Невротичні розлади у хворих соматичного профілю
СОДЕРЖАНИЕ: Характеристика невротичних розладів та конфліктів у хворих соматичного профілю: гіпертонічній хворобі, виразковій хворобі шлунку і 12-палої кишки, ішемічній хворобі серця. Аналіз механізмів формування невротичної картини хвороби при соматичних патологіях.ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. НЕВРОТИЧНІ РОЗЛАДИ, ОСНОВНІ ВИДИ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА
1.1 Загальна характеристика невротичних розладів
1.2 Класифікація невротичних конфліктів
1.3 Невротичні розлади при терапевтичній патології
1.4 Невротичні розлади при хірургічній патології
РОЗДІЛ 2. ПСИХОЛОГІЯ ФОРМУВАННЯ НЕВРОТИЧНИХ РОЗЛАДІВ ПАЦІЄНТІВ ІЗ СОМАТИЧНИМИ ПАТОЛОГІЯМИ
2.1 Внутрішня картина хвороби пацієнтів з тяжкими соматичними захворюваннями
2.2 Вияв відношення до хвороб в залежності від темпераменту
2.3 Відношення до патологій в залежності від характеру
2.4 Моделі формування психосоматичних розладів
2.5 Типи особистісних реакцій на захворювання
РОЗДІЛ 3. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ НЕВРОТИЧНОЇ КАРТИНИ ХВОРОБИ СОМАТИЧНИХ ХВОРИХ
3.1 Обгрунтування організації та методів дослідження хворих нагіпертонічну хворобу, виразкову хворобу шлунку і 12-палої кишки, ішемічну хворобу серця
3.2 Психологічні характерситики досліджених хворих соматичного профілю: гіпертонічнa хворобa, виразковa хворобa шлунку і 12-палої кишки, ішемічнa хворобa серця
3.3 Психологічні рекомендації щодо формування стратегії життя пацієнтів із соматичними хворобами
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
ВСТУП
Актуальність . Однієї з основних проблем клінічної психології вважається проблема реакцій особистості на хворобу психологічного профілю.
За даними Всесвітньої організації охорони здоровя (ВОЗ), число неврозів заостанні 80 років зросло в кілька десятків разів. Це пояснюєтьсязростаючим темпом життя, що предявляє до нервової системи людини більшпідвищені вимоги.
Важливе значення у виникненні неврозів мають як різні психічнітравми службового, сімейного, інтимного характеру, так і несприятливіумови життя в період дитинства - такі, наприклад, як неповна родина,неправильне виховання, сімейні конфлікти і т.д.
Однак однієї психотравми часом виявляється недостатньо для розвиткуневрозу. Важливе значення мають і особливості особистості. А вони формуються впроцесі виховання в дитинстві і спілкування з навколишніми. Вагоме значення має спадковість.
Вважається, що в умовах впливу на людину психічної травми виникає альтернатива: або в звязку зі стресостійкістю і під впливом методів психологічного захисту людина залишається психічно і соматично здоровою, або вона занедужує неврозом або психосоматичним захворюванням. Причому, на думку деяких учених (В.С.Ротенберг, В.В.Аршавский), альтернатива існує й усередині патогенного шляху, і психосоматичні захворювання виникають у тих, хто в силу особливостей особистості не може дозволити собі невротичний тип реагування, демонстрацію тривоги або страху, фіксацію на своїх відчуттях.
Актуальність вивчення психосоматичних взаємовпливів досить аргументувати наступними фактами. За даними E.Stromgren і V.Lunn [11], не менш 30% хворих, що звертаються із соматичними скаргами в поліклініки і стаціонари мають невротичні симптоми, а 22% осіб зі скаргами психосоматичного характеру забирають до 50% робочого часу лікаря.
Вчення про неврози історично характеризується двома тенденціями. Одні дослідники виходять з визнання детермінованості невротичних феноменів визначеними патологічними механізмами біологічної природи, хоча і не заперечують ролі психічної травми як пусковий механізм і можливу умову виникнення захворювання. Однак сама психотравма при цьому виступає як одна з можливих і рівноцінних экзогений, що порушують гомеостаз. Друга тенденція у вивченні природи неврозів полягає в припущенні про те, що будь-яка клінічна картина неврозу може бути виведена з одних лише психологічних механізмів. Прихильники цього напрямку вважають, що інформація соматического характеру є принципово несуттєвою для розуміння клініки, генеза і терапії невротичних станів.
Поняття позитивної діагностики неврозів представлено в працях В.Н.Мясищева, позитивна діагностика випливає з визнання змістовної природи категорії психогенного. Вона містить у собі наступні основні положення:
1. Психогенія повязана з особистістю хворого, із психотравмуючою ситуацією, з нездатністю особистості в даних конкретних умовах самостійно вирішитиїї;
2. Виникнення і перебіг неврозу повязані з патогенною ситуацією і переживаннями особистості, спостерігається певна відповідність між динамікою станів хворого і змінами психотравмуючої ситуації;
3. Клінічні прояви неврозу по своєму змісту деякою мірою повязані з психотравмуючою ситуацією і переживаннями особистості, з основними найбільш сильними і глибокими її прагненнями, представляючи афективну реакцію, патологічну фіксацію тих або інших її переживань;
4. Відзначається більш висока ефективність психотерапевтичних методів стосовно всього захворювання й окремим його клінічним проявів у порівнянні з біологічними впливами.
Невроз - психогенний (як правило, конфліктогенний) нервово-психічний розлад, що виникає в результаті порушення особливо значимих життєвих відносин людини і виявляється в специфічних клінічних феноменах при відсутності психотических явищ.
В даний час у світовій літературі найбільшого поширення одержують концепції поліфакторної етіології неврозів. Визнається єдність біологічних, психологічних і соціальних механізмів. При оцінці ролі того або іншого етіологічного фактора при неврозах виникають істотні труднощі. Психотравматизація є ведучою причиною неврозу, але її патогенне значення визначається складними взаєминами з безліччю інших умов, які є результатом усього життя людини, історії формування його організму й особистості. Важко врахувати всі уроджені і прижиттєві обставини, одержати валідні дані, адже для цього необхідно провести порівняння з аналогічними характеристиками в здорових людей. Крім того, у походженні неврозу в конкретного хворого співвідношення етіологічних факторів має неповторна своєрідність, і усереднення етіологічних показників нерідко приводить до протилежного результату.
У вченні І.П.Павлова сутність неврозу зводиться до хронічного відхилення ВНД від норми, що відбулося внаслідок перенапруги нервових процесів і зміни їх рухливості. На думку І.П.Павлова і його учнів, неврози залежать від вихідного типу нервової системи. Так, люди художнього типу, що дуже емоційно сприймають дійсність, більш схильні до істерії; розумового типу - до неврозу навязливих станів, а середнє між ними - до неврастенії.
Перше визначення поняття невроз належить Галлену. Неврози суть розладу відчуттів і рухів, що не супроводжуються лихоманкою і не залежать від місцевого ураження якого-небудь органа, а обумовлені загальним стражданням, від якого спеціально залежать рухи і думка.
Слід зазначити, що пошуки патологоанатомічного субстрату неврозів дотепер істотних результатів не принесли, хоча прихильники анатомічного напрямку думають, що досягнення в області молекулярної біології і генетики дозволяють упевнено заперечувати існування функціональних хвороб і знаходити морфологічні субстрати, адекватні будь-якому порушенню функцій.
Прихильники психологічного напрямку найбільш численні. Уже в другій половині 19 ст. основою для виникнення в людини неврозів, зокрема істерії, вважали його підвищену сугестивність і самосугестивність. Тому головним методом лікування невротичних станів пропонувався гіпноз.
На думку З. Фрейда, який очолив психоаналітичну школу, неврози пояснюються дією защемлених афектів, витиснутих у несвідоме різних потягів. Фрейд поділяв усі психогенний розладу, що мають соматичні кореляти, на 2 основні групи: конверсійні неврози (істерія) і актуальні неврози. Останні включали невроз страху, іпохондрію і неврастенію.
Усіма представниками психологічного напрямку визнається, що в етіопатогенезі неврозів ведучими є психологічні фактори.
Предмет дослідження – невротичні розлади пацієнтів із соматичними хворобами .
Об’єкт дослідження – особливості побудови невротичної картини хвороби при: гіпертонічній хворобі, виразковій хворобі шлунку і 12-палої кишки, ішемічній хворобі серця.
Головна мета нашої роботи – охарактеризувати невротичні розлади у хворих соматичного профілю: гіпертонічній хворобі, виразковій хворобі шлунку і 12-палої кишки, ішемічній хворобі серця.
Основні завдання роботи:
1) проаналізувати наукові джерела з проблеми дослідження;
2) охарактеризувати механізми формування невротичної картини хвороби при соматичних патологіях: гіпертонічній хворобі, виразковій хворобі шлунку і 12-палої кишки, ішемічній хворобі серця;
3) провести дослідження особливостей невротичних реагувань на хворобу пацієнтів із соматичними захворюваннями.
РОЗДІЛ 1. НЕВРОТИЧНІ РОЗЛАДИ, ОСНОВНІ ВИДИ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА
1.1 Загальна характеристика невротичних розладів
Сучасну ситуацію в неврозології можна без перебільшення позначити проблемної. Захворювання невроз, що відоме вже кілька сторіч і опис якого повязаний з імям Галлена, не яснішає в теоретичному плані і не стає виліковнішим на практиці. Видужання хворих не відбувається частіше, ніж це було багато років тому назад. Піддаються кардинальному перегляду основні діагностико-нозологічні ознаки неврозів такі, наприклад, як функціональність, тобто оборотність невротичних розладів після нормалізації життєвої ситуації і зникнення психотравми. Кількість видужання дорівнює лише 58 % (В.Ф.Десятників), у кращому випадку - 65 % (А.С.Кисельов, З.Г.Сочнева).
У теоретичному плані співіснують наукові напрямки, що намагаються трактувати невроз як із психологічної, так і з біологічної (нейрофізіологічної) платформ. До того ж західні психотерапевтичні школи нової хвилі стають на антинозологічні позиції, намагаючись не висувати і не декларувати теоретичні постулати розуміння походження невротичних симптомів і не проводити диференціальної діагностики між клінічним симптомом і психологічним феноменом. Подібна антинозологічна платформа яскравіше всього може бути продемонстрована на прикладі висловлення Джозефа Вольпе про те, що невроз - це погана звичка неадаптивної поведінки, набута в процесі научення. З цього можна зробити висновок, що невроз навряд чи можна відносити до клінічним симптомо-комплексів і нозологічних одиниць, що повинні мати специфічний етіологічний агент, закономірності патогенезу (неврозогенезу) і результату. Антинозологічна платформа те саме що в цілому антипсихіатричний підхід до оцінки психічних проявів, відбитий у відомих висловленнях R.Laіng: Немає ніякого сенсу протиставляти нормальне і ненормальне. Пацієнти психіатричних клінік не менш нормальні, ніж члени їх родин, а шизофреногенні родини нітрохи не відрізняються від звичайної родини сучасного суспільства. Божевілля є характеристикою міжособистісних відносин, що виникають у залежності від зрозумілості або незрозумілості для нас суджень і дій іншої людини.
Нейрофізіологічна наукова платформа базується на класичних уявленнях І.П.Павлова, виражених у наступному: Усюди і завжди необхідно йти до фізіологічної основи як у відношенні хвороботворних агентів, так і у відношенні реакцій на них із усіма їх наслідками, тобто переводити всю психогенію і симптоматику на фізіологічну мову... Можу сказати, що стосується нервової клініки, то майже всі невротичні симптоми, що спостерігаються тут, картини можна зрозуміти і провести звязок з нашими патофізиологічними лабораторними фактами!
Настільки суто патофізиологічний нахил розділяється багатьма вітчизняними вченими-неврологами однак у більш сучасному, змякшеному варіанті, що враховує досягнення психологічних наук і психіатрії. Сьогодні в рамках нейрофізіологічної платформи прийнято говорити не про етіологічне значення яких-небудь патофізіологічних механізмів, а про церебральну предиспозицію, що полегшує формування невротичної патології (В.Б.Захаржевський, М.Л.Дмитрієва, В.Х.Михєєв). Надається важливе значення так званої іритуючій тріаді (шийний остеохондроз, хронічний тонзиліт і хронічний холецистит), що сприяє виникненню (або проявові) не тільки окремих синдромів неврозу, але і самого невротичного захворювання. Незважаючи на те, що М.Г.Айрапетянц і А.М.Вейн відзначають істотну і патогенетично значиму роль у неврозогенезу негрубої органічної мозкової предиспозиції і навіть церебральної гіпоксії, вони з великою обережністю обговорюють цю проблему. Ще немає незаперечних доказів - пишуть вони, - прямої участі системних механізмів мозку (активуючих і синхронізуючих апаратів) і активності біохімічних систем (судимо про них завмістом біологічно активних речовин у венозній крові і екскреції із сечею) у взаємодії психотравмуючій ситуації з особливостями структури особистості і формуванні невротичного конфлікту. Швидше за все, вони відбивають наявність стресорної ситуації, характер і інтенсивність емоційної напруги, а також індивідуальний паттерн реагування. Імовірно, вірніше говорити про наявність характерних психофізіологічних і психогуморальних співвідношень при неврозах. Співвіднести їх прямо з патогенезом захворювання не є в даний час можливим.
Як видно з представленої позиції, проблема полягає лише в тимчасовій відсутності чітких, незаперечних доказів кореляції мозковихдисфункцій з виникненням невротичних розладів, а аж ніяк не в принципових теоретичних уявленнях. Ще більш яскраво нейрофізіологічна платформа представлена в таких міркуваннях учених: Існує два принципових шляхи обговорення: перша позиція - органічна церебральна дефіцитарність реально існує, але існує вона і при багатьох формах патології й у частини практично здорових осіб, що дозволяє вважати її своєрідним епіфеноменом, тобто відсутній будь-який внутрішній і логічний звязок між церебральними порушеннями, з одного боку, і виникненням, появою і перебігом невротичної патології - з іншого; друга позиція - випливаючи за сформульованими В.М.Бехтеревим положеннями про звязок між різними психічними порушеннями і станом органа, що здійснює психічну діяльність, тобто головного мозку, намагатися зрозуміти наявність визначеного взаємозвязку між ними.
Нейрофізіологами підкреслюється важлива роль мяких неврологічних симптомів у патогенезі невротичних порушень, у той час як грубі великоосередкові або дифузійні прояви мозкової недостатності перешкоджають, на їхню думку, формуванню невротичних форм поведінки за допомогою грубої деформації умов життя й інших супутніх показників важкої неврологічної патології мікросоціальних факторів.
Узагальнюючи сучасне уявлення про неврозогенез вчених, що стоять на нейрофізологчній платформі, можна погодитися з Б.Д.Карвасарським, що не цілком обґрунтовано основа літогенезу неврозів бачиться нейрофізіологами у розладі функцій інтегративних систем мозку, серед яких, поряд з корою великих півкуль мозку, істотна роль приділяється лімбіко-ретекулярному комплексу.
Психологічна платформа є на сучасному етапі переважною як у західній психіатричній і психологічній літературі, так і у вітчизняній. Вона також, як і нейрофізіологічна не монолітна і не єдинообразна, але містить аналіз значимості для неврозогенезу безлічі різних психологічних параметрів. Поєднує останні уявлення про принципову патогенетичної значимості психологічну складову для виникнення і прояву невротичної симптоматики (В.Н.Мясищев). Спектр виділюваних істотних психологічних феноменів широкий, однак не спостерігається протиставлення одного іншим, очевидно виходячи з відомого висловлення V.Frankl:Кожному часу властивий свій невроз і потрібна своя психотерапія. Це висловлення, доповнене географічною характеристикою - місцем розташування - і перетворене в: Кожному часу і місцю властивий свій невроз, пояснює співіснування різних психологічних теорій і концепцій неврозогенезу. Цей великий список правильних теорій відбиває значимість не тільки психологічного, але і соціально-психологічного аспекту неврозогенезу. Ноогенний характер невротичних розладів, описаний V.Frankl, підходив для розуміння розвитку неврозів західноєвропейського інтелігента післявоєнного часу. Саме подібна багатоваріантність механізмів неврозогенезу дозволила V.Frankl оцінити питому вагу ноогенного механізму серед інших [45].
З огляду на очевидний факт фрагментарності західні і вітчизняні теорії неврозогенезу, відсутність у них універсального характеру (до речі, як і в найбільш популярній протягом багатьох років у вітчизняній клінічній психології і психіатрії теорії особистості В.Н.Мясищева), варто визнати, що ідея створення єдиної теорії неврозогенезу носить характер утопічності. Суспільний уклад життя, соціально-політичні процеси і навіть морально-етичні і релігійні погляди людей здатні змінювати розуміння і суть етіології й у ще більшому ступені патогенезу неврозів. Саме ця аксіома дозволила деяким ученим вивести невроз за рамки психічної патології.
В даний час обєднуючі різні психологічні підходи до оцінки значимих сторін неврозогенезу факторами є: психічна травма і преморбідні психологічні особливості особистості і її базових параметрів - темпераменту і характеру.
Психічною травмою називається життєва подія, що стосується значимих сторін існування людини і приводить до глибоких психологічних переживань. Психічна травма, як подія або ситуація, стоїть в ряді інших життєвих ситуацій. Відповідно до класифікації D.Magnusson, існує пять рівнів визначення ситуації:
1. Стимули - окремі обєкти або дії.
2. Епізоди - особливі значимі події, що мають причину і наслідок.
3. Ситуації - фізичні, тимчасові і психологічні параметри, обумовлені зовнішніми умовами.
4. Оточення - узагальнююче поняття, що характеризує типи ситуацій.
5. Середовище - сукупність фізичного і соціального перемінних зовнішнього світу.
До невротичних розладів можуть приводити як епізоди і ситуації, так оточення і середовище. Психотравмуючими вони стають не тільки в звязку з масштабністю або катастрофічністю. При аналізі фактора психічної травми виділяються наступні її характеристики:
- інтенсивність
- зміст
- значимість і актуальність
- патогенність
- гострота появи (раптовість)
- тривалість
- повторюваність
- звязок із преморбідними особистісними особливостями.
На думку Г.К.Ушакова [30] по інтенсивності психічних травм потрібно поділяти на: 1) масивні (катастрофічні), раптові, гострі, несподівані, приголомшливі, однопланові: а) зверхактуальні для особистості, б) неактуальні для особистості (наприклад, природні, суспільні катастрофи, інтактні для даного індивідуума); 2) ситуаційні гострі (підгострі), несподівані, що багатопланово утягують особистість (повязані з утратою соціального престижу, зі збитком для самоствердження); 3) пролонговані ситуаційні, що трансформують умови багатьох років життя (ситуація позбавлення, ситуація достатку - кумир родини): а) усвідомлювані і переборні, б) неусвідомлювані і нездоланні; 4) пролонговані ситуаційні, що приводять до усвідомленої необхідності стійкої психічної перенапруги (виснажуючі): а) викликані самим змістом ситуації, б) викликані надмірним рівнем домагань особистості при відсутності обєктивних можливостей для досягнення в звичайному ритмі діяльності.
В.Н.Мясищев [28] поділяв психічні травми на об`єктивно-значимі й умовно-патогенні, підкреслюючи тим самим семантичну роль події. Під об`єктивно-значимими розуміють життєві події (психічні травми), значимість яких можна вважати високою для переважної більшості людей - смерть близьких, розлучення, звільнення й ін. Умовно-патогенними називають події, що стають психічними травмами, які викликають переживання в силу особливостей ієрархії цінностей людини (наприклад, утрата марки з колекції філателіста). Широко поширена в західній психіатрії шкала Holmes-Rahe, за допомогою якої кожній життєвій події приписується суто визначений і незмінний виражений у балах коефіцієнт. На підставі суми балів пропонується судити про силу й інтенсивність психічного впливу життєвих подій. Так, найвища кількість балів за травмуючий вплив, приписується смерті чоловіка (100 балів). Далі випливають: розлучення (73 бала), розлука чоловіка і жінки (65), тюремне увязнення (63), смерть рідних (63), одруження (50), примирення чоловіка і жінки (45), вихід на пенсію (45).
Актуальний конфлікт, що формується на базі психічної травми, на думку N.Peseschkіan, складається з життєвих подій і мікротравм, роль яких виділяється цим автором особливо. До останнього відносяться, наприклад, такі, як непунктуальність, неохайність, несправедливість, непорядність, невірність учасника комунікативного процесу. Подібні мікротравми, діючи щодня і монотонно, здатні викликати і сформувати невротичну симптоматику. Таким чином, на перший план висуваються не стільки значимість або інтенсивність психотравмуючого впливу, скільки повторюваність, однотипність і тривалість мікротравм, що входять у суперечність із уявленнями людини про правильні якості партнера.
1.2 Класифікація невротичних конфліктів
На думку Б.Д.Карвасарского існують два підходи до побудови класифікації невротичних конфліктів. До першого відносяться спроби феноменології психотравмирующих обставин і оцінки їхньої значимості в неврозогенезе. Однак набагато більше значення, на думку багатьох сучасних дослідників, представляє класифікація по генезу, що беруть участь внутрішніх особистісних механізмів розвитку конфліктів. В історичному плані цікавий підхід В.Н.Мясищева, що розглядав три основних типи невротичних конфліктів: істеричний, обсесивно-психостенічний і неврастенічний [42].
Подібний підхід визначав значимість не стільки психічної травми в ізольованому вигляді, скільки базових психологічних параметрів особистості. Перший з відзначених типів конфліктів (істеричний) визначається надмірно завищеними претензіями особистості, що завжди сполучаться з недооцінкою або повним ігноруванням обєктивних реальних умов або вимог оточуючих. Варто підкреслити, що його відрізняє перевищення вимогливості до оточуючих над вимогливістю до себе і відсутність критичного відношення до своєї поведінки. У генезі цього типу конфлікту істотного значення набуває історія розвитку особистості і процес формування системи її життєвих відносин. Другий (обсесивно-психостенічний) тип невротичного конфлікту обумовлений суперечливими власними внутрішніми тенденціями і потребами, боротьбою між бажанням і боргом, між моральними принципами й особистими прихильностями. При цьому, якщо навіть одна з них і стає домінуючою, але продовжує зустрічати опір іншої, створюються сприятливі можливості для різкого посилення психічної напруги і виникнення неврозу навязливих станів. Конфлікт третього типу (неврастенічний) являє собою протиріччя між можливостями особистості, з одного боку, її прагненнями і завищеними вимогами до себе - з іншого. Особливості конфлікту цього типу найчастіше формуються в умовах, коли постійно стимулюється нездорове прагнення до особистого успіху без реального обліку сил і можливостей індивіда.
Як видно з представленої точки зору, В.Н.Мясищев у неврозологічному ракурсі був націлений на пошук моральних і соціально-психологічних характеристик людини, що формуються при зустрічі з психотравмуючою ситуацією особливий, типовий стиль невротичної поведінки. Навчання про три типи невротичного конфлікту зявилося продовженням і розвитком теорії системи відносин особистості, у якій основний упор робився на вивчення механізмів продукування психічних травм,несвідомого приписування тим або іншим життєвим подіям психічного звучання з наступним комплексом внутріособистісного конфлікту. При цьому виділялася роль характерологічних особливостей.
При аналізі робіт психологів і психіатрів, націлених на виявлення специфічних преморбідних психологічних особливостей хворих неврозами, відзначається теоретична й експериментальна розробка декількох феноменів і процесів: темпераменту, характеру, особистості, а також окремих психічних функцій. На патогенетичну значимість особливостей вищої нервової діяльності вказував ще І.П.Павлов. Основними причинами неврозів, заІ.П.Павловим, є крайні варіанти норми, насамперед слабкий тип, однак не виключено їх виникнення й у представників сильного типу при значній виразності патогенного впливу. Неврастенія виникає в людей зі слабким або сильним неврівноваженим (невтримним) і підвищено-гальмовим типом, середнім у відношенні сигнальних систем; істерія - у представників слабкого художнього типу з перевагою підкіркової діяльності над корковою; психастенія (яку І.П.Павлов відносив до неврозів) - у людей розумового типу з хворобливою перевагою кортикальної діяльності над субкортикальною.
У сучасній психологічній і психіатричній літературі, поряд з темпераментом, велике значення в етіопатогенезі неврозів надається й іншим психологічним параметрам людини. Істотними для неврозогенезу є особливості, зокрема, акцентуації характеру. Широку популярність придбало положення V.Magnan про обернено пропорційну залежність між ранимістю нервової системи і масивністю психічної травми, необхідної для розвитку неврозу: чим більш ранима (чуттєва), чим більше схильна (невропатизована, психопатизована) нервова система, тим менша інтенсивність психічної травми необхідна для її ураження. Б.Д.Карвасарський, розглядаючи взаємини особливостей характеру (у нормі і при патологічних формах) і неврозів, вважав, що, якщо в минулому досить розповсюдженою була точка зору, що причинами неврозів, як правило, є психопати, а основні форми неврозів являють собою декомпенсації відповідних їм типів психопатій (істерія - істероїдна психопатія, неврастенія - астенічна психопатія, невроз навязливих станів - психопатія психастенічного кола), тозараз у вітчизняній психіатрії міцно затвердилося уявлення, що неврози можуть виникати в осіб, і не страждаючих психопатіями, а також без особливо виражених психопатичних рис характеру. Якщо йти по шляху зближення психогенних декомпенсацій психопатій з неврозами у вузькому змісті слова, то, природно, у випадках психопатій невроз виступає як рецидивуюче захворювання, тому що психогенні зриви можуть виникати в звичайних життєвих умовах, стаючи як би кращим типом реагування. У людини ж без психопатичних особливостей невроз може бути і єдиним епізодом у житті, що виникає, однак, під впливом дійсно патогенної психотравмуючої ситуації [50].
