вставали дуже рано, іноді о четвертій ранку і, поснідавши, починали займатися суспільними справами. Як і греки, римляни їли тричі на день: перший сніданок рано вранці, другий - приблизно опівдні, десь надвечір - обід. У перші століття існування Риму мешканці Італії їли переважно густу, круто зварену кашу з полби, проса, ячміня чи бобової муки, але вже на світанку римської історії у домашньому господарстві варилася не тільки каша, але й випікався хліб. Кулінарне мистецтво почало розвиватися у III ст. до н. е. і за часів Імперії досягло небачених висот.

10)Розваги та відпочинок

Римська молодь мала різні види ігор та фізичних вправ, такі як стрибки, боротьба, кулачні бої та скачки. У сільській місцевості дозвілля заможних людей також включало полювання та рибалку. Також у римлян було декілька різновидів гри в м‘яч, один з яких був схожий на сучасний гандбол. Гра в кості, настольні та азартні ігри в ті часи бул ивкрай популярні. Жінки не брали участі в цих іграх. Для заможних людей, звані обіди давали можливість розважитися, адже на них часто були музика, танці та поетичні читання. Плебеї іноді також організовували подібні вечірки в межах певного клубу чи асоціації, хоча обідній відпочинок для них переважно означав відвідування таверн. Діти бавилися іграшками та різними іграми, такими як чехарда.

Популярним видом розваги були гладіаторські бої. Гладіатори билися або до смерті, або до «першої крові» різноманітною зброєю та за безліччю сценаріїв. Ці бої досягли вершини популярності за імператора Клавдія, який започаткував традицію вирішення імператором кінцівки бою. Всупереч популярному образу в кіно, деякі експерти вважають, що жестом, який засуджував гладіатора на смерть, було не обертання великого пальця донизу. Хоча досі точно не відомо, якими були жести, деякі експерти припускають що імператор висловлював «смерть», тримаючи кулак з піднятим великим пальцем у напрямку гладіатора-переможця, в той час, як «помилування» показувалося просто піднятим кулаком. Також серед римлян були популярні покази тварин, які іноді поєднувалися з гладіаторськими боями. В’язня чи гладіатора, озброєного чи ні, виштовхували на арену і випускали звірів.

Циркус Максімус, найбільший римський іподром, використовувався для скачок і перегонів на колісницях, а коли Циркус заповнювався водою, то проводилися морські бої. У ньому розміщувалося до 385 000 чол.; можно було вмістити все населення Риму. Два храми, в одному з яких знаходилося сім яєць, а в другому – сім дельфінів, стояли посередині треку, і коли гонщики робили чергове коло, з обидвох храмів забиралося по одному предмету. Це робилося задля інформування глядачів щодо статистики перегонів. Нарівні зі спортом, Циркус Максімус був також майданчиком для торгівлі та азартних ігор. Представники правлячої еліти, вершники і багато інших людей, що захоплювалися перегонами, резервували собі місця в амфітеатрі. Вважалося навіть недоречним для імператорів, виказувати прихильність окремій команді. Циркус Максімус був споруджений у 600 р. до н. е. і провів останні кінські скачки у 549 р.

Колізей (лат. Colosseum) — найбільший амфітеатр Стародавнього Риму, символ могутності імператорського Риму. Розташований в Римі, в улоговині між Еквіллінським, Палатінським і Целієвським горбами, на тому місці, де колись був ставок, що належав до «Золотого Будинку» Нерона. Вміщав біля 50 000 глядачів. Будівництво цієї споруди розпочато імператором Веспасіаном після його перемог в Юдеї і закінчено у 80 р. н.е. імператором Титом, який ознаменував відкриття влаштуванням у ньому ігор, які тривали сто днів і коштували життя багатьом сотням гладіаторів і 5 тисячам диких звірів.

Спочатку Колізей називався, за родовим іменем згаданих імператорів, амфітеатром Флавіїв (лат. Amphitheatrum Flavium), нинішня назва (лат. Colosseum, Colosaeus, італ. Colosseo) закріпилася за ним згодом, починаючи з VIII століття, і походить або від колосальності його розміру, або від того, що поблизу від нього стояла гігантська статуя, споруджена Нероном на честь самого себе.

Довгий час Колізей був для жителів Рима та гостей міста головним місцем розважальних видовищ, таких, як бої гладіаторів, цькування диких звірів, морські битви (наумахії). Попри усталену думку, що в Колізеї страчували християн, останні дослідження указують на те, що це був міф[Джерело?], створений католицькою церквою в подальші роки. При імператорові Макріні цирк сильно постраждав від пожежі, але був реставрований за указом Александра Севера. У 248 імператор Філіпп ще святкував в ньому тисячоліття Рима. Гонорій в 405 заборонив гладіаторські бої як несумісні з духом християнства, яке було запроваджено після Костянтина Великого пануючою релігією римської імперії; проте, звірині цькування продовжували відбуватися в Колізеї до смерті Феодосій Великого. Після цього для Флавійового амфітеатру наступили сумні часи.

