Аграрний сектор України і необхідність його реформування. Аграрна та земельна реформа в Украї
СОДЕРЖАНИЕ: Міністерство освіти і науки України Приазовський державний технічний університет Кафедра економічної теорії Реферат на тему: Аграрний сектор України і необхідність його реформування. Аграрна та земельна реформа в Україні.Міністерство освіти і науки України
Приазовський державний технічний університет
Кафедра економічної теорії
Реферат на тему:
Аграрний сектор України і необхідність його реформування. Аграрна та земельна реформа в Україні.
Виповнив:
Перевірив:
Маріуполь, 2010 рік
| Вступ……………………………………………………………………………. | 3 |
| 1. Аграрний сектор України і необхідність його реформування…………… | 4 |
| 2. Сутність і особливості аграрної реформи в Україні……………………… | 6 |
| 3. Основні напрямки земельної реформи в Україні…………………………. | 8 |
| 4. Шляхи відродження продуктивності землі……………………………….. | 10 |
5. Розвиток і ефективність різних форм господарювання в аграрному секторі…………………………………………………………………………… |
12 |
| Висновки………………………………………………………………………... | 14 |
| Список використаної літератури……………………………………………… | 15 |
Вступ
Реформування аграрного сектору України – одна із надто актуальних проблем сучасності. Це пояснюється тим, що саме від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства країни і добробут людини. А з початку 90-х років аграрний сектор України охопила глибока економічна криза. За час цієї кризи сільське господарство України зазнало величезних збитків. Так, протягом 90-х років обсяги виробництва в сільському господарстві скоротилися в 1,6 рази. За обсягом виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції наша держава виявилася відкинутою майже на 40 років назад.
Для виходу з цієї ситуації необхідна була аграрна реформа. Початок їй було покладено ще в 1990 році, коли Верховна Рада Української РСР ухвалила Постанову «Про земельну реформу», а потім в 1992 р. – Верховна Рада України прийняли нову Постанову «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі». З цього часу було виконано значний обсяг робіт з реформування земельних відносин, однак радикального оновлення аграрного сектору не відбулося. Саме тому особливої актуальності знову набуває реформування аграрного сектору. В зв’язку з цим в 2007 р. було схвалено Указом Президента України «Основні напрями земельної реформи в Україні на 2007-2010 роки». Основною метою аграрної реформи з 2007 р. є забезпечення ефективного розвитку аграрного сектору.
Проблемні реформування аграрного сектору України приділяють значну увагу політики, науковці, бізнесмени. Теоретичні питання реформування аграрного сектору розкриваються зокрема в журналах «Економіка АПК» і «Економіка України», в підручниках і монографіях. Особливу увагу цим проблемам приділяють такі науковці, як Гайдуцький П.І., Ганчанов В.М., Месель-Веселяк В.Я, Шкільов О.В. і багато інших. Правові основи аграрної реформи закріплено законодавством.
Мета мого реферата розкрити суть і необхідність реформування аграрного сектору економіки, особливості аграрної реформи в Україні, основні напрямки земельної реформи, дати оцінку сучасному стану аграрного сектору.
1. Аграрний сектор України і необхідність його реформування.
Аграрний сектор – одна з найважливіших сфер матеріального виробництва, в якій створюються матеріальні блага рослинного і тваринного походження для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості – сировиною
Аграрний сектор посідає досить важливе місце в економіці суспільства. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства країни і добробут людей. Розвиток же самого аграрного сектору залежить від тієї частки економічних відносин, які складаються в ньому.
Економічні відносини в аграрному секторі досить специфічні, бо виникають вони з приводу привласнення й використання землі як основного фактору виробництва. Це, в свою чергу, відрізняє аграрний сектор від інших галузей народного господарства.
