Пізнавальний інтерес

СОДЕРЖАНИЕ: Теоретичні основи формування пізнавального інтересу в початковій школі. Структура і роль мотивації та зміст навчального матеріалу. Проблема співвідношення понять мотивації та пізнавального інтересу до навчання, методичні рекомендації щодо формування.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи формування пізнавального інтересув початковій школі

1.1. Пізнавальний інтерес як особливий видінтересів молодших школярів

1.2. Проблема співвідношення понять мотивації та пізнавального

інтересу до навчання

1.3. Проблема формування пізнавальних інтересівмолодших школярів

Розділ 2. Методичні аспекти формування пізнавального інтересу

2.1. Розвиток пізнавальних інтересів у початковій школі

2.2. Авторські пропозиції

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Нові завдання шкільної освіти в Україні, які спрямовані на гуманізацію та демократизацію всього навчально-виховного процесу в школі, визначають нові пріоритети навчання і виховання, потребують формування ініціативної особистості, здатної до раціональної творчої праці.

Головною метою виховання має бути формування повновартісної, індивідуально вираженої, всебічно розвинутої особистості.

Ідея формування й розвитку особистості трактується як процес становлення людини-одиниці, яка поєднує в собі риси національного, загальнолюдського, суспільно-значущого та індивідуально-неповторного. Завдяки цьому, кожна людина реалізовує своє природне право бути оригінальною, неординарною індивідуальністю, бути самим собою, мати свій особистісний вияв.

Особистість трактується як окрема індивідуальність, особа, тобто конкретна людина-одиниця, наділена властивими їй певними ознаками культури, особливостями здібностей, характеру, волі, свідомості, потреб, інтересів, вдачі й манер поведінки та неповторної людської долі.

На формування й розвиток особистості впливає ряд факторів: рідна (материнська) мова, фольклор, спадковість, родина, громада, дитячий садок, школа, природа, праця, гра й творчість дітей, дитячі та молодіжні обєднання, навколишнє середовище, преса, книги, кіно, радіо, телебачення, театр, мистецтво, побут, державний устрій, церква, віра, надія, любов, серед яких на чільному місці стоїть виховання. (Камінь шліфують, а людину виховують). Під вихованням розуміється певний цілеспрямований систематичний вплив на тіло, душу й розум дитини з метою прищеплення їй якостей здорової, розумної і порядної людини.

Покликання освіти, навчання й виховання полягає в тому, щоб зберегти йумножити людське в людині і природне в природі, забезпечувати олюдненнязнань.

Дорослі, найперше батьки, опікуни, вихователі й учителі, мають впливати на молоде покоління так, аби воно виросло й розвинулося на людей міцних, здорових, витривалих тілом і духом, на добрих, чесних, розумних, працьовитих, підприємливих, корисних членів суспільства, патріотів України. Український патріотизм – це любов до рідного краю, української мови й українського народу, його історії й письменства, звичаїв і традицій, готовність пожертвувати для добра України й українського народу власні інтереси, майно і навіть життя.

Отже, навчання і виховання ґрунтується на активній позиції учнів, їхній пізнавальній самостійності. Актуальним сьогодні є впровадження у навчальний процес таких засобів активізації, як системи пізнавальних і творчих завдань, застосування різних прийомів співробітництва і навчального діалогу, групової та індивідуальної роботи, що сприяє зміцненню інтересів дітей.

Мета роботи: теоретично охарактеризувати процес формування пізнавального інтересу, розробити шляхи удосконалення цього процесу.

Завдання , які ми поставили для виконання мети:

· проаналізувати досвід формування пізнавального інтересу в навчальному процесі початкової школи;

· проаналізувати роль мотивації учнів у початковому навчанні;

· розробити методичні рекомендації щодо формування пізнавального інтересу;

Об’єкт курсової роботи – пізнавальний інтерес в навчанні молодших школярів.

Предмет – мотиваційний компонент уроку.

Розділ 1. Теоретичні основи формування пізнавального інтересу в початковій школі

1.1 Пізнавальний інтерес як особливий вид інтересів молодших школярів

В основі сучасних досліджень пізнавального інтересу лежать праці Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна, А.О. Смірнова, Б.М. Теплова, В.Н. Мясіщева, Л.В. Занкова, Д.Н. Узнадзе, Г.С. Щукіної та інших відомих психологів. Поняття інтересу трактується по-різному, інтерес виступає як вибіркова спрямованість особистості на ту чи іншу діяльність, як прояв емоційної та мислительної активності, як своєрідний сплав емоційно-вольових та інтелектуальних процесів, як структура, що складається з домінуючих потреб, як ставлення людини до світу. Таким чином, психологічне поняття “інтерес” характеризується багатогранністю свого змісту, форм прояву та ролі для становлення і життєдіяльності особистості.

Єдиним для всіх авторів у розумінні інтересу є поняття вибірковості, яке відображає сутність цього, у багатьох відношеннях загадкового і досі до кінця не вивченого явища. Через інтерес поновлюється зв’язок суб’єкта з об’єктивним світом. Та предметом інтересу для людини буває далеко не все, а лише те, що має для неї необхідність, значимість, цінність і привабливість. Чому людей, що живуть в одному й тому ж соціально-культурному економічному та побутовому середовищі, цікавлять різні об’єкти навколишнього світу? Чому діти, що виховуються в одній сім’ї або вчаться в одному класі, залюбки наслідують або відкидають досвід старших? Чому однакові педагогічні умови спонукають до різних висновків, дій, післядій і бажань? Відповісти на ці запитання науці вдалося поки що частково, головним чином на основі експериментальних спостережень, статистичного аналізу, вивчення психічних процесів та узагальнення тенденцій розвитку людського суспільства в цілому та окремих вікових груп дітей і дорослих.

Не вдаючись до аналізу визначення інтересу, дозволимо припустити, що саме він дає людині шанс залишитись неповторною індивідуальністю, йти своїм шляхом у житті, творчо самостверджуватись, ініціативно працювати. Через пізнання предмета інтересу зрештою відбувається розвиток особистості. А інтереси, що об’єднують людей, являють собою основу свідомого розвитку суспільства та збільшують ефективність управління соціальними процесами.

В.Н.Мясіщев відзначає, що інтерес - це активне пізнавальне ставлення людини до світу. Отже, інтерес і пізнання тісно пов’язані між собою, і якщо пізнання в якійсь мірі можливе без інтересу, то інтерес виникає, активізується, розвивається і зникає при умові здатності людини до пізнання і внаслідок його.

Інтерес як вибіркове ставлення особистості розглядається соціологією. Ставлення (атитюди /attitudes/) проявляються в системі диспозицій особистості, які обумовлюють її спрямованість та спонукають до діяльності. В.А.Ядов розглядає інтереси як прояв потреб - а одного боку і як передумову соціальних установок, ціленисних орієнтацій та мотивів - з другого. На наш погляд, інтереси посідають особливе місце в мотиваційній сфері, бо вони характеризуються більшою конкретністю порівняно з іншими вищезгаданими елементами системи диспозицій. В останнє десятиріччя ряд досліджень присвячено соціальним установкам (В.Г. Циплюк, Н.Н. Чавчавадзе, Д.А. Чарквіані) та ціннісним орієнтаціям (С.Г. Єлізаров, І.Ф. Ерш).

Педагогічний підхід до проблеми інтересу пов’язаний із вивченням умов його розвитку в навчальній та позанавчальній діяльності, а також з виявленням методів і прийомів формування інтересу як цінної риси особистості і основи успішності. Зацікавити, а не дати знання в готовому вигляді - завжди було метою дидактики і теорії виховання. Це завдання розглядалося педагогами всіх епох.

В усіх підходах затвердилось поняття “пізнавальний інтерес”, яке вживалося в значенні інтересу до опанування будь-якою новою інформацією, у тому числі – до навчання. Систематизація інтересів включає інтереси глобальні та локальні, державні та окремих категорій населення, професійні та сімейні, колективні та індивідуальні, технічні, художні, гуманітарні, спортивні і таке інше. Вважаємо, що пізнавальний інтерес має відношення до будь-якої з названих - адже всі вони не існують без усвідомлення нового. Тому правомірно назвати пізнавальний інтерес особливим видом інтересів, який, за висловом Х.Д.Ушинського, є інтересом, повним змісту.

У педагогіці можна зустріти термін “навчальний інтерес” як синонім “пізнавального інтересу”. У зарубіжних джерелах використовується поняття “інтелектуальний інтерес”. Пізнавальний інтерес включає в себе навчальний і інтелектуальний інтереси. Він матеріалізується в єдності важливих для розвитку особистості психічних якостей, таких як активний пошук, домисли, готовність дати оцінку, тощо. В пізнавальний інтерес також вплетені емоційні прояви: здивування, чекання нового, переживання інтелектуальної радості та успіху. У цьому сплаві психічних процесів і станів важливим елементом є вольове зусилля. Адже пізнавальний процес, який протікає під впливом пізнавального інтересу, являє собою своєрідний рух, що супроводжується подоланням труднощів сприймання нової інформації, її розуміння та інтеріорізації.

