Антична культура
СОДЕРЖАНИЕ: Грецька античність. Виникнення філософії. Мистецтво архаїчного періоду. Ідеал прекрасної і відважної людини - героя, досконалого морально і фізично. Епоха еллінізму. Римська цивілізація. Греко-римська античність. Спадщина світовій культурі.Міністерство освіти і науки України
Київський професійно-педагогічний коледж
імені Антона Макаренка
Контрольна робота
з дисципліни
“Культурологія”
Студентки групи 24/Ш5з
Заочної форми навчання
Спеціальність: майстер виробничого навчання
Мартьянової Ганни Сергіївни
Перевірив викладач:
Хорошилова Н.В.
Дата:____________________
Оцінка:__________________
1. Антична культура.
Грецька античність створила неповторну культуру, яка стала джерелом майбутньої європейської цивілізації. Антична культура не була єдиною ні в самій Греції, ні в Стародавньому Римі. На кожному етапі свого розвитку вона постає в якісно різних варіантах. Хронологічна історія культури Стародавньої Греції поділяється на 5 основних етапів:
- кріто-мікенська культура (III – IIтис. до н.е.);
- гомерівський етап (XI – IX ст. до н.е.);
- архаїчний період (VIII – VI ст.. до н.е.);
- класична Греція (V cт. до н.е. – три четверті IV ст. до н.е.);
- еллінізм (IV – I ст. до н.е.).
Перші два етапи – кріто-мікенський і гомерівський – це своєрідна прелюдія того, що потім відбулося в період грецької архаїки, класики і еллінізму і що остаточно визначило специфічні особливості цивілізації античного типу.
В архаїчний період утворилась державна система Стародавньої Греції, яка складалася із самостійних міст-держав, або як їх називали греки, полісів. Поліс – це не тільки певна адміністративна одиниця з виробничим потенціалом, а поліс був тим місцем на землі, де людина знаходилася під заступництвом свого язичницького бога, з дозволу якого даний поліс-місто і було створено. Кожен поліс мав специфічну господарську діяльність, власних богів і героїв, а також календар і монету.
Абсолютно природним атрибутом життя полісу була наявність громадянської правової культури (з її рівністю всіх перед законом і підкорення особистості більшості), спрямованої на реалізацію ідеалу справедливості. Не випадково Аристотель констатував, що “поліс є спільність людей, які зійшлися заради справедливого життя”. Тому найстрашнішим покаранням для грека того часу було позбавлення громадянських прав і вигнання з рідного міста.
Важливішим елементом грецької культури стає агоністика, тобто принцип загальності, благородного значення окремих особистостей, груп і полісів з метою досягнення найкращого результату. Поступово в грецькому суспільстві перемога в будь-якому змаганні сприймалася як найвища цінність.
В архаїчний період грецька художня культура “заговорила”. Йдеться про літературний запис двох епічних поем легендарного Гомера – “Іліади” і “Одіссеї”, які до цього існували лише в усній творчості греків. У поемах з’єднались дві похідні епічні теми: діяння богів і подвиги правителів. Як відзначав давньогрецький історик Геродот, саме Гомер склав для греків родовід богів, поділив між ними достоїнства і заняття, накреслив їх образи.
З архаїчним періодом пов’язано виникнення філософії – явища, виключно важливого для формування європейської культури. Виникає система швидкого логічного засвоєння знань, формується нетрадиційний світогляд. Однією з перших філософських шкіл була школа заснована Піфагором (VI ст. до н.е.). Піфагорійці припустили, що суттю світу є деяка абстракція – число, яка проявляється в різних іпостасях: “бог-число”, “річ-число”, “мистецтво-число”. Ця “числова конструкція” буття мислилась ними як лад світу, який діє гармонійно в усіх явищах життя. Втіленням гармонії і краси в цей період у греків виступає космос. Він, космос, був для греків чуттєво матеріальним: бачимо, чуємо і відчуваємо. Вперше саме в грецькій культурі піфагорійці заклали традицію створення наукової школи з її визначеними методами навчання, системою передачі знання, специфічним способом життя.
Мистецтво архаїчного періоду ще не відокремилось від ремесла і виступала як різновид виробничої діяльності того часу. Поезія, скульптура, архітектура, музика, риторика розумілась греками не як види мистецтва, а як види діяльності, безпосередньо пов’язані з життям людини.