Особливості аграрного сектора полягають в тому, що
по-перше, на відміну від промисловості, для якої земля є лише загальною умовою функціонування в сільському господарстві земля – головний об’єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва;
по-друге, для сільського господарства характерним є збіг часу виробництва і робочого періоду, що породжує сезонний характер виробництва;
по-третє, в сільському господарстві тісно переплітаються економічні і природні процеси відтворення. Тому кінцевий результат є сума зусиль людини і природи;
по-четверте, складність і різноманітність економічних зв’язків, породжених входженням сільського господарства до АПК, а також переплетінням різноманітних форм власності.
Після Жовтневої революції в нашій країні розпочався процес колективізації, який був перерваний політикою НЕПу. Так, селянам в Україні було передано 92% її земельного фонду. У 1928 р. політика НЕПу була скасована Сталіним, після чого почалася насильницька колективізація, наслідком якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Селянські господарства були ліквідовані, а найпрацездатніша і най здібніша (в т.ч. і найзаможніша) частина селян потрапила до розряду куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.
В наступні десятиліття більшість колгоспів і радгоспів була збитковою. В них впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися деякі феодальні методи експлуатації (за сталінського режиму), відбувалося волюнтаристське витіснення різних форм власності, насамперед, приватної, штучно фабрикувалися дві форми власності – колективна і державна.
Колективна форма власності була в сільському господарстві квазіколективною, одержавленою, управління нею здійснювалося командно-адміністративними методами, впродовж кількох десятиліть через механізм «ножниць цін» (завищених на продукцію промисловості і занижених на сільськогосподарську) весь додатковий і значна частина необхідного продукту у села вилучалися. Внаслідок такого пограбування зросло відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо.
Лише у 80-х роках ХХ ст. внаслідок певного дотримання паритету цін на сільськогосподарську продукцію зменшується кількість збиткових колгоспів і радгоспів, зростає їх рентабельність. Так, рівень рентабельності за ці 1980-1990 роки зріс від мінус 0,4 до 19 і 36%. Виробничі фонди в колгоспах за 10 років збільшилися із 94 до 165 млрд.крб.
Сільське господарство України у 80-і роки приблизно віддзеркалює стан розвитку даної сфери в СРСР у той період, проте якісні ґрунти та інші природні чинники у поєднанні з відносно нормальною матеріально-технічною базою сприяли тому, що працівники села виростили в 1990 р. близько 50 млн.т. зерна (в СРСР – 197 млн.т.). Водночас Україна експортувала щороку сільськогосподарської продукції приблизно на 30 млрд.крб. Якби уряд країни міг самостійно розпоряджатися продукцією аграрного сектору, рівень споживання населення республіки був би значно вищий.
Проте, порівняно з досягненням сільського господарства у багатьох розвинених країнах світу аграрний сектор України значно відставав за рівнем продуктивності праці.Узагальнюючим показником нижчої продуктивності праці в сільському господарстві України був такий: якщо один зайнятий в США у цій сфері міг своєю працею забезпечити продуктами харчування близько 130 жителів, то в Україні – 12-13 чоловік.
Все це, а також розпад СРСР, вимагало радикальної перебудови аграрного сектору.
На початку 1991 р. в Україні налічувалося 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них було зосереджено 95% ріллі, вони виробляли 75% валової сільськогосподарської продукції. На одне господарство припадало до 4 тис. га сільськогосподарських угідь. Протягом наступних 10 років сільське господарство було відкинуто до рівня 40-50-х років ХХ ст.
Це сталося тому, що капітальні вкладення за цей період скоротилися у 20 разів (у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь вони становили у 1999р. 15 грн., яких було недостатньо, щоб придбати ручний інвентар), внесення мінеральних добрив скоротилося майже у 7 разів, витрати на охорону земельних угідь – у 25 разів, що призвело до значного погіршення якості земель, надмірно дискримінаційного диспаритету цін (внаслідок чого з сільського господарства за 1991-1998 рр. було вилучено понад 95 млрд.грн.), тотального зубожіння населення (що катастрофічно знизило попит на сільськогосподарську продукцію), втрати основної частини внутрішнього ринку (через необдуману лібералізацію торгівлі і засилля імпортних товарів нерідко сумнівної якості), диктату МВФ щодо напрямів аграрної політики (зокрема, цілеспрямованого руйнування колективних господарств і насадження фермерських, хибного курсу на пріоритетність приватної власності).