11)Наука

Тепер, власне, про наукові досягнення. У другій половині I ст. Пліній Секунд написав велику “Природну історію”, яка була першою енциклопедією з фізичній географії, ботаніки, зоології і мінералогії. У кінці I – на початку II ст. відомий римський історик Тацит у своїх двох творах “Діяння Публія Валерія Агріколи” і “Німеччина” описав побут і суспільний устрій племен Центральної Європи, які продовжували зберігати свою незалежність від Римської імперії.

У II ст. високого рівня розвитку досягла медична наука. Ще під час правління імператора Августа в Римі було створено школу для підготовки лікарів. Такі школи існували і в Малій Азії. У кінці II ст. прославився лікар Гален, який проводив досліди з вивчення дихання, діяльності спинного і головного мозку.

Нарівні з природними науками набули подальшого поширення астрономія та астрологія, але тут успіхів було не так багато, як в інших областях знань. Так, Клавдій Птолемей відмовився від геліоцентричної теорії Арістарха Самосського. Замість її він запропонував теорію, згідно з якою центром Сонячної системи була Земля, а Сонце й інші небесні тіла оберталися навколо неї. Пізніше ця теорія була запозичена християнськими теологами і стала основою середньовічного розуміння устрою Всесвіту. Астрологія була занесена в Рим з Месопотамії і була популярна у II і особливо у III століттях.

Помітним внеском римської науки було створення цілого ряду енциклопедичних робіт, які систематизували знання, накопичені в різних сферах. Так, основні ідеї античної матеріалістичної думки про атоми, про смертність душі, незалежність природи від волі богів викладає Тіт Лукрецій Кар у науково-просвітницькій поемі «Про природу речей». Він, зокрема, формулює фундаментальні ідеї звязку руху і часу, збереження речовини («з нічого ніщо постати не може та в цілковите ніщо повернутись»), нескінченність світу («Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя не замикає… Визнати мусиш те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт»).

Класична праця з географії належить Страбону, який зібрав у своїй «Географії» всі існуючі відомості про країни і народи — від Британії до Індії. Птолемей, узагальнюючи астрономічні спостереження, розробив геоцентричну модель світу, згідно з якою навколо Землі, яка має форму кулі, обертаються Сонце та інші планети. Ця модель залишалася панівною до Нового часу. Головною фігурою античної медицини і незаперечним авторитетом протягом подальшого тисячоліття був Гален, який вивчав нервову систему, спинний мозок. Галену належить перша в історії науки концепція кровообігу.

З огляду на особливе ставлення римлян до своєї держави зрозуміла виняткова роль історичної науки у Стародавньому Римі. Істориками часто ставали люди, які займали високе суспільне становище і брали активну участь у політичному житті. Історичні твори належать Юлію Цезарю («Записки про гальську війну»). Близьким до Октавіана Августа був Тіт Лівій, твори якого є майже єдиним джерелом для вивчення ранніх періодів в історії Риму. Тацит намалював картину римської історії часів імперії, приділивши значне місце варварським племенам, які нападали на Рим, згадавши серед інших і венедів (одна з назв словянських племен у старовину). Одним з найпопулярніших істориків світу залишається Плутарх, який обрав жанр історичного портрета. Його твори і зараз видаються великими тиражами, читаються. У «Порівняльних життєписах» він відшукує паралелі в грецькій і римській історії через розгляд біографій уславлених людей.

У римської культури завжди було багато як прихильників, так і противників.Особливо не сприймали культуру Риму греки, що їх римляни підкорили. Елліни перемагали своїм генієм, а римляни досягали успіху лише завдяки фортуні. Але Рим зробив те, чого не вдалося зробити еллінам. Він об’єднав народи та запровадив порядок на землях, приніс їм мир. Кожен міг, будучи в безпеці від нападу, працювати, сіяти, збирати врожай, мандрувати землями країни та торгувати.Можливо, Рим не перевершив греків у галузях філософії та скульптури, але він добре налагодив перекидання військ з одного кінця держави в інший та встановив справедливі закони. А це вже і є культурою. Рим на той час був універсальною ідеєю. Досягнення в тих галузях культури, в яких римлянам не вдавалося створити щось особливе, були цілком запозичені у інших народів, у тих же самих греків. Але в будь-якому випадку римська культура не просто цікава – вона грандіозна, без неї не можна уявити давній світ, як і не можна уявити Рим без впливу на нього грецької культури

Список використаної літератури

1.Бадак А.Н., Войнич И.Е., Волчек Н.М. и др. “История Древнего мира: Древний Рим”, Минск, “Харвест”, 1998, 800 с.

2.Винничук Л. “Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима”, Москва, “Высшая школа”, 1988, 496 с.

3.Ладинский Ант. “В дни Каракаллы”, Минск, “Беларусь”, 1987, 460 с.

4.Левчук Л.Т. “Історія світової культури”, Київ, “Либідь”,1999, 368 с.

5.Момзен Т. “История Рима”, “СПБ”, 1993.

6.“Энциклопедия”, Академия педагогических наук СССР, том 12, Москва, 1968, 640 с.

Скачать архив с текстом документа