Інтеграція у світове господарство
СОДЕРЖАНИЕ: Характеристика програми, як принципу діяльності економічних агентів. Аналіз інституціональних форм інтеграції у світове господарство: європейська інтеграція в формі Європейського Союзу. Етапи інтеграційного процесу й основні типи інтеграційних обєднань.Вступ
Вивчення історії господарського розвитку різних країн показує, що економіка кожної країни розвивається власним шляхом, використовуючи при цьому загальні розробки економічної теорії. Відсутність копіювання даних розробок, різне їхнє засвоєння, приводить до створення власної національно-економічної системи. Однак, недооцінка досягнень світової економічної думки може приводити до економічних криз, соціальної напруги, політичній нестабільності, а іноді до втрати державності, національної волі. Для запобігання таких наслідків, мабуть, необхідно знати й розуміти особливості національної економіки.
Економічна система кожної країни або національна економічна система має свої особливості, такі як особливості організації виробництва, розподілу, обміну, споживання національного продукту, які регулюються конституцією й законами, особливості економічного мислення, особливості підприємництва, торгівлі й т.д. Або говорячи більш узагальнено, у функціонуванні національної економіки задіяні різні економічні, політичні, соціальні, психологічні, історичні фактори. Така безліч складових, які характеризують «мистецтво ведення господарства» нації, може лякати своєю невизначеністю, відсутністю можливості їхнього виміру. І дійсно національна економіка є обєктом вивчення різних економічних наук. Так, економічні відносини й закономірності розвитку в її окремих галузях вивчають такі дисципліни як економіка промисловості, економіка будівництва, економіка сільського господарства й т.д. Однак, якщо розглядати національну економіку як цілісну систему, наявність розроблених макроекономічних показників усуває цю проблему. Макроекономічні показники або показники витрат і результатів виробництва відображають економічну політику, національну ідеологію, форми організації виробництва, ставлення до праці, споживання й т.д. Говорячи інакше, вивчення національної економіки на базі положень загальної макроекономіки, її категоріях і законах дозволяє розкрити зміст основних понять національної економіки і виявити загальні закономірності її розвитку.
Програма як принцип діяльності економічних агентів
Виробництво товарів і послуг здійснюється у межах національної економіки. У широкому розумінні національна економіка – це сукупність домогосподарств, підприємств, відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища й державної території. У вузькому розумінні під національною економікою передовсім розуміють ділові підприємства та обєкти інфраструктури.
Сукупність підприємств і виробництв, які виготовляють однакову або подібну продукцію, називають галуззю. Тому кажуть, що національна економіка складається з галузей. Співвідношення між обсягами продукції, які створені в окремих галузях, називають галузевою структурою національної економіки . У галузевій структурі прийнято виокремлювати галузі матеріального і галузі нематеріального виробництва.
У галузях матеріального виробництва виготовляються продукти у вигляді речей, у галузях нематеріального виробництва надаються послуги. Серед галузей матеріального виробництва провідними є промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт та ін. До нематеріального виробництва відносять культуру, освіту, охорону здоровя, науку, побутове обслуговування населення тощо.
Історично національна економіка формується з утворенням централізованих держав та витісненням натуральної форми виробництва товарною. Товарна форма виробництва, як відомо, ґрунтується на поділі праці і передбачає виготовлення продуктів для обміну на ринку. За цієї форми виробництва люди задовольняють власні потреби, обмінюючись продуктами своєї праці. У національній економіці можна виділити дві сторони:
1) матеріально-речову, або фізичну, економіку;
2) монетарну, або грошову, економіку.
Фізична економіка охоплює ресурси — працівників, природні багатства, капітал (засоби виробництва) та виготовлені життєві блага. Розвиток фізичної економіки характеризують за допомогою різних показників обсягів виробництва й споживання конкретних товарів і послуг, зайнятості населення тощо. Основними складовими монетарної економіки є гроші й ціни. Вони слугують своєрідним цементом, що повязує окремі частини товарної економіки. Через гроші й ціни розподіляються ресурси між підприємствами та галузями, визначається обсяг споживання. Гроші — це питання життя й смерті кожної господарської одиниці в товарній економіці. Монетарна економіка обслуговує фізичну, але впливає на неї і має власні закономірності розвитку. Фізична й монетарна економіки утворюють складну єдність.