Кульмінацією розвитку давньогрецької культури став її класичний період . Це явище багатозначне. Відповідно до одного з цих значень, класичним називають те, що є зрілим і найбільш досконалим у різних сферах культури. Поняття “класичний” має і інше значення. Воно означає культуру, яка має такі характерні риси: розмірність, стриманість, гармонію, врівноваженість. Культура Греції V – IV ст. до н.е. була класичною в обох значеннях. Всю силу своєї енергії греки поширювали на досягнення калокагатії, тобто гармонії зовнішнього і внутрішнього в людині, яка є умовою її краси. Ті хто виховувався в її дусі, повинні були віддати себе в розпорядження суспільства. Калокагатія наближала греків до їх ідеалу – класичного ідеалу тіла і духу.
Царицею наук, як і раніше залишалась філософія. Грецькі мислителі будуть продовжувати пошуки першооснови сущого. Демокріт скаже, що основою всього є атоми, які рухаються в пустоті. Сократ буде займатися самопізнання і в ньому побачать початок справжньої мудрості. Платон створить вчення про ідеали і спроектує ідеальну державу, якою будуть управляти лише мудреці. Але справді енциклопедичні дослідження і думки залишать для нащадків великий Аристотель, виділивши з усіх сфер людської діяльності мистецтво і підкреслюючи, що саме воно здатне доповнити і поглибити дійсний світ.
Мистецтво класичної Греції справні унікальне. Без нього не можливо уявити собі всю подальшу історію художньої культури людства. Це мистецтво досягло своїх вершин в Афінській демократичній державі. Воно створило ідеал прекрасної і відважної людини – героя, досконалого морально і фізично. Цей герой існував у гармонії з навколишнім світом, який поетична фантазія давніх греків населила міфологічними істотами і богами, наділеними суто людськими якостями: і благородними, і негативними. Отже, це було мистецтво, яке широко приймало життя і уміло надати враження від цього життя високу художню досконалість. Життя коротке, мистецтво вічне – такий девіз художньої культури класичного періоду античності.
Славу класичного мистецтва Греції складали комплекс Акрополя в Афінах, храм Артеміди в Ефесі, мавзолей у Галікарнасі, скульптури Фідія, Скопаса, Лісіпа, трагедії Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедії Аристофана.
Епоха, яка називалася елліністичною, розпочалася із смертю Олександра Македонського і закінчилась римськими завоюваннями тих країн, які виникли в наслідок розпаду держави Олександра. Еллінізм характеризується поєднанням античних і давньосхідних рис у соціальній, політичній і культурній сферах життя суспільства.
Епоха еллінізму – це час економічного піднесення Греції і приналежних їй територій в рамках рабовласницької формації. Активно розвивається містобудівництво. Кількість жителів Олександрії Єгипетської, Карфагену, Сіракуз досягає у кожному місті до півмільйона. Але особливо процвітає наука. Потужним науково-дослідним центром стає Олександрія Єгипетська. Там знаходилась багата бібліотека, астрономічна обсерваторія, ботанічний сад, зоопарк, медичні лабораторії. Тут жили і працювали: математик Евклід, ботанік Феофраст, астроном Аристарх Самоський. У місті Сіракузи працював математик Архімед.
В елліністичній архітектурі з’явився новий тип громадських будівель – науково-дослідні центри, які включали в себе величезні бібліотеки та інженерні споруди (наприклад, знаменитий Олександрійський маяк на острові Фарос). В елліністичний період з’являються і нові філософські вчення – епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм і неоплатонізм, в яких посилюється суб’єктивізм, а переважаючими настроями стають глибоке розчарування і песимізм. Власне, давньогрецька культура починає схилятися до свого занепаду, щоб потім знову з’явитися не лише в культурі Стародавнього Риму, але і стати основою європейської цивілізації в цілому.
Римська цивілізація стала останньою сторінкою в історії античної культури, проіснувавши понад 12-ти століть. Географічно вона виникла на території Апеннінського півострова, який одержав у греків назву – Італія. Згодом Рим зібрав у неосяжну імперію ті країни, які виникли в результаті розпаду держави Олександра Македонського. Стародавній Рим претендував на те, щоб стати державою Вселенською, яка б збігалась за своїми масштабами з усім цивілізованим світом.
