Зародження та основні етапи розвитку економічної думки

СОДЕРЖАНИЕ: Зародження економічних ідей. Основні представники. Зародження і розвиток політичної економії, її напрями і школи. Основоположники економічних вчень. Економічна думка на сучасному етапі. Прагматизм політекономії. Неокласицизм. Економічний лібералізм. Еконо

ДЕСНЯНСЬКИЙ ТЕХНІКУМ ПРИ МАУП

Циклова комісія економічних дисциплін

Зародження та основні етапи розвитку економічної думки

Курсова робота

студента II курсу,

групи КФ

денної форми навчання

Колосової Анастасії Олегівни

Науковий керівник

Шпильова Олена Степанівна

Київ 2005

План

Вступ

I. Зародження економічних ідей. Основні представники.

II. Зародження і розвиток політичної економії, її напрями і школи.

2.1. Основоположники економічних вчень;

2.2. Основні етапи розвитку економічної науки;

2.3. Різні школи економічної теорії;

2.4. Структура загальної економічної теорії.

IIІ. Економічна думка на сучасному етапі.

3.1. Система сучасних економічних наук та їх течії;

3.2. Прагматизм політекономії;

3.3. Неокласицизм;

3.4. Економічний лібералізм;

3.5. Економічний дирижизм.

Висновок

Додатки

Список використаної літератури

Вступ

Економічна теорія не є набором вже гото­ вих рекомендацій , застосовуваних безпосеред­ ньо в господарській політиці. Вона є скоріше методом, ніж вченням, інтелектуальним інструментом, технікою мислення , яка допо­ магає тому, хто володіє нею, приходити до правильних висновків.

Д.М. Кейнс

Економічна наука є однією з найдавніших. Її предмет намагалися окреслити давньогрецькі філософи Арістотель і Ксенофонт[1] у IV-III ст. до н.е. Глибокий інтерес до економічної теорії зумовлений тим, що вона вивчає проблеми вирішальної є сфери життя суспільства-виробництва економічних благ, обміну, розподілу та споживання національного багатства в матеріальній та нематеріальній формах, економічні потреби, інтереси й цілі людини, а також закони, які управляють цими процесами і втілюються в раціональній економічній політиці держави.

Наукові дискусії про предмет економічної теорії тривають дотепер. Очевидно, що без з’ясування предмета економічної теорії, найважливіших об’єктів її вивчення та функції неможливе розуміння загальних основ економічного розвитку

Економічна теорія як фундаментальна наука безперервно розвивається формуються нові наукові школи та напрями досліджень, набувають логічної довершеності економічні концепції. Особливих якісних змін набувають теоретичні дослідження економічного життя суспільства на етапі трансформаційних перетворень, виникає потреба у необхідності підготувати суб’єктів господарювання та суспільство в цілому до нових умов економічної співпраці.

В свою чергу, політична економія як наука досліджує і розкриває економічну анатомію суспільства, її категорії, закони функціонування і розвитку. Будучи суспільною дисципліною, в її предметі особливе місце посідають характер і соціальний зміст зв’язків і відносин, в які вступають люди в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання суспільно корисних благ, соціально-економічний статус окремої людини, соціальних груп і класів у цьому процесі.

Існує розгалужена система наук, які вивчають економічне життя суспільства. До них відносяться фундаментальні (теоретичні) економічні науки, зокрема економічна теорія, котрі є науками про загальні Ц принципи і закони економічного розвитку, та окремі галузеві (прикладні) економічні науки, які застосовують ці загальні принципи, за­кони, методи дослідження по відношенню до окремих особливих Ч обєктів, мають свій особливий предмет вивчення.

Курс економічної теорії повинні вивчати всі фахівці, втому числі, а може і в першу чергу, правознавці. Справа в тім, що немає в суспільстві жодної сфери життя, жодної професії, де людина могла б відчути себе незалежною від світу економіки, змогла б дозволити собі нехтувати н законами. Недарма у давні часи вчені, які намагалися у наукових цілях уявити таку вільну від економіки людину, могли це зробити лише у образі Робінзона Крузо — єдиного мешканця безлюдного острова.

Я вважаю, що кожний із фахівців, що вступають у світ економіки, ставлять пе­ред собою різні завдання. Але загальні, фундаментальні відомості про устрій цього захоплюючого світу потрібні всім на зразок загальних уяв­лень про теорію держави та права. Для юристів актуальність оволодін­ня економічними знаннями звязана перш за все з тим, що прошарки суспільних відносин — економічні та правові, тісно звязані між собою, останні відчувають на собі активний вплив перших, а фундаментальні економічні знання дозволяють їм знайти відповіді у широких діапазо­нах проблем — від питання про причинний звязок між змінами в еко­номічних відносинах і відповідних необхідних реформах правових си­стем до пошуку закономірностей появи раціональних форм та методів юридичної діяльності в нових умовах..

Понад 11 років Україна функціонує як незалежна країна. Здобуття незалежності поставило перед нею нові, надзвичайно складні завдання. Україна прагне увійти в число високо розвинутих цивілізованих країн світу, тож одне з найскладніших серед цих завдань - формування високо ефективної соціально орієнтованої економіки. Як свідчить світова практика, в сучасних умовах вимогам такої системи відповідає ринкова економіка.

І. Зародження економічних ідей. Основні представники

Економічна теорія як наука пройшла довгий шлях розвит­ку. Економічна думка зародилася в далекій давнині. Спочат­ку економічні погляди не виділяли у спеціальну галузь знань, вони були складовою єдиної неподільної науки. Разом з роз­витком людського суспільства, матеріального виробництва поступово набувалися досвід і вміння виготовлення різних видів продукції. Ці знання зберігалися та передавалися від покоління до покоління у вигляді навичок, звичаїв, запові­дей та правил поведінки.