У загальному пізнавальний інтерес являє собою вибіркову спрямованість до області пізнання, до її предметної і процесуальної сторін. Інтерес до пізнання є самоцінною сутністю людини, без якої вона перестає бути особистістю і реагувати на навколишній світ, у якому живе (Б.Г. Ананьєв, А.Д. Іхтомський). Втрата пізнавального інтересу призводить, як відомо, до спустошення і психічних порушень особистості. Тому створення умов для активізації та розвитку пізнавальних інтересів втілює, перш за все, гуманістичну ідею. Та не менш важливим є завдання підготовки молодого покоління до вибору професії, спілкування в колективі, виконання соціальних функцій.

Метою нашого дослідження є вивчення пізнавальних інтересів старшокласників різних типів загальноосвітніх середніх шкіл: міських, сільських, шкіл-інтернатів та шкіл з поглибленим вивченням іноземної мови. Тут об’єктом пізнавальних інтересів виступає зміст навчальних предметів, оволодіння якими складає основне призначення учня. Виховання через навчальні предмети створює умови для гармонійного розвитку особистості.

Юнацький вік - це період, коли дитяча мрія про майбутнє змінюється роздумами про нього з урахуванням власних можливостей і умов життя, коли з’являються наміри реалізувати прагнення в практичній діяльності. Є багато причин, що стимулюють пізнавальні інтереси учнів: люди, книги, засоби масової інформації, екскурсії; та передусім - це навчальна діяльність. Для більшості учнів в період навчання в школі інтерес до пізнання активно розвивається. Сьогодні психологів займає тема інтересів, поглядів та виховання молоді. Турбота про майбутнє України ставить питання глибоко проникати в проблеми молодого покоління, вивчати його інтереси й потреби.

Вивчення пізнавальнім інтересів старшокласників проводилось методом анкетування. Аналіз анкетних даних, доповнений статистичною обробкою, дає можливість встановити взаємозв’язок потенціалу інтересів і рівня успішності учнів, інтерес до навчального предмета активізується при успішності більше 3 балів і дуже інтенсивно розвивається при успішності 4,3 бала, досягаючи апогею при успішності 4,9-5 балів.

Анкетування мало позитивне значення не тільки для отримання наукового матеріалу, але й для самоаналізу учнів; воно також допомогло вчителям поглибити їхнє уявлення про особистість того чи іншого вихованця, його інтереси та прагнення.

Анкета закритого типу допомогла учням виділити основні і додаткові інтереси серед предметів учбового плану 11 класу, у відповідності до якого було передбачено 24 різновидності пізнавальних інтересів. Під час заповнення анкет старшокласники додали інтереси в таких галузях: політика, промисловість, право, танці, спорт, маркетинг, кулінарія та деякі інші.

У результаті експерименту була розроблена функціональна модель пізнавальних інтересів старшокласників та виявлена питома вага кожного з пізнавальних інтересів для різних типів загально-освітніх середніх шкіл. Одночасно з вивченням пізнавальних інтересів старшокласників зроблена спроба встановити стимули їх активізації та розвитку. Опитування і спостереження показали, що кожний педагог намагається своїми методами розширити пізнавальні інтереси школярів. Їх узагальнення дозволило визначити найбільш ефективними в шкільній практиці такі стимули:

- приклад дій педагога в різних ситуаціях;

- висока ерудиція і вміння цікаво і доступно передавати знання;

- вірна порада, цікава пропозиція;

- поважливе ставлення до учнів;

- надання безкорисливої допомоги в скрутній ситуації;

- заслужена похвала, адекватна оцінка;

- цікаві бесіди з врахуванням інтересів школярів.

Отже, інтерес являє собою ланку системи диспозиції особистості, її потреб та основу соціальних установок, ціннісних орієнтацій і мотивів; інтерес матеріалізується у вибірковому ставленні особистості до навколишнього світу і до самої себе.

Пізнавальний інтерес - є самоцінна сутність людини, без якої вона перестає бути особистістю; пізнавальний інтерес - особливий вид інтересів, притаманний кожному з інших видів.

Пізнавальний інтерес найбільш ефективно активізується в навчальній діяльності, засобами якої можна управляти процесом розвитку інтересів особистості.

Функціональна модель пізнавальних інтересів старшокласників включає зміст (основні і додаткові інтереси), форми активізації інтересів та стимули їх розвитку.

1.2 Проблема співвідношення понять мотивації та пізнавального інтересу до навчання

Проблема співвідношення понять мотивації, мотивів, стимулів та інтересу до навчання – одна з найголовніших у педагогічній психології. З наукової точки зору, вивчення будь-якого явища потребує, перш за все, його чіткого понятійного визначення. Відносно мотиву, стимулу та інтересу це обов’язково необхідно зробити, бо ці терміни все частіше використовуються у працях вітчизняних і зарубіжних вчених.

Як відомо, із становленням психології як самостійної науки починають складатися різні напрямки та школи, що позначилося на тлумаченні психологічних феноменів, механізмів, особливостей психіки людини. Розробляються, зокрема, теорії мотивації, інтересу, потреб і стимулів. Відтак створюються концептуальні моделі мотивації в межах інтроспективної психології (У. Джеймс), біхевіоризму (Дж. Уотсон, К. Халл), психоаналізу (З. Фрейд, К. Юнг).

На загал можна виокремити два основні напрямки розуміння змісту поняття мотивації.

Психологічні теорії першого з них (необіхевіоризм, психоаналіз) при вирішенні проблеми рушійних сил поведінки людини розвивають гомеостатичну модель функціонування психічного. Згідно з нею, особистість прагне зменшити напруження, врівноважити свою взаємодію з соціальним середовищем, пом’якшити „одвічний конфлікт” між індивідом і суспільством. При цьому, на думку українських психологів О. Киричука та В. Роменця, природне в людині розуміється як зосереджене на особистому „Я”, егоцентричне, не підкорене свідомістю соціалізованої особистості. Усунення цього напруження, відтворення врівноваженого стану – мета поведінки людини [7, с. 239].

Теорії іншого напрямку (неофрейдизм) пропонують модель безперервного розвитку та вдосконалення особистості, що і є основою спонукальних причин її поведінки. Основними потребами (мотивами) вважаються фізіологічні спонуки, потреби в безпеці та захисті, любові, повазі, самореалізації. На відміну від теорії гомеостазу, тут обґрунтовується теза, що характерною рисою поведінки та діяння особистості є пошук постійного напруження – не фізіологічного, а морального характеру.

Далі спробуємо детальніше розкрити зміст окремих теорій мотивації, що належать до того чи іншого з означених напрямків.

Основоположник біхевіоризму Дж. Уотсон назває дві форми поведінки людини – зовнішню та внутрішню. Вони пов’язані між собою стимулом та відповіддю на певний стимул. Формула „стимул – реакція”, на думку біхевіористів, пояснює всі форми діяння та поведінки людини в навколишньому середовищі. Стимул, як зовнішній подразник, активізує внутрішню енергію організму і тим викликає відповідну реакцію на конкретний подразник.

У необіхевіористських концепціях виникнення нових спонук – драйвів розглядається як результат поєднання стимулу із задоволенням органічних потреб людини. При цьому вторинні спонуки стають зовнішньою оболонкою первинних, органічних. У. Мак-Даугалл, обґрунтовуючи положення про природжений характер мотивації людини, спирався на вчення про природжені інстинкти. На його думку, основою мотивів поведінки є „основні інстинкти”, які однаково властиві як тварині, так і людині. Головними характеристиками інстинкту є імпульсивність та природженість, а поняття про „енергію інстинкту” є базовим для розуміння механізмів розгортання мотивованої дії [7, с. 239].

Теорію оптимальної активації (Е. Даффі, Д. Хебб) було створено в 1950-х роках. Вона базується переважно на законі Йєркса – Додсона. Згідно з нею, організм людини прагне підтримувати „оптимальний рівень активації”, що дозволяє йому функціонувати найефективніше. Окремі люди потребують сильнішого припливу стимулів, ніж інші, які здатні витримувати їх лише в обмеженій кількості. Потреба особистості в стимулах змінюється й залежно від психічного стану людини [7, с. 240]. Але ця проблема потребує ще додаткового вивчення.

Соціальні основи теорії інтересу розглядало багато філософів і соціологів. Серед них, зокрема, А. Айзикович, Г. Гак, Г. Глезерман, М. Заозьоров, А. Здравомислов, Г. Карамишев, В. Нестеров. Ще в минулому столітті чимало психологів визначало мотив як спонукальну дію. Однак це поняття не було достатньо дослідженим, і тому, зокрема, мотивом почали вважати будь-яку причину, що викликає спонуку, а не саме спонукання.

Розмежування мотиваційних і немотиваційних причин, тобто спонукання і стимулу, доцільно здійснювати за допомогою механізму відповідних реакцій людини. Як писав С. Рубінштейн, „мотивація повинна визначатися не тільки і не стільки фізіологічною реакцією, скільки психологічною, пов’язаною з усвідомленням стимулу і надання йому того чи іншого значення, після чого тільки у людини з’явиться бажання та усвідомлення необхідності реагувати на стимул певним чином, визначається мета і з’являється стимул для її досягнення. Отже, стимул викликає дію не прямо, а опосередковано, через мотив: стимул – спонукач мотиву, а спонукачем дії або вчинку стає внутрішнє усвідомлення спонукання, сприйняте багатьма психологами як мотив” [2, с. 51].