Все це свідчить про необхідність реформування аграрного сектору. Держава сьогодні особливу увагу має приділити цьому важливому сектору економіки.
2. Сутність і особливості аграрної реформи в Україні.
Аграрна реформа – це процес трансформації економічних відносин в аграрному секторі.
Аграрні реформи передбачають трансформацію економічної власності, реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто усієї сукупності економічних відносин.
У країнах Центральної і Східної Європи аграрні реформи здійснювалися шляхом заснування акціонерних товариств, ваучерних та державних акціонерних товариств, створення індивідуальних фермерських господарств (заснованих на праці господаря і членів його сім’ї, а також на найманій праці), кооперативів та ін.
Переважає за таких перетворень колективна форма власності. Так, у Східній Німеччині в середині 90-х років ХХ ст. новостворені селянські господарства (середній розмір ділянок – до 140 га) разом з особистими підсобними господарствами використовували менше 20% сільськогосподарських угідь, нові кооперативи (середній розмір ділянок – приблизно 1500 га), майже 40%, товариства з обмеженою відповідальністю (до 950 га) – менше 25% угідь. У Чехії селянські господарства використовують менше 20% угідь, нові сільськогосподарські кооперативи – майже 50%, господарські товариства – 17%. Винятком з цієї закономірності є Польща (де на селянські господарства припадає майже 75 угідь), Албанія і Румунія.
В Україні аграрна реформа розпочалася в грудні 1990 року. Тоді, ще за радянських часів, Верховна Рада Української РСР ухвалила Постанову «Про земельну реформу», відповідно до якої всі землі було оголошено об’єктом земельної реформи. А вже в березні 1992 року (усього через 15 місяців) Верховна Рада прийняла нову Постанову «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі», уперше поставивши завдання з приватизації землі.
То були цілком логічні і політично виважені кроки нової влади молодої Української держави.
Шлях реформування аграрного сектору в Україні, якщо порівнювати із державами Центральної і Східної Європи, був значною мірою унікальний. Наші аграрні перетворення здійснювалися у п’яти напрямках:
Перший – господарська реформа. Вона передбачала перетворення колгоспів і радгоспів на приватно-ринкові структури, збереження цілісності земельних масивів та майнових комплексів великих підприємств, вільний вибір селянами різних форм господарювання.
Другий – земельна реформа. Вона була спрямована на втілення в життя гасла «Земля належить тим, хто на ній працює». Треба було навіки закріпити й надійно захистити права власності селян на землю.
Третій – формування аграрного ринку на місці старої планово-розподільчої системи збуту продукції. Мільйони працівників, спеціалістів та керівників господарств треба навчити ринковим методам ведення господарства, заробляти доходи не в держави, а на вільному ринку, зокрема і зовнішньому.
Четвертий напрям – фінансова стабілізація. Слід належним чином фінансово оздоровити аграрний сектор, зняти з нього непосильний борговий та податковий тягар, відкрити шлях інвестиціям і кредитам, зупинити наростання цінових диспропорцій, безробіття та падіння доходів селян.
П’ятий напрям – соціальний розвиток. Перед нашою державою постала глобальна проблема – перетворити села з трудових придатків колгоспів і радгоспів на самодостатні й самоврядні територіальні громади, створити в них нормальні умови для життя, побуту, праці й відпочинку.
Варто відмітити, що аграрне реформування в Україні було набагато складніше, ніж, наприклад, в Польщі, Чехії, Угорщині чи Словенії. Там переважно збереглися власність селян на землю й засади аграрного ринку, а соціальний розвиток сіл був набагато вищий. Україна з початку 90-х років опинилася в глибокій економічній кризі.
