Адвокатура в Україні

СОДЕРЖАНИЕ: Поняття та сутність інституту адвокатури. Організаційні засади діяльності адвокатури. На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня.

Міністерство освіти і науки України

Реферат

Адвокатура в Україні

Хмельницькій 2005

Зміст

Вступ. 3

1 Поняття та сутність інституту адвокатури. 4

2 Організаційні засади діяльності адвокатури. 8

Використана література. 16

1 Поняття та сутність інституту адвокатури

Слово “адвокатура” походить від латинського кореня “advocare”, ”advocatus” («закликати», «запрошений»)[1] . На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соці­альних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і дося­гти певного розквіту[2] . Зокрема, у стародавніх племенах півден­ної Африки спостерігаються зародки адвокатури. Так, у кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів, У таких країнах, як, наприклад, Китай, дозволялося здійснювати захист роди­чам або приятелям обвинуваченого. В Туреччині свого часу існували, так звані, муфтії знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов’язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов’язком: «робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів».

Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор’я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл та Демосфен.

Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюєть­ся тим, що, з одного боку, греки не виявили себе в юриспру­денції, а з іншого, цей народ був значною мірою схильним до мистецтва, особливо ораторського.

На особливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світової адвокатури.

Для римської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація. У республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулась її. Лише практика і звичай виробили ряд правил, що стосувалися різних сторін професій­ної діяльності адвокатури. Так, існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури, викликалися для презен­тації на форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів: консулів, преторів або цензорів.

У середні віки (V—XV ст. ст.) принципи організації адво­катури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адво­катури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов’язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла от­римати права на заняття адвокатською діяльністю. Це звання давалося судом на невизначений строк.

Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвя­тити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримувала звання «внутрішніх адвокатів» (inner barristers), оскільки вони не мали права виступати в судах. Ще через п’ять років навчан­ня, внутрішні адвокати перетворювалися на «зовнішніх» (outer, utter barristers) і отримували право практикувати.

У Німеччині, наприклад, внутрішньої організації фактично не було. Адвокати були абсолютно самоcтійними і незалежними від своїх колег по професії, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже з’являються зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворила­ся община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалися майном об­щини, були її представниками у зносинах з урядовими устано­вами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», які й сьогодні готують та об’єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів: суддів і адвокатів.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правоза­ступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару.

Упродовж XVI—XIX століть адвокатура поступово наби­рає іншого вигляду. У нові часи вона стає на самостійний шлях і виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогод­нішній день. Так, у Франції становлення самостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результаті розпаду «общи­ни адвокатів і повірених», про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і загалом відали усіма справами общини. У Ні­меччині за статутом 1878 р. адвокати об’єднувалися у адвока­тську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об’є­дналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки усі адвокати та повірені теж об’єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секцій по округах головних міст Канади.

У цей період вже твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність практич­ного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася наявність трирі­чного практичного стажу або п’ятирічне стажування. У Німеч­чині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Анг­лії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його Повернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гоно-рару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг пред’явити до клієнта судовий позов.

Отже, адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людсь­кої культури та проходячи через різноманітні фази свого роз­питку, досягає повного розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусід­ська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, гак і в Греції та Римі. Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється у професію. Такий перехід відбувся у напівцивілізованих державах.

Він розпочався, але не встиг закінчитися в Греції. Цей перехід відбувся у Римі та в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з економічним і соціа­льним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їх організація. У республіканському Римі за­конодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторо­ни адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією, римське право визначило обмежувальні рамки до­пуску до адвокатури та вирішило питання винагороди римсь­ких юристів. Організація республіканської адвокатури грунту­валася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відно­сної її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принци­пів зайняли інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступниц­тво злилося з судовим представництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежність підпорядкувалася судо­во-адміністративній владі; гонорар з добровільного пожертву­вання перетворився на винагороду, одержувану через суд.

У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсу­тність станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії, тіс­ний зв’язок з судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх; римська система визначення гонорару. У насту- пні часи (XVI—XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура оформилася у стані, знов запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.

У XX столітті адвокатура домоглася незалежності й солі­дарності, перетворившись на силу, яка активно використову­ється в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

2 Організаційні засади діяльності адвокатури

Особа, що одержала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуа­льно, відкрити своє адвокатське бюро або об’єднуватись з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші адвока­тські об’єднання, які діють відповідно до Закону про адвока­туру і своїх статутів.

Діяльність адвокатських об’єднань грунтується на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Вони реєструються в Міністерстві юстиції України, після чого повідомляють місцевим органам влади про свою реєстрацію, а адвокати — про одержання свідоцтва на право заняття адвока­тською діяльністю.