Економічні ідеї дістали відображення в єгипетських папі­русах, збірках законів вавилонського царя Хаммурапі, давньо­індійських ведах. У Китаї поширилося конфуціанство, еко­номічні погляди якого виклав Менцзи (372—329 до н.е.), який захищав селянське землеволодіння.

Мислителі Стародавньої Греції та Стародавнього Риму намагалися визначити принципи й методи організації управління господарством рабовласників. Вчення про його орга­нізацію називали економією, а вчення про управління дер­жавою — політикою. Наприклад, Ксенофонт (430—355 до н.е.) у своїй праці «Економікос»[2] визначав економію як науку про збагачення господарства. Він високо оцінював гроші як кон­центроване багатство і засіб обігу.

Філософ Платон (427—347 до н.е.) у своїх творах висунув концепцію про ідеальну державу, в якій існує єдність інте­ресів усіх станів.

Вершиною економічної думки Стародавньої Греції були твори Арістотеля[3] (384 — 322 до н.е.). Своє економічне вчення він розвивав виходячи з передумови, що рабство є природ­ним явищем і завжди має бути основою суспільного вироб­ництва.

Оскільки в Стародавній Греції існувало товарне виробництво, Арістотель досліджував товарно-грошові відносини і зробив це досконаліше, ніж інші античні мислителі. Він розрізняв простий товарообіг та обіг грошей, рух грошей як засобу обігу та їх рух як грошового капіталу. Вперше у світовій літе­ратурі він вказав на відмінності між споживною вартістю та вартістю товару. За грошима Арістотель визнавав лише дві функції — міри вартості та засобу обігу.

Арістотель поділяв багатство на два види: 1) як сукупність споживних вартостей; 2) як нагромадження грошей, золота та срібла. Перший вид багатства він вважав природним, ос­кільки воно створюється у процесі виробничої діяльності лю­дей. Другий вид багатства він назвав протиприродним, тому що воно виникає у процесі обігу. Відповідно до цього науку про багатство він поділяв на дві частини: економіку і хрематистику, тобто вміння «робити» гроші.

Значним внеском у розвиток економічного знання було римське право приватної власності, яке стало класичним для всієї історії і відіграло важливу роль у подальшому розвит­кові економічних відносин.

У середні віки, коли в усіх сферах життя панувала релігія, економічні ідеї розвивалися у межах церковних вчень під впливом політичних теорій та фантазій.

У цей період переважали феодальні економічні відноси­ни. Вони характеризувалися наявністю двох основних класів — феодалів і селян. Тому економічні вчення представників кла­су феодалів були спрямовані на узурпацію селянських зе­мель і виправдання феодальної організації господарства. Представники ж селянства обґрунтовували необхідність ліквідації поміщицького землеволодіння та передачі землі селянам.

Меркантилізм, класична політична економія, марксистська політична економія. Економічна теорія як самостійна наука виникла в XVII ст. — у період становлення капіталістичного способу виробницт­ва та формування національного ринку. Тоді ж зявився і термін «політична економія».

Капіталістичні відносини виникли спочатку в торгівлі. Тому першою школою буржуазної політичної економії був меркантилізм. Меркантилізм (від італ. merkante — купець) — економічне вчення епохи первісного нагромадження капіта­лу, що виникло в останній третині XV ст. і відображало інте­реси торгової буржуазії. Багатство ототожнювалося з гроши­ма, золотом, сріблом. Меркантилісти стверджували, що дже­релом збагачення є зовнішня торгівля, а тому дослідженню підлягає лише сфера обігу.

Меркантилізм у своєму історичному розвиткові прой­шов два етапи. На ранньому етапі (XV — початок XVI ст.) він виступав у вигляді монетаризму, для якого характер­ною була ідеалізація золота та срібла як єдиної форми ба­гатства. Його представники (У. Стаффорд в Англії, Г. Скаруффі в Італії, Ж. Боден у Франції, О. Ордін-Нащокін в Росії та ін.) висунули теорію «грошового балансу», згідно з якою заборонялося вивезення грошей, золота та срібла з країни, встановлювалися високі мита на ввезення товарів. З середини XVI ст., коли торгівля різко зросла, а контроль за нею став малоефективним, виявилася повна неспромож­ність монетаризму.

Пізній (або зрілий) меркантилізм виник у другій половині XVI ст. і досяг розквіту в середині XVII ст. Його представни­ками були Т. Мен і С. Фортрей в Англії, А. Монкретьєн[4] і Ж. Кольбер у Франції, Б. Давантазі й А. Серра в Італії, І. По­сошков і В. Татищев у Росії, Ф. Прокопович в Україні.

Пізні меркантилісти опрацювали теорію «торговельного балансу» і пропонували створити сприятливіші умови для розвитку торгівлі своїх країн з використанням переважно економічних чинників.

У цілому ж меркантилізм був історично прогресивною теорією, яка сприяла розвиткові продуктивних сил, товарно-грошових відносин, та первісному нагромадженню капіталу.

Накопичивши багатий фактичний матеріал щодо внут­рішньої та зовнішньої торгівлі, грошового обігу, цін тощо, меркантилізм створив передумови для виникнення та роз­витку класичної політичної економії.

Класична політична економія надала економічній теорії дійсно наукового характеру. По-перше, вона відкрила реаль­не джерело багатства — процес виробництва. По-друге, еко­номічна наука стала досліджувати господарську діяльність як систему, що охоплює виробництво, розподіл, обмін та спо­живання благ та послуг. По-третє, ця наука не обмежувалася описуванням економічних явищ і процесів, а перейшла до виявлення їхньої сутності та законів розвитку.