Інтереси особи стають ще однією спонукальною силою процесу навчання. В сучасній психології існує кілька підходів до тлумачення змісту цієї психологічної характеристики діяння індивіда. Інтерес можна розуміти як певну специфічну спрямованість особистості на конкретний предмет, а також як усвідомлене спонукання індивіда до дій, що викликає складну, багатоаспектну психічну активність людини, пов’язану з розумовим процесом.

Отже, інтерес – це внутрішня складова мотиву, яка примушує суб’єкт діяти відповідно до інтелектуальної значущості та емоційної привабливості предмета. На нашу думку, багатовимірний зміст поняття „інтерес” можна звести до двох домінуючих складових. Перша – предметна: спрямованість на конкретний предмет, а друга – усвідомленість, що забезпечує спрямованість дії на цей предмет в конкретній ситуації.

У словнику за редакцією А. Петровського знаходимо визначення досліджуваних нами понять.

Мотив (від лат. мotus – приводити в дію, штовхати) – 1) спонукання до діяльності, пов’язаної із задоволенням потреб суб’єкта; 2) предметно спрямована активність певної сили; 3) усвідомлена причина, яка лежить в основі вибору дій та вчинків особистості [8, с. 219].

Стимул (від лат. stimulus – підбурювання, підбивання на щось) – 1) спонукання, ефект якого залежить від психіки людини, її поглядів, почуттів, настрою, інтересів [8, с. 385 – 386].

Потреба – стан індивіда, створений відчуттям потреби в суб’єктах, необхідних для його існування та розвитку, який є джерелом його активності [8, с. 287].

Інтерес – форма прояву пізнавальної потреби, що забезпечує спрямування особистості на усвідомлення мети діяльності [8, с. 146].

В процесі аналізу змісту наведених вище понять можна дійти певних висновків. Як відомо, конкретна потреба є основою формування інтересу. Вона підсилюється в процесі предметної діяльності, і тому саме в процесі її виконання формується та закріплюється певний інтерес.

Як зазначалося, потреби людини є основою її інтересів. Ця категорія охоплює ширше коло явищ, ніж категорія інтересу. Потреби притаманні всім живим організмам, в тому числі й людині. Інтереси ж – тільки людині. Можна вважати, що інтереси, потреби, бажання, переконання характеризують налаштованість особистості на певну діяльність. Отже, сутність спрямованості полягає не в тому, чого хоче людина, а в тому, чому вона цього хоче, що й визначає її поведінку, діяльність.

Загальновідомі концепції потреб сформулювали А. Маслоу і Д. Мак-Клелланд.

Оскільки існує безліч різних потреб, то А. Маслоу запропонував поділити їх на п’ять основних категорій:

· фізіологічні потреби забезпечують виживання людини. Це потреби в харчуванні, воді, житлі, а також сексуальні потреби;

· потреби в безпеці і впевненості у майбутньому включають потребу в захисті від фізичних та психологічних потреб з боку навколишнього світу і впевненість у тому, що фізіологічні потреби задовольняться в майбутньому (прикладом останньої може бути пошук надійної роботи з наступними привілеями щодо пенсії);

· соціальні потреби – це потреби у причетності до чогось, до когось, почуття розуміння іншими, підтримка;

· потреби в повазі включають потреби особистих досягнень, компетентності, поваги з боку оточуючих, визнання, самоповаги;

· потреби самовираження – це потреби в реалізації своїх потенційних можливостей, у розвитку себе як особистості.

З теорії А. Маслоу випливає, що потреби нижчого рівня вимагають задоволення і, отже, впливають на поведінку людини раніше, ніж почнуть проявлятися потреби вищих рівнів. Тому людина прагнутиме задовольнити ту потребу, яка для неї є важливішою.

Трохи іншу класифікацію потреб запропонував Д. Мак-Клелланд. Він вважає, що людям притаманні три потреби: влада, успіх і причетність:

· потреба влади – це бажання впливати на інших людей. Люди з потребою влади проявляються як відверті та енергійні. Вони прагнуть захищати свої позиції;

· потреба успіху задовольняється не тим, що проголошується успіх окремо взятої особи, а доведенням праці до успішного завершення. Люди, у яких ця потреба надто розвинена, схильні до ризику і бажають, аби їх зусилля заохочувалися;

· потреба у причетності подібна до попередньої. Це – зацікавленість у знайомствах, налагодження дружніх стосунків. Для таких людей важлива праця, що забезпечує соціальне спілкування.

За визначенням В. Козакова, „потреба – недостаток людини у чомусь, що стає джерелом її активності. Потреби – це стани особистості, завдяки яким регулюється поведінка, визначається напрям мислення, почуттів і волі. Потреби людини зумовлені процесами її навчання (яке дає можливість засвоїти культуру людства), всією життєдіяльністю. Суб’єктивно людина усвідомлює потребу через мету, а виявляється вона у мотивах поведінки (прагненнях, бажаннях, інтересах тощо), що спонукає людину до активної діяльності” [4, с. 157].

Необхідно зазначити, що рушійною силою поведінки, діяльності і вчинків людей, як і потреб, є інтереси. Відтак, якщо повернутися до розгляду нашої проблеми, зацікавленість студентів у результатах навчальної діяльності є основою дієвості мотивів і стимулів до праці.

Інтерес, як складне та важливе для особистості психічне утворення, має багато психологічних визначень. Це поняття розглядається як:

· вибіркова спрямованість уваги людини (Н. Добринін, Т. Рібо);

· виявлення розумової та емоційної активності особистості (С. Рубінштейн);

· активатор різних почуттів (Д. Фрейєр);

· особливий сплав емоційно-вольових та інтелектуальних процесів, що підвищують активність свідомості та діяльності людини (Л. Гордон);

· активне пізнавальне (В. М’ясищев, В. Іванов), емоційно-пізнавальне (Н. Морозова) ставлення людини до світу;

· структура, що складається з потреб (Ш. Бюлер);

· специфічне ставлення особистості до об’єкта, визнане усвідомленням його життєвого значення та емоційною прихильністю (А. Ковальов) [10, с. 12].

Розмаїття підходів до дефініції категорії „інтерес” підводить до думки про його багатогранність та вимагає додаткового всебічного моніторингу в аспекті застосування в педагогічній психології.

Як зазначав С. Рубінштейн, мотивування процесу навчання значно залежить від провідних інтересів того, хто навчається. Вчений розрізняв мотиви, в основі яких лежить певний інтерес:

· безпосередній інтерес до самого змісту предмета діяльності, яка в ньому відображається;

· інтерес, викликаний характером тієї розумової діяльності, якої потребує предмет;

· інтерес, зумовлений відповідною схильністю індивіда до певного типу предметного діяння;

· опосередкований інтерес до предмета, викликаний уявленням про майбутню (або взагалі можливу) діяльність щодо нього;

· інтерес, зумовлений процесом навчальної діяльності, пов’язаний із соціальною ситуацією (навчальний колектив, викладач тощо) [9, с. 118].

Для того, щоб краще зрозуміти складну взаємодію різних інтересів, вчені піддають їх класифікації. Як вважає О. Киричук, інтереси розрізняють як „змістові, що спрямовані на предмет здійснювальної діяльності, і процесуальні – спрямовані на деякі побічні особливості розгортання процесу діяння або на власне процес. Інтереси поділяються також на диференційовані і недиференційовані – за ознакою оформленості щодо предмета та ситуації діяння. Недиференційований інтерес має „розмиту” структуру, в ньому чітко не визначений предмет, а елементи ситуації діяння викликають активність індивіда тільки за умови певного, часто випадкового зіставлення. Диференційований інтерес, навпаки, постає відносно чітко визначеного предмета, в очікуваннях щодо взаємодії з даним предметом, у швидкому опануванні ситуації, адекватної даному предмету. Можна також говорити про інтереси актуальні – такі, що виявляють свою спонукальну силу в даний, конкретний момент діяння індивіда, і потенційні – такі, що перебувають у „прихованому” стані, емоційна реакція індивіда на їхній предмет знижена, проте за певних умов вони можуть переходити в актуальний стан і спонукати певну форму діяння індивіда” [7, с. 258].

Як відомо, процес навчання посідає провідне місце майже протягом всього періоду становлення особистості, починаючи з дошкільних закладів і закінчуючи навчанням у вищій школі.

У словнику А. Петровського подибуємо таке визначення поняття навчання: це процес цілеспрямованої передачі суспільно-історичного досвіду; організація формування знань, умінь, навичок [8, с. 243]. В. Лозниця подає інше визначення: „Процес навчання – це діяльність, яка поєднує в собі два протилежних (хтось віддає, а хтось приймає) моменти навчання – викладання та учіння” [5, с. 206]. Ці два аспекти (викладання та учіння) нерозривно пов’язані і є одночасними процесами. Можна сказати, що викладання до певної міри є активним процесом, бо стимулює здійснення необхідних пізнавальних актів. Навчання виступає діяльністю учня (студента), що вмотивовується як ззовні, з боку вчителя, так і внутрішньо, з боку того, хто вчиться.