Перелом в аграрному секторі наступив в Україні тоді, коли почали створюватися господарські структури ринкового типу, здійснюватися приватизація, почав формуватися аграрний ринок. Реальні зрушення в аграрній сфері розпочалися з кінця 90-х років. За останні п’ять років (з урахуванням прогнозу на поточний рік), середньорічний приріст сільськогосподарської продукції в Україні становить 6%.
Ці темпи вищі, ніж були в усі радянські п’ятирічки, крім повоєнної. Це результат появи реального власника, господаря землі, зацікавленого у своїй праці та відповідального за свою діяльність.
Цей феномен селянина-господаря вдруге підтвердився на теренах України. За свідченням відомого українського вченого Михайла Туган-Барановського, протягом півстоліття після скасування кріпацтва сільське господарство розвивалося удвічі швидше, ніж за такий самий період кріпаччини. А за наступні 22 роки так званого соціалістичного господарювання на селі (1918-1940 роки) темпи знову впали удвічі.
Отже, завдяки аграрній реформі відбуваються позитивні зрушення в аграрній сфері. Але поки що аграрні перетворення не закінчилися. Тривалість процесу аграрних перетворень об’єктивно потребує послідовності аграрної політики. Нинішнє десятиліття, очевидно, буде продовженням курсу реформ. Тільки за таких умов можна розраховувати на швидкий економічний і соціальний розвиток села.
3. Основні напрями земельної реформи в Україні.
Формування ринкових відносин в аграрному секторі відбувається на основі земельної реформи. У Постанові Верховної Ради України «Про земельну реформу», прийнятій 15 березня 1991 року, вказано, що земельна реформа – це комплекс правових, економічних, політичних і організаційних заходів, здійснення яких забезпечує удосконалення земельних відносин, перехід до нового земельного ладу. Сутністю аграрних перетворень є зміна власності на селі, що передбачає роздержавлення і приватизацію землі, відродження приватної власності та створення реального плюралізму різних форм власності. Завдання земельних перетворень полягає в перерозподілі земель з одночасним наданням їх у власність громадян і юридичних осіб з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель.
Перетворення земельної власності здійснюється в Україні в 3 етапи:
1) роздержавлення і приватизація земель;
2) паювання сільськогосподарських угідь, переданих у колективну власність аграрних підприємств;
3) реструктуризація сільськогосподарських підприємств у нові організаційно-правові структури.
Роздержавлення і приватизація стали важливими підвалинами реформування всієї системи життя суспільства.
Цілями роздержавлення власності виступають, насамперед, відродження економічних відносин між товаровиробниками, підвищення ефективності виробництва, пожвавлення ділової активності та підприємницької діяльності. Приватизація передбачає дещо іншу мету – забезпечити передачу права власності на державне майно, майно підприємств, інших майнових комплексів на користь фізичних осіб та їх господарських об’єднань у приватну власність.
Монопольне положення держави щодо власності на землю було ліквідовано через приватизацію на 1-му етапі реформування земельних відносин. Приватизація сільськогосподарських угідь здійснювалася 2 шляхами: Так, держава започаткувала передачу громадянам у приватну власність сільськогосподарських угідь для ведення особистого селянського господарства та в приватну власність і користування для ведення фермерського господарства із земель запасу та земель резервного фонду. Також держава ініціювала здійснення комплексу заходів з наданням суб’єктам сільськогосподарських підприємств статусу власників земель, що знаходилися в користуванні цих підприємств.
З 1995 року здійснюється паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємства і організаціям. В результаті паювання земель кожному члену колективу і пенсіонеру, який раніше працював у цьому підприємстві і залишається його членом, виданий сертифікат на право на земельну частку (пай), яка може бути об’єктом оренди, успадкування, дарування, міни, застави, купівлі-продажу.
Аналізуючи стан проведення земельної реформи в Україні, можна відмітити, що створені умови для рівноправного розвитку всіх форм власності, вільного вибору селянами сфери прикладання своєї праці. Дано поштовх для розвитку різних форм господарювання. Починаючи з 1991 р. виконано значний обсяг робіт з реформування земельних відносин.