З представленою точкою зору згодні далеко не всі дослідники. Зокрема Ю.А.Александровський вважає, що існуючий в даний час поділ неврозів і психопатій на підставі характерних для перших з них психогенності і функціональності, а для других - біологічності і органічності носить суто відносний характер. Такий поділ має значення для опису клінічних форм і варіантів граничних станів, визначення їх прогнозу, але не є принциповим для розуміння розходжень у їх патофізиологічних механізмах. Ці механізми є скоріше загальними, а не різними і при неврозах, і при психопатіях. Клінічні картини, характерні для неврозів, можуть бути позначені як невротичні синдроми безвідносно до основного етіопатогенезу захворювання в цілому. Щоб вони реалізувалися, потрібне сполучення врожденно-конституційних, соматогенно-органічних і індивідуально-ситуаційних факторів у їх різній комбінації.
Якщо в питанні про значимості патологічного характерологічного ґрунту на неврозогенез існують різні точки зору, то роль акцентуацій характеру виділяється практично усіма вченими. Наявність акцентуацій характеру в умовах психотравматизації може стати сприятливим ґрунтом для виникнення неврозів і невротичних розвитку. До того ж, окремим типам акцентуації характеру властиві визначені форми невротичних розладів. Астеноневротичний і лабільний типи акцентуацій призводять у відповідних умовах до виникнення неврастенії; сенситивний, психастенічний і рідше астеноневротичний служать сприятливим ґрунтом для розвитку обсесивно-фобічного неврозу. Істеричний невроз виникає на фоніі істероїдної або рідше при деяких змішаних з істероїдним типом - лабільно-істеродним, істероїдно-епілептоїдним, рідше шизоїдно-істероїдним. Підкреслюючи значення виділення поняття акцентуація характеру для клініки неврозів А.Е.Личко відзначає, що від типу акцентуації залежать не тільки особливості клінічної картини неврозу, але і виборча чутливість до певного роду психогенних факторів, оскільки очевидно, що невротична декомпенсація може бути полегшена психотравматизацією, що предявляє надмірні вимоги до місця найменшого опору даного типу акцентуації.
Психосоматична медицина розрізняє три групи психосоматичних розладів:
- конверсійні симптоми
- функціональні синдроми (органні неврози)
- психосоматичні захворювання (психосоматози).
При конверсійних симптомах невротичний конфлікт одержує вторинну соматичну відповідь і переробку (Б.Любан-Плоцца, В.Пельдингер, Ф.Крегер). Симптом має символічний характер, а демонстрація симптомів може пояснюватися як спроба вирішення конфлікту. Віднесення конверсійних симптомів до психосоматичних можна вважати обґрунтованим у тих випадках, коли вони не супроводжуються іншими дисоціативними (конверсійними) розладами, зокрема психопатологічними (амнезією, трансом тощо). У протилежному випадку їх варто розглядати як невротичні [8].
Функціональні синдроми є найбільш типовими і добре відомими лікарям загальної практики. Вони являють собою набір симптомів, що вражають різні органи і системи: серцево-судинну, шлунково-кишкову, дихальну, сечостатеву і рухову.
З розладів серцево-судинної системи типовими є так звані неврози серця, гіперкінетичний серцевий синдром, пароксизмалъні суправентрикулярні тахікардії і синдром вегетативно-судинної (нейроциркуляторної) дистонії. У поняття неврозу серця, або функціональних порушень серцевого ритму включають порушення серцевої діяльності, що виявляються тахікардією, відчуттям прискореного серцебиття, серцевими спазмами і короткими аритміями (Б.Любан-Плоцца, В.Пельдингер, Ф.Крегер) [8]. Пацієнти вказують на відчуття здавлювання в області серця, що супроводжується задишкою, різноманітними парестезіями, страхом ядухи і розвитку інфаркту міокарда. Найбільш розповсюдженим є синдром вегетативно-судинної дистонії. З урахуванням поділу вегетативної нервової системи на симпатичний і парасимпатичний відділи і перевага в клінічній картині проявів одного з них, синдром вегето-судинної дистонії виявляється в двох формах: симпатикотонічній і вагоінсулярній. При симпатикотонічній формі переважають блідість і сухість шкіри, холодні кінцівки, блиск очей і легкий екзофтальмізм, нестійкість температури, схильність до тахікардії, тахипное, тенденція до підвищення артеріального тиску, мязове тремтіння, парестезії, мерзлякуватість, неприємні відчуття в області серця. Для ваготонії характерні холодна, волога, бліда шкіра, -гіпергідроз і гіперсалівація, яскравий червоний дермографізм, брадикардія, тенденція до артеріальної гіпотонії, дихальна аритмія, схильність до непритомностей і збільшення в масі. У рамках функціональних розладів синдром везітативно-судинної дистонії може виявлятися як пароксизмально, так і перманентно.
До психовегетативних симптомів зараховують також порушення циклу сон-бадьорість (у вигляді гіперсомнічного й агрипнічного синдромів) і порушення терморегуляції (наприклад, субфібрилітет). Під функціональними (істеричними) гиіперсомніями розуміють порушення стану бадьорості у вигляді тривалої спячки людини, що настає після сильних емоційних переживанб. У літературі найбільш тривалий випадок істеричної гіперсомнії, що продовжувався 164 дні спостерігав Gaіrdner [11]. Агрипнічний синдром характеризується стійким безсонням і повязаними з ним вегетативним проявами. Субфебрилітет як реакція організму на психоемоційні впливи характеризується підвищенням температури тіла і неадекватних температурних реакцій.
Типовими функціональними синдромами порушень дихальної системи є гіпервентиляційний синдром, кашель закочування, т.зв. невротичний дихальний синдром. Синдром гіпервентиляції характеризується прискоренням і частішанням дихання, повязаним з почуттям недостачі повітря, стиснення в грудях і компульсивно глибоким диханням. У хворого можуть зявлятися такі симптоми як судорожне зведення кінцівок, парестезії в області рота і кінцівок, нерідко аерофагія і метеоризм. При невротичному дихальному синдромі дихання характеризується заглибленими вдихами, які часто перериваються, подовженим гучним видихом. Хворі вказують на неможливість зітхнути повними грудьми, відзначаючи скутість грудної клітини (дихальний корсет). Кашель закочування виявляється надрчастістю, почуттям незадоволення після кожного наступного відкашлювання. Він може виявлятися т.зв. підкашлюваннями - своєрідними руховими актами, метою яких є усунення дискомфорту в дихальному горлі (зняття плівки або слизу) [4].
Розлади, що стосуються шлунково-кишкового тракту, розділяються на функціональні симптоми і порушення режиму харчування. До першого відносяться: аерофагія, метеоризм, запори і діарея; до других - анорексія і булімія. При аерофагії відбувається заковтування людиною великої кількості повітря з почуттям переповнення. Саме тому частим симптомом аэерофагії вважається голосна насильно спричинена відрижка повітрям. Пацієнти схильні з метою усунення почуття дискомфорту в області шлунка неодноразово і часто робити відрижку. При цьому не завжди вона досягає мети, і потрібне багаторазове повторення даної дії. Ознаками метеоризму виступають неприємне бурління і гурчання у животі, що супроводжується почуттям дискомфорту, а іноді і болем. Розлади режиму харчування у вигляді нервової анорексії полягає в зникненні в людини в силу емоційних переживань і психологічних причин апетиту. Вона схильний відмовлятися від їжі, що нерідко супроводжується блювотою. Булімія характеризується протилежними ознаками: частою появою окреслених у часі приступів голоду і повязаного з ним переїдання, а також активним контролем ваги шляхом частих рвот або використання проносних.
До функціональних розладів сечостатевої системи звичайно зараховують функціональні сексуальні розлади: психогенну імпотенцію, аноргазмію, вагінізм, диспареунію, передчасну ейякуляцію. Симптом психогенної імпотенції виявляється порушенням ерекційної складової копулятивного циклу, зникненням достатньої для здійснення коітуса ерекції при збереженому рівні лібідо. Передчасна ейякуляція характеризується сімявиверганням або до початку коітального контакту, або в процесі його, але до досягнення оргазму партнеркою. Перераховані синдроми, що виникають у чоловіка, супроводжуються глибокими психологічними переживаннями і вторинними соматоформними розладами. Функціональні сексуальні порушення в жінок включають втрату здатності відчувати задоволення при сексуальній взаємодії (аноргазмія), поява болючих і інших неприємних відчуттів під час коітального контакту (диспареунія) і спастичне скорочення мязів піхви при підготовці до коітального контакту або гінекологічного обстеження (вагінізм) [14].
Окремими симптомами функціональних психосоматичних розладів вважаються болючий синдром і сверблячку. Перший виявляється двома формами психогенним болем і фантомним болем. Участь психологічних факторів у формуванні болючих відчуттів загальновизнано. Однак, учені виділяють самостійну форму болю - психогенну, у тих випадках, коли говорити про інші фактори, що викликають її можна лише умовно. Часто психогенний біль сполучається з іншими функціональними розладами. Так, у рамках диспарсунії основним симптомом є біль, що виникає в статевих органах жінки тільки при коітальном контакті, тоді як гінекологічне обстеження не виявляє болючих відчуттів. При фантомному болі хворі відчувають біль в ампутованій кінцівці. При цьому виникають відчуття поколювання, розпирання, печіння, відчуття холоду або важкості. Психогенна шкірна і аногенітальна сверблячка характеризуються вираженим відчуттям печіння або на поверхні шкіри, або в області промежини. Почісування і дотики стають самоціллю, однак не знімають симптомів сверблячки, а лише підсилюють прояви сверблячки.
До групи психосоматозов, або психосоматичних захворювань у вузькому розумінні відносяться соматичні хвороби, роль психічного фактора в етіопатогенезі яких є істотною, а іноді провідною. Психічний фактор у випадках психосоматичних захворювань виступає у вигляді особистісної предиспозиції, виборі специфічних способів переробки конфліктів і традиційних характерологічних стилів поведінки у фруструючих ситуаціях.
Описано спектр психосоматичних захворювань, на одному краї якого розташовуються соматичні захворювання, роль психічного фактора в поведінці яких максимальна, на іншому – мінімальна [7].
До класичних психосоматичних захворювань, названих святою сімкою (holy seven), відносять хвороби, роль психологічних факторів у етіопатогенезе яких вважається доведеною:
- есенціальна гіпертонія
- виразкова хвороба 12-палої кишки
- бронхіальна астма
- цукровий діабет
- нейродерміти
- ревматоідний артрит
- виразковий коліт близько до цього розташовуються такі захворювання як: гіпертиреоз, міома матки, ішемічна хвороба серця і деякі ін.
Основними параметрами особистості, схильної до формування есенціалъної гіпертонії, вважається інтерперсональна напруга між агресивними імпульсами, з одного боку, і почуттям залежності, з іншого. Alexander вважав, що поява гіпертонії обумовлена бажанням відкрито виражати ворожість при одночасній потребі в пасивній й адаптованій поведінці. Даний конфлікт можна охарактеризувати, як конфлікт між такими суперечливими особистісними намаганнями як одночасну спрямованість на прямоту, чесність і відвертість у спілкуванні і ввічливість, чемність і униканняе конфліктів. В умовах стресу така людина схильна стримувати власну дратівливість і придушувати бажання відповісти кривдникові. На думку В.С.Ротенберга [11], придушення негативних емоцій у людини в період стресу, що супроводжується природним підвищенням артеріального тиску, здатно погіршити загальний стан людини і навіть сприяти розвитку інсульту.
Інший внутріособистісний конфлікт характерний для людей зі схильністю до захворювання виразковою хворобою 12-палої кишки. У людини в звязку з деякими особливостями виховання в ранньому дитинстві формується своєрідний характер, який приводить до того, що індивід відчуває в дорослому стані постійну потребу в захисті, підтримці й опіці. При цьому в ньому одночасно виховані і повага до сили, самостійності і незалежності, до яких він прагне. У результаті відбувається зіткнення двох взаємовиключних потреб (в опіці і самостійності), що приведе до нерозвязного конфлікту і виразкової хвороби. Overbeck і Bіebl [11] запропонували типологію виразкових хворих у залежності від деяких психологічних параметрів особистості. Вони виділили пять типів.
При бронхіальній астмі відзначаються протиріччя між бажанням ніжності і страхом перед ніжністю. Такий конфлікт описується як конфлікт віддати. Люди, що страждають бронхіальною астмою часто мають істеричні або іпохондричні риси характеру, але вони не здатні при цьому випустити гнів на зовні, що провокує приступи ядухи. Крім того, відзначається така якість астматиків, як надчутливість, особливо до запахів, що звязана зі зниженою акуратністю.
Особистість хворого цукровим діабетом описується як в обовязковому порядку включаюча почуття хронічної незадоволеності. Однак, вважається, що на відміну від представників інших психосоматичних захворювань не існує визначеного діабетичного типу особистості. До нейродермітів психосоматичного генезу відносять екзему і псоріаз. Пацієнти часто характеризуються пасивністю, їм важко дається самоствердження. При виразковому коліті відмічене виникнення захворювання після переживань втрати обєкта і катастроф переживання. У хворих відзначається занижена самооцінка, надмірна чутливість до власних невдач і сильне прагнення до залежності й опіки. Захворювання часте розглядають як еквівалент суму. Для пацієнтів у ревматоідним артритом специфічними вважаються застигла і перебільшена позиція пацієнта, демонстрація високого рівня самоконтролю. Характерна також тенденція до самопожертви і перебільшеної готовності допомогати. При цьому відзначається агресивне забарвлення допомоги.
Слід зазначити, що перераховані особистісні і характерологічні особливості пацієнтів із психосоматичними захворюваннями не можна абсолютизувати. Вони лише відбивають загальні тенденції [15].
Найбільш розробленими є психологічні типи особистості, схильні до ішемічної хвороби серця. Коронарний тип особистості, схильний до інфаркту міокарда, містить у собі такі властивості, як високий рівень домагань, виражений потяг до досягнення мети, прагнення до конкурентної боротьби. Така людина постійно відчуває дефіцит часу для виконання своїх численних планів, знаходиться в цейтноті. Людина одержима прагненням зробити усе краще і швидше інших, систематично переборюючи почуття втоми. Практично ніколи не дозволяє собі розслабитися, постійно напружена. Її робочий день розписаний по хвилинах. Ішемія може виникнути у випадку появи неконтрольованої людиною ситуації, утраті контролю і самовладання. Потрапляючи в такі ситуації, людина спочатку починає енергійно починати зусилля по відновленню контролю над ситуацією, оскільки безсилля розвязати конфлікт принижує його у власних очах.
Резюмуючи викладений матеріал, вкажемо, що психосоматичні розлади часто зустрічаються в практиці клінічного психолога, що вимагає знань діагностичних критеріїв даних розладів, а також уявлень про їх етіопатогенетичні корені. Побудова ефективного психологічного консультування, психокоррекції і психотерапії цих розладів прямо повязано з теоретичними поглядами практичного психолога-психотерапевта.
1.3 Невротичні розлади при терапевтичній патологі ї
Захворювання, віднесені до терапевтичної групи, поєднують велике коло соматичної патології. У даний розділ включене висвітлення питань психології хворих із власне терапевтичною, ендокринологічною, неврологічною патологією.
Найбільш відомими соматичними захворюваннями, повязаними з психологічним впливом і виявляються крім соматичного, психічними симптомами, є гіпертонічна хвороба, виразкова хвороба шлунка і 12-палої кишки, ішемічна хвороба серця і деякі інші.
Ситуація хронічного соматичного захворювання описується В.В.Николаєвою, як провокуюча кризу психічного розвитку в цілому і розвитку особистості зокрема. Зміни особистості при важких соматичних захворюваннях розглядаються як новотвори, що виникають у період кризи розвитку. Обєктивна ситуація важкого, небезпечного соматичного захворювання, відрив від звичного соціального оточення, можливість операції, що калічить, інвалідність приводять до зміни обєктивного положення людини в соціальному середовищі (Л.І.Божович). Суть патогенного впливу хвороби на особистість полягає в тім, що масивна і тривала інтоксикація, порушення обмінних процесів, виснаження приводять до зміни протікання психічних процесів, до зниження операціонально-технічних можливостей пацієнтів (В.В.Миколаєва). Центральним психологічним механізмом особистісних змін в умовах хронічної соматичної хвороби виступає перебудова ієрархії мотивів по типі їхнього перепідпорядкування новому головному смислоутворюючому мотиву - збереження життя і відновлення здоровя, названому А.Ш.Тхостовим зрушенням мети на мотив.
Описано ряд критеріїв, по яких особистість хворого при хронічному і тривалому плині захворювання, вважається зміненою (В.В.Миколаєва) [28]:
1. Зміна змісту ведучого мотиву діяльності (формування нового мотиву ведучої діяльності - приміром , патологічна діяльність голодування при анорексії).
2. Заміна змісту ведучого мотиву змістом більш низького порядку (наприклад, мотив самообслуговування при іпохондрії).
3. Зниження рівня опосередкованості діяльності (діяльність спрощується, цільова її структура збіднюється).
4. Звуження основного кола відносин людини зі світом, тобто звуження інтересів, збідніння мотиваційної сфери.
5. Порушення ступеня критичності і самоконтролю.
При прогресуванні хронічної хвороби міняється вся система відносин хворих. Значимими стають тільки ті події, що не суперечать знову виділились смислоутворюючому мотиву збереження життя. Унаслідок цього, зявляється замкнутість, відчуженість, збідніння контактів з людьми, пасивність. Виділення мотиву збереження життя веде до формування обмежувального поводження: інертності, зниженню активності.
Різні нозологічні форми захворювань сприяють проявові деяких специфічних особливостей клінічних проявів психологічних змін. Вони, як правило обумовлюються локалізацією патологічного процесу (серце або пряма кишка, шлунок або сечовий міхур), тривалістю захворювання, виразністю болючого роздратування й інших факторів. Унаслідок цього, можна лише умовно говорити про різницю психічних змін при тієї або іншій соматичній патології. Виключення складають психосоматичні захворювання.
Однієї з найбільш важких ендокринних патологій є цукровий діабет. Роль психічного параметра (стресу) у виникненні цукрового діабету є в даний час доведеної. Ще в 1674 році T.Wіllі одним з перших указав на звязок діабету з щиросердечними переживаннями, підкресливши той факт, що появі цукрового діабету нерідко передує тривале засмучення, Був описаний діабет біржовиків, діабет банкірів, як захворювання в генезi яких особливо виділялася роль професійних психічних перенапруг [25].
Питання про ролі емоційних впливів у етіології і патогенезі цукрового діабету придбав велике значення з початком ери психосоматичної медицини. Більшістю медиків розділялася точка зору про те, що гостра емоційна травма або тривалий психологічний стрес можуть лише виявити латентний діабет, перевівши його в клінічний стан. Мається досить велика література, присвячена аналізові особистісних особливостей хворих діабетом, що виявляються ще до маніфестації захворювання. Крайнім вираженням поглядів про характерологічну своєрідність цих хворих є концепція специфічної особистості у психосоматичній школі W.C.Mennіnger. Прихильники цієї концепції вказують на той факт, що хворі цукровим діабетом володіють особливою особистісною структурою, що відрізняє їх як від хворих з іншими хронічними захворюваннями, так і від здорових людей. F.Alexander вважав, що цукровий діабет характеризується не типом особистості, а типовою конфліктною ситуацією, ядром емоційного конфлікту, що і визначають соматичні особливості при цьому захворюванні. Описувалися такі часто зустрічаються в хворих діабетом риси як егоцентризм, дратівливість, примхливість і нестриманість. Відзначалося також, що серед хворих діабетом частіше, ніж у середнім населенні, зустрічаються люди інтелігентні й енергійні.
Подібна категоричність не відбиває реальної ситуації, однак маються численні свідчення на користь існування визначених характерологічних і особистісних особливостей хворих діабетом. До них найчастіше відносять сполучення шизоїдних чорт характеру з параноїчною готовністю (S.Elhardt), властиву дітям ще до хвороби явну або сховану тривожність, занепокоєння, риси нервозності. Досить типовим, з погляду H.Bruch для дітей, що занедужують діабетом, є обсесивно-компульсивнiякості. Крім того, багато дослідників відзначали, що діти, що страждають цукровим діабетом, до захворювання відрізняються підвищеною сумлінністю, серйозністю, відсутністю дитячої безтурботності (S.Andeіsova) [25]. У них часто відзначаються порушення контактів з дорослими, конфлікти з родичами. M.Bleuler, у цілому заперечуючи особливий тип особистості, схильної до цукрового діабету, відзначав, що це діти і підлітки виглядають як чуттєвого, замкнутого, важкі для розуміння шизоїди, у той час як , що занедужують у зрілому віці відрізняються рисами циклоидности і синтонности.
Психічні прояви гіпоглікемічного стану при цукровому діабеті відносять деліриозні розлади свідомості, деперсоналізаційно-дереалізаційні феномени, галюцінаторно-параноїдні епізоди, ейфорію. KJaspers, поряд з перерахованими відзначав недостатнє осмислення навколишнього, аномальну перцепцію, почуття спустошеності, підвищену чутливість до шуму, стадіальні зміни в рівні свідомості. Нерідко дослідниками виявлялися різноманітні розлади сприйняття: бляклість або барвистість світовідчування (перевага жовтих і синіх тонів), деякі види метаморфопсії (мікро-, макропсія), гіпнагогічні галюцинації, шум у вухах, парестезії, розлад схеми тіла, зміна почуття часу при збереженні критики до пережитого. У сукупності всі ці розлади були згодом названі синдромом Benedek.
В останні роки зявилася велика кількість робіт про негативний вплив гіпоглікемії на когнітивну функцію. Украй цікавими і важливими представляються описані М. Fabrykant і B.L.Daceіla псевдоглікемічні реакції при нормальному або підвищеному рівні цукру, що звичайно зберігалися при уведенні вуглеводів [11].
На синдромальному рівні, як правило, виділяють астенічний, астено-іпохондричний, астено-депресивний, обсесивний і істероформний синдроми (Е.В.Елфімова). При цьому відзначається, що на формування психічних розладів впливають тип цукрового діабету, його тривалість і ступінь ваги, а початок захворювання в дитячому і підлітковому віці і тривале (більше 8-9 років) перебіг хвороби створюють передумови для патологічного розвитку особистості хворих діабетом. Доведеним можна вважати факт, що частота зустрічності психопатологічних синдромів у залежить також від типу цукрового діабету. При цукровому діабеті 1 типу (інсулінозалежному) переважно є присутнім астено-депресивний і істероформний синдроми й істеричний варіант патологічного розвитку особистості, а при цукровому діабеті 2-го типу (інсуліннезалежному) частіше зустрічаються астенічний і астеноіпохондричний синдроми, а також обсесивний, експлозивний і психосоматичний варіанти патологічного розвитку особистості. Важливе місце серед психічних розладів при цукровому діабеті займають порушення харчування у вигляді анорексії і булімії.
Серед неврологічних захворювань особливе місце займає остеохондроз хребта, звязок проявів якого з психологічним станом людини є досить істотною. Вважається, що в механізмі розвитку поразок хребта важливу роль грає емоційний стан людини. Страх і тривога здатні приводити до напруги кістякових мязів і сприяти утворенню мязового каркаса, що, у свою чергу, може провокувати формування неадекватного рухового стереотипу. У пацієнтів з високим рівнем тривожності й обумовленим їй високим мязовим тонусом формується поза з напругою мязів торса, прямій і одеревянілою спиною. З психологічних особливостей хворих виділяються нетерплячість, метушливість, незібраність і, як наслідок, порушення координації рухів, У структурі особистості людини, що захворіли остеохондрозом шийного і поперекового відділів хребта, можуть переважати риси соромязливості, скромності, боязкості і залежності від авторитетів, що зовні виявляються у формуванні постави. Цікаві виявлені кореляції між порушеннями переднастройки до мязових рухів у пацієнтів з остеохондрозом і зниженням здатності до антиципації (ймовірному прогнозуванні) у хворих неврозами, що дозволило Я.Ю.Попелянському говорити про подібність патогенетичних механізмів цих захворювань. Як правило, у хворих з неадекватним руховим стереотипом при остеохондрозі поперекового відділу хребта виявляється ергопатичний, неврастенічний і тривожний типи реагування на захворювання, при адекватному руховому стереотипі - гармонічний (Е.Г.Менделевич). При цьому спостерігається два різних шляхи впливу психологічних факторів на перебіг остеохондрозу. Патогенним, з одного боку, виявляється анозогнозично-ергопатична реакція людини з поведінкою що демонструє малу значимість проявів хвороби, бажання власними силами справитися з болями і скутістю, розробити руху. З іншого боку, патогенним виявляється перебільшення значимості проявів хвороби з формуванням неадекватного занепокоєння і тривоги. Серед факторів, що визначають тип психічного реагування на остеохондроз важливим виявляється представлення про це захворювання, як про важке страждання. Відзначається високий рейтинг остеохондрозу як серйозної патології в порівнянні з іншими захворюваннями в пацієнтів з неадекватним руховим стереотипом [4].