У класичній політичній економії утворилися дві школи: французька (фізіократи) та англійська.

Фізіократи (від грец. — природа, влада, тобто влада природи) — представники одного з напрямів класичної політичної економії, що виник у Франції в сере­дині XVIII ст. як реакція на меркантилізм. Засновник цього напряму — Ф. Кене, видатні представники — А.-Р.-Ж. Тюрго, П. С. Дюпон де Немур, В. Р. Мірабо. Крім Франції, теорію фізіократів розробляли також в Італії, Англії, Німеччині, Швеції, Польщі та інших країнах. Фізіократи критикували меркантилізм і вважали, що увага держави має бути зосереджена на створенні багатства із «утворів землі». Заслуга фізіок­ратів полягає у тому, що вони перенесли дослідження про походження прибутку зі сфери обігу в сферу виробництва. Однак вони обмежили виробництво тільки галуззю землероб­ства.

Великим досягненням Ф. Кене було розроблення «Еко­номічної таблиці» - першої спроби кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матері­альних цінностей у народному господарстві країни. В ціло­му вчення фізіократів було прогресивним для свого часу і відіграло значну роль у розвитку економічної науки. Деякі їхні ідеї зберігають своє значення і сьогодні: необхідність економічної свободи виробників і ринку, пріоритетна роль сільського господарства як основа економічного розвитку, секторний і галузевий аналізи суспільного продукту та його частин.

ІІ. Зародження і розвиток політичної економії,

її напрями і школи

2.1. Основоположники економічних вчень

Політична економія як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму, формування національного ринку. Вона виражала інтереси буржуазії як класу, що народжувався в ту по­ру. Як зазначалося раніше, термін «політична економія» ввів до наукового лексикону французький економіст Антуан де Монкретьєн (1575—1621), який у 1615 р. опублікував працю «Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)», де йшлося про закони розвитку суспільного господарства.

Капіталістичні відносини в пору їх зародження одержали най­більший розвиток у торгівлі. Відповідно, і перший напрям полі­тичної економії — меркантилізм (від італійського слова «мерканте» — торговець, купець) — виходив з того, що торгівля є дже­релом багатства. З усіх видів діяльності пріоритет надавався пра­ці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом.

У міру проникнення капіталу у сферу виробництва формувалася класична політична економія. Перші її представники — фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694—1774) — перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу у сферу виробниц­тва. Щоправда, останню вони обмежили тільки сільськім господар­ством, уважаючи, що багатство створюється лише в цій галузі.

Найвищого розвитку класична політекономія досягла в працях видатних англійських економістів Адама Сміта (1723—1790) і Давида Рікардо (1772—1823). Основним обєктом дослідження цих економістів було виробництво як таке, незалежно від галу­зевих особливостей, а також: розподіл благ. Вони висунули й обґрунтували систему понять і категорій, що являють собою науко­ве відображення багатьох економічних процесів.

У середині XIX ст. сформувався пролетарський напрям у по­літичній економії, який розробив її основоположник Карл Маркс (1818—1883). Марксизм висунув положення, що предметом по­літекономії є виробничі відносини людей у їх взаємозвязку з продуктивними силами. У рамках марксистської політекономії було розроблено вчення про суспільно-економічні формації, за­кономірності їх розвитку та зміни. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розроби­ла теорію додаткової вартості.

У другій половині XIX ст. було сформульовано теорію гранич­ ної корисності — маржиналізму, в становленні якої видатна роль належить австрійській школі, а саме вченим Карлу Менгеру (1840—1926) і Євгенію Бем-Баверку (1851—1914). Тоді ж виникла й американська школа граничної продуктивності на чолі з її основоположником Джоном Кларком (1847—1938). Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного анг­лійського економіста Альфреда Маршалла (1842—1923), який 1890 p. опублікував «Принципи економічної науки». Дана праця започаткувала новий напрям у політекономії — неокласичний.

Цей напрям є однією зі складових частин сучасної політеко­номії. Елементом неокласичної політекономії є кейнсіанство, фун­датором якого став видатний англійський економіст Джон Кейнс (1883—1946), опублікувавши 1936 р. працю «Загальна теорія зай­нятості, процента і грошей».

У другій половині XX ст. неокласичну політекономію успіш­но розробляє видатний американський економіст, лауреат Нобе­лівської премії Пол Самуельсон (1915 р. нар.). У його визначен­ні нова політекономічна школа трактується як «неокласичний синтез». Принципи неокласичного синтезу ґрунтовно викладені в підручниках, які мають назву «Економікс» або «Економіка».

Представники економіксу вважають його предметом дослі­дження «проблеми ефективного використання обмежених вироб­ничих ресурсів або управління ними з метою досягнення макси­мального задоволення матеріальних потреб людини».[5]

Одним з напрямів політекономії є інституціоналізм, який склався наприкінці XIX—на початку XX ст. у різних модифікаці­ях. Прихильники інституціоналізму основою розвитку економіки суспільства вважають соціальні інститути. Сучасні інституціоналісти Уеслі Мітчел (1874—1948), Джон Гелбрейт (1909 р. нар.), Рональд Коуз (1910 р. нар.) критикують неокласичні теорії, вони виступають за реформування капіталізму.

З другої половини 70-х pp. на передові позиції в політичній економії виступила монетаристська школа. Монетаристи підтри­мали гасло «Назад до Сміта», що означало відмову від методів ак­тивного державного втручання в економіку. Глава монетаристів Мелтон Фрідмен (1912 р. нар.) доводить, що «грошові імпульси», грошова емісія є головними регуляторами, які впливають на госпо­дарське життя. Нагадаємо, що економічний курс, названий «рейганомікою», значною мірою спирався на погляди монетаристів.