Однак позитивні досягнення у здійсненні земельної реформи до кінця 90-х років не привели до радикального і ефективного оновлення сільськогосподарського виробництва, пожвавлення інвестиційних процесів в інших галузях виробництва, підвищення добробуту населення. Заходи земельної реформи не отримали належного фінансового забезпечення. Саме тому, з метою забезпечення ефективного використання потужного потенціалу земельних ресурсів України були розроблені основні напрями земельної реформи в Україні.
Метою цієї реформи є забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для суттєвого збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалів землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання.
Формування земельних відносин в цей період базується на принципах:
- непорушності права приватної власності на землю;
- включення землі у ринковий обіг;
- соціальної справедливості у перетворенні земель;
- узгодження темпів і основних напрямів реформування земельних відносин та відносин в аграрному секторі економіки.
Реалізаціях Основних напрямків земельної реформи в Україні здійснюється поетапно:
1 етап – здійснення правових, організаційних, технологічних та інформаційно-освітніх заходів, спрямованих на поглиблення якісних змін у земельних відносинах без суттєвих фінансових витрат, і формування законодавчої та економічної бази для 2 етапу;
2 етап – здійснення заходів щодо оптимізації землекористування та посилення охорони земельних ресурсів, виконання яких вимагатиме відповідних капіталовкладень та матеріальних витрат.
Основними напрямами державної політики у сфері регулювання земельних відносин є:
- забезпечення дальшого розвитку відносин власності на землю;
- удосконалення земельних відносин у сільськогосподарському виробництві;
- розвиток ринку земель;
- розвиток кредитування під заставу землі;
- удосконалення моніторингу земель;
- удосконалення порядку справляння плати за землю;
- підвищення ефективності державного управління земельними ресурсами;
- поліпшення організації контролю за використанням та охороною земель.
Все це сприятиме успішному реформуванню земельних відносин в нашій країні.
4. Шляхи відродження продуктивності землі.
Земля як основний незамінний специфічний засіб сільськогосподарського виробництва на противагу іншим засобам має надзвичайно важливу особливість. Ця особливість полягає в тому, що при правильному використанні землі вона не зношується, як інші засоби виробництва, а якісно поліпшується і стає продуктивнішою. Земля – це головний природний ресурс суспільного буття, який слугує важливою базою для формування продовольчої безпеки кожної держави світу. Для України це об’єктивна умова успішного функціонування сільського господарства, забезпечення її населення якісними продуктами харчування в необхідних обсягах.
Сільськогосподарські землі в Україні являють собою унікальне національне багатство нашого народу. Їх загальна площа становить 41,8 млн. гектарів, або 69,3% території держави. До складу земель сільськогосподарського призначення належать 32,5 млн. га орних земель (53,9%), 5,5 млн. – пасовищ (9,2%), 2,4 млн. – природних сіножатей (4%), 0,9млн. – багаторічних насаджень (1,5%) та 1,2 млн. та інших угідь (2%).
Україна належить до Європейських держав з найвищою розораністю земель, яка досягла 57,1% всього земельного фонду, в т.ч. 79,8% - сільськогосподарських угідь.
За землезабезпеченістю населення серед розвинених країн світу Україна посідає 3-е місце. Так, в Канаді на 1 жителя припадає 1,46 га ріллі, в Росії – 0,86, в Україні – 0,67, в США – 0,61 га, Болгарії – 0,56, Польщі – 0,36, Франції – 0,31, Німеччині – 0,14, Італії – 0,14, Китаї – 0,11, Великобританії – 0,09 га.
Під впливом високої господарської освоєності земельного фонду й екстенсивного використання продуктивних угідь в Україні посилюється деградація земель, ґрунти виснажуються, втрачається їх продуктивний потенціал.