Ідеологію римлянина визначав патріотизм, який визнавав інтереси країни як найвищу цінність. Римляни вважали себе богообраним народом і були орієнтовані тільки на перемогу в усіх своїх діяннях. У Римі шанувалась мужність, достоїнство, суворість, практичне господарське і юридичне мислення, вміння підкорятися дисципліні та закону. Брехня і обман вважались пороками, характерними для рабів. Якщо грек схилявся перед філософією і мистецтвом, то для знатного римлянина єдиними достойними зайняттями були війни, політика, землеробство і право.
Ці тенденції сформували певні моральні цінності і норми поведінки. Вони стали основою так званого “римського морального кодексу”, об’єднаного поняттям доблесть, доброчесність, вірність, серйозність, твердість.
Релігійні уявлення у римлян були небагаті образністю. З богів у давньоримській міфології особливо шанувались Юпітер, Юнона, Діана, Вікторія. У процесі зближення з грецьким світом римські боги ідентифікувались з грецькими: Юпітер – Зевс, Юнона – Гера, Діана – Артеміда, Вікторія – Ніка. Особливо шанували бога Геракла (Геркулеса), чиї 12 подвигів були не лише популярні в старовину, але і стали сюжетами багатьох художніх творів наступних епох. Після завоювання східних країн до Риму проникають культи Осіріса, Ісіди, Кібели. На початку 1 тис. н.е. в Римі починає поширюватися християнство.
Справжній переворот у культурному житті Римської імперії відбувся після завоювання елліністичної Греції. Римську цивілізацію, безперечно, живили своїми багатствами різні чужоземні культури, але вирішальним був вплив поваленої Греції. Римський поет Горацій напише про це так: “Греція полонена полонила своїх переможців”. Римляни починають вивчати грецьку мову, філософію і літературу, запрошують прославлених грецьких ораторів і філософів і самі відправляються в грецькі поліси, щоб прилучитися до культури, перед якою вони таємно схилялися.
Особливе місце в римській культурі починають відігравати історичні, юридичні, філософські твори. Головною темою творів Полібія, Салюстрія, Цицерона стає пропаганда великої цивілізаційної місії Риму і пошук шляхів створення під його егідою Вселенської держави. В 1 ст. до н.е. в Римі потужно розвивається риторика. Це було наслідком відображення бурхливого соціального життя перехідної епохи – від республіки до імперії. Досягнення авторитету в суспільстві і успішна політична кар’єра були неможливі без віртуозного володіння живим словом. Найяскравішим римським оратором був Марк Тулій Цицерон. Він багато зробив для ознайомлення римлян з класичною грецькою філософією Платона.
Своє неповторне обличчя має і римське мистецтво. Для архітектури характерне прагнення до грандіозності, помпезності, пишності (тріумфальні арки, площі-форуми, акведуки, іподроми, ринки). Прекрасним досягненням стали зведення грандіозного амфітеатру Колізею і будівлі храму всіх богів – Пантеону в Римі. Справжня перлина римської культури – скульптурний портрет, який підкреслював неповторність та індивідуальність людини і демонстрував уміння античних авторів фіксувати її внутрішній стан.
Як вже відзначалося з першого сторіччя нашої ери у східних провінціях Римської імперії починається розповсюдження християнських ідей, які проголошували рівність усіх перед Богом, що мало істотне значення для консолідації суспільства, яке роздиралося суперечками. Поява нового міфу про можливість всезагального досягнення Царства Божого на землі і ідея віддяки страдникам і обездоленим щастям у Царстві Небесному стали дуже привабливими, особливо для найбідніших соціальних прошарків Риму. Розпочавши з жорстоких гонінь і переслідувань християнство поступово захопило своїми ідеями римську аристократію і інтелігенцію. На початку IV – VI ст. н.е. воно стало офіційною релігією Римської імперії.
З 410 – 476 роки Рим був розгромлений варварами-готами, германськими найманцями та інше. Східна частина Римської імперії проіснувала ще 1 тис. років, а західна стала фундаментом для культури західноєвропейських держав, які формувалися.
Греко-римська античність (VI ст.. до н.е. – V ст. н.е.) залишила в спадщину світовій культурі наступні досягнення:
- найбагатшу міфотворчість;
- досвід демократичного влаштування суспільства;
- систему римського права;
- неперевершені твори мистецтва;
- закони істини, добра і краси;
- різноманітність філософських ідей;
- набуття християнської віри.
2. Розвиток і становлення українського театру.
Мистецтво східних слов’ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій. Багато з них постійно жили при дворах князів і великих феодалів. Наші предки знали нотну систему, що свідчить про високий рівень розвитку музичної культури.