За своїм змістом пропонований навчальний посібник не є ні неокласичним, ні марксистським, ні інституціональним. Він по­єднує у собі найважливіші здобутки неокласичного, марксист­ського та інституціонального напрямів і шкіл у політекономії. У ньому використовуються досягнення економічної теорії, ви­кладені в працях А. Сміта, К. Маркса, А. Маршалла, Дж. Кейнса, М. Туган-Барановського, П. Самуельсона, Дж. Гелбрейта, М. Фрід-мена, В. Ойкена та вітчизняних економістів. Визначаючи здобут­ки певної теоретичної школи, вони знаходять своє відображення в певних темах курсу. Ураховуються також відповідні досягнен­ня політекономії радянських економістів.

2.2. Основні етапи розвитку економічної науки

Економічна наука — це сфера розумової діяльності людини, функцією якої є пізнання та систематиза­ція обєктивних знань про закони і принципи розвит­ку реальної економічної дійсності.

Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких та рим­ських мислителів (Ксенофонта, Аристотеля, Платона, Катона, Варрона, Коллумелли), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії. Вони досліджували проблеми ве­дення домашнього господарства, землеробства, торгівлі, ба­гатства, податків, грошей тощо.

Економічна наука як система знань про сутність еконо­мічних процесів та явищ почала складатися лише в XVI— XVII ст., коли ринкове господарство почало набувати за­гального характеру. (рис. 1)

Меркантилізм . Прибічники цієї школи основним дже­релом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а саме багат­ство ототожнювали з накопиченням грошей (золотих і срібних). Погляди представників цієї школи відображали інтереси торгової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Представники: А. Монкретьєн, Т. Манн, Д. Юм.

Фізіократи . На відміну від меркантилістів, перенесли акцент дослідження безпосередньо на природу і виробництво. Але джерелом багатства вважали тільки працю у сільськогосподарському виробництві. Вважали, що промис­ловість, транспорт і торгівля — безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для суспільства. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго, В. Мірабо, Д. Hope.

Класична політична економія . Виникла з розвитком капіталізму. її засновники У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо зосе­реджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірно­стей розвитку всіх сфер виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції. Саме вони започатковують трудову теорію вартості, а ринок розглядають як саморегу­люючу систему.

Марксизм , або політична економія праці. Засновники цього напряму К. Маркс і Ф. Енгельс досліджують систему законів капіталістичного суспільства з позицій робітничо­го класу. Продовжуючи дослідження трудової теорії вар­тості, зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонува­ли свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктив­ності праці, відтворення, економічних криз, земельної рен­ти. Однак положення марксизму про заперечення приват­ної власності і ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, про єдиний фактор формування вартості, переваги суспільної власності, неминучість краху ка­піталізму не мали належної наукової обґрунтованості й не знайшли практичного підтвердження. Тому нині вони підда­ються справедливій науковій критиці.

Маржиналізм — теорія, яка пояснює економічні про­цеси і явища, виходячи з універсальної концепції викори­стання граничних, крайніх (max чи min) величин, які характеризують не внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну у звязку зі зміною інших явищ. Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як гранична корисність, гранична продуктивність, граничні витра­ти і т. ін. Маржиналізм використовує кількісний аналіз, економіко-математичні методи і моделі, в основі яких ле­жать субєктивно-психологічні оцінки економічних дій інди­віда. Представники маржиналізму — К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

У сучасній західній економічній науці існують різні напрями і школи, типологія яких відрізняється як за мето­дами аналізу, так і за розумінням предмета й мети дослі­дження. Концептуально відрізняються і підходи до вирі­шення економічних проблем. Однак цей поділ значною мірою умовний, тому всю сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чотири основні напрями: неокласицизм, кейнсіанство, інституціоналізм, неокласичний синтез. (рис.2)

Неокласициз м. Заперечує необхідність втручання дер­жави в економіку, розглядає ринок як саморегульовану еко­номічну систему, здатну самостійно встановити необхідну рівновагу між сукупним попитом та сукупною пропози­цією. Засновники теорії — А. Маршалл і А. Пігу. Послідовни­ки — Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гілдер, Ф. Кейган та ін.

Неокласичний напрям охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетаризм, теорію суспільного вибору, теорію ре­ альних очікувань та ін. Особливою популярністю корис­тується концепція монетаризму, визнаним теоретиком якої є американський економіст Мілтон Фрідмен. Прихильники монетаризму: Ф. Найт, Дж. Стиглер, Ф. Кейган, А. Голдмен.

Монетаризм — теорія, яка приписує грошовій масі, що перебуває в обігу, роль визначального фактора у формуванні економічної конюнктури, розвитку виробництва і зміні обсягів валового національного продукту (ВНП). За прави­лом монетаризму приріст грошової маси (монетарної бази) має бути скоординований з темпами зростання товарної маси, динамікою цін і швидкістю обертання грошей за такою схемою:


Монетарні важелі регулювання ВНП

Кейнсіанство — одна з провідних сучасних теорій, яка обґрунтовує необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бю­джетної політики. Засновником теорії є видатний англій­ський економіст Дж. М. Кейнс. (рис. 3)

Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.) виступають за активну участь держави у струк­турній перебудові економіки, визнають за необхідне запро­вадження антикризового та антициклічного регулювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат.

Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль та ін., розглядають економіку як систему, в якій відносини між господарюючими субєктами складаються під впливом як економічних, так і політичних, соціологічних і соціально-психологічних факторів. Обєктами вивчення для них є інститути, під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, зви­чаї, інстинкти і та ін.

Неокласичний синтез — узагальнююча концепція, пред­ставники якої (Д. Хікс, Дж. Бюкенен, П. Самуельсон та ін.) обґрунтовують принцип поєднання ринкового і державно­го регулювання економічних процесів, наголошують на не­обхідності руху до змішаної економіки. Дотримуються прин­ципу раціонального синтезу неокласичного і кейнсіанського напряму економічної теорії.

2.3. Різні школи економічної теорії

Економічна теорія, вивчаючи реальні економічні процеси, сама перебуває у постійному пошуку і розвитку, предмет її дослідження змінюється й уточнюєть­ся.

Визначення предмета

економічної теорії

Школа (автори)

Вчення про закони домашнього госпо­дарства, домоводства

Наука про створення, примноження та розподіл багатства нації

Наука про виробничі відносини і зако­ни, що управляють виробництвом, розподілом, обміном та споживанням благ на різних етапах розвитку людсь­кого суспільства

Сучасні західні економісти визнача­ють економічну теорію як науку про:

- сферу індивідуальних і суспільних дій людей, що найтіснішим чином повязана зі створенням і використан­ням матеріальних основ добробуту;

- дії людей у процесі вибору обмеже­них ресурсів для виробництва різ­них товарів;

- діяльність людей за умов рідкіснос­ті ресурсів;

- вивчення поведінки людей як звязку між метою та обмеженістю засобів, що можуть мати альтернативні шляхи застосування;

- ефективне використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення потреб людини

Давньогрецькі та дав­ньоримські мислителі

Меркантилісти, фізіократи, класична політична економія

Марксисти

А. Маршалл

П. Самуельсон

Е. Долан

Дж. Робінсон

К.Р. Макконнелл,

С.Л. Брю

Рис.4 . Еволюція визначення економічної теорії

2.4. Структура загальної економічної теорії

Економічна теорія в широкому розумінні включає такі розділи: основи економічної теорії (політекономія), мікроекономіка, мезоекономіка, макроекономіка, мегаекономіка .


Рис. 5 . Структура загальної економічної теорії

Основи економічної теорії (політекономія) — це фундаментальна, методологічна частина економічної науки, яка розкриває сутність економічних категорій, законів та закономірностей функціонування і розвитку економічних систем у різні історичні епохи.

Мікроекономіка вивчає поведінку економічних субєктів первинної ланки: домогосподарства, підприємства, фірми. Вона аналізує ціни окремих товарів, витрати на їхнє вироб­ництво, прибуток, заробітну плату, попит і пропозицію на товари та ін.

Макроекономіка вивчає закономірності функціонуван­ня господарства в цілому, тобто на рівні національної еко­номіки. Обєктом її дослідження є валовий національний продукт, національний дохід, національне багатство, рівень життя населення, проблеми безробіття, інфляція та її при­чини, грошовий обіг, рух процента, податкова політика, кре­дитно-банківська система та ін.

Мезоекономіка вивчає окремі галузі й підсистеми на­ціональної економіки (агропромисловий комплекс, військо­во-промисловий комплекс, торговельно-промисловий комп­лекс, територіально-економічні комплекси, вільні економічні зони та ін.).

Мегаекономіка вивчає закономірності функціонування і розвитку світової економіки в цілому, тобто на глобально-планетарному рівні.

Зауважимо, що загальна економічна теорія не є механіч­ною сумою її складових. Усі її частини перебувають у не­розривній єдності та органічному взаємозвязку, що забез­печує цілісне сприйняття економіки як самодостатньої та динамічної системи, яка функціонує на національному і за­гальносвітовому рівнях.

Економічна теорія залежно від функціональної мети поді­ляється на позитивну та нормативну економічну теорію.

Позитивна економічна теорія ставить за мету всебічне пізнання економічних процесів та явищ, розкриває їхні взає­мозвязки та взаємозалежність, які зумовлюються реаль­ною дійсністю.

ІІІ. Економічна думка на сучасному етапі

3.1. Система сучасних економічних наук та їх течії

Схема 1. Системи сучасних економічних наук


Схема 2. Основні течії сучасної економічної думки

3.2. Прагматизм політекономії

З досягненням капіталістичним суспільст­вом високого ступеня зрілості виявилися його внутрішні суперечності. Це неминуче породило нові напрямки в розвитку політекономії, а саме прагматичну та пролетарську політекономії (19-20 століття).

Представники прагматичної політекономії , по-перше, виходячи з концепції обмеженості факторів виробництва, головну роль зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців. По-друге, як ідеологи буржуазії, вважали основним своїм завданням прямий захист, всіляке прикрашання буржуазного ладу, не зупи­няючись навіть перед замовчуванням суперечностей капіталізму. Але історичний досвід довів важливу роль соціальних питань у розвитку людського суспільства, тому прагматики 20 ст. змушені все частіше вдаватися до розгляду в економічній теорії і соціально-економічних питань, хоча відводять здебільшого їм другорядну роль.

Відмінність представників прагматичної політекономії від їхніх попередників полягає в тому, що представники класичної політ­економії прагнули розкрити дійсні закони становлення та розвитку суспільного ладу, з якому вони жили (капіталізму). Тому А.Сміт і Д.Рікардо виводили прагнення до прибутку, нагромадження капіталу із законів виробництва. Прагматики ж з метою апології капіталістичного виробництва обмежуються описом і поверхневою класифікацією зовнішньої видимості економічних процесів і не розкривають їх суті, а самі закони виробництва виводять з еконо­мічних інтересів буржуазії, прагнення до прибутку.