В Україні 13,2 млн. га сільськогосподарських угідь зазнають водної ерозії, 19,3 млн. – вітрової, 10,7 млн. га мають підвищену кислотність, 3.9 млн. га – засолені і солонцюваті, 3,6 млн. га земель заболочені і перезволожені. Протягом останніх 25 років площа еродованої ріллі розширилася на 1/3 і щорічно збільшується на 90-100 тис. га. Вміст гумусу в ґрунтах країни знизився на 20%.
За цих умов особливого значення набуває невідкладна потреба в розробленні і реалізації заходів щодо підвищення продуктивності орних земель в країні, охорони сільськогосподарських угідь. Підвищення продуктивності орних земель призведе до підвищення урожайності. А урожайність в останнє десятиліття має тенденцію здебільшого до зниження.
Тільки з початку нового століття вдалося підвищити урожайність зернових і збільшити їх валові збори. Урожайність цукрових буряків і соняшнику не досягла рівня 1990 року. Валові збори цукрової сировини знизилися майже утричі.
Загальне виробництво продукції рослинництва з 1990 року скоротилося на 29,9%, тваринництва – на 51,4%.
Одна з основних причин такої ситуації – різке погіршення матеріально-технічного забезпечення аграрного виробництва, зниження фондозабезпечення та фондоозброєності праці сільськогосподарських товаровиробників.
Вартість основних виробничих фондів з 2005 р. по 2008 р. зменшилася у 2,5 рази, в т.ч. машин і обладнання – з 19,1 млрд. грн. до 8,8 млрд. грн. Машинно-тракторний парк як один із важливих складових виробничих засобів сільського господарства має різко виражений негативний баланс. З року в рік збільшується списання тракторів і іншої техніки без поповнення новою.
Саме тому нині першочергового значення набуває вирішення проблеми активізації інвестиційного процесу для технічного оснащення аграрного виробництва. Зважаючи на це, в лютому 2004 року було прийнято Закон України «Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу». Ним передбачено створення умов щодо прискорення виробництва і підвищення якості тракторів та іншої техніки для сільського господарства на ринкових засадах.
Разом з тим, в Законі передбачено здійснення часткової (до 49%) компенсації вартості вітчизняної техніки й обладнання, що постачається с/г товаровиробникам машинобудівними підприємствами. Нині в сільському господарстві до технологічних потреб не вистачає 42% тракторів, а зернозбиральних комбайнів – 54%. Отже, одним із важливих чинників розвитку аграрного виробництва є значне поліпшення рівня технічного оснащення сучасними вітчизняними засобами, що сприятиме підвищенню ефективності використання земельних ресурсів.
Нині одним із першочергових завдань відродження родючості с/г угідь має стати нарощування виробництва вітчизняних добрив і збільшення у десятки разів їх внесення під посіви с/г культур. Щодо органічних добрив, то їх виробництво потрібно організовувати в кожному господарстві. Навіть при зменшенні поголів’я тварин.
Слід зауважити, що удобрення полів забезпечить високий ефект тільки за умови запровадження системи сівозмін.
В нинішніх умовах реформування земельних відносин важливо не допустити руйнування сівозмін, розширити застосування коротко ротаційного чергування полів.
Особливого значення у підвищенні продуктивності орних земель набуває відновлення і розвиток зрощення і осушення в сільському господарстві. Через обмеження коштів значні площі зрошуваних і осушених земель належним чином не використовуються.
Таким чином, відродження продуктивності с/г угідь вимагає нині розроблення і здійснення комплексної системи економічних і технічних заходів.
5. Розвиток і ефективність різних форм господарювання в аграрному секторі.
В ході аграрної реформи впроваджена приватна власність на землю, проведено роздержавлення земель з передачею їх у власність колективним сільськогосподарським підприємства і громадянам, розпайовано землі колективних сільськогосподарських підприємств між працівниками і пенсіонерами з їх числа. Замість домінуючої колгоспно-радгоспної форми господарювання на рівноправній основі створені й розвиваються різні форми господарювання. Подальший розвиток одержали створені на приватній власності на землю й індивідуальній або сімейні формах організації праці особисті селянські господарства, створена нова форма – фермерство. Колективні сільськогосподарські підприємства і значна частина радгоспів реформовані у різні господарські формування ринкового середовища, побудовані на приватній і державні власності на землю у поєднанні з колективними формами організації праці.