У національній економіці діють три основні економічні субєкти: домогосподарства, фірми (ділові підприємства) та держава. Домогосподарство — економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє ресурсами, постачає ними економіку і використовує отримані за це доходи для купівлі товарів і послуг, які задовольняють матеріальні потреби його членів. Домогосподарство як поняття не завжди збігається з поняттям сімї, але для простоти аналізу вважають, що кількість домогосподарств у національній економіці дорівнює кількості сімей у країні.
Фірма — це ділова одиниця, яка використовує куплені у домогосподарств ресурси для виробництва товарів і послуг і володіє та керує одним або багатьма підприємствами. У вітчизняній економіці — кілька сотень тисяч ділових підприємств, а в економіці США їх більше 20 млн.
Держава виконує важливі економічні функції. Вона формує правове середовище, що визначає правила гри, яких зобовязані дотримуватися економічні субєкти. Через податки й трансфери держава перерозподіляє доходи; забезпечує суспільство благами громадського вжитку. В умовах різних зовнішніх і внутрішніх збурень держава намагається стабілізувати національну економіку і виконує низку інших економічних функцій.
У національній економіці у звязку з виробництвом величезної кількості товарів і послуг та наявністю такої ж кількості економічних субєктів доводиться розвязувати безліч господарських проблем. Наприклад, що виробляти, тобто які блага та в якій кількості виробляти? Як виробляти блага? Які ділові підприємства мають це робити — приватні чи державні? Для кого виробляти блага, тобто як розподіляти виготовлені блага між різними індивідами та домогосподарствами І багато інших. Отже, в національній економіці мають існувати відповідні механізми розвязання цих проблем, тобто способи її організації.
Інституціональні форми інтеграції у світове господарство: європейська інтеграція в формі Європейського Союзу
Економічна інтеграція – це процес економічної взаємодії країн, що приводить до зближення господарських механізмів, який приймає форму міждержавних угод і узгоджено регульований міждержавними органами.
Економічна інтеграція характеризується деякими істотними ознаками, що у сукупності відрізняють її від інших форм економічної взаємодії країн: взаємопроникненням і переплетенням національних виробничих процесів; широким розвитком міжнародної спеціалізації і кооперації у виробництві, науці і техніці на основі найбільш прогресивних і глибоких їхніх форм; глибокими структурними змінами в економіці країн-учасниць; необхідністю цілеспрямованого регулювання інтеграційного процесу, розробки скоординованої економічної стратегії і політики; регіональністю просторових масштабів інтеграції, тому що необхідні передумови першорядно складаються між країнами, де установилися тісні господарські звязки.
За змістом інтеграція являє собою переплетення, взаємопроникнення і зрощування відтворювальних процесів країн регіону. З 1947 р. у світі було створено більш 60 інтеграційних угруповань, що визначалося цілим рядом передумов.
Передумови інтеграції :
- близькість рівнів економічного розвитку і ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються. За рідкісним винятком (НАФТА) міждержавна інтеграція розвивається або між промислово розвинутими, або між країнами, що розвиваються;
- географічна близькість країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків загального кордону й історично сформованих економічних звязків;
- спільність економічних і інших проблем, що постають перед країнами в області розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва і т. д. Економічна інтеграція покликана вирішити набір конкретних проблем, що реально постають перед країнами, що інтегруються;
- демонстраційний ефект. У країнах, що створили інтеграційні обєднання, звичайно відбуваються позитивні зрушення (прискорення темпів економічного зростання, зниження інфляції, зростання зайнятості і т. д.), що робить певний психологічний вплив на інші країни. Демонстраційний ефект виявив себе, наприклад, у бажанні країн колишнього СРСР якнайшвидше стати членами ЄС, навіть не маючи для цього макроекономічних передумов;
- «ефект доміно». Після того, як більшість країн того чи іншого регіону стали членами інтеграційного обєднання, інші країни, що залишилися за його межами, зазнають деяких труднощів, повязаних з переорієнтацією економічних звязків країн, що входять в угруповання, одна на одну. Це нерідко приводить навіть до скорочення торгівлі країн, що залишилися за межами інтеграції. У результаті вони також змушені вступити в інтеграційне обєднання. Наприклад, після вступу Мексики в НАФТА, багато латиноамериканських країн поспішили укласти з нею угоди про торгівлю.