Прагматизм, враховуючи інтереси пануючого класу капіталіс­тичного суспільства - буржуазії, починаючи з 30-х років 19 ст., став домінуючим напрямом розвитку політекономії. Засновниками його виступили англійські економісти Томас Роберт Мальтус (1766-1834 pp.), Джеймс Мілль (1773-1836 pp.) і француз Жан Батист Сей (1766-1832 pp.). У 20 ст. серед його представників ми бачимо таких відомих економістів, як Джон Мейнард Кейнс (1883-1946 pp.), Фрідріх Хайек (1899-198 pp.) - Великобританія, Уеслі Клер Міт-челл (1874-1948 pp.), Пол Самуельсон (нар. 1915 p.) - США.

Як противага прагматичній політекономії в середині 19 ст. ви­никає пролетарська політекономія .

3.3. Неокласицизм

Неокласицизм - субєктивна школа в політекономії. Виникла в останній третині 19 ст. як реакція на марксизм. Марксизм всебічно критикував капіталізм і обґрунтував неминучість його загибелі, тому що він оснований на приватній власності та експлу­атації. Необхідно було захистити капіталізм від нападок марксис­тів, і цю функцію беруть на себе представники неокласицизму. В той же час це була спроба сформулювати закономірності оптималь­ного режиму господа-рювання економічних одиниць в умовах системи вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї системи.

Біля початків неокласицизму стояли такі відомі економісти, як австрійці К.Менгер (1840-1921 pp.), Бем-Баверк (1851-1914 pp.), американець Джон Бейтс Кларк (1847-1938 pp.) i Альфред Маршалл (1842-1924 pp.) - англійський економіст. Серед сучасних пред­ставників неокласицизму найбільш відомі: Джеймс Едуард Мід (нар. 1907 р.), Джон Хікс (нар. 1904 р.) - Великобританія, Мілтон Фрідмен (нар. 1912 p.), Василь Леонтьев (нар. 1906 р.) - США.

Панування неокласицизму в економічній думці було суттєво підірвано розвитком кейнсіанства, представники якого виступили з обґрунтуванням необхідності державного регулювання економіки. Проте неокласицизм як течія, в політекономії не зникає. Його прибічники переглянули деякі свої концепції, зокрема відношення до держави. Тепер вони визнають необхідність часткового втручан­ня держави у відтворювальні процеси, але лише з метою забезпе­чення свободи дії ринкових сил.

Одним з найбільш впливових напрямів неокласицизму в сучасних умовах є монетаризм . Монетаристи, виходячи з бурхливого розвитку інфляційних процесів у багатьох країнах світу, надають вирішального значення в економічному розвитку регулюванню грошової сфери. Головною умовою плавного економічного розвитку вони вважають стійке - в межах 4-5% на рік - зростання грошової маси в обігу. На цій підставі монетаристи вимагають різкого обмеження всіх форм діяльності держави, регулятивна політика якої, на їх думку, і є головною причиною нестійкості (інфляції) економічного зростання.

3.4. Економічний лібералізм

Економічний лібералізм (теорія економічної свободи). Пред­ставники цієї течії не визнають необхідності втручання держави в економічне життя. Природним регулятором його, на їх думку, виступає ринок. Найбільше прихильників має в США, економічній системі яких найбільш притаманні ідеї економічної свободи. Досить популярними погляди економічного лібералізму були в перші роки становлення економічної системи самостійної України. Серед прибічників еконо-мічного лібералізму виділялися такі відомі економісти, як американець Людвіг Мізес (1881-1973 pp.) і згаду­ваний уже Фрідріх Хайєк. В Україні апологетами ідеї економічної свободи виступали переважно представники Руху (підтримувані Президентом Л.Кравчуком) до тих пір, поки не демонтували централізовану систему управління економікою. Починаючи з 1994 . р. більшість з них переходять на інші позиції.

3.5. Економічний дирижизм

Економічний дирижизм . Представники його обґрунтовують необхідність систематичної регуляції економіки з боку держави. Ідеал дирижистів - регульована економіка. Перші концепції економічного дирижизму виникли на рубежі 20-х і 30-х років 20 ст. у Франції. Як течія економічної думки економічний дирижизм оформився після 2-ї світової війни. Він обєднує концепції й погля­ди, повязані ідеєю недостатньої ефективності ринкового механіз­му, обмеженості приватної ініціативи та необхідності свідомого втручання в економічні процеси, в першу чергу з боку держави. Як практика, економічний дирижизм передбачає:

а. націоналізацію та утворення значного державного сектора у виробництві та кредитно-банківській сфері;

б. державне фінансування та орієнтацію капітало­вкладень;

в. планування економіки;

г. адміністративний контроль над кредитом, цінами, заробітною платою.

Висновок

Межею, що поділяє названі два напрями в політекономії, є відношення до власності на засоби виробництва. Представники прагматичної політекономії відстоюють приватну форму власності як основу суспільного ладу. Марксисти ж вважають, що такою основою, яка може забезпечити найвищу ефективність розвит­ку суспільного виробництва, є суспільна власність на засоби виробни­цтва. Історичний же досвід свідчить, що протиставлення цих двох форм власності, породжуючи досить серйозні соціальні катаклізми, гальмує суспільний прогрес. Обидві форми в своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному розвитку. Проблема полягає лише в тому, як вони використовуються відповідно до конкретних умов та ступеня розвитку продуктивних сил суспільства. Це, зокрема, є проблемою номер один для сучасної України, економіка якої є перехідною.