В процесі реформування здійснено перерозподіл землі між сільськогосподарськими підприємствами, фермерськими господарствами і особистими селянськими господарствами.
Слід зазначити, що за період реформ в Україні зменшилися обсяги виробництва продукції. Значний спад спостерігався в період з 1990 по 1999 р. – біль як вдвічі, що спричинено несприятливою для села ціновою податковою політикою та зволіканням зі створенням нових господарських структур.
На спад сільськогосподарського виробництва і зниження його ефективності значно вплинуло порушення інтеграційних міжгалузевих зв’язків, за яких новостворені у процесі приватизації організаційно-правові структури в переробній галузі, займаючи монопольне становище, намагаються забезпечити результативність своєї діяльності за рахунок сільськогосподарських товаровиробників, встановлюючи в односторонньому порядку занижені ціни на сировину.
З 2000 р. колективні сільськогосподарські підприємства реформуються у господарські структури ринкового типу. 1 квітня 2004 року було реформовано 11,8 тис. недержавних сільськогосподарських підприємств, на базі яких створено 20,5 тис. нових господарських формувань ринкового спрямування, в т.ч.: 4,3 – приватних підприємств, 3,6 – фермерських господарств.
В останні роки активно розвиваються нові господарські формування, що створюються шляхом оренди землі потужними промисловими підприємствами, фінансовими структурами, які інвестують кошти у виробничу і соціальну сферу села.
Після створення нових господарських структур з 2000 р. проявляються позитивні тенденції. Проти 1999 р. виробництво валової продукції сільського господарства в цілому по країні зросло у 2000 р. на 9,8%, у 2001 р. – на 21%, у 2002 – на 22,4%, у 2003р. (несприятливий рік) – на 8,9%, у 2004 р. – 23,7% .
Сільськогосподарське виробництво із збиткового перетворюється у прибуткове. Так, якщо у 2000-2004 роках сільськогосподарські підприємства мали збитки на 12,3 млрд. грн., то у 2005-2008 рр. одержали 2,4 млрд. грн. прибутку.
Аналіз ефективності правових форм підприємств за 2005-2008 роки показав, що фермери й особисті селянські господарства мають вищу прибутковість. Так, в 2005 і 2008 рр. рівень рентабельності виробництва в особистих селянських господарствах становив відповідно 43 і 22,3%, фермерських 15,7 і 20,2%, у сільськогосподарських підприємствах – 18,2 і 4,9%.
На рівень ефективності значно впливають фактори розміру землекористування підприємств та обсягів виробництва продукції. Так, збільшення площі ріллі в господарстві від 50 до 400 і 900 га забезпечує зростання комплексного коефіцієнта використання технічних засобів і зниження собівартості продукції.
В цілому з огляду на пройдений шлях у формування аграрного сектору можна сказати наступне:
- аграрна реформа, серед інших складових економічної реформи була науково обґрунтованою, теоретично дослідженою, нормативно забезпеченою і практично впровадженою;
- в Україні відпрацьовано власну модель реформування земельних відносин та аграрного сектора;
- створена багатоукладність виробництва на селі, функціонують різні рівноправні форми господарювання, побудовані на приватній власності на землю у поєднанні з індивідуальною, сімейною і колективною формами організації праці;
- створені нові сільськогосподарські підприємства ринкового спрямування, які в організаційному плані в результаті зростання мотивації праці мають більші можливості й перспективи ефективного господарювання;
- особисті селянські господарства значною мірою забезпечили трудову зайнятість селян як буферний фактор при зменшенні потреби сільського господарства в трудових ресурсах і нерозвиненості інфраструктури на селі;
- відбулися позитивні соціальні зрушення.