Наприкінці XVII – першій половині XVIII ст.. помітних успіхів в Україні досягла шкільна драматургія. До середини XVIII ст.. в Україні з’явилось близько 20-ти драматичних творів – шкільних драм, діалогів, декламацій, їхніми авторами були викладачі Києво-Могилянської академії. Найбільшої популярності набули п’єси різдвяних і великодніх циклів, у яких помітні звичаї народного побуту.
Переслідування українського культурного життя Москвою, яке особливо загострилося на початку XVIII ст.., не дало українському театру можливості досягти тих вершин, яких він здобув у добу козацького бароко у Західній Європі. Остаточне оформлення класичного театру було значно уповільнення. Традиція шкільних вистав занепадає, в кінці XVIII ст.. митрополит Мисливський зовсім заборонив шкільні вистави Києво-Могилянській академії.
Зберіг український театр, не дав йому загинути, розвинув у напрямі світської сатиричної комедії вертеп. Перші вертепні вистави з’явилися в Україні в першій половині XVIIст. Вертеп зберігся в західноукраїнських землях навіть в 40 – 50 роках XX ст.. Вертеп – це вид лялькового театру, що складався з двох поверхів. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового, а після її закінчення у нижньому – світські сцени з народного життя. За задньою стіною вертепу сидів виконавець, який водив ляльками і говорив за них різними голосами.
Явищем, перенесеним з Росії до України, був кріпосний театр, типовий витвір кріпосницьких умов. Виконавців змушували вивчати і виконувати складні партії переважно в творах іноземних авторів.
На переломі XVIII і XIX ст.. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст. став справжнім професійним театром. Історично після шкільного з’явився вже наприкінці XVIII ст. новий тип українського театру у формі так званого кріпацького театру. Серед кріпацьких театрів в Україні відомими були театри поміщика Трощинського в селі Кибинці (керували ним В.Гоголь, батько М.Гоголя, та В.Капніст) і кобиляцького маршалка Гавриленка в селі Озерках, де виступав навіть М.Щєпкін. Мали свої кріпосні театри деякі польські вельможі у Правобережній Україні.
Справжнім зачатком професійного міського театру у той час стали аматорські вистави, з яких спочатку виник харківський, а згодом полтавський театри. У 1789 році був збудований перший постій театр у Харкові, а в 1803 році – у Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та інших містах. Однак працювали в них не постійні, а мандрівні трупи зі своїм репертуаром. Це були переробки з російської мови п’єс, написаних у Київській академії у XVIII ст.. Вони ставились поряд з російськими класичними трагедіями.
Започаткував нову українську драматургію І.Котляревський, який написав п’єси “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник”. Вони були поставлені Котляревським у Полтавському театрі в 1819 році. Від них почалася нова ера українського світського театру. З українських п’єс першої половини XIX ст. найкращими були “Наталка Полтавка” І.Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненки, і “Назар Стодоля” Т.Шевченка.
Одночасно з розвитком української драматургії та формування театру постають кадри українських акторів. Найкращім з них були М. Щепкін (1788 – 1863) і К.Соленек (1811 - 1851). Перший з них походив з кріпаків, його викупили полтавці, грав в Харкові, Полтаві, Києві, а з 1822 постійно виступав у Москві. Як новатор у театральному мистецтві Щепкін перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Принцип сценічного реалізму на українській сцені далі розвинув К.Соленик, який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі. Від Н.Щепкіна і К.Соленика починається в історії українського сценічного мистецтва реальне відтворення образу української людини, зокрема селянина.
Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени.
Українська драматургія другої половини XIX ст. далеко більше ніж проза, характеризується поєднанням етнографічного романтизму і реалізму. Вона розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматичні традиції І.Котляревського, Т.Шевченка. Цей розвиток нерозривно пов’язаний з театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп.
Драматургічна спадщина М.Кропивницького (1840 - 1910) – це понад 40 п’єс. Серед них: “Дай серцю волю, заведе в неволю”; “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”; “Дві сім’ї”; “Пошились у дурні” та інше. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, змальовувати драматичні картини народного життя.
Багатогранним був талант письменника і драматурга М.Старицького (1840 - 1904). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд мало сценічних п’єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських та зарубіжних письменників – “За двома зайцями”, “Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба”, “Сорочинський ярмарок”, “Утоплена”, “Не судилось”, “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “Талан”, “Маруся Богуславка”. У основі своїй творчість Старицького – реалістична, демократична змістом, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу.