1.4 Невротичні розлади при хірургічній патології
На відміну від терапевтичної патології, при якій патогенним для психічної діяльності стає стан тривалого хронічного захворювання, і зміна системи відносин особистості відбувається поступово, у рамках хірургічної патології відзначається значимість психологічного операційного стресу (передопераційного і постоперационного). Основними проявами операційного стресу виступають емоційні феномени, частіше інших - тривога.
Необхідність проведення хірургічного оперативного втручання, як правило, застигає пацієнта несподівано на відміну від ситуації хронічної соматичної патології, до якої він поступово адаптується. І якщо обовязковість тих або інших терапевтичних заходів людина може спрогнозувати, те припустити можливість і необхідність операції пацієнт здатний у значно меншому ступені. Іншими словами, для клінічного психолога важливим стає той факт, що психологічна готовність до терапевтичних і хірургічних заходів з боку хворого кардинально розрізняється. У пацієнта з хронічним соматичним захворюванням адаптація відбувається умовно говорячи до дійсного статусу, а в хірургічного - до майбутнього.
Відмінними рисами психології пацієнта хірургічної клініки вважається експектація післяопераційного статусу, що супроводжується передопераційної і постопераційною тривогою. Особливі реакції можна екати від пацієнтів, що піддаються трансплантологічним оперативним втручанням, які повязані з внутріособистісним конфліктом із приводу придбання органів іншої людини. Даний факт впливає на самооцінку людини, сприйняття і прийняття їм себе як цілісної особистості після операції. Нерідкі в подібних випадках деперсоналізаційні розлади і порушення сприйняття власної схеми тіла.
У хірургічній практиці значимим виявляється стратегія вибору пацієнтом способу лікування. Хворий, націлений на психологічну стратегію уникнення невдач, буде відноситися до оперативного втручання як до останнього засобу зняття хворобливих проявів і погодиться на операцію лише після того, як будуть використані всі інші паліативні способи. Пацієнт же, що сповідає психологічну стратегію прагнення до успіху, самостійно може звернутися по хірургічною допомогу і наполягати на якнайшвидшій операції. Суть психологічних відмінностей цих пацієнтів укладена в прийнятті існуючого патологічного стану і відношенні до ризику його погіршити в процесі терапії. Не було б гірше - принципова психологічна позиція пацієнта, що приймає хворобливі симптоми свого захворювання і що намагається адаптуватися навіть до найважчим з них. Від страшиться втратити те, що має і згодом каятися за власне рішення зробити операцію. Краще нехай буде гірше, ніж терпіти те, що є - позиція іншої групи пацієнтів, що погоджуються ризикувати і йти на операцію заради кардинального поліпшення власного стану здоровя. При цьому в перших щирий стан здоровя може бути кращим, чим у других [28].
Передопераційна тривога є типовою психологічною реакцією на повідомлення про необхідність проведення хірургічної операції. Вона виражається в постійному занепокоєнні, непосидючості, неможливості зосередитися на чому-небудь, порушенні сну. Тривога проектується в майбутнє, відбиваючи чекання від якості операції, майбутнього стану, задоволеності тим, що погодився на операцію. Постоперационная тривога, що клінічно може бути ідентичної передопераційної, звязана з перенесеним операційним стресом, зі звіренням експектацій (чекань) і реальності. Вважається (І.Джаніс), що існує звязок між виразністю тривоги в передопераційному і постопераційному періодах (таблиця 1).
Можна затверджувати, що постопераційний стан (як психічне, так і загальне) багато в чому залежить від психологічного радикалу в передопераційному періоді. Особи з помірковано вираженою тривогою, що тверезо оцінюють мета оперативного втручання, імовірність досягнення успіху і рятування від тих або інших симптомів хвороби, можливість появи постопераційних ускладнень психологічно більш адекватно реагують на власний стан. Високий або низький рівень тривожності, заснований або на завищених або на занижених експектаціях, сприяє формуванню дезадаптаційних психічних станів [25].
Таблица 1. Звязок між виразністю тривоги в передопераційному і постопераційному періодах
| Передопераційний психічний стан | Характеристика передопераційного типу відносини | Постоперационное психічний стан | Психічний преморбид |
| Низька тривога | Оптимістичне заперечення післеопраційного дискомфорту й ускладнень | Агресивність, хворобливе роздратування стосовно страждання замість його сприйняття як природного наслідку операції | Особистісна схильність: 1) невротики зі зверхконтролем, 2) психічно здорові чуттєві до зовнішньої стимуляції |
| Помірно виражена тривога | Облік обєктивних характеристик небезпеки | Мала імовірність психічних розладів | Психічно здорові зі зрілою особистістю, характерна висока відповідальність за зовнішню ситуацію |
| Висока тривога | Постійна емоційна напруга | Відсутність впевненості в благополучному результаті операції, острах процедур, спогаду про неприємні події, іпохондричність, пунктуальність, виконання призначень | 1) хронічні невротики, 2) психічно здорові з тривожністю як рисою особистості |
Психофізіологічна і психологічна адаптація людини після пересадження органів і тканин (зокрема, пересадження серця) є однієї з найбільш складних для пацієнта. Я демон Франкенштейна, живу із серцем, що мені не належить, - минулого одні з перших слів, вимовлених першим пацієнтом з пересадженим донорським серцем. Як показали дослідження психологів, після подібних операцій нерідко відзначаються серйозні психологічні зміни аж до зміни моральних і моральних установок (M.Buxton). Це звязано з тим, що пересадження донорського серця усвідомлено або несвідомо розцінюється пацієнтом як вторгнення не тільки в сомові, але в душу людини. Хворий стає схильним аналізувати звязок серця з щиросердечним життям людини-донора, оцінкою можливості життя після смерті й інших філософських питань [35].
Х.Дейч висунув три постулати, що описують ефективну адаптацію до хірургічного стресу:
- ефективна адаптація припускає сприйняття сигналів тривоги, визначену ступінь її асиміляції, що дає, у кінцевому рахунку, можливість полегшення щиросердечного стану хворого.
- для того, щоб адаптація була ефективної, її механізми повинні бути досить гнучкими, що дозволяло б вносити необхідні зміни в процес інтеграції тривоги під час антиципації хірургічного стресу, а також в адаптацію до психологічних і фізіологічних наслідків операції.
- для підтримки щиросердечної рівноваги в хірургічній ситуації необхідної є не стабільність, а реактивність.
Відомим психопатологічним синдромом у хірургічній практиці є синдром Мюнхаузена. Він виявляється постійним і нездоланним бажанням людини піддаватися хірургічним операціям із приводу мнимих проявів хвороби. Такі пацієнти прагнуть удаватися до допомоги хірургів унаслідок хворобливих і різноманітних неприємних відчуттів, що вони найчастіше локалізують у черевній області. Крім того, з метою бути прооперованими пацієнти схильні до проковтування дрібних предметів (ґудзиків, монет, шпильок). Ашер описав три варіанти синдрому Мюнхаузена: 1) гострий абдомінальний, що приводить до лапаротомии; 2) геморрагический, звязаний з демонстрацією кровотеч і 3) неврологічний, що включає демонстрацію непритомностей і припадків. Мотивами подібної повведінки, що не є в чистому вигляді симуляцією, вважаються залучення таким способом уваги до власної персони або уникання якої-небудь відповідальності. У структурі їх характеру відзначаються риси інфантилізму і зміни ієрархії цінностей. Найчастіше синдромМюнхаузена зустрічається в людей з істеричними рисами характеру або так званими істеричними особистісними розладами [28].
РОЗДІЛ 2. ПСИХОЛОГІЯ ФОРМУВАННЯ НЕВРОТИЧНИХ РОЗЛАДІВ ПАЦІЄНТІВ ІЗ СОМАТИЧНИМИ ПАТОЛОГІ ЯМИ
2.1 Внутрішня картина хвороби пацієнтів з тяжкими соматичними захворюваннями
Соматичне захворювання належить до тих факторів, які впливають на зміну психічного стану людини, її ставлення до навколишнього середовища, на зміну структури її самооцінки, нерідко спричиняють передчасну як фізичну, так і психічну інвалідизацію. У новій для пацієнта життєвій ситуації на основі сукупності відчуттів, уявлень та переживань, повязаних із фізичним станом, людина формує своє власне ставлення до нових обставин життя і до самої себе в цих обставинах, тобто внутрішню картину хвороби. При цьому мають важливе значення як обєктивні умови життя хворого (соціальні умови, обєктивна тяжкість захворювання, його обєктивний прогноз, ступінь життєвої загрози тощо), субєктивний контекст (увесь комплекс преморбідних особливостей особистості, ятрогенні реакції), так і сукупність ситуаційних особливостей, куди належить і вся ситуація лікування: тяжкість і тривалість лікувальних процедур, ступінь залежності хворого від медичної апаратури, зміст і стиль стосунків хворого з медичними працівниками, тривалість стаціонарного лікування.
Існує багато термінів, що визначають відображення хвороби у психіці людини: алопластична картина хвороби, аутопластична картина хвороби, переживання хвороби, реакція адаптації, позиція до хвороби, ставлення до хвороби, соматонозогнозія та ін. Кожне поняття по-своєму розкриває субєктивний бік хвороби, як правило фіксуючись на якому-небудь окремому аспекті. Розрізнюючись у деталях, ці поняття описували усе те, що зазнає і переживає хворий, усю масу його відчуттів, не тільки хворобливих, але його загальне самопочуття, самоспостереження, його уявлення про свою хворобу, її причини, усе те, що повязано з його приходом до лікаря, - весь той величезний внутрішній світ хворого, що складається з дуже важких поєднань сприйняття і відчуття, емоцій, афектів, конфліктів, психічних переживань і тривог (Р.О.Лурія, 1977).
Термін ставлення до хвороби дуже часто зустрічається у вітчизняній літературі. Він включає:а) гнозис хвороби, тобто пізнання її на основі сигналізації з внутрішнього середовища, відчуттів, уявлень, знань і досвіду даної особистості;
б) загальні зрушення у психіці хворого;
в) ставлення особистості до захворювання, яке переломлюється через специфіку цього захворювання, особливостями особистості хворої людини, особливостями її нервової системи, факторами зовнішнього середовища, що формують свідомість і поведінку хворого.
Маючи всі характеристики, що притаманні психологічним стосункам, ставлення до хвороби містить у собі когнітивний, емоційний та поведінковий компоненти і проявляється в когнітивній, емоційний та поведінковий сферах функціонування особистості.
Когнітивний компонент включає знання про хворобу, усвідомлення її, розуміння ЇЇ ролі і впливу на життєве функціонування хворого, передбачуваний прогноз. Емоційний - відчуття і переживання хвороби та всієї ситуації, повязаної з нею. Поведінковий компонент включає реакції, що повязані з хворобою, які сприяють адаптації або дезадаптації до неї та напрацювання певної стратегії поведінки в життєвих ситуаціях у звязку з хворобою - прийняття ролі хворого, активна боротьба з хворобою, ігнорування, песимістичні установки.
Існує три фактори, що впливають на формування ставлення до хвороби: преморбідні особистісні особливості хворого, природа самого захворювання, соціально-психологічний фактор - ставлення до цієї хвороби у мікросоціальному оточенні, яке значиме для хворого.
Як будь-яке ставлення, ставлення до хвороби є індивідуальним, вибірковим, свідомим (або здатним до усвідомлення), тобто відображає індивідуальний або особистісний рівень. Воно носить субєктивно-обєктивний характер та визначається природою самого захворювання. Ставлення до хвороби опосередковується суспільним досвідом, воно відтворює існуюче в суспільстві в цілому та у значимому для хворого мікросоціальному оточенні ставлення до цього захворювання, до ролі хворого, регламентовані в певній культурі норми поведінки хворого, соціальні та соціально-психологічні наслідки хвороби.
Ставлення до хвороби можуть мати такі види:
а) нормальне (відповідає обєктивному стану хворого або тому, що йому було повідомлено про хворобу);
б) зневажливе (недооцінка важкості хвороби);
в) заперечливе (ігнорування факту хвороби, хворий не звертається до лікаря, відганяє від себе думки про хворобу);
г) нозофобна (хворий занадто боїться своєї хвороби, має місце розуміння того, що побоювання перебільшені, але перебороти своїх побоювань хворий не може);
д) іпохондрична (занурення, відхід у хворобу);
є) нозофільна (хворий одержує задоволення від того, що хвороба звільняє його від обовязків);
ж) утилітарна (одержання певної вигоди від хвороби, наприклад, моральної - співчуття, уваги, кращого обстеження; виходу з неприємної ситуації - звільнення від військової служби, ненависної роботи, або матеріальної - призначення пенсії, одержання вільного часу, який можна вигідно використати).
Отже, ставлення до захворювання є елементом системи відносин у цілому і тому не може розглядатися ізольовано, його необхідно розглядати в більш широкому контексті, враховуючи також ставлення до тих сфер функціонування особистості, на які може впливати як сам факт захворювання, так і ставлення до нього індивіда.
У вітчизняній літературі найбільш поширеним є поняття внутрішня картина хвороби. Внутрішня картина хвороби - це цілісне уявлення свого захворювання, що виникає у хворої людини. Поняття внутрішньої картини хвороби було введено Р.О. Лурія, (1977). У порівнянні з цілим рядом подібних термінів, поняття внутрішньої картини хвороби є найбільш загальним та інтегративним. Первісне уявлення про структуру внутрішньої картини хвороби було таким, що включало два рівні (сенситивний та інтелектуальний), надалі це уявлення було диференційовано і стало вважатися складним багаторівневим утворенням, яке поєднує якнайменше 4 рівні відображення хвороби у психіці хворого:
- сенситивний, чуттєвий рівень;
- емоційний рівень, що повязаний з різними видами реакції на симптоми, хворобу в цілому та її наслідки;- інтелектуальний (раціональний) рівень, що повязаний з уявленнями хворого про свою хворобу, роздумами про її причину та можливі наслідки;
- мотиваційний рівень, що повязаний з певним ставленням хворого до хвороби, до змін поведінки та способу життя, актуалізації діяльності, яка спрямована на видужання (В.В.Ніколаєва, 1987).
Як патологічний процес, хвороба подвійно відбивається в побудові внутрішньої картини хвороби. По-перше, тілесні відчуття локального та загального характеру призводять до виникнення сенсорного рівня відображення картини захворювання. Ступінь участі біологічного радикалу у становленні внутрішньої картини хвороби визначається складністю клінічних проявів. Безпосередньо впливаючи на головний мозок, соматогенні фактори викликають порушення в нервово-психічній сфері.
По-друге, хвороба утворює специфічну життєву ситуацію, в яку потрапляє хвора людина. Обєктивна ситуація, що складається в житті хворого внаслідок хвороби, включає в себе багато компонентів: процедури обстеження, спілкування з хворими, нові стосунки з оточуючими та близькими. Все це формує власне ставлення до хвороби та до себе. Саме переробка інформації про ситуацію надає внутрішній картині хвороби цілісний, структу-рований характер.
У психологічному плані внутрішня картина хвороби може розглядатися як елемент самосвідомості, сформований внаслідок самопізнання. її можна розглядати як складний комплекс уявлень, переживань та ідей, які своєрідно відбивають у психіці хворого патологічні зміни процесів життєдіяльності організму, а також умови існування особистості, що повязані з ними і які визначаються патологією. Велике значення мають при цьому соціальний статус особистості хворого, його роль у сімейних та службових стосунках, ступінь його працездатності, суспільне становище, ціннісні орієнтації, обмежена поведінка, яку спонукала хвороба, звуження інтерперсональних звязків, зниження життєвої перспективи, що можуть створювати додаткові, окрім самої хвороби, стресові ситуації, й накладають свій відбиток на структури психологічних перебудов особистості хворого. Внутрішня картина
хвороби в даних випадках відіграє роль оптимізатора, який визначає поведінку, скеровану на подолання хвороби, в інших -формує песимістичні прогнози, які супроводжуються негативними емоціями. Наявність неадекватно сформованої внутрішньої картини хвороби може опосередковано негативно впливати на перебіг та результат захворювання, створювати серйозні труднощі у взаємостосунках у сімейному та суспільному житті, ставати гальмом для реалізації складних життєвих програм особистості, сприяти зміні самої особистості, розвитку внутрішніх конфліктів різного плану.
Завдання вивчення субєктивної сторони захворювання були поставлені ще в минулому столітті. Роботи класиків клінічної медицини початку XX століття М.Я.Мудрова, Г.О.Захарїна, П.Б.Ганнушкіна започаткували цілісний підхід у вивченні хворого, що означає досконале вивчення та правильне розуміння ролі особистості при виникненні захворювання, щоб досягти найбільшої ефективності при вивченні етіології та патогенезу хвороби, для організації процесу лікування та профілактики, а також для адекватної психологічної допомоги, адже хвороба залежить не тільки від зовнішніх, але багато в чому й від внутрішніх, субєктивних причин, від особистості хворого, від його емоційних переживань. На жаль, дотепер не досить зясована вагомість психологічного фактора, його функціональна міць, обсяг зрушень, які він може обумовлювати як у відношенні прямого, так і зворотного розвитку хвороб. Невиключно, що вагомість саме психологічного фактора, можливо, є вирішальною у фазі початку хвороби й зменшується в міру поглиблення захворювання.
Разом із загальними закономірностями субєктивного відображення хвороби, треба враховувати механізми індивідуального сприйняття хвороби. Хворий оцінює своє захворювання не тільки в цілому, але й аналізує окремі її симптоми. Він має власний діагноз хвороби, свої судження про причини, виникнення, перебіг та лікування захворювання. Психологічна картина соматичного страждання, таким чином, відбивається в кожному конкретному випадку по-своєму, набуваючи відповідного індивідуального забарвлення. Вона зумовлена сукупністю як індивідуальних особливостей особистості, так і своєрідністю хвороби, а також ситуацією, в якій опиняється хворий.У медичній психології і психіатрії розрізняють пацієнтів з нормальними, акцентуйованими, психопатичними властивостями особистості, а також осіб із психопатоподібними станами і психічно хворих. Кожний із цих типів хворих по-своєму відображає однакове соматичне страждання, і аналіз цих розбіжностей може стати предметом наукових досліджень.
Саме ж поняття хворий потребує деякої розробки. При його визначенні необхідна єдність особистості хворого та його хвороби, тобто їхньої біопсихосоціальної сутності. Виходячи з позицій матеріалістичної діалектики, хворий - це одиничне, індивідуальне, специфічне. Хвороба - це загальне. Видатні медики минулих часів М.Я.Мудров, С.П.Боткін не протиставляли хворобу хворому, а навпаки розглядали їх в єдності. Поняття хворий - це єдність загального й специфічного. Хворий - це людина, в якій обєднані у складній єдності та взаємозумовленості її організм і особистість. Цей звязок полягає в тому, що особистість накладає відбиток на виникнення, перебіг та кінець захворювання. Інший бік цього звязку полягає у зміні особистості під впливом хвороби та лікування.
Суттєвою ознакою поняття хворий є розуміння його як людини, що страждає, яка усвідомлює себе хворою, відчуває хворобу тоді, коли вона досягає певних функціональних і анатомічних змін. Хворий - це особистість, яка обтяжена турботою про здоровя, із загостреним почуттям існування.
Хворий зазвичай втрачає волю, у нього виникає відчуття залежності від хвороби. Тому у психічному стані соматично хворого розвиваються дисгармонійні процеси, відбувається порушення біосоціальної адаптації. Хвора людина втрачає суттєво значимі індивідуальні та суспільні звязки, воля стає обмеженою, у певній мірі спотвореною, що переживається як обмеженість волі.
Узагальнюючи всі ці визначення, можна сказати, що хворий -це людина, яка страждає і має порушення фізичного, душевного та соціального благополуччя, а також розлад біосоціальної адаптації, відчуття залежності від хвороби, переживання обмеженої волі. Таке визначення хворого, на наш погляд, дозволяє правильно зрозуміти його ставлення до хвороби і до себе, тобто його внутрішню картину хвороби.
Важливо зазначити, що особливості зовнішнього переживання хвороби також залежать від культурних нормативів. На півночі, де живуть люди з нордичним характером, демонструвати іншим свої страждання, навіть якщо вони дійсно дуже серйозні, не прийнято. А в жителів півдня навіть незначна подряпина, отримана дитиною, може стати приводом для гучних емоційних переживань усіх старших членів родини.
Вік людини також здійснює певний вплив на сприйняття хвороби. Розглянемо реакції на захворювання, що є характерними для різних вікових категорій. Вік, як часовий аспект онтогенезу людини, може бути зрозумілий як системний феномен, корені якого відходять у біологію, а його сутність визначається рівнем соціалізації розвитку. Існують різні види вікової періодизації людського життя, в їх основу покладені критерії, наприклад, відповідно до класифікації Всесвітньої організації охорони здоровя, розрізняють такі вікові групи: 18-30 років - молодий вік, 31-59 - зрілий вік, 60-74 - старий вік (літній), 75-89 -старечий, 90 і далі - престарий (довгожителі).
Особистість на різних етапах індивідуального розвитку виявляється різною мірою сприйнятливою до впливу факторів природного і соціального середовища. Так, у молодому віці завершується процес формування особистості. Потреби стають найбільш загальними, смислоутворюючими мотивами поведінки, набувають особистісного смислу; мотиваційна сфера вже характеризується ієрархічною структурою, наявністю визначеної системи супідрядності різних тенденцій, але на основі суспільно значимих мотивів, що стали цінними для особистості.
Щодо дітей і підлітків, їх взагалі рідко хвилюють переживання самого факту хвороби, загрози особистому існуванню. Виняток складає лише одна патологія - та, що повязана з виникненням косметичних дефектів. У цих випадках нерідко виникають реакції явно переоцінного типу, коли найменший дефект здається найсерйознішою перешкодою для успіху в житті, адже, як відомо, для підліткового та юнацького віку особливо характерна підвищена увага до своєї зовнішності.
У психологічній картині соматичного захворювання найбільш значимими виявляються етичні та естетичні компоненти, повязаніне тільки з косметичними дефектами, але і з травмами, опіками, сексуальними порушеннями, дерматовенерологічними захворюваннями. Для осіб молодого віку характерним є загострення переживань не з приводу факту самої хвороби, а через ситуацію, що обумовлена захворюванням, її резонансом у колі знайомих, близьких.
Молодий вік, як відомо, характеризується найбільшою пізнавальною активністю, високою емоційною насиченістю й реактивністю, самостійністю суджень і рішень, безкомпромісністю, надією на успіх, вірою в майбутнє. У важких ситуаціях молоді люди нерідко виявляють деяку емоційність, самовпевненість, безтурботність, браваду. У віці, коли людина взагалі рідко хворіла, найчастіше зустрічається або цілком адекватний тип реагування на більш серйозне соматичне захворювання, що виникло, або навіть недооцінка його, тобто, переоцінка своїх можливостей. Відсутність життєвого досвіду, надлишок енергії обумовлюють невіру в можливість захворювання, інвалідизації. З цим повязане зневажливе і безтурботне ставлення до здоровя.
Ще однією особливістю хворих молодого віку є те, що висока реактивність організму сприяє більш гострому перебігу захворювань з вираженою, а не розмитою симптоматикою. Вони значно гостріше сприймають болючі відчуття і переносять їх гірше, сприймаючи їх як надмірну соціальну депривацію.
Зрілий вік (31-59), як відомо, характеризується максимумом активності, продуктивності і життєздатності. У першій половині зрілого віку ставлення до здоровя і захворювання є найбільш адекватним. Реагування на хворобу характеризується відповідністю між характером подразника і адекватністю реакції. У другій половині цього вікового періоду на ґрунті біологічного старіння (клімакс) і соціальної перебудови (вихід на пенсію, відхід дорослих дітей), структура ставлень до захворювання може істотно змінюватися. Особливу значимість у такого роду хворих мають професійно трудовий та інтимний компоненти психологічної картини соматичної хвороби. Ставлення до хвороби формується у плані її переоцінки, лише в окремих випадках можуть спостерігатися патологічні реакції.
У передстаречому віці (60-74) відбувається зниження адаптаційних можливостей організму. У цих хворих нерідко виникають іпохондричні, фобічні та депресивні настрої. Вони починають все більше уваги приділяти своїм відчуттям, надмірно виявляючи турботу про здоровя. Кожне більш-менш подовжене в часі захворювання нерідко формує реакцію преоцінного характеру, що може йти в двох напрямках: перший повязаний із особис-тісними життєвими аспектами - страх за можливі наслідки, що викликало захворювання для існування організму і його біологічної повноцінності, аж до страху смерті; другий - в основному з міркуваннями над тим, до яких наслідків соціального характеру може призвести хвороба. Цей страх може зробити людину нездатною до продовження своєї професійної діяльності, призвести до звільнення зі служби та ін. За даними дослідників, лише приблизно в половини осіб літнього віку відзначається адекватне ставлення до соматичного захворювання, в однієї четвертої спостерігається переоцінка, а в іншої - переоцінка носить перекручений характер, у багатьох осіб виникає агравація.