Спираючись на зазначені передумови, країни утворюють інтеграційні обєднання, що, незважаючи на їх численність у сучасній світовій економіці і на різні рівні розвитку, переслідують приблизно однакові цілі. Основними цілями інтеграції можуть бути наступні.
1. Використання переваг економіки масштабів, що забезпечує розширення розмірів ринку, скорочення трансакційних витрат, часток прямих іноземних інвестицій. Цілі збільшення національних масштабів особливо чітко виражені в інтеграційних угруповань Центральної Америки й Африки.
2. Створення сприятливого зовнішньополітичного середовища. Така мета особливо характерна для країн ПСА і Близького Сходу. Тут важливе зміцнення взаєморозуміння і співробітництва в політичній, військовій, соціальній та інших неекономічних областях.
3. Рішення завдань торговельної політики. Регіональна інтеграція розглядається як спосіб зміцнити переговорні позиції країн, що беруть участь, у рамках багатосторонніх переговорів у СОТ. Крім того, регіональні обєднання дозволяють створювати більш стабільну основу для взаємної торгівлі, про що вже говорилося раніше.
4. Сприяння структурній перебудові економіки. Залучення країн, що створюють ринкову економіку або здійснюють глибокі економічні реформи, до регіональних торговельних угод країн з більш високим рівнем ринкового розвитку розглядається як найважливіший канал передачі ринкового досвіду. Більш розвинуті країни, залучаючи своїх сусідів до процесів інтеграції, також зацікавлені в прискоренні їхніх ринкових реформ і в створенні там повноцінних містких ринків.
5. Підтримка молодих галузей національної промисловості, тому що для них виникає більш широкий регіональний ринок. Ця мета була провідною для інтеграційних обєднань країн Латинської Америки й Африки до півдня від Сахари.
Обєктивний зміст інтеграції складає переплетення, взаємопроникнення і зрощування відтворювальних процесів, що забезпечує більш ефективну взаємодію між країнами. Таким чином, економічна інтеграція має ряд сприятливих умов для взаємодіючих сторін:
1. Інтеграційне співробітництво дає субєктам, що хазяюють (товаровиробникам) більш широкий доступ до різного роду ресурсів: фінансових, трудових, матеріальних, до новітніх технологій; а також дозволяє робити продукцію в розрахунку на більш місткий ринок.
2. Економічне зближення країн у регіональних рамках створює привілейовані умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, захищаючи їх деякою мірою від конкуренції з боку фірм третіх країн.
3. Інтеграційна взаємодія дозволяє вирішувати найбільш гострі проблеми соціального характеру.
Таким чином, у результаті інтеграції окремі групи країн створюють між собою більш сприятливі умови для торгівлі і для міжрегіонального пересування факторів виробництва, ніж для всіх інших країн. Подібні регіональні утворення оцінюються позитивним фактором світової економіки, але за умови, що група країн, що інтегруються, лібералізуючи взаємні економічні звязки, не встановлює менш сприятливих, ніж до початку інтеграції, умов для торгівлі з третіми державами.
Етапи інтеграційного процесу й основні типи інтеграційних обєднань
Найбільший розвиток інтеграційні обєднання різного типу одержали в другій половині XX ст. Історично інтеграція еволюціонує через кілька основних ступенів кожен з яких свідчить про рівень її зрілості. У цілому можна виділити шість етапів, для яких характерні свої особливості.
На першому рівні, коли країни ще тільки роблять перші кроки до взаємного зближення, між ними полягають преференційні торговельні угоди. Вони можуть підписуватися або на двосторонній основі між двома державами, або між вже існуючим інтеграційним угрупованням і окремою країною або групою країн. Відповідно до цих угод країни надають одна одній більш сприятливий режим, ніж третім країнам.
На другому рівні інтеграції країни переходять до створення зони вільної торгівлі, що передбачає вже повне скасування митних тарифів у взаємній торгівлі товарами і послугами при збереженні національних митних тарифів у відносинах із третіми країнами. У більшості випадків умови зони вільної торгівлі поширюються на всі товари, крім продукції сільського господарства. Зона вільної торгівлі може координуватися невеликим міждержавним секретаріатом, розташованим на території однієї з держав-членів, але найчастіше обходиться і без нього, погоджуючи основні параметри свого розвитку на періодичних нарадах керівників відповідних відомств.