Разом з тим є ряд недоліків і негативних сторін реформування, які призводять до неефективного виробництва. Тому сьогодні необхідно державі в області аграрної політики більше уваги приділяти здійсненню заходів, направлених на піднесення ефективності сільськогосподарського виробництва.
Висновки
На основі вищевикладеного можна зробити такі висновки:
аграрний сектор – одна з найважливіших сфер матеріального виробництва, завдяки які населення забезпечується продуктами харчування, а промисловість – сировиною.
аграрна реформа – це процес трансформації економічних відносин в аграрному секторі. Вона включає в себе такі напрямки: земельна реформа, господарська реформа, формування аграрного ринку на місці старої планової розподільчої системи збуту продукції, фінансова стабілізація, соціальний розвиток.
Досить важливу роль в реформуванні відіграє земельна реформа, направлена на перетворення земельної власності. Вона передбачає:
- роздержавлення і приватизацію землі;
- паювання сільськогосподарських угідь, переданих у колективну власність аграрних підприємств;
- реструктуризацію сільськогосподарських підприємств у нові організаційно-правові структури.
З метою прискорення реформування аграрного сектору з 2007 року здійснюється реалізація «Основних напрямів земельної реформи в Україні 2007 –20010 років». На першому етапі здійснювалися організаційні, технологічні та інформаційно-освітні заходи, спрямовані на поглиблення якісних змін у земельних відносинах. На 2-му етапі (нині) – здійснюються заходи щодо оптимізації землекористування та посилення охорони земельних ресурсів.
З метою відродження продуктивності земельних ресурсів необхідно поліпшувати матеріально-технічне забезпечення аграрного виробництва, сприяти активізації інвестиційного процесу, більш ефективно використовувати мінеральні добрива, не допустити руйнування сівозмін.
В ході аграрної реформи в нашій країні впроваджено приватну власність на землю, розпайовано землі колективних сільськогосподарських підприємств, здійснено перерозподіл землі між сільськогосподарськими підприємствами, фермерськими господарствами, особистими селянськими господарствами.
Завдяки реформуванню аграрного сектору в останні роки стали досить помітні позитивні зрушення в цій сфері.
Але поки що реформування аграрного сектору не закінчилося, воно триває.
Список використаної літератури
1. Башнянин Т.І., Лазур П.І., Медведєв В.С. Політична економія. – К., 2000.
2. Болгарова Н.К. Розвиток земельних відносин на сучасному етапі // Економіка АПК. – 2006. -№2.
3. Гальчинський А.С., Єщенко П.С. Основи економічних знань. –К., 1999.
4. Гайдуцький П.І. Аграрна реформа: міфи і істина // Економіка АПК. – 2003. - №9.
5. Земельна реформа. Питання і відповіді. –К., 2005.
6. Мочерний С.В. Основи економічних знань. –К., 2008.
7. Михасюк І., Мельник А. Державне регулювання економіки. – К., 2000.
8. Месель-Веселяк В.Я. Розвиток і ефективність організаційно-правових форм господарювання в сільському господарстві України // Економіка АПК. – 2007. -№11.
9. Мочерний С.В. Політична економія. –К., 2007.
10. Основні напрями земельної реформи в Україні на 2005 - 2008 роки.
11. Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора України. Указ Президента України від 3.12.1999р.
12. Політична економія. За ред.. Кривенко К.Т. –К., 2001.
13. Шкільов О.В. Організація аграрних формувань та ефективність їх діяльності в період економічних реформ. // Економіка АПК. – 2006. -№11.
14. Земельний кодекс України. –К., 2007.
15. Статистичний щорічник України за 1999 рік. –К., 2007.
16. Статистичний щорічник України за 2004 рік. – К., 2010.
17. Економічна енциклопедія. –Т.1. –К., 2002.
18. Економіка сільського господарства. За ред. Руснака А.В. –К., 2008.
19. Основи агро бізнесу. За ред. Поліщука К.В. –К., 2010.