При аналізі внутрішньої картини хвороби у хворих старечого віку (75-89) варто виходити з їхньої психологічної структури особистості при фізіологічному старінні, яке характеризується спадом активності, зниженням емоційного резонансу, наростанням упертості і ригідності. Соматичні розлади, що виявляються, неприємні відчуття в тілі відволікають від зовнішнього світу, підсилюють інтравертність. Все це робить стару людини дедалі більш тривожною та іпохондричною. Тривоги, побоювання, страхи частково пояснюються реальними біологічними і соціальними причинами. Однак нерідко вони бувають перебільшені й неадекватні. Спостерігається підвищення чутливості, зниження реактивності і зниження витривалості до різних стрес-факторів. Навіть незначні, непатогенні фізичні і психічні подразники можуть призвести у старечому віці до дезорганізації гомеостазу і захворювань.
Старість по-своєму забарвлює перебіг захворювань: менш гостро звичайно виражена й симптоматика (температурні реакції, болі та ін.), внаслідок зниженої реактивності. Відзначається краща зацікавленість соціально-психологічного, а потім й індивідуально-психологічного рівня особистості. Ставлення хворих старечого віку до соматичним захворювань відрізняється їхньою недооцінкою, але дуже часто зустрічаються і патологічні форми переоцінки.Тип реагування людини на хворобу тісно повязаний з особис-тісним смислом захворювання. Описано кілька таких типів, що зустрічаються в клінічній практиці:
Тип 1. Хворі позитивно ставляться до лікування, виконують усі рекомендації лікарів, адекватно оцінюють свій стан і прогноз на майбутнє. Як правило, до хвороби це сильні, врівноважені і гармонічні особистості (під час хвороби і після неї ці якості зберігаються).
Тип 2. Пацієнти схильні переоцінювати значимість свого захворювання. Для одних хворих характерне почуття тривоги, вони часто впадають у паніку, активно займаються пошуками кваліфікованих лікарів і читанням медичної літератури. Для інших норма -зниження настрою, апатія, песимізм. Такі хворі стверджують, що лікування є марним, але вказівки лікарів виконують пунктуально. Як правило, ці люди і до початку хвороби відрізнялися помисливістю.
Тип 3. Цих хворих відрізняє недооцінка симптомів і наслідків захворювання. Вони або лікуються неактивно, або зовсім не бажають звертатися до лікаря і негативно ставляться до лікування.
Тип 4. Хворі, які належать до даного типу, також не бажають лікуватися, але на відміну від хворих 3-го типу, вони не недооцінюють хворобу, а цілком її заперечують, як правило, зі страху перед наслідками.
2.2 Вияв відношення до хвороб в залежності від темпераменту
У клінічній психології прийняте наступне визначення темпераменту. Темперамент - це характеристика індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, ритму й інтенсивності окремих психічних процесів і станів.
По Шелдону, практично всі наявні в людини індивідуально-психологічні властивості і якості опосередковуються соматичною конституцією і виявляються в залежності від представленості таких параметрів, як ендо-, екзо- або мезоморфність, вісцеро-, сомато- або церебротонії.
Шелдон виділив три соматотипи й описав їх особливості:
Ендоморф-вісцеротонік. Розслаблена постава і рухи. Привітний, добросердий, легко спілкується і рівний у вираженні своїх почуттів. Любить спокій, гостей, суспільство, комфорт і умовності в поведінці. Бажає симпатії і визнання, безпосередній в емоційному контакті, марнолюбний, але терпимий. Гурман, добре спить, у стані спяніння мякий або занадто говіркий і трохи розпущений. У важку хвилину прагне співчуття. Схильний відтворювати в уяві дитячі роки, сімейні відносини [19].
Мезоморф-саматотонік. Упевнена постава і рухи. Невимушений, екстраверт у контакті і вчинках, але приховує почуття і емоції. Любить ризик, суперництво, пригоди, шум, спортивні змагання. Властолюбний, войовничий, психічно міцний, ігнорує фізичний біль. Агресивний, наполегливий і причепливий у стані спяніння. Відчуває потребу у фізичних вправах, голос підвищений. Боїться скутості, увязнення. У важку хвилину, момент горя прагне до дії. Схильний відтворювати в уяві дії, повязані з юнацькими роками.
Ектоморф-церебротонік. Скутість постави і загальмованість у рухах. Стриманий у спілкуванні, поведінці і почуттях. Контролює міміку і жести. Інтраверт при контакті, уникає і боїться суспільства, великих просторів. Відрізняється непередбаченістю поведінки, зниженим голосом, чутливістю до болю, поганим сном і стомлюваністю. Любить самітність і в момент горя, важкі хвилини прагне до нього. Виявляє стійкість до дії алкоголю і деяких інших депресантів. Уява спрямована в майбутнє, мрійник [18].
Приведена класифікація Шелдона відбиває позицію безпосереднього звязку соматоморфотипу людини з вищими рівнями індивідуальності - характерологічними особливостями й особистісними якостями, що у даний час вважається помилковою.
Класифікація темпераментів Шелдона так само, як і систематика Кречмера, може бути віднесена до розряду тих, у яких не виявляється чіткого поділу індивідуальних властивостей людини на соціально і біологічно обумовлені. До того ж, відповідно до переконання А.Н.Леонтьєва, виходячи з принципів соціальної детермінації особистості, властивості темпераменту самі по собі не мoжуть породити особистісні якості. Існують досить переконливі факти, що дозволяють стверджувати, що при засвоєнні індивідуального стилю спілкування звязку між психодинамічними властивостями (темпераментом) і відносинами особистості руйнуються (В.С.Мерлін) [11]. У найбільш відомій з вітчизняних класифікацій І.П.Павлова темперамент прирівнюється до типу вищої нервової діяльності, що також значною мірою спотворює уявлення про механізми становлення психічної індивідуальності.
В даний час у рамках клінічної психології під темпераментом розуміють сукупність динамічних особливостей психічної діяльності. До параметрів, за допомогою яких можлива діагностика темпераменту, відносяться:
- емоційність;
- швидкість мислення;
- швидкість рухових актів;
- товариськість.
У параметр темпераменту емоційність включається поняття швидкості появи емоційної реакції, афекту або переживання після початку дії подразника або появи значимої ситуації; переважна модальність емоцій; переважний і типовий ступінь виразності емоційних переживань; тимчасова характеристика емоційних переживань - тривалість, стабільність, лабільність; виразність і спрямованість вегетативного підкріплення емоційного переживання. Емоційність є одним з важливих діагностичних параметрів клінічної оцінки типів темпераменту. Зовні емоційність виявляється такими альтернативними якостями, як: вразливість - емоційна холодність (щовідрізняються за глибиною переживань), емоційна збудливість - емоційна незбудливість (що відрізняються за швидкістю появи афекту), емоційна стабільність - емоційна лабільність (що відрізняються за тривалістю збереження емоційного переживання однієї модальності) [15].
Будь-яке виражене емоційне переживання в обовязковому порядку супроводжується вегетативними проявами: серцебиттям (прискореним або уповільненим), зміною дихання і терморегуляції, особливостями пото- і слиновиділення, сухістю або вологістю, почервонінням або блідістю шкірних покривів, прискоренням або уповільненням перистальтики і коливаннями артеріального тиску і деяких інших ознак. Виділяють симпатико-адреналову і вагоінсулярну спрямованість вегетативних проявів.
Другим параметром темпераменту є швидкість мислення. Даний параметр у клініці оцінюється на підставі швидкості появи асоціацій (так називана швидкість розуму) і швидкості мови (мають на увазі стиль мови). Про них можна судити, зокрема, за швидкістю відповідей на поставлені питання або задачі і швидкістю проговорювання слів і фраз. Виділяються люди, швидкість мислення яких висока (швидкодуми) і низька (тугодуми). Особливості мислення стосуються лише кількісного показника, у той час як якісні - цілеспрямованість, продуктивність і інші - у розрахунок при оцінці типів темпераменту не беруться.
Швидкість рухових актів відбиває сенсомоторну реактивність, що характеризується швидкістю появи відповіді на подразник. Він, як правило, корелює з загальною реактивністю (швидкістю виникнення відчуттів, сприйняття і відтворення). Однак зовні саме на підставі швидкості рухових актів можна судити про реактивність. На підставі сенсомоторної реактивності виділяють осіб, у яких відзначаються середні показники, а також перевищуючі або не перевищуючі їх. Клінічно це виявляється швидкодією, спритністю або, навпаки, повільністю при ходьбі, бігу і здійсненні повсякденних дій - умивання, вдягання й ін.
С.Л.Рубiнштейн [11] вважав найбільш важливими властивостями темпераменту людини вразливість і імпульсивність, що містять у собі всі перераховані параметри. Вразливість рівнозначна емоційності, а імпульсивність, що характеризується силоміць спонукання, а також швидкістю, з яким вона опановує моторною сферою і переходить у дію, і стійкістю, з яким вона зберігає свою діючу силу, близька за змістом до інших параметрів. Використовуючи властивості вразливості й імпульсивності, можна досить точно описати і діагностувати різні типи темпераменту.
Виходячи з вищенаведених параметрів, специфічними подібними особливостями холеричного і меланхолійного типів темпераменту вважається сполучення вразливості, підвищеної емоційної ранимості і схильності до вираженого афективного реагування в конфліктних ситуаціях, які виникають зненацька. Відмінності ж холеричного і меланхолійне типів темпераменту полягають у різної уявності імпульсивності, що відбивається навіть на особливостях прояву емоційності. Так, у холерика підвищена емоційність сполучиться зі швидко виникаючими і так само швидко зникаючими афектами різної модальності і нерідко екстрапунитивної спрямованості - вибухами гніву, дратівливості, страху, ажитації і паніки, радості й екстазу.
У меланхоліка емоційні переживання носять, як правило, більш тривалий характер. Вони виникають повільніше, але і повільніше редукуються. Відзначається схильність до заторможеності на визначених емоційних переживаннях різної модальності і інтрапунітивної спрямованості - депресія, туга, сум, почуття провини, сорому, соромязливість. За параметром зниженої емоційності (вразливості) подібні сангвінік і флегматик. Їх емоційні переживання не стільки глибокі, як у холерика або меланхоліка, однак не слід думати про те, що вони відсутні зовсім. Зовні зниження рівня вразливості виявляється в них більш спокійним відношенням до неприємностей, психотравм, конфліктів. Їх називають іноді товстошкірими, вони виявляють незворушність і відсутність яскравих емоційних реакцій на зовнішні подразники. Розходження емоційної сфери сангвініка і флегматика полягають у переважній модальності нечисленних і слабких проявів емоційності. Флегматик, як правило, байдужний до багатьох сторін життя в силу інертності пізнавальних процесів, тоді як сангвінік реагує на багато ситуацій, але не приймає близько до серця. Іноді говорять про внутрішню холодність сангвініка при зовнішній товариськості і формальній емпатичності [4].
Параметр імпульсивності, за яким схожими є холерик із сангвініком (високий рівень) і меланхолік із флегматиком (низький рівень), клінічно відбивається на швидкості сенсомоторних реакцій і швидкості розуму, активності, наполегливості, рішучості.
Своєрідна класифікація параметрів темпераменту була запропонована А.Томасом і С.Чесом, що включив 9 складових, які до деякої міри можуть доповнити наведені вище класифікації і допомогти більш точно діагностувати тип темпераменту.
Класифікація А.Томаса і С.Чеса:
1. Рівень активності, обумовлений моторними характеристиками (рухливістю під час купання, їжі) і співвідношенням активної і пасивної поведінки протягом дня.
2. Ритмічність, регулярність, оцінювана як ступінь передбачуваності часу появи поведінкових реакцій (наприклад, почуття голоду) і тривалість функцій у часі (наприклад, тривалість сну).
3. Наближення або видалення, пов`язане з особливостями емоційних і моторних реакцій на нові стимули.
4. Адаптивність, оцінювана на підставі реагування на нові або змінні ситуації.
5. Інтенсивність, що характеризується виразністю реакцій незалежно від їх якості або спрямованості.
6. Поріг реактивності, обумовлений як рівень стимуляції, необхідний для появи реакцій незалежності їх якості і сенсорної модальності.
7. Настрій, тобто співвідношення радісного і безрадісного станів, а також реакцій, які кваліфікуються як відношення до оточуючих.
8. Відстороненість, що характеризується ефективністю дії нових стимулів, які зявляються, на зміну поведінки.
9. Тривалість уваги і наполегливість - дві взаємозалежні категорії, що відбивають тимчасову довжину деякої діяльності і здатність продовжити діяльність, незважаючи на труднощі в її здійсненні.
Описані А.Томасом і С.Чесом параметри доповнюють уявлення про істотний складового темпераменту і, зокрема, дозволяють задуматися про роль і вплив біоритмологічних особливостей людини на пізнавальні процеси й у цілому на виявлення властивостей темпераменту [4].
Для сангвініка характерна підвищена реактивність. Він бурхливо сміється навіть із незначного приводу або може дуже розсердитися через дрібницю. Емоції виникають швидко, є сильними, але нетривалими, легко змінюються на протилежні. Радість може швидко перетворитися на гнів, чи навпаки. Цьому сприяє висока лабільність нервової системи. Тому почуття, інтереси, настрої і прагнення дуже мінливі. У колі друзів сангвінік завжди рухливий, веселий та життєрадісний. Переважає у нього оптимістичний настрій. Має добре розвинуту міміку й виразні рухи. По обличчю легко вгадується його настрій, ставлення до людей і речей. Жваво відгукується на все, що привертає його увагу.
Знижена сензитивність характеризується високими порогами чутливості. Тому сангвінік часто не помічає слабких подразників або не реагує на них. Він дуже ініціативний, енергійний і працьовитий. Його цікавить усе нове. Тому з великим бажанням береться за нову справу, віддається їй і може зробити багато, якщо справа виявилася для нього цікавою. Якщо ж йому стало нецікаво, він починає нудьгувати і залишає розпочату роботу, не завершивши її [9].
Активність і реактивність збалансовані. Урівноваженість і рухливість процесів збудження і гальмування в корі головного мозку сприяють легкому утворенню тимчасових нервових звязків, їх варіативності. Тому сангвініки легко пристосовуються до будь-якої нової обстановки, легко завязують знайомства і вступають у спілкування з новими людьми, швидко схоплюють усе нове, засвоюють нові знання, навички і вміння. їм властива висока кмітливість і гнучкий розум. Енергійні, веселі й комунікабельні сангвініки швидко привертають увагу інших людей і стають організаторами різних цікавих справ, лідерами різних компаній. У них розвиваються хороші організаторські здібності. Сангвінік — екстраверт. У більшості випадків його поведінку зумовлюють зовнішні впливи, а не внутрішні переживання.
У холерика висока реактивність і активність, причому реактивність переважає над активністю. Неврівноваженість процесів збудження і гальмування в корі великих півкуль може призводити до зриву нервової системи з боку гальмування. Його підвищена емоційна збудливість і неврівноваженість поведінки по-різному проявляються в житті. В одних людей ці якості можуть реалізовуватися через неабияку наполегливість й енергійність при виконанні завдань. В інших — спричинювати цілком бурхливі афекти, конфліктність, нестриманість та агресивність [13].
Для холерика характерна циклічність у роботі. Він може цілком віддаватися справі, енергійно долати труднощі на шляху до його мети — і раптом припинити роботу. Так буває тоді, коли вичерпуються сили, втрачається віра у свої можливості. Це є наслідком неврівноваженості нервової системи. Як і сангвінік, має низьку сензитивність, тому часто не помічає слабких подразників. Менша пластичність створює певні труднощі у пристосуванні до нових умов життя, у налагодженні спілкування з новими людьми. Постійне намагання навязати свою думку співрозмовнику, категоричність у судженнях, нетерпимість до думки партнера звужують коло його спілкування.
Значна ригідність сприяє стійкості інтересів і прагнень, підвищує наполегливість у роботі. Разом із тим ригідність створює труднощі при переключенні уваги і при переході з одного виду діяльності на інший. Високий психічний темп виявляється у швидких, іноді імпульсивних реакціях на подразники, різких поривчастих рухах, швидкій і пристрасній мові. Холерик — екстраверт. Його поведінка переважно зумовлена впливом зовнішніх обставин, а не внутрішніми переживаннями.
Флегматику властиві мала сензитивність та реактивність і висока активність. Тому він сповільнено реагує на подразники. Емоції виникають у нього повільно, але відзначаються значною силою, тривалістю і стриманістю у зовнішніх проявах. Його важко розсмішити чи розгнівити. Це емоційно стійкий тип. Урівноваженість і часткова інертність нервових процесів дають йому змогу залишатися спокійним за будь-яких умов, стримувати свої пориви, завжди слідувати встановленому розпорядку життя. За висловом І. Павлова, флегматик — це спокійний, врівноважений, завжди рівний, упертий і наполегливий працівник. Йому властиві велика зосередженість і працездатність. Через малу рухливість нервових процесів має низький темп реакцій, йому важко переключати увагу, а тому має значні труднощі при оволодінні новими видами діяльності. Недостатньо впевнений у собі, тривожний, а значить, малоактивний і безініціативний. Високу продуктивність праці виявляє при виконанні добре освоєної (нерідко монотонної) роботи [17].
Висока ригідність створює певні проблеми в пристосуванні до нових умов. За своєю природою флегматик інтроверт, а тому він малокомунікабельний. Йому важко знайомитися з новими людьми, знаходити теми для спілкування. Має небагатослівну мову, тихий і часто невиразний голос, збіднену міміку, повільні рухи.
Для цього типу темпераменту характерна слабкість нервових процесів збудження і гальмування. Умовні рефлекси у нього утворюються повільно і легко гальмуються. Меланхолійний темперамент, писав І. Павлов, є явно гальмівним типом нервової системи. Висока сензитивність зумовлена низькими порогами чутливості. Меланхолік дуже вразливий, соромязливий, легко ображається навіть із незначного приводу, плаксивий, замикається в собі. Потрапляючи в нові умови, розгублюється, не знає, як себе поводити, червоніє, мовчить. У нього виникає позамежне гальмування. Павлов називає меланхоліка аутичним типом і пояснює його аутизм тим, що у нього виникає страх нової обстановки.
Аутизм — хворобливий стан психіки людини, що характеризується послабленням звязків із реальністю, зосередженістю на власних переживаннях, створенням свого примарного світу.
Переживання меланхоліка є дуже стійкими і зовні слабо вираженими. Це високотривожний і невпевнений у собі тип. Важко знайомиться з людьми, коло спілкування є дуже звуженим. Висока чутливість нервової системи спричинює її швидке виснаження. Тому меланхолік малопрацездатний, швидко втомлюється. Проте якщо обстановка знайома і спокійна, а діяльність добре освоєна, він може справлятися зі складними завданнями. Особливо полюбляє спокійну, монотонну роботу [17].
У чистому вигляді ці типи темпераменту рідко зустрічаються в житті. У більшості людей поєднуються властивості різних типів, а тому найчастіше говорять про змішаний тип темпераменту. Немає хороших чи поганих темпераментів. Кожен тип має свої позитивні аспекти і недоліки.
2.3 Відношення до патологій в залежності від характеру
Розглянуті вище властивості й особливості темпераменту вказують на тісний звязок темпераменту з іншими властивостями особистості, і насамперед з характером. Під характером розуміється сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складається і виявляється в діяльності і спілкуванні, зумовлюючи типові для людини способи поведінки. Характер і темперамент залежать від фізіологічних особливостей особистості, від типів вищої нервової діяльності. Однак, на відміну від темпераменту характер формується протягом усього життя людини [22].
У характері людини можуть бути виділені окремі риси, що у єдності утворюють цілісну структуру особистості. Підставою для класифікації характеру може служити відношення людини до навколишнього світу, інших людей, самого себе. За даною ознакою А.В.Петровський пропонує поділяти основні риси характеру на такі групи:
1. Риси характеру, що виявляються у відношенні людини до інших людей (родичам і близьким, товаришам по роботі і навчанню, знайомим і малознайомої та ін.): стійка і хитлива прихильність, принциповість і безпринципність, товариськість і замкнутість, чуйність і брутальність і т.ін.
2. Риси характеру, що виявляються у відношенні людини до самої себе: самолюбство, почуття власного достоїнства, самовідданість чи непевність у своїх силах, себелюбність, егоцентризм і т.ін.
3. Риси характеру, що виявляються у відношенні людини до справи: сумлінність і ретельність, серйозність, ентузіазм, відповідальність за доручену справу, заклопотаність своїми результатами чи протилежні за значенням якості - несумлінність, безвідповідальність, пасивність і т.ін.4. Риси характеру, що виявляються у відношенні людини до речей: акуратне і дбайливе відношення до своїх речей, одягу, взуттю, книгам, узагалі до власності і т.ін.
Дослідженням типології характеру займалися багато вчених: Е.Кречмер, У.Шелдон, Е.Фромм, К.Леонгард, А.Є.Лічко та ін.
Класифікація темпераментів, запропонована І. Павловим, є лише однією з найбільш розроблених спроб вирішити цю складну проблему. Існують і інші підходи. Так, К. Леонгард виділяє чотири головних типи темпераменту на основі зіставлення типів акцентуацій: гіпертимний, дистимний, афективно-лабільний і афективно-екзальтований [8].
Для представників гіпертимного (гр. hyper— надміру і thyтіа — душа) типу характерні висока активність, комунікабельність, ініціативність, життєрадісність.
Людям із дистимним (лат. dis— префікс, що надає поняттю протилежний або заперечний смисл, гр. thyтіа — душа, настрій, почуття) темпераментом властива уповільненість дій, пасивна життєва позиція і знижена мовна активність [8].
Афективно-лабільні люди є емоційно нестійкими, з різкими перепадами настрою.
Афективно-екзальтований темперамент проявляють люди, які легко захоплюються радісними подіями і впадають у відчай від сумних.
Запропоновані класифікації темпераментів є цікавими здебільшого в теоретичному плані. Водночас недостатня чіткість і неузгодженість характеристик кожного типу створюють труднощі для їх практичного застосування.
Характер у клінічній психології - це сукупність індивідуальних, сформованих у процесі соціалізації і стали стійкими стереотипами типів поведінки, штампів емоційних реакцій, стилю мислення, зафіксовані в звичках і манерах система взаємин з оточуючими. Якщо в рамках темпераменту параметри вказують на біологічні стереотипи реагування (у першу чергу емоційно-вольового), то в рисах характеру відбивають властивому індивідові поведінкові матриці, що спочатку носять усвідомлений характер (виховуються, прищеплюються, навязуються), а потім деякою мірою автоматичний. Людина до віку повноліття практично завершує формування рис характеру, і його вчинки носять відтінок устояних і необговорюваних правил. Характер так само, як і темперамент, є стійкою структурою, не схильною істотно змінюватися в процесі життя. Його девіації можливі тільки у випадках важкої і тривалої психічної або соматичної хвороби, а також в умовах тривалих загрозливих життю подій [4].
Якщо темперамент вважається біологічною складовою індивідуальності, то характер - психологічною складовою. Звязок параметрів темпераменту і рис характеру не є лінійної, тобто не можна вірогідно пророчити, які риси характеру будуть властиві холерикові, меланхолікові, флегматикові або сангвінікові по завершенні процесу соціалізації. Основну роль у формуванні рис характеру відіграють форми і методи виховання. Однак спектрові типів темпераменту з підвищеною емоційністю й імпульсивністю буде відповідати інший спектр характерологічних особливостей у порівнянні зі спектром типів темпераменту зі зниженою емоційністю і неімпульсивністю. Метушливість, балакучість, непосидючість, нетерплячість або мовчазність, посидючість, терплячість як альтернативні риси характеру, як правило, базуються на психофізіологічних особливостях у рамках типів темпераменту.
Гармонічні риси характеру - це сукупність індивідуально-психологічних стереотипів поведінки, що сприяють гармонізації повсякденних міжособистісних взаємин і можливості уникнути міжособистісних і внутріособистісних конфліктів. Таким чином, основою оцінки гармонійності або негармонійності характерологічних особливостей служить параметр відсутності в людини конфліктів як зовнішніх, тобто з учасниками комунікації, так і внутрішніх. Умовно можна говорити, що значимою для оцінки характерологічної гармонійності є сфера повсякденних взаємин, що включає суто психологічні, тоді як гармонійність особистісна визначається в більшому ступені соціально-психологічними параметрами - відповідністю і проходженням моральним вимогам. Гармонічний характер умовно являє собою блок із двох груп психологічних параметрів, що включають:
- адаптивність;
- самоактуалізацію.