Закон про адвокатуру України відносить порядок утворен­ня адвокатських об’єднань, питання їх діяльності, реорганізації та ліквідації, структури, штатів, функцій, порядку витрачання коштів, прав та обов’язків керівних органів, порядку їх виборів та інші питання до компетенції відповідних об’єднань.

Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори тощо є юри­дичними особами. Вони, як і адвокати, що приватне практи­кують, мають рахунки у банках на території України (а у встановленому законодавством порядку — і в іноземних бан­ках), печатку і штамп із своїм найменуванням.

Закон визначає відносини адвокатури з державними стру­ктурами, гарантуючи при цьому їі самостійність та незалеж­ність. Зокрема, Міністерство юстиції забезпечує фінансування оплати праці адвокатів за рахунок держави у випадку участі адвоката в кримінальній справі за призначенням та при звіль­ненні громадян від оплати юридичної допомоги, узагальнює статистичну звітність про адвокатську діяльність, сприяє здій­сненню заходів щодо підвищення професійного рівня адвока­тів. Стосовно місцевих органів державного управління, то вони у межах своєї компетенції сприяють адвокатам та адво­катським об’єднанням у вирішенні соціальних питань, забез­печують їх приміщеннями для роботи тощо.

Адвокати України виконують за Законом такі функції: дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних органах; надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб; виконують. свої обов’язки, передбачені кримінально-процесуальним зако­нодавством, під час дізнання та на попередньому слідстві. Разом з тим адвокату надається можливість здійснювати згідно з законом й інші види юридичної допомоги.

Закон про адвокатуру вперше надав адвокатам та адвока­тським об’єднанням право створювати регіональні, загально­державні та міжнародні спілки та асоціації, які представляють інтереси адвокатів у державних органах і громадських об’єд­наннях, захищають їх соціальні та професійні права, здійсню­ють методичну і видавничу діяльність, сприяють підвищенню професійного рівня адвокатів, а також створюють спеціальні фонди. Об’єднання і асоціації діють на підставі статутів і реєструються в Міністерстві юстиції України.

У контексті зазначеного слід підкреслити, що організа­ційне оформлення української адвокатури, її незалежне від державних структур існування, як зазначалося вище, сталося у вересні 1990 р. на установчому з’їзді (20—22 вересня), коли була створена Спілка адвокатів України — добровільна, грома­дська, незалежна, самоврядна організація. Метою Спілки за ЇЇ статутом є об’єднання зусиль адвокатів у розбудові демокра­тичної правової держави, поліпшення юридичної допомоги, надаваної громадянам, установам, організаціям (у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам), підвищення ролі і авторитету адвокатури в суспільстві, сприяння розвитку інди­відуальної адвокатської практики, а також набуттю адвокату­рою повної самостійності й самоврядування, захист прав і законних інтересів членів Спілки, турбота про історичні тра­диції української адвокатури, розвиток і поглиблення міжна­родних зв’язків та ін.

«Організація адвокатури»: «На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є насті­льки простими й нескладними, що доступні розумінню всіх і кожного, позивач має можливість вести свої справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають різноманітнішими та заплутанішими, а разом з тим ускладнюються й відповідні юри­дичні норми. Знання і застосування їх стає значно складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підго­товки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріа­льного права та формами процесу; виникає потреба в особли­вій групі осіб, які спеціально займалися б вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або здійснювати право­заступництво. Саме ці спеціалісти правознавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво, правозахист, тобто іншими словами юридичну допомогу, що надається тим, хто в ній має потребу, спеціалістами — правознавцями»[3] .

Адвокатура важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію – захист прав і законних інтересів грома­дян та організацій[4] . Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури це захист прав людини. А звідси реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, «якості» адвокатури[5] .

Отже, поняття і сутність інституту адвокатури можна сформулювати таким чином. Адвокатура це громадська, самостійного виду організація професійних юристів, яка вико­нує важливу суспільну функцію захист прав і законних інтересів громадян і організацій.

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принци­пах верховенства закону, незалежності, демократизму, гумані­зму і конфіденційності.

Закон про адвокатуру окремо закріплює норму, яка сто­сується гарантій адвокатської діяльності. Нею встановлено, що професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке втручання в адвокатську ді­яльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об’єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони також не можуть допитуватись як свідки. Документи, пов’язані з виконанням адвокатом доручен­ня, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди.

Забороняється прослуховування телефонних розмов ад­вокатів у зв’язку з оперативно-розшуковими заходами без рішення суду.

Не допускається офіційне негативне реагування з боку органів дізнання, слідства, суду на правову позицію адвоката у справі.

Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасника­ми процесу. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва.

Адвоката не можна притягнути до кримінальної, мате­ріальної та іншої відповідальності або погрожувати їі застосу­ванням у зв’язку з наданням юридичної допомоги громадинам та організаціям.