Коли мотивація навчання зорганізована тільки ззовні (перевірка батьків, контроль деканату, куратора), то, зрозуміло, студент вчиться заради оцінки, стипендії, диплома. Якщо ж зовнішні чинники (стимули) інтеріоризуються, то формується внутрішнє бажання до опанування знань, умінь, навичок, що ґрунтується саме на глибокому інтересі.

На думку В. Лозниці, є чотири засоби формування стійких пізнавальних інтересів в учнів (студентів):

· „захоплений виклад самого навчального матеріалу (новизна, історизм, показ сучасних досягнень науки, практичного значення наукових знань тощо). При цьому інтерес має формуватися не за рахунок відхилення від змісту основного матеріалу, а завдяки подачі тих аспектів, до яких передусім повинна бути привернена увага учнів (студентів);

· використання методів і форм організації навчання, які спонукають учнів (студентів) до самостійної пізнавальної діяльності (проблемне навчання, наочність, групова робота, взаємне навчання і контроль);

· створення сприятливого емоційного поля (довіра, такт учителя, відкритість до нових ідей, взаємна доброзичливість);

· моделювання ситуації успіху, за якої створюються умови переживання радості успіху, усвідомлення своїх можливостей, віри в себе. При цьому вчитель повинен акцентувати увагу учнів (студентів) на тому, що в засвоєнні будь-яких знань (як і в психології) негативний результат – це також результат, бо, зрештою, він веде до позитивного, а не різко критикувати якісь неправильні думки чи результати учнів (студентів)” [5, с. 217].

В педагогіці та педагогічній психології особливого значення надається вивченню та формуванню мотивів навчання. Звідси й значна кількість праць у цій галузі (Л. Божович, 1969; Н. Морозова, 1967; Л. Славіна, 1972; М. Матюхіна, 1984; А. Маркова, 1984). До мотивів навчальної діяльності відносять стимули, розуміння потреби навчання, обов’язок як мотив навчання, відповідальність, пізнавальний інтерес, усвідомлення необхідності вивчення певної навчальної дисципліни для оволодіння фахом, отримання в майбутньому матеріальної винагороди. „Під мотивом навчальної діяльності розуміються всі фактори, що зумовлюють навчальну активність: потреби, цілі, установки, почуття обов’язку, інтереси, стимул” [3, с. 253].

В розробці Є. Ільїна виокремлюються такі фактори мотивації навчання:

„1. Навчання заради навчання, без отримання задоволення від діяльності і без інтересу до предмета.

2. Навчання без особистих інтересів.

3. Навчання для соціальної ідентифікації.

4. Навчання заради успіху або через страх невдачі.

5. Навчання під тиском.

6. Навчання, грунтоване на суспільних нормах.

7. Навчання для досягнення мети в житті.

8. Навчання, що базується на соціальних цілях, вимогах і цінностях” [3, с. 253].

Як вважає М. Заброцький, будь-яка діяльність відбувається під впливом певних спонук, які визначають активність її суб’єкта. Саме сукупність таких спонук формує мотиваційну сферу діяльності. Не виняток і навчання як вид діяльності. До мотиваційної сфери цього виду входять потреби учня (студента), його інтереси, переконання, ідеали, уявлення про себе. „Розрізняють спонукальну, організуючу та смислотворну функції мотивації навчальної діяльності, які у своїй єдності забезпечують її керівну роль. Провідною серед них є смислотворна, оскільки саме вона надає навчальній діяльності особистісного смислу та значущості, визначає характер прояву двох інших функцій” [1, с. 55].

Структуру мотивації (за М. Заброцьким) можна показати наочно (схема 1).

Схема 1

Функції мотивації
Спонукальна	Організуюча	Смислотворна

Навчальна мотивація визначається специфічними для навчальної діяльності факторами: власне освітньою системою, освітнім закладом; організацією навчального процесу; суб’єктивними особливостями тих, хто навчається (вік, стать, інтелектуальний розвиток, здібності, самооцінка, взаємодія з іншими); суб’єктивними особливостями педагога, насамперед його ставленням до учня, до власної справи; специфікою навчального предмета [1, с. 55].

Продовжуючи виклад позиції М. Заброцького, слід зазначити, що „навчальна мотивація ґрунтується на потребі – психічному стані, що характеризується пізнавальною активністю дитини, її готовністю до засвоєння знань. Емоційне переживання пізнавальної потреби та її задоволення є інтересом” [1, с. 56]. Але для розвитку інтересу в учня (студента) до навчання та вчителя треба створювати спеціальні умови. По-перше, передумовою виникнення інтересу до навчання є виховання соціальних мотивів навчальної діяльності, усвідомлення важливості знань для власної життєдіяльності. По-друге, необхідно організувати навчання так, щоби учні (студенти) мали змогу виявити інтелектуальну самостійність та ініціативність, що сприятиме розвитку інтересу до змісту навчання. По-третє, важливу роль у формуванні інтересу до навчання відіграє створення проблемних ситуацій. Необхідно також урізноманітнювати навчальний матеріал та прийоми навчальної діяльності. Пізнавання нового має ґрунтуватися на раніше засвоєних знаннях.

„Мотиви навчальної діяльності розрізняють за змістовими та динамічними характеристиками. До змістових характеристик мотивів належать наявність або відсутність особистісного смислу учіння, коли мотив не просто виконує спонукальну функцію, а й має особистісне значення, виражає внутрішнє ставлення до учіння. У цьому разі мотив вважається смислотворним. Дієвість такого мотиву проявляється в його реальному впливі на процес учіння, самостійність – в особливостях виникнення і функціонування мотиву, усвідомлення – у рівні рефлексного ставлення учня до мотиву. Динамічні характеристики мотивів проявляються в їх силі та тривалості” (схема 2) [1, с. 57].

Схема 2

Мотиви навчальної діяльності за М. Заброцьким
Змістова характеристика	Динамічна характеристика

А. Маркова відзначає, що „навчально-пізавальні мотиви формуються в процесі самої навчальної діяльності, тому дуже важливо, як ця діяльність здійснюється” [5, с. 16]. На її думку, головними факторами, що впливають на формування позитивної стійкої мотивації до навчання, є (схема 3):

Схема 3

Зміст навчального матеріалу. Зміст навчання є для учнів тією, у першу чергу, інформацією, яку вони отримують від учителя та з навчальної літератури. Але сама по собі інформація, без потреб учня, не має для нього жодного значення, а отже й не спонукає до навчання. Ось чому, викладаючи навчальний матеріал, необхідно враховувати потреби учнів певного віку. Навчальний матеріал повинен подаватися в такій формі, щоби він викликав емоційний відгук, був досить складним, активізував пізнавальні психічні процеси.

Організація навчальної діяльності.А. Маркова підкреслює, що вивчення кожного розділу або теми навчальної програми повинне складатися з трьох основних етапів: мотиваційного, пізнавального, оцінювального. Мотиваційний етап – це повідомлення учням, для чого необхідно вивчати певний розділ програми, яке основне навчальне завдання конкретної роботи. На пізнавальному етапі учні засвоюють тему. Його призначення – формувати та підтримувати мотивацію до навчальної діяльності. Він залежатиме від того, чи зрозуміла учням необхідність наданої інформації і чи розуміють вони поданий навчальний матеріал.

Оцінювальний етап пов’язаний з аналізом пройденого, зіставленням досягнутого з поставленим завданням та оцінкою роботи. Підбиття підсумків потрібно організувати так, щоб учні відчули задоволення від виконаної роботи, подолання труднощів, пізнання нового. Це обумовить формування очікування таких же емоційних переживань і в майбутньому.

Колективна форма діяльності.Як відомо, в багатьох випадках групова форма навчання утворює кращу мотивацію, ніж індивідуальна. Вона спонукає до активної роботи навіть пасивних осіб.

Оцінка результатів навчальної діяльності.Мотиваційне значення оцінки результатів не викликає сумніву. Але дуже часте оцінювання призводить до того, що висока оцінка стає самоціллю, а, отже, порушується навчальна мотивація. Важливо, щоб оцінка давала якісний, а не кількісний аналіз навчальної діяльності, підкреслювала позитивні моменти.

На формування мотивів навчання впливає стиль педагогічної діяльності вчителя. Різні стилі формують різні мотиви [3, с. 264].

Навчальна мотивація як психологічний феномен є надзвичайно складною. Формуючи її, потрібно враховувати її структурну організацію (за А. Марковою), змістовність і динамічність (за М. Заброцьким), залежність від вікових особливостей та можливостей індивіда.

Використовуючи праці М. Заброцького та А. Маркової, можемо побачити перспективи розробки проблеми у формуванні, підборі спеціальних, специфічних психологічних тестів, що визначають особистісне забарвлення інтересу до навчання (сприйняття навчального матеріалу правопівкульними та лівопівкульними особистостями, слухачами різного віку й статі).