Найвизначнішою постаттю в українській драматургії є І.Карпенко-Карий (1845 - 1907). Його драми та комедії поряд з п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії: “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, у яких втілено гонитву багатіїв за наживою. Твором цього драматурга притаманні емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням.
Затиснутий силою історичних обставин між впливами російської і польської культур, український театр повинен був утверджувати свою самобутню національну форму, свою творчу самостійність. Плідним ґрунтом, на якому визрівало українське професійне мистецтво, був аматорський театр. У 60 – 70-х роках XIX ст. починається зростання аматорських гуртків серед української інтелігенції. У 1861 – 1862 роках діяв аматорський театр полтавської недільної школи, організований В.Лободою. Восени 1859 року розпочав свою діяльність самодіяльний драматичний театр у Київському університеті (М.Старицький, М.Лисенко, П.Чубинський та інші). Великим успіхом користувався Сумський аматорський театр (1865 – 1875 рр.). Учасники гуртків планують поширення своєї діяльності в напрямі створення підвалин для українського театру з добрим репертуаром, як національним, так і світовим. Але Емський указ 1876 року, який поруч з іншими заборонами не допускав “різні сценічні вистави і читання на малоросійському наріччі”, припинив їх працю, і багато чого із задуманого не було реалізоване.
Проте важливу підготовчу місію для нового періоду історії українського театру аматорським гурткам вдалося виконати: вони дали і нових акторів, і нових керівників і нових драматургів з вищім репертуаром, виплекали думку про потребу цілком самостійного національного українського театру. 1881 цар дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати “спеціально малоросійський театр”. Цензура обмежувала тематику українських п’єс мотивами побуту або кохання. Не дозволялося відображати на сцені історичні події, які нагадували б про колишні “вольності” українського народу, його боротьбу про незалежність.
27 жовтня 1882 року на базі домашніх, аматорських театрів міст Бобринця і Єлисаветграда створюється справжній український професійний реалістичний театр. До трупи цього театру М.Кропивницький запросив акторів-професіоналів і аматорів К.Стояна-Максимовича, М.Садовського, О.Маркову, М.Заньковецьку, Н.Жакову. До його репертуару увійшли “Наталка Полтавка” І.Котляревського, “Назар Стодоля” Т.Шевченка, “Чорноморці” М.Старицького, “Сватання на Гончарівці” та “Шельменко-денщик” Г.Квітку-Основ’яненка та інші. Кошти трупи складалися лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя. В 1885 році трупа, яка налічувала близько 100 осіб, розділилася на дві – під керівництвом Кропивницького і під керівництвом Старицького.
У подальшому кращі традиції перших українських професійних колективів продовжували нові великі трупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898), М.Кропивницького ((1888 - 1893), 1894 – 1900), П.Саксаганського та І.Карпенка-Карого (1890 - 1909). Їхню основу складало сузір’я відомих нам акторів. Душею українського театру того часу була М.К.Заньковецька (1854 - 1934). Про її талант свідчать такі факти: під час гастролей українського театру в Петербурзі П.Чайковський послав М.Заньковецькій вінка з квітів зі зворушливим надписом “Безсмертной от смертного”, а Л.Толстой просив хустку з її плеча.
Трупи гастролюють по всій Російській імперії, в тому числі і по Україні, крім Києва. З 1883 по 1893 рік, 10-ть років українським трупам виступати в Києві місцева влада не дозволяла. І тільки з 1893 року в Києві відбувся перший виступ української трупи М.Садовського.
Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло і те, що в роки першої російської революції він, нарешті, позбавився офіційних репертуарних обмежень. Чільне місце в репертуарі театру Садовського зайняли музично-драматичні твори українських, російських, польських, чеських, італійських композиторів. Музична культура оперних постановок у театрі Садовського сягала високого рівня (“Енеїда” Лисенка, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Продана наречена” Б.Сметани).
Своєрідним явищем початку ХХ ст. був величезний розквіт по всій Україні аматорського селянського театру, робітничий театр (Київ, Харків, Катеринослав), а також організований О.Гулейчуком і Г.Хоткевичем гуцульський етнографічний театр.