Адвокатом, за Законом про адвокатуру, може бути грома­дянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, котрий склав кваліфікаційні іспити, одержав сві­доцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прий­няв Присягу адвоката України. Він не може працювати Із суді, прокуратурі, нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби без­пеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Для визначення рівня професійних знань осіб, що мають намір займатися адвокатською діяльністю, створюються (у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Сева­стополі) кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури, Положення про які затверджені Указом Президента України від 5 травня 1993 р.[6] Ці комісії діють у складі двох палат атестаційної та дисциплінарної. Атестаційна палата має у своєму складі 11 членів. До неї входять чотири адвокати, чотири судді та по одному предста­внику від Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обла­сних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів і відповідних управлінь юстиції, а також відділення Спілки адвокатів України.

Атестаційна палата розглядає заяви з доданими до неї документами осіб, які виявили бажання займатися адвокатсь­кою діяльністю, приймає кваліфікаційні іспити, ухвалює рі­шення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Особа, яка має бажання займатися адвокатською діяльні­стю, подає до атестаційної палати заяву, нотаріально засвідче­ну копію диплома про вищу юридичну освіту, документ, що підтверджує стаж роботи за спеціальністю юриста або поміч­ника адвоката тривалістю не менше двох років. Подані доку­менти розглядаються палатою протягом одного місяця від дня надходження.

Кваліфікаційні іспити включають відповіді на усні запи­тання з різних галузей права, вирішення практичних завдань, співбесіди тощо. Програми цих іспитів розробляються і затве­рджуються Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури.

Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, має право складати їх повторно через рік.

Рішення щодо видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або про відмову у його видачі прий­мається відкритим голосуванням більшістю голосів від загаль­ної кількості членів палати.

Відмова у видачі свідоцтва може бути в місячний строк оскаржена до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури.

Вища кваліфікаційна комісія адвокатури утворюється при Кабінеті Міністрів України і діє на підставі Положення про неї, яке затверджується Президентом України¹ . До складу комісії входять по одному представнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, Верховного Суду України, Мі­ністерства юстиції, Спілки адвокатів.

Вища кваліфікаційна комісія має право запитувати необхі­дну для здійснення її повноважень інформацію від судів, органів юстиції, слідчих органів, адвокатських об’єднань, інших підпри­ємств, установ та організацій, а також посадових осіб.

Вища кваліфікаційна комісія виконує такі функції: розг­лядає скарги на рішення кваліфікаційно-дисциплінарних ко­місій про відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю; про притягнення адвоката до дисци­плінарної відповідальності; розробляє і затверджує програми і порядок складання кваліфікаційних іспитів; здійснює конт­роль за діяльністю кваліфікаційно-дисциплінарних комісій. Скарги на їх рішення розглядаються у місячний строк від дня надходження.

Вища кваліфікаційна комісія має право: скасовувати або змінювати в межах своєї компетенції рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій; надсилати їм у необхідних випадках матеріали справи для додаткового вивчення; запрошувати на засідання комісії осіб, які звернулися зі скаргою на рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, представників адвока­тських об’єднань, інших установ, організацій, а також посадо­вих осіб.

Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури очолює голова та його заступник, які обираються відкритим голосуванням більшістю голосів від загальної кількості членів комісії. Члени комісії звільняються від виконання своїх посадових обов’язків на час її роботи.

Вища кваліфікаційна комісія, яка є юридичною осо­бою, щороку інформує Кабінет Міністрів України про свою роботу.

Використана література

1. Конституція України: Прийнята на п’ятий сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України, 1996, 13 липня.

2. Адвокатура // Энциклопедический словарь / Под ред. И.Е. Андреевского. — СПб, 1990. —Т. 1.

3. Васьковский Е.В. Организация адвокатуры.— Ч. 1. —СПб, 1893.

4. Положення про кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури затверджене Указом Президента України від 5 травня 1993 р// Голос України –1993р. 15 травня.

5. Святоцкий А.Д. Адвокатура и защита прав граждан. — Львов, Свит, 1992.

[1] Адвокатура // Энциклопедический словарь / Под ред. И.Е. Андреевского. –СПб, 1890. —Т. 1. — С. 167/

[2] Васьковский Е.В. Организация адвокатуры.— Ч. 1. — СПб, 1893.— С. 47-48.

[3] Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. — К., 1999. С .5.

[4] Святоцкий А.Д. Адвокатура й защита прав граждан. — Львов: Свит. — 1992. — С. 8.

[5] Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. — К., 1999. С .6.

[6] Положення про кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури затверджене Указом Президента України від 5 травня 1993 р. // Голос України – 1993р. 15 травня

Скачать архив с текстом документа