1.3 Проблема формування пізнавальних інтересів молодших школярів

На сучасному етапі реформування освіти одне з головних завдань -створення необхідних умов для повноцінного розвитку і самореалізації кожного громадянина України, як зазначалося на другому зїзді працівників освіти. Це можливо здійснити, розробивши нові педагогічні технології, які б передбачали особливості психічного розвитку підростаючої особистості з урахуванням її індивідуальних відмінностей. У цьому ключі розгляду проблеми інноваційних підходів і оцінок потребують не лише загальні засади навчального процесу, а і його структурні компоненти, зокрема, процес учіння та форми і методи організації навчальної діяльності дитини. Відтак, запорукою ефективності навчальної діяльності й процесу учіння молодших школярів є результативність пізнавальної діяльності, від якої залежить цілеспрямованість розумової активності, розвиток інтелектуальної рефлексії та природжених задатків учнів тощо.

Л.В. Артемова справедливо зазначає: Щоб навчання було легким і бажаним, важливо пропонувати такий зміст знань, який дитина на даному етапі розвитку своєї психіки може сприйняти найбільш оптимально - зацікавлено, з найменшими труднощами [1, с.7]. Тобто важливим є вплив пізнавального інтересу на результативність навчання в початкових класах.

У психологічній і педагогічній літературі висвітлені результати спеціальних досліджень, в яких розкривається роль інтересу в навчально-виховному процесі (Н.М. Бібік, О.І. Киричук, Г.С.Костюк, Л.М. Проколієнко, О.Я. Савченко, Н.Ф.Скрипниченко, О.В.Скрипниченко та ін.) [2,3,4,5,6]. Всі автори надають винятково важливого значення інтересу до пізнання в процесі шкільного навчання. Аналіз цих досліджень свідчить про необхідність перегляду, уточнення та розширення наукових уявлень про визначальні фактори навчальної успішності учнів початкових класів. Виховання активного ставлення до знань, науки взагалі й до навчальної діяльності зокрема неможливе без розвитку допитливості, потягу до знань, інтересу до пізнання.

Суворі, категоричні вимоги, покарання, адміністративні заходи безсилі, якщо в дитини немає потреби навчатися, якщо пізнавальні діяльність для неї позбавлена життєвого змісту.

Оскільки інтерес зумовлює загальну тенденцію звертати увагу на певні обєкти і явища навколишнього світу з метою їх пізнання або на виконання певного виду діяльності, то він впливає на всі без винятку психічні процеси, спрямовуючи їх у потрібне русло. Йдеться, насамперед, про увагу до обєкта інтересу, яка з фізіологічного погляду пояснюється виникненням у корі великих півкуль головного мозку осередку оптимального збудження. Відомо, що в стані зацікавленості дитина все засвоює швидко й ґрунтовно. Розумова діяльність під впливом інтересу стає дедалі зосередженішою, зявляються роздуми, що спонукають певні дії [ 3, сі 1].

Особливого значення це питання набуває в роботі зі старшими дошкільниками, оскільки в дитини на шостому році життя формуються підпорядкованість мотивів та навички навчальної діяльності. Окрім того, старший дошкільний вік вважається перехідним, тому необхідне вивчення його специфічних ознак, зокрема, особливостей формування пізнавальної активності в дітей шостого року життя. Характеризуючи цей період, слід зазначити, що до шести років дитина досягає високого рівня розвитку самостійної діяльності, коло її пізнавальних інтересів розширюється. Поступово розвивається здатність аналізувати й узагальнювати предмети та явища. У пізнавальній діяльності особливого значення набувають наочно-образне й образне мислення, а також творча уява. Передумовою цьому слугує розвиток сприймання, який здійснюється за трьома основними напрямами: уявлення дітей про предмети, явища та їх властивості розширюються й поглиблюються відповідно до загальноприйнятих еталонів; способи використання предметів стають значно точнішими й доцільнішими; ознайомлення з предметами набуває систематизованості й послідовності. Таким чином, на кінець дошкільного дитинства зростає осмисленість сприймання. Розвиток сприймання та наочно-образного мислення забезпечує дитині розуміння властивостей предметів і різних звязків між ними.

Досліджуючи розвиток дітей старшого віку дошкільного віку, необхідно зазначити, що в шестилітньому віці найсуттєвіші зміни охоплюють різні психічні сфери. Новоутворення у сфері особистості за правильних умов виховання закономірно ведуть до позитивних зрушень у розвитку всіх психічних процесів: сприймання, памяті, уяви, мислення тощо. Ці процеси в старших дошкільників набирають довільного характеру, збагачуються за змістом та вдосконалюються за своїми регулятивними функціями. Завдяки залученню старших дошкільників до різних видів діяльності згідно з їх схильностями та інтересами, в них формується вибіркове оцінне ставлення до тих видів, у яких вони найшвидше досягнуть успіху, тобто до субєктивно значущих.

Якісна перебудова інтересів найінтенсивніше відбувається в періоди переходу дитини з одного етапу онтогенезу на інший. Зміна інтересів, їх якостей не нівелює певної стійкості найбільш значущих у кожному віковому періоді ознак, які продовжують розвиватися, інтегруватись в інші на вищому рівні. При цьому, за дослідженнями Н.М.Бібік, відбувається не тільки розширення і поглиблення інтересів, а й їх диференціація, яка виражається в появі комплексу домінуючих ознак. Встановлено, що інтерес обумовлює навчальну діяльність в цілому, сприяє самовдосконаленню учнів [2].

На нашу думку, в процесі підвищення ефективності навчальної діяльності молодших школярів, важливим є виявлення в них динаміки внутрішньофункціональної структури пізнавальної сфери та зміни в ній співвідношень домінуючих факторів, які зумовлюють успішність з навчальних предметів. Детального вивчення потребує пізнавальний аспект структури навчальної діяльності молодших школярів, якість становлення якого в цьому віці є основою їхнього подальшого розумового розвитку. Це можна наочно подати у вигляді схеми.

Модель становлення навчальної успішності

Для вивчення формування внутрішньо функціональної структури психологічних чинників навчальної успішності молодших школярів був здійснений аналіз пізнавальної сфери молодших школярів. Як результат, ми отримали дані, що свідчать про наявність процесу переструктурування психологічних чинників учнів від першого до третього класу, чим пояснюється деяке зниження інформативної ваги функцій і явищ у структурі цієї сфери дитини.

Водночас слід зазначити, що властивості уваги не втрачають значущості, зберігаючи свою рівновагу упродовж навчання учня в початкових класах. Фактор обсягу слухової памяті набуває вагомості в другому класі і зберігається надалі, а зорової - лише в третьому. Такі фактори як логічне мислення, моторна активність, сприймання інформаційних сигналів майже не змінюються в структурі пізнавальних чинників навчальної успішності упродовж трьох років періоду початкової освіти. Виявлені внутрішньо-функціональні зміни в структурі пізнавальної сфери молодшого школяра є основою динамічних змін у навчальній успішності учнів, перебудовуючи міні-структури процесу засвоєння предмета протягом всієї навчальної діяльності.

Таким чином, результати проведеного психолого-педагогічного аналізу вказують на те, що у формуванні успішності з музики молодших школярів головну роль відіграє розвиток обсягу уваги. Другу позицію за значущістю займають фактори стійкості та продуктивності уваги. Потужність впливу рівнів розвитку обсягів короткочасної слухової і зорової памяті помітні в першому і другому класах. А саме: в першому класі суттєве значення має рівень розвитку обсягу зорової памяті, а в другому - обсяг слухової памяті.

Також успішність молодших школярів з музики зумовлюється впливом різних факторів. У першому класі помітний вплив розвитку обсягу уваги, в другому - стійкість уваги, а в третьому класі підвищується активність розвитку слухової памяті.

Отже, можна зробити такі висновки:

• Розвиток психологічних чинників навчальної успішності, внутрішні функціональні зміни в структурі пізнавальної сфери учня, динаміка інформаційної ваги психічних функцій навчальної успішності молодших школярів залежать від ефективності розвитку їх пізнавальних інтересів.

• Стійкий пізнавальний інтерес - ознака готовності дитини до навчання в школі. Він є основою всієї навчально-виховної роботи з дітьми в період їх підготовки до школи. Знання сприяють виникненню, розширенню і поглибленню зацікавленості до дійсності. Важливо збуджувати пізнавальну активність учня, що виявляється в запитаннях, діях.

• Маючи сформовані пізнавальні інтереси, дитина успішно навчатиметься, в неї зявиться зацікавленість до навчальної діяльності.

• У школі дитина поглиблює і розширює свої пізнавальні інтереси. У неї виникає бажання змістового і досконалого вивчення певних навчальних дисциплін, коли матеріал виходить за межі навчального. Такий інтерес має стійкий характер.

• Пізнавальна активність учня початкових класів виявляється в навчальній діяльності. Молодший школяр застосовує набуті в дошкільному дитинстві знання й активно діє, робить відповідні висновки, здатний виконувати складні розумові операції.

• Практичне використання встановлених закономірностей звузить коло пошуків психологічних причин невстигання школярів з навчальних предметів у початкових класах.

Оновлення змісту освіти веде до трансформації її технологій, надає їй особистішої сформованості.