В історії українського театру 1917 – 1920 рр. Було добою пошуків нових шляхів. До революції в Києві був лише 1 україномовний театр – це трупа Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П.Саксаганського, О.Суходольського та інших. 16 вересня 1917 року було відкрито український національний театр. В цей час була заснована Українська драматична школа робітників Києва, створена перша вища театральна школа для підготовки професійних акторів, режисерів, спеціалістів з організації театральної справи. Було засновано друкований орган “Театральні вісті”. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. У 1918 році в Києві остаточно оформилися три театри: Державний драматичний театр, Державний народний театр і Молодий театр. Державний драматичний театр під керівництвом О.Загарова і О.Кривецького ставив п’єси Винниченка, Ібсена, Гауптмана. Тут здійснено кілька трагедійних вистав: “Розбійники” Щіллєра, “Урієль Акоста” Гуцкова, в яких блискуче проявився талант М.Заньковецької і П.Саксаганського. В 1919 році Державний драматичний та Державний драматичний театри злилися.
Лівішу позицію зайняв Молодий театр під керівництвом видатного режисера Леся Курбаса, який поставив завдання рішуче відійти від етнографічно-побутового театру, спираючись на модерні течії світового театру. Епохою в історії цього українського театру була Курбасова вистава “Едіп-володар” Софокла, де вперше принцип суспільного ритму вистави знайшов своє втілення в масових хорових сценах. Підносячи прапор театральності, Молодий театр звернувся і до українських національних традицій, здійснивши виставу різдвяного вертепного дійства. У театрах Києва, Харкова та інших міст України працювали видатні майстри сцени М.Заньковецька, П.Саксаганський, Г.Юра, М.Крушельницькій, Ф.Левицький, О.Загаров, А.Бучма та інші.
Багато проблем постало перед українським театром в 90-ті роки ХХ ст.. Він дедалі більше втрачає національну специфіку. За першу половину 90-их років в Україні створено понад 70 театрів-студій, з яких лише 13 – українські. Незалежна Україна дфстала в спадщину значну частину зросійщених театрів. Всі театри муз комедії – російськомовні, оперні, крім Київського і Львівського теж. Більшість музично-драматичних театрів Сходу і Півдня України були двомовними, однак частка українського репертуару була незнаною.
Сучасний період у театральному житті України позначений кількома особливостями. По-перше, це вибух театральної творчої активності: тільки 1989 року в Києві виникло понад 100-та театрів-студій різного рівня. По-друге, урізноманітнення репертуару українських театрів. У 1995 році лише в Києві відбулося понад 100 прем’єр. По-третє, повернення до репертуару після тривалого замовчування п’єс В.Винниченка, Л.Старицької-Черняхівської, О.Олеся та інших. По-четверте, поновлюється традиція в українському театральному мистецтві. В Україні проходять театральні фестивалі, названі “Березіль”. Під час “Березіля - 95” водночас виступало близько 30-ти театрів, було зіграно 50 спектаклів. Розвиток театрального мистецтва у 90 роках пов’язаний з новаторською діяльністю таких режисерів як Р.Віктюк, І.Борис, С.Данченко, С.Мойсеєв, В.Петров, Б.Шарварко та інші.
Створення і функціонування нових театрів дозволяє сподіватись, що з часом кількість переросте в якість. Тільки в Києві почали успішно працювати такі цікаві театри, як Молодий театр, Театр на Подолі, Театр-кафе “Колесо”, перший приватний театр “Браво”, театр-модерн “Сузір’я” та інші. Репертуар театрів дуже різноманітний, але найбільш популярна мелодрама.
3. Творчий шлях Франсуа Раблє.
Раблє Франсуа (1494 - 1553) – знаменитий письменник, великий представник гуманізму у Франції. Народився на околицях Шинона (в Турині) у сім’ї заможного землевласника і адвоката. Зарано відданий у монастир Францисканського ордена, де дуже поглиблено вивчав давні мови і права. Ще у молоді літа Раблє листувався із знаменитим гуманістом Бюде і був відомий своєю видатною освіченістю, зокрема серед юристів. З огляду на ворожі відносини францисканців (самого обскурантного з орденів) до вивчення грецької мови Раблє подбав про дозвіл перейти у Бенедиктинський орден. У 1530 році переїхав у Ліон де вивчив медицину, в у 1532 став лікарем місцевого госпіталю. Тут він опублікував декілька учених трудів і перші дві книги свого романа. У 1533 і 1535 він здійснив у свиті паризького єпископа, пізніше кардинала, Жана де Бєллє дві поїздки у Рим, де вивчав римську культуру і лікарські рослини. Втративши за самовільні відлучки свою посаду лікаря у Ліоні, Раблє два роки жив як духовне лице, але у 1537 він знов повертається у лікарську справу, практикує на посаді лікаря у Норбоні, Ліоні та Монпельє, де він отримує ступень доктора медичних наук. Після другої поїздки у Рим у свиті другого сановника Раблє отримав посаду приймача прощення, подаваних на ім’я короля, але потім у 1546 пересилився у Мец, де став лікарем місцевого госпіталю. У 1549 році він у четвертий раз поїхав у Рим, знов із кардиналом де Бєллє, і як повернувся назад то отримав два приходи – один з яких у Медоні (у Турині). Однак, він не виконував священицьких обов’язків і в 1553 році зовсім відмовився від своїх приходів. У тому ж році він помер у Парижі.