Третій рівень інтеграції повязаний зі створенням митного союзу – погодженим скасуванням національних митних тарифів і введенням загального митного тарифу та єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі відносно третіх держав. Митний союз передбачає безмитну внутрішньо-інтеграційну торгівлю товарами та послугами і повну свободу їхнього переміщення усередині регіону. Звичайно митний союз вимагає створення вже більш розвинутої системи міждержавних органів, що координують проведення погодженої зовнішньоторговельної політики. Найчастіше вони приймають форму періодичних нарад міністрів, що керують відповідними відомствами і у своїй роботі спираються на постійно діючий міждержавний секретаріат.
Коли інтеграційний процес досягає четвертого рівня – спільного ринку, – країни, що інтегруються, домовляються про свободу руху не тільки товарів і послуг, але і факторів виробництва – капіталів, робочої сили і технологій. Координація здійснюється на періодичних нарадах (звичайно 1 – 2 рази на рік) глав держав і урядів країн-учасниць, на значно частіших зустрічах міністрів, що спираються на постійно діючий міждержавний секретаріат (наприклад, у ЄС – Європейська рада глав держав і урядів, Рада міністрів ЄС і Секретаріат ЄС).
Нарешті, на пятому, найвищому, рівні відбувається повна інтеграція, що припускає проведення єдиної економічної, валютної, бюджетної, грошової політики, уведення єдиної валюти, встановлення органів наднаціонального регулювання усередині інтеграційного угруповання. Уряди узгоджено відмовляються від частини своїх функцій на користь наддержавних органів, що наділяються правом приймати рішення з питань, що стосуються організації, без узгодження з урядами країн-членів (наприклад, у ЄС – Комісія ЄС).
Відповідно до статистики, на країни, що входять в економічні блоки, припадає 2/3 сукупного ВВП світу, основна частина міжнародної торгівлі – близько 7 трлн. дол. – і руху капіталів між країнами – близько 0,6 трлн. дол.
Найбільш великі інтеграційні угруповання містять у собі десятки країн, так, Африканське економічне співтовариство – більш 30 країн, АТЕС – більш 20, ЄС – 15. Точно визначити, на якому етапі розвитку знаходиться те чи інше угруповання досить складно. Проте можливо класифікувати існуючі інтеграційні угруповання за заявленими цілями, що знайшло відображення в таблиці 10.2.
ЄС як найбільш розвинуте інтеграційне обєднання
Європейський Союз (ЄС) був створений як Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) у 1967 р. після злиття таких регіональних організацій:
Європейське обєднання вугілля і сталі (ЄОВС, 1951 р.);
Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС;
Європейське співтовариство по атомній енергії (ЄВРАТОМ, 1957 р.)
З 1 січня 1994 р. на основі Маастрихтського договору (1992 р.) ЄЕС стало називатися ЄС. Інтеграційний процес у ЄС йде двома напрямками -- всередину і вшир. Інтеграція вшир означає збільшення кількості повноправних членів Союзу й асоційованих членів. На даний час учасниками ЄС є 15 держав Західної Європи (за чергою вступу): з 1957 р. – Німеччина, Франція, Італія, Люксембург, Нідерланди, Бельгія; з 1973 р. – Великобританія, Данія, Ірландія; з 1981 р. – Греція; з 1986 р. – Іспанія, Португалія; з 1995 р. – Фінляндія, Австрія, Швеція. Крім того, у період з 1991 р. по 1995 р. були укладені угоди про економічне і торговельне співробітництво з країнами Східної Європи і колишнього СРСР. У 2004 р. членами ЄС стали 10 країн Центральної та Східної Європи – Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Болгарія, Румунія, Словаччина, Латвія, Литва, а також Мальта і Кіпр.
Інтеграція всередину означає формування регіонального господарського механізму Західної Європи і розширення сфер, що піддаються міждержавному регулюванню й уніфікації.
Виникнення ЄЕС мало за мету створення загального ринку і підвищення на цій основі економічної стабільності та життєвого рівня. Договір про ЄЕС визначив послідовність заходів:
1) скасування мита, імпортних і експортних кількісних обмежень, а також всіх інших торговельних обмежень на шляху руху товарів усередині співтовариства;
2) уведення загального митного тарифу і єдиної торговельної політики відносно третіх країн;
3) забезпечення вільного руху факторів виробництва (капіталу і робочої сили), свободи створення філій на території ЄЕС і вільної торгівлі послугами між країнами-учасницями;
4) проведення загальної аграрної і транспортної політики;
5) створення валютного союзу;
6) координація і поступове зближення економічних політик країн-учасниць;
7) уніфікація податкових законодавств;
8) вирівнювання внутрішньодержавних правових норм, що мають значення для загального ринку.