Основним параметром гармонічного характеру є адаптивність, що характеризується успішністю пристосування людини до різних ситуацій, їх змін, а також емоційному (внутрішньому або зовнішньому) прийняттю оточення та особистісних проблем. Можна стверджувати, що людина для досягнення внутрішньої і зовнішньої гармонії зобовязана бути адаптованою. Однак варто памятати про те, що здатність завжди пристосовуватися до нових умов і на будь-якому рівні може обернутися дисгармонією характеру у вигляді конформізму. Отже, для того, щоб говорити про гармонійність параметра адаптивності, слід уточнити його власні властивості. Вони становлять три групи, що включають: 1) реалізм у сприйнятті навколишньої дійсності (перцептивна складова); 2) бажання людини адаптуватися до навколишнього оточення (мотиваційная складова) і 3) здатність адаптуватися - приймати - навколишніх такими, які вони є (регулятивна складова) [11].
Для того, щоб говорити про гармонійність характеру людини, варто оцінити його розсудливість. Він повинний бути реалістом, тобто людиною, що у своїй оцінці що відбувається керується істотними параметрами, ясно і тверезо розуміє суть і мотиви поведінки навколишніх. Розсудливості протистоїть у рамках дисгармонійності характеру феномен каузальної атрибуції, що виявляється упередженим і невідповідним реальності розумінням і поясненням мотивів учинків навколишніх.
Друга складового параметра адаптивності - мотиваційна - відбиває бажання людини пристосовуватися до навколишньої, мати з ними гармонічні (безконфліктні або ефективні) відносини. Важливу роль у мотивації процесу адаптації до навколишнім грає ціннісна сторона життя. Людина ранжує життєві події по цінності і значимості для того, щоб вирішити, до яких йому варто пристосовуватися, а які може ігнорувати або з якими вступати в протиборство. Прояв упертості як риси характеру залежить від значимості ситуації, у якій упертість демонструється [11].
Регулятивна складової адаптивності відбиває навички і здібності виявляти тієї або іншої необхідні для комунікації якості характеру і компенсувати (ховати або придушувати) неадаптивні. Скупа людина може намагатися придушувати свою непрестижну рису, а боягузливий демонструвати хоробрість. Тривала регуляція неадаптивних рис характеру здатна привести до їх повної компенсації, а іноді до гротескного прояву протилежних якостей (гіперкомпенсації).
До параметрів, що відбивають гармонічні риси характеру, відноситься самоактуалізація, що так само, як і адаптивність, включає три складові: перцептивну, мотиваційну і регулятивну. Ці складові частково збігаються з характеристиками, наведеними вище, частково доповнюються іншими характеристиками.
Клінічні прояви рис характеру досить різноманітні. На відміну від властивостей темпераменту вони не носять амотиваційного характеру, а завжди мотиваційно опосередковані, тобто закріплення в процесі соціалізації характерологічних звичок, манер, стилів мислення і поведінка повязана з вимогами навколишнього суспільства (мікро- і макросоціуму), а також з цілями, мотивами і потребами людини [14].
Характерологічні властивості можна розділити на дві групи: базисні (термінальні) і інструментальні. Перші повинні сприяти задоволенню сутнісних потреб людини (створювати, у першу чергу, внутрішню гармонію), другі - задовольняти запити суспільства (створювати зовнішню гармонійність). Н.Пезешкіан [4] назвав їх актуальними первинними і вторинними здібностями. Диференційно-аналітична концепція Н.Пезешкіана дозволяє оцінювати як норму, так і аномалії характеру, а також виявляти причини явних і схованих міжособистісних конфліктів.
Феноменологічні особливості характеру представлені широким спектром рис, формованих у процесі виховання. От лише деякі з них: пунктуальність, охайність, організованість, слухняність, увічливість, довірливість, впевненість у собі, старанність, ощадливість, надійність, точність, терплячість, прямота. Кожна з них здатна виступати в альтернативній формі і відбивати аномалію розвитку характеру.
Виразність і спрямованість багатьох рис характеру виявляються значимими в клінічній психології при оцінці типів психічного реагування на захворювання, виробленню ефективного рівня взаємини і взаємодії між медичним працівником (лікарем, медичною сестрою, психологом або соціальним працівником) і пацієнтом. Наприклад, причиною конфлікту в клініці може стати неохайність або неорганізованість медичного персоналу або непунктуальність або нетерплячість хворого, викликаного для проведення процедур [14].
Риси характеру в клінічній психології традиційно поєднують у групи на підставі переваги тих або інших якостей і властивостей, а також їх специфічного сполучення, вказуючи переважний характерологічний радикал. Виділяють наступні типи характеру: 1) істеричний; 2) шизоідний; 3) епілептоідний; 4) психастенічний; 5) астенічний; 6) паранойяльний.
Істеричний тип характеру, як правило, формується на базі холеричного або меланхолійного типів темпераменту, оскільки підвищена емоційність і вразливість виступають як важлива властивість істеричних рис. Сутністю ж істеричного характерологічного радикала є егоцентричний мотив перебування в центрі уваги усіх взаємин. Він позначається як жага визнання і служить основою формування інших клінічних феноменів. Людина з перевагою істеричних рис характеру прагне залучити і завоювати увагу навколишніх, уникнути непомітності. Таким чином, егоцентризм приводить до формування інших рис, що могли б сприяти задоволенню потреби бути в центрі уваги. Такими рисами стають ексцентричність зовнішності, поведінки і висловлень. Суть їх укладена в неординарних, які відрізняються від повсякденних і традиційних спробах уявити себе в суспільстві. Для цієї мети використовуються яскравий, помітний одяг, макіяж, незвичайний колір волосся або зачіска, або навпаки не модний одяг, володіння престижними особистими речами і їх демонстрація. Поведінка також носить гротескний характер з перевагою крайніх ступенів виразності емоцій і винесення їх напоказ оточуючих. Особи з істеричними рисами характеру не здатні до легких ступенів емоційних переживань. У них завжди повне розжарення, позамежні емоції і почуття, афективний максималізм. Перевага грубих емоцій у сполученні з поверхневими емоціями в рамках істеричних рис характеру називається брутальністю афекту. Крім перерахованих особливостей поведінки в таких людей досить мінливий, непостійний характер. Вони схильні до різкої зміни поведінки так само, як і до лабільності настрою (афективно-мотиваційна лабільність). Унаслідок цього часто відзначаються непослідовність учинків, їх залежність від ситуативних факторів і, зокрема, від уваги навколишніх. У поведінці внаслідок пошуку визнання з боку соціуму відзначаються театральність, неприродність, вичурність, манірність, демонстративність, нарочитість учинків. Особи з істеричними рисами прагнуть викликати шок або принаймні подив тим, як і про що вони говорять. Це може бути особлива манера вимовляти слова або фрази (із придихом, з акцентом), використовувати не до місця чудові і зневажливі ступені. З метою залучення уваги до власної персони людин з істеричними рисами характеру може в невідповідному місці розповідати непристойні анекдоти, використовувати ненормативну лексику. До речі, з огляду на той факт, що надмірна заклопотаність зовнішньою привабливістю є важливою характеристикою істерикові, на рівні висловлень він схильний до декларування власної гіперсексуальності. Саме тому ними у розмовах активно експлуатується сексуальна тема. Ще одною характеристикою є підвищена сугестивність власників істеричного характеру, а також схильність до містичного і міфологічного осмислення дійсності. Такі люди нерідко схильні більше довіряти гороскопам, ознакам, інтуїції, снам або випадковому збігові обставин, чим розумові і логіці. Крім того, істерик часто висуває завищені вимоги до навколишніх, схильний до критики, іронії і сарказмові [18].
Різновидом істеричного типу характеру є нарцисичний тип. Його особливістю є схильність до самозамилування, що супроводжується завищеними ригідною самооцінкою і рівнем домагання стосовно оточуючих.
Шизоідний тип характеру нерідко ототожнюють із шизофренічним спектром характерологічних особливостей, відзначаючи підвищену значимість у механізмах його формування біологічних факторів (а не психологічних). У дійсності шизоідні риси характеру базуються на меланхолійному або флегматическом типах темпераменту, але в їх становленні відіграє роль і фактор виховання. При становленні шизоідних рис характеру на базі меланхолійного типу темпераменту говорять про сенситивний шизоід. Нерідко шизоіда ототожнюють з інтравертом. Сутністю шизоідного радикала є орієнтація в діяльності в більшому ступені на внутрішні відчуття і переживання, ніж на зовнішні ситуативні. Особам із шизоідними рисами характеру настільки ж не властива рефлективність, наскільки вона властива особам з істеричними рисами характеру. Основними базовими особливостями шизоіда є його замкнутість, нелюдимость, нетовариськість і відгородженість від навколишнього світу, заглибленість у світ власних фантазій. Людина не страждає від своєї замкнутості. Вона виправдує свою нелюдимiсть відсутністю цікавих людей, банальністю і тривіальністю всіх комунікацій, відсутністю одержання задоволення від процесу спілкування. У людини із шизоідними рисами характеру порушується і сам процес комунікації. Він починає носити формалізований, манiпулятивний характер. Зявляються штамповані способи реагування на ситуації, невміння почати розмову і закінчити її. Особливо яскраво це виявляється при телефонній розмові, коли шизоід опускає слухавку, часто забуваючи виконати формальності - попрощатися - і не вислухавши завершальних фраз співрозмовника. Однак для шизоідів нетиповим є і гнів. Емоційна уплощенность виявляється зниженням емоційних реакцій як у випадках схвалення діяльності з боку навколишніх, так і у випадках критики.
Епілептоідний тип характеру так само, як і шизоідний, переважно виникає на базі меланхолійного або флегматического типів темпераменту. Подібність даних типів ґрунтується на інертності психічних процесів. Однак по інших параметрах спостерігається істотне розходження. Епілептоідний тип за назвою і клінічними проявами конгруентний епілептичним змінам характеру, що дає підставу деяким ученим говорити про загальні патогенетичні корені. Клінічно епілептоідний характерологічний радикал виявляється емоційною ригідністю, схильністю до тривалого зациклювання на яких-небудь емоціях. Такі люди можуть по декілька місяців і років памятати і переживати нанесені їм образи, знову і знову повертатися до ситуацій, що викликали негативні афекти. Емоційна ригідність доповнюється сповільненістю мислення. Саме внаслідок інертності всіх психічних процесів відбувається формування специфічних для епілептоіда рис характеру: педантизму, підвищеної акуратності, організованості, схильності додержуватися норм, орієнтації на чіткі правила [19].
Психастенічний тип характеру має різні синоніми: ананкастний, обсесивно-компульсивний, що відбивають різні його варіанти з перевагою тих або інших якостей. Як правило, психастенічний радикал формується на основі холеричного або меланхолійного типів темпераменту. Це ріднить його з істеричним. Однак на цьому подібність цих типів характеру закінчується. Їх принципове розходження в тому, що підвищена емоційність в істерика супроводжується екстрапунітивною спрямованістю реагування, а в психастеніка - інтрапунітивною. Таким чином, основними характеристиками психастенічних рис є соромязливість, зніяковілість, боязкість, нерішучість. Боязкість приводить до того, що він стає мовчуном особливо в компанії з незнайомими людьми. У знайомій же обстановці боязкість може компенсуватися. Психастенік виявляє обачність і обережність навіть там, де вона виявляється зайвою. Він схильний перевіряти ще раз багато власні і чужі дії, щоб уникнути трагедії. У патологічних випадках це приводить до розвитку навязливих ідей. Пацієнт із психастенічними рисами характеру страшиться, що забув виключити світло, газ, перекрити воду і закрити вхідні двері при виході з будинку. Сумніви можуть мучити його довгий час, приводячи в ще більш тяжкий емоційний стан. У силу цього психастенік часто буває заклопотаний деталями, правилами, переліками, порядком і графіками. Він так само, як епілептоід, може бути педантом. Тривожність нерідко виражається в стилі поведінки. Крім того, типовою психастенічною рисою вважається перфекционизм - прагнення до досконалості в будь-якій справі. Нерідко в звязку з цим людина не може доробити важлива справа, оскільки продовжує щось допрацьовувати, удосконалювати. При цьому втрачається динамічність життя, оскільки підвищена скрупульозність, надмірна сумлінність приведуть до зворотних результатів і розчарувань.
Варіантом психастенічного типу характеру є тривожний тип. Його особливостями є підвищена заклопотаність критикою на свою адресу або неприйняття в соціальних ситуаціях, небажання вступати у взаємини без гарантії сподобатися [4].
Астенічний тип характеру подібний із психастенічним, однак містить у собі набір специфічних особливостей. Іноді він називається залежним типом характеру. Його сутністю є відхилення від будь-якої відповідальності, підпорядкування власних потреб у потребах інших, а також підвищена емотивність. Така людина, як правило, боїться мати власна думка, страшиться самостійності і відчуває безпорадність на самоті. Схильний постійно орієнтуватися на думку навколишніх, жити їх життям. Астенік пасивний, безініціативний, задовольняється тим, що виявляється доступним, не додає ніяких зусиль до того, щоб якось змінити своє життя. Поряд з цим у структуру астенічного характеру входять підвищена емотивність, сентиментальність і жалісливість.
Паранойний тип характеру відрізняється від інших, у першу чергу, надмірною чутливістю до невдач і відмов з боку оточення. Це повязано з наявною тенденцією до завищеної самооцінки і рівня вимог до соціального оточення. Параноїк вважає, що всі навколо зобовязані вважатися з його думкою, його справами і схильний бурхливо реагувати у випадку розбіжності реальності з його чеканнями. Специфічними для паранойних рис характеру вважаються такі особливості, як підозрілість, пошук таємного, загрозливого змісту у вчинках оточуючих. Параноїк схильний до містичного й ірраціонального пізнання дійсності, він може бути марновірний, схильний спотворювати факти шляхом невірного їх тлумачення. У нього відзначається підвищене почуття образи - свідомо негативного відношення до нього навіть випадкових людей [15].
Формування характеру відбувається на базі властивостей темпераменту під впливом визначених форм виховання (цілеспрямованого або нецілеспрямованого - стихійного). Виховання включає як виховання через указівку, так і через приклад. Нерідко батьки не можуть чітко сформулювати мети виховання або цих мет змінюються в залежності від обставин, тому можна говорити, що метою виховного процесу на рівні рис характеру буде формування гармонічного характеру [8].
Реакцією особистості на стрес або фрустрацію можуть бути, з одного боку, невротичні розлади, при яких переважають психологічні і психопатологічні прояви, і психосоматичні розлади, що виявляються, у першу чергу, соматичними еквівалентами психічних розладів, з іншої сторони. Ці групи порушень демонструють різні способи переробки внутріособистісного конфлікту: психічний і соматичний. Невротичний спосіб може виявлятися як в умовах гострого, так і в умовах хронічного стресу; психосоматичний же спосіб у більшому ступені повязаний із хронічним впливом фрустрації і стресу. Відмінними рисами є й індивідуально-психологічні властивості людини, схильність до одного зі способів переробки конфлікту.
Під психосоматичними розладами розуміються симптоми і синдроми порушень соматичної сфери (різних органів і систем), обумовлені індивідуально-психологічними особливостями людини і повязані зі стереотипами його поведінки, реакціями на стрес і способами переробки внутріособистісного конфлікту.
2.4 Моделі формування психосоматичних розладів
Існує кілька моделей формування психосоматичних розладів: а) психофізіологічна, б) психодинамічна, в) системно-теоретична, г) соціопсихосоматична.
Психофізіологічна модель. Основоположником вивчення психофізіологічних взаємозвязків вважається І.П.Павлов, що вперше описав умовні і безумовні рефлекси. Безумовні рефлекси відповідають інстинктам і спонуканням і є вродженими. Умовні ж рефлекси формуються внаслідок научення з метою адаптації до навколишнього світу. В експериментах на тваринах можна домогтися формування так званого експериментального неврозу у результаті закріплення умовно-рефлекторних звязків. Надалі психофізіологічна модель була доповнена дослідженнями Cannon і Selye [11]. Cannon знайшов, що екстремальні ситуації готують організм до боротьби або втечі. По Cannon, людина знаходиться в готовності переживання, що дозволяє йому пізнавати визначені події як екстремальні. Ця готовність до переживання перетворюється в готовність до фізичних дій. Ґрунтуючись на даних Cannon, Selye описав патогенез стресу, увівши поняття адаптаційного синдрому - неспецифічної реакції організму, у якій розрізняють три фази: тривоги, опору і виснаження, що йдуть із соматическим змінам.
Психодинамічні концепції. Традиційно відправною точкою психосоматики вважаються вперше описані S.Freud [8] конверсійні симптоми при істерії (сліпота, глухота, рухові порушення). Ґрунтуючись на дослідженнях S.Freud, Alexander запропонував термін вегетативний невроз, симптоми якого є не спробою вираження пригніченого почуття, а фізіологічним супроводом визначених емоційних станів. Alexander задав важливий напрямок психосоматичним дослідженням, вказавши, що специфічність клінічних проявів варто шукати в конфліктній ситуації. Деякі вчені намагалися знайти взаємозвязки між соматичними реакціями і постійними особистісними параметрами. Shur запропонував теорію десоматизації стресоматизації, яка пояснює виникнення психосоматичних симптомів унаслідок порушення несвідомого реагування через ресоматизацію. Uexkuell запропонував термін хвороби готовності, при яких відбувається перехід емоцій у тілесну реакцію, причому готовність може хроніфікуватися і приводити до наростання активації органних функцій. Відповідно до даної точки зору, захворювання розвивається у випадках, коли вияв стану готовності виявляється неможливим. Це може бути наслідком порушення дозрівання або втрати мотиву на основі витиснення. Важливим етапом розвитку науки був опис Sіfneos поняття алекситимія, що означає нездатність людини до емоційного резонансу. Психосоматичні пацієнти значно відрізняються від невротиків, які готові виговорити свої проблеми. Тобто вербальна поведінка невротиків відрізняється від поведінки психосоматичних хворих, для яких характерні збідніння словникового запасу і нездатність вербалізувати конфлікти. Близькою є точка зору N.Peseschkіan [11], що трактує психосоматичні симптоми як здатність говорити мовою органів про те, що в даний момент немає інших засобів справитися з конфліктом. Існує точка зору про те, що психосоматичні хворі не в змозі адекватно переробляти свої переживання втрати обєкта, сприймаючи її як нарцистичну травму.
Системно-теоретичні моделі. Системна концепція розглядає людину як відкриту підсистему в ієрархічному ряді інших відкритих підсистем. Цей погляд уточнює Gunthern [11], що намагається охопити індивідуума в цілісній системній концепції й описує різні рівні організму - фізіологічний, когнітивний, емоційний і трансактний. Зміни на одному з рівнів діють як стимулятори на іншому рівні, викликаючи тим самим соматичні розлади.
Соціопсихосоматика. Поняття соціопсихосоматика було введено Schaefer. Delіus вважав, що соціопсихосоматика починається тоді, коли той, хто заклопотаний станом здоровя, хто хворий або почуває себе хворим, у взаємодії з лікарем або медичним працівником усвідомлює свою вразливість щодо своїх людських і соціальних проблем. Таким чином, психосоматична хвороба є наслідком неправильного розвитку відносин між індивідуумом і соціальними структурами, у які він включений.
2.5 Типи особистісних реакцій на захворювання
Існують різні класифікації типів особистісної реакції хворих на своє захворювання. Умовно їх можна розділити на три групи: медико-психологічні, психіатричні та соціально-психологічні [58].
Реакції на інформацію про захворювання в першу чергу залежать від значення хвороби для хворого. При цьому можливі такі основні варіанти:
1) хвороба - погроза або виклик, а тип реакцій - протидія, тривога, відхід або боротьба (іноді параноїчна);
2) хвороба - втрата, а відповідні типи реакцій: депресія або іпохондрія, розгубленість, горе, спроба привернути до себе увагу, порушення режиму;
3) хвороба - виграш або рятування, а типи реакцій при цьому: байдужність, життєрадісність, порушення режиму, ворожість щодо лікаря;
4) хвороба - покарання, при якому виникають реакції типу пригніченості, сорому, гніву.
Медико-психологічні класифікації орієнтуються на повсякденну практичну медичну діяльність і описують типи ставлення до хвороби, характеризуючи взаємодію, що складається між лікарем і пацієнтом. Наводимо приклад класифікації типів особистісної реакції на захворювання:
Співдружня реакція. Ця реакція характерна для осіб з розвинутим інтелектом. Вони ніби з перших же днів захворювання стають асистентами лікаря, демонструючи не просто слухняність, але й рідкісну пунктуальність, увагу, доброзичливість. Вони безмежно довіряють своєму лікареві і вдячні йому за допомогу.
Спокійна реакція. Така реакція характерна для осіб зі стійкими емоційно-вольовими процесами. Вони пунктуальні, адекватно реагують на всі вказівки лікаря, точно виконують лікувально-оздоровчі заходи. їхня поведінка спокійна, зважена, розсудлива, вони легко вступають у контакт із медичним персоналом. Можуть іноді не усвідомлювати свою хворобу, що заважає лікареві виявити вплив психіки на хворобу.
Неусвідомлювана реакція. Така реакція, маючи патологічну основу, виконує в ряді випадків роль психологічного захисту, і цю форму захисту не завжди варто усувати, особливо при важких захворюваннях з несприятливим результатом.
Слідова реакція. Незважаючи на те, що захворювання закінчується благополучно, хворі перебувають під владою хворобливих сумнівів в очікуванні рецидиву захворювання. Після хвороби вони астенізовані, пригноблені, навіть депресивні, схильні до іпохондричних реакцій, продовжують відвідувати лікувальну установу і вважають, що стали хронічними, невиліковними хворими.
Негативна реакція. Хворі перебувають під владою упереджень, тенденційності. Вони підозрілі, недовірливі, їм важко вступати у контакт із лікуючим лікарем, не приділяють серйозного значення його вказівкам і порадам. У них часто виникає конфлікт із медичним персоналом. Незважаючи на психічне здоровя, вони демонструють часом так зване подвійне орієнтування.
Панічна реакція. Хворі перебувають під владою страху, легко навіювані, часто непослідовні, лікуються одночасно в різних лікувальних установах, ніби перевіряючи одного лікаря іншим. Часто лікуються у знахарів. їхні дії неадекватні, помилкові, характерна афективна нестійкість [60].
Руйнівна реакція. Хворі поводяться неадекватно, необережно, ігноруючи всі вказівки лікуючого лікаря. Такі особи не бажають змінювати звичний спосіб життя, професійне навантаження. Це супроводжується відмовленням від прийому ліків, від стаціонарного лікування. Наслідки такої реакції бувають досить несприятливими.
Поява у хворих тих або інших форм реагування на захворювання багато в чому можуть пояснюватися преморбідними психологічними особливостями особистості, оскільки у змісті внутрішньої картини хвороби відбивається не тільки наявна життєва ситуація (ситуація хвороби), але і властиві людині особливості її особистості, включаючи характер і темперамент.
Тут традиційно виділяють три головні типи реакції хворого на хворобу: стенічна, астенічна і раціональна. При активній життєвій позиції хворого стосовно лікування й обстеження говорять про стенічну реакцію на захворювання. Є, однак, і негативна сторона цього типу поводження, тому що хворий може бути слабкоздатним
до виконання необхідних обмежень стереотипу життя, які нашаровуються хворобою. При астенічній реакції на захворювання у хворих спостерігається нахил до песимізму, але вони відносно легко, ніж хворі зі стенічною реакцією, психологічно пристосовуються до захворювання. При раціональному типі реакції має місце реальна оцінка ситуації і раціональний відхід від фрустрації.
Психолого-психіатричні класифікації описують патологічні форми реагування на хворобу. У цьому аспекті досить широку популярність набула класифікація типів ставлень до хвороби, запропонована А.С.Личком та Н.Я.Івановим у 1980 році, оскільки особливістю її є клініко-психологічне обґрунтування, що робить адекватним використання цієї типології підчас вирішення завдань, що постають перед клінічним психологом та лікарем. Автори виділяють 13 типів реакції на захворювання, описаних переважно у психіатричних поняттях та взятих за основу у психодіагностиці типів відношення до недуги.
Тривожно-депресивний. У цих хворих постійне занепокоєння та роздуми щодо несприятливого перебігу хвороби, побоювання можливих ускладнень, сумніви в ефективності лікування поєднуються з постійним пошуком способів лікування, пошуком авторитетних думок. Вони цікавляться обєктивними даними про хворобу (результати аналізів, висновок спеціалістів тощо), менш важливими для них є субєктивні відчуття. Превалює тривожний настрій, пригніченість, що є наслідком тривоги.
Меланхолійний. Пригніченість хворобою, недовіра в можливе одужання, покращення стану чи ефективність лікування супроводжуються песимістичним поглядом на оточуюче з вираженими депресивними висловлюваннями, аж до суїцидальних. Ці хворі не дуже зацікавлені в обстеженні та лікуванні, вони наперед впевнені в негативних результатах. Не вірять вони і сприятливим обєктивним даним.