Вчені труди Раблє свідчать о глибині й різноманітності його пізнань. Головним твором Раблє, який приніс йому світову славу, є роман “Гаргантюа и Пантагрюеля”, в якому під покровом жартівливої оповіді про будь-які нісенітниці він дав надзвичайно гостру і глибоку критику закладам і навичкам вимираючого середньовіччя, протиставляючи їм систему нової гуманістичної культури.
Більшість французьких буржуазних винахідників, приймали дослівно зауваження Раблє, що він писав свій роман тільки “під час трапези”, в перервах між двома блюдами, збиваючи бойовий сатиричний зміст роману. Фаге, наприклад, повністю його відкидає, тлумачить роман як чисту гумореску, як грандіозну “епопею веселого сміху”. Однак, цьому суперечить не тільки те, що Раблє працював над своїм твором 20 років, іноді перероблював його випущені раніше частини. – з цього видно, що автор серйозно ставився до свого роману, - але й сильні цензурні гоніння, з якими стикався роман. Неймовірно багато Раблє приходилося висловлюватись у переносному значенні, і до сих пір ще не всі натяки вдалося повністю розшифрувати.
Поштовхом для написання романа Раблє став вихід у світ в Ліоні в 1532 анонімної “народної книги” “Великі та неоціненні хроніки про величного і величезного велетня Гаргантюа”. Успіх цієї книги, яка виявляє собою банальний зразок схиленого у самий низ пізньолицарського романа, - незв’язне нагромадження безглуздих авантюр з участю короля Артура, “гогів і магогів” і т.п. – навів Раблє на думку використовувати цю форму для подачі в ній іншого, більш серйозного змісту, і в 1533 він випустив в якості її продовження “Лячні діяння і подвиги славетного Пантагрюеля, короля діпсодов, сина великого велетня Гаргантюа”. Твір підписаний псевдонімом Alcofribas Nasier (анаграма імені Francois Rabelais) і створивши потім другу книгу романа, витриманий у короткий строк ряд видань і навіть визвав декілька підробок. В цій книзі Раблє ще ближче притримується підказаної йому “народної книги” схеми середньовічних романів (дитинство героя, його юність, подвиги і мандрівки) з яких він черпав багато образів і сюжетні мотиви.
Підбадьорений успіхом свого підприємства, Раблє у наступному році випустив під тим же псевдонімом початок історії, яка повинна була замінити “народну книгу”, під назвою “Повість про жахливе життя великого Гаргантюа, батька Пантагрюєля” (Ліон, 1534), створивши першу книжку романа. Зі свого джерела Раблє запозичив лиш не значні мотиви (казкові розміри Гаргантюа і його батьків, мандрівка його на велетенському кораблі, крадіжка дзвонів собору Нотр-Дам), все інше – плід його уяви. Фантастика поступилася місцем гротескним і нерідко гіперболічним, але по суті реальним образам, і гумористична форма викладання прикрила дуже глибокі думки. Тут зосереджені найважливіші моменти роману Раблє. Історія виховання Гаргантюа розкриває протилежність старого і нового гуманістичного методу в педагогіці. Мова магістра Янотуса із Брагмардо, який просив Гаргантюа повернути вкрадені ним дзвони, - найліпша пародія на пустодзвонну риторику сорбоністів. Далі іде опис вторгнення і завойовницьких планів Пікрошоля – блискуча сатира на феодальні війни і на королів феодального типу. На фоні війни з’являється фігура “монаха-мирянина”, брата Жана, - уособлення фізичного і морального здоров’я, брутальної життєрадісності, людської природи, яка визволилась від середньовікових кайданів.