Зазначені цілі ЄЕС реалізовувалися поступово в міру його еволюції.
Перший етап еволюції ЄЕС – це етап створення зони вільної торгівлі (1958 – 1966 р.). На ньому були досягнуті перша, друга цілі, передбачені Римським договором. Крім того, з 1962 р. була введена в дію єдина сільськогосподарська політика, що передбачає для національних сільськогосподарських виробників можливість продавати свою продукцію за цінами, значно перевищуючими середньосвітові (на 30% і більше) – створений єдиний аграрний ринок. З підписанням у 1963 р. Яундської угоди ряд країн, що розвиваються, (Алжир, Марокко, Туніс, Єгипет, Йорданія, Ліван, Сирія) вступили в асоційовані відносини з ЄЕС, що означало для них можливість безмитного ввозу в ЄЕС промислових і традиційних сільськогосподарських товарів. У 1965 р. три європейські співтовариства прийняли рішення про злиття своїх виконавчих органів.
Другий етап – формування митного союзу (1968 – 1986 рр.). Відбулося подальше розширення сфери діяльності ЄС. Цілеспрямована аграрна політика доповнилася єдиною політикою в сфері охорони навколишнього середовища й в області досліджень і технологічного розвитку. Спільна науково-технічна політика на цьому етапі розвитку ЄС була зосереджена у вугільній, металургійній промисловостях й у ядерній енергетиці. У 1984 – 1987 рр. була прийнята «рамкова» комплексна програма, що вводила середньострокове планування науково-технічної діяльності. У її рамках з 1985 р. діє незалежна великомасштабна багатоцільова програма співробітництва 19 країн Європи – «Еврика».
У 1971 р. укладена Угода про створення зони вільної торгівлі між ЄС і ЄАВТ. У 1975, 1979 і 1984 рр. були прийняті Ломейські конвенції, на основі яких кількість країн, що розвиваються, асоційованих з ЄС, збільшилася з 20 до 66.
До цього ж етапу відноситься і початок інтеграції у валютно-фінансовій сфері: у 1972 р. було введене спільне плавання валют деяких країн-членів ЄС у визначених межах (+2,25 – «валютна змія»), а з 1979 р. почала функціонувати європейська валютна система.
Третій етап – створення загального ринку (1987 – 1992 рр.). На основі Єдиного Європейського акта, а також підписаного в 1985 р. документа «White Paper» про програму створення внутрішнього ринку країни, ЄС ліквідував барєри, що залишилися, на шляху пересування товарів і факторів виробництва. Найбільш великим досягненням інтеграційного процесу в цей період стало прийняття і реалізація Програми створення до кінця 1992 р. єдиного внутрішнього ринку ЄС, у результаті проведення якої між країнами ЄС були досягнуті наступні цілі:
усунуті всі тарифні і нетарифні обмеження у взаємній торгівлі товарами і послугами, ліквідовані всі обмеження на міждержавне пересування капіталу усередині ЄС і уведене взаємне визнання фінансових ліцензій;
усунуті національні обмеження імпорту промислових товарів із третіх країн;
уведені мінімальні технічні вимоги до стандартів, взаємне визнання результатів іспитів і сертифікації;
відкриті ринки державних закупівель для фірм інших країн ЄС.
У цей же період країни ЄС перейшли до проведення єдиної політики в окремих галузях: у енергетиці, транспорті, у питаннях соціального і регіонального розвитку.
Четверта Ломейська конвенція 1989 р. розширила число країн, що розвиваються, які знаходяться в асоціації з ЄС, до 69. У 1991 р. підписана Угода про створення Єдиного Європейського економічного простору (ЄЕП) між ЄС і трьома країнами ЄАВТ. Договором про ЄЕП передбачається вільний рух товарів, послуг, капіталів і людей між країнами Західної Європи; співробітництво в області науки, освіти, екології і соціального забезпечення; створення єдиної правової системи.