Обсесивно-фобічний. В цьому варіанті тривожні роздуми більшою мірою стосуються не реальних, а вірогідних, навіть маловірогідних ускладнень хвороби, невдач у лікуванні, а також можливих (але мало реальних) життєвих негараздів, повязаних з хворобою - негараздів у роботі, у родинних ситуаціях. Хворих більше хвилюють уявні небезпеки, ніж реальні. Лікувальні процедури, вживання ліків можуть стати навязливим ритуалом [44].
Іпохондричний. Зосередженість на субєктивних хворобливих й інших неприємних переживаннях і відчуттях призводить до збільшення кількості існуючих та пошуку неіснуючих хвороб. Перебільшуються побічні дії ліків. Хворі шукають слухачів для того, щоб поскаржитися, дорікають рідним, що ті вважають їх симулянтами. Бажання лікуватися поєднується в них невірою в успіх, вимагання ґрунтовних обстежень - зі страхом шкідливості діагностичних процедур.
Неврастенічний. Для хворих характерні вибухи дратівливості від болю, страждань, під час невдач у лікуванні. Дратівливість за звичай виливається на першого зустрічного та нерідко завершується потім каяттям, вибаченнями за нестриманість та, іноді сльозами. Нездатність переносити найменші больові відчуття у хворого поєднується з нетерпеливістю, нездатністю дочекатися полегшення.
Дисфоричний. Хворих цієї групи відрізняє похмуро-злісний настрій, постійно понурий вигляд; із здатністю і, навіть, з ненавистю ставляться вони до здорових. їм характерні вибухи надзвичайної розлюченості, звинувачення інших у своїй недузі. Вимагаючи особливої до себе уваги, скрупульозного виконання призначень, у той же час вони підозріло ставляться до нових призначень та процедур. Вони деспотично ставляться до родичів, мотивуючи це хворобою, вимагають їм у всьому догоджати.
Ейфоричний. Патологічно підвищений настрій цих хворих призводить до нехтування легковажного ставлення до хвороби та її лікування, при цьому часто необґрунтовано вони сподіваються, що все мине само собою. Характерним для них є й намагання отримати від життя всі задоволення, що нерідко призводить до порушення режиму, навіть, якщо це відразу хибно вплине на перебіг хвороби.
Анозогнозичний. Цим хворим характерне активне відкидання думки про хворобу, її можливі наслідки. Вияв хвороби легко пояснюється випадковими обставинами або іншими несерйозними захворюваннями. Хворі відмовляються від обстеження та лікування, намагаючись використати власні засоби.
Апатичний. Цей тип характеризується певною байдужістю хворих до своєї долі, до результатів хвороби і її лікування та пасивним підкоренням процедурам та лікуванню, коли до цього наполегливо змушують збоку. У хворих втрачається інтерес до життя, до всього, що їх раніше хвилювало [48].
Ергопатичний. Незважаючи на страждання та нездужання, хворі цієї групи намагаються все одно продовжувати роботу, приділяючи їй весь час. Працюють вони наполегливо, старанніше, ніж до хвороби. Погоджуються лікуватися або проходити обстеження лише тому, що це залишає можливість продовжувати роботу.
Сенситивний. Хворі надто стурбовані можливістю несприятливого враження, яке може виникнути завдяки відомостям про хворобу, що спостерігається в них, у оточуючих. Побоювання, що оточуючі будуть уникати їх, вважати неповноцінними, ставитися зневажливо, поширювати про хворобу неприємні чутки, які супроводжуються страхом стати тягарем для своїх родичів через хворобу, і тому можуть викликати в них неприхильне до себе ставлення.
Ергоцентричний. Страждання і недугу хворі цієї групи висувають на показ родичам та оточуючим задля повного заволодіння їх увагою. Хворі вимагають виключно уваги до себе та особливого піклування: всі повинні займатися ні чим іншим, окрім них. Всі розмови вони швидко переводять на себе та свою хворобу. Завжди намагаються вказати іншим на своє особливе становище та виключну увагу, якою користуються.
Паранояльний. Невпевненість, що хвороба є результатом чийогось злого наміру. Хворі цієї групи надзвичайно підозріло ставляться до ліків та процедур. Можливі ускладнення чи побічні дії ліків вони схильні вважати халатністю лікарів та персоналу, яких звинувачують у некваліфікованості та зневагою до своїх обовязків.
Соціально-психологічні класифікації особистісних реакціях на хворобу акцентують увагу на соціальних наслідках хвороби, стосунках хворого зі своїм мікросоціальним оточенням і суспільством у цілому.
РОЗДІЛ 3. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ НЕВРОТИЧНОЇ КАРТИНИ ХВОРОБИ СОМАТИЧНИХ ХВОРИХ
3.1 Обгрунтування організації та методів дослідження хворих на гіпертонічну хворобу, виразкову хворобу шлунку і 12-палої кишки, ішемічну хворобу серця
Метою проведення дослідження є виявлення закономірностей впливу рис характеру на стиль спілкування. Згідно з предметом, об`єктом, гіпотезою, що зазначені у вступній частині роботи ми обрали такі методики.
Методика Кеттелла є найбільш прийнятною для досліджень динаміки характеру як у популяції в звязку зі змінами в суспільстві, так і для особистості в звязку з її життєвими проблемами [10].
Система ціннісних орієнтацій визначає сторону спрямованості особистості і складає основу її ставлення до навколишнього світу, до інших людей, до себе самої, основу світогляду і ядро мотивації життєвої активності, основу життєвої концепції і філософії життя.
Найбільш розповсюдженою в даний час є методика вивчення ціннісних орієнтації М. Рокича, основана на прямому ранжуванні списку цінностей [16].
М. Рокич розрізняє два класи цінностей:
термінальні - переконання в тому, що кінцева мета індивідуального існування важить того, щоб до неї прагнути;
інструментальні - переконання в тому, що будь-який образ дій або властивість особистості є кращим у будь-якій ситуації.
Цей розподіл відповідає традиційному розподілові на цінності-цілі і цінності-засоби.
Достоїнством методики є універсальність, зручність і економічність у проведенні обстеження й обробці результатів, гнучкість - можливість варіювати як стимульний матеріал (списки цінностей), так і інструкції. Істотним її недоліком є вплив соціальної бажаності, можливість нещирості. Тому особливу роль у даному випадку відіграє мотивація діагностики, добровільний характер тестування і наявність контакту між психологом і досліджуваним.
Аналізуючи ієрархію цінностей, варто звернути увагу на їх згрупування досліджуваним у змістовні блоки за різними характеристиками. Так, наприклад, виділяються конкретні і абстрактні цінності, цінності професійної самореалізації й особистого життя і т.д. Інструментальні цінності можуть групуватися в етичні цінності, цінності спілкування, цінності справи; індивідуалістичні і конформістські цінності, альтруїстичні цінності; цінності самоствердження і цінності прийняття інших і т.д. Це далеко не всі можливості субєктивного структурування системи ціннісних орієнтації. Психолог повинний спробувати вловити індивідуальну закономірність. Якщо не вдається виявити жодної закономірності, можна припустити несформованість у респондента системи цінностей або навіть нещирість відповідей.
Методика створена Т.Лірі використовується для дослідження уявлень суб`єкта про себе та ідеальне „Я”, а також для вивчення взаємовідносин в малих групах. За допомогою даної методики виявляють переважаючий тип ставлення до людей в самооцінці та взаємооцінці. Схема Т.Лірі базується на припущенні, що чим ближче результати досліджуваного до центра кола, тим сильніше взаємозв`язок цих двох змінних. Опитувальник містить 128 оцінних суджень, яз яких в кожному по 8 типів ставлень утворюють 16 пунктів, впорядкованих за зростаючою інтенсивністю. Методика складена так, що судження спрямовані на виявлення будь-якого типу ставлення, розміщені не підряд, а в особливому порядку: вони згруповані по 4 і повторюються через однакову кількість визначень. При обробці підраховується кількість ставлень кожного типу.
Методика Дембо-Рубинштейна була розроблена для визначення рівня самооцінки людини. Самооцінка є складним динамічним особистісним утворенням, особистісний параметр розумової діяльності. Вона виконує перш за все регулятивну функцію.
Методика (ціннісний опитувальник) Шварца являється найбільш прийнятним для досліджень динаміки зміни цінностей як у популяції в звязку зі змінами в суспільстві, так і для особистості в звязку з її життєвими проблемами.
Система ціннісних орієнтації визначає змістовну сторону спрямованості особистості і складає основу її відносин до навколишнього світу, до інших людей, до себе самої, основу світогляду і ядро мотивації життєвої активності, основу життєвої концепції і філософії життя.
Дослідження проводилось в період з 10 жовтня 2007 по 1 грудня 2007 року. Воно проводилось анонімно, кожному з опитаних присвоювався порядковий номер від 1-го до 50-го. Таким чином забезпечувалась анонімність. Кожен з опитаних заповнював бланк добровільно та самостійно. Дане дослідження було проведено серед хворих на невротичні розлади.
Кількість осіб, що взяла участь у дослідженні складала 50 осіб, серед яких 25 – жіночої статі та 25 чоловічої, віком від 38 до 50 років.
В дослідженні приймали участь хворі, які працюють за різними спеціальностями: працівники технічних спеціальностей (програмісти, зварювальники), економічного спрямування (менеджери), начальники відділів, старші наукові співробітники, підсобні працівники. Дослідження проводилося в невеликих групах по 5 – 10 осіб, в 5 етапів. Кожна наступна методика проводилась в усіх групах з інтервалом у 5 днів.
3.2 Психологічні характерситики досліджених хворих соматичного профілю: гіпертонічнa хворобa, виразковa хворобa шлунку і 12-палої кишки, ішемічнa хворобa серця
Андрій Сергійович. Чоловік 32 років із середньою фаховою освітою. Одружений не був, дітей немає. Знаходиться у стані розпачу і надмірної дратівливості. Уже три роки пересувається за допомогою милиць та інвалідної коляски. Переніс декілька операцій на стопі, включаючи ампутацію пальців, ускладнену впливом цукрового діабету, яким хворіє з дитинства. Останнім часом почалися ускладнення з серцем, напади болю.
Єдиною близькою людиною для нього є мати, яка заміняє йому і дружину, і подругу і терпить різкі зміни настрою - від ніжного смутку до лютого гніву. Пацієнт знає важкість свого захворювання і те, що йому ще недовго залишилося жити, але він не хоче, щоб до нього приходили друзі, сестра і бачили його в такому стані.
Мати Андрія. Жінка 52 років, що з дитинства пережила багато труднощів, виросла без батька, одружена з чоловіком, якого не кохає, з яким не розлучається через дітей. їм вона присвятила все своє життя, і не уявляє його без сина. Робить усе, щоб продовжити життя свого сина.
Батько Андрія. Дуже таємнича, педантична і жадібна людина 54 років. Працює на заводі майстром. Любить усіх повчати. Ретельно приховує свій емоційний стан. Підтримує з усіма прохолодні стосунки.
Сестра Андрія. Молода жінка 33 років. Живе окремо з чоловіком і двома дітьми. Час від часу приїжджає провідати брата, але все ускладнюється нетерпимістю матері до зятя, і ці зустрічі закінчуються частими сварками. Потребує підтримки матері, тому що знає, що чоловік їй уже три роки зраджує, і живе з іншою жінкою.
Психолог.
Місце події: міська лікарня, кабінет психолога.
Запропоновані обставини: сестра Андрія звертається до психолога з проханням помякшити і полегшити реальну ситуацію, знизити дратівливість брата і тим самим допомогти матері. Робота може вестися в напрямку прийняття хвороби пацієнтом і його матірю, зі страхом смерті й оптимізацією міжособистісних відносин.
Антоніна Андріївна. Жінка 50 років приємної зовнішності, у минулому педагог з двома вищими освітами. Два роки тому перенесла складну хірургічну операцію на серці. Крім того, страждає на бронхіальну астму. Впевнена, що після операції ставлення чоловіка до неї дуже змінилося, хоч зовні все нібито гаразд. Відчуває, що чоловік все більш віддаляється від неї і досі разом з нею тільки через її стан здоровя. Зараз знаходиться у стані глибокого стресу, бо дізналась, що в чоловіка є інша жінка, значно молодша за неї. Ще більше замкнулася в собі, не впевнена як краще діяти.Чоловік пацієнтки. 56 років, добрий турботливий. Рік як на пенсії, майже весь час присвячує роботі в садибі та хворій жінці. Вже давно зустрічається з жінкою 42 років і має до неї глибокі почуття. Але не хотів би завдавати болю своїй дружині, з якою разом прожили майже 30 років. Інша жінка нічого не вимагає від нього, отже, він не поспішає з прийняттям важливого рішення.
Дочка пацієнтки. 30 років, заміжня, має сина 10 років та доньку-немовля, з якою сидить вдома в декретній відпустці. Тільки останні 5 років живе з чоловіком та дітьми окремо від батьків. Давно дізналася, що батько зраджує матір. Не розуміє чому матір досі мириться з цим. До батька ставиться неприховано негативно, відкрито звинувачує його в погіршенні стану здоровя матері. Впевнена, що батько ніколи її з матірю не любив по справжньому. Зла на батька через те, що має сплачувати лікування для матері, оскільки він не спроможний забезпечувати свою дружину. За характером неврівноважена та образлива.
Чоловік дочки. Молодий чоловік 32 років, любить свою дружину, сам забезпечує свою сімю. Підтримує дружину в її ставленні до її власних батьків. Ще складніша ситуація між його сімєю та його батьками. За ініціативою дружини припинено будь-які стосунки з батьками чоловіка. Ззовні ця ситуація його влаштовує, але насправді він дуже стомився від нескінченних конфліктів і суперечок.
Психолог.
Місце події: онкологічна клініка, кабінет психолога.
Запропоновані обставини: Пацієнтка звертається до психолога із проханням допомогти вирішити складну життєву кризу, що сталася в її сімї, та прийняти важливе рішення, яке б принесло їй полегшення.
Ольга Іванівна. Молода жінка 38 років. Одружена три роки, цінує та кохає свого чоловіка. Ольга тільки-но перенесла хворобу – інфаркт міокарду, після виходу з лікарні пройшло три місяці. Після цього вона дізнається про те, що вона вагітна. Ольга та її чоловік вже давно мріяли мати дітей, але лікарі не радять їй зберігати вагітність, потрібно штучно перервати її (хвороба може негативно вплинути на її здоровя та здоровя майбутньої дитини). Ольга не погоджується з порадою лікарів, а бажає спробувати народити дитину. Чоловік підтримує думку Ольги, з приводу цього постійно конфліктують з матірю.
Чоловік Ольги. Дмитро. 30 років. Кохає свою дружину. Зрадів, коли дізнався про вагітність дружини, підтримує її думку, що потрібно спробувати народити дитину.
Мати Ольги. 53 роки. Турбується за здоровя своєї доньки і підтримує думку лікарів, що потрібно перервати вагітність. Вважає, що донька та її чоловік не повинні поспішати та ризикувати, все їхнє життя попереду. З цього приводу постійно конфліктує з донькою та її чоловіком (які, на її думку, не розуміють всієї проблеми).
Психолог.
Місце події: лікарня, кабінет психолога.
Запропоновані обставини:
Мати постійно конфліктує з донькою та її чоловіком, наполягає на тому, щоб донька звернулася до медичного психолога і спробувала владнати проблему.
Валентина Андріївна. Жінка 45 років, працює бібліотекарем. Вдова. Весела, компанійська, обожнює свою онуку. Після нещасного випадку (пожежі) лежить у лікарні з великими опіками на обличчі. Знаходиться в роздратованому стані, не хоче нікого бачити: ні родичів, ні лікарів. Не сприймає ситуацію адекватно.
Син Валентини Андріївни. Молодий чоловік ЗО років. Переживає за матір. Вимагає не чіпати матір. Вірить у те, що вона сама все переживе, що цей стан матері є тимчасовим. Вважає, що якось усе владнається, що треба дати матері спокій, не турбувати відвідуваннями та розмовами про краще майбутнє.
Дружина сина. 25 років, молода, дуже активна жінка. Прагне допомогти свекрусі, незважаючи на заборону чоловіка. Вважає, що треба звернутися до спеціалістів, що все можна виправити. Головною причиною поганого самопочуття свекрухи вважає те, що її оточують слабкі духом люди. Такою людиною вважає, насамперед, сестру хворої свекрухи.
Сестра Валентини Андріївни. Жінка 60 років. Дуже переживає за сестру. Плаче, коли її бачить. Вимовляє лише одну фразу: Ой, що ж тепер буде? Дуже бідкається.
Психолог.
Місце події: лікарня, кабінет психолога.
Запропоновані обставини: До психолога звернулась невістка пацієнтки з проханням допомогти Валентині Андріївні подолати кризу.
Надія Василівна. Жінка 45 років, має вищу педагогічну освіту. Переживає почуття гіркої втрати, через те, що недавно несподівано пішов з життя її чоловік, з яким вони прожили мирно й у злагоді 25 років. Вона не бачить наразі сенсу власного життя і не хоче боротися за нього. За проханнями родини погоджується звернутися до психолога за порадою.
Донька Надії Василівни. Дівчина 20 років, любляча та лагідна. Вона й сама переживає горе, що сталося, але більше намагається допомогти матері. Зверталася за порадами до декількох лікарів-невропатологів з проханням медикаментозно допомогти вийти із стану депресії і врешті вирішила звернутися із матірю до психолога, бо вважає, що це остання надія на одужання матері. Саме вона привела матір до психолога.
Син Надії Василівни. Молодий чоловік 25 років. Йому дуже важко дивитися на муки матері (і душевні, і фізичні), тому він погоджується йти на все, аби їй допомогти.
Психолог.
Місце події: районна лікарня, кабінет психолога.
Запропоновані обставини: Донька пацієнтки звертається до психолога з проханням допомогти її матері, яка знаходиться в дуже тяжкому депресивному стані. Зі слів доньки її мати зараз знаходиться в лікарні, бо в неї розвинулась виразка шлунка, і загальні показники залишають бажати кращого. Усі загострені хвороби прогресують з такою швидкістю, що саме лікарі порадили їй звернутися до психолога. Дочка просить психолога допомогти подолати матері кризу і повірити в майбутнє, у свої сили.
Володимир Григорович. Чоловік 46 років, атлетичної статури, сильний, спритний. У минулому займався мотоболом. Після того, як залишив спорт, набрав зайвої ваги, почав палити, вживати алкоголь. Оптиміст по натурі, веселий, комунікабельний, холеричний за темпераментом. Обіймає посаду завідувача хірургічним відділенням у міській лікарні, любить свою роботу, багато працює. Володимир одружений, має двох дорослих дітей - дочку та сина, які мають власні сімї й живуть окремо від батьків.
Одного разу з ним стався серцевий напад, лікарі швидкої допомоги діагностували широкий інфаркт міокарда. На щастя, Володимир був врятований колегами, довгий час проходив лікування і реабілітацію.
Зараз знаходиться у стані тяжкої депресії, через те, що лікарі обмежили його в роботі, фізичній діяльності, статевих стосунках та вживанні звичних доз алкоголю. Відчуває розпач, не бачить смислу жити далі, не хоче бачити нікого.
Дружина Володимира, його однолітка, чуйна, доброзичлива жінка. Свій шлюб завжди вважала щасливим, пишається своїм чоловіком. Зараз страждає, відчуває збентеження: хвороба чоловіка є несподіваною для неї, тому що Володимир ніколи не скаржився на здоровя. Вона прагне весь час бути біля коханого чоловіка і не розуміє, чому він не хоче бачити її зараз і відштовхує піклування.
Психолог.
Місце події: міська клінічна лікарня, кабінет психолога.
Запропоновані обставини: Дружина Володимира звертається до психолога із запитом знайти контакт із чоловіком, допомогти йому знайти сенс у нинішньому житті.
Віктор Миколайович. Красивий, міцної статури чоловік 42 років. Веселий, комунікабельний. Про таких кажуть улюбленець долі та жінок. До життя завжди ставився легковажно. Був у шлюбі півроку. Зараз неодружений, більше року не підтримує стосунків з жінками. Знає, що в іншому місті у нього є дванадцятирічний син, з яким Віктор не має ніяких стосунків, так само, як і з матірю. Ніколи не допомагав їм матеріально, з приводу чого ніколи не переживав мук сумління. У Віктора є мати, батько дуже давно помер від хвороби. Несподівано для себе Віктор потрапив в автомобільну аварію, у якій дуже пошкодив ногу. Був госпіталізований до судинного відділення обласної лікарні з післятравматичною гангреною правої гомілки, де йому ампутували ногу на рівні середньої третини стегна.
Знаходиться у стані стресу, сприймаючи те, що з ним сталося, як божу кару, яка символізує кінець життя. Після першої невдалої спроби ходити за допомогою милиць, вирішив вчинити суїцид, намагався вистрибнути у вікно з восьмого поверху.
Мати Віктора, жінка 64 років, яка вже тривалий час живе з почуттям сорому за сина і за себе, що не змогла виховати його гідною людиною. Майже постійно плаче, не відходить від сина ні на мить. З одного боку, жаліє єдиного сина, з другого, вважає його нікчемним. Мати вговорює сина звернутися за допомогою до психолога.
Психолог.
Місце події: обласна багатопрофільна клінічна лікарня, кабінет психолога.
Запропоновані обставини: Віктор, відчуваючи повну безпорадність і відчай, звертається до психолога із запитанням: чи є для нього сенс жити далі?
Марія Іванівна. Жінка 48 років, заміжня, живе разом з чоловіком та сином. Працює бухгалтером у приватній фірмі. Місця роботи ніколи не міняла. Страждає гіпертонічною хворобою, яка стала стрімко розвиватися вісім років тому. Артеріальний тиск став різко підвищуватися (до 200/110 мм рт ст при індивідуальній нормі - 170/80 мм рт ст), зявилась задишка, запаморочення.
Лікування Марія Іванівна проходить дома. Дуже боїться втратити прихильність родини і близьких людей, у тому числі і роботу. Постійно знаходиться в напрузі, часто проявляє агресивність, дратливість. У дитинстві була агресивною дитиною. Марія Іванівна відповідальна, працелюбна, поступлива людина, але постояти за себе не може.
Чоловік Марії Іванівни, 59 років, працює електриком на заводі «Запоріжсталь». Запальний, дратівливий і одночасно поступливий та безініціативний. Прислухається до порад дружини і приймає важливі рішення разом з нею. У ситуації хвороби дружини налаштований на боротьбу.
Син Марії Іванівни - 24 роки. Вчиться у ЗНТУ. Живе з батьками, не одружений. Людина відповідальна, активна, ввічлива, але не самостійна, тривожна, невпевнена в собі. Дуже занепокоєний станом матері, бажає допомогти.
Психолог.
Місце події: центр психологічної допомоги.
Запропоновані обставини: до психолога звертається син Марії Іванівни. Причина звернення - відчуття провини перед матірю. Звинувачує себе в тому, що не може допомогти їй видужати.
Володимир Олександрович. Чоловік 33 років, має вищу технічну освіту, одружений, виховує двох дочок. Перебуває в післяопераційному періоді. Прооперований з приводу перфоративної виразки цибулини дванадцятипалої кишки, ускладненої масивною кровотечею. У Володимира сильний, вольовий характер, він рішучий, у різних життєвих ситуаціях завжди приймає рішення і дотримується його.
Перебуває у пригніченому стані, обумовленому своїм безпорадним станом та повною залежністю від дружини, яка за ним доглядає.
Ольга. Дружина Володимира. Жінка 32 років, має середню технічну освіту. Працьовита і наполеглива жінка. Добра і чуйна. Починаючи з екстреної госпіталізації чоловіка до лікарні і весь післяопераційний період, перебуває біля чоловіка, виконуючи роль доглядальниці.
Збентежена настроєм чоловіка, турбується за його стан.
Психолог.
Місце події: міська клінічна лікарня, хірургічне відділення, палата, у якій перебуває Володимир.
Запропоновані обставини: до психолога звертається Володимир. Він схвильований своєю теперішньою безпорадністю (неможливістю підніматися, ходити, обслуговувати себе), збентежений думками про те, що дружина може змінити ставлення до нього, вважаючи його слабким.
Тетяна Василівна. Жінка 46 років, все життя тяжко працювала на металургійному комбінаті, у 45 років вийшла на пенсію. Має чоловіка, доньку 29 років (розлучена, має дитину - дочку девяти років), сина 36 років (одружений, двоє дітей: хлопчики 7 та 11 років). Тиждень тому взнала про страшний діагноз: рак прямої кишки. Усвідомлює, що попереду важка операція. Вважає, що вона лише відтягне найстрашніші очікування, і що смерть з цим діагнозом є неминучою.
Олексій Іванович, чоловік Тетяни Василівни, 58 років. Не може повірити в те, що відбулося в їх завжди щасливій родині. Вважає, що дочка деякою мірою винна у хворобі дружини, оскільки вона міклр іне змогла побачити симптоми хвороби раніше. Безмежно пишається сином і вважає його гордістю родини. Дуже любить всіх онуків, завжди балує їх і захищає перед батьками.
Галина, донька Тетяни Василівни. Дуже любить батьків, частково відчуває провину перед матірю. Перебуває у стані глибокого розпачу, але намагається зробити все, що від неї залежить, щоб допомогти матері. Обожнює доньку. З чоловіком розлучилась через те, що сама має сильний, трохи чоловічий характер. Однаково любить батька і матір, поважає і любить брата і членів його сімї.