Слово технологія грецького походження й означає знання про майстерність. За визначенням, ЮНЕСКО, технологія - це системний метод створення, застосування і визначення всього процесу викладання і засвоєння знань із урахуванням технічних і людських ресурсів у їх взаємодії, що своїм завданням вважає оптимізацію форм освіти.

Найпростішою ланкою, з якої складається особистісно орієнтована технологія, є особистісно орієнтована педагогічна ситуація. Це така навчальна ситуація, потрапивши в яку, дитина має шукати сенс, пристосовувати її до своїх інтересів, вибрати творчий момент, дати критичну оцінку.

Методика Марії Монтессорі це теж модель особистісно орієнтованого підходу до навчання і виховання, основними провідними положеннями якої є:

• виховання має бути вільним;

• індивідуальним;

• спиратися на дані спостережень за дитиною.

Звернення дитини до вчителя: Допоможи мені зробити це самому - девіз педагогіки Монтессорі.

Групова форма навчальної діяльності виникла як альтернатива існуючим традиційним формам навчання.

У 60-70-х роках певне місце посіла технологія розвивального навчання, над якою працювали два колективи - Л.В. Занкова та Д.Б. Ельконіна. її завдання: побудувати систему навчання, за якою досягався б вищий рівень розвитку молодших школярів, ніж у навчанні за традиційною системою. Але саму технологію розвивального навчання під час створення цілісних навчальних предметів (музики) розробляли в Україні науковці: Я.Коменський, В.Сухомлинський, Я.Ростовський.

Робота над навчальним проектом - практика особистісно орієнтованого навчання у процесі конкретної праці учня, на основі вільного вибору, з урахуванням його інтересів. Сутність цієї технології полягає у вирішенні учнем або групою учнів певної проблеми, яка передбачає, з одного боку, використання різноманітних методів і засобів навчання, а з іншого -інтегрування знань, умінь з різних галузей науки, техніки, творчості.

Освітні технології використовуються не лише у навчальному, а й у виховному процесі.

Сутність теорії колективного творчого виховання полягає в організації певного способу життя колективу, де все ґрунтується на засадах моральності та соціальної творчості. Ця технологія особистісно орієнтована, бо кожній дитині знайдеться права до душі, яку вона може організувати, зробити найкраще.

В основі педагогічної технології Створення ситуації успіху лежить особистісно орієнтований підхід до процесу навчання і виховання. Ситуація успіху досягається лише тоді, коли сама дитина визначає цей результат як успіх. Успіх, який переживає дитина неодноразово, відкриває, так би мовити, період визволення прихованих можливостей особистості.

В умовах особистісно орієнтованої освіти були створені програми: Росток, Перші кроки, Крок за кроком.

Розглянемо орієнтовну структуру уроку, створену для школи І ступеня.

I. Стимулювання та мотивація навчально-пізнавальної діяльності.

На першому етапі уроку вчитель вмотивовує наступну діяльність, позитивно спрямовує на працю. Тут важливо врахувати особистий досвід учнів щодо проблеми уроку. Доцільно використати, музичне привітання, розпірку, ритмічну та вокальну вправу, ігри тощо.

II. Визначення мети і завдань уроку.

Виробляти мету і проектувати завдання уроку бажано спільно з учнями. Доцільно залучати дітей до планування наступної діяльності через попередню роботу (випереджувальні завдання, повідомлення, підготовка унаочнення). Разом з учителем учні складають план роботи, обговорюючи його, визначають показники досягнення визначеної мети (які знання, уявлення, засоби діяльності свідчитимуть про це).

Доцільно використати на цьому етапі уроку таблички Знати і Вміти, куди спільно з учнями записуються завдання, які необхідно засвоїти протягом уроку і вміння, які формуються.

Таким чином, на початку уроку учнів ознайомлюють з метою та планом уроку. Вчитель й переконливо інформує учнів стосовно того, що й навіщо вони робитимуть на уроці. Пізнавальна привабливість цього вступного інструктажу - це матеріал, повязаний із певною цікавою проблемою, визначенням проблемних питань.

III. Вивчення нового матеріалу.

Прийоми, які може користуватись учитель на цьому етапі уроку, щоб зацікавити учнів:

• Актуальна мета. Наприклад, під час слухання фрагментів опери “Пан Коцький” М.Лисенка.

• Проблематизація. Постає проблема, яку треба вирішити. Наприклад: М.Лисенко – це український чи російський композитор “Пан Коцький” – це казка чи п’єса?

• Фантастична ситуація. Вчитель доповнює реальну ситуацію фантастикою (перенесення навчальної ситуації на фантастичну планету і т.д.).

• Впіймай помилку. Пояснюючи матеріал, учитель зумисне припускається помилки.

• Прес-конференція. Цей прийом використовується, починаючи з 3-4 класів. Учитель частково розкриває тему, пропонуючи учням завершити

її розкриття самостійно, використовуючи підручники, посібники, довідкову літературу тощо.

• Запитання до тексту. Перед вивченням пісні учням пропонується скласти запитання.

IV. Засвоєння знань, формування вмінь і навичок.

На цьому етапі даються завдання на вибір:

• засобів навчальної діяльності (індивідуально, фронтально чи групі; письмово або усно);

• засобів фіксації нового матеріалу (схема, план, таблиця, висновки тощо);

• завдань і способів їх виконання.

Діти обирають той вид роботи, який їм найбільше до вподоби: варіативність у поданні домашнього завдання (диференціація за рівнем складності; завдання на вибір).

На цьому етапі уроку доцільно використовувати, наприклад, такі методи: заохочення, навчально-пізнавальна гра, створення ситуації успіху, проблемна ситуація, ситуація взаємодопомоги, виконання творчих завдань тощо.

V. Контроль, корекція та оцінювання знань.

Контроль знань відбувається за допомогою: групових і парних форм взаємоконтролю і взаємо аналізу; самоаналізу і самоконтролю (виправлення учнями помилок, осмислення їх причин); взаємо- і самооцінювання (словесне, рейтингове тощо).

Доцільно звернутися до таблиць Повинні знати і Повинні вміти до планування уроку та перевірити, чи все заплановане вдалося зробити, чи всі завдання уроку виконані.

VI. Підсумковий етап - це усвідомлення ситуації досягнення мети, переживання ситуації успіху, вираження педагогом свого позитивного ставлення, задоволення діяльністю учнів та їх результатами.

Отже, наведена структура й особливості проведення особистісно орієнтованого уроку значно складніші від технології проведення традиційного уроку. Закономірно постає питання: чи готова педагогічна громадськість та існуюча система освіти сприйняти і послідовно втілювати у практику нові методи, прийоми і форми ?. За такого підходу на вчителя покладається більше вимог і завдань. Він має створити оптимальні умови для сприймання учнями нового матеріалу та забезпечити його успішне засвоєння.

Вчитель, готуючись до проведення особистісно орієнтованого уроку, аналізує зміст навчального матеріалу, визначає види діяльності учнів, готує завдання на вибір або завдання для групової роботи, враховуючи обсяг навчального матеріалу, рівень складності за навчальними можливостями учнів, міру своєї допомоги.

Враховуючи вищезазначене, вчитель має дотримуватися таких вимог:

• чітко формулювати пізнавальні завдання, які можуть бути проблемними, спонукальними до активності, творчого мислення, пошуку нових знань і нових способів дій;

• зосередити увагу на діяльності слабких, невстигаючих учнів;

• не створювати змагань на швидкість виконання завдань;

• навчати учнів здійснювати самоконтроль, самоаналіз і само оцінювання. Отже, функція вчителя на уроці полягає у забезпеченні учнями позиції справжнього субєкта навчально-пізнавальної діяльності.

В особистісно орієнтованих технологіях велика увага надається емоційній культурі вчителя, його голосу, інтонації, мовленню. Тому доцільно користуватися на уроці такими фразами:

• Я гадаю, що найзручніше було б зробити ...

• Мені здається, тут у центрі уваги перебуває ....

У складних ситуаціях учителю доводиться більш тонко реагувати:

• Мені б дуже хотілося, щоб ти не забув про це ...

• Це дуже важливо, і у тебе неодмінно вийде ....

• Саме ти і міг зробити таку справу ...

• Підготуймо це разом по секрету від усіх?!

Ефективність навчання під час здійснення особистісно орієнтованого підходу визначається не обсягом знань, умінь і навичок, яких набула дитина, а мірою участі самої дитини у процесі здобуття цих знань.

У системі традиційних занять урок, побудований на особистісно орієнтованій взаємодії, є найсучаснішим і оптимальним у навчально-виховному процесі, тому що він передбачає врахування індивідуально визначеного підходу до кожного учасника, стимулює пізнавальну активність, визначає шлях до здобуття ґрунтовних знань, умінь і навичок.

Розділ 2. Методичні аспекти формування пізнавального інтересу

2.1 Розвиток пізнавальних інтересів у початковій школі

Навчання – основна форма розвитку пізнавальної активності молодших школярів. З одного боку, під час навчального процесу школярі здобувають нові знання, які розширюють їхній кругозір, і з другого боку - у процесі активної пізнавальної діяльності розвиваються навчальні можливості учня, завдяки яким він може самостійно і творчо не лише використовувати запас знань, а й шукати нове, задовольняючи свої потреби в пізнанні.