Четвертий етап – створення економічного союзу (з 1993 р. по теперішній час). Посилення політичної інтеграції і форсований розвиток валютного союзу на основі підписаного на початку 1992 р. у голландському місті Маастрихті договору про ЄС (набрав сили з 1 листопада 1993 р.). Для цього було заплановано пройти три етапи:
1-й етап – 1990 – 1993 рр. – валюти всіх країн включаються в спільне плавання в рамках європейської валютної системи й усуваються валютні обмеження;
2-й етап – 1994 – 1998 рр. – створюється Європейський валютний інститут і підсилюється координація макроекономічної політики;
3-й етап – з 1999 р. – взаємна фіксація курсів валют, уведення єдиної валюти і створення Єдиного європейського ЦБ.
Механізм функціонування ЄС ґрунтується насамперед на політико-правовій системі керування, в неї входять як загальні, або міждержавні, органи, так і елементи національно-державного регулювання. Як міждержавні органи керування ЄС виступають:
Рада Міністрів – законодавчий орган. На його рівні приймаються рішення з реалізації єдиної політики ЄС;
Європейська Рада – директивний орган, створений у 1974 р.; до його складу входять глави держав і урядів країн-учасниць ЄС;
Комісія Європейських Співтовариств (КЄС) – виконавчий орган, що має право подавати на затвердження Раді міністрів проекти законів. КЄС здійснює контроль за дотриманням митного режиму, за діяльністю аграрного ринку, за податковою політикою і т. д.; складається з 20 чоловік;
Європейський Парламент – представницький, консультативний і контролюючий орган, обирається з 1979 р. До нього входять 26 депутатів. Взаємодіє з КЄС і Радою міністрів, затверджує бюджет (який складається з внесків у розмірі 1,2 – 1,3% ВВП вхідних у ЄС держав і власних коштів);
Суд Європейських Співтовариств – вищий судовий орган, покликаний забезпечувати виконання договорів і реалізацію основних принципів ЄС.
Крім перерахованих існують і інші владні структури. Наприклад, спільні фінансові інститути:
Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР), що надає фінанси для стабілізаційних фондів Стабекс (фонд стабілізації доходів від експорту) і Сисмін (фонд стабілізації видобувної промисловості), надає надзвичайну допомогу у випадку природних лих, фінансує допомогу біженцям і структурні перетворення в країнах, що здійснюють економічні реформи;
Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), головним завданням якого є сприяння вирівнюванню рівнів економічного розвитку країн-членів ЄС шляхом фінансування проектів державних структур у менш розвинутих країнах союзу, а також підтримка проектів загальноєвропейського масштабу в області транспорту, звязку, охорони навколишнього середовища, енергетики;
Європейський соціальний фонд орієнтації і гарантування сільського господарства (ФЕОГА); різного роду комітети, комісії, підкомісії.
У рамках ЄС сформований єдиний правовий простір. Правові документи, прийняті міждержавними органами ЄС, підрозділяються на дві категорії:
первинне законодавство , що включає міждержавні угоди про створення і розширення ЄС, а також інші угоди, що стосуються функціонування Союзу;
вторинне законодавство , представлене: регламентами; директивами; законодавчими актами, що містять загальні положення, які конкретизуються в спеціальних постановах країн-членів ЄС; рішеннями; рекомендаціями і думками.
У фінансовому аспекті ЄС володіє власними фінансовими коштами незалежно від бюджетів вхідних у нього країн. Розмір бюджету ЄС визначається Радою та Європарламентом і щорічно затверджується останнім.
Дохідна частина бюджету складається з:
1) власних коштів:
а) увізного мита, яке компенсує різницю в цінах на сільськогосподарські продукти в країні, що імпортує, і на зовнішньому ринку;
б) мита за загальним митним тарифом, крім мита ЄОВС;
в) визначеної частини відрахувань від ПДВ і інших коштів;
2) кошт, що нараховуються державами-учасниками ЄС. Кожна країна-учасниця ЄС виділяє 1,2 – 1,3 % свого ВВП.
У цілому вже реалізовані кроки інтеграції в рамках ЄС впливають на економіку країн-учасниць і на процеси інтернаціоналізації в масштабах усього світового господарства. Так, якщо в 1958 р. частка внутрішнього експорту ЄЕС складала 37% від загального експорту вхідних країн, а частка внутрішнього імпорту – 35% від загального імпорту, то в 1992 р. вони досягли 59% і 62% відповідно. За рахунок збільшення взаємної торгівлі країни Західної Європи менше інших країн світу піддаються зміні конюнктури світового ринку.