Віталій, син Тетяни Василівни. Має міцну і практично ідеальну сімю, підприємець, багато в чому допомагає родині. Нікого не звинувачує в тому, що відбувається, перебуває у стані глибокого емоційного потрясіння, не може примиритися з таким страшним діагнозом матері.
Психолог.
Місце події - онкологічний диспансер, кабінет психолога.
Запропоновані обставини: Пацієнтка звертається до психолога, за рекомендацією лікуючого лікаря, який направив до нього сімю Тетяни Василівни з метою подолання психологічної кризи і хоча б часткового відновлення емоційної рівноваги членів родини, а також підготовки пацієнтки та її близьких до операції та можливих її наслідків.
Юрій Юрійович. Чоловік 37 років, має середню спеціальну освіту. Одружений, має двох дітей: 6 і 19 років. Звернувся до лікаря зі скаргами на сильний біль у серці. Був встановлений діагноз: ішемічна хвороба серця, стенокардія напруги, аритмія. Півроку лікується в кардіолога. Перебуває у пригніченому, тривожному стані через страх серцевих нападів, наслідком яких може статися інфаркт і смерть .
До появи хвороби був оптимістичним, життєрадісним, усміхненим, любив веселі, шумні компанії, палив, був «душею» компанії, полюбляв гуляння. До захворювання ставиться насторожено. Хвороба лякає його, і він активно почав боротися з нею - кинув палити, пити.
Зіна, дружина Юрія, жінка 37 років, домогосподарка. Декілька років тому пережила реактивну депресію, повязану з несподіваною смертю матері, яку дуже любила. Перебувала на лікуванні в обласній психіатричній лікарні. Під час хвороби чоловік підтримував її, допомагав, був свідком неодноразових нападів. У цій ситуації вона не ставиться серйозно до хвороби чоловіка, вважає, що все незабаром минеться.
Катя, старша донька, 17 років, старшокласниця, не приділяє ніякої уваги стану батька, не хаче опікуватися його переживаннями.
Марина, молодша донька, 12 років. Дівчинка знає про те, що її батько хворіє, але не звертає на це особливої уваги і також вважає, що він незабаром одужає. Дитина відвідує психолога у звязку з нервозністю і порушеннями сну.
Місце події: кабінет психолога.
Запропоновані обставини: До психолога звертається Юрій за рекомендацією лікуючого лікаря. Він і сам вважає це за необхідне, адже розуміє значимість пережитих ним наслідків хвороби дружини. Але він звинувачує не її у своїй хворобі, а себе за слабкість, нездатність гідно вийти із складної ситуації. Його пригнічує те, що сумна подія - смерть тещі, не може завершитись, а тягне за собою численні неприємні наслідки.
Аркадій, чоловік віком 38 років, директор приватної фірми, одружений, має двох синів 15 та 17 років, для яких хоче бути взірцем того, що попри хвороби, багато чого міг досягнути.
У 1975 році, у віці семи років йому був встановлений діагноз -бронхіальна астма. З дитячого віку неодноразово проходив стаціонарне лікування. З 1994 року регулярно приймає бронхолітики, протягом восьми років проходить лікування в санаторії «Солотвіно» разом з молодшим сином, який із семирічного віку теж хворіє на бронхіальну астму. Аркадій переживає провину через хворобу сина, вважає, що саме захворювання сина на бронхіальну астму є причиною псування його характеру і погіршення стосунків з ним. Пригнічений тим, що дедалі більше не може впливати на зухвалу і безтактну поведінку сина. Тяжкий емоційний стан як наслідок конфліктів з сином часто викликає напади задухи, страх померти від неї, а після - відчай.
Діти клієнта: їх характери абсолютно протилежні. Старший син доброзичливий, він із задоволенням в усьому допомагає батькові, піклується про стан його здоровя, готується до вступу до вищого навчального закладу. Молодший налаштований вороже майже до всіх рідних. Вважає себе жертвою хворобливої спадковості. Не хоче вчитися, всіляко уникає будь-яких доручень. Страшенно боїться батькових нападів задухи, говорить, що після них і в нього починається те ж саме.
Тамара, дружина клієнта, їй 36 років, має педагогічну освіту, але працює менеджером у тій же фірмі. Любить свого чоловіка, з розумінням ставиться до його хвороби і хвороби дитини. Підтримує їх. Вважає себе оптимісткою.
Психолог.
Місце події: центр психологічної допомоги.
Запропоновані обставини: до психолога звертається Аркадій із проханням допомогти знайти шлях до сина, допомогти сину стати гідною людиною.
Борис Петрович, чоловік 49 років, одружений, має двох дорослих дітей. Працював у науково-дослідному інституті провідним інженером. Був веселою життєрадісною людиною. Рік тому потрапив у дорожньо-транспортну пригоду, у результаті якої в нього був зламаний хребет. Після травми - паралізувало обидві ноги, пересувається в інвалідному візку. Тривалий час перебуває у пригніченому стані через обмеження фізичних можливостей і больовий синдром. Його турбує постійний невгамовний біль у хребті. Дуже болісно переживає свою фізичну безпорадність. Боїться того, що стане тягарем для дружини. Не вірить у те, що лікування може допомогти стати на ноги.
Ольга Павлівна, дружина Бориса Петровича, жінка 43 років, має педагогічну освіту, викладає у школі. Оптимістично налаштована, вірить, що в результаті (хоча і тривалої) фізичної реабілітації чоловік зможе сам ходити, витрачає багато сил на моральну підтримку чоловіка.
Діти клієнта живуть в інших містах, іноді відвідують батьків. Намагаються допомагати грошима, організацією для батька консультацій кваліфікованих фахівців.
Психолог.
Місце події: центр психологічної допомоги.
Запропоновані обставини: до психолога звернувся Борис Петрович із проханням допомогти йому відновити прагнення жити, повернути оптимізм, бажання відновити свій соціальний статус.
Статистичний аналіз результатів, які були одержані в ході дослідження, був проведений за допомогою стандартної процедури математико-статистичного аналізу.
В результаті обстеження хворих на серцево-судині та хірургічні патології виявлено такі закономірності характеру та особистісного розвитку. Аналіз даних дозволив зробити такі висновки, що у чоловіків з серцево-судинними захворюваннями переважають такі типи характеру: істеричний та епілептоїдний, а серед жінок – астенічний та паранойяльний.
Таким чином, в ході емпіричного дослідження було виявлено, що стратегії спілкування чоловіків і жінок суттєво відрізняються. Найбільш виражені такі стилі:
Таблиця 1. Стратегії спілкування чоловіків і жінок
| Чоловіки | Жінки |
Інтелектуальний Конформний Неегоїстичний Авторитарний Імпульсивний Гедоністичний Дружелюбний |
Агресивно-діловий Нормативно-рольовий Контролюючий Імпульсивний Маніпулятивний Егоїстичний Раціональний |
У чоловіків переважаючим виявився експресивний стиль спілкування, а у жінок інструментальний. Це можна пояснити спираючись на вікові особливості досліджуваних. Жінки у віці від 38 до 50 років потребують більшого самоствердження в особистому житті та суспільстві, вони намагаються зайняти вагоме та соціально значиме місце в суспільстві. У чоловіків ці соціально-психологічні процеси проходять значно пізніше, для самореалізації та самоствердження чоловікам також потрібні вагомі стимули (цікава робота, власна справа, сім`я).
Таблиця 2 Результати проведення методики „Ціннісний опитувальник Шварца”
| № п/п | Назва шкали | Середнє значення рангу цінності за повною вибіркою |
| 1. | Насолода | 5,70 |
| 2. | Досягнення | 5,05 |
| 3. | Соціальна влада | 4,97 |
| 4. | Самовизначення | 4,25 |
| 5. | Стимуляція | 4,80 |
| 6. | Конформізм | 5,30 |
| 7. | Соціальність | 5,02 |
| 8. | Безпека | 6,25 |
| 9. | Зрілість | 5,90 |
| 10. | Підтримка традицій | 5,18 |
| 11. | Соціальна культура | 4,65 |
| 12. | Духовність | 5,10 |
| 13. | Соціалізація | 3,95 |
| 14. | Адиктивна незалежність | 3,52 |
| Кількість чоловіків | 10 | |
| Кількість жінок | 10 | |
| Всього | 20 |
Слід відзначити, що по-перше, помітимо, що розподіл перемінної „соціалізація” зміщений убік низької соціалізації. Це пояснюється тим, що приблизно половина вибірки – пацієнти, які мають середній та низький рівень соціального забезпечення. Відзначимо також, що у соціалізація займає останнє за рангом місце. Аналізуючи загальну ситуацію у виборці можна сказати, що на першому місці за значимістю знаходиться безпека, зрілість та насолода.
Таблиця 3. Середнє значення цінності за групою з високим рівнем соціального забезпечення
| № п/п | Назва шкали | Середнє значення цінності за групою з високим рівнем соціального забезпечення |
| Насолода | 5,10 | |
| Досягнення | 4,72 | |
| Соціальна влада | 6,05 | |
| Самовизначення | 5,17 | |
| Стимуляція | 3,20 | |
| Конформізм | 5,20 | |
| Соціальність | 5,02 | |
| Безпека | 7,25 | |
| Зрілість | 4,90 | |
| Підтримка традицій | 3,18 | |
| Соціальна культура | 5,65 | |
| Духовність | 3,10 | |
| Соціалізація | 3,95 | |
| Адиктивна незалежність | 5,52 | |
| Кількість чоловіків | 5 | |
| Кількість жінок | 5 | |
| Всього | 10 |
Таблиця 4. Середнє значення цінності за групою з низьким рівнем соціального забезпечення
| № п/п | Назва шкали | Середнє значення цінності за групою з низьким рівнем соціального забезпечення |
| 1. | Насолода | 6,25 |
| 2. | Досягнення | 3,55 |
| 3. | Соціальна влада | 3,15 |
| 4. | Самовизначення | 5,17 |
| 5. | Стимуляція | 6,20 |
| 6. | Конформізм | 4,25 |
| 7. | Соціальність | 3,90 |
| 8. | Безпека | 7,25 |
| 9. | Зрілість | 6,20 |
| 10. | Підтримка традицій | 4,1 |
| 11. | Соціальна культура | 3,70 |
| 12. | Духовність | 3,65 |
| 13. | Соціалізація | 3,95 |
| 14. | Адиктивна незалежність | 5,52 |
| Кількість чоловіків | 10 | |
| Кількість жінок | 10 | |
| Всього | 20 |
На основі одержаних результатів можна зробити висновок, що ціннісні орієнтації пацієнтів з високим та низьким рівнем соціального забезпечення дещо відрізняються. Пацієнти з високим рівнем соціалізації головними вжитті вважають безпеку, насолоду, соціальну владу та соціальну культуру. Низька соціалізація пацієнтів сполучена з домінуванням тріади мотиваційних типів стимуляція, насолода, зрілість. Значимість безпеки виявиться недостатньої для того, щоб стриматися від прагнення до цікавого життя. Тому, що стимуляція вища цінність, що власне тому і тільки тому називається стимуляцією, що викликає сильну емоцію інтересу. А насолода (друга за значимістю цінність), забезпечить винагороду за досягнутий інтерес. При низької соціалізації прагнення до незалежності може бути реалізоване як адиктивна поведінка.
3.3 Психологічні рекомендації щодо формування стратегії життя пацієнтів із соматичними хворобами
Тренінг-партнерського спілкування
Мета: підвищення компетентності у спілкуванні, розвиток вербальних і невербальних способів спілкування, осмислення взаємодії з позиції партнерства, розвиток здатності до ігрової поведінки, актуалізація конструктивних засобів взаємодії.
Цей тренінг використовується з хворими на серцево-судинні захворювання та хірургічні патології (гіпертонічній хворобі, виразковій хворобі шлунку і 12-палої кишки, ішемічній хворобі серця).
Хід заняття
І. Етап знайомство (пізнання один одного в іншому ракурсі)
Усі учасники стають у коло.
Інструкція: „Зараз кожен з нас зробить крок уперед, скаже своє імя й одночасно продемонструє якийсь жест. Після цього повернеться на своє місце. Тоді ми вже всі разом зробимо крок уперед і постараємося точно повторити жест, імя та інтонацію, з якою воно було вимовлене. Зробивши крок назад, повернемося на свої місця”.
Запитання після завершення: „Чи були у вас труднощі? Який жест вам запамятався? Чи важливі жест та інтонація у спілкуванні?”
ІІ. Етап Створення працездатності в групі
„Безоцінковий опис”
Вправа виконується в парах. Пари сідають так, щоб не заважати одна одній.
Інструкція: „Кожному з вас дається 4 хвилини, протягом яких ви повинні розповісти своєму партнерові про нього. Розповідь треба починати словами: „Я бачу перед собою...” — і далі безоцінково описуйте зовнішній вигляд ваших партнерів. Ваші висловлювання мають бути констатуючими. Заборонені вирази, які несуть у собі оцінку: „Приємна зовнішність”, „Красиві очі”, „Гарна усмішка” тощо. Ті, кого описують, будьте уважні! Якщо партнер допустить помилку, скажіть йому про це. Під час виконання завдання говорити потрібно весь відведений час. Після мого сигналу ви поміняєтеся ролями, і ті, хто слухали, описуватимуть партнерів”.
Запитання після завершення виконання вправи: „Складно було виконувати завдання? Багато було виправдань?”
Вправа „Ти в п’ятирічному віці”
А зараз виконаємо ще одну вправу. Вправа виконується в парах, але давайте поміняємося парами, так буде цікавіше.
Інструкція: „Кожному з вас дається 5 хвилин для того, щоб розповісти своєму партнеру, яким він (ваш співбесідник) був, на ваш погляд, коли йому було 5 років. При цьому можна казати не тільки про зовнішній вигляд, а й особливості поведінки, характеру”.
Після завершення першої пятихвилинки тому учаснику, який слухав оповідання про себе, протягом хвилини пропонують розповісти партнеру, що в його словах відповідало реальності, а що ні.
Запитання після завершення виконання вправи: „Чи дійсно ви відповідали описам?”
Рефлексія досвіду, набутого в процесі виконання цих двох вправ, дає змогу обговорити:
1) труднощі, які були в учасників, коли вони безоцінково описували іншу людину та не характеризували її особистісні якості;
2) прагнення перенести свій досвід на іншу людину, приписати їй те, що властиве нам, тощо.
Обговорення.
Висновки психолога: „При описі інших людей, ми часто використовуємо складені стереотипи, не зважаємо на особистості що збіднює наше спілкування і зменшує можливості для розуміння один одного. Треба намагатися бачити індивідуальність неповторність, а не стандартну „дівчинку” або „хлопчика”. Ми схильні приписувати іншим власні почуття, прагнення, а це заважає розумінню, оскільки перед нами досить таки часто трапляються люди з відмінною від нашої вдачею, іншою мотивацією, переконаннями”.
ІІІ. Етап вправи змістового плану
Вправа „Хто дивиться недоброзичливо”
Інструкція: „Попрацюємо над проблемою встановлення контакту й виконаємо таку вправу. Нехай хтось (хто саме, вирішимо пізніше) вийде за двері. Коли він повернеться, то повинен визначити, хто з учасників дивиться на нього недоброзичливо. При цьому всі ми повинні користуватися невербальними засобами”.
Учасник виходить за двері, після чого група визначає, хто буде дивитися недоброзичливо. Після цього запрошують людину, що була за дверима, і вона, підходячи до кожного, визначає бажання учасників вступити в контакт.
Обговорення.
В обговоренні результатів вправи звертають увагу на ознаки, які були визначальними у встановленні бажання контактувати, на труднощі, що виникли.
Запитання для обговорення: „На що ти (людина, яка була за дверима) найперше звертала увагу? Як на твою думку виглядає людина. Яка не бажає спілкуватися? Що заважало визначити чи готова людина до спілкування?”
Вправа „Спілкування в різних позиціях”
Давайте тепер спробуємо визначити важливість пози при спілкуванні.
Ця вправа також виконується в парах (швиденько шукаємо собі пару, обираємо тих з ким ще не працювали).
Інструкція: „Вам дається 6 хвилин на спілкування на тему: „Які якості особистості важливі для спілкування”. Під час спілкування ми будемо міняти положення. Зараз давайте повернемося один до одного спиною й розпочнемо бесіду”.
Учасники кілька хвилин спілкуються, сидячи спиною один до одного, по 1,5 хвилини — один сидячи, другий стоячи і навпаки (обличчям один до одного), 1,5 хвилини — сидячи обличчям один до одного.
Під час обговорення можна поставити запитання про те, у якому положенні проведення бесіди було найкомфортнішим. Після обговорення -- висновок про важливість рівних позицій учасників, відсутність між ними барєрів і знаходження очей на одному рівні.
Вправа „Попрохай чаю в провідника”
Інструкція: „Зараз ми розіграємо ситуацію, яка може трапитися в житті. Нехай троє осіб вийдуть за двері, з ними їхнє завдання буде проговорено окремо. З тих, хто залишився, потрібен іще один учасник. Вам таке завдання: ви — провідник у поїзді, через 10 хвилин закінчується ваша зміна і потрібно до того часу написати звіт. Зараз до вас зайде новий пасажир, який хоче чаю. Як би вас. не вмовляв, ви повинні чаю не давати, з позицій партнерського спілкування і вам захочеться дати чай, ви можете це зробити”.
Учасникам, які стоять за дверима, дають таку інструкцію: „Ви чекали поїзда та змерзли. Вам дуже хочеться чаю. Попрохайте у провідника чаю так, щоб він вам не відмовив”. (Чай просять по черзі, кожний окремо.) – 3-4 чоловіки.
Після завершення розмови „провідник” розповідає про свої враження, говорить, що спонукало його йти назустріч проханню, а що заважало.
Обговорюється, що сприяє досягненню успіху в ситуації. Учасники можуть називати такі моменти: розуміння інтересів співбесідника й урахування їх у розмові; хороший емоційний контакт; відкритість тощо.
Вправа „Подарунки”
Усі учасники стають або сідають у коло.
Інструкція: „Нехай кожен із вас по черзі зробить подарунок своєму сусідові ліворуч. Подарунок треба зробити мовчки (невербально), але так, щоб ваш сусід зрозумів, що ви йому даруєте. Поки всі не отримають подарунки, говорити. Усе робимо мовчки. Коли коло замкнеться, в учасника, який отримав подарунок останнім, запитують, що саме він отримав. Якщо у відповідях є розбіжності, треба зясувати, у чому непорозуміння, запитати в групи, як вона зрозуміла подарунок.
Обговорення: звертають увагу на закономірності прийому й передачі інформації, умови, що полегшують розуміння в процесі спілкування (виділення суттєвої ознаки „подарунка”, використання адекватних способів невербального спілкування, концентрація уваги на партнері).
ІV. Етап-завершення
Вправа „Коло рук”
Інструкція: „Візьміться за руки, уявіть у своїх грудях вогник добра, ніжності, любові; уявіть, як він збільшується, його сила переходить у праву руку і вливається у долоню того, хто сидить праворуч, збагачується його любовю та рухається далі по колу. Потім любов повертається, збагачена від сердець інших учасників групи”.
В результаті застосування тренінгів отримали такі особистісні зміни:
- з`являється впевненість у собі,
- підвищується самоповага,
- змінюється ставлення самого себе, друзів, рідних,
- простежується тенденція до реалізації власних здібностей.
Негативними результатами цієї роботи є те, що люди не мають достатньо приймати участь в тренінгах, відвідувати психологів, в основному виявляють недовіру до психотерапевтів, не вірять у допомогу.
ВИСНОВКИ
1. У теоретичному плані співіснують наукові напрямки, що намагаються трактувати невроз як із психологічної, так і з біологічної (нейрофізіологічної) платформ. Психічною травмою називається життєва подія, що стосується значимих сторін існування людини і приводить до глибоких психологічних переживань. Психічна травма, як подія або ситуація, стоїть в ряді інших життєвих ситуацій. До невротичних розладів можуть приводити як епізоди і ситуації, так оточення і середовище. Психотравмуючими вони стають не тільки в звязку з масштабністю або катастрофічністю. При аналізі фактора психічної травми виділяються наступні її характеристики: інтенсивність, зміст, значимість і актуальність, патогенність, гострота появи (раптовість), тривалість, повторюваність, звязок із преморбідними особистісними особливостями.У сучасній психологічній і психіатричній літературі, поряд з темпераментом, велике значення в етіопатогенезі неврозів надається й іншим психологічним параметрам людини. Істотними для неврозогенезу є особливості, зокрема, акцентуації характеру. Найбільш відомими соматичними захворюваннями, повязаними з психологічним впливом і виявляються крім соматичного, психічними симптомами, є гіпертонічна хвороба, виразкова хвороба шлунка і 12-палої кишки, ішемічна хвороба серця і деякі інші. На відміну від терапевтичної патології, при якій патогенним для психічної діяльності стає стан тривалого хронічного захворювання, і зміна системи відносин особистості відбувається поступово, у рамках хірургічної патології відзначається значимість психологічного операційного стресу (передопераційного і постоперационного). Отже, внутрішня картина хвороби є складним психологічним явищем. Вона дуже мінлива, залежить від великої кількості факторів і виникає у хворих у всіх випадках захворювання, як незначних, так і тяжких хронічних. Незважаючи на значну розбіжність поглядів авторів, які займаються проблемами внутрішньої картини хвороби, змістовні суперечки ведуться в основному або про повноту і точність визначень, або про внесок тих чи інших складових у структуру внутрішньої картини хвороби.
2. Таким чином, підсумовуючи дані про клінічні прояви темпераменту, можна стверджувати, що усі вони відбивають лише кількісну сторону психічної діяльності. Вони не несуть значеннєвого навантаження, оскільки є біологічним продуктом. Найбільш загальною особливістю темпераменту є його немотиваційний фактор, що визначає поведінку людини, тобто в самому темпераменті не існує спонукальної основи. На відміну від характерологічних і особистісних реакцій, основою яких служить мотиваційний ряд, що ґрунтується на життєвому досвіді, пізнавальному рівні, інтересі і значимості зовнішніх і внутрішніх процесів, реакції на рівні темпераменту носять інстинктивну специфіку. Існує кілька моделей формування психосоматичних розладів: а) психофізіологічна, б) психодинамічна, в) системно-теоретична, г) соціопсихосоматична. Підсумовуючи характерологічні особливості людини, можемо сказати, що на даному рівні психічної індивідуальності значну роль відіграє фактор цілеспрямованого самовиховання психологічних властивостей і якостей, що надалі залишаються практично незмінними і можуть визначати стилі відносини до різних сторін життя, у тому числі до власних хвороб і психологічних проблем.
3. Дослідження показало, що найбільш поширеними стилями спілкування серед чоловіків є: Інтелектуальний, Комформний, Неегоїстичний, Авторитарний, Імпульсивний, Гедоністичний, Дружелюбний, а серед жінок найбільш поширені Агресивно-діловий, Нормативно-рольовий, Контролюючий, Імпульсивний, Маніпулятивний, Егоїстичний, Раціональний стилі спілкування. Серед переважаючих типів характеру у чоловіків з серцево-судинними захворюваннями виявлено наступні: істеричний та епілептоїдний, а серед жінок – астенічний та паранойяльний. В результаті проведення тренінгів спостерігаються особистісні зміни, які сприяють встановленню псічної рівноваги у пацієнтів. Але є і негативні сторони, які виявляються в тому, що серед пацієнтів панує недовіра до психотерапевтів та значна заклопотаність.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абрамова Г.С. Практическая психология. – М.: Изд-во МГУ, 1997. – 368 с.
2. Айрапетянц М.Г., Вейн А.М. Неврозы в эксперименте и в клинике. - М., 1982, 272 с.
3. Александровский Ю.Л. Пограничные психические расстройства. - М., 1993, 400 с.
4. Анастази А. Психологическое тестирование: В 2-х томах. – М.: Педагогика, 1982. – Т.1. - 340 с., Т.2. – 345 с.
5. Андреева Г.М. Социальная психология. - М.: Изд-во МГУ, 1980. – 280 с.
6. Арносон Э, Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология. Психологические законы поведения человека в социуме. – СПб.: Еврознак, 2002. - 560 с.
7. Аронсон Э Общественное животное. - М.: Педагогика, 1998. – 220 с.
8. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1979. – 244 с.
9. Битянова М.Р. Социальная психология: наука, практика и образ мысли: Учебное пособие. - М.: Изд-во МГУ, 2001. – 295 с.
10. Блейхер В. М. Клиническая патопсихология. - Ташкент, 1976.
11. Бурлачук Л.Ф. Психодиагностика личности. - К.: Здоровя, 1980. - 165 с.
12. Бурлачук Л.Ф. Психодиагностика. - СПб.: Питер, 2002. - 349 с.
13. Бурлачук Л.Ф. Словарь-справочник по психологической диагностике. - СПб.: Питер, 2000. – 230 с.
14. Вікова та педагогічна психологія. / О.В.Скрипченко, Л.В.Волинська. – К.: Просвіта, 2001. – 416 с.