Саме проблемою поєднання позитивних рис прагматичної шко­ли, яка має вагомі доробки в зясуванні закономірностей мікроекономічних процесів, і класичної та марксистської політекономії з їх безсумнівними досягненнями в галузі вирішення соціальних питань і виявлення закономірностей проходження макроекономічних процесів і повинна займатися політекономія на сучасному новому етапі її розвитку. Тому ці проблеми і будуть у центрі уваги нашого курсу. (рис. 6)

Інтеграція України в світовий простір. Останнім часом значно активізовано торговельно-економічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом. У червні нинішнього року відбулося парафування Угоди між Європейським Співтовариством та Кабінетом Міністрів України про торгівлю деякими сталеливарними виробами, підписання якої заплановано восени. Завершується процес опрацювання ЄСівською стороною питання щодо відповідності економіки України критеріям ринковості в рамках антидемпінгового законодавства ЄС. Зокрема, нідерландською стороною висловлено сподівання, що питання надання Україні відповідного статусу буде вирішене протягом періоду її головування в ЄС.

Україна та ЄС активно співпрацюють у рамках Робочої групи з питань розгляду заявки України на вступ до COT. ЄСівська сторона на постійній основі підтримує Україну як у багатосторонньому, та і двосторонньому переговорному процесах у рамках COT. Після підписання у 2003 р. Двостороннього протоколу щодо доступу до ринків товарів та послуг в рамках COT сторони розпочали роботу над розробленням та узгодженням проекту Звіту Робочої групи.

Динамічно розвивається співробітництво сторін у сфері юстиції та внутрішніх справ, зокрема, у питаннях надання притулку, управління кордонами, боротьби з відмиванням грошей та нелегальним обігом наркотиків.

В останні роки помітно активізувалося співробітництво України та ЄС в галузі енергетики, сільського господарства та охорони навколишнього середовища. Поступово зростає політична та фінансова допомога Україні з боку ЄС у вирішенні наболілих проблем в енергетичному секторі та подоланні наслідків аварії на Чорнобильській станції Ближчим часом очікується укладення Угоди між Україною та ЄС про використання ядерної енергії в мирних цілях.

За підтримки ЄС здійснюється також реформування системи управління газотранспортною системою України, проведення технічного аудиту нафтотерміналу Південний та техніко-економічного обґрунтування для проекту транспортування каспійської нафти нафтопроводом Одеса-Броди-Гданськ, підтримується розвиток альтернативної енергетики в Україні, модернізація вугільної промисловості тощо.

Своє головне завдання Україна на сьогоднішньому етапі вбачає в утвердженні європейських цінностей і стандартів в політиці, економіці, соціальній сфері. У цьому -запорука суспільної стабільності і сталого розвитку нашої держави.

Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану , нового типу цивілізації третього тисячоліття - Розвязання цих нагальних завдань здійснюється на різних рівнях та у різноманітних сферах суспільства .Світові проблеми обговорюються вивчаються й вирішуються певною мірою в Організації Обєднаних Націй та її підрозділах, регіональні питання -у межах сучасних інтеграційних обєднань ,економіка окремих країн - державними та іншими установами ,науково-дослідними інституціями. За такого великого розмаїття неабиякого значення набувають наукове узагальнення, синтез існуючих теорій і концепцій та їх адаптація до потреб і реалій економіки України .

Обєктивна необхідність вимагає поступового, але неухильного включення економіки України до системи міжнародного поділу праці (MПП), світових інтеграційних процесів, треба враховувати усі вихідні, визначальні умови, що складаються у світовій економічній системі.

- по-перше, вона дедалі більше стає глобальною цілісністю, в якій посилюється взаємозалежність національних економік на основі поглиблення транс націоналізації виробництва та обігу, всього господарського життя .

- по-друге, зростає інтенсивність регіональних інтеграційних процесів , що веде , з одного боку, до виникнення великих економічних просторів та вилучення відповідного ефекту за рахунок зростання масштабів виробництва , а з іншого - до сегментації світового ринку , до секторизації єдиного світового господарства внаслідок створення відносно замкнутих торгово-економічних блоків та інтеграційних угрупувань .

- по-третє , глобальна економіка як міжнародна господарська система характеризується циклічністю розвитку , яка впливає на динаміку , темпи та пропорції економічного поступу окремих країн як її елементів та ланок .

- по-четверте , домінуючими факторами і світового , і національного економічного розвитку стають інтелектуально-інформаційні складові , які отримують могутній поштовх внаслідок науково-технологічної революції .

- по-пяте, поступово змінюється економічна основа сучасної цивілізації . Індустріальна модель розвитку визначається пріоритетом знань , людського капіталу , формування «економіки розуму» , «економіки думки» .

Одним з найважливіших етапів в інтеграції України у світовий простір є входження України до ЄС .

Важливими етапами на шляху повернення України в Європу були підписання Угоди про Партнерство і Співробітництво

між Україною та ЄС і ратифікація цієї Угоди Верховною Радою в листопаді 1995 року , підписання Тимчасової Угоди про торгівлю та питання , повязані з торгівлею - першої такої угоди з однією з Нових Незалежних Держав , а також

підписання Президентом України Л.Д.Кучмою та Головою Європейської Комісії паном Жаком Сантером Спільної заяви по результатам переговорів, що стало першим прецедентом по відношенню до держави не члена ЄС , в червні 1995 року .

Особливого значення для поглиблення довіри до України та закріплення позитивного ставлення Європейської спільноти до нашої держави набуває вирішення питання про вступ України до Ради Європи що вже відбулося .