Третя книга пригод Пантагрюєля вийшла у світ після великої перерви, у 1546, в Парижі, і була підписана справжнім ім’ям автора. Вона суттєво відрізняється від двох попередніх. Після 1540 політика Франциска 1 різко змінилася. Пішла реакція; збільшилась кількість страт кальвіністів і вільнодумців; цензура лютувала. Сатира Раблє у “Третій книзі” стала більш стриманою і прикритою. Вже у перевиданні 1542 двох перших книжок він пом’якшив випади проти сорбонистів і упразднив місця, які виражали співчуття кальвінізму, що однак не врятувало видання від заборони його богомольним факультетом Парижа, так само ж, як у 1547 були їм осуджені перевидання разом у 1546 три книги романа.
“Третя книга ” відкривається картиною мирної і гуманної колонізації підкореної Пантагрюелєм країни дипсодів – картиною, спеціально задуманою як антитеза хижацької колоніальної епохи. Далі слідує епізод марнотратства Панурга, витратившего за два тижні прибуток за три роки уперед з цілої області (сатира на намісників і власників). Але далі всякі пригоди закінчуються і книга наповнюється розмовами і роздумами, у яких Рабує виявив свою освіченість в області ботаніки, медицини, юриспруденції і т.п. Приводом до цього стало те, що Пан ург ніяк не може вирішити, одружуватися йому чи ні (т. я. він дуже боїться “рогів”), і у всіх питає поради. Звідси і ряд гротескних фігур різних облич, до яких він звертається: “філософи” різних толків, не здатних вимовити розумне слово, суддя Бідуа, який розв’язує усі тяжби киданням гральних костей, і т.д. В цій книзі викладається філософія “пантагрюелізма”, яку Раблє, загалом зачарувавшись і став більш розважливим, - визначає як “веселе почуття душі, презирство випадковості долі”, і як мистецтво “жити, нічого не бентежачись і не обурюючись”, - своєрідне об’єднання епікуреїзму і стоцеїзму.
Перша скорочена редакція “Четвертої книги героїчних пригод і сказань про Пантагрюеля”, вийшла в Ліоні у 1548 (знов під своїм ім’ям) також носить, по вказаним причинам, стриманий (у ідейному значені) характер. У ній Раблє повертається до буфоного стилю оповідання другої книги, як би намагаючись видати її за невинну гумореску. Але через чотири роки, відчувши безпеку під захистом кардинала д. Белє, Раблє випустив в Парижі (1552) розширене його видання, де дав волю власному обуренню на нову королівську політику, яка заохочувала релігійний фанатизм, і дав своїй сатирі виключно різкий характер.
Фабульна канва книги – оповідь про плавання Панурга і його супутників (у тому числі Пантагрюеля) до оракула Божественної пляшки, яка знаходиться у Китаї. Оракул повинен був розв’язати сумніви, які турбували Панурга. Вся ця подорож представляє собою суміш точних географічних описів (відбиваючи загальний інтерес до дальніх подорожей по морю в цю епоху колоніальної експансії) з принадливою фантастикою, яка зазвичай має алегорико-сатеричний смисл. Мандрівники відвідують по черзі острів Прокурації, населеним клятво”язнями і сутягами; острів Каремпренан (католічний піст) і сусідній, населений його ворогами, Ковбасами; острів Папефігів (“ті, хто показують папі фігу” тобто кальвіністи) і Папиманів (паписти); острів, де панує месер Гастер (“володар-чрево”), “перший магістр мистецтва в лірі”, до якого приносять пожертви їжею, і так далі. В четвертій книзі пригоди не закінчуються. П’ята книга закінчується сценою у оракула, чиє таємне слово тлумачиться як “тринк”, тобто як запрошення іспити з чаши пізнання. Тим самим кінець цієї оповіді набуває оптимістичну тональність – герої повні надій, що попереду нова ера. П’ята книга з’явилася в двох варіантах через дев’ять років після смерті Раблє. Суперечки про справжність останньої, п’ятої книги, бо вона може бути підробкою, ведуться дуже давно.
Той факт, що П’ята книга не може бути безумовно признана твором Раблє, ускладнює сприйняття і дати оцінку його поглядів. Можливо, ніколи на буде визначено, чому Раблє відмовився від своїх приходів. Навіть нічого не відомо де помер і поховано його тіло, хоча, традиційно вважають що він похований на кладовищі собору св. Павла в Парижі.