15. Гах Й. Етика ділового спілкування. – К.: Либідь, 2005. – 300 с.
16. Гельдер М. и др. Оксфордское руководство по психотерапии. В 2-х томах. – К., 1999.
17. Горянина В.А. Психологические предпосылки непродуктивного стиля межличностного взаимодействия. // Психологический журнал. – 1997. - № 6. – С. 73 – 83.
18. Грехнев В.С. Культура психологического общения. - М.: Просвещение, 1990. - 144 с.
19. Гургенян С.В., Погосова Г.В., Вартанян Ж.Г. и др. Психосоматические соотношения у больных гипертонической болезнью и почечной артериальной гипертонией // Терапевтический архив.– 1995.– Т.67.– № 12.– С.21-25.
20. Давыдов В.В. Виды общения в обучении. - М.: Просвещение, 1972. – 200 с.
21. Зейгарник Б. В. Патопсихология. - М., 1976.
22. Ильин Е.П. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины. – СПб.: Питер, 2003. – 544 с.
23. Карвасарский Б.Д. Неврозы. - М., 1990, 576 с.
24. Коляденко Н.В. Психосоматичні співвідношення при захворюваннях гепатобіліарної системи // Український вісник психоневрології.– 1998.– Т.6.– Вип. 1(16) .– С.9-11.
25. Кондратенко В.Т., Донской Д.И. Общая психотерапия. - Минск, 1997 – 464 с.
26. Коркина М.В., Елфимова Е.В., Марилов В.В. Пограничные психические нарушения при сахарном диабете // Журнал неврологии и психиатрии им. С.С.Корсакова.– 1997.– Т.97.– № 2.– С.15-18.
27. Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія: Підручник. - К.: Либідь, 1995. - 304 с.
28. Корольчук М.С. Психодіагностика. – К.: Либідь, 2005. - 372 с
29. Лакосина Н. Д., Ушаков Г. К. Медицинская психология. 2-е изд. — М.: Медицина, 1984. —272 с.
30. Лебединский М. С. Очерки психотерапии. 2-е изд. — М.: Медицина, 1971.— 412 с.
31. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. - М.: Наука, 1984. – 230 с.
32. Лэндрет ГЛ. Игровая терапия: искусство отношений. — М.: Международная академия, 1994. —366с.
33. Любан-Плоцца Б., Пельдингер В., Крегер Ф. Психосоматический больной на приеме у врача. - Санкт-Петербург, 1994, 245 с.
34. Максименко С.Д., Шевченко Н.Ф. Психологічна допомога тяжким соматично хворим. – К.: Інститут психології імені Г.С. Костюка АПН України; Ніжин: Міланік, 2007. – 115 с.
35. Марута Н.А. Невротическая болезнь // Международный медицинский журнал.– 1997.– Т. 3.– № 3.– С.16–19.
36. Менделевич В.Д. Как предупредить невроз.- Казань, 1988.
37. Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – М.: МЕДпресс, 1999. – 592 с.
38. Менделевич В.Д., Авдеев Д.А., Киселев С.В. Психотерапия «здравым смыслом». - Чебоксары, 1992. - 76 с.
39. Москаленко В.В. Соціальна психологія. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 624 с.
40. Мурзенко В. А. Групповая психотерапия при неврозах. - В кн.: Групповая. психотерапия при неврозах и психозах. - Л., 1975, С. 77 - 83.
41. Мягер В. К. Актуальные проблемы психогигиены и психопрофилактики. — В кн.: Психогигиена и психопрофилактика. - Л., 1983, С. 5—8.
42. Мясищев В. Н. Личность и неврозы. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1960. — 426 с.
43. Напреєнко О.К. Соматопсихічні розлади // Український вісник психоневрології.– 1996.– Т.4.– Вип. 5(12) .– С.292-294.
44. Немов Р.С. Психология. В 3 кн. — М.: Просвещение, 1995.
45. Обозов Н.Н. Психология межличностных отношений. - К.: Либідь, 1990. - 191 с.
46. Общая психодиагностика / Под ред. Бодалева А.А., Столина В.В. - М.: Речь, 2001. - 440 с.
47. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія. — К.: Академвидав, 2005. – 468 с.
48. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціально-психологічна структура особистості. // Вісник Прикарпатського ун-ту. Філософські і психологічні науки. - Вип. 3. — Івано-Франківськ, 2002. — С. 129 — 138.
49. Палеев Н.Р., Краснов В.Н., Подрезова Л.А. и др. Проблемы психосоматики и соматопсихиатрии в клинике внутренних болезней // Вестник Российской Академии медицинских наук.– 1998.– № 5.– С.3-7.
50. Панков Д. В. Рациональная психотерапия. — В кн.: Руководство по психотерапии. - Ташкент: Медицина, 1979, с. 192—205.
51. Панов А.. Г., Беляев Г. С, Лобзин В. С, Копылова И. А. Теория и практика аутогенной тренировки. — Л.: Медицина, 1980. — 272 с.
52. Пезешкиан Н. Психосоматика и позитивная психотерапия. - М., 1996, 464с.
53. Пезешкиан Н. Психотерапия повседневной жизни. - М., 1995. - 336 с.
54. Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. - М.: ЭКСМ-Пресс, 2001. - 688 с.
55. Почебут Л.Г., Чикер В.А. Индустриальная социальная психология. – СПб.: Еврознак, 1997. – 255 с.
56. Практикум по патопсихологии. / Под ред. Б.В.Зейгарник. – М., 1987. – 183 с.
57. Психологические исследования общения. - М.: Наука, 1985. - 344 с.
58. Психотерапия. /Под ред. В. М. Банщикова. - М., 1967. — 135 с.
59. Рогов Е.И. Настольная книга практического психолога. – М.: Владос, 1996. – 529 с.
60. Рогов Е.И. Психология общения. – М.: ЭКСМ-Пресс, 2001. – 329 с.
61. Рогов Е.И. Психология отношений мужчины и женщины. – М.: Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2003. – 288 с.
62. Ротенберг В.С., Аршавский В.В. Поисковая активность и адаптация. - М., 1984.
63. Свядощ А.М.. Неврозы. - Л., 1982. - 368 с.
64. Снайдер К. Клінічна психопатологія. – К.: Сфера, 1999. – 236 с.
65. Сосновикова Ю.Е. Психологические состояния человека, их классификация и диагностика. – Горький, 1975. – 118 с.
66. Социальная психология. / Под ред. А.Л.Журавлева. – М.: Высш. школа, 2002. – 385 с.
67. Социальная психология. / Под ред. А.Н. Сухова, А.А.Деркача. – М.: Просвещение, 2001. – 290 с.
68. Тополянский В.Д., Струковская М.В. Психосоматические расстройства. - М., 1986. - 384 с.
69. Трухін І.О. Соціальна психологія спілкування. – К.: Либідь, 2005. – 385 с.
70. Ушаков Г.К. Пограничные нервно-психические расстройства. - М., 1987. - 304 с.
71. Фурст Д. Невротик, его среда и внутренний мир. - М., 1957 - 376 с.
72. Цимбалюк І.М. Психологія спілкування: Навчальний посібник. – К.: В.Д. „Професіонал”, 2004. – 304 с.
ДОДАТКИ
ОПИТУВАЛЬНИК В.М.РУСАЛОВА
Інструкція. Вам пропонується відповісти на 105 запитань. Вони спрямовані на зясування вашого звичайного способу поведінки. Спробуйте уявити типові ситуації і дайте першу «природну» відповідь, що спаде вам на думку. Відповідайте швидко і точно. Якщо ви вибрали відповідь «так» - поставте хрестик, якщо вибрали відповідь «ні», то поставте прочерк. Нижче подано повний текст опитувальника і ключі до нього.
Опитувальник подається мовою оригіналу.
1. Подвижный ли вы человек?
2. Всегда ли вы готовы сходу, не раздумывая, включиться в разговор?
3. Предпочитаете ли вы уединение большой компании?
4. Испытываете ли вы постоянную жажду деятельности?
5. Ваша речь обычно медленна и нетороплива?
6. Ранимый ли вы человек?
7. Часто ли вам не спится из-за того, что вы поспорили с друзьями?
8. В свободное время вам всегда хочется заняться чем-либо?
9. В разговоре с друзьями ваша речь часто опережает вашу мысль?
10. Раздражает ли вас быстрая речь собеседника?
11. Чувствуете ли вы себя несчастным человеком, если на длительное время лишены возможности общения с людьми?
12. Вы когда-нибудь опаздывали на свидание или на работу?
13. Нравится ли вам быстро бегать?
14. Сильно ли вы переживаете неполадки в своей работе?
15. Легко ли вам выполнять работу, требующую длительного внимания, большой сосредоточенности?
16. Трудно ли вам говорить очень быстро?
17. Часто ли вы испытываете тревогу, что выполнили работу не так как нужно?
18. Часто ли ваши мысли перескакивают с одной на другую во время разговора?
19. Нравятся ли вам игры, требующие быстроты и ловкости?
20. Легко ли вы можете найти варианты решения известной задачи?
21. Испытываете ли вы чувство беспокойства, что вас не правильно поняли в разговоре?
22. Охотно ли вы выполняете сложную и ответственную работу?
23. Бывает ли, что вы говорите о вещах, в которых не разбираетесь?
24. Легко ли вы воспринимаете быструю речь?
25. Легко ли вам делать одновременно очень много дел?
26. Возникают ли у вас конфликты с вашими друзьями из-за того, что вы сказали им что-то, не подумав заранее?
27. Вы обычно предпочитаете делать дела, не требующие от вас большой энергии?
28. Легко ли вы расстраиваетесь, когда обнаруживаете небольшие недостатки в работе?
29. Любите ли вы сидячую работу?
30. Легко ли вам общаться с разными людьми?
31. Вы обычно предпочитаете подумать, взвесить и лишь потом высказываться?
32. Все ли ваши привычки хороши и желательны?
33. Быстры ли у вас движения рук?
34. Вы обычно молчите и не вступаете в контакты, когда находитесь в офисе малознакомых людей?
35. Легко ли вам переключиться от одного варианта решения к другому?
36. Склонны ли вы иногда преувеличивать в своем воображении негативное отношение близких вам людей?
37. Разговорчивый ли вы человек?
38. Вам обычно легко выполнять дело, требующее мгновенных реакций?
39. Вы обычно говорите свободно, без запинок?
40. Беспокоят ли вас страхи, что вы не справитесь с работой?
41. Легко ли вы обижаетесь, когда близкие люди указывают вам на ваши личные недостатки?
42. Испытываете ли вы тягу к напряженной, ответственной деятельности?
43. Считаете ли вы свои движения медленными и неторопливыми?
44. Бывают ли у вас мысли, которые вы хотели бы скрыть от других?
45. Можете ли вы без долгих раздумий задать щекотливый вопрос другому человеку?
46. Доставляют ли вам удовольствие быстрые движения?
47. Легко ли вы «генерируете» новые идеи, связанные с работой?
48. Сосет ли у вас под ложечкой перед ответственным разговором?
49. Можете ли вы сказать, что вы быстро выполняете порученное вам дело?
50. Любите ли вы браться за большие дела самостоятельно?
51. Богатая ли у вас мимика в разговоре?
52. Если вы обещали что-то сделать, всегда ли вы выполняете свои обещания независимо от того, удобно это вам или нет?
53. Испытываете ли вы чувство обиды от того, что окружающие вас люди обходятся с вами хуже, чем следовало?
54. Вы обычно предпочитаете выполнять только одну операцию?
55. Любите ли вы игры в быстром темпе?
56. Много ли в вашей речи длительных пауз?
57. Легко ли вам внести оживление в компанию?
58. Вы обычно чувствуете в себе избыток силы, и вам хочется заняться каким-нибудь трудным делом?
59. Обычно вам трудно переключиться с одного дела на другое?
60. Бывает ли, что у вас надолго портится настроение, от того что сорвалось запланированное дело?
61. Часто ли вам не спится из-за того, что не ладятся дела, связанные непосредственно с работой?
62. Любите ли вы бывать в большой компании?
63. Волнуетесь ли вы, выясняя отношения с друзьями?
64. Испытываете ли вы потребность в работе, требующей полной отдачи сил?
65. Выходите ли вы из себя, злитесь?
66. Склонны ли вы решать много задач одновременно?
67. Держитесь ли вы свободно в большой компании?
68. Часто ли вы высказываете свое впечатление не подумав?
69. Беспокоит ли вас чувство неуверенности в процессе выполнения работы?
70. Медленны ли ваши движения, когда вы что-то мастерите?
71. Легко ли вы переключаетесь с одной работы на другую?
72. Быстро ли вы читаете вслух?
73. Вы иногда сплетничаете?
74. Молчаливы ли вы, находясь в кругу друзей?
75. Нуждаетесь ли вы в людях, которые бы Вас одобрили, утешили?
76. Охотно ли вы выполняете множество разных поручений одновременно?
77. Охотно ли вы выполняете работу в быстром темпе?
78. В свободное время вас обычно тянет пообщаться с людьми?
79. Часто ли у вас бывает бессонница при неудачах на работе?
80. Дрожат ли у вас руки во время ссоры?
81. Долго ли вы мысленно готовитесь перед тем, как высказать свое мнение?
82. Есть ли среди ваших знакомых люди, которые вам явно не нравятся?
83. Обычно вы предпочитаете легкую работу?
84. Легко ли вас обидеть по пустякам?
85. Обычно вы первым в компании решаетесь начать разговор?
86. Испытываете ли вы тягу к людям?
87. Склонны ли вы в начале поразмыслить, а потом начать говорить?
88. Часто ли вы волнуетесь по поводу своей работы?89. Всегда ли вы платили бы за провоз багажа на транспорте, если бы не опасались проверки?
90. Держитесь ли вы обычно обособлено на вечеринках или в компании?
91. Склонны ли вы преувеличивать в своем воображении неудачи, связанные с работой?
92. Нравиться ли вам быстро говорить?
93. Легко ли вам воздержаться от высказывания неожиданно пришедшей в голову идеи?
94. Предпочитаете ли вы работать медленно?
95. Переживаете ли вы из-за малейших неполадок в работе?
96. Вы предпочитаете медленный спокойный разговор?
97. Часто ли вы волнуетесь из-за ошибок в работе?
98. Способны ли вы успешно выполнять длительную работу?
99. Можете ли вы, недолго думая, обратиться с просьбой к другому человеку?
100. Часто ли вас беспокоит чувство неуверенности в себе при общении с людьми?
101. Легко ли вы беретесь за выполнение новых заданий?
102. Устаете ли вы, когда вам приходится говорить долго?
103. Вы предпочитаете работать с прохладцей, без особого напряжения?
104. Нравиться ли вам разнообразная работа, требующая переключения внимания?
105. Любите ли вы подолгу бывать наедине с собой?
Ключі
Ергічність: ТАК - № 4, 8, 15, 42, 50, 58, 64, 98; НІ - № 27, 83, 103.
Соціальна ергічність: ТАК - № 11, ЗО, 57, 62, 67, 78, 86; НІ -№ 3, 34, 74, 90, 105.
Пластичність: ТАК - № 20, 25, 35, 38, 47, 66, 71, 76, 101, 104; НІ - № 54, 59.
Соціальна пластичність: ТАК - № 2, 9, 18, 26, 45, 68, 85, 99; НІ - № 54, 59.
Темп: ТАК - № 1, 13, 19, 33, 46, 49, 55, 77; НІ - № 29, 43, 70, 94.
Соціальний темп: ТАК - № 24, 37, 39, 51, 72, 92; НІ - № 5, 10, 16, 56, 96, 102.
Емоційність: ТАК - № 14, 17, 28, 40, 60, 61, 69, 79, 88, 91, 95, 97.
Соціальна емоційність: ТАК - № 6, 7, 21, 36, 41, 48, 53, 63, 75, 80, 84, 100.
Контрольні запитання (шкала брехні): ТАК - № 32, 52, 89; НІ - № 12, 23, 44, 65, 73, 82.
Методика Дембо-Рубинштейна
Инструкция. Поставьте крестик на каждой вертикальной линии на уровне, который соответствует развитию данного качества у человека, с которым Вам было бы приятно общаться.
1. Предприимчивость
2. Практичность
3. Организованность
4. Сила воли
5. Самообладание
6. Хитрость
7. Проницательность
8. Предусмотрительность
9. Дальновидность в отношениях
10. Интуиция
11. Выносливость
12. Безошибочность решений
13. Умение ладить с людьми
14. Склонность шутить в беседе, юмор 15. Соблюдение приличий, воспитанность
16. Общительность
17. Умение вести беседу
18. Уверенность в общении
19. Знание себя
20. Знание жизни
21. Влиятельность (умение побуждать к принятию решений, изменению точки зрения)
22. Готовность жертвовать для блага других своими личными интересами
23. Оптимизм
24. Способность управлять событиями своей жизни
25. Безалаберность
Укажите свой пол________________
Ціннісний опитувальник Шварца
Інструкція: За допомогою цього опитувальника ми хочемо вивчити цінності нашої культури і порівняти них з цінностями інших культур.
Запитай себе: Які цінності важливі для мене як керівні принципи в Моєму житті? Які цінності менш важливі для мене?
Твоя задача: оцінити, наскільки важлива для тебе кожна цінність як керівний принцип у твоєму житті.
Шкала для оцінки:
7 - винятково важлива як керівний принцип Вашого життя цінність; звичайно таких цінностей буває одна-дві;
6 - дуже важлива;
5 - досить важлива;
4 - важлива;
3 - не дуже важлива;
2 - мало важлива;
1 - не важлива;
0 - зовсім байдужна;
-1 - це протилежно принципам, якими Ви керуєтеся
До того, як ти почнеш, прочитай список з 30 цінностей і вибери одну, котра найбільш важлива для тебе, і оціни її важливість „7”. Далі, вибери цінність найменш важливу для тебе й оціни неї -1, 0 або 1, відповідно до її важливості. Потім оціни цінності, що залишилися.
Керівним принципом у моєму житті ця цінність є в такому ступені:
1. Рівність16. Творчість
2. Внутрішня гармонія17. Мир в усьому світі
3. Влада18. Повага до традицій
4. Задоволення19. Зріле кохання
5. Воля20. Самообмеження
6. Духовне життя21. Байдужість до світових проблем
7. Відчуття загальності22. Безпека сім`ї та близьких людей
8. Стабільність суспільства23. Суспільне визнання
9. Цікаве життя24. Єдність з природою
10. Сенс життя25. Новизна
11. Ввічливість26. Мудрість
12. Багатство27. Авторитет
13. Безпека нації28. Справжня дружба
14. Відчуття власної гідності29. Світ краси
15. Взаємність у стосунках з іншими людьми30. Соціальна справедливість
Тепер оціни, наскільки кожна з наступних цінностей важлива для тебе у твоєму житті. Ці цінності виражаються як більш або менш важливі для тебе якості.
До того, як ти почнеш, прочитай список цінностей з 31 по 75 і вибери одну з найбільш важливих для тебе цінностей і оціни її важливість. Далі, вибери цінність, які найбільш суперечать твоїм принципам (або, якщо таких нема, вибери цінність найменшої для тебе важливості) і оціни неї - 1, 0 або 1. Потім оціни цінності, що залишилися.
Важливої в моєму житті ця цінність є в такому ступені:
31. Незалежний53. Допитливий
32. Помірний54. Незлобний
33. Відданий55. Успішний
34. Чистолюбивий56. Чистий
35. Широко мислячий57. Впевнений у собі
36. Скромний58. Не вдаватися до крайнощів
37. Сміливий59. Трудолюбивий
38. Захищаючий природу60. Самостійний
39. Впливовий61. Повноцінний
40. Поважаючий батьків62. Компетентний
41. Цілеспрямований63. Ефективний
42. Здоровий64. Підвладний обставинам
43. Здібний65. Щирий
44. Приймаючий свою участь66. Виконавчий
45. Чесний67. Обов`язковий
46. Турботливий про свою репутацію68. Думаючий
47. Покірний70. Працюючий на користь інших
48. Розумний71. Любить гарно відпочити
49. Корисний для інших72. Надійний
50. Насолоджується73. Заслуговує на довіру
51. Віруючий74. Дослідник
52. Відповідальний 75. Охайний
Приведемо шкали (мотиваційні домени) С.Шварца. У дужках дане оригінальне найменування (англ.) і номера цінностей за опитувальником. Значення перемінних 1-12 обчислюються як середні значення (ключі основних і додаткових шкал поставляються із системою діагностикою).
1.Насолода (hedonіsm);
2.Досягнення (achіevement);
3.Соціальна влада (socіal power);
4.Самовизначення (seft dіrectіon);
5.Стимуляція (stіmulatіon);
6.Конформізм (restrіctіve conformіty);
7.Соціальність (prosocіal);
8.Безпека (securіty);
9.Зрілість (maturіty);
10.Підтримка традицій (tradіtіon maіntenance);
11.Соціальна культура (сulture specіfіc values);
12.Духовність (spіrіtual).
Гіпотеза авторів полягає в тому, що ці шкали у певному розумінні повязані біполярними відносинами і протиріччя в них виникають при виборі субєктом суперечливих мотиваційних, цільових і т.п. одиниць.
Список гіпотез про конкретні конструкти дається наступними переліками:
а) 12-ти пара опонентних шкал: 4-6, 9-6, 5-6, 2-7, 1-7, 2-8, 5-8, 1-12, 2-12, 3-12, 4-10, 5-10;
б) 3-х груп сумісних інтересів: індивідуальні (І), колективні (C), подвійні (І, C).
Приведемо список основних доменів разом з цінностями, що до них входять. (Номер цінності даний по її нумерації в опитувальнику. Букви І і К означають відповідно індивідуальні і колективні цінності.
Насолода (І)
4. задоволення (задоволення бажань)
50.наслаждаючийся життям (їжею, сексом, дозвіллям і т.д.)
Досягнення (І)
23.соціальне визнання (повага, схвалення інших).
12.багатство (володіння матеріальними благами, грішми).
55.успішний (досягаючий цілей).
34.честолюбний (працьовитий, цілеспрямований).
43.здібний (компетентний, ефективний, кваліфікований).
Соціальна влада (І)
27.авторитетний (право керувати і розпоряджатися).
3. соціальна влада (керування іншими, вплив).
39.впливовий (має вплив на людей і події).
46. турбується про свою репутацію (захищає свою особу).
Самовизначення (І)
5. воля (воля дій і думки).
16. творчість (унікальність, уява).
41. вибираючий власні цілі (ставить собі самостійно задачі).
31. незалежний (упевнений у собі, самостійний).
48. розумний (логічний, думаючий).
53. допитливий (цікавиться всім, що досліджує).
Стимуляція (І)
25. різноманітне життя (наповнене викликами, новизною і змінами).
9. цікаве життя (гострі відчуття, переживання).
37. сміливий (шукаючих пригод, ризику).
Обмежувальний конформізм ( К )
11. ввічливість (чемність, гарні манери).
20. самодисципліна (самообмеження, опір спокусам).
56. чистий (охайний, акуратний).
47. покірний (виконавчий, обовязковий).
Підтримка традицій ( К )
18. повага традицій (збереження шанованих у минулому звичаїв).
8. суспільний порядок (стабільність суспільства).
40. поважаючий батьків і старших (виявляє повагу).
51. віруючий (дотримується релігійних вірувань і переконань).
Соціальність ( К )
1. рівність (рівні можливості для усіх).
30. соціальна справедливість (виправлення несправедливості, турбота про слабких).
17. мир в усім світі (вільний від воєн і конфліктів).
6. духовне життя (переважають духовні інтереси над матеріальними).
45. чесний (справжній, щирий).
49. безкорисний (працюючий на благо інших).
54. незлопамятний (охоче прощає іншим).
33. вірний (відданим моїм друзям, групі).
Безпека ( І, К )
13. національна безпека (захист моєї нації від ворогів).
22. безпека родини і близьких людей (захищеність родини).
7. почуття приналежності (почуття, що інші піклуються про мене).
28. справжня дружба (близькі, які створюють підтримку друзі).
52. відповідальний (надійний, заслуговує на довіру).
42. здоровий (фізично і психічно).
Зрілість ( І, К )
26. мудрість (зріле розуміння життя).
19. зріла любов (глибокий емоційний і духовний звязок).
14. самоповага (почуття власного достоїнства).
10. сенс життя (розуміння свого призначення в житті).
29. світ краси (краса природи і мистецтва).
2. внутрішня гармонія (світ із самим собою).
35. широко мислячий (терпимий до різних ідей і переконань).
Соціальна культура ( І, К )
15. взаємність у відносинах (избегание заборгованостей).
24. єднання з природою (злитися з природою).
21. байдужість до мирських турбот.
44. приймає свою долю в житті.
32. помірний (уникаючий крайніх почуттів і вчинків).
36. лагідний (скромний, невибагливий).
38. захищаючий природу (охороняє навколишнє середовище).
Духовність ( І, К )
2. внутрішня гармонія (світ із самим собою).
6. духовне життя (більш духовними інтересами, чим матеріальними).
10. сенс життя (розуміння свого призначення в житті).
21. байдужість до мирських турбот.
24. єднання з природою (зжитися з природою).