Головною умовою при цьому є розуміння дитиною змісту і значення виучуваного. Для цього вчитель повинне ставити перед собою чітку педагогічну мету: у чому переконати школярів, як розкрити значення даного питання сьогодні і з найближчою перспективою для них.

Дитині має бути зрозумілою мета завдання. І тоді вона зможе з інтересом виконувати дуже багато нецікавої, але потрібної роботи.

Чим молодший вік, тим цікавіші слід давати завдання. Найбільш цікавим є те, що максимально розвиває самостійність дитини, збуджує її думку.

Викладання повинно бути захоплюючим – таким є один з принципів методики сучасного уроку. Однак інтерес не має нічого спільного з розважальністю, яка не містить пізнавальної мети. Кожне заняття повинно мати пізнавальний характер і, одночасно, захоплювати як своїм змістом, так і способом викладу.

За роки навчання в школі в дітей виробляється звичка задовольнятися матеріалом підручника, а це недостатньо забезпечує розвиток пізнавальної діяльності та учнів. Матеріал підручника не може постійно стимулювати самостійну творчу діяльність дітей, осмислення ними певних явищ, оскільки не асоціюється ними з реальними життєвими враженнями. Потрібно вивчати навколишній світ, види трудової діяльності, явища суспільного життя, події, характерні для місця проживання дітей.

Саме тому, при вивченні рідної мови учнями мого третього класу, я пропоную їм завдання на основі місцевого матеріалу, який сприяє розвитку пізнавальної активності у ході навчання.

Ось приклади таких завдань.

Тема 1. Звуки мови. Букви. Алфавіт.

1. Запишіть до перших десяти букв алфавіту імена людей, з якими ви особисто знайомі, або запам’ятали з оповідання, казки, кінофільму. (а – Алла, б – Богдан і т.д.).

2. Запишіть прізвища відомих людей нашого села, району або всієї держави які ви знаєте.

3. Запишіть в алфавітному порядку назви:

- рослин, що ростуть на городі, (в саду, на клумбі). Підкресліть букви, що позначають два звуки (я, ю, є, ї);

- тварин, які є у вас вдома, підкресліть слова з м’яким знаком;

- птахів нашої місцевості. Підкресліть слова з м’якими приголосними;

- транспорту, який є в селі і в районі.

Тема 2. Склади. Перенос слів.

1. Запишіть двоскладові слова – назви навчального приладдя. Поділіть рискою для переносу лише ті, в яких наголошений перший склад.

2. Пригадайте трискладові слова – назви предметів, які потрібні на уроках трудового навчання (малювання). Запишіть їх, поділіть для переносу.

3. Без яких предметів не можна обійтися при приготуванні їжі. Запишіть їх назви, поділіть для переносу.

Тема 3. Слова – назви предметів (Іменники)

1. Які овочі ви вирощуєте з мамою на городі? Напишіть лише ті назви які мають літеру?

2. Які дерева (кущі, квіти) ростуть у вашому саду?

3. Що ви можете купити в місцевому продуктовому магазині? Запишіть їх назви і поставте наголос.

4. Що продають в меблевому магазині. Запишіть назви і визначне кількість складів. Підкресліть слова, до яких можна поставити слово моя.

5. Які установи є на центральній вулиці нашого села. Запишіть їх назви, визначте кількість звуків.

6. Запишіть слова – назви овочів (фруктів, ягід) за першими буквами алфавіту (або на вибір_). (Наприклад, А – абрикос, аґрус, айва, алича, апельсин, ананас...). Які з них ростуть у нашій місцевості.

7. Вкажіть професії, назви яких мають букву с. Яка з них вам найбільше подобається. Складіть речення з цим словом.

Тема 4. Велика буква. Власні іменники.

1. Згадайте письменників, твори яких читали. Запишіть їх прізвища в алфавітному порядку.

2. Назвіть прізвище свого улюбленого письменника. Про кого він пише у свої творах. Які імена вам запам’яталися. Запишіть їх.

3. Запишіть в алфавітному порядку прізвища учнів нашого класу з буквою а. Підкресліть трискладові слова.

4. Які вулиці нашого села ви знаєте? Запишіть їх. Чому вони так називаються?

5. Запишіть назви сіл, міст нашого району. Які знаєте. У яких селах, містах ви бували? Складіть і запишіть про це кілька речень.

Тема 5. Слово – назви ознак (Прикметники)

1. Назвіть слова – ознаки предметів, які ви можете побачити в шкільній бібліотеці. Запишіть їх разом з словами, назвами предметів.

2. Доберіть назви взуття до деяких ознак (спортивні, великі, гарні, малесенькі, зручні, тісні).

3. До назв дерев, що ростуть біля нашої школи, доберіть ознаки, введіть ці слова в речення.

4. Опишіть свою вулицю, річку, сад, вживаючи ознаки предметів за розміром, кольором, матеріалом.

Тема 6. Слова – назви дій. (Дієслова)

1. Запишіть слова – назви дій, які ми виконуємо на уроці фізкультури, читання, математики, малювання. Побудуйте речення за схемою.

2. Запишіть слова – назви дій, які виконують у полі, на фермі, будівництві. Які дії ви спостерігали особисто? Запишіть 2-3 речення. Слова – назви дій підкресліть.

3. Що робить учитель у школі (лікар у лікарні, фермер у полі)? Які дії ви спостерігали особисто? Запишіть речення.

4. Доберіть слова – назви дій до теми “Весняна сівба”, “Навчання в школі”, “Будується будинок”.

Ми бачимо, що в наш час змінюються пріоритети цілей навчання. На перший план висувається його розвиваюча функція, культ самостійності і нестандартності думки, який стимулює розвиток пізнавальної активності дітей.

Стародавня китайка приказка стверджує: “Я слухаю – і я забуваю, я бачу – і я запам’ятовую, я роблю – і я розумію”.

Сьогодні у школі в основному реалізується перше, дуже мало другого, на жаль майже відсутнє третє.

В навчанні цінна не лише сама істина, але й сам процес її здобування, пошуку, спроби, помилки, усвідомлення прийомів розумової роботи – тобто все, що розвиває творчу думку школяра, привчає їх мислити і діяти самостійно.

Активність думки вчитель збуджує тим, що створює умови для дозрівання думки. Найперші помічники для вчителя у цьому добре сформульовані пізнавальні завдання на доведення судження вчителя, власної думки учня.

Необхідно навчити дітей розрізняти поняття “Причина” і “наслідок”. Причина – це те явище, яке призвело до іншого, наступного за ним; наслідок – явище, яке виникло через причину.

На уроках ознайомлення з навколишнім світом, а згодом природознавства я даю учням добірку вправ для стимулювання пізнавальної активності учнів. При цьому даю дітям можливість вільно висловлювати свої припущення. А потім критично аналізувати їх і відбирати правильні відповіді.

Головне – не кінцева відповідь, а сам процес розумової роботи, різні варіанти прийомів досягнення результату.

Природа пошуку у всіх випадках одна: дати відповідь на питання “як”, “ому”, виявити допитливість.

Ось зразки таких завдань.

1. Коли дороги висихають після дощу швидше: влітку и восени? Чому?

2. Поясніть, чому взимку майже завжди випадає сніг, а не дощ?

3. Чому в зимовий час, якщо відчинити кватирку у повітрі утворюється туман, а в теплу погоду ми цього не помічаємо?

4. Чому взимку багаття горить яскравіше, ніж улітку? (Взимку повітря густіше, отже в однаковому об’ємі більше кисню, який і підтримує горіння).

5. Коли утворюються крижані бурульки: к відлигу чи в мороз?

6. Чому рослини не можна поливати в сонячну погоду?

7. Які комахи мають такі ж назви як і ссавці?

(Жуки-носоріг, олень, слоник, метелик-ведмедиця).

8. Павук не комаха. Чому?

9. Чому течія річки посередині швидша, ніж біля берегів?

10. Моря весь час поповнюються прісною водою річок. Проте солоність морської води не зменшується. Чому?

11. Які тварини ростуть протягом усього життя? (Риби).

12. Чи п’є жаба воду?

13. Які зайці добре плавають? (морські зайці – тюлені).

Дуже важливим є стимулювання пізнавальної діяльності учнів на уроках математики. Пріоритетним напрямом у моїй роботі є розвиток логічного мислення й математичного мовлення. В різній методичній літературі описано чимало засобів і прийомів. Я намагаюся використовувати їх комплексно, щоб уникнути монотонного й одноманітного розв’язування вправ і задач, яке може викликати в учнів відразу до предмета.

Для вдосконалення обчислювальних навичок стараюся підбирати цікавий і пов’язаний з життям матеріал.

Наприклад:

1. За день з погано закритого крана витікає 14 л води. У школі 25 країв. Скільки води може витекти з усіх цих кранів? Як позбутися втрат води?

2. Ліс росте довго, Посаджені сьогодні дерева стануть великими лише тоді, коли підростуть онуки тих, хто їх саджав. Зрізати джерела можна буде через 85-95 років. У яких роках це буде?