Інтеграція у західноєвропейські структури та розвиток співробітництва з ЄС є не самоціллю, а засобом досягнення, в першу чергу, конкретних економічних цілей. Обсяг торгівлі між Україною та ЄС у 7 разів перевищує обсяг торгівлі України з США. Українські товаровиробники, у першу чергу з найбільш конкурентноздатних сфер української економіки: металургійної і текстильної промисловості, сільського господарства, певних сфер науковомістких та енергетичних технологій ,мають отримати більше можливості для експорту своїх товарів у Західну Європу. Підготовка нової угоди з ЄС по текстилю, угоди щодо науково-технічного співробітництва, зменшення митних , нетарифних та інших обмежень у взаємній торгівлі сприяння скорішому набуттю чинності Угоди про Партнерство та Співробітництво та практичній реалізації Тимчасової Угоди про торгівлю між Україною та ЄС, - цим та багатьом іншим невідкладним завданням буде присвячена головна увага Постійного представництва України при ЄС.

Україна не є самотньою у своїх намаганнях вирішувати нагальні завдання економічних відносин з ЄС. Консультації з цього приводу з представниками кількох країн-членів ЄС свідчать, зокрема, про їх принципову готовність у межах політичних та економічних реалій сприяти зменшенню митних та інших зборів на продукцію, що експортується з України до ЄС та розширення існуючих квот по групі так званих «чутливих товарів»: сталі, текстилю, ядерних товарів та сільгосппродукції. Ці країни підтримують раціональне і прагматичне ставлення України до її інтеграції у західноєвропейські структури .

Під час останніх зустрічей і переговорів в Європейський Комісії розглядалися хід підготовки до запланового на 1995 р. в м. Києві засідання Спільного комітету України та Європейської Комісії, процес ратифікації Угоди про Партнерство та Співробітництво і набуття чинності Угодою про торгівлю між Україною та ЄС, проблеми узгодження підходів сторін до чорнобильського питання ,підвищення ефективності програм технічної допомоги по лінії Тасіс, які мають розглядатись не як самодостатня категорія , а як засіб для досягнення конкретних, в першу чергу - економічних цілей .

Багато зусиль Україна доклала , щоб стати повноправним членом РЄ-впливової міжнародної регіональної інституції.

Історична для нашої держави подія відбулася 9 листопада 1995 p., коли Комітет Міністрів Ради Європи юридично затвердив рішення Парламентської Асамблеї РЄ про вступ України до цієї авторитетної міжнародної організації. Ця подія стала актом юридичного визнання авторитету України, її права на входження в усі європейські структури, що створює на континенті нову політичну ситуацію, дає Україні шанс на поглиблення демократичних перетворень.

Додатки

Рис. 1 . Основні етапи розвитку економічної науки


Рис. 2 . Основні напрямки сучасної економічної теорії


Рис. 3 . Кейнсіанська концепція стимулювання попиту


Рис. 6. Етапи розвитку політекономії


І етап

ІІ етап

ІІІ етап

IV етап

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Основи економічної теоріїї. Підручник / О.О. Мамалуй, О.А. Гриценко, Г.Ю. Дарнопих та ін.; За заг. ред. О.О Мамалуя- К.: Юрінком Інтер, 2003-480 с.-Бібліон.: с. 468-470.

2. Політична економія. Навч. посібник / К.Т. Кривенко, В.С. Савчук, О.О. Бєляєв та ін.; За ред. д-ра економічних наук проф. К.Т. Кривенка- К.: КНЕУ, 2001.- 508с.

3. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. Базилевича.- К.: Знання-Прес, 2001.- 581 с.

4. Політична економія: Підручник для студентів вузів / За ред. Г.І. Башнянин, П.Ю. Лазур, В.С. Медведєв. - К.: Ніка-Центр, Ельга, 2000.-526 с.

5. Економічна теорія: Підручник / С.В. Мочерний, М.В. Довбенко.- К.: Видавничий центр “Академія”, 2004.- 855 с.

6. Основи економічної теорії / За редакцією Предборського В.А. - К.:- Кондор.-2002.- 621 с.

7. Політична економія. Навчальний посібнік вищих навчальних закладів / За ред. В.О. Рибалкіна, В.Г. Бодрова.- К.: Академвидав, 2004.- 672 с.

8. Основи економічної теорії: навчальний посібник.- К.: Юрінком Інтер, 2003.- 456 с.

9. Політична економія.: Навчальний посібник, / Г.А. Оганян, В.О. Паламарчук, А.П. Румянцев та ін. : За заг. ред. Г.А. Оганяна – К.: МАУП, 2003. – 520 с.

10. Економіка 10 кл. Ковальчук – К.: 2003. – 410 с.


[1] Ксенофонт (430-350 рр. до н.е.) – давньогрецький письменник і історик, вперше застосував термін «економія». Арістотель (384-320 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ і вчений. Вперше пов’язав економіку з виробництвом, розглядаючи її як господарську діяльність, пов’язані з виробництвом необхідних для життя матеріальних благ.

[2] Вперше слово «економіка», розуміючи під нею мистецтво ведення господарства з метою накопичення багатства, вжив Ксенофонт.

[3] Арістотель науку про багатство (економіку) поділив на дві частини, виділивши з неї «економіку» й «хремастику». Під першим він розумів природну господарську діяльність, хремастика ж розглядалася, як мистецтво наживати багатство.

[4] Антуан Монкретьєн сьєр де Ваттевіль (1575-1621 рр.) – фр. економіст, автор терміну «політична економія»

[5] Макконнелл К. Р., Брю Ст. Л. Экономикс: Принципы, проблемы и поли­тика / Пер. с англ. — В 2 т. 1992.

Скачать архив с текстом документа