Обґрунтуйте економічну політику уряду, якщо індекс доходів становить 5%, а реальні доходи знизилися на 2%. Вкажіть причини зниження реальних доходів і розрахуйте індекс цін
Номінальні доходи — характеризують обсяг грошових доходів незалежно від темпів інфляції та оподаткування. Індекс номінальних доходів складає Рн = 1,05
Реальні доходи — це номінальні доходи населення, скориговані на індекс споживчих цін.
Реальні доходи знизились за рахунок інфляції. Індекс реальних доходів складає Рр = 0,98. Індекс цін розраховуємо за формулою Фішера:
Р= 
= 
=1,014.
Ціни підвищилися на 1,4%
Яким буде індекс зміни цін, якщо індекс ВВП знизився на 57%, а грошових доходів зріс на 100%?
Індекс цін розраховуємо за формулою Фішера:
Р = =
=1,068.
Ціни підвищилися на 6,8%
Висновки
Національна економіка - це економічно й організаційно єдина система взаємоповязаних галузей і сфер діяльності людей, яким властива відповідна пропорційність, взаємообумовлене розміщення на території, обмеженій державними кордонами.
Сучасну національну економіку характеризують низка ознак, які можна звести у декілька груп:
-- національний суверенітет;
-- ресурсно-виробничі;
-- господарсько-організаційні;
-- товарообмінні.
В цілому національна економіка виступає як досягнутий під впливом сукупності факторів цілісний організм, який функціонує за певними законами.
Для того, щоб Україна мала національну економіку потрібно провести структурну перебудову економіки з метою розвитку галузей які працюють на потреби держави. Це сільське господарство, машинобудування, машинобудування для легкої промисловості, машинобудування для харчової промисловості, розвиток легкої та харчової промисловості, розвиток галузей, які виробляють складну побутову техніку, скорочення добувної промисловості до потреб, металургії, виходячи з пріоритетів національних інтересів України. Національна економіка неможлива без розвязання проблеми економічної безпеки. Економічна безпека формується виходячи із забезпеченості природними ресурсами, фінансування коштами, залежить від експорто- та імпортоорієнтації економіки.
В цілому економіка України, крім структурної перебудови, потребує оновлення основного капіталу, зміни технології і відповідно проведення ряду реформ, покликаних забезпечити ефективність виробництва.
Список літератури
1. Анализ экономики. Страна, рынок, фирма. Под. ред. проф. В.Е.Рыбалкина. Учебник. - М: Международные отношения,1999- 304 с.
2. М.И.Баканов, А.Д.Шремет.Теория економического анализа. -М., 1996.
3. В.З.Баликоев Общая економическая теория. Учебное пособие.-Новосибирск. Лада,1999. - 678 с.
4. О.М.Бандурка, К.Я. Петрова, В.И.Удодова.Державне регулювання економіки. Харьков, 2000.
5. Гальперін В.М.,Гребенников П.И , Леусский А.И.,Тарасевич Л.С. Макроекономіка.Учебник .Под ред. Л.С.Тарасевича С. - Петербург, 1997-718с.
6. Економіка України: потенціал, реформи, перспективи. Ред. В.Ф.Беседін, І.К.Бондарь, В.І.Пила, Н.А.Соколенко т.4,Київ, 1996.-429с.
7. В.И.Ляшенко.Фондовые индексы и рейтенги. Д.Сталер,1998 - 317с.
8. С.М.Меньшииков. Новая економіка. Основи економических знаний Учебное пособие. - М: Международные отношения, 1999. - 400с.
9. Мікроекономіка і макроекономіка.Підручник у двож частинах. За ред.С.Будаговської.Київ.Основи,1998.-517с.
10. Савченко А.Г., Пухтаєвич Г.О., Тітьонко О.М., Макроекономіка; Підручник. - к.: Либідь, 1999, - 288с.
11. Статистика. Підручник. С.С.Герасименко, А.В.Головач, А.М.Єріна та ін. За ред. С.С.Герасименка. Київ, 2000 - 467с.
12. Экономика и организация рыночного хозяйства. Под. ред. Б.К.Злобина. - М; Экономика, 20000 - 450с.