Міцні знання, уміння й навички учні набувають у процесі активної пізнавальної діяльності, важливим збудником якої є інтерес. Щоб підтримати цей інтерес використовує різні форми зацікавленості: дидактичні і сюжетні ігри, задачі у віршах, задачі-жарти, ребуси, ігрові і цікаві ситуації. Не менш корисні вправи із серії “Цікава математика”, “У царстві геометричних фігур”, в яких передбачається оригінальне розв’язування нестандартних задач, вибір раціональних способів дослідження, порівняння, доведення. Вони потребують від кожного учня вищого ступеня творчої активності, гнучкості мислення.

Великий ефект дають уроки з використанням казкових сюжетів, уроків-подорожей, уроки-звіти, уроки-конкурси, уроки-спектаклі.

Такі води завдань стимулюють емоційні почуття учнів, удосконалюють їх навчальні можливості. Така систематична робота дає змогу виробити у школярів уміння використовувати раніше одержані знання під час вивчення нового, перенести опрацювань самостійно на урок, розширювати і поповнювати свій кругозір, виконувати з великим бажання завдання які вимагають активного мислення, цілеспрямованого переборення труднощів.

2.2 Авторські пропозиції

В.О.Сухомлинський писав: Природа мозку дитини потребує, щоб її розум виховувався біля джерела думки – серед наочних посібників, образів і, насамперед, серед природи, щоб думка переключалася з наочного образу на обробку інформації на цей образ. Якщо ж ізолювати дітей від природи, якщо з перших днів навчання дитина сприймає тільки слово, то клітини мозку швидко втомлюються і не справляються з роботою, яку пропонує вчитель[1].

У цих словах видатний педагог ще раз підкреслює, що навчати дітей без реалізації принципу наочності неможливо, а, точніше сказати, недоцільно.

У системі педагогічних принципів принцип наочності розглядається як один із провідних. Хоч відомо, що система – це єдність, певна сукупність, тому що всі принципи однаково важливі, і всі діють між собою у тісному взаємозв’язку. І саме вивчення природознавства передбачає широку реалізацію принципу наочності навчання. Дидактика вважає, що наочність забезпечує зв’язок між конкретним і абстрактним, сприяє розвитку логічного мислення, у багатьох випадках є його опорою.

Розкриваючи питання пізнавального інтересу, робимо висновок, що пізнавальний інтерес є стимулом до активної навчальної діяльності. Але успішне засвоєння знань неможливе без використання наочних посібників. Адже саме вони розвивають пізнавальний інтерес учнів. Багатогранне значення і широке застосування засобів наочності дозволяє не тільки активізувати та удосконалювати навчальний процес з природознавства, але й формувати прийоми розумової діяльності.

Аналізуючи методичну літературу, ми вважаємо, що у підручниках матеріал відповідає рівню розвитку дітей і сприяє розширенню пізнавального інтересу учнів про природу і її явища. Підручники гарно ілюстровані, містять схеми, що сприяють кращому наочному засвоєнню знань учнів, розумінню нового матеріалу. А матеріал, вміщений у методичних журналах, допомагає педагогам більш цікаво, методично правильно і на сучасному методичному рівні провести урок, що сприяє міцному засвоєнню знань. Програма з природознавства для початкових класів передбачають використання наочного матеріалу, але ці рекомендації орієнтовні. Тому вчитель, готуючись до уроку, повинен продумати його і доповнити, на свій розсуд, видами наочності, які застосовуватиме на різних етапах уроку.

Використання наочності на уроках природознавства необхідне для того, щоб активізувати вдумливу діяльність дітей, щоб не перевантажувати їх пам’ять. Яскрава різноманітна наочність викликає у молодших школярів позитивні емоції, пізнавальний інтерес. Це сприяє розвитку спостережливості, мислення, довільної уваги, естетичних смаків, а також формуванню естетичних уявлень, понять, елементів наукового світогляду. Наявність живих об’єктів, натуральних і образотворчих засобів урізноманітнюють гру, роблять її нестандартною. Головна цінність схем, таблиць, карток полягає в тому, що вони забезпечують індивідуальну роботу учнів, допомагають конкретизації природних уявлень і понять, виробленню довільної уваги, просторової уяви, мислення і естетичних смаків, підвищують ефективність уроку. Образотворчі засоби наочності можуть бути успішно засвоєні учнями тільки в тому випадку, якщо науково обґрунтувати послідовність їхнього вивчення. Треба визначити, коли на уроці будуть використані засоби наочності, які дидактичні завдання насамперед слід розв’язати.

Аналіз анкетування показав, що діти цікавляться і захоплюються уроком природознавства тільки тоді, коли вчитель демонструє різноманітну наочність, а не самостійне читання тексту з підручника.

Висновки

Більшість авторів, що досліджують творчість, виділяють чотири ознаки творчої обдарованості, оригінальність ідей, гнучкість словесного і образного мислення, здатність знаходити ідеї в складних і обмежених ситуаціях. Ці ознаки характеризують і дитячу творчість. Щоб привести в рух внутрішні сили дитини, потрібен не лише вчитель, як духовний опікун, а й відповідне середовище. Це таке середовище, яке дає їй змогу активізувати свою життєву енергію та духовне збагачення для реалізації самовизначення, самовдосконалення.

Навчання має будуватися на ідеях його розвивальної функції. Розвиток дитини, її памяті, мислення, волі та інших психічних процесів залежить від того, якою є дидактична мета уроку, які відібрано навчальні завдання, як методи навчання забезпечують активність, самостійність та творчість учня в діяльності навчання.

Сучасна дидактика рекомендує надавати перевагу тим методам, які передбачають залучення учнів до активного здобування знань. Дослід чи проблемне навчання не можна протиставляти інформаційним методам або репродуктивному засвоєнню знань. Тільки вміле поєднання дає можливість підвищити ефективність навчання. Формування досвіду пошукової діяльності учнів не лише має розвивальне значення, а й обєднує процеси навчання і виховання, стимулює пізнавальні потреби. Тому важливо, щоб високий навчальний результат поєднувався з розвитком пізнавальних можливостей і потреб особистості дитини, щоб виконавська діяльність підпорядковувалася творчій.

Список використаної літератури

1. Артемова Л. Щоб дитина хотіла і вміла вчитися //Дошкільне виховання. - 2000. - №5. - 6-7 с.

2. Бібік Н.М. Формування пізнавальних інтересів молодших школярів. - К.: Віпол, 1987.-96 с

3. Киричук О.І. Навчальні інтереси молодших школярів. - К.: Рад. Школа, 1982.-128 с

4. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості / За ред. Л.М. Проколієнко. - К.: Рад. Школа, 1989. - 608 с

5. Савченко О.Я. Розвиток пізнавальної активності молодших школярів. -К.: Рад. Школа, 1982. - 176 с

6. Скрипниченко О.В. Зміна динаміки розумового розвитку учнів 1-2 класів залежно від змісту навчання // Психологія: Респ. наук. мет. зб. - К.: Рад. шк., 1967. Вип.А -c.3-20.

7. Заброцький М. М. Педагогічна психологія: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2000. – 100 с.

8. Ильин Е. П. Мотивы человека: теория и методы изучения. – К.: Выща школа, 1998. – 292 с.

9. Ильин Е. П. Мотивация и мотивы. – СПб.: Питер, 2000. – 512 с.

10. Козаков В. А. Психологія діяльності та навчальний менеджмент. Частина І. Психологія суб’єкта діяльності. – К.: КНЕУ, 1999. – 244 с.

11. Лозниця В. С. Основи психології та педагогіки: Навч. Посібник. – К.: КНЕУ, 2001. – 288 с.

12. Маркова А. К. Формирование мотивации учения в школьном возрасте. – М.: Просвещение, 1983. – 96 с.

13. Основи психології / За заг. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – К.: Либідь,1996. – 632 с.

14. Психология. Словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. – М.: Политиздат, 1990. – 494 с.

15. Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии. – СПб.: Питер, 1999. – 720 с.

16. Щукина Г. И. Психологические проблемы формирования познавательных интересов учащихся. – М.: Педагогика, 1988. – 208 с.

17. Кислюк О. Співвідношення понять мотив, стимул, потреба та інтерес до навчання // Соціальна психологія. - 2004. - № 5 (7). - C.109-118

18. Гордон Л.Д. Психологія і педагогіка інтересу. - К.: Радянська школа, 1940. - 123 с.

19. Киричук 0. Б. Виховання в учнів інтересу до навчання. - К.: “Знання”, 1986. - 48 с.

20. Ананьин С. А. Интерес: по учению современной психологии и педагогики. - К., 1915. - 500 с.

21. Иванов В. Г. Развитие и воспитание познавательных интересов старших школьников. - Л.: ЛГУ, 1959. - 82 с.

22. Рубинштейн М.М. Воспитание читательских интересов у школьников. - М.: Учпедгиз, 1950. - 214 с.

23. Здравомыслов А.Г. Потребности. Интересы. Ценности. - М.: Политиздат, 1986. - 223 с.

24. Щукина Г.И. Педагогические проблемы формирования познавательных интересов учащихся. - М.: Педагогика, 1986. - 208 с.

Скачать архив